Поліщук Марія Ярославівна Медіація як спосіб вирішення цивільно-правових спо­рів

Краткое описание

Поліщук Марія Ярославівна, аспірант кафедри правосуд­дя Київського національного університету імені Тараса Шев­ченка: «Медіація як спосіб вирішення цивільно-правових спо­рів» (12.00.03 - цивільне право та цивільний процес; сімейне право; міжнародне приватне право). Спецрада Д 26.001.06 у Київському національному університеті імені Тараса Шевчен­ка

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ
КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ
ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА
УДК 347.965.42
На правах рукопису
Поліщук Марія Ярославівна
МЕДІАЦІЯ ЯК СПОСІБ ВИРІШЕННЯ
ЦИВІЛЬНО-ПРАВОВИХ СПОРІВ
Спеціальність 12.00.03. – цивільне право і цивільний процес;
сімейне право; міжнародне приватне право
дисертація на здобуття наукового ступеня
кандидата юридичних наук
Науковий керівник:
доктор юридичних наук, професор
Притика Юрій Дмитрович
Київ – 2017
2
ЗМІСТ
ВСТУП …………………………………………………………………………… 3
Розділ 1. Медіація як самостійний спосіб вирішення спорів ………………12
1.1. Поняття та зміст медіації ………………………………………………........12
1.2. Принципи медіації ………………………………………………………….. 31
1.3. Види та моделі медіації …………………………………………………….. 49
Висновки до Розділу 1 …………………………………………………………... 67
Розділ 2. Медіація в цивільному процесі зарубіжних країн ……………….. 70
2.1. Медіація в цивільному процесі США ……………………………………… 70
2.2. Медіація в цивільному процесі Канади ……………………………………..83
2.3. Медіація в цивільному процесі Англії та Уельсу …………………………..98
2.4. Медіація в цивільному процесі Республіки Австрія …………………….. 114
2.5. Медіація в цивільному процесі Республіки Польща …………………….. 128
Висновки до Розділу 2 …………………………………………………………. 143
Розділ 3. Запровадження медіації як способу вирішення цивільно-правових
спорів в Україні …………………………………………………………………146
3.1. Передумови запровадження медіації в Україні …………………………..146
3.2. Правове регулювання медіації в Україні ………………………………….165
Висновки до Розділу 3 …………………………………………………………..185
ВИСНОВКИ ……………………………………………………………………...188
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ………………...……………………193
ДОДАТКИ ………………………………………………………………………. 211
3
ВСТУП
Актуальність теми. Динамічний економічний розвиток, його вплив на
суспільні відносини, а також інтенсифікація діалогу між різними учасниками
таких відносин, у більшості зарубіжних країн стали причиною зростання
інтересу до альтернативних способів вирішення спорів. Популярність окремих
способів альтернативного вирішення спорів (надалі – АВС) варіюється залежно
від традицій, що впливають на правову систему кожної з країн. Утім, медіація,
як у країнах англо-американської, так і в країнах романо-германської системи
права, поступово стала одним із найбільш поширених альтернативних способів
вирішення спорів. Це пов’язано передусім із тим, що процедура медіації має
низку переваг порівняно із судовим розглядом справи. Зокрема, завдяки
медіації сторони мають змогу вирішити спір швидше, оскільки мають
безпосередній вплив на тривалість цієї процедури. Крім того зазвичай витрати
на проведення медіації є меншими, ніж судові витрати, тому, вирішуючи спір за
допомогою медіації, сторони можуть заощадити власні кошти. Інші переваги
участі в медіації зумовлені особливим характером цієї процедури, що
передбачає активну участь сторін у пошуках взаємовигідного рішення, а також
такими принципами медіації, як добровільність, конфіденційність, незалежність
та неупередженість медіатора.
Окрім переваг медіації, що мають значення здебільшого для сторін спору,
варто також вказати на позитивний вплив поширеного застосування такої
процедури на розвантаження судової системи. Зрештою, поява, а згодом і
активний розвиток медіації були зумовлені саме кризою судової системи у
США. На той час звернення громадян до різних способів АВС, зокрема до
медіації посприяли розвантаженню судів та відновленню довіри до судової
влади. Такі позитивні наслідки застосування медіації викликають особливий
інтерес у сучасних умовах реалізації громадянами свого права на справедливий
суд в Україні. Згідно опитування, проведеного у межах проекту USAID
4
«Справедливе правосуддя», у 2015 році рівень довіри до судової влади
становив 5% [21]. Такий показник був найнижчим порівняно із рівнем довіри
до інших органів влади. Про неефективність системи правосуддя свідчить
також те, що в списку Всесвітнього економічного форуму 2014-2015 рр.,
присвяченому оцінці ефективності системи вирішення спорів у державі,
Україна посідає 129 місце із можливих 144 [163]. За таких обставин
застосування медіації могло би стати одним із ефективних способів зменшення
навантаження на судову гілку влади і, таким чином, сприяти забезпеченню
якісного захисту прав та законних інтересів громадян. Крім того, доцільність
запровадження процедури медіації підтверджено в багатьох міжнародноправових документах, зокрема в Директиві про деякі аспекти медіації в
цивільних і комерційних справах від 21 травня 2008 року. Директива
розроблена передусім для держав-членів ЄС, однак урахування її норм
українськими публічними інституціями не лише відповідає умовам Угоди про
асоціацію між Україною та ЄС, але й може стати важливим кроком на шляху до
європейської інтеграції України. Незважаючи на це, досі медіація не набула в
Україні поширення, а законодавство, яке б регулювало правила проведення цієї
процедури – відсутнє. Тому дослідження можливостей запровадження медіації
в Україні, зокрема, і як способу вирішення цивільно-правових спорів, є
важливим завданням для українських науковців.
Темі медіації та інших альтернативних способів вирішення спорів
присвячено праці таких українських і зарубіжних учених-правників, як
Н. Александер, А.В. Біцай, Н.Л. Бондаренко-Зелінська, Ж.В. ВасильєваШаламова, В.С. Гопанчук, Е. Ґмужинська, Р. Еллгер, В.В. Землянська,
В.В. Комаров, Д.Д. Луспеник, Р. Морек, В.І. Мотиль, К. Мур, Н.В. Нестор,
С. Пеппіт, Ю.Д. Притика, В.В. Рєзнікова, Л. Ріскін, А. Роу, О.М. Спектор,
О.С. Ткачук, Дж. Фолберг, С.Я. Фурса, М.І. Хавронюк, К. Хопт, О.Г. Яновська.
Окремо потрібно відзначити дисертаційну роботу Г.О. Огренчук «Правове
регулювання застосування медіації при вирішенні цивільно-правових спорів»
(2016), яка стала першим детальним дослідженням особливостей регламентації
5
процедури медіації на законодавчому рівні на території України. Водночас у
вказаній роботі лише частково досліджено проблеми, пов’язані з
запровадженням медіації в Україні, а також відсутні класифікація видів та
моделей медіації, окреме опрацювання іноземного досвіду, комплексна оцінка
актуальних українських законопроектів про медіацію, чіткий перелік умов,
створення яких є необхідним для забезпечення розвитку медіації. Загалом в
Україні тема медіації, зокрема у цивільно-правових спорах, залишається
малодослідженою та потребує всебічного вивчення.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами.
Дисертаційне дослідження виконано в рамках комплексних наукових
досліджень Київського національного університету імені Тараса Шевченка та
згідно із державною науково-дослідною темою «Доктрина права у правовій
системі України: теоретичний і практичний аспекти» (тема № 11 БФ 042-01,
державний реєстраційний номер 0111U008337), а також темою кафедри
правосуддя Київського національного університету імені Тараса Шевченка
«Проблеми розвитку законодавства про судочинство та судоустрій України»
(№ 97165). Тему дисертації затверджено рішенням Вченої ради юридичного
факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка
(протокол № 4 від 20 грудня 2013 року).
Мета і завдання дослідження. Метою дисертаційної роботи є
проведення системного порівняльно-правового аналізу правил застосування
медіації та особливостей цієї процедури як способу вирішення цивільноправових спорів, а також формулювання науково-теоретичних і практичних
висновків щодо якісного запровадження медіації в Україні.
Для досягнення вказаної мети було поставлено такі завдання
дослідження:
- обґрунтувати авторське визначення поняття «медіація»;
- визначити принципи медіації;
- з’ясувати основні різновиди та моделі медіації;
6
- окреслити досвід правового регулювання та застосування медіації як
способу вирішення цивільно-правових спорів в окремих зарубіжних
країнах;
- визначити передумови запровадження медіації як способу вирішення
цивільно-правових спорів в Україні;
- оцінити сучасний стан правового регулювання процедури медіації на
національному рівні та дослідити актуальні в Україні законопроекти
про медіацію;
- сформулювати пропозиції щодо змісту загального правового
регулювання медіації в Україні.
Об’єкт дослідження – суспільні правовідносини, що виникають під час
участі сторін спору, медіатора, третіх осіб у процедурі медіації з метою
вирішення цивільно-правового спору.
Предмет дослідження – правове регулювання окремих зарубіжних країн
та міжнародно-правове регулювання у сфері медіації, а також положення
правової доктрини.
Методи дослідження. Відповідно до мети, завдань, з урахуванням
об’єкту та предмету дослідження було використано загальнонаукові та
спеціальні методи наукового пізнання. Зокрема, за допомогою діалектичного та
історичного методів було досліджено становлення процедури медіації,
динаміку її розвитку, взаємозв’язок з іншими способами вирішення спорів
(підрозділи 1.1, 1.2, 1.3, 2.1, 2.2, 2.3, 2.4, 2.5). Формально-логічний метод було
застосовано для визначення сутності процедури медіації та її принципів
(підрозділи 1.1, 1.2). Використання методу моделювання дозволило
сформулювати пропозиції до правового регулювання медіації в Україні, яке, на
сьогодні, відсутнє (підрозділи 3.1, 3.2). Методи індукції, дедукції, аналізу та
синтезу було використано для проведення критичного аналізу підходів до
правового регулювання медіації в різних країнах та аналізу українських
законопроектів про медіацію (підрозділи 2.1, 2.2, 2.3, 2.4, 2.5, 3.2). За
7
допомогою порівняльно-правового методу було виявлено спільні та відмінні
риси підходів до правового регулювання медіації у різних країнах світу.
Науково-теоретичною основою дослідження є праці українських та
зарубіжних науковців на тему застосування різних способів АВС та медіації
зокрема для вирішення цивільно-правових спорів.
Нормативно-правовою базою дослідження є Конституція України, інші
нормативно-правові акти України, міжнародні нормативно-правові акти та
нормативно-правові акти окремих зарубіжних країн.
Емпіричну базу дослідження становить судова практика іноземних
держав у сфері застосування медіації як способу вирішення цивільно-правових
спорів.
Наукова новизна одержаних результатів полягає в тому, що
дисертаційна робота є першим системним дослідженням, спрямованим на
формулювання пропозицій щодо способів популяризації медіації та
законодавчого регулювання цієї процедури в Україні на підставі аналізу
зарубіжного досвіду. За результатами проведеного дослідження, було
підготовано теоретичні і практичні положення та висновки.
Уперше:
- визначено ознаки медіації, що дозволяють розмежувати її та інші
альтернативні способи вирішення спорів: арбітраж, переговори,
примирювальна процедура або консиліація (conciliation). Такими
ознаками є, зокрема, участь у медіації незалежної третьої особи, –
медіатора, характер та обсяг його повноважень та мінімальна
формалізованость процедури;
- запропоновано обмежити сферу застосування медіації шляхом
встановлення на законодавчому рівні заборони проведення цієї
процедури за наявності хоча б однієї з таких обставин: 1) будь-яка
форма насильства одного члена сім’ї щодо іншого члена сім’ї; 2)
залежність однієї або обох сторін спору від алкоголю або наркотичних
засобів; 3) будь-який вияв залежності однієї сторони від іншої, що
8
перешкоджає участі обох сторін спору у медіації на рівних засадах; 4)
недобросовісні мотиви участі в медіації однієї із сторін;
- обґрунтовано необхідність створення у місцевих загальних судах
посади судового координатора з питань медіації, до кола обов’язків
якого мають входити забезпечення правильного розуміння процедури
медіації суддями і сторонами спору, організація заходів, спрямованих
на поширення медіації, надання інформаційної та організаційної
допомоги сторонам спору, що бажають взяти участь у медіації,
налагодження співпраці з медіаторами та неурядовими організаціями;
- обґрунтовано потребу створення єдиних судових реєстрів професійних
медіаторів на рівні місцевих загальних судів, що сприятиме
спрощенню етапу вибору медіатора та зростанню довіри сторін спору
до медіатора;
- обґрунтовано закріплення на законодавчому рівні поєднання
стимулятивного (facilitative) та оціночного (evaluative) підходів до
визначення ролі посередника у медіації, що дозволить, насамперед,
сторонам медіації вирішувати питання про обсяг його повноважень;
удосконалено:
- поняття медіації, яку слід розуміти як альтернативний метод
вирішення спорів, у межах якого сторони на добровільних засадах
беруть участь у переговорах і з допомогою незалежної та
неупередженої третьої особи (медіатора) намагаються віднайди
взаємовигідне вирішення спору між ними;
- підхід до співвідношення понять «конфлікт» та «спір», згідно якого
конфлікт є поняттям більш широким, оскільки охоплює усі причини,
підґрунтя тих суперечностей, які виникли між сторонами, а спір
становить лише частину конфлікту і ті суперечності, які мають
характер правових вимог;
- розуміння принципів незалежності та неупередженості медіатора, які
слід розмежовувати на тій підставі, що перший принцип передбачає
9
незалежність медіатора від будь-якої сторони та однакове ставлення до
кожної з них, тоді як принцип неупередженості медіатора передбачає,
що предмет спору, вирішенню якого він сприятиме, не становить
жодного особистого інтересу;
- підхід до розмежування процедури медіації від інституту мирової
угоди у цивільному процесі, згідно якого відмінність процедури
медіації від процесу укладення мирової угоди обумовлена такими
ознаками медіації: зміст угоди про вирішення спору за результатами
медіації, яка може стосуватися різних аспектів спору та конфлікту між
сторонами, зокрема і тих, які не пов’язані з правовими вимогами;
участь посередника, який сприяє налагодженню комунікативного
процесу між сторонами; правові наслідки укладення угоди про
вирішення спору за результатами медіації, які не передбачають
неможливості звернення у майбутньому до суду цими ж сторонами з
позовом про той самий предмет і з тих самих підстав;
дістали подальший розвиток:
- підхід до класифікації принципів медіації, згідно якого до принципів
медіації слід застосовувати традиційний поділ на: загальноправові
(демократизм, гуманізм, соціальна справедливість і законність,
невід’ємність природних прав людини); міжгалузеві (принципи
рівності сторін, диспозитивності, належності і допустимості доказів);
спеціальні принципи (принципи добровільності, конфіденційності,
незалежності (нейтральності) та неупередженості медіатора,
стимулювання і співробітництва);
- положення про співвідношення принципу добровільності медіації та
судового розпорядження про обов’язкову участь сторін у медіації,
якими обґрунтовано, що обов’язкова участь сторін у медіації не
суперечить принципу добровільності медіації, оскільки не передбачає
обов’язку сторін укласти угоду за результатами медіації;
10
- пропозиції щодо змісту правового регулювання медіації в Україні та
внесення змін до чинних нормативно-правових актів, які було
сформульовано в авторському проекті Закону «Про медіацію»;
- пропозиції щодо заходів ефективного сприяння розвитку медіації в
Україні, зокрема, інформування громадян та окремих професійних
груп про можливість вирішення спорів за допомогою медіації, а також
усі її особливості, регулярної реалізації програм, спрямованих на
заохочення до застосування медіації, здійснення підготовки медіаторів
уповноваженими на те організаціями, а також створення переліку
професійних медіаторів та внесення до навчальної програми
університетів, які здійснюють підготовку майбутніх правників, курсів,
присвячених медіації та іншим методам альтернативного вирішення
спорів.
Практичне значення одержаних результатів дисертаційного
дослідження полягає в тому, що вони мають як науково-теоретичний, так і
практичний характер і можуть бути використані у:
- правотворчій діяльності – для розробки нових та удосконалення
актуальних законопроектів про медіацію;
- науково-дослідній сфері – для подальшої розробки наукових положень
у сфері альтернативного вирішення спорів та, зокрема, медіації;
- навчально-методичній діяльності – для підготовки навчальних та
навчально-методичних посібників та при викладанні таких дисциплін,
як «Цивільний процес України», «Актуальні проблеми цивільного
процесу України», «Альтернативні способи вирішення спорів» (акти
впровадження результатів дисертаційного дослідження у навчальний
та науково-дослідний процеси: юридичного факультету Київського
національного університету імені Тараса Шевченка від 24 жовтня 2016
р.; Київського університету ринкових відносин від 17 жовтня 2016 р.).
Особистий внесок здобувача. Дисертація є самостійною, завершеною
науковою працею. Сформульовані положення, висновки та пропозиції було
11
отримано в результаті самостійного вивчення і аналізу наукових, нормативноправових джерел і матеріалів судової практики.
Апробація результатів дисертації. Основні положення та висновки
дисертаційної роботи було оприлюднено на таких міжнародних науковопрактичних конференціях: «65-річчя Загальної декларації прав людини:
дотримання прав людини – пріоритет держави та суспільства», м. Ужгород, 27-
28 грудня 2013 р.; «Правове життя: сучасний стан та перспективи розвитку»,
м. Луцьк, 21-22 березня 2014 р.; «Європейські стандарти захисту прав у
цивільному судочинстві: випробування часом», м. Київ, 26 вересня 2014 р.;
«Правові реформи в Молдові, Україні і Грузії у контексті євроінтеграційних
процесів», м. Кишинів, Республіка Молдова, 7-8 листопада 2014 р.; «Юридична
наука та практика у третьому тисячолітті», м. Кошице, Словацька Республіка,
27-28 лютого 2015 р.; «Правова держава: історія, сучасність та перспективи
формування в Україні», м. Ужгород, 19-20 лютого 2016 р.
Публікації. Основні положення та висновки дисертаційної роботи
викладено у 12 наукових працях, 4 з яких опубліковано у наукових фахових
виданнях, 1 – в електронному фаховому виданні, 1 – у фаховому виданні
іноземної держави (Республіки Польща) та в 6 тезах доповідей на міжнародних
науково-практичних конференціях.
Структура та обсяг дисертації відповідають меті та завданням
дослідження. Дисертація складається із вступу, трьох розділів, десяти
підрозділів, висновків, списку використаних джерел. Загальний обсяг
дисертації становить 222 сторінки, з яких: 192 сторінки – основний текст, 18
сторінок – список використаних джерел (177 найменувань), 12 сторінок – текст
додатків.

Список литературы

ВИСНОВКИ
На підставі проведеного дослідження було обґрунтовано доцільність
запровадження медіації як способу вирішення цивільно-правових спорів в
Україні, а також надано рекомендації щодо змісту правового регулювання у
сфері медіації та заходів, застосування яких є важливою умовою ефективної
підтримки розвитку цієї процедури. Відповідно до мети та завдань
дослідження, на підставі аналізу науково-теоретичних положень, нормативноправових джерел та матеріалів судової практики були сформульовані такі
висновки і пропозиції:
1. Медіація – це альтернативний метод вирішення спорів, у межах якого
сторони на добровільних засадах беруть участь у переговорах і, з допомогою
незалежної та неупередженої третьої особи (медіатора), намагаються віднайди
взаємовигідне вирішення спору між ними. Медіація є самостійним
альтернативним методом вирішення спорів, а її зміст не збігається із змістом
таких процедур, як арбітраж, примирювальна процедура (консиліація) та
переговори.
2. Принципи медіації слід розділяти на: 1) загальноправові принципи
(соціальна справедливість, законність, невід’ємність природних прав людини);
2) міжгалузеві принципи (рівність сторін, диспозитивність, належність і
допустимість доказів); 3) спеціальні принципи (добровільність,
конфіденційність, незалежність та неупередженість медіатора). Однак, саме
спеціальними принципами зумовлена специфіка медіації, завдяки якій цю
процедуру можна відмежувати від інших альтернативних способів вирішення
спорів.
3. Основним критерієм для поділу медіації на різні моделі має бути
формальний зв’язок цієї процедури із судовим процесом. З огляду на це, слід
виокремити три основні моделі медіації: приватна (позасудова) медіація, яка
характеризується повною незалежністю від процесу розгляду спору судом;
192
присудова медіація, для якої притаманною є певна координація із судовим
процесом, але відмежування процедури медіації від суду як інституції; судова
медіація (медіація у межах судового процесу), для якої притаманним є
локальний і персональний зв’язок із судом і подіями, що відбуваються під час
розгляду справи судом.
Залежно від меж втручання медіатора у комінукативний процес між
сторонами, процедуру медіації прийнято поділяти на два типи: стимулятивну
(facilitative mediation) та оціночну (evaluative mediation). Стимулятивний тип
медіації передбачає, що медіатор, під час виконання своїх функцій, повинен
допомагати сторонам у пошуках взаємовигідного вирішення спору шляхом
стимулювання процесу обміну інформацією. За умовами оціночного типу
медіації, медіатора потрібно наділяти більш широким колом повноважень, і,
зокрема, правом висловлювати думку щодо правової позиції сторін та
пропонувати сторонам власні варіанти вирішення спору. З огляду на іноземний
досвід у сфері використання різних підходів до обсягу повноважень медіатора
під час розробки відповідного правового регулювання, вважаємо, що
виправданим є закріплення на законодавчому рівні в Україні можливості
застосування медіатором (за згодою сторін) технік як стимулятивного, так і
оціночного типу медіації.
Критерій основної мети участі сторін у медіації слід застосовувати для
поділу цієї процедури на такі два види: медіацію, засновану на інтересах сторін
і трансформативну медіацію. Зокрема, метою медіації, заснованої на інтересах
сторін є досягнення сторонами згоди щодо взаємовигідного вирішення їхнього
спору, а мета трансформативної медіації полягає у налагодженні стосунків між
сторонами та зміні їхнього підходу до конфліктної ситуації.
4. Досвід зарубіжних країн у сфері застосування медіації підтверджує, що
ця процедура може мати різні форми та вияви. Наприклад, в окремих країнах,
успішною є практика застосування лише однієї моделі або одного з видів
медіації, а в деяких – поєднання декількох. Різним, зазвичай, є і підхід до
правового регулювання: деякі країни майже повністю відмовились від розробки
193
та прийняття законодавчих актів у сфері медіації, у той час, як для інших країн
забезпечення належного правового регулювання медіації стало запорукою
успішного розвитку цієї процедури. Вважаємо, що урегулювання основних
питань, пов’язаних із застосуванням процедури медіації в Україні сприятиме
поширенню такого альтернативного методу вирішення спорів. Водночас, варто
пам’ятати, що характер регламентування державою етапів медіації, правил
участі у цій процедурі тощо має відповідати правовій природі альтернативних
способів вирішення спорів. Тому законодавство у сфері медіації завжди має
залишати її учасникам, – сторонам спору, простір для пристосування цієї
процедури до власних потреб та особливостей конфлікту.
5. Одним із основних факторів, що безпосередньо впливають на
поширення медіації в Україні та довіру суспільства до цієї процедури є
національні особливості, а також правові традиції, до яких належать і традиції
вирішення спорів. Разом з тим, не лише історичні традиції впливають на
ефективність застосування альтернативних способів вирішення спорів, зокрема,
медіації. Як підтверджує досвід іноземних країн, успішне запровадження
медіації – це складний і довготривалий процес, який вимагає, зокрема,
створення умов, необхідних для існування відповідної процедури.
Безпосередньо впливати на зміну існуючого підходу до медіації у
суспільстві, а також на сприяння поширенню цієї процедури можуть,
передусім, такі чинники:
7) інформування громадян та окремих професійних груп про можливість
вирішення спорів за допомогою медіації, а також усі її особливості;
8) регулярна реалізація програм, спрямованих на заохочення до
застосування медіації;
9) забезпечення належного правового регулювання медіації;
10) здійснення підготовки медіаторів уповноваженими на те
організаціями, а також створення переліку професійних медіаторів;
11) розширення мережі неурядових організацій, діяльність яких
пов’язана із популяризацією медіації;
194
12) внесення до навчальної програми університетів, які здійснюють
підготовку майбутніх правників курсів, присвячених медіації та іншим
методам альтернативного вирішення спорів.
Варто також звернути увагу на те, що усі вказані вище заходи слід
застосовувати одночасно, оскільки кожен із них може сприяти розвитку
медіації, але успішне впровадження такої процедури до української правової
системи та її ефективне застосування у майбутньому вимагає саме
комплексного підходу.
6. На підставі аналізу законодавства, що визначає порядок вирішення
різних категорій цивільних спорів можна дійти висновку про те, що таке
законодавство містить певні норми, які створюють можливості для вирішення
спору сторонами до ухвалення суддею рішення у справі, а отже, можуть бути
передумовами для успішного розвитку медіації. Це, насамперед, норми, якими
закріплено право сторін укласти мирову угоду (ст. 175 ЦПК), право позивача
відмовитись від позову і право відповідача визнати позов (ст. 174 ЦПК). При
цьому, особливу увагу слід звернути на співвідношення процедури медіації із
інститутом мирової угоди у цивільному процесі. Зокрема, процедура медіації
характеризується низкою ознак, які свідчать про її відмінність від процесу
укладення мирової угоди. До таких ознак належать: зміст угоди про вирішення
спорів за результатами медіації, яка може стосуватися різних аспектів спору та
конфлікту між сторонами, зокрема, і тих, які не пов’язані із правовими
вимогами; участь посередника, який сприяє налагодженню комунікативного
процесу між сторонами; правові наслідки укладення угоди про вирішення
спору за результатами медіації, які не передбачають неможливості звернення у
майбутньому до суду цими ж сторонами з позовом про той самий предмет і з
тих самих підстав.
Законодавство, спрямоване безпосередньо на урегулювання різних
аспектів участі у медіації в Україні, на сьогодні, відсутнє. Перші спроби
врегулювати процедуру медіації було здійснено ще у 2010 році. Втім, протягом
останніх шести років жоден проект Закону про медіацію не був остаточно
195
прийнятий Верховною Радою. На сьогодні, розгляду очікують два
законопроекти, подані в грудні 2015 року (проект Закону про медіацію № 3665
та проект Закону про медіацію № 3665-1). Водночас, кожен із законопроектів
має свої недоліки і потребує удосконалення. Спільною проблемою для обох
законопроектів є такі формулювання визначень понять, які повною мірою не
відповідають сутності цих понять, а також поверхневе визначення меж
застосування медіації (зокрема, відсутність переліку обставин, які виключають
можливість вирішення спору за допомогою медіації), відсутність детальних
вимог до особи медіатора, обмеження обсягу повноважень медіатора на
підставі закріплення у проекті закону лише стимулятивної моделі медіації
тощо.
7. На етапі розробки правового регулювання у сфері медіації варто взяти
до уваги необхідність гармонізації українського законодавства із правовими
нормами Європейського Союзу, що передбачена Угодою про асоціацію між
Україною та ЄС і останнім часом набуває все більшої актуальності. З огляду на
це, українські нормативно-правові акти, якими буде врегульовано процедуру
медіації мають узгоджуватись із правовим регулюванням медіації в ЄС.
Основою правового регулювання медіації в Україні має стати Закон про
медіацію. У вступній частині Закону потрібно сформулювати визначення
понять спору, конфлікту, медіатора, протоколу з медіації, угоди про участь у
медіації, застереження про медіацію, сторін медіації, учасників медіації, коштів
медіації, осередків медіації, судового координатора з питань медіації. Крім
того, Законом слід чітко визначити, насамперед: сферу застосування медіації;
зміст базових принципів медіації та гарантії забезпечення дотримання таких
принципів; зміст кожного етапу медіації та особливості участі сторін спору у
медіації на різних етапах; вимоги до медіаторів та навчальних програм для
медіаторів; обсяг повноважень медіатора під час участі у медіації; заходи
відповідальності, що можуть бути застосовані до медіаторів; механізм
забезпечення примусового виконання умов угоди про вирішення спору,
укладеної за результатами медіації.