АЛЬТЕРНАТИВНІ СПОСОБИ ВИРІШЕННЯ ЦИВІЛЬНО-ПРАВОВИХ СПОРІВ :

Краткое описание

Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України
Київський національний університет імені Тараса Шевченка

На правах рукопису

СПЕКТОР ОЛЬГА МИХАЙЛІВНА

УДК 347.996

АЛЬТЕРНАТИВНІ СПОСОБИ ВИРІШЕННЯ
ЦИВІЛЬНО-ПРАВОВИХ СПОРІВ

Спеціальність 12.00.03 – цивільне право і цивільний процес;
сімейне право; міжнародне приватне право

Дисертація
на здобуття наукового ступеня
кандидата юридичних наук

Науковий керівник
Притика Юрій Дмитрович,
доктор юридичний наук, доцент

Київ – 2012

ЗМІСТ

ВСТУП ……..…………………………………………………………….. 4
РОЗДІЛ 1 МЕТОДОЛОГІЯ, ТЕОРЕТИКО-ІСТОРИЧНІ ЗАСАДИ, ДОКТРИНАЛЬНІ ПОГЛЯДИ, ПОНЯТТЯ, ПРИРОДА ТА ПРИНЦИПИ АЛЬТЕРНАТИВНИХ СПОСОБІВ ВИРІШЕННЯ ЦИВІЛЬНО-ПРАВОВИХ СПОРІВ………………...………………..…..

14
1.1 Методологія, теоретико-історичні засади та доктринальні погляди на альтернативні способи вирішення цивільно-правових спорів ………………………………………………….....

14
1.2 Поняття та природа альтернативних способів вирішення цивільно-правових спорів ………………………………………....
41
1.3 Принципи альтернативних способів вирішення цивільно-правових спорів ……………....................……………………….....
59
Висновки до розділу 1 …………………………………………….. 77
РОЗДІЛ 2 КЛАСИФІКАЦІЯ ТА ВИДИ АЛЬТЕРНАТИВНИХ СПОСОБІВ ВИРІШЕННЯ ЦИВІЛЬНО-ПРАВОВИХ СПОРІВ …….... 84
2.1 Класифікація видів альтернативних способів вирішення цивільно-правових спорів ………………………………………… 84
2.2 Переговори та претензійний порядок вирішення цивільно-правових спорів …………………………………………………….
97
2.3 Медіація, третейський розгляд, інші квазісудові та комбіновані способи вирішення цивільно-правових спорів …….
115
Висновки до розділу 2 …………………………………………….. 141
РОЗДІЛ 3 МІСЦЕ ТА ОСОБЛИВОСТІ ЗАСТОСУВАННЯ АЛЬТЕР-НАТИВНИХ СПОСОБІВ ВИРІШЕННЯ ЦИВІЛЬНО-ПРАВОВИХ СПОРІВ У ПРАВОВІЙ СИСТЕМІ УКРАЇНИ ……………………..….. 145
3.1 Особливості розвитку та застосування альтернативних способів вирішення цивільно-правових спорів в Україні ……….
145
3.2 Місце альтернативних способів вирішення цивільно-правових спорів у правовій системі України …………………….
161
3.3 Правове регулювання альтернативних способів вирішення цивільно-правових спорів в Україні ……..………………………. 177
Висновки до розділу 3 …………………………………………….. 204
ВИСНОВКИ ……………………………………………………………… 209
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ……………………………….. 224

ВСТУП

Актуальність теми. Процеси демократизації українського суспільства, розвиток ринкових відносин, посилення ролі приватного права призвели до актуалізації питання забезпечення належного рівня захисту прав, у тому числі цивільних. Тривалий час головним засобом захисту цивільних прав й інтересів залишався судовий захист. У сучасних умовах розвитку суспільства необхідний пошук способів вирішення цивільно-правових спорів альтернативних державному судочинству. На сьогодні вже склалися передумови як позитивного, так і негативного характеру, що дають змогу казати не лише про готовність правової системи України до сприйняття системи альтернативного вирішення спорів (далі – АВС), а й свідчать про необхідність і своєчасність такого впровадження. З одного боку, це істотна зміна напрямів суспільного, державного і політичного розвитку, посилення позицій приватного права, прагнення України займати гідне місце у світовому співтоваристві, у якому система АВС вже давно посідає належне місце у системі захисту цивільних прав та охоронюваних законом інтересів. З іншого – кризові явища, істотні недоліки державної судової системи, зокрема, перевантаженість судів, тривалість розгляду справ, високий рівень корупції.
Запровадження в Україні системи альтернативного вирішення цивільно-правових спорів, яку широко застосовують у розвинених країнах світу, може стати новим дієвим інструментом як для подолання кризових явищ у сфері захисту цивільних прав та інтересів, так і для практичної реалізації сучасних правових тенденцій, спрямованих на підвищення ефективності механізму захисту прав.
Проте слід наголосити на тому, що дослідження можливості впровадження системи альтернативного вирішення цивільно-правових спорів у правову систему України потребує не лише врахування позитивного закордонного досвіду, а й ретельного аналізу національних правових традицій, історичних передумов і сучасних реалій.
Разом з тим у наукових дослідженнях проблему запровадження системи альтернативного вирішення цивільно-правових спорів аналізують фрагментарно і дотепер вона не отримала самостійної комплексної розробки у вітчизняній науці, у якій розглядали б загальнотеоретичне розуміння способів альтернативного вирішення цивільно-правових спорів, їх класифікацію, значення і роль як для механізму захисту цивільних прав та охоронюваних законом інтересів, так і у функціонуванні правової системи України загалом.
Зв’язок роботи з науковими планами, програмами, темами. Обраний напрям дослідження пов’язаний з плановою темою «Механізм адаптації законодавства в сфері прав громадян України до законодавства Європейського Союзу», яка затверджена Вченою Радою юридичного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка (протокол № 3 від 04 грудня 2009 р.) (реєстраційний № 06БФ042-01, державна реєстрація № РК 0101U003579) та темою кафедри правосуддя юридичного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка «Проблеми розвитку законодавства про судочинство та судоустрій України» (№ 97165).
Мета і задачі дослідження. Мета дисертаційного дослідження полягає у здійсненні комплексного вивчення історії розвитку, сутності, видів, особливостей функціонування та правового регулювання альтернативних способів вирішення цивільно-правових спорів. Для досягнення поставленої мети в дисертації було визначено такі головні завдання:
 дослідити природу системи АВС загалом та окремих альтернативних способів вирішення цивільно-правових спорів;
 з’ясувати в історико-правовому аспекті передумови виникнення альтернативних способів вирішення цивільно-правових спорів;
 дослідити практику застосування альтернативних способів вирішення цивільно-правових спорів у інших країнах;
 визначити головні переваги та недоліки застосування окремих альтернативних способів вирішення цивільно-правових спорів;
 дослідити передумови впровадження та особливості виникнення, розвитку і застосування альтернативних способів вирішення цивільно-правових спорів у країнах ближнього зарубіжжя;
 визначити принципи альтернативних способів вирішення цивільно-правових спорів, здійснити їх класифікацію;
 провести класифікацію альтернативних способів вирішення цивільно-правових спорів;
 проаналізувати сутність окремих альтернативних способів вирішення цивільно-правових спорів;
 визначити особливості розвитку та застосування альтернативних способів вирішення цивільно-правових спорів в Україні.
Об’єкт дослідження – правовідносини, які виникають внаслідок та під час вирішення цивільно-правового спору за допомогою застосування альтернативних способів вирішення цивільно-правових спорів.
Предмет дослідження – система альтернативних способів вирішення цивільно-правових спорів.
Методи дослідження. Методологічною основою дисертаційного дослідження є сукупність сучасних методів наукового пізнання. Так, за допомогою історико-правового методу вивчено процес історичного становлення системи альтернативного вирішення цивільно-правових спорів. Для вивчення розвитку системи альтернативного вирішення спорів у різних країнах, а також для порівняння між собою окремих способів альтернативного вирішення спорів використовували порівняльно-правовий метод. Під час аналізу та формулювання понятійно-категоріального апарату системи альтернативного вирішення спорів застосовували логіко-семантичний метод. Задля розкриття питання застосування окремих способів альтернативного вирішення спорів використовували формально-догматичний метод.
Теоретичною основою для висновків, зроблених у дисертаційному дослідженні, стали праці вітчизняних і закордонних вчених-юристів:
Г. Абрамсона, Ф. Айсмана, С.С. Алексеєва, А.В. Андрушка, А.Я. Анцупова,
М.Т. Арапова, В.К. Бабаєва, М.В. Баглайа, М.Й. Байтина, В.М. Баранова,
Ю.В. Білоусова, Дж.Е. Бир, В.М. Боєра, О.Т. Боннера, О.А. Брижинського,
C. Буренга-Уле, Є.В. Васьковського, О. Врублевського, М.-Л. Гі,
В.П. Грібанова, М. Грінвуд, А.Г. Гудмана, М.А. Гурвича, Д. Давиденка,
Е.А. Дауера, Г. Єрьоменко, І. Захар’ящевої, А.Г. Здравомислова, М.Б. Зейдер,
В. Кампо, Д.А. Керімова, Ю.С. Коляснікової, В.В. Комарова, Х.М. Кори,
В.І. Коротенка, В.М. Кудрявцева, А.Н. Кузбагарова, Р.О. Куйбіди,
С.А. Курочкiна, Н. Лакса, М.М. Леннуара, Т. Ленскi, Ю. Михальського,
М.Є. Мєднікової, Ф.С. Мостена, К.В. Мура, В.С. Нерсесянца, Є.О. Нефед’єва,
Ж. Нолан-Халей, О.І. Носиревої, Ю.Д. Притики, В. Самохвалова,
О.Ю. Скворцова, А. Стиф, Ю.О. Тихомирова, А. Ткачука, Дж. Ралстона,
Р.А. Ромашова, Е.М. Рунессон, М. Хадсона, Р.О. Халфиної, М.С. Шакарян,
А.І. Шипилова, П. Штепана, М.Й. Штефана та ін.
Емпіричною основою дисертаційного дослідження є міжнародні нормативно-правові акти, законодавство України та законодавство зарубіжних країн.
Наукова новизна одержаних результатів. Дисертація є першим в Україні комплексним монографічним науковим дослідженням системи альтернативного вирішення цивільно-правових спорів. У дисертаційному дослідженні сформульовано низку нових положень, висновків, пропозицій, які мають важливе значення для юридичної науки і практики, а саме:
Вперше:
визначено інститут АВС як сукупність норм (правового та нормативного характеру), що регулюють відносини, які виникають у зв’язку з вирішенням спорів і розв’язанням конфліктів у приватноправовій сфері, на основі узгодження позицій та інтересів сторін;
розкрито зміст поняття альтернативності у контексті альтернативного вирішення цивільно-правових спорів, виділено вузьке та широке (внутрішнє та зовнішнє) поняття альтернативності: у широкому розумінні альтернативність означає можливість звернення за вирішенням спору або до органу державної влади (суду) або вирішення спору за допомогою одного зі способів АВС; у вузькому розумінні – можливість обирати серед кількох способів АВС у середині самої системи;
запропоновано класифікацію принципів альтернативного вирішення спорів, за якою принципи АВС поділено на дві основні групи: такі, що належать до всього блоку АВС (обов’язкові), а саме: принцип конфіденційності, принцип стимулювання, принцип диспозитивності, принцип законності, і такі, що характерні лише для окремих способів АВС (факультативні), серед яких, зокрема: принцип нейтральності посередника, принцип стимулювання;
запропоновано авторське визначення класифікації способів АВС як об’єднання окремих способів АВС у групи за певними спільними ознаками, що мають істотне значення у процесі вирішення питання про застосування певного способу АВС задля досягнення конкретної правової мети під час вирішення цивільно-правового спору;
запропоновано визначення переговорів, під якими розуміється самостійний універсальний спосіб альтернативного вирішення цивільно-правових спорів, що реалізується через переговорний процес під час безпосередньої конструктивної взаємодії сторін і спрямований на досягнення взаємоприйнятного компромісного рішення;
запропоновано визначення медіації, під якою слід розуміти самостійний спосіб альтернативного вирішення спорів, який полягає у забезпеченні прийняття сторонами самостійного компромісного взаємоприйнятного рішення з предмета спору у процесі безпосереднього або опосередкованого спілкування за сприяння обраної сторонами за взаємною згодою незалежної третьої особи;
визначено позитивні й негативні передумови впровадження системи АВС у правову систему України, серед позитивних передумов можна виділити, зокрема: наявність національної правової традиції у зазначеній сфері, розвиток ринкових відносин, підвищення ролі приватного права та запровадження принципу свободи договору, розширення можливостей захисту й надання права вибору способу захисту, у тому числі на умовах альтернативності; а до негативних передумов належать: перевантаження судів, у тому числі цивільно-правовими справами, де відсутній спір про право або справи є малозначущими і повний судовий розгляд не є необхідним; недостатнє державне забезпечення функціонування судової системи; корпоративність суддівського корпусу, заангажованість частини суддів на певних політиків, органу влади чи бізнес-групи.
Удосконалено:
підходи щодо визначення окремих способів АВС, зокрема, претензійного порядку, медіації-арбітражу, міні-суду, обмудсмену та інших альтернативних способів вирішення спорів;
визначення деяких принципів АВС, зокрема тих, які потребують обов’язкового правового регулювання за для уникнення порушення прав осіб, що звертатимуться до послуг з АВС;
положення про особливі риси окремих способів АВС, які дають можливість розмежувати їх між собою, критеріїв та процедур розмежування способів АВС, під якими розуміють принцип віднесення способу АВС до тієї або іншої сфери правового регулювання, де вирізняють за ознакою самостійності способів АВС: самостійні (основні) та комбіновані (комплексні) групи; способи АВС, які є більш дієвими при вирішенні конфліктів інтересів, та які більш ефективно вирішують когнітивні конфлікти; розрізняють способи АВС, під час яких спір розглядають як один з принципів змагальності та арбітрування та способи, під час яких спір розглядають як один з принципів повного та всебічного врахування інтересів сторін спору та пошуку компромісного рішення;
визначення предмета правової регламентації у сфері АВС, відповідно до якого можуть бути нормативно врегульовані такі аспекти приватних способів АВС:
 визначення категорій цивільних справ, що можуть/не можуть бути вирішені за допомогою способів АВС;
 визначення поняття окремих способів АВС;
 забезпечення гарантії конфіденційності, як основного принципу АВС (оскільки практична реалізація принципу конфіденційності передбачає, серед іншого, неможливість свідчення нейтральною особою, що сприяє розв’язанню спору, з обставин, що стали їй відомі під час процесу медіації);
 встановлення кваліфікаційних стандартів для нейтральних осіб, що професійно здійснюють урегулювання спорів за допомогою способів АВС;
 обґрунтування необхідності вдосконалення чинного законодавства у сфері забезпечення функціонування, реалізації та застосування альтернативних способів вирішення спорів, зокрема прийняття відповідного закону у сфері альтернативного вирішення спорів та регламентації окремих способів АВС.
Дістало подальший розвиток:
Наукове положення про необхідність введення в юридичну науку терміну «альтернативне вирішення спорів» (Alternative Disput Resolution – ADR), вперше використаного в США для позначення гнучких і неформальних процедур урегулювання конфліктів;
науковий підхід щодо визначення критеріїв, що характеризують якісну відмінність способів АВС від публічно-правових форм захисту цивільних прав та інтересів;
наукова ідея про те, що практичне застосування примирливих процедур, насамперед посередництва, і їх найтиповішого результату – мирової угоди – є невід’ємною частиною ділової й правової культури багатьох країн світу, що не суперечить правовій культурі України.
обґрунтування визначення та розуміння принципів АВС, зокрема принципу законності відносно АВС, який полягає у вимозі чіткого слідування вимогам законодавства як сторін, так і третьої особи, у разі її участі у вирішенні спору способами АВС; принципу стимулювання в АВС, який полягає у заохоченні сторін до вирішення спору без звернення до державного правосуддя, у тому числі наданням державних пільг і компенсацій; принципу співробітництва, який полягає у побудові діяльності сторін та, за її участі, третьої незалежної сторони, що сприяє вирішенню спору, на основі взаємоповаги, врахування інтересів кожної сторони, корегування власних інтересів відповідно до інтересів партнера; принципу конфіденційності, який полягає у неприпустимості вільного (без згоди сторін) як сторонами спору, так і, у разі її участі, третьою незалежною особою, що сприяла вирішенню спору, розголошення інформації, яка стала відома під час вирішення спору, крім випадків, прямо встановлених законом;
положення щодо визначення питання переваг і недоліків застосування системи АВС загалом та окремих способів АВС для вирішення цивільно-правових спорів;
наукову концепцію щодо визначення переваг альтернативних форм, заснованих на досягненні угод між сторонами, що сперечаються, до яких належать:
 можливість самостійного вибору сторонами нейтральної третьої особи (посередника, третейського судді) для вирішення конфлікту;
 контроль кожної зі сторін за процедурою розгляду;
 зниження матеріальних витрат одночасно з виграшем у часі;
 ширші можливості для досягнення обопільно прийнятного результату;
 конфіденційність процедури (відсутність можливості у третіх осіб знайомитися з обставинами конкретної справи – гарантія збереження комерційної або особистої таємниці);
 можливість збереження ділових відносин з партнером, з яким виник конфлікт, одночасно зі збереженням власної репутації в очах третіх осіб без звернення до суду.
Практичне значення одержаних результатів полягає в тому, що їх можна застосувати для подальших досліджень системи альтернативного вирішення цивільно-правових спорів, а також у процесі вдосконалення чинного законодавства у зазначеній сфері. Матеріали дисертаційного дослідження можна використовувати під час викладання дисциплін курсів «Цивільне право України», «Сімейне право України», «Цивільне процесуальне право України», «Господарське процесуальне право України», «Міжнародне приватне право», «Міжнародний комерційний арбітраж», «Альтернативне вирішення спорів», а також для підготовки підручників, навчальних посібників з цих дисциплін.
Особистий внесок здобувача. Дисертація є самостійною науковою працею, в якій висвітлено власні ідеї і розробки автора, що дали змогу вирішити поставлені теоретичні та теоретико-практичні завдання у галузі альтернативного вирішення цивільно-правових спорів. У роботі сформульовано теоретичні та методичні положення і висновки. Використані в дисертації ідеї, положення та гіпотези інших авторів мають відповідні посилання і застосовані лише для підкріплення ідей здобувача, обґрунтування доцільності здійснення дослідження.
Висновки дисертаційного дослідження можна використовувати для подальших досліджень системи альтернативного вирішення цивільно-правових спорів, а також для вдосконалення чинного законодавства у зазначеній сфері.
Апробація результатів дисертації. Основні положення й теоретичні висновки дисертаційного дослідження повідомлено на засіданнях кафедри правосуддя юридичного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка.
Про результати досліджень доповідали й обговорювали їх на таких наукових конференціях: Другій міжнародній науково-практичній конференції аспірантів та молодих вчених в ДОЗ ВПО «Московська державна юридична академія імені О.Є. Кутафіна» «Актуальные проблемы юридической науки и правоприменительной практики» (м. Москва, вересень 2010 р.); Науково-практичній конференції «Актуальні проблеми правотворення в сучасній Україні» (м. Алушта, 29 квітня – 01 травня
2010 р.); Міжнародній конференції «Актуальні питання охорони прав інтелектуальної власності в Україні та Європейському союзі в контексті європейської інтеграції» (м. Київ, 30 червня – 01 липня 2010 р.); Міжнародній науково-практичній конференції «Правові реформи в Україні: проблеми реалізації» (м. Київ, 16–17 лютого 2011 р.); І Всеросійській науково-практичній конференції «Правовая система европейских стран: современное состояние и актуальные проблемы» (м. Москва, 20–22 вересня 2010 р.); Міжнародних читаннях присвячених пам’яті професора Імператорського новоросійського університету П.Є. Казанського (м. Одеса, 14 жовтня 2011 р.) та інших наукових конференціях та заходах.
Публікації. Основні теоретичні й практичні результати дисертаційного дослідження викладено у 13 працях, з них 4 наукові статті опубліковані у фахових виданнях, перелік яких затверджений Міністерством освіти і науки, молоді та спорту України, та 9 тез доповідей на наукових конференціях.
Структуру дисертації обрано відповідно до мети, завдань, предмета і логіки дослідження. Дисертація складається із вступу, трьох розділів, які включають дев’ять підрозділів, висновків та списку використаних джерел. Загальний обсяг дисертації становить 244 сторінку, з яких 223 основного тексту. Список використаних джерел, що містить 178 найменувань, викладено на 21 сторінці.

Список литературы

ВИСНОВКИ

1. У сучасних демократичних країнах із розвиненою ринковою економікою система АВС є цілком реальним і життєздатним механізмом вирішення цивільно-правових спорів між юридичними та фізичними особами. Тенденція розвитку українського суспільства полягає нині у зменшенні впливу держави на суспільні відносини через пряме регулювання, посилення ролі приватного права. Саморегулювання у різних сферах є об’єктивно ефективним регулятором суспільних відносин, а питання впровадження системи АВС у правову систему України є актуальним і своєчасним, а застосування альтернативного вирішення цивільно-правових спорів цілком відповідає національній правовій традиції України.
2. Недержавні способи вирішення правових конфліктів розглядають як альтернативу державному правосуддю, але спостерігається відсутність єдиної термінології для позначення самого явища, спірним є питання належності деяких способів вирішення спорів до способів АВС.
Цілком правомірним і доцільним є запозичення юриспруденцією інших країн, у тому числі Україною, терміна «альтернативне вирішення спорів» (Alternative Disput Resolution – ADR), вперше застосовуваного в США для позначення гнучких і неформальних процедур урегулювання конфліктів, оскільки йдеться не про копіювання термінології, а про відповідність сучасним світовим тенденціям взаємопроникнення й взаємозв’язку різних правових систем.
3. АВС можна визначити як вирішення спорів і врегулювання правових конфліктів за допомогою альтернативних (недержавних) форм, що мають забезпечувати швидке та ефективне їх урегулювання за мінімальних затрат сил, часу й коштів зацікавлених осіб.
4. Альтернативні форми є сукупністю елементів, складною альтернативною системою вирішення правових спорів і конфліктів загалом, що має тенденцію до подальшого перетворення у приватне процесуальне право. Сьогодні наявність окремих правових норм, у тому числі на міжнародному рівні (зокрема, у законодавстві ЄС), дає можливість розглядати АВС як міжгалузевий правовий інститут.
Інститут АВС можна визначити як сукупність норм (правового та нормативного характеру), що регулюють відносини, які виникають у зв’язку з вирішенням спорів і розв’язанням конфліктів, що з’являються у приватноправовій сфері під час узгодження позицій та інтересів сторін.
5. Ключовим поняттям АВС як окремого інституту є поняття «альтернативність». Пропонують широке та вузьке (або зовнішнє й внутрішнє) поняття альтернативності.
У широкому розумінні альтернативність означає можливість звернення за вирішенням спору або до органу державної влади (суду), або вирішення спору за допомогою одного зі способів АВС.
У вузькому розумінні – це можливість обирати серед кількох способів АВС усередині самої системи.
6. До критеріїв способів АВС, які свідчать про їх внутрішню єдність, однорідність і самостійність, а також якісну відмінність від публічно-процесуальних галузей права, належать:
 процесуальна спрямованість (мета) способів АВС;
 переважання диспозитивного методу під час використання способів АВС;
 відсутність єдиної процесуальної форми, встановленої законом для обраного сторонами способу АВС;
 обов’язкова наявність спору про право або конфлікту законних інтересів сторін як підстава застосування способів АВС;
 вирішення спорів і врегулювання правових конфліктів, за загальним правилом, у приватній сфері;
 добровільність виконання сторонами актів застосування способів АВС та відсутність, за загальним правилом, у «рамках» АВС можливості примусового виконання.
7. Під час застосування способів АВС склався особливий правовий режим, що має принципові відмінності від класичного цивільного процесу навіть у його найширшому розумінні. Такі розходження ґрунтуються як на використовуваному методі, так і на принципах, покладених в основу АВС. У процесуальному праві застосовують переважно імперативний метод з незначними украпленнями рис диспозитивності, щодо АВС чітко простежується зворотна тенденція.
8. Альтернативне вирішення цивільно-правових спорів як система характеризується власними принципами, які можна визначити як специфічні засади процесу альтернативного вирішення спорів, що створюють підстави для інституціоналізації цього правового явища, якими мають керуватися сторони та посередник під час вирішення спору. До загальної структури принципів АВС можуть належати загальноправові принципи АВС, міжгалузеві принципи АВС та галузеві принципи АВС, які, у свою чергу, поділяються на обов’язкові та факультативні. До обов’язкових належать принципи добровільності, конфіденційності; до факультативних – арбітрування, незалежності посередника тощо.
9. Регулювання процедури АВС ґрунтується переважно на принципах, характерних для приватного, а не публічного права. Особливістю АВС є відсутність встановленої процедури розгляду спорів, оскільки він здійснюється переважно не законом, а локальними актами або приватною угодою сторін.
10. Процедуру АВС не можна врегулювати повною мірою нормами права, оскільки це суперечило б її суті, перетворило б її на різновид державного судочинства з усіма недоліками, задля уникнення яких її й застосовують. Отже, повне переміщення АВС у публічно-правову сферу є невиправданим як з наукового, так і з практичного погляду.
11. За відсутності чіткого регулювання процедури розгляду спору, питання розроблення та застосування керівних принципів АВС набуває особливого значення, оскільки дає змогу не лише відрізнити АВС від державного судочинства, а й від існуючих сьогодні способів вирішення спорів також за межами державного судочинства, однак лише за допомогою силових прийомів, зокрема із залученням колекторських фірм. Отже, вивчення та розробка питання про принципи АВС займає одну з головних позицій під час впровадження АВС для вирішення цивільно-правових спорів в Україні.
12. Пропонують таке визначення деяких принципів АВС:
Принцип законності в АВС полягає у вимозі чіткого слідування вимогам законодавства як сторін, так і третьої особи, у разі її участі у вирішенні спору способами АВС.
Принцип стимулювання в АВС полягає у заохоченні сторін до вирішення спору без звернення до державного правосуддя, у тому числі наданням державних пільг і компенсацій.
Принцип співробітництва полягає у побудові діяльності сторін та, за наявності, третьої незалежної сторони, що сприяє вирішенню спору, на основі взаємоповаги, врахування інтересів кожної сторони, корегування власних інтересів відповідно до інтересів партнера.
Принцип конфіденційності полягає у неприпустимості як сторонами спору, так і, у разі її участі, третьою незалежною особою, що сприяла вирішенню спору, вільного (без згоди сторін) розголошення інформації, яка стала відома під час вирішення спору, крім випадків, прямо встановлених законом.
13. Врегулювання правових конфліктів залученням третьої особи-посередника не є новим явищем у правовій культурі країн світу, зокрема України. В історії розвитку АВС можна виділити п’ять основних періодів.
14. Вивчення історичного досвіду врегулювання спорів приводить до висновку, що практичне застосування примирливих процедур, насамперед посередництва, і їх найтиповішого результату – мирової угоди – є невід’ємною частиною ділової й правової культури багатьох країн світу, в тому числі України.
15. На сучасному етапі діяльність з примирення перетворилася на самостійну професію, сформувався й розширюється світовий ринок відповідних послуг, відбувається процес законодавчого регулювання примирливих процедур.
16. Аналіз історії та розвитку АВС, а також сучасної правової практики дає можливість виділити головні переваги та недоліки застосування способів АВС для вирішення цивільно-правових спорів. Причому недоліки не характерні для альтернативної системи вирішення спорів, а пов’язані або з нерозумінням альтернативних процедур, або з їх неправильним застосуванням.
До переваг альтернативних форм і способів, заснованих на досягненні угод між сторонами, які сперечаються, належать:
 можливість самостійного вибору сторонами нейтральної третьої особи (посередника, третейського судді) для вирішення конфлікту;
 контроль кожної зі сторін над процедурою розгляду;
 зниження матеріальних витрат одночасно з виграшем у часі;
 ширші можливості для досягнення обопільно прийнятного результату;
 конфіденційність процедури (відсутність можливості у третіх осіб знайомитися з обставинами конкретної справи – гарантія збереження комерційної або особистої таємниці);
 можливість зберегти ділові відносини з партнером, з яким виник конфлікт, одночасно зі збереженням власної репутації в очах третіх осіб, не звертаючись до суду.
До недоліків АВС належать такі:
 альтернативні форми не підходить для спорів, що містять складні правові питання (вони більше зосереджені в питаннях встановлення фактів, але не права);
 альтернативні процедури з їх консенсуальною природою можуть виявитися неефективними у спорах із великою кількістю сторін через те, що важко досягти згоди між двома сторонами і майже неможливо, коли їх більше – застосування альтернативних способів завжди вимагає хоча б мінімального співробітництва між сторонами (це можна розглядати і як перевагу, але іноді воно перетворюється в обмежувальний факт). Якщо сторони не бажають контактувати одна з одною, використання АВС стає неможливим;
 пропозиція використовувати спосіб АВС, що виходить від однієї сторони, може розглядатися іншою стороною як прояв слабкості її позиції у спорі, визнання провини і як засіб необґрунтованого відхилення від юрисдикції державного суду. За такого неправильного розуміння сутності примирливих процедур однією зі сторін навряд чи варто говорити про можливість вирішення спору без втручання суду.
17. Деякі аспекти АВС потребують відповідного правового регулювання задля уникнення порушення прав осіб, які звертатимуться до послуг з АВС.
Предметом правової регламентації можуть бути такі аспекти приватних способів АВС:
 визначення категорій цивільних справ, що можуть та / або не можуть вирішуватись за допомогою способів АВС;
 визначення поняття окремих способів АВС;
 забезпечення гарантії конфіденційності як головного принципу АВС (оскільки практична реалізація принципу конфіденційності передбачає, серед іншого, неможливість свідчення нейтральною особою, що сприяє розв’язанню спору, з обставин, які стали їй відомі під час процесу медіації, зрозуміло, що це положення має бути закріплено на законодавчому рівні);
 встановлення кваліфікаційних стандартів для нейтральних осіб, що професійно здійснюють урегулювання спорів за допомогою способів АВС;
 забезпечення можливості примусового виконання рішень, ухвалених під час використання способів АВС.
18. Як правове явище, АВС не є однорідним утворенням, а складається з кількох великих блоків – способів АВС, тобто процедур, за допомогою яких досягають мети АВС. Під способами АВС розуміють відокремлені правові інститути, що мають загальну спрямованість на врегулювання правових конфліктів і подібні методи регулювання. Спільність права АВС насамперед полягає у подібному правовому режимі різних способів АВС. Кожен зі способів АВС має свої особливості, які пов’язані зі специфічним правовим режимом.
19. Специфіка інституту АВС передусім пов’язана з тим, що АВС виникло і розвивається за двома основними напрямами – у межах чинної судової системи (у публічній сфері), і поза нею (у сфері приватного правового регулювання), що не дає можливість однозначно віднести його до одного з загальновизнаних видів захисту цивільних прав та охоронюваних законом інтересів: юрисдикційного або неюрисдикційного.
20. Для класифікації способів АВС застосовують різні критерії.
За критерієм належності способу АВС до тієї чи іншої сфери правового регулювання вирізняють приватні й публічні способи АВС. До приватних належать процедури, які застосовують виключно за добровільного волевиявлення сторін: переговорів, медіації (посередництва), арбітражу.
За ознакою самостійності способи АВС також можна поділити на самостійні (основні) та комбіновані (комплексні). До самостійних (основних) способів АВС належать переговори, претензійний порядок, медіація, третейський розгляд. До комбінованих (комплексних) – медіація-арбітраж, міні-суд, омбудсмен.
Способи АВС можна об’єднати в окремі групи залежно від характеру конфлікту, задля розв’язання якого їх доцільно використовувати. Так, для вирішення конфлікту інтересів дієвішими є способи АВС, спрямовані на розв’язання конфліктних ситуацій, які фактично є спором про право, зокрема, третейський розгляд, омбудсмен, медіація-арбітраж. Щодо когнітивних конфліктів, задля їх вирішення дієвішими є переговори та медіація.
Залежно від залучення незалежних осіб до вирішення спору
та / або розв’язання конфлікту способи АВС можна поділити на способи АВС, за яких вирішення спору та / або розв’язання конфлікту відбувається без залучення незалежних осіб (наприклад, переговори, претензійний порядок) та способи АВС, за яких вирішення спору та / або розв’язання конфлікту відбувається із залученням незалежних осіб (наприклад, медіація, третейський суд, омбудсмен).
У свою чергу, способи АВС із залученням незалежної особи, виходячи з обов’язковості рішення або рекомендацій незалежної особи, яку залучено до вирішення спору та / або розв’язання конфлікту, поділяють на способи АВС, результатом застосування яких є обов’язкове для сторін рішення незалежної особи, залученої до вирішення спору (наприклад, третейський розгляд); способи АВС, результатом застосування яких є рішення незалежної особи, залученої до вирішення спору, що має рекомендаційний характер (наприклад, експертний висновок, міні-суд, спрощений суд присяжних); способи АВС, внаслідок застосування яких рішення ухвалюють самі сторони, а незалежна особа, яку залучають до вирішення спору та / або розв’язання конфлікту, не ухвалює жодних рішень, а лише сприяє сторонам у досягненні згоди (наприклад, медіація).
За головним принципом, покладеним в основу методу, який використовують для досягнення результату застосування того чи іншого способу АВС, розрізняють способи, під час яких спір розглядають як один з принципів змагальності та арбітрування (наприклад, третейський розгляд, міжнародний комерційний арбітраж), та способи, під час яких спір розглядають як один з принципів повного та всебічного врахування інтересів сторін спору та пошуку компромісного рішення (наприклад, переговори, медіація, омбудсмен).
За обов’язковістю застосування способи АВС у юридичній літературі поділено на обов’язкові, засновані на законі або міжнародному договорі (наприклад, обов’язковий претензійний порядок зі спорів, що випливають із транспортних договорів, вирішення колективних трудових спорів), та факультативні, які ґрунтуються на домовленості сторін.
21. Класифікацію способів АВС можна визначити як об’єднання окремих способів АВС у групи за певними спільними ознаками, що мають істотне значення під час вирішення питання про застосування певного способу АВС задля досягнення конкретної правової мети у вирішенні цивільно-правового спору.
Найпрактичніше значення сьогодні має нижченаведена побудова системи АВС:
Самостійні (основні) способи АВС:
 без залучення незалежної особи (переговори, претензійний порядок);
 із залученням незалежної особи (медіація, третейський розгляд).
Комбіновані (комплексні) способи АВС:
 медіація-арбітраж;
 міні-суд;
 омбудсмен.
22. Під час вибору способу АВС сторони мають враховувати характер спору; характер взаємовідносин між собою і важливість збереження партнерських відносин; власні потреби та можливості (наприклад, розмір витрат, які вони готові понести на проведення процедури АВС, час, необхідний для звернення до певного способу АВС, можливість забезпечення збереження конфіденційності інформації, необхідність звернення рішення до примусового виконання).
23. Переговори та претензійний порядок належать до незалежних способів АВС, які не передбачають залучення третіх незалежних осіб до вирішення спору.
24. Переговори є основним способом вирішення спорів, що має універсальний характер, з одного боку, як самостійний спосіб АВС, а з іншого – як невід’ємний складовий елемент будь-якої процедури АВС.
Істотною особливістю переговорів є високий рівень взаємозалежності їх учасників, що обумовлено функціональним призначенням переговорів: пошук компромісу перш ніж встановлення права. Процедуру проведення переговорів учасники визначають самостійно, вона не підлягає правовому регулюванню.
Переговори можна визначити як самостійний універсальний спосіб альтернативного вирішення цивільно-правових спорів, що реалізується через переговорний процес за безпосередньої конструктивної взаємодії сторін і спрямований на досягнення взаємоприйнятного компромісного рішення.
25. Претензійний порядок належить до самостійних способів АВС, що не передбачає залучення третьої особи до вирішення спору.
Претензійний порядок може бути як обов’язковим (передбаченим законодавством), так і факультативним.
Додатковим функціональним призначенням претензійного порядку є інформування контрагента щодо наявності претензій до нього. У разі, якщо претензійний порядок вирішення спору передбачений законодавством, він додатково виконує попереджувальну та стабілізуючу функції.
26. Способи АВС, в яких у вирішенні спору приймає участь третя незалежна особа, складають окрему групу способів АВС, яка, у свою чергу, включає самостійні (наприклад, медіація, третейський суд) та комбіновані (наприклад, міні-суд, медіація-арбітраж) способи АВС.
27. Медіація є одним з найпоширеніших у світі способів АВС за участю третьої незалежної особи. Сьогодні термін «медіація» є міжнародно визнаним.
Медіацію можна визначити як самостійний спосіб АВС, вона полягає у забезпеченні ухвалення сторонами самостійного компромісного взаємоприйнятного рішення зі спору в процесі безпосереднього чи опосередкованого спілкування за сприяння обраної сторонами за взаємною згодою третьої незалежної особи.
Статус медіатора характеризується такими ознаками: нейтральність щодо сторін конфлікту; неофіційність статусу медіатора; компетентність; володіння та вміння оперувати морально-етичними принципами культури ведення діалогу на засадах поваги та терпимості один до одного; авторитетність для всіх суб’єктів спору.
Медіація більше підходить для розв’язання спорів, у яких немає спору про право, але конфліктна ситуація досягла стадії, коли нормальна комунікація між суб’єктами спору значно ускладнена.
Медіації, як самостійному способу АВС, властиві як обов’язкові, так і факультативні принципи АВС, які мають певні особливості порівняно з загальними принципами. До обов’язкових принципів медіації належать: принцип рівності сторін, принцип конфіденційності, принцип добровільності; до факультативних – принцип нейтральності медіатора та принцип самовизначення сторін.
28. Третейський розгляд можна порівняти як із державним судочинством, так і зі способами АВС, що передбачають участь незалежної особи у вирішенні спору.
Спільною рисою третейського розгляду та державного судочинства є, по-перше, покладений в їх основу принцип змагальності, і, по-друге, ухвалення рішення, що є обов’язковим для виконання. Істотною відмінністю є принцип гласності, який характерний для державного судочинства, тоді як одним з головних принципів третейського розгляду є принцип конфіденційності.
Щодо порівняння третейського розгляду з іншими способами АВС, то найподібнішим до нього є медіація. Проте є істотна відмінність третейського розгляду від медіації: під час третейського розгляду третя незалежна особа ухвалює обов’язкове для сторін рішення зі спору, тоді як медіатор лише сприяє сторонам у вирішенні спору, не приймаючи жодних рішень.
Вибір третейського розгляду для вирішення цивільно-правового спору є найдоцільнішим у ситуації, коли, з одного боку, спостерігається спір про право, сторони налаштовані доводити свою правоту і бажають отримати обов’язкове для виконання рішення, а з іншого – взаємним прагненням сторін є збереження конфіденційності.
Третейський розгляд єдиний спосіб АВС, що передбачає ухвалення рішення, обов’язкове для сторін.
29. Медіація-арбітраж є відносно новим та малодослідженим способом АВС. Суть процедури медіація-арбітраж полягає у тому, що, у разі недосягнення згоди та неприйняття рішення сторонами спору самостійно, третя незалежна особа – медіатор-арбітр – уповноважена самостійно ухвалити обов’язкове для сторін рішення.
30. Міні-суд як комбінований спосіб АВС включає медіацію (посередництво). Елемент посередництва полягає в тому, що у справі може приймати участь нейтральний юрисконсульт, причому його роль може бути різною: він може виступати або як посередник, або як консультант, який надає свій висновок (рекомендації) стосовно вирішення спору. На відміну від арбітра чи судді, незалежний консультант не має повноважень на винесення обов’язкового для сторін рішення, він лише дає рекомендації щодо виходу з конфлікту або консультацію щодо ймовірного результату майбутнього судового розгляду.
31. Інститут омбудсмена як комбінований спосіб АВС можна розглядати як поєднання медіації та висновку незалежного експерта.
Особливості та специфіка інституту омбудсмена в системі АВС полягає у тому, що він є постійно діючим органом та отримує заробітну плату; непотрібна обов’язкова згода сторін на звернення до омбудсмена; є можливість розпочати розслідування з власної ініціативи; рішення омбудсмена є обов’язковим для виконання компаніями, у яких він діє, та їх членами; він має прецедентний характер рішення; є обмеження компетенції сумою можливого позову.
32. Сьогодні в Україні склалися передумови запровадження системи АВС, які можна поділити на позитивні й негативні.
Позитивні – це передумови, що виникають у зв’язку з досягненням певного рівня розвитку, що дає можливість та / або сприяє застосуванню способів АВС для вирішення цивільно-правових спорів. Позитивні передумови можна поділити на внутрішні та зовнішні. До позитивних внутрішніх передумов належать наявність національної правової традиції у певній сфері, розвиток ринкових відносин, підвищення ролі приватного права та запровадження принципу свободи договору. До зовнішніх позитивних передумов належить, з одного боку, доведена досвідом розвинених демократичних країн світу перспективність системи АВС з огляду на її загальновизнані переваги: економія часу та коштів, можливість збереження ділових відносин, високий рівень добровільного виконання рішень тощо. З іншого – прагнення України до повноправного членства у таких міжнародних інституціях, як СОТ та ЄС, зайняття нею гідного місця у світовому співтоваристві вимагає слідування сучасним правовим тенденціям, зокрема, щодо забезпечення захисту прав та охоронюваних законом інтересів фізичних і юридичних осіб, розширення можливостей такого захисту й надання права вибору способу захисту, в тому числі на умовах альтернативності.
Негативні – це передумови, що, так би мовити, змушують до пошуку ефективнішого та раціональнішого способу вирішення цивільно-правових спорів. До негативних передумов належать: перевантаження судів, у тому числі цивільно-правовими справами, у яких відсутній спір про право або справи є малозначущими і повний судовий розгляд не є необхідним; недостатнє державне забезпечення функціонування судової системи; корпоративність суддівського корпусу, заангажованість частини суддів на певних політиків, органу влади чи бізнес-групи.
33. До актуальних проблем, які потребують вирішення для прискорення процесу запровадження в Україні системи АВС, належать:
 відсутність стабільності розвитку державної і судової системи;
 відсутність законодавчого регулювання окремих аспектів функціонування системи АВС;
 неготовність широких верств населення до сприйняття системи АВС як альтернативи державному судочинству;
 небажання деяких представників юридичної громадськості сприймати систему АВС та недовіра до неї.
34. Виходячи зі складових правової системи як власне права, юридичної практики і панівної правової ідеології, на сьогодні говорити про АВС як повноцінну складову системи права України не можна.
Так, нині правове регулювання АВС в Україні обмежено двома спеціальними законами, отже, правове підґрунтя системи АВС практично відсутнє.
35. Юридична практика у сфері АВС на сьогодні практично обмежена претензійним порядком, переговорами та третейським розглядом. Щодо інших способів АВС, то здійснюють окремі спроби запровадження медіації, проте за відсутності правового регулювання та правової недосвідченості населення, ця процедура ще не набула широкого поширення.
36. Зважаючи на прагнення України до членства в ЄС, особливо актуальним стає питання врахування у національному законодавстві положень Рекомендації № R(98)1 Комітету Міністрів РЄ державам-членам щодо медіації у сімейних справах від 2 січня 1998 р., Рекомендації Комітету Міністрів РЄ державам-членам щодо медіації у цивільних справах від
18 вересня 2002 р. та Директиви 2008/52/ЄС Європейського Парламенту та Ради від 21 травня 2008 р. «Про деякі аспекти медіації у цивільних та господарських правовідносинах».
37. Із набуттям Україною незалежності у її праві панівне місце зайняла приватноправова концепція, що є необхідною передумовою запровадження системи АВС. Відображенням реалізації приватноправової концепції у національному законодавстві стала ст. 3 Цивільного кодексу України, яка визначає загальні засади цивільного законодавства.
38. Успішне запровадження в Україні системи АВС потребує не лише нормативних, юридичних, а й психологічних змін, переміщення вектора під час вирішення конфліктної ситуації з прагнення перемоги до пошуку компромісу, збереження ділових відносин. Крім того, незважаючи на існуючі передумови та реальну потребу в запровадженні системи АВС в Україні, держава сьогодні залишається осторонь від цього процесу.
39. Нині найпоширенішим і найврегульованішим на законодавчому рівні способом АВС в Україні є третейський суд.
Загальною тенденцією національного законодавства у сфері третейського судочинства є звуження компетенції третейських судів внаслідок розширення переліку категорій справ, що не є підвідомчими третейським судам. Однак виключення деяких категорій справ з підвідомчості третейських судів, як способів АВС, що мають право ухвалювати обов’язкові для сторін рішення, не означає неможливість застосування для вирішення деяких з цих категорій, а саме, спорів, що випливають з трудових відносин, корпоративних відносин, порушення прав споживачів, інших способів АВС, насамперед медіації та омбудсмена.
40. Специфіка переговорів як способу АВС потребує обов’язкової фіксації досягнутих домовленостей у протоколі переговорів із подальшим підписанням відповідного (додаткового) договору. Щодо гарантій забезпечення виконання домовленостей, досягнутих під час переговорів, то примусове виконання таких домовленостей зазвичай неможливе.
41. Актуальним питанням на сьогодні є прийняття закону про медіацію. Нині відповідний законопроект розроблено та подано до Верховної Ради України. Ухвалення цього законопроекту дасть можливість не лише врегулювати питання, пов’язані з застосуванням цього способу АВС, а й сприятиме його поширенню в Україні.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Аболонин Г.О. Посредничество при разрешении споров как альтернатива судебной тяжбе / Г.О. Аболонин // Юрист.  М.: Юрист, 2001.  № 5.  С. 3638.
2. Алексеев С.С. Проблемы теории государства и права: учеб. для вузов / С.С. Алексеев, И.Я. Дюрягин, В.Б. Исаков и др.; под ред. С.С. Алексеева. – М.: Юрид. лит., 1987. – 448 с.
3. Аржевітін С.М. Виступ під час розгляду Верховною Радою України Проекту Закону про внесення змін до статті 6 Закону України «Про третейські суди» (щодо підвідомчості справ у сфері захисту прав споживачів третейським судам) № 6670-1 від 06.09.2010. Стенограма двадцять четвертого засідання Верховної Ради України від 4 листопада 2010 р. [Електронний ресурс] / С.М. Аржевітін. – Режим доступу: http://www.rada.gov.ua/zakon/skl6/7session/STENOGR/04111007_24.htm (21.04.
2011). – Назва з екрану.
4. Баймолдина З.Х. Проблемы третейского суда в Казахстане // Третейский суд в Казахстане: проблемы правового регулирования: материалы междунар. науч.-практ. конф., Астана 3 февр. 2003 г. /
З.Х. Баймолдина.  Алматы, 2003.  С. 7278.
5. Бережная И. Сумна доля альтернативних методів вирішення спорів в Україні [Електронний ресурс] / И. Бережная. – Режим доступу: http://blog.liga.net/user/berezhnaya/article/2073.aspx (20.11.2010). – Назва з екрану.
6. Білоусов Ю. До питання про звернення рішення третейського суду до виконання / Ю. Білоусов // Перспективи застосування альтернативних способів вирішення спорів (ADR) в Україні: матеріали Другого львів. міжнар. форуму (Львів, 26–29 трав. 2009 р.) / Відп. за вип. І.І. Дутка. – Львів: Львів. держ. ін-т новіт. технологій та управління ім. В.Чорновола, 2009. –
221 с.
7. Богдан Й. Контроль компетентних судів за рішеннями третейських судів / Й. Богдан // Проблеми альтернативного судочинства в Україні: матеріали Першого львів. міжнар. форуму. – Львів: Львів. держ. ін-т новіт. технологій та управління ім. В. Чорновола, 2008. – 210 с.
8. Богуславский М.М. Международное частное право: учебник /
М.М. Богуславский; Институт государства и права РАН. Академический правовой университет.  5-е изд., перераб. и доп..  М.: Юристъ, 2004. 
604 с.
9. Бондаренко-Зелінська Н. Медіація: можливість запровадження в цивільному процесі України / Н. Бондаренко-Зелінська // Перспективи застосування альтернативних способів вирішення спорів (ADR) в Україні: матеріали Другого Львів. міжнар. форуму (Львів, 26–29 трав. 2009 р.) / Відп. за випуск І.І. Дутка. – Львів: Львів. держ. інс-т новіт. технологій та управління ім. В. Чорновола, 2009. – 221 с.
10. Бондаренко-Зелінська Н.Л. Запровадження альтернативних способів врегулювання спорів: європейський досвід для України [Електронний ресурс] / Н.Л. Бондаренко-Зелінська. – Режим доступу: http://ndippp.gov.ua/Schorichnuk/BondarenkoZelinska.pdf (10.06.2010). – Назва з екрану.
11. Борисова В.І. Цивільне право України: підручник: у 2 т. /
В.І. Борисова, Л.М. Баранова, І.В. Жилінкова та ін..; за заг. ред.
В.І. Борисової, І.В. Спасибо-Фатєєвої, В.Л. Янроцького. – К.: Юрінклм Інтер, 2004. – Т. 1. – 480 с.
12. Брыжинский А.А. Альтернативное разрешение правовых споров и конфликтов в России: дис. на соискание учен. степени канд. юрид. наук: спец. 12.00.01 / А.А. Брыжинский.  Саранск, 2005. – 234 с.
13. Бугаева С.Ю. Вопросы организации структуры для защиты прав страхователей на современном российском страховом рынке / С.Ю. Бугаева // Страховое дело. – 2008. – № 3. – С. 42–50.
14. Буртовая Е.В. Конфликтология: учеб. Пособие / Е.В. Буртовая. – М.: РГИУ, 2002. – 391 с.
15. Бучко В.Б. Психологічні аспекти конструктивного вирішення господарських спорів у контексті національної безпеки / В.Б. Бучко // Науковий вісник Львівського державного університету внутрішніх справ. – 2008. – № 1. – С. 28–36.
16. Вальц Р. Медиация в нотариальной практике (альтернативные способы разрешения конфликтов): Сборник статей / Р. Вальц, Б. Вегманн,
К. Грефин фон Шлиффен и др. Отв. ред. Б. Вегманн, К. Грефин фон Шлиффен; пер. с нем.: С.С. Трушникова. Предисл. В.В. Яркова. – М.: Волтерс Клувер, 2005. – 388 c.
17. Васильчак С.В., Руснак Л.В. Шляхи цивілізованого вирішення корпоративних конфліктів / С.В. Васильчак, Л.В. Руснак // Науковий вісник Національного лісотехнічного університету України. – 2009. – Вип. 19. – С. 122–126.
18. Васькин В.В. Гражданско-правовая ответственность / В.В. Васькин, Н.И. Овчинников, Л.Н. Рогович. – Владивосток: Изд-во Дальневост. ун-та, 1988. – 180 с.
19. Величко Д.М. Класифікація джерел міжнародно-правового регулювання / Д.М. Величко // Форум права. – 2008. – № 1. – С. 60–64.
20. Венгеров А.Б. Теория государства и права: учебник для юрид. вузов. – 3-е изд. / А.Б. Венгеров. – М.: Юриспруденция, 2000. – 528 с.
21. Веселов А.В. История развития третейского суда в России /
А.В. Веселов // Политология в России. – 2001. – № 11/12. – С. 37–39.
22. Викут М.А. Гражданский процесс России: учебник / М.А. Викут, И.М. Зайцев.  М.: Юристъ, 1999.  384 с.
23. Виноградова Е.А. Законодательство о третейском суде /
Е.А. Виноградова // Хозяйство и право. – 1992. – № 10. – С. 92–100.
24. Вицын А.И. Третейский суд по русскому праву. Историко-догматическое исследование / А.И. Вицын.  М.: Типография В. Готье, 1856.  96 с.
25. Волков А.Ф. Торговые третейские суды / А.Ф. Волков.  СПб: Тип. Ред. период. изд. М-ва фин., 1913.  302 c.
26. Ворожейкин И.Е. Конфликтология: учебник / И.Е. Ворожейкин,
А.Я. Кибанов, Д.К. Захаров. – М.: Инфра-М, 2000. – 224 с.
27. Всемирная энциклопедия: Философия / Гл. науч. ред. и сост.
А.А. Грицанов. – М.: АСТ, Мн.: Харвест, Современный литератор, 2001. – 1312 с.
28. Гаджиев Г.А. Конституционные принципы рыночной экономики. (Развитие основ гражданского права в решениях Конституционного Суда Российской Федерации) / Г.А. Гаджиев.  М.: Юристъ, 2004.  286 c.
29. Гамзунов А. Повышение качества обслуживания клиентов через использование института омбудсмена / А. Гамзунов // Банковский вестник. – 2006. – № 8. – С. 34–37.
30. Герасимова Е.С. Неюрисдикционные формы защиты прав инвесторов. Компенсационные фонды СРО / Е.С. Герасимова // Формы защиты прав инвесторов в сфере рынка ценных бумаг / под ред. проф.
М.К. Треушникова. – М., 2000. – 400 с.
31. Геселев О. Зміна пануючого право розуміння як обов’язкова умова впровадження відновного правосуддя в Україні (філософсько-правовий аспект) / О. Геселев // Право України. – 2010. – № 3. – С. 106–114.
32. Гражданский процесс: учебник / под ред. проф. М.К. Треушникова.  М., 2006. – 784 с.
33. Грачева Л. Третейские суды в Украине: мифы и реальность /
Л. Грачева // Перспективи застосування альтернативних способів вирішення спорів (ADR) в Україні: матеріали Другого Львів. міжнар. форуму (Львів, 26–29 трав. 2009 р.) / Відп. за випуск І.І. Дутка. – Львів: Львів. держ. ін-т новіт. технологій та управління ім. В. Чорновола, 2009. – 221 с.
34. Давид Р. Основные правовые системы современности / Р. Давид,
К. Жоффре-Спинози; пер. с франц. В.А. Туманова.  М.: Междунар. отношения, 1997.  400 c.
35. Давыденко Д.Л. Традиции примирительных процедур в России /
Д.Л. Давыденко // Третейский суд. – 2003.  № 1. – С. 113119.
36. Давыденко Д.Л. Из истории примирительных процедур в Западной Европе и США / Д.Л. Давыденко // Вестник Высшего Арбитражного Суда Российской Федерации. – 2004.  № 1.  С. 163176.
37. Давыденко Д.Л. Мировое соглашение как средство внесудебного урегулирования частноправовых споров (по праву России и некоторых зарубежных стран): дис. на соискание учен. степени канд. юрид. наук: спец. 12.00.03 / Д.Л. Давыденко. – М., 2004. – 257 с.
38. Давыденко Д. Медиация как примирительная процедура в коммерческих спорах: сущность, принципы, применимость /Д. Давыденко // Хозяйство и право. – 2005. – № 5. – С. 105–111.
39. Давыденко Д. Медиация как примирительная процедура в коммерческих спорах: сущность, принципы, применимость / Д. Давыденко // Хозяйство и право. – 2005. – № 6. – С. 70–80.
40. Давыденко Д.Л. Интересные факты и цитаты о спорах и их внесудебном урегулировании / Д.Л. Давыденко // Третейский суд. – 2005. – № 2. – С. 125–130.
41. Давыденко Д.Л. Вопросы юридической терминологии в сфере «альтернативного разрешения споров» / Д.Л. Давыденко // Материалы конф. «Альтернативное разрешение споров в программах высшего и дополнительного профессионального образования» 13–14 нояб. 2008 г., Санкт-Петербург, Юридический факультет. – СПб, 2008  87 с.
42. Давыденко Д.Л. Вопросы юридической терминологии в сфере «альтернативного разрешения споров» / Д.Л. Давыденко // Третейский суд. – 2009.  № 1. – С. 4053.
43. Демьяненко Ф.А. Мировое соглашение как способ прекращения спора в римском праве и современные проблемы арбитражного процесса /
Ф.А. Демьяненко // Адвокат.  2001.  № 3.  С. 8287.
44. Дідик С.Є. Кримінально-правова охорона правосуддя від незаконних діянь судді як спеціального суб’єкта злочину: дис. на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук: спец. 12.00.08 / С.Є. Дідик. – К., 2009. – 207 с.
45. Довганчук С.М. Про засади третейського розгляду / С.М. Довганчук // Вісник Запорізького юридичного інституту. – 2009. – № 2. – С. 47–55.
46. Дослідження питань розв’язання господарських спорів в Україні. Опитування українських підприємств про господарські спори [Електроний ресурс]. – Режим доступу: http://www.leasing.org.ua/files//ADR-ukr.pdf. – Назва з екрану.
47. Досудебный (претензионный) порядок урегулир