УЧАСТЬ ІТАЛІЇ У ЄВРОПЕЙСЬКІЙ ТА ЄВРОАТЛАНТИЧНІЙ ІНТЕГРАЦІЇ, 1945–1957 РР. : УЧАСТИЕ ИТАЛИИ В европейской и евроатлантической интеграции, 1945-1957 ГГ.

ПОСЛЕДНИЕ НОВОСТИ

Бесплатное скачивание авторефератов
СКИДКА НА ДОСТАВКУ РАБОТ!
ВНИМАНИЕ АКЦИЯ! ДОСТАВКА ОТДЕЛЬНЫХ РАЗДЕЛОВ ДИССЕРТАЦИЙ!
Авторские отчисления 70%
Снижение цен на доставку работ 2002-2008 годов

 

ПОСЛЕДНИЕ ОТЗЫВЫ

Порядочные люди. Приятно работать. Хороший сайт.
Спасибо Сергей! Файлы получил. Отличная работа!!! Все быстро как всегда. Мне нравиться с Вами работать!!! Скоро снова буду обращаться.
Отличный сервис mydisser.com. Тут работают честные люди, быстро отвечают, и в случае ошибки, как это случилось со мной, возвращают деньги. В общем все четко и предельно просто. Если еще буду заказывать работы, то только на mydisser.com.
Мне рекомендовали этот сайт, теперь я также советую этот ресурс! Заказывала работу из каталога сайта, доставка осуществилась действительно оперативно, кроме того, ночью, менее чем через час после оплаты! Благодарю за честный профессионализм!
Здравствуйте! Благодарю за качественную и оперативную работу! Особенно поразило, что доставка работ из каталога сайта осуществляется даже в выходные дни. Рекомендую этот ресурс!



  • Название:
  • УЧАСТЬ ІТАЛІЇ У ЄВРОПЕЙСЬКІЙ ТА ЄВРОАТЛАНТИЧНІЙ ІНТЕГРАЦІЇ, 1945–1957 РР.
  • Альтернативное название:
  • УЧАСТИЕ ИТАЛИИ В европейской и евроатлантической интеграции, 1945-1957 ГГ.
  • Кол-во страниц:
  • 165
  • ВУЗ:
  • ДЗ «ЛУГАНСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА»
  • Год защиты:
  • 2011
  • Краткое описание:
  • МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ, МОЛОДІ ТА СПОРТУ УКРАЇНИ
    ДЗ «ЛУГАНСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ
    ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА»

    На правах рукопису

    УДК [94 (450) : 327] «1945 – 1957» (043.3)


    Хадж Асаад Ніхад Лоутфі

    УЧАСТЬ ІТАЛІЇ У ЄВРОПЕЙСЬКІЙ ТА ЄВРОАТЛАНТИЧНІЙ ІНТЕГРАЦІЇ, 1945–1957 РР.


    07.00.02 – Всесвітня історія

    Дисертація на здобуття наукового ступеня
    кандидата історичних наук


    Науковий керівник:
    доктор історичних наук,
    професор Бурьян М.С.


    Луганськ – 2011








    ЗМІСТ

    ВСТУП . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 4
    РОЗДІЛ 1. ОГЛЯД ДЖЕРЕЛ ТА ІСТОРІОГРАФІЇ 9
    1.1. Огляд жерел. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 9
    1.2. Історіографія проблеми. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 13
    РОЗДІЛ 2. ІТАЛІЯ Й ПОЧАТОК ПРОЦЕСУ ОБ’ЄДНАННЯ ЄВРОПИ (1945-1948 РР.)
    19
    2.1. Федералізм «Маніфесту Вентотене» . . . . . . . . . . . 19
    2.2. »План Маршалла» та італійське відновлення . . . . 26
    2.3. Позиція А. Де Гаспері щодо Брюссельського пакту . . . . . . . . . . . . . . . .. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
    34
    2.4. Гаазька конференція та Меморандум К. Сфорца . . 41
    РОЗДІЛ 3. ІТАЛІЯ В ПЕРІОД ПЕРЕХОДУ ВІД ЄВРОПЕЙСЬКОЇ СПІЛЬНОТИ ВУГІЛЛЯ ТА СТАЛІ ДО ЄВРОПЕЙСЬКОГО СОЮЗУ ОБОРОНИ (1948-1954 РР.) . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .


    51
    3.1. Поворот Італії в напрямку Північно-атлантичного союзу та Ради Європи . . . . . . . . .
    51
    3.2. Італія та переговори щодо «Плану Робера Шумана»: народження Європейської спільноти вугілля та сталі . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

    58
    3.3. Крах проекту Європейської оборонної спільноти та позиція Італії . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
    68
    3.4. Західноєвропейська спільнота та роль італійської дипломатії у її формуванні . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
    86
    РОЗДІЛ 4. ІТАЛІЯ В ПЕРІОД ВІД МЕСИНСЬКОГО ПРОРИВУ ДО ПІДПИСАННЯ РИМСЬКОГО ДОГОВОРУ (1955-1957 РР.) . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

    101
    4.1. »Європейський прорив» Моне та хід Мессінської конференції. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
    101
    4.2. Шлях до підписання Римського договору: від Валь Душес до Венеції . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
    117
    4.3. Італія та Римський договір: Європейська економічна співдружність та Євратом . . . . . . . . . .
    119
    ВИСНОВКИ . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 135
    СПИСОК ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 155








    ВСТУП

    Актуальність дослідження. Створення Європейського Союзу, серед країн-засновників якого була й Італія, відбувалося за досить складних умов і супроводжувалося переборюванням цілого ряду проблем і протиріч. У результаті, переговорний процес щодо „спільного європейського дому” рухався надзвичайно повільно, а його учасники готові були перервати перемовини в будь-який момент, передбачаючи всі ті труднощі, із якими доведеться зіштовхнутися новому наддержавному утворенню.
    Тим не менше, більшість дослідників не акцентують уваги на проблемах і суперечностях, показують лише позитивні сторони процесу формування європейської спільноти, ніби забуваючи при цьому, що кожен етап переговорного процесу між країнами, котрі згодом утворили Євросоюз, не проходив безболісно. У свою чергу, одностороннє висвітлення цих питань не дає змоги в повній мірі скористатися інтеграційним досвідом європейських держав тим, хто почав рухатися в цьому напрямку пізніше, у тому й числі й Україні.
    Сьогодні Київ також робить спроби інтегруватися в європейські та євроатлантичні структури. Саме тому вивчення й узагальнення досвіду Італії дозволить виявити як перспективи, так і проблеми, пов’язані з реалізацією поставленої мети.
    Таким чином, тема, обрана для дослідження, є актуальною.
    Зв’язок із науковими програмами, планами, темами. Дисертація виконана в рамках комплексної програми Науково-дослідного центру імені В.М. Бейліса „Схід-Захід: теорія та історія міжцивілізаційних взаємостосунків” (державна реєстрація №0103U003602). Робота відображає головний напрям діяльності кафедри всесвітньої історії та міжнародних відносин й один із пріоритетних напрямів науково-дослідної роботи Луганського національного університету імені Тараса Шевченка.
    Об’єкт дослідження – історія міжнародних відносин в 40 –50-х рр. ХХ ст.
    Предмет дослідження – політика Італії в контексті процесів європейської та євроатлантичної інтеграції (1945 – 1957 рр.).
    Хронологічні межі охоплюють період із 1945 по 1957 р. Вибір нижньої хронологічної рамки обумовлений ухваленням „Маніфесту вільної та єдиної Європи” А. Спінеллі в 1945 р. на з’їзді партії „Партито д’аціоне” („Партія дії”) як такого, що закладав підвалини зовнішньополітичного курсу Італії в післявоєнний період. За верхню хронологічну межу взято 1957 р. Адже саме в цьому році був підписаний Римський договір, котрий ознаменував собою закінчення процесу євроінтеграції Італії.
    Мета дослідження – на основі аналізу документів, що містяться в державних архівах Італії та Ватикану, дослідити процес формування й реалізації європейської та євроатлантичної політики Італії в 1945 – 1957 рр.
    Для досягнення поставленої мети потрібно вирішити такі завдання:
    – обґрунтувати причини участі Італії у європейській та євроатлантичній інтеграції (1945–1948 рр.);
    – показати внесок Італії в процес виникнення європейського союзу;
    – розкрити роль італійського зовнішньополітичного відомства у створенні європейських і євроатлантичних структур;
    – виявити особистий внесок італійських прихильників федералізму (А. де Гаспері, К. Сфорца, Г. Мартіно та ін.) у пропагування й утілення в життя ідеї „єдиної Європи”;
    – визначити ставлення західноєвропейських держав та США до ініціатив Рима.
    Наукова новизна роботи полягає в тому, що на основі введення до наукового обігу широкого кола джерел з архівів Італії та Ватикану, а також значної кількості опублікованих документів, була зроблена спроба дослідити процес формування та реалізації євроатлантичної політики Італії в 1945 – 1957 рр.
    – уперше проведено комплексне дослідження, що показує місце Італії в процесі розбудови „єдиної Європи”;
    – виявлено внесок Міністерства закордонних справ Італії у формування європейської спільноти;
    – показано наявність протиріч серед західноєвропейських держав і США в підходах до створення європейського союзу;
    – узагальнено погляди таких політичних діячів, як А. де Гаспері, К. Сфорца, Г. Мартіно та ін., що лягли в основу функціонування європейської спільноти на засадах парламентської демократії.
    Теоретико-методологічна база роботи ґрунтується на діалектичних принципах наукового пізнання: історизму, об’єктивності, багатофакторності та системності.
    Так, принцип історизму дозволяє простежити еволюцію зовнішньополітичного курсу Італії в питаннях щодо євроінтеграції. Іншим важливим методологічним принципом дисертації є принцип багатофакторності, за яким явище розгадається як результат взаємодії всього комплексу факторів суспільного життя та є наслідком поєднання конкретних обставин, причин та історичних процесів. Для реалізації поставленої мети дотримано принципу всебічності, що спрямований на визначення зовнішніх та внутрішніх взаємозв’язків явищ, котрі аналізуються.
    Перелічені принципи реалізовано за допомогою низки методів. Зокрема історико-генетичного, що дає змогу наблизитися до відтворення реальної картини подій. Порівняльно-історичний метод допоміг простежити еволюцію ідеї „єдиної Європи” на різних етапах європейської інтеграції. Використання системного методу сприяло висвітленню зовнішньої політики італійського уряду крізь призму міжнародних відносин взагалі та європейської політики Рима зокрема.
    Крім того, для розв’язання певних завдань застосовано проблемно-хронологічний, наративний, структурно-діахронний, історико-системний, типологічний та порівняльний методи дослідження.
    Практична значущість дослідження полягає в тому, що її висновки та багатий фактичний матеріал можуть бути використані дослідниками історії Італії, євроатлантичної інтеграції, а також при написанні лекцій і спецкурсів з історії міжнародних відносин у вищих навчальних закладах. Окрім цього, ознайомлення з теоретичними висновками буде корисним для організацій та установ, які підтримують відносини з країнами Європейського Союзу, зокрема з Італією та Ватиканом.
    Апробація результатів роботи здійснювалася в ході обговорення змісту дисертації на засіданнях кафедри всесвітньої історії та міжнародних відносин ЛНУ імені Тараса Шевченка, а також на наступних наукових заходах: на I-ій Міжнародній науково-практичній конференції, присвяченій пам’яті професора Г.Л. Бондаревського (м. Луганськ, ЛНУ ім. Тараса Шевченка, 2010 р.); ІІ-ій Міжнародній науково-практичній конференції, присвяченій пам’яті професора Г.Л. Бондаревського (м. Луганськ, ЛНУ ім. Тараса Шевченка, 2011 р.); VI-ій Всеукраїнській науково-практичній конференції молодих науковців „Україна в посткризовий період: економічний і політичний аспекти” (м. Одеса, Державний економічний університет, 2011 р.), Всеукраїнській науково-практичній конференції „Холодна війна: причини, перебіг, наслідки” (м. Луганськ, ЛНУ ім. Тараса Шевченка, 2011 р.).
    Основний внесок здобувача. Усі результати дослідження є наслідком самостійної роботи дисертанта.
    Публікації. Основні положення дисертаційного дослідження було відображено у 8 публікаціях, 5 із яких вийшло у фахових виданнях України (без співавторства).
  • Список литературы:
  • ВИСНОВКИ

    Після закінчення Другої світової війни Італія як країна-агресор опинилася в політичній ізоляції. Мало чи не єдиною можливістю довести свою миролюбність і бажання всіляко сприяти об’єднавчим процесам на теренах післявоєнної Європи була участь у євроінтеграційних починаннях провідних країн континенту. Італії не тільки активно включилася в проекти створення єдиної Європи, але й виступала ініціатором переговорів, укладання відповідних угод, підписання міжнародних договорів. Нові політичні реалії в умовах «холодної війни» змінили відносини між європейськими державами. На часі був пошук ефективних інструментів регулювання й впливу на міжнародні процеси, аби не тільки подолати конфлікти минулого, але й запобігти їхньому виникненню в майбутньому.
    Процес європейського об’єднання проходив поступово. У період між 1943 та 1957 роками закладалися основи для побудови нової Європи. Це стало можливим у тому числі й завдяки прийняттю «Плану Маршала». Потреба у федералізації Європи виникла також через необхідність відновити життєдіяльність Німеччини як держави, що мала потенціал протистояти розширенню сфер впливу Радянського Союзу й відновити баланс сил у Європі та світі.
    Слід також пам’ятати, що на початок процесу інтеграції значною мірою впливав той клімат, який був створений у світі після завершення Другої світової війни та на початку «холодної війни». Доктрина Трумена та «План Маршала» були тими стовпами – перша політичним, другий економічним, які дозволили американцям менш ніж за два роки створити західний блок держав. Третім стовпом став згодом Атлантичний пакт, який перетворив цей блок в оборонну систему.
    В особі міністра закордонних справ Карло Сфорца та голови уряду Альчіде Де Гаспері Італія також долучилася до побудови єдиного європейського дому.
    Так, Карло Сворца вже в 1948 р. передбачив створення європейської федеральної держави, що було можливим завдяки посиленню економічної інтеграції. На його думку, саме економічна інтеграція була важливішою, ніж політична. Лише сприяння процесу європейської інтеграції могло вивести Італію з того складного становища, у якому вона опинилася після підписання Мирного договору, і діяти на рівні, хоча б формально, з іншими країнами Старого континенту.
    Разом із Де Гаспері Сфорца зробив усе можливе для того, аби Італію прийняли до Ради Європи. 18 квітня 1951 р. він підписав Установчий договір, яким проголошувалося створення Європейської спільноти з вугілля та сталі, що дозволило країні отримати статус однієї з шести країн-засновниць.
    Тут варто зазначити, що ще в часи існування Руху Опору, а потім і в перші роки після завершення Другої світової війни в Італії спостерігалися тенденції до європейського об’єднання.
    Починаючи від Луїджі Ейнаді, за правління Альтьєро Спінеллі та під час плідної діяльності Партії дії одним із зовнішньополітичних стратегічних пріоритетів було створення європейської федерації, а серед внутрішньополітичних – боротьба проти будь-якої форми націоналізму.
    Завдяки розробці «Плану Шумана» та заснуванню Європейської спільноти з вугілля та сталі з’явилася нова Європа з шістьома основними протагоністами (Франція, Великобританія, Італія, Бельгія, Нідерланди, Люксембург), які об’єднали процес видобутку та переробки вугілля й сталі й встановили наднаціональне Вище керівництво й тим самим заклали підвалини європейської федерації. Згодом на основі «Плану Плевена», який взяв за зразок саме модель побудови Європейської спільноти з вугілля та сталі, виникла спільна європейська армія, що діяла в рамках Європейської оборонної спільноти (CED).
    Проте стурбованість Франції можливим військовим посиленням Німеччини в рамках єдиної європейської оборонної політики призупинила ратифікацію нового Договору. Це поклало край мрії Де Гаспері побачити Європу об’єднаною політично та військово. Своїми геостратегічними планами «мрійник із Трентіно», як його часто називали співгромадяни, на добрих тридцять років випереджав створення Європейського Парламенту. Саме Де Гаспері був тією особистістю, яка не лише надихала, але й активно сприяла написанню відомої 38 статті Договору про заснування Європейської оборонної спільноти, на основі якої Асамблея протягом шести місяців від дня початку своєї роботи повинна була підготувати проект трансформації об’єднання у федеральний орган, що базувався б на двопалатній системі та на розподілі повноважень. Таким чином, Асамблея ставала, свого роду, передвісником «установчих зборів» Європи.
    Унаслідок небажання деяких європейських країн полишити в стороні свої націоналістичні прагнення та амбіції, переозброєння Німеччини відбулося в рамках діяльності Атлантичної співдружності й Західноєвропейського союзу. Останнє утворення замінило собою ту формацію, яка існувала, починаючи з 1948 р. на основі Брюссельського договору й проти якого Де Гаспері виступав. Він заявляв про те, що його країна не повинна нерозважливо приєднуватися до нього, взявши за прикладом інші держави. Згодом вказаний документ дійсно вважали невдалим і багато в чому помилковим.
    Успіх Європейської спільноти з вугілля та сталі надихнув на нову ініціативу – об’єднання Європи по секторах, у так званому «горизонтальному» напрямку. Зокрема передбачалося почати зі співпраці в енергетичній сфері, а далі рухатися в напрямку економічного об’єднання шляхом створення спільного ринку. На ньому як учасники, так й об’єкти виробничого процесу мали б рівні можливості співпраці та циркуляції товарів і послуг.
    Конференції, що проводилися в Мессіні в 1955 р. та у Венеції в 1956 р., вселили у федералістів надію на втілення в життя ідеї об’єднання Європи, а також демонстрували тверду позицію італійського уряду щодо сприяння проведенню глобальної інтеграції європейських економік. На думку італійських урядовців, спільний ринок та горизонтальна інтеграція не повинні обмежуватися певними секторами, навіть якщо вони б належали до найбільших та найважливіших, а мали б охоплювати все соціально-економічне життя зацікавлених країн, причому навіть соціально-культурну сферу їх діяльності.
    Отже, не в останню чергу завдяки дипломатичній роботі міністра зовнішніх справ Італії Гаетано Мартіно 25 березня 1957 р. у римському Капітолії було підписано Договори, згідно з якими передбачалося заснування Європейської економічної співдружності та Євратому.
    У Договорі, де обумовлювалося виникнення Європейської економічної співдружності, а точніше в його преамбулі, ішлося про цілі, що ставилися перед організацією: створення та поглиблення союзу між народами Європи, економічний та соціальний прогрес країн-членів, стале покращення умов життя та праці, збереження миру й свободи на континенті. У наслідок такого політичного кроку постав Митний союз, який можна було розглядати як попередника Економічного союзу з єдиними тарифами для зовнішньої торгівлі.
    Інший Договір, що визначав створення Європейської спільноти з атомної енергії, встановлював способи забезпечення країн-членів енергетичними ресурсами, у котрих тоді відчувалася гостра потреба, пов’язана з бурхливим розвитком економіки, а також надавав учасникам договору більшу енергетичну незалежність.
    Італія належить до числа країн із давньою єврооб’єднавчою традицією. Ця тенденція до об’єднання континенту не втратила ані своєї сили, ані своєї актуальності навіть у часи найжорстокіших боїв у період Другої світової війни.
    Саме цим можна пояснити той факт, що зі всіх рухів Опору саме італійському належить роль найбільш вірного та послідовного прихильника європейської єдності. У період двадцятирічної фашистської диктатури послідовники об’єднаної Європи стояли в опозиції до італійського націоналізму та протистояли культурній ізоляції, до якої він привів країну.
    Так, наприклад, Луїджі Ейнауді, починаючи з 1918 р. на засіданнях Ліги націй – політичного проекту В. Вілсона, виступав за створення супердержави з суверенітетом, який би служив благу народу та його громадянам. А ті могли б на свій власний розсуд встановлювати податки, утримувати наднаціональні збройні сили та здійснювати всі свої функції під керівництвом єдиної адміністрації, відмінної від національних урядів.
    Органом, котрий у буремні часи Другої світової війни найкраще захищав тезу європейського об’єднання у формі федерації народів континенту, була Партія дії (PdA). У грудні 1944 р. її члени взяли активну участь у схваленні Конституції країни, згідно з якою абсолютний суверенітет італійської держави був явищем тимчасовим, що міг існувати лише до моменту приєднання країни до майбутнього європейського федеративного утворення. Більше того, держава повинна була будувати свою зовнішню політику таким чином, аби забезпечити входження Італії до майбутньої федерації країн Старого континенту.
    Проте особою, дякуючи діяльності котрої можна було говорити про унікальність італійського федералізму, був Альтєро Спінеллі. Він разом з Е. Коломі та Е. Россі в Маніфесті Вентотене чітко та зрозуміло виклав основні принципи, які протягом тривалого періоду живили федералістську італійську ідею. Причому картина об’єднання Європи була змальована в документі за 1941 р., коли народи Європи починали чи не найкривавіший етап Другої світової війни.
    На думку Спінеллі, саме національна держава як така була винуватцем усіх тих страхіть, що відбувалися в ті часи. Тому стратегічним пріоритетом європейських народів була боротьба за федералізацію Європи та проти будь-яких проявів націоналістичних ідеологій та течій. На жаль, із плином часу така точка зору витіснилася більш поміркованими та «поступовими», котрі надали об’єднавчому процесу зовсім інших орієнтирів, проте вона не зникла безслідно, а продовжила бути джерелом натхнення для єврооб’єднавчого руху на теренах Італії.
    У березні 1948 р. у Брюсселі зустрілися міністри закордонних справ Великобританії, Франції, Бельгії, Нідерландів та Люксембургу з метою укладання військово-політичної угоди. Згідно з нию перелічені країни надавати військову допомогу одна одній у разі нападу з боку агресора – третьої країни.
    Брюссельський пакт став логічним продовженням британо-французького договору, підписаного за рік до того в Дюнкерку. Проте між ними існувала й суттєва різниця: якщо Дюнкеркська угода була спрямована проти ймовірного росту військового потенціалу Німеччини, то друга стала чітким проявом об’єднання європейських країн перед загрозою посилення Радянського Союзу.
    Мотиви, які змусили голову італійського уряду Альчіде Де Гаспері та міністра закордонних справ Карло Сфорца зайняти вичікувальну позицію щодо приєднання до Брюссельського пакту були зумовлені багатьма факторами.
    Перш за все італійці прагнули впливати на військові та колоніальні відносини між країнами, що підписали Мирний договір. Не варто також забувати той факт, що після 25 липня 1943 р. основною метою зовнішньої політики Італії було відновлення того міжнародного статусу, котрий вона втратила за період фашизму та в результаті його поразки у війні. Не дивлячись на всі ті намагання та безсумнівні здобутки, які країна мала на момент підписання Брюссельського пакту, основна мета зовнішньої політики все ще не була досягнута. Італія і юридично, і політично продовжувала залишатися колишнім ворогом.
    Другою причиною, через яку Італія не квапилася з приєднанням до Брюссельського пакту, була та непевна внутрішня політична ситуація, у котрій знаходилася країна. Напередодні виборів, що мали велике значення для майбутнього країни (проходили 18 квітня 1948 р.), Де Гаспері не хотів своїм тісним зближенням із Західним блоком держав давати зайві приводи для критики зі сторони лівих сил (соціалістам та комуністам). К. Сфорца чудово розумів, що суспільна думка в Італії була налаштована доволі вороже щодо Брюссельського пакту. Італійці тільки почали відбудовувати економіку країни, тому нічого не хотіли чути про проблеми безпеки та вирішення військових питань. Уряд країни, на його думку, повинен був прислухатися до голосу народу. Проте в європейських столицях скептично поставилися до таких пояснень італійських урядовців і вважали позицію Риму нічим іншим, як самоусуненням Італії від важливих політичних процесів Старого континенту.
    Перемога Партії християнських демократів та центристської коаліції на виборах 18 квітня 1948 р. посилила прагнення італійського уряду вийти з дипломатичної ізоляції, у якій країна опинилася після того, як відмовилася приєднуватися до Брюссельського пакту. Таким чином, саме тоді, коли здавалося, що Італія опинилася на узбіччі об’єднавчих процесів, зародження котрих мало місце після проведення Гаазької конференції, Карло Сфорца доклав зусиль, аби подолати рецидиви недовіри до країни з боку європейських партнерів. Для цього він навіть виголосив промову в Університеті міста Перуджа в липні 1948 р.
    Карло Сворца вважав, що країни Європи мають посилити взаємну співпрацю, аби створити федерацію. Саме тоді ним уперше було висунуто тезу, що зовнішня італійська політика орієнтуватиметься лише на побудову федерального устрою у Європі. Задля цього, на його думку, можна було й обмежити національний суверенітет, якщо це був би єдиний вихід, аби запобігти третій світовій війні.
    Реальним виходом із ситуації була вже згадувана раніше федералізація. Шлях, запропонований Брюссельським пактом, залишався неприйнятним, оскільки базувався на логіці союзництва, мав тимчасовий характер і не вирішував німецької проблеми – ключове питання для європейського об’єднавчого процесу. Для Сфорца повернення німців у велику політику як рівноправного партнера було можливе лише в разі демократизації країни та за умови її примирення з рештою Європи. Таке примирення означало не що інше, як надання німецькій нації можливості «сісти за робочий стіл як рівна серед рівних та вільна серед вільних із метою побудови великої економічної та політичної федерації західноєвропейських країн».
    Італія була зацікавлена у відновлені й посиленні Німеччини. Після завершення Другої світової війни економіка Італії виступала вторинною по відношенню до німецької. Саме тому Сфорца не пропускав жодної можливості принагідно заявити, що європейська інтеграція без німецької участі не можлива. У зв’язку з цим положення Брюссельського пакту не стали тим інструментом, що дозволив би тримати під контролем переозброєння Німеччини, оскільки цей документ не ставив собі за мету справжню інтеграцію європейських країн.
    Позиція, висловлена приватно в липні 1948 р. в університеті міста Перуджа, офіційно була озвучена наступного місяця в італійському Меморандумі Сполученим Штатам Америки, Канаді та п’ятьом країнам, що приєдналися до Брюссельського пакту та країнам-членам Європейської організації з економічного співробітництва. У документі стверджувалося, що об’єднання Європи повинно базуватися безпосередньо на Європейській організації з економічного співробітництва. Для Італії економічна інтеграція мала стати основою, на якій би ґрунтувалося політичне об’єднання Старого континенту. Ця ідея вміщувалася в тезі: від «Плану Маршала» до європейського об’єднання».
    Звичайно, мета Сфорца побудувати федералістську наддержаву, опираючись на економічні домовленості та залучаючи до об’єднавчого процесу Європейську організацію з економічного співробітництва, значно випереджала час, а тому була просто приречена на невдачу через низку причин, а особливо через шалений спротив зі сторони Великобританії.
    Перспектива відбудови німецької економіки та можливість проведення переозброєння німецької армії становила собою значну проблему для французької політики, яка зазнавала одну за одною поразки в прагненні обмежити політичну та економічну реконструкцію Німеччини.
    Париж бажав якомога довше тримати непокірного сусіда на других ролях у політичній європейській грі. Примирення двох країн відповідало інтересам усього Старого континенту. Геніальне розв’язання цієї дилеми містилося в пропозиції Жана Моне, котрий відповідав за «План модернізації та переоснащення французької економіки». План Ж. Моне не передбачав проведення федералізації, адже на той момент це здавалося утопічним, а пропонував укласти договір, за яким поєднувалися вугільно-металургійні ресурси Франції та Німеччини з перспективою залучення до нього інших країн (Італії та трьох країн Бенілюксу), за винятком Великобританії.
    Існування такої угоди дозволило б Франції здійснювати ефективний контроль за стратегічними ресурсами Німеччини, котра залишалася основним постачальником вугілля в Західній Європію. Натомість ФРН на чолі з канцлером Конрадом Аденауером могла розраховувати на відновлення довіри на міжнародній арені, втраченої в результаті Другої світової війни.
    «План Плевена», який отримав назву від імені міністра зовнішніх справ Франції, пропонувалося розглядати як перший крок на шляху до європейської федералізації. Незабаром до проекту створення Європейської спільноти вугілля та сталі приєдналися країни Бенілюксу та Італія.
    Протягом тривалого періоду італійський уряд залишався осторонь від рішень щодо французького проекту. Разом із тим Де Гаспері ані трохи не зволікав, коли Франція запросила Італію приєднатися до «Плану побудови вугільно-металургійної спільноти у Європі». Італія була першою європейською країною, яка підтримала пропозицію Шумана. К. Сфорца доклав до цього максимум зусиль.
    Глава італійського уряду та міністр зовнішніх справ одразу зрозуміли політичне значення ініціативи. Тому вони дали відповідні вказівки голові італійської делегації Паоло Еміліо Тавіяні, молодому помічникові секретаря Міністерства зовнішніх справ, який повинен був за будь-яку ціну забезпечити успіх переговорів по ній.
    У «Плані Шумана» італійський уряд вбачав першу серйозну спробу побудови в сучасній Європі наднаціонального політичного керівного органу, на котрого покладалося завдання раз і назавжди вирішити проблему франко-німецького протистояння, що було причиною стількох воєн між двома націями в минулому. Як пояснював сам К. Сфорца, Італія тільки вигравала від стабільного миру у Європі й могла все втратити в разі війни, а тому в інтересах країни було всіляко сприяти створенню та ефективній діяльності Європейської спільноти вугілля та сталі.
    Разом із тим треба визнати існування великої кількості проблем та перепон, які чинилися участі Італії у вищезгаданому європейському об’єднанні. В основному вони стосувалися не вугільної сфери, де в Італії не було особливо що захищати, а металургійної промисловості. Справа в тому, що, починаючи з дев’ятнадцятого сторіччя, цей сектор займав одне з провідних місць в італійській економіці. У період після Другої світової війни металургійний ринок країни був поділений, причому одна його частина знаходилася в приватних руках, друга ж була проголошена об’єктом суспільної власності.
    Через цей поділ виникли дві точки зору на проблему входження в спільне європейське об’єднання вугілля та сталі. Якщо представники суспільного сектора металургійної промисловості, об’єднані під егідою ФІНСІДЕРА – АТ «Фінансового-металургійного товариства», очолюваного Оскаром Сінігалія, були готові до міжнародної співпраці, у тому числі й у рамках запланованої європейської спільноти держав, бо провели масштабну модернізацію галузі, то представники приватного сектора боялися міжнародної конкуренції. Саме тому вони прагнули бути захищеними національними протекціоністськими законами.
    У ході Паризьких переговорів, що тривали майже рік, Тавіані був змушений озвучувати численні протести окремих представників владних кіл, а також доволі часто просив поступок (зокрема деякі промисловці та підприємці вимагали включення в об’єднання багатих на кольорові метали областей у Північній Африці, які були володіннями Франції).
    Не зважаючи ні на що, переговори завершилися навесні 1951 р. А вже 18 квітня того ж року Трактат було підписано в салоні д’Оролож палацу Кі д’Орсі міністрами закордонних справ шести країн-членів (Франція, Німеччина, Італія, Бельгія, Нідерланди, Люксембург). Причому документ передбачав існування п’ятирічного перехідного періоду. Після його завершення мало відбутися фактичне об’єднання ринків держав. Перехідний період потрібен був країнам-членам, у тому числі й Італії, аби підготуватися до відкриття своїх ринків, тобто налаштуватися на конкуренцію між ними.
    На відміну від особливостей заснування Європейської спільноти вугілля та сталі, італійський уряд відіграв дуже важливу роль у розробці та підписанні «Договору про заснування Європейської оборонної спільноти», знаного також як «Договір про заснування єдиної європейської армії».
    Активізація дій у процесі євроінтеграції напередодні підписання Договору про заснування Європейської спільноти вугілля та сталі була зумовлена посиленням протистояння між західним блоком держав та Радянським Союзом у ході «холодної війни».
    Як відомо, 25 червня 1946 р. вибухнула війна в Кореї. Аналітики назвали її «далекосхідним землетрусом», котрий значною мірою вплинув на політико-територіальну розстановку сил не тільки в Азії, але й на європейському континенті. Потрібно було негайно переглянути політичну стратегію держав, які виступали як суб’єкти міжнародного права й політики на світовій арені.
    Ризик третьої світової війни навис над світом. Переозброєння Німеччини ставало неминучим. Так званий «План Плевена» знову був запропонований Жаном Моне й містив бажання Франції координувати й контролювати відбудову збройних сил Німеччини. Основна ідея французького проекту полягала в створенні об’єднаної європейської армії. До її складу мали входити національні контингенти, підпорядковані міністру спільної оборони. Німецькі військові частини повинні були знаходитися в підрядному становищі по відношенню до контингентів інших партнерів блоку. Канцлер ФРН К. Аденауер навідріз відмовився від того, аби «з німецьких солдатів зробили найманців».
    Чи не вперше не до кінця сформульована пропозиція щодо створення об’єднаних європейських збройних сил зустрічається в Карло Сфорца в його Меморандумі від 5 травня 1950 р., направленому американському послові в Римі Джеймсу Клементу Данну. Італійський дипломат сподівався, що його пропозиція відповідає політиці Сполучених Штатів Америки у Європі, натомість вона викликала лише роздратування державного секретаря Ачесона. США навіть тривалий час зволікали з відповіддю на цю ініціативу.
    Очільник італійського уряду Де Гаспері висловив готовність до співпраці, хоча й усвідомлював: проект оборонного співтовариства, обмеженого лише військовою взаємодією, викличе негативну й ворожу реакцію зі сторони соціал-комуністичного табору. Це у свою чергу могло позначитися на стабільності самого уряду Де Гаспері.
    За умов, що склалися, необхідно було перезапустити об’єднавчий процес. Для цього Де Гаспері наказав Альтьєро Спінеллі, своєму соратникові в боротьбі за федералістські цінності, розробити ще один Меморандум. Новий документ базувався на проекті заснування політичної спільноти на засадах Парламентській асамблеї, члени якого повинні були обиратися на основі всезагального прямого виборчого права.
    Ця пропозиція на двадцять вісім років випереджала появу Європейського парламенту, причому, за задумом Де Гаспері, робота в цьому напрямку мала відбуватися паралельно удосконаленню проекту побудови оборонної європейської спільноти. Зайвим було б зазначати, що план не міг не викликати велику кількість різноманітних реакцій на нього.
    Як відомо, Де Гаспері був натхненником відомої 38 статті Договору про заснування Європейської оборонної спільноти. За цією статтею асамблея через півроку від початку своєї роботи мала розробити план трансформації об’єднання у федеральний орган, що базувався на двопалатній системі та розподілі повноважень. Таким чином, ця асамблея набувала ознак «предтечі європейського парламенту».
    Передбачалося також, що як тільки проект буде підготовлений, його розішлють національним урядам, а ті протягом трьох місяців скличуть спеціальне засідання з метою схвалення плану створення європейської федерації. Якщо ж протягом року, починаючи від дня свого скликання, таке засідання на рівні однієї з країн не прийме відповідного рішення, інші держави-члени матимуть право переглянути склад асамблеї спільноти, а то й виключити зі свого складу ту країну, яка не схвалила договір на національному рівні. У кінцевому підсумку пропозицію було прийнято.
    Як бачимо, Італія зробила свій вагомий внесок, визнаний на світовому рівні, у справу розбудови європейської федерації на принципах парламентської демократії, властивої всім шістьом країнам. Хоча євроаспірації Де Гаспері не були належним чином оцінені. Можливо, саме через запропонований проект політичної європейської співдружності, яка була досить амбіційним задумом як на той час. Несхвалення Договору про створення Європейської оборонної спільноти Національною асамблеєю Франції стало емблематичним свідченням того, що національні держави не були поки що готові відмовитися від своїх націоналістичних державних планів.
    Невдача, яка спіткала ініціативу щодо створення Європейської оборонної спільноти й, відповідно, політичної європейської спільноти, викликала гостру кризу у європейській політиці, а також у єдиному органі, що пережив невдалу спробу виникнення наднаціонального європейського об’єднання – Європейській спільноті вугілля та сталі.
    Створення Західноєвропейського союзу в жовтні 1954 р. хоча й дозволило розв’язати проблему включення Західної Німеччини в політико-військовий західний блок, проте показало перевагу британської позиції, яка протистояла будь-якій політичній ініціативі, направленій на організацію федерального європейського наднаціонального об’єднання. За таких умов навіть найбільш оптимістично налаштовані прихильники євроінтеграції зневірились.
    Після краху Європейської оборонної спільноти роль італійської дипломатія була незначною. Уряд Шельби зосередився на вирішенні проблеми щодо портового міста Трієста. Адже в той час у Лондоні було підписано Меморандум по цьому питанню. У цілому ж варто зазначити, що дії та ініціативи Де Гаспері щодо заснування Європейської політичної співдружності на той момент носили суб’єктивний характер, аніж були схвалені італійською дипломатію. Справа в тому, що урядовці й парламентарії критично ставилися до зовнішньополітичних кроків Де Гаспері, що звісно не сприяло виробленню чіткої й послідовної стратегічної лінії.
    Шість країн-учасниць розуміли, що єдиний шлях, який слід обрати, є «функціоналізм». Мається на увазі поступовий підхід до інтеграції, що складався з етапів, запланованих відповідно до потреб тих чи інших секторів економіки. Знову, як і багато разів до того, «рятівником ситуації» став Жан Моне, який першим запропонував ідею «європейського перезавантаження» у відносинах між шістьома країнами-членами Європейської спільноти вугілля та сталі. Найкращою можливістю для поновлення інтеграційного процесу був план мирного використання атомної енергії в умовах масштабного економічного росту. Крім того, федералісти передбачали поступову інтеграцію окремих національних економік шляхом створення єдиного європейського ринку та гармонізації соціальної політики.
    Дати відповіді на ці та інші питання мала Мессінська конференція, скликана на червень 1955 р. Атмосфера напередодні засідання робочої групи не віщувала нічого хорошого.
    У ході Мессінської конференції окреслилося дві тенденції. Першу з них презентував Антуана Піне, що був прихильником поступової секторної економічної інтеграції шести країн-учасниць (транспорт, ядерна енергетика, пошта та телекомунікації і т.д.). Натомість німець Вальтер Хальштайн разом із представниками країн Бенілюксу наполягав на горизонтальній інтеграції –глобальній інтеграції економік європейських країн.
    Отже, як і раніше, мав місце традиційний франко-німецький антагонізм, покласти край котрому повинна була Європейська спільнота вугілля та сталі. Італійська делегація, очолювана міністром зовнішніх справ Г. Мартіно, підтримувала горизонтальну інтеграцію, що ґрунтувалася на створенні єдиного ринку з єдиними тарифами та скасуванням митних зборів. Через це в наступні місяці італійські представники підтримуватимуть розширення повноважень та компетенції новоствореному Економічного союзу.
    На Мессінській конференції Мартіно озвучив Меморандум італійської влади щодо бачення урядовцями країни різних аспектів європейської інтеграції – об’єктів дискусії в рамках проходження конференції. У документі зазначалося, що створення єдиного європейського ринку та горизонтальна інтеграція не повинні обмежуватися лише якимись певними секторами, а охоплювати всі соціально-економічні сфери країн-членів, у тому числі й інтеграцію у власне соціальній та культурній областях.
    Окрім того, у Меморандумі вказувалося, що Італія відмовляється від поступової інтеграції, розбитої по секторах, тобто від моделі, запропонованої Францією, а також просить Великобританію брати активнішу участь у процесі федералізації, що дозволить проводити ширшу та ефективнішу співпрацю на європейському рівні.
    В італійській політичній мозаїці переговори щодо ухвалення Римських договорів співпали з періодом, названим спеціалістами «неоатлантизмом», коли де-факто зовнішня політика країни не співпадала з офіційним курсом.
    Таке накладання офіційної політики на «неоатлантизм» доволі добре пояснює той факт, чому декілька італійських урядів поспіль приділяли незначну увагу проведенню переговорів, що передували підписанню Римських договорів. Якщо не брати до уваги особисту ініціативу Гаетано Мартіно, то відстоювання національних інтересів Італії було майже повністю покладено на безлику міністерську бюрократію, яка не виказувала жодної персональної ініціативи. Як наслідок, переговори велися без точних директив для італійської делегації. Новий уряд Сеньї в лютому 1957 р. порушив проблему євроінтеграції лише на двох засіданнях, а Сенат – на одному.
    До політичної непідготовленості держави додавалася неготовність економічна. Виробничо-фінансові можливості промисловості країни значно поступалися потенціалу її партнерів по об’єднанню. До того ж Італії бракувало відповідних адміністративних та законодавчих інструментів. Також невідомою видавалася доля сільськогосподарського сектора економіки, конкурентна спроможність котрого була надзвичайно низькою.
    Окрім того, існували інші чинники, які також зовсім не сприяли вирішенню проблем, пов’язаних з об’єднанням. Так, представники французької текстильної індустрії боялися конкуренції з боку Італії в цій області, а італійський машинобудівний сектор не міг конкурувати з аналогічною німецькою продукцією. Лише витримка, рішучість, цілеспрямованість і високий професіоналізм учасників переговорного процесу забезпечили успіх справи.
    У ході Мессінської конференції не було схвалено жодного оперативного рішення, а тільки укладено домовленість про заснування Міжурядового комітету з метою підготовки доповіді щодо можливостей та перспектив економічної інтеграції шести членів. Цілі та основні напрямки дій було підтверджено підписанням Римських договорів в італійському Капітолії в березні 1957 р. Їхнє узгодження та доопрацювання відбулося під час зустрічі в бельгійському замку Валь Душес, а остаточно підтверджені – на Венеціанській конференції.
    На прикінцевому етапі переговорів мали місце вісім зустрічей міністрів зовнішніх справ (у період між 26 червня 1956 року та 19 лютого 1957 року). Саме тоді представник Італії Г. Мартіно проявив себе на двох «фронтах». По-перше, він сподівався вмовити французів прийняти запропонований на конференції список сільськогосподарських товарів, розповсюдження яких відбувалося б згідно з умовами спеціального режиму. Справа в тому, що французька делегація вимагала схвалити таку редакцію документа, котра б дозволяла кожному уряду, орієнтуючись на власні потреби, поповнювати список зазначених продуктів. Тут перемога була за представником Італії.
    По-друге, була узгоджена дата проведення прямих виборів до новоствореного Парламенту. Загалом італійська делегація на чолі з Гаетано Мартіно була задоволена результатом проведених переговорів.
    Договір про заснування Європейської економічної співдружності передбачав створення митного союзу шляхом поступового скасування між країнами-членами обов’язкових митних оплат, введення єдиного митного тарифу та розробку спільної комерційної політики, яка б застосовувалася державами-партнерами щодо третіх країн. Окрім того, запроваджувалося вільне переміщення робочої сили та циркуляція послуг, капіталів і продуктів між країнами-членами. Передбачалося проведення єдиної політики в сільськогосподарському та транспортному секторах разом із загальною гармонізацією економічної політики.
    Другий трактат (договір), яким засновувалася Європейська спільнота з атомної енергії (Євратом), покликаний був координувати та розвивати наукову, технічну та комерційну складові атомної енергетики в рамках країн-членів. Згідно з ним, права та кількісні обмеження, що існували у відносинах між державами-учасницями в галузі мінеральних багатств та пального, повинні були піддатися регуляції або скасуванню за рік після вступу Договору в дію. Завданням Євратому полягало в наданні на вигідних умовах енергії, яку потребували країни Європи, а також у забезпеченні більшої незалежності континенту у сфері атомної енергетики.
    Отже, можна з певністю сказати, що в справі розбудови європейської співдружності й інтеграції держав континенту в єдину наднаціональну спільноту Італія відіграла визначальну роль, адже не тільки долучилася до інтеграційних процесів, але й сама продукувала нові плани та ідеї, котрі пришвидшили й оптимізували цей процес.









    СПИСОК ЛІТЕРАТУРИ ТА ДЖЕРЕЛ

    I. Архівні документи.
    1. Archivio Storico del Ministero degli Affari Esteri, ASMAE, Affari Politici 1950 – 1957, CED, fondi consultati: 13; 18; 23; 84; 89; 186; 90; 264.
    2. Archivio Storico del Ministero degli Affari Esteri, ASMAE, Affari Politici 1950 – 1957, Italia, fondi consultati: 255; 165.
    3. Archivio Segreto Vaticano, ASV, Rapporti Vaticano-Italia 1945 – 1948, Vol. XII, sez. III, fascicoli: 21, 79, 130, 179, 251.
    4. Archivio Segreto Vaticano, ASV, Rapporti Vaticano-Italia 1950 – 1953, Vol. II, sez. I, fascicoli: 13, 16, 19, 68.
    5. Archivio Segreto Vaticano, ASV, Rapporti Vaticano-Italia 1955 – 1959, Vol. VII, sez. VII, fascicoli: 90, 124, 134, 139.
    6. Archivio Camera del Senato, CdS, Affari Intergovernativi 1947 – 1949, faldone CECA, vol. IV, fas. 44.
    7. Archivio Centrale dello Stato (ACS), Presidenza del Consiglio dei Ministri (PCM), Segreteria di De Gasperi, b. 21, fasc. 162.
    ІІ. Офіційні видання та неофіційні видання документів.
    8. De Gasperi a Truman, 28 aprile 1947, in De Gasperi scrive, a cura di M.R. De Gasperi, Brescia 1974, vol II
    9. Documenti Diplomatici Italiani, X Serie 1943 – 1948, Volumi V, VI, VII.
    10. Documents Diplomatique francais, 1955 – 1957, Volume I, Paris 1987 – 1990.
    11. Gallarati Scotti a Sforza, Londra 5 maggio 1948, in Documenti Diplomatici Italiani, X serie 1943 – 1948, Volume VII, Telegramma n° 645.
    12. Gallarati Scotti a Sforza, Londra 23 gennaio 1948, in Documenti Diplomatici Italiani, X serie 1943 – 1948, Volume VII, Telegramma n° 158.
    13. Gallarati Scotti a Sforza, rapporto n 158 del 27 gennaio 1948 in Documenti Diplomatici Italiani, X serie 1943 – 1948.
    14. Il Ministro degli Esteri Sforza all' ambasciatore a Washington Tarchiani, Roma 16 giugno 1947, in Documenti Diplomatici Italiani, X serie 1943-1948, Volume VI, Telegramma n° 56.
    15. Lipgens W. Documents on the History in the European Integration / W. Lipgens: 3 voll. – Berlin – N.-Y., 1988.
    16. Quaroni a Sforza, 3 febbraio 1948, in Documenti Diplomatici Italiani, X serie 1943 – 1948, Volume VII, Rapporto n° 185.
    17. Telegrammi di J. Dunn al Dipartimento di Stato, 12 marzo 1948, Frus, 1948 , Western Europe, vol. III.
    III. Література.
    18. AA.VV. Traguardo Europa (Scritti di G. Martino, F. Pasetti, M. Zagari, G. Agnelli). – Vallecchi: Firenze, 1966. – 369 p.
    19. AA.VV. Europa, padri e figli. – Roma: Editrice Europea, 1985.– 270 p.
    20. Acheson D. Present at the Creation: My Years in the State Departement / D. Acheson. – New York, 1969. – 848 p.
    21. Adenauer K. Memorie 1945 – 1953 / K. Adenauer. – Milano, 1966. – 673 p.
    22. Albertini M., Chiti Batelli A., Petrilli G. Storia del federalismo europeo / M. Albertini, A. Chiti Batelli, G. Petrilli. – Roma, 1973. – 431 p.
    23. Albertini M. L'integrazione europea ed altri saggi / M. Albertini. – Torino: Temporelli, 1965. – 138 p.
    24. Alcide De Gasperi. Un percorso europeo / A. De Gasperi. – Bolonya, 2005. – 270 p.
    25. Appunto di De Gasperi. Sull'incontro con Schuman, novembre 1948, in De Gasperi e l'Europa: scritti e discorsi, a cura / A. di De Gasperi. – Brescia: Morcelliana, 1979. – 433 p.
    26. Arfe' Gaetano L'idea d'Europa nel movimento di Liberazione 1940 – 1945. –Roma: Bonacci, 1986. – 309–313 p.
    27. Bastianetto M. Gli Stati Uniti d'Europa soluzione federale e vecchi stati sovrani / M. Bastianetto. – Bulgarini: Firenze, 1973. – 166 p.
    28. Battaglia R. Gaetano Martino e la politica estera italiana (1954 – 1964) / R. Battaglia. – Messina, 2000. – 315 p.
    29. Bino O. L'Europa difficile, Il Mulino / O. Bino. – Bologna, 1994. – 666 p.
    30. Boudant J., Gounelle M. Les grandes dates de l'Europe communautaire / J. Boudant, M. Gounelle. – Paris, 1989. – 325 p.
    31. Brancati A. Il cammino della storia / А.Brancati. – Italia: La Nuova, 1992. – 544 p.
    32. Breccia A. L'Italia e le origini della Comunitа europea di difesa, in De Gasperi e l'etа del centrismo (1947 – 1953) / A. Breccia. – Roma 1984.
    33. Brugmans H. L'Unitа Europea Messina dieci anni dopo, Edizioni dell'Universit
  • Стоимость доставки:
  • 150.00 грн


ПОИСК ДИССЕРТАЦИИ, АВТОРЕФЕРАТА ИЛИ СТАТЬИ


Доставка любой диссертации из России и Украины