Чолій Сергій Васильович. Формування австро-угорських збройних сил у внутрішній політиці Габсбурзької Монархії (1868-1914 рр.)

Краткое описание

Чолій Сергій Васильович. Назва дисертаційної роботи: "Формування австро-угорських збройних сил у внутрішній політиці Габсбурзької Монархії (1868-1914 рр.)"

Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України

Київський національний університет імені Тараса Шевченка

На правах рукопису

ЧОЛІЙ СЕРГІЙ ВАСИЛЬОВИЧ

УДК 94 (436) “1868/1914”

Формування австро-угорських збройних сил у внутрішній політиці Габсбурзької Монархії, 1868-1914 рр.

Спеціальність 07.00.02 – «Всесвітня історія»

Дисертація
на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук

Науковий керівник
Комаренко Олександр Юрійович
канд. іст. наук, доцент

Київ – 2012
ЗМІСТ

ВСТУП 3

РОЗДІЛ 1. ДЖЕРЕЛЬНА БАЗА ТА СТАН НАУКОВОЇ РОЗРОБКИ ПРОБЛЕМИ
8

РОЗДІЛ 2. ВПЛИВ ОСОБЛИВОСТЕЙ ДЕРЖАВНОГО УСТРОЮ АВСТРО-УГОРЩИНИ ТА ЇЇ НАЦІОНАЛЬНОГО СКЛАДУ НА ФОРМУВАННЯ ЗБРОЙНИХ СИЛ

31
2.1. Загальні принципи формування збройних сил Австро-Угорської Монархії
31
2.2. Етапи розвитку системи комплектування збройних сил 47

РОЗДІЛ 3. ФОРМУВАННЯ ЗБРОЙНИХ СИЛ ТА НАРОДИ АВСТРО-УГОРЩИНИ
92
3.1. Функціонування мобілізаційної системи Австро-Угорщини та її еволюція
92
3.2. Проблема військового обов’язку в суспільно-політичному житті Австро-Угорщини. Особливості соціального портрету військовослужбовців

126

ВИСНОВКИ 167

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ 176

ДОДАТОК А. ТАБЛИЦІ
206
ДОДАТОК Б. ГРАФІКИ 219

ВСТУП

Монархія Габсбургів – одне з унікальних державних утворень у загальноєвропейському контексті. В останній третині ХІХ ст. дана імперія була перебудована на принципах дуалізму та наднаціональної організації, на відміну від поширеної у Європі моделі побудови національної держави.
Водночас, на особливу увагу заслуговують збройні сили Монархії Габсбургів (починаючи з 1867 р. також використовується назва Австро-Угорщина), які відображали особливості суспільно-політичного становища держави, зокрема представництво в армії великої кількості різних національних та конфесійних груп та забезпечення їх мирного співіснування. Не зважаючи на такий стан справ, Австро-Угорщина так і не стала життєздатним державним утворенням. Ситуація у збройних силах дозволяє прослідкувати внутрішньополітичні процеси, які відбувалися в Австро-Угорщині наприкінці ХІХ – на поч. ХХ ст. на конкретних прикладах та дати відповідь на питання, чому у 1918 р., після закінчення Першої світової війни, солдати вже колишньої Австро-Угорської армії, не захотіли далі воювати «за цісаря», і розійшлися по домівках чи національних арміях, а багатонаціональна імперія припинила своє існування. Наявні на сучасному етапі розвитку історіографії дослідження переважно торкаються питань формування збройних сил Австро-Угорщини побіжно, висвітлюючи лише окремі аспекти ролі армії у внутрішньополітичному житті держави. Проведення комплексного аналізу процесів формування збройних сил Габсбурзької Монархії дозволить розширити наші уявлення про розвиток системи виконання військового обов’язку у останній третині ХІХ – на поч. ХХ ст., а також – з’ясувати, які наслідки для суспільно-політичного життя мав процес формування збройних сил.
Саме тому, безпосередня пов’язаність теми формування збройних сил із загальними процесами історичного розвитку, наукова нерозробленість теми в історіографії, а також безпосереднє практичне значення дослідження зумовили актуальність та вибір теми: «Формування австро-угорських збройних сил у внутрішній політиці Габсбурзької Монархії, 1868-1914 рр.».
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами зумовлюється тим, що дисертаційне дослідження виконане в рамках дослідницької діяльності історичного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка і є складовою частиною держбюджетної теми №11БФ046-01 «Українська нація в загальноєвропейському вимірі: історія та сучасність».
Хронологічні межі дослідження охоплюють 1868-1914 рр. Нижня хронологічна межа – 1868 р., визначається першою редакцією закону про загальний військовий обов’язок, яка стала віховою у процесі перетворень системи комплектування імперії Габсбургів. Верхня хронологічна межа – 1914 р., початок першої світової війни та проведення загальнодержавної мобілізації, перехід всієї системи державного управління на військовий стан.
Географічні межі дослідження – це Австро-Угорщина в її кордонах 1867 р., а також приєднані до неї пізніше території Боснії та Герцеговини. Зважаючи на характер джерельної бази, окремі аспекти дослідження розглядаються на прикладі Галичини – однієї з типових провінцій імперії.
Метою дослідження є розкриття особливостей внутрішньої політики Австро-Угорщини у галузі формування збройних сил та з’ясування основних наслідків цих процесів для населення імперії.
Об’єкт дослідження – це Монархія Габсбургів впродовж останньої третини ХІХ – на початку ХХ ст.
Предметом дослідження є політика формування та організації збройних сил у контексті внутрішньополітичного життя Австро-Угорщини.
Для досягнення мети дослідження було поставлено наступні завдання:
– проаналізувати джерельну базу та з’ясувати основні підходи до досліджуваної теми, наявні в історіографії;
– з’ясувати особливості збройних сил імперії Габсбургів в умовах дуалістичної держави;
– висвітлити витоки формування збройних сил в імперії Габсбургів (до 1867 р.);
– прослідкувати еволюцію у процесах формування збройних сил та проаналізувати основні етапи даного процесу впродовж досліджуваного періоду;
– показати роль мобілізаційних заходів у внутрішній політиці імперії та наслідки їх запровадження для населення;
– дослідити взаємовпливи державної політики формування збройних сил та суспільно-політичної ситуації в Габсбурзькій Монархії.
Методологічною основою дослідження є основні ідеї гносеології історичного процесу, а також принцип історизму, які дозволили дослідити процеси формування збройних сил Автро-Угорщини у відповідному історичному контексті. Даний методологічний підхід дозволив встановити причинно-наслідкові зв’язки у зібраній емпіричній базі і за допомогою аналізу та синтезу інформації створити неупереджене бачення досліджуваної теми.
Також у роботі використано принципи єдності логічного та історичного та переходу від конкретного до абстрактного і навпаки із застосуванням загальнонаукових та спеціальних методів. Автором було використано діалектичний метод при розгляді процесів державної політики впродовж досліджуваного періоду. За допомогою методів дедукції та індукції з’ясовано основні особливості різних регіонів Австро-Угорщини у процесах комплектування. За допомогою статистичних методів автору вдалося створити базу даних статистичної інформації, а також графічне унаочнення цих даних, що полегшить їх використання у майбутньому, в тому числі і іншими дослідниками. Порівняльний метод дозволив з’ясувати наслідки досліджуваних процесів у порівнянні з іншими тогочасними країнами Європи. Вище описані, а також інші методи були використані автором як окремо, так і у взаємозв’язку. Наявна методологія дозволила розглянути досліджувану проблему комплексно та прийти до обгрунтованих висновків.
Наукова новизна дисертації полягає у тому, що вперше проведено узагальнююче дослідження процесів формування збройних сил як компонента внутрішньої політики Монархії Габсбургів. До дослідження залучено нові, раніше не використані, групи джерел, внаслідок чого вдалося створити нове бачення деяких елементів історичного розвитку Австро-Угорщини в останній третині ХІХ – на поч. ХХ ст.
Внаслідок проведеного дослідження вперше залучено до наукового обігу матеріали особових справ військовослужбовців австро-угорської армії та запропоновано їх використання для удосконалення наявної статистики. На основі аналізу опублікованих документів створено схему періодизації існування збройних сил Австро-Угорщини у відповідності з різними підходами до їх комплектування, з’ясовано роль та значення мобілізаційних приготувань як компонента державної політики Австро-Угорщини та показано їх еволюцію на межі ХІХ-ХХ ст.
У дисертації удосконалено наявні в історіографії підходи до подій т. зв. «української зради» та отримано нові висновки про причини даного процесу, зокрема з’ясовано безпосередню їх пов’язаність із передмобілізаційними приготуваннями; деталізовано та систематизовано наявну статистику щодо особливостей запровадження військового обов’язку в імперії Габсбургів. У дисертаційному дослідженні отримали подальший розвиток дослідження про вплив загального військового обов’язку на цивільне населення, а також праці про запровадження загального військового обов’язку у Європі. За результатами дослідження з’ясовано основні напрямки впливу процесів формування збройних сил на населення Австро-Угорщини.
Практичне значення результатів дослідження полягає у тому, що його емпіричні та теоретичні напрацювання можуть бути використаними для підготовки узагальнюючих праць зі всесвітньої історії, історії Австро-Угорської імперії, історії України. Матеріали дисертації, її основні положення та висновки, можуть бути використаними у навчальному процесі, для читання нормативних та спеціальних курсів з нової історії Європи.
Особистий внесок аспіранта зумовлюється тим, що дисертаційне дослідження було проведене ним у різних наукових установах: в Австрії (Державний та Військовий архіви, Національна бібліотека), Польщі (Національна бібліотека, Бібліотека Варшавського університету), Угорщині (Національна бібліотека) та Україні (Центральні державні історичні архіви Києва та Львова, а також ціла низка бібліотечних установ), що дозволило залучити для порівняння значну кількість матеріалів та документів, в т. ч. маловідомих. Також в дослідженні детально аналізуються особові картки військовослужбовців – тип джерела, дотепер практично не введений в науковий обіг (опрацьовано більше 1 тис. карток).
Апробація результатів дослідження була здійснена автором на засіданнях кафедри нової та новітньої історії зарубіжних країн історичного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Основні положення та висновки дисертації доповідалися автором на чотирьох міжнародних наукових конференціях: «Дні науки історичного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка» (Київ, 2009, 2012 рр.), «Галичина. Периферія модерну – модерн периферії» (Відень, 2011 р.) та «Історико-філософські читання молодих учених» (Суми, 2012 р.).
Результати кандидатського дослідження були опубліковані у чотирьох публікаціях в фахових виданнях [195; 237; 239; 240]. Три публікації апробаційного характеру додатково відображають наукові результати дисертації [236; 238; 241].

Список литературы

ВИСНОВКИ

У наявних на даний момент дослідженнях, явища формування збройних сил розглядаються переважно опосередковано, в контексті військової історії або під час проведення загальних оглядів Австро-Угорщини. Крім того, характерною рисою сучасної історіографії досліджуваного питання є розгляд процесів формування збройних сил без врахування відповідного суспільно-політичного контексту. Значна частина досліджень не враховує еволюції, яка відбулася у збройних силах впродовж досліджуваного періоду та помилково переносить характеристики розвитку збройних сил з одних хронологічних періодів на інші. Саме тому використання широкого кола джерел, в тому числі неопублікованих та залучених до наукового обігу вперше, а також праць різних національних шкіл історіографії, дозволило провести науково обгрунтоване дослідження та вирішити поставлені перед дослідженням завдання.
Збройні сили були невід’ємним компонентом бюрократичного механізму імперії Габсбургів в усі часи, проте їхня роль у державному апараті зростає починаючи з ХVІ ст., і до середини ХVІІІ ст. вони перетворюються на один із інструментів державної політики. Це було значним чином пов’язане з тим, що внаслідок реформ Марії-Терезії та Йозефа ІІ в імперії було запроваджено рекрутську систему комплектування збройних сил, яка значно збільшила вплив військового законодавства на цивільне населення. Не зважаючи на те, що військова служба на той час вже була поширеною на все населення імперії, вона не мала відбуватися громадянами особисто, що забезпечувало незначний рівень мілітаризації та залучення населення до військових справ імперії.
Внаслідок імперської кризи у 60-х рр. ХІХ ст. керівництво імперії розпочало пошук нових методів адміністрування, що вилилося у зміни в адміністративній структурі і перетворення Монархії Габсбургів на дуалістичну державу у 1867 р. У сфері збройних сил аналогічна криза також мала місце, адже рекрутська система комплектування військ на той час вже вичерпала можливості свого розвитку. Перші спроби її зміни були здійснені у 1866 р., і були остаточно закріплені затвердженням загального військового обов’язку у 1868 р., перехідний період у системі комплектування збройних сил тривав до початку 1870-х рр. Запровадження загального військового обов’язку було кроком запізнілим і багато в чому вимушеним. Але навіть після цього необхідно було ще багато часу та зусиль для того, щоб дана система запрацювала повноцінно.
Водночас перетворення у збройних силах стосувалися не лише їх комплектування, але і докорінної перебудови принципів організації. Внаслідок проведеного дослідження, цілком обгрунтовано ствердити те, що дані процеси мали хронологічні та територіальні особливості та пройшли кілька етапів. Реформи проводилися неоднорідно, що і зумовлює поділ часу існування збройних сил Австро-Угорщини на три основні періоди: 1868 – поч. 1880-х рр., 1880-ті – 1912 рр., 1912 – 1918 рр.
Впродовж 1868 – поч. 1880-х рр. відбувалося становлення загального військового обов’язку та інституціоналізація нової структури армії. Відповідно до умов Конституції 1867 р., окремі права в армії мали були гарантованими і для угорців, проте дане положення було реалізовано лише частково. Починаючи з 1868 р. збройні сили складалися із загальноімперської армії, а також – «національних» частин, які відповідали австрійській та угорській частинам Монархії. Такий поділ стосувався насамперед територіальної оборони (ландверу або гонведу), а також – ополчення. Гарантовані законодавством привілеї окремих частин імперії, і зокрема Угорщини, були в цілому номінальними, і стосувалися несуттєвих особливостей – уніформи, командної мови тощо. Водночас у сфері командування всі підрозділи армії залишалися напряму підпорядкованими Відню. Не зважаючи на часті дискусії та намагання угорців отримати додаткові привілеї у військовій сфері, територіальні особливості збройних сил продовжували носити номінальний характер аж до кінця Першої світової війни. Аналогічні територіальні особливості отримали території Тиролю та Форарльбергу, які не відігравали окремої ролі у політичному житті, що продемонструвало номінальне значення таких «привілеїв» у військовій сфері Австро-Угорщини. Угорські прагнення домогтися змін у військовому питанні сприяли дестабілізації внутрішньополітичного життя імперії.
Впродовж 1880-х – 1912 рр. відбувалися основні заходи з модернізації збройних сил, які полягали у запровадженні як технічних новацій, так і створенні нових підрозділів. Територіальна оборона була перетворена на війська першої лінії, що прирівняло її до підрозділів загальної армії. Водночас саме під час даного періоду було значно збільшено чисельність щорічного рекрутського контингенту, що поширило вплив призовних процесів на більшу частину населення імперії. Саме в цей час до території імперії була приєднана також Боснія та Герцеговина, де було застосовано вже застарілу рекрутську систему поповнення військ, яка стала одним із компонентів процесу інтеграції новонабутих територій. Водночас Боснія та Герцеговина отримала військово-територіальні привілеї, аналогічні угорським, що стало символом подальшого зменшення ролі та окремішності угорців у військовій структурі імперії.
Починаючи з 1912 р. було ініційовано новий період змін у збройних силах, котрий, проте, не був завершеним у зв’язку із початком Першої світової війни. Символом цих процесів стала практично повна уніфікація Боснії та Герцеговини з рештою імперії у процесах відбуття військової служби. Даний період передбачав подальшу централізацію управління усіх частин армії, а також значне зростання чисельності щорічних рекрутських контингентів, що дозволило б повноцінну реалізацію принципу загального військового обов’язку.
Починаючи з 1868 р., паралельно з перебудовою збройних сил на засадах дуалізму, відбулися також зміни, пов’язані зі структурою населення імперії. Крім поділу за адміністративним принципом на загальну армію, підрозділи австрійського та угорського ландверів та ландштурмів, існував більш деталізований поділ за національністю військовослужбовців. У армії існувала структура використання мов, аналогічна наявній в адміністрації. Вище та загальне командування послуговувалося німецькою мовою (у підрозділах угорського ландверу – також угорською та сербохорватською), а спілкування між солдатами та сержантським складом, а також нижчими офіцерами відбувалося їх рідними мовами. Із загального числа підрозділів армії лише близько 40% були однонаціональними, інші ж – комплектувалися представниками від двох і більше різних національних груп. Таким чином, як і в цивільній адміністрації, в армії була здійснена спроба із забезпечення рівних прав різним національностям. Аналогічною була і ситуація з багатоконфесійністю населення, що було реалізовано у різних формах духовної опіки, які охоплювали всі офіційно визнані в імперії конфесії. Таким чином, у збройних силах Монархії Габсбургів, на відміну від інших тогочасних держав, існував набагато демократичніший підхід до прав національних та релігійних груп.
Окремим питанням у контексті дослідження став розгляд особливостей національного розподілу в армії. Зважаючи на те, що призову підлягало усе населення, безпосередня частка тої чи іншої національної групи в армії могла коливатися залежно від року, проте загалом вона відповідала загальній частці національної групи в населенні імперії. Розгляд даного питання ускладнюється тим, що процеси національного розподілу та формування національного самоусвідомлення у багатьох національностей, що населяли Монархію Габсбургів, до кінця 1918 р. остаточно ще не закінчилися, що і зумовлює наявність великої кількості інтерпретацій з даного питання.
Одним із основних компонентів запровадження загального військового обов’язку стало створення мобілізаційної системи імперії. Мобілізація передбачала практичну реалізацію усієї роботи зі здійснення підготовки до війни, і тому демонструвала очікувані наслідки функціонування усієї системи збройних сил. Залежно від району імперії, перебіг мобілізації мав окремі особливості, найбільшого тиску мобілізаційних актів зазнавали території на кордонах з очікуваними суперниками (Росією, Сербією, Італією). В таких районах мобілізація проводилась набагато інтенсивніше, переважно окремо від решти території імперії.
На основі аналізу безпосередніх передумов проведення мобілізації стає зрозумілим, що з наближенням ХХ ст. мобілізаційні приготування все більше впливали на повсякденне життя населення імперії. Щорічні перевидання мобілізаційних інструкцій демонструють те, що поступово військові інтереси переважали над громадянськими правами підданих імперії, гарантованих конституцією. Найбільш яскравим прикладом даних процесів стали надзвичайні заходи, які запроваджувалися паралельно з мобілізацією. Мобілізаційні заходи загалом знаходилися у правовому полі і не порушували конституції, але надзвичайні заходи були вищими за будь-який закон. Не зважаючи на те, що Монархія Габсбургів позиціонувала себе як правова держава, яка забезпечувала усьому свому населенню демократичні права та рівність перед законом, в умовах війни про все це забувалося. За військового стану повторювалися часті і за миру ситуації, коли законодавство використовувалося ситуативно, залежно від того, кого конкретно воно стосувалося. Під час початкового етапу війни дана ситуація повторилася у більшому масштабі, зокрема під час подій т. зв. «української зради» в Галичині.
«Українська зрада» стала яскравим прикладом колізії між громадськими та військовими інтересами, яка була вирішеною на користь військового керівництва. Загалом внаслідок цих подій максимальні загальні втрати загиблими (включаючи інтернованих осіб) налічують до 60 тис. чол. Дані події були безпосередньо пов’язаними з мобілізацією та запровадженням надзвичайних заходів і здійснювалися у тандемі з іншими кроками з функціонування системи комплектування збройних сил, як, наприклад, мобілізації чоловіків, реквізиції фуражу і т. д., тобто потрапляють до категорії загальнодержавних передмобілізаційних приготувань. Дані висновки можуть бути поширеними і на інші території Австро-Угорщини, зокрема ті з них, де компактно проживало південнослов’янське населення.
Не зважаючи на значну роботу, здійснену керівництвом імперії для модернізації та належного функціонування збройних сил, їх ефективність була невисокою, так само як і загальний рівень мілітаризації. Порівнюючи Австро-Угорщину з іншими європейськими країнами, необхідно зазначити, що за основними показниками у військовій сфері вона знаходилася на рівні малих країн, як наприклад Болгарії, і не досягала рівня інших великих європейських держав.
Хоча в імперії періодично підвищувалась чисельність щорічних рекрутських контингентів, ці дії були переважно запізнілими. Причиною такої ситуації були постійна парламентська боротьба та незацікавленість основних політичних і національних партій у розвитку військової сфери. Навіть ті рекрутські контингенти, які набирались, використовувались неефективно. Напередодні Першої світової війни неможливість вирішити питання рекрутського контингенту в парламенті змусило навіть самого імператора втрутитися в це питання. Таким чином, австро-угорська армія мирного часу багато в чому стала заручником проблем внутрішньополітичного життя імперії.
Не зважаючи на те, що у військовому законі було прописано засади розподілу рекрутських контингентів між частинами імперії, насправді рекрутський контингент розкладався по провінціях ситуативно. Така провінція як Галичина, в якій проживала значна частина населення імперії, поставляла в армію щорічно приблизно на 5% менше солдатів, ніж у середньому по імперії. Баланс у чисельності рекрутських контингентів між Австрією та Угорщиною також практично ніколи не відповідав законодавству – Угорщина переважно поставляла більше, ніж було прописано в законі.
Водночас сам принцип загального військового обов’язку на практиці не працював як належне, адже чисельність населення імперії щорічно зростала, а парламент не підвищував чисельність рекрутських контингентів. Рівень залучення чоловічого населення до служби був не більше 15-20%, що і було якісним показником дійсної мілітаризації Монархії Габсбургів. Із загального числа зобов’язаних до служби станом на 1888 р. лише близько 15% призивалося для її відбуття, 2% отримувало законодавче звільнення, ще 4% переховувалося від призову, а 79% – абсолютна більшість, класифікувалися як непридатні. Неможливість через внутрішньополітичні причини підвищувати рекрутський контингент і стала безпосередньою причиною зловживань з непридатністю, а дійсна кількість набраних у кожній з провінцій та по імперії загалом була «золотою серединою» трьох факторів: потреби річного набору, рівня придатності, а також загальної кількості військовозобов’язаних.
Військовий закон 1868 р. значно розширив вплив військової сфери на населення, якщо порівнювати з періодом рекрутських наборів. Відтепер він не лише регулював військову сферу, проте стосувався цілої низки цивільних справ, і став важливим компонентом внутрішньої політики імперії. Його вплив на населення поєднував у собі стимулюючі та обмежуючі фактори. Стимулюючі фактори, такі як можливість особистісного чи професійного розвитку впродовж дійсної служби та за умови обрання кар’єри військового, а також професійної чи початкової освіти в армії, мали набагато менше значення для населення імперії. Водночас, військове законодавство передбачало значні обмеження, зокрема свободи пересування та свободи шлюбу. В окремих районах запровадження нових правил проходження служби навіть викликало відкриті повстання, проте більшість населення обирала пасивний спротив – еміграцію, дезертирство, ухиляння від служби, самопошкодження або самогубства. Причиною переважання негативного ставлення до служби були насамперед тяжкі умови служби, значна смертність у військах, невиліковні хвороби та безкарність начальницького складу. Загалом щороку у військах помирало по кілька тисяч солдатів, і це при тому, що воєн Австро-Угорщина не вела. Водночас 4-5 тис. осіб щороку засуджувалися військовими судами на різні терміни ув’язнення за порушення під час відбуття військової служби, а 1-1,5% зобов’язаних до служби щороку карали за ухиляння від неї. Рівень самогубств був найвищим серед європейських армій, щороку 200-300 чол. укорочували собі віку впродовж служби.
Нерівномірність та ситуативність виконання законів знайшла своє відображення і у особливостях проходження служби для різних соціальних груп. Залежно від освітнього цензу, який напряму залежав від соціального становища, з’являлась можливість однорічного відбуття служби замість трьох років, або ж кращі шанси для понадстрокового проходження служби та зайняття вигідних посад при війську. Селянська ж маса без належного освітнього рівня, яка складала основну частину населення імперії, була приреченою на тривалу службу без можливості для заохочень.
Таким чином, за результатами аналізу процесів формування збройних сил Австро-Угорської імперії стає зрозумілим, що, не зважаючи на прогресивний характер законодавчих змін, які стосувалися зокрема комплектування збройних сил та їх організації, результати даних процесів були невтішними. Принцип забезпечення прав різних національних та конфесійних груп працював вибірково, залежно від ситуації. 50-літня діяльність із вдосконалення збройних сил так і не призвела до відчутних наслідків у військовій сфері, і лише поширила як національне, так і соціальне незадоволення. Неможливість забезпечити належне функціонування державно-правової системи у різних сферах вилилося у ще один фактор, який загалом посприяв дезінтеграції дуалістичної імперії.