Ковальчук Марія Вікторівна Суспільно-політичний устрій Османської імперії XVI ст. на основі султанських канун-наме : Ковальчук Мария Викторовна Общественно-политический строй Османской империи XVI в. на основе султанских канун-наме Koval'chuk Mariya Viktorovna Obshchestvenno-politicheskiy stroy Osmanskoy imperii XVI v. na osnove sultanskikh kanun-name

Краткое описание

Ковальчук Марія Вікторівна, відповідальний випуско­вий відділу новин (ГРНС), Українське національне інфор­маційне агентство «Укрінформ»: «Суспільно-політичний устрій Османської імперії XVI ст. на основі султанських канун-наме» (07.00.02 - всесвітня історія). Спецрада Д
у Київському національному університеті іме­ні Тараса Шевченка

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ
КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ
ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА
Кваліфікаційна наукова
праця на правах рукопису
КОВАЛЬЧУК МАРІЯ ВІКТОРІВНА
УДК 94 (560) ―15‖
ДИСЕРТАЦІЯ
СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНИЙ УСТРІЙ ОСМАНСЬКОЇ
ІМПЕРІЇ XVI СТ. НА ОСНОВІ СУЛТАНСЬКИХ КАНУН-НАМЕ
Спеціальність 07.00.02 – всесвітня історія
03 – Гуманітарні науки (032 Історія)
Подається на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук
Дисертація містить результати власних досліджень. Використання ідей,
результатів і текстів інших авторів мають посилання на відповідне джерело
Ковальчук М.В.
Науковий керівник:
доктор історичних наук, професор
Рубель Вадим Анатолійович
КИЇВ – 2017

ЗМІСТ
ВСТУП…………………………………………………………………………...15
РОЗДІЛ 1. ІСТОРІОГРАФІЯ, ДЖЕРЕЛЬНА БАЗА ТА МЕТОДОЛОГІЯ
ДОСЛІДЖЕННЯ………………………………………..………………….......19
1.1. Історіографія проблеми ……………………………………………......…..19
1.2. Джерельна база .………………………………………………………….…36
1.3. Теоретико-методологічні засади …………………………………….....….47
РОЗДІЛ 2. ОСМАНСЬКА СИСТЕМА УПРАВЛІННЯ: СПЕЦИФІКА
ЗАКОНОТВОРЧОЇ ДІЯЛЬНОСТІ…………………………...……………...53
2.1. Султан як володар Османської імперії. Особливості політичного
управління..............................................................................................................53
2.2. Султанська політика в галузі розширення території Османської
імперії у XVI ст…………………………………………………………………..60
2.3. Османська провінція та система влади на місцях за даними кануннаме……………………………………………………………………………….71
РОЗДІЛ 3. СОЦІАЛЬНА СТРУКТУРА ОСМАНСЬКОЇ ІМПЕРІЇ:
АСКЕРІ – ПРАВЛЯЧИЙ СТАН ЯК ОДНА З ЇЇ СКЛАДОВИХ ………....84
3.1. Системи формування адміністративного апарату………………….…….84
3.2. Сейфійє – військові…………….…………………………………………...92
3.3. Калемійє …………………………………………………………………...104
3.4. Соціальна група учених – ільмійє ………………………………………114
РОЗДІЛ 4. РЕАЙЯ – СОЦІАЛЬНИЙ СТАН ПІДДАНИХ ТА ЙОГО
ОСОБЛИВОСТІ ЗА КАНУН-НАМЕ:……………………………………...125
4.1. Немусульмани в структурі османського суспільства:
система міллетів……………………………………………………………….125
14
4.2. Реайя в селі та їхні відносини з сіпахі-тімаріотами……………………..134
4.3. Кочове населення Османської імперії – юрюки…………………………156
4.4. Становище рабів…………………………………………………………...165
ВИСНОВКИ…………………………………………………………………....176
СПИСОК ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ…………………………………....183
ДОДАТКИ…………………………………………………………………..….221
15
ВСТУП
Актуальність теми дослідження. Османська імперія була однією з
могутніх держав у добу пізнього Середньовіччя та Раннього Модерну. Саме
за правління султанів Селіма І (1512–1520), Сулеймана І (1520–1566) та
Селіма ІІ (1566–1574) вона досягнула свого найбільшого політичного,
економічного, суспільного та культурного розвитку. Протягом усього XVI ст.
Османська імперія мала значний вплив на розвиток подій в Азії, у
Центральній, Східній та Південно-Східній Європі. Її політична вага у світі
зростала за рахунок продуманих дипломатичних кроків, яскравих військових
перемог, послідовної внутрішньої політики, а також включення до свого
складу частини європейських земель, зокрема великої території Балканського
півострова.
Територіальна близькість Туреччини до України, суспільно-політичний,
військовий, економічний та культурний взаємовпливи є дуже важливими не
тільки для розуміння ранньомодерної історії наших країн, але також і для
налагодження українсько-турецьких відносин у межах сучасного
євроінтеграційного процесу, євроатлантичного зближення, а також
взаємопорозуміння між Християнською та Мусульманською цивілізаціями.
Дані канун-наме при розгляді соціального та політичного устрою
Османської імперії використовувалися істориками у своїй більшості
фрагментарно та поверхово або не залучалася зовсім. У зв’язку з цим можна
відмітити, що дослідження обраних ними питань не вивчалося у повній мірі.
Тому в дисертації здійснена спроба охарактеризувати османський суспільнополітичний устрій XVI ст. та заповнити наявні лакуни в проблематиці, що
дає можливість проаналізувати та ввести до наукового обігу зводи
офіційного султанського законодавства, які належали до світського (örfi)
права – канун-наме. Їх почали публікувати османські султани від часу
правління Мехмеда ІІ (1451–1481). Султани намагалися не встановлювати
16
правил у тих областях, де панував шаріат, якому повинні були відповідати всі
укази (фермани), канун-наме, урядові акти та інші документи
адміністративного використання. Така система мала на меті навести порядок
та встановити справедливість у суспільстві та державі. У другій половині XV
– другій половині XVI ст., за періоду посилення влади султана, значення
норм шаріату послабилося, а в правовій практиці зросла роль кануна.
Об’єктом дослідження є суспільно-політичний устрій Османської
імперії XVI ст.
Предметом дослідження є соціально-політичні інститути османського
суспільства.
Метою дослідження є розглянути суспільно-політичний устрій
Османської імперії XVI ст. на основі даних вищих законодавчих актів
світського характеру – канун-наме.
Для досягнення мети необхідні такі завдання:
- проаналізувати джерельну базу та стан наукової розробки проблеми;
- простежити діяльність султанів у галузі законотворення та з’ясувати
характер їхньої влади;
- охарактеризувати принципи формування та організації центральної
та провінційної влади;
- розкрити особливості термінології канун-наме у сфері суспільноекономічної політики Османської імперії XVI ст.;
- з’ясувати механізм утворення нових провінцій та управління
територіями Османської імперії;
- на основі положень канун-наме проаналізувати стан соціальних
інститутів та наголосити на особливостях устрою османського
суспільства.
Хронологічні рамки дослідження охоплюють період усього XVI ст.,
коли спостерігається найбільша політична та законодавча діяльність
османських султанів. Нижня межа обумовлена часом завершення
володарювання султана Баєзіда ІІ, який під час свого правління протягом
17
1481–1512 рр. реформував правову систему Османської імперії у суспільнополітичній сфері: опублікував новий звід законів, який регулював значно
більше сфер суспільного життя, та підготував базу для подальшого розвитку
законодавства. Верхня хронологічна межа визначена тим, що саме за
правління Мурада ІІІ (1574–1595) було припинено видання канун-наме.
Територіальні межі дослідження охоплюють територію Османської
імперії, яка сформувалася до 1600 р.: півострів Мала Азія, Балканський
півострів, північне узбережжя Африки, захід та північ Аравії до Перської
затоки, кавказьке узбережжя Чорного моря, південноукраїнські території.
Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами.
Дисертаційне дослідження виконане в рамках розробки науково-дослідної
теми кафедри історії стародавнього світу та середніх віків історичного
факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка
«Суспільства давньої, середньовічної і ранньомодерної доби та їх
цивілізаційна спадщина» (номер державної реєстрації 0116U007146).
Наукова новизна отриманих результатів полягає в тому, що вперше в
українській тюркології комплексно досліджено вищі законодавчі акти
Османської імперії світського характеру – канун-наме. На їхній основі було
визначено специфіку системи центрального та провінційного управління
Османською імперією. Беручи до уваги її багатоетнічний та
мультирелігійний характер, специфіку османського суспільства, було
запропоновано нові методи вивчення соціальної структури: правлячого стану
– аскері та реайя як стану підданих.
Враховуючи специфічний варіант східнодеспотичної імперії, який
являла собою Османська держава, доповнено висновки вчених щодо
особливостей султанської влади, обґрунтовано положення про ефективність
реформування політичних відносин між центром і периферією.
Практичне значення отриманих результатів полягає в тому, що
матеріали дослідження з історії політичного устрою та соціальної структури
Османської імперії надалі зможуть знайти практичне застосування в
18
складанні спеціалізованих курсів та програм. Окремі розділи дисертації
можна застосовувати при розробці та читанні курсів та спецкурсів з історії
середньовічного Сходу, історії України для студентів вищих та середніх
навчальних закладів, а також при створенні узагальнюючих праць з історії
Сходу та всесвітньої історії загалом.
Апробація результатів дослідження здійснена у формі доповідей та тез
на круглих столах та міжнародних наукових конференціях: «Дні науки
історичного факультету» (Київ, 2010, 2011, 2013, 2014, 2016), «Каразінські
читання» (Харків, 2012, 2016), «Всесвітня історія та актуальні проблеми
міжнародних відносин» (Луганськ, 2012, 2013), «Ранньомодерна Україна:
проблеми термінології та уніфікації понятійного апарату» (Кам’янець–
Подільський, 2015), «Шевченківська весна. Історія» (Київ, 2015, 2016), «XX
Сходознавчі читання А. Кримського. До 145-річчя від дня народження
А. Кримського та 25-річчя Інституту сходознавства ім. А. Ю. Кримського
НАН України» (Київ, 2016).
Публікації. За темою дисертаційного дослідження опубліковано 14
наукових праць, зокрема 1 стаття в зарубіжному виданні, 5 статей у фахових
вітчизняних виданнях («Етнічна історія народів Європи» – 1, «Наукові
записки Тернопільського національного педагогічного університету імені
Володимира Гнатюка. Серія: Історія» – 1, «Грані: науково-теоретичний
альманах» – 1, «Гілея: науковий вісник» – 1, «Наукові праці Кам'янецьПодільського національного університету імені Івана Огієнка: Історичні
науки» – 1 ) та 8 тез доповідей на круглих столах та наукових конференціях.
Структура роботи. Кандидатська дисертація складається зі вступу,
чотирьох розділів, поділених на підрозділи, висновків, списку використаних
джерел та літератури, додатків.

Список литературы

ВИСНОВКИ
Відображення соціально-політичного становища Османської імперії у
XVI ст. на основі канун-наме є одним з маловивчених аспектів світової та
української історіографії. У багатьох працях істориків-османістів,
присвячених вивченню питань політичного та суспільного устрою,
зустрічаються лише певні згадки про вплив положень канун-наме на
соціальний та політичний розвиток країни.
Основу джерельної бази дисертації складають пам’ятки законодавчого
характеру – канун-наме, допоміжну роль відіграють наративні джерела –
трактати, документи мемуарно-щоденникового характеру, хроніки, «історії».
Кануни належали до однієї з гілок османського права під назвою орфі. Вони
є результатом світської традиції османського законотворення і являють
собою султанські законодавчі акти. Починаючи з другої половини XV ст.
велося упорядкування канун-наме, які від імені султана регулювали судові,
аграрні, фіскальні відносини, тімарну систему. Найвідомішими є канун-наме
Мехмеда ІІ, Баєзіда ІІ (1481–1512), Селіма І (1512–1520) та Сулеймана І
(1520–1566). Канун-наме цих султанів склали правову основу Османської
імперії, яка за незначних змін проіснувала до ХІХ ст.
Османський султан, володіючи абсолютною владою, мав забезпечувати
справедливість у суспільстві, а це означало протекцію підданих від засилля
представників влади й, особливо, від незаконного оподаткування. Проте в
теорії майже абсолютна влада султана на практиці перетворювалася на
досить обмежену: разом із процесом перетворення османського бейліка на
Османську імперію султанська влада обмежувалася суспільними
інститутами. Вирішення великої кількості державних справ покладалося на
великого візира та візирів, цивільних та військових чиновників, правителів
провінцій Османської імперії та інших службовців. Значні аспекти
османського життя керувалися автономно – у міллетах, гільдіях, інших
корпоративних структурах суспільства. Однією з найважливіших функцій
177
султана була законотворча — закони (канун-наме) почали видавати з часів
правління Мехмеда ІІ. Уже за Селіма І (з другого десятиліття XVI ст.) та
Сулеймана І дія кануну поширюється на всі галузі управління. Канун також
почав регулювати права й обов'язки різних соціальних груп населення.
Основними сферами регулювання канунів як вищих законодавчих актів були:
по-перше, положення про розміри та терміни покарань за різні порушення
кримінального характеру; по-друге, закони, що регулювали економічне,
соціальне і правове становище реайятів, а також положення, які
встановлювали розмір, форми і способи збору податків з сільського
населення; по-третє, законодавство, що регулювало рівень ринкових зборів.
По суті, канун-наме було зводом законів загального характеру, який
розповсюджував свою дію як на територію окремих регіонів, так і на
територію всієї держави. У канун-наме також були положення, які
стосувалися продажу, купівлі й передачі у спадок землі реайатами,
регламентації правового становища та обов’язків бейлербея, санджакбея,
субаши, сіпахі, кадіїв та ін. Найдієвішими в реформуванні соціальнополітичної системи Османської імперії стали канун-наме султанів Мехмеда
ІІ, Селіма І та Сулеймана І.
Процес формування адміністративного устрою Османської імперії
розпочався з утворення двох перших провінцій у XIV ст. – Румелії та
Анатолії, які стали фундаментом її подальшого розвитку. Одночасно з
новими завоюваннями та розширенням території імперії за султанів Селіма I,
Селіма ІІ і Мурада ІІІ поставали адміністративні одиниці, на які одразу
поширювалися османське законодавство: видавалися регіональні кануни —
щодо бейлербейліка в цілому, так і щодо санджаків, які входили до його
складу. Території Османської імперії були вкрай різними та відрізнялися
економічним, культурним рівнем, а також конфесійно. Провінції
(бейлербейліки, згодом еялети) отримували різні статуси – тімарли (timarlı):
тут міцно утвердилася система санджаків, османське право та османська
адміністрація, склалася тімарна система, та сальянелі (salyaneli): в них
178
тімарна система була відсутня, податки збиралися від імені держави та
розподілялися на місцеві потреби: платня військовим, управлінцям, інша
частина надходила до державної скарбниці. Окрім османських провінцій,
якими управляли османські чиновники, в орбіті імперії знаходилися також
залежні території з особливим статусом). У васальних державах oсмани
інколи наділяли місцеві династії автономією у внутрішніх справах, але
примушували їх сплачувати щорічну данину та поставляти допоміжне
військо для походів. Певні регіони вони вважали за краще зберігати як
пограничні бейліки або васальні князівства.
Адміністративний апарат Османської імперії у XVI ст. швидко зростав,
а тому поставала потреба у систематичному поповненні його новими
кадрами. Незважаючи на те, що більшість рішень державного значення
приймалася у різних центральних органах, управління великою територією,
контроль над виконанням наказів, налагодження відносин між різними
групами багатоетнічного населення імперії (яке проживало у більшості своїй
не у столичному регіоні, а в провінції) потребувало постійного чіткого
функціонування органів влади на місцях. Органи управління імперією
розділялися на такі структурні гілки: військово-адміністративну (від
тімаріота, санджакбея, бейлербея до великого візиря), судово-релігійну
(судді-кадії, казаскери, шейх-уль-іслам), та фінансову. Саме за допомогою
них підтримувалися міцні зв'язки між провінціями та центральним урядом,
що сприяло централізації управління Османською імперією. В
адміністративному та фінансовому плані управління здійснювалося в межах
еялету, санджака (ліви), кази, нахійє, в судовому – у визначених кадиликах.
Правові взаємовпливи та заборони підтримували стійку рівновагу між цими
гілками влади. Одні з них – бейлербей, санджакбей, субаши, дефтердар,
кетхуда, діздар, представляли світську (ехл-і урф), а інші – кадій, муфтій,
наїб, мюдерріс – релігійну (ехл-і шер) владу Османської держави.
Особливості термінології канун-наме у сфері суспільно-економічної
політики Османської імперії XVI ст. полягають у тому, що в османських
179
джерелах термін «канун» вживається в кількох значеннях, проте ми
досліджували його саме як закон світського характеру. Під час опрацювання
канун-наме як світських законодавчих актів султанської влади була вирішена
проблема термінологічного «розшифрування» понятійного апарату, для того
щоб розглянути та зрозуміти питання функціонування суспільно-політичного
устрою Османської імперії досліджуваного періоду. Терміни та поняття, що
вживалися у канун-наме, з одного боку мали давнє історичне коріння, а з
іншого – творилися під час запровадження султанами того чи іншого нового
виду податку. Велика кількість спеціальних термінів була пов’язана із
земельною системою Османської імперії, що роз’яснюється у відповідних
розділах дисертації, а також у додатку.
Проаналізувавши стан соціальних інститутів османського суспільства,
відзначимо, що поряд зі створенням системи державного управління
османські правителі приділяли велику увагу соціальному устрою в імперії.
На основі положень канун-наме було вивчено місце та роль правлячої групи
у структурі османського соціуму. Османське суспільство поділялося на два
основні суспільні стани: аскері та реайя.
Стан аскері – це привілейовані, які мали владу та гроші. З дозволу
султана за ними закріплювалося право управляти реайєю, забезпечувати
процес виробництва та творити культуру. Незалежно від етнічної та
релігійної приналежності група управлінців мала здійснювати справедливу
владу згідно з ісламськими нормами, забезпечувати стабільність держави та
налагоджувати тісні зв’язки між етнічними та політичними групами. Стан
аскері поділявся на «калемійє» – чиновники, «сейфійє» – військові та
«ільмійє» – духовні особи та судді. Головною соціально-політичною основою
Османської держави було військо. Воно було соціально неоднорідним:
найменша його частина – прошарок командирів – складав основу аскері, а до
більшої частини входили рядові військовослужбовці, які належали до різних
підрозділів армії та флоту – яничарів, сіпахі, топчу, джебеджі, азабів.
Османське військо розподілялося на постійну армію та провінційні війська,
180
нерегулярну піхоту та кінноту. Постійна (султанська) армія складалася з кул
– рабів, які не повинні були мати сімей, зв’язків з місцевим населенням, а
весь вільний час мали присвячувати вдосконаленню військових здібностей.
Поряд із султанською армією на місцях знаходилися провінційні війська,
основу яких складали сіпахі – військові, які володіли земельними наділами
(тімарами), а також були нижчою адміністративно- управлінською ланкою в
системі імперського управління. В османських провінціях сіпахі відповідали
за порядок та виконання реайятами-селянами повинностей на користь
держави.
Основу групи калемійє складали секретарі – кятіби, які працювали у
Диван Калемі, Тахвіль (Кесе) Калемі, Рюус Калемі, Амеді Калемі -
канцеляріях, що обслуговували Диван-і Хюмаюн (Уряд) та Хазіне-і Аміре
(Султанську Скарбницю). Їхніми основними функціями була підготовка та
збереження документів, надання чиновникам необхідної інформації,
контроль за достовірністю даних, облік дефтерів та копіювання усіх законів,
постанов, наказів та розпоряджень, які надходили від султанського двору.
Завданням групи ільмійє або ж улемів було вивчення, поширення та
тлумачення ісламу, який займав важливе місце в османській державній
доктрині. Улеми досконало знали основи ісламського права – шаріату і були
відповідальні за питання релігійного, правового та вченого життя
суспільства. Вони відрізнялися від інших груп аскері тим, що мали більші
привілеї та вищий статус – окрім податкових пільг, їх було заборонено
карати на смерть. Починаючи з останньої чверті XVI ст., представники
ільмійє втрачають авторитет у суспільстві та вступають у період, який
характеризується відходом більшості з них від своїх прямих завдань та
суспільних обов’язків. Вони разом з капикулу стали активними чинниками
змін на соціально-політичній карті Османської імперії.
Соціальний стан підданих – реайя – це ті, ким управляли аскері. Цей
стан складали виробники – селяни й городяни, які своєю працею та сплатою
податків забезпечували державу матеріально. Причому вони були як
181
мусульманами, так і немусульманами. До цієї групи також входили юрюки,
що вели кочовий та напівкочовий спосіб життя, однак сплачували податки до
державної скарбниці, та раби. Поділ всередині суспільства будувався
відповідно до ієрархічного порядку, базованому на існуванні привілеїв та
обмеженому доступі до влади. Це викликало рух людей з низів суспільства –
від реайї, які намагалися піднятися по соціальній драбині та зайняти ключові
позиції на його вершині, у стан аскері. «Соціальний ліфт» в османському
суспільстві мав місце, адже реайя могли перейти до стану аскері, ставши
воїном або улемом – представником ільмійє. Але загалом в Османській
імперії зміна соціального статусу не віталася, тому що перехід реайї до групи
управлінців тягнув за собою порушення основних засад існування держави та
суспільства, оскільки реайя мали суттєве значення як виробники та платники
податків.
Османські селяни за своїм соціальним становищем поділялися на певні
категорії: реайя, які мали чіфтлік, беннаки – одружені селяни, які володіли
напівчіфтліком, безземельні селяни джаба беннак, неодружені реайя, які не
мали землі – мюджеррет. Для визначення статусу реайї мали значення і
майнове (матеріальне), і сімейне становище. Отже, реайя – це піддані, якими
управляли представники аскері та соціально – економічні відносини між
якими були складними та не до кінця визначеними, окрім аспекту чітко
визначеної системи сплати податків, які становили матеріальну основу
держави. Допоки селянин добросовісно виконував свої обов’язки, у нього не
мали права забрати землю або порушити його права. Селяни були
прикріплені до землі і були зобов'язані обробляти її, але самі (без наділів) не
могли бути предметом купівлі-продажу. У селі існувала певна свобода
пересування: селянин міг піти від одного сіпахі до іншого, але за умови
виплати першому податку за свій перехід. На землях нового сіпахі він
вважався «стороннім реайятом» та сплачував дьонюм хакки як орендну
плату. За даним канун-наме, у XVI ст. особистий статус османського раба
залишався таким же, як у вільного мусульманина. Він мав усе для життя
182
(включаючи фінансові накопичення), окрім особистої свободи та прав, які б
дозволяли йому виступати повноправним суб’єктом суспільних відносин: він
був виключений зі сфери, в якій передбачені права над кимось. Раба можна
було продати, подарувати та звільнити.
Отже, перетворення Османської імперії у світову імперію
супроводжувалося формуванням складної соціально-політичної системи.
Протягом XVI ст. ця система мала більше виражений політичний характер,
адже її тогочасний політикум та соціум, підтримуваний воєнною силою та
діяльністю державного апарату, характеризувався посиленням влади султана
та підвищенням ролі військових в управлінні державою. Суспільне
становище підданих у цей час залежало від виконуваної ними служби та
покладених на них функцій згідно з законами світського характеру – кануннаме, у межах усієї Османської імперії.