Михайленко Марина Юріївна Державна політика національної консолідації Королівства Італія (1861-1896 рр.) : Михайленко Марина Юрьевна Государственная политика национальной консолидации Королевство Италия (1861-1896 гг.) Mykhaylenko Marina Yuriyivna State Policy of National Consolidation of the Kingdom of Italy (1861-1896)

Краткое описание

Михайленко Марина Юріївна, директор Департаменту ЄС і НАТО Міністерства закордонних справ України. Назва дисертації: «Державна політика національної консолідації Королівства Італія (1861-1896 рр.)». Шифр та назва спеціальності 07.00.02 всесвітня історія. Спецрада Д26.001.01 Київського національного університету імені Тараса Шевченка

Київський національний університет імені Тараса Шевченка
Міністерство освіти і науки України
Київський національний університет імені Тараса Шевченка
Міністерство освіти і науки України
Кваліфікаційна наукова
праця на правах
рукопису
МИХАЙЛЕНКО МАРИНА ЮРІЇВНА
УДК 94 (450):322“1861/1896”(043.3)
ДИСЕРТАЦІЯ
ДЕРЖАВНА ПОЛІТИКА НАЦІОНАЛЬНОЇ КОНСОЛІДАЦІЇ
КОРОЛІВСТВА ІТАЛІЯ (1861-1896 рр.)
Спеціальність 07.00.02 – всесвітня історія
Подається на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук
Дисертація містить результати власних досліджень. Використання ідей,
результатів і текстів інших авторів мають посилання на відповідне джерело
__________________________
Науковий керівник Городня Наталія Данилівна, доктор історичних наук,
доцент
Київ – 2020

ЗМІСТ
ВСТУП 13
РОЗДІЛ I. ІСТОРІОГРАФІЯ ТА ДЖЕРЕЛЬНА БАЗА
ДОСЛІДЖЕННЯ
21
1.1. Стан наукової розробки теми 21
1.2. Джерельна база дослідження 37
РОЗДІЛ ІІ. КЛЮЧОВІ ЗАВДАННЯ І ПРОБЛЕМИ
ДЕРЖАВНОГО БУДІВНИЦТВА ПІСЛЯ УТВОРЕННЯ
КОРОЛІВСТВА ІТАЛІЯ
44
2.1. Формування органів влади і єдиної адміністративнотериторіальної системи
44
2.2. «Проблема Півдня» і шляхи її урегулювання 59
2.3. «Римське питання» і завершення об’єднання держави 72
РОЗДІЛ ІІI. ПОЛІТИКА ДЕРЖАВИ У ФІНАНСОВІЙ І
ТОРГОВЕЛЬНО-ЕКОНОМІЧНІЙ СФЕРАХ
86
3.1. Реалізація ліберальної економічної моделі урядами «історичної
правої»
86
3.2. Зміни в економічній політиці Королівства Італія за урядування
«історичної лівої»
98
РОЗДІЛ IV. ІНСТРУМЕНТИ ФОРМУВАННЯ
НАЦІОНАЛЬНОЇ ІДЕНТИЧНОСТІ ІТАЛІЙЦІВ
116
4.1. Реформа виборчого права 116
4.2. Створення єдиної системи освіти 125
4.3. Формування та роль об’єднаної Королівської армії 134
РОЗДІЛ V. ЗОВНІШНЯ ПОЛІТИКА КОРОЛІВСТВА ІТАЛІЯ
(1861-1896 рр.)
148
5.1. Зовнішньополітична діяльність «історичних правих» урядів із
забезпечення консолідації держави (1861-1876 рр.)
148
5.2. Основні напрямки зовнішньої політики «історичних лівих»
урядів (1876-1896 рр.)
160
ВИСНОВКИ 180
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ І ЛІТЕРАТУРИ 189
ДОДАТОК 213

Список литературы

ВИСНОВКИ
1. Аналіз стану наукової розробки проблеми дослідження свідчить
про ґрунтовне вивчення окремих аспектів державної політики з консолідації
Королівства Італія у перші десятиріччя після об’єднання італійськими
дослідниками. При цьому, перші спроби здійснити ґрунтовний комплексний
аналіз історичних подій початку існування єдиної національної держави
з’явилися тільки наприкінці XIX століття. Характерною особливістю
італійської історичної науки є наявність офіційних традиційних і
ревізіоністських оцінок того періоду. У вітчизняній історіографії комплексне
дослідження з цієї проблематики відсутнє.
2. Джерельна база дисертації представлена різноманітними за
характером джерелами, які можна поділити на 8 груп: (1) законодавчі акти,
ухвалені парламентом та урядами Королівства; (2) стенограми засідань
парламенту, на яких розглядалися ключові питання внутрішньої і зовнішньої
політики; (3) звіти і висновки спеціальних парламентських комісій з найбільш
актуальних питань розвитку держави; (4) публічні промови, заяви і листування
глав урядів, міністрів, дипломатів і провідних політиків Королівства, які
впливали на ухвалення важливих для країни рішень, а також глави Римокатолицької церкви – Папи Римського; (5) міжнародні угоди двостороннього і
багатостороннього характеру; (6) матеріали тогочасної преси; (7) статистичні
дані щодо соціально-економічного розвитку країни; (8) мемуари, спогади і
щоденники глав урядів і лідерів «Рісорджименто». Така широка і різноманітна
джерельна база надає можливість здійснити комплексний аналіз предмету
дослідження, досягти його мети і вирішити усі завдання у рамках цієї наукової
роботи.
3. Безпосередньо після об’єднання перед керівництвом
новоствореної держави постав великий комплекс завдань і проблем щодо
консолідації Королівства, від успішного вирішення яких напряму залежало
майбутнє країни та її здатність до виживання. Їх умовно можна поділити на
чотири групи – політичні, економічні, соціальні і гуманітарні.
181
До політичних завдань належали: завершення об’єднання Королівства
(Венето, Рим); розв’язання «Проблеми Півдня»; «стабілізація» відносин з
Римо-католицькою церквою; організація адміністративно-територіального
устрою; розширення доступу населення до виборчого права; забезпечення
визнання Королівства Італія провідними державами світу, убезпечення
держави від зовнішньої агресії, зміцнення її ролі та впливу на міжнародній
арені.
Основними економічними завданнями були: запровадження на всій
території Королівства єдиної системи мір та ваг, монетарної, тарифної, митної
політики; подолання значного дефіциту державного бюджету; розвиток
інфраструктури; зменшення значного економічного розриву між північчю та
півднем країни.
До соціальних завдань належали формування єдиної армії та уникнення
масштабної безповоротної еміграції італійського населення за кордон.
Серед гуманітарних завдань були: зменшення рівня неписьменності і
підвищення ступеня володіння населенням «класичною» італійською мовою;
формування єдиної національної ідентичності.
4. Інституційну й адміністративну консолідацію держави
забезпечило формування єдиного бюрократичного апарату з сильним
інститутом префектів. Характерною особливістю цього процесу була так звана
«п’ємонтизація» – поширення на усю територію держави притаманних
Сардинському королівству форми правління, державного устрою, порядку і
принципів функціонування основних органів влади, а також законодавства у
ключових сферах. Процесу об’єднання сприяло призначення на посаду
префектів впливових політиків і державних діячів Королівства та
запровадження правил їхньої ротації по країні. Водночас, переважання серед
префектів у перші роки існування Королівства Італія представників північних
регіонів викликало протести в південних регіонах країни. Відсутність
можливості обирати мера і голів депутацій провінцій обмежувало вплив
населення на формування місцевих органів влади і, відповідно, їхню політику.
182
Вирішенню цієї проблеми, а саме розширенню автономії регіонів з
одночасним посиленням контролю центру за їхньою діяльністю, сприяли
«державні реформи» Ф.Кріспі (1888-1890 рр.).
5. Відсутність планомірної підготовчої роботи лідерів «Рісорджименто»
до об’єднання Королівства у кордонах, що склалися, зокрема неочікуване
включення до її лав Королівства Обох Сицилій, призвело до виникнення
«Проблеми Півдня» (1861-1870 рр.). Причини поширення на півдні країни
феномену «великого брігантаджжо» мали комплексний характер, зумовлений
поєднанням як внутрішніх, так і зовнішніх факторів. До першої групи
належать: відсутність розуміння у керівництва Королівства історичної і
ментальної специфіки цих територій і ефективної політики щодо їхньої
реінтеграції, невиконання обіцянок лідерів «Рісорджименто» щодо вирішення
«земельного питання» на користь селян, покращення умов їхнього життя,
надання амністії засудженим попереднім режимом, а також збільшення
податкового тиску на населення, розпуск чисельної професійної армії
військових і чиновницького апарату Королівства Обох Сицилій, надмірне
навантаження на регіон у контексті обов’язкової військової служби. Серед
другої групи зовнішніх факторів – значна деструктивна роль у підтримці
«брігантадджо» з боку Франції та Святого престолу. Париж намагався
запобігти зміцненню Королівства Італія, щоб зберегти свій визначальний
вплив у Середземномор’ї; Папа Римський боровся за виживання власної
держави. Помилкові рішення новоствореного уряду країни та зовнішні сили
підштовхнули найбідніші верства населення півдня до збройної протидії.
Надзвичайно жорстокі методи центральної влади у боротьбі з протестним
рухом на півдні, що мали ознаки масових репресій, не сприяли швидкому
врегулюванню ситуації. «Велике брігантаджжо» за масштабом свого
поширення, кількістю залученого до нього місцевого населення, терміну
тривалості заворушень та методів боротьби центрального уряду мало ознаки
громадянського конфлікту. Поступове викорінення «великого брігантаджжо»
і запобігання дезінтеграції Королівства стало можливим завдяки репресіям і
183
загальній втомі місцевого населення. Водночас, занадто жорстка політика
тодішнього уряду щодо населення півдня спричинила негативні наслідки для
розвитку регіону та не сприяла подоланню ментального розколу по лінії
північ-південь.
6. Втрата Папою Римським своєї держави і активні дії керівництва
Королівства, спрямовані на розбудову світської держави, на багато десятиліть
ускладнили відносини Італії з Римо-католицькою церквою. У перше
десятиліття після об’єднання так зване Римське питання мало переважно
зовнішньополітичне забарвлення, адже відповідні переговори щодо його
вирішення велися з Францією. Після приєднання Рима до Королівства фокус
змістився – питання стало частиною внутрішнього порядку денного.
Незважаючи на значний вплив Римо-католицької церкви на населення країни,
це не мало ключового впливу на процес консолідації держави. В італійському
суспільстві існував консенсус з цього приводу, про що свідчать результати
відповідних плебісцитів. Головним інструментом боротьби Римо-католицької
церкви проти Королівства став принцип заборони католикам брати участь у
політичному житті країни. Однак поступово позиція Церкви з цього питання
почала пом’якшуватися через збіг інтересів поміркованих католиків і лібералів
у протидії соціалістам, які почали набувати впливу і збільшувати своє
представництво у виборних органах влади з середини 1880-х рр.
7. Зміцнення об’єднаного Королівства та перспективи його
подальшого розвитку напряму залежали від здатності перших урядів держави
реалізувати масштабні перетворення в економічній сфері. Ліберальна
економічна модель, що стала основою політики «історичних правих» урядів,
забезпечила швидке зростання обсягів зовнішньої торгівлі Королівства,
сприяла укладенню значної кількості двосторонніх торговельно-економічних
угод з міжнародними партнерами і розвитку окремих конкурентних галузей
сільськогосподарського сектору економіки. Водночас фактична відсутність
митних бар’єрів не дозволила слабо розвинутій місцевій промисловості
конкурувати на рівних з більш передовими іноземними виробниками, що
184
призвело до закриття багатьох підприємств, насамперед на півдні країни. На
деякий час було призупинено розвиток Королівства як індустріальної
держави, поглиблено його економічний поділ за лінією північ-південь. У
фіскальній політиці найбільшим досягненням «історичних правих» урядів
стало подолання величезного дефіциту державного бюджету. Проте це було
здійснено за рахунок збільшення кількості та розміру прямих і непрямих
податків, що вдарило по найбідніших верствах населення.
«Історичні ліві» уряди відмовилися від ліберальної економічної політики
«історичної правої» на користь протекціонізму, що було спричинено двома
факторами: (1) внутрішнім – зростанням тиску з боку невдоволених впливових
промислових кіл і необхідністю захисту національних виробників, (2)
зовнішнім – загальною тенденцією до використання протекціоністських
заходів іншими європейськими країнами. Ефект від реалізації цієї політики
був неоднозначним. Окремі галузі національної промисловості, такі як
металургійна, машинобудування, текстильна, виробництво озброєння
отримали суттєвий імпульс. Водночас збільшення митного тарифу на окремі
сільськогосподарські товари призвело до торговельної війни з Францією,
ключовим імпортером італійської сільськогосподарської продукції, що
негативним чином позначилось на аграрному секторі економіки, насамперед
півдня. У фіскальній сфері «історичній лівій» не вдалося суттєво зменшити
податковий тиск на населення через невдалі спроби запобігти дефіциту
держбюджету і суттєве зростання державних витрат на військові потреби,
будівництво флоту, розбудову залізниці й інші суспільні роботи.
Відсутність кардинальних змін на користь селян у сфері землеволодіння,
уніфікованої системи оподаткування і контрактів на оренду землі, значний
податковий тиск разом з падінням світових цін на сільськогосподарську
продукцію сприяли зубожінню населення і зростанню протестних настроїв у
1890-ті рр. Одночасно з жорсткими заходами з метою придушення хвилі
страйків уряд Ф. Кріспі ініціював розробку і ухвалення перших законів у сфері
соціального захисту. Таким чином, визначення останнього десятиліття XIX ст.
185
як «кривавого», запозиченого авторами вітчизняної навчальної літератури з
радянської історіографії, видається нам помилковим. Пропонується здійснити
перегляд періодизації історії Королівства Італія у 1861-1900 рр. і викласти її у
такій редакції: 1861-1876 р. – ера правління «історичних правих» урядів; 1876-
1896 рр. – ера правління «історичних лівих» урядів; 1896-1900 рр. – «криза
кінця століття».
8. Головними інструментами формування спільної національної
ідентичності італійців були виборча реформа, освіта, армія.
Реформа виборчого законодавства 1882 р. завдяки зниженню вікового і
майнового цензів, хоча й достатньо повільними темпами, але збільшувала
доступ громадян до реалізації ключового права обирати і бути обраними.
Зміна виборчої системи з мажоритарної на пропорційну дозволила новим
політичним силам потрапити до парламенту країни. Це, у свою чергу, сприяло
поступовому зростанню впливу населення на формування ключових органів
влади і, відповідно, державної політики. Водночас збереження освітнього
бар’єру у виборчому законодавстві призвело до поглиблення поділу країни по
лінії місто-село, північ-південь. З огляду на суттєві диспропорції, що
спостерігалися у рівні освіченості у різних частинах королівстві – на півночі
та у містах цей показник був значно вищій, ніж на півдні та у сільській
місцевості, в одних регіонах доступ до виборчого права мала переважна
частина населення, тоді як в інших – дуже обмежена кількість осіб. Такий стан
справ залишився без змін протягом наступних трьох десятиріч до ухвалення у
1912 р. нового виборчого закону.
Перші керівники об’єднаного Королівства вважали запровадження
обов’язкової освіти і розширення мережі шкіл одним з ключових інструментів
поширення цінностей єдиної національної держави і виховання у громадян
патріотизму. Поширений на усю територію країни освітній закон
Сардинського королівства 1859 р. акумулював найкращі прусські практики і
базувався на двох ключових принципах – обов’язковості та світськості.
Водночас результати освітньої реформи виявилися досить скромними через
186
нестачу фінансових ресурсів у регіонах, недосконалу систему розподілу
компетенцій між центральними і регіональними органами освіти, а також
через відсутність дієвого контролю за реалізацією принципу обов’язковості
початкової освіти. Ухвалення у 1877 р. нового освітнього закону сприяло
поступовому зменшенню рівня неосвіченості місцевого населення і його
консолідації. Проте неврахування серйозних диспропорцій в економічній,
соціальній і культурній структурі різних регіонів Королівства призводило до
уповільнення темпів реалізації освітньої реформи.
Ключова роль в уніфікації держави відводилася об’єднаним Збройним
силам. Консолідації нації сприяли: поширення загального військового
обов’язку на всю територію Королівства; здійснення призову за національним,
а не регіональним принципом; формування змішаних бригад з представників
різних регіонів; забезпечення проходження служби призовників з одних
регіонів в інших; створення умов для початкової освіти у полкових школах.
Водночас відмова від прийняття на службу до війська Королівства солдатів і
офіцерів колишньої армії Бурбонів та, насамперед, волонтерів Південної армії
Дж. Гарібальді, призвела до того, що багато з них були вимушені поповнити
ряди банд – «бріганті». Це, у свою чергу, підживлювало протестний рух на
півдні країни.
9. Зовнішня політика перших урядів, що базувалася на концепції
«чистих рук» (неучасті у загарбницьких війнах) і тактиці ситуативного
балансування між великими державами, забезпечила міжнародне визнання
Королівства, розширення кордонів країни за рахунок області Венето,
врегулювання питання Рима та убезпечила його від зовнішнього вторгнення.
Водночас суттєво ускладнилися відносини Італії з Римо-католицькою
церквою. Не вдалося також встановити контроль над Тренто і ВенецієюДжулією (вони стали частиною Італії у 1947 р. за Паризькими мирними
договорами) і таким чином завершити об’єднання Королівства.
Новий етап у зовнішній політиці країни, що характеризувався
експансіонізмом та колоніальними претензіями, розпочався на початку 1880-х
187
років та був спричинений неочікуваним для офіційного Рима одностороннім
проголошенням Францією протекторату над Тунісом. Досить пасивна реакція
світового співтовариства на провокативні дії Парижа засвідчила
неефективність політики «чистих рук» Королівства та відсутність у Рима
союзників на міжнародній арені. Тож за урядів «історичної лівої» зовнішня
політика Королівства набула проактивного характеру. Результатом розриву
відносин партнерства з Францією і активного пошуку Італією союзників стало
створення Троїстого союзу. Водночас це призвело до відкладення на
невизначений час вирішення питання щодо контролю Італії над Тренто і
Венецією-Джулією.
Створення всередині 1880-х рр. «системи безпеки К. Робіланта»
дозволило зберегти статус-кво у Середземноморському регіоні, чого на той
час прагнуло Королівство, заручитися підтримкою Великої Британії у
реалізації амбіцій Італії в Африці та посилити її позиції у рамках «Троїстого
союзу», який був переглянутий у 1887 р. на більш вигідних для країни умовах.
Колоніальна політика Королівства у роки урядування «історичної лівої»
не була успішною. Повна поразка в італійсько-ефіопській війні 1895-1896 рр.
завдала удару по моральному духу італійського суспільства і спричинила
значні іміджеві втрати на міжнародній арені. Італійський протекторат
прибережної території Сомалі мав більш формальний, ніж субстантивний
характер. Королівство, з огляду на проблеми у сусідній Еритреї, не було
налаштовано вкладати значні фінансові та адміністративні ресурси у розвиток
колонії. Водночас, сам факт існування закордонних володінь дозволяв Італії
відчувати свою приналежність до «привілейованого клубу» колоніальних
держав.