Зелінський Андрій Леонідович Еволюція птолемеївської монархії як суспільно-політичної інституції (кін. IV – кін. III ст. до Р.Х.) : Зелинский Андрей Леонидович Эволюция птолемеевской монархии как общественно-политического института (кон. IV - кон. III в. До Р.Х.) Zelinsky Andrey Leonidovich Evolution of the Ptolemaic monarchy as a socio-political institution (late IV - late III century BC)

ПОСЛЕДНИЕ НОВОСТИ

Бесплатное скачивание авторефератов
СКИДКА НА ДОСТАВКУ РАБОТ!
ВНИМАНИЕ АКЦИЯ! ДОСТАВКА ОТДЕЛЬНЫХ РАЗДЕЛОВ ДИССЕРТАЦИЙ!
Авторские отчисления 70%
Снижение цен на доставку работ 2002-2008 годов

 

ПОСЛЕДНИЕ ОТЗЫВЫ

Порядочные люди. Приятно работать. Хороший сайт.
Спасибо Сергей! Файлы получил. Отличная работа!!! Все быстро как всегда. Мне нравиться с Вами работать!!! Скоро снова буду обращаться.
Отличный сервис mydisser.com. Тут работают честные люди, быстро отвечают, и в случае ошибки, как это случилось со мной, возвращают деньги. В общем все четко и предельно просто. Если еще буду заказывать работы, то только на mydisser.com.
Мне рекомендовали этот сайт, теперь я также советую этот ресурс! Заказывала работу из каталога сайта, доставка осуществилась действительно оперативно, кроме того, ночью, менее чем через час после оплаты! Благодарю за честный профессионализм!
Здравствуйте! Благодарю за качественную и оперативную работу! Особенно поразило, что доставка работ из каталога сайта осуществляется даже в выходные дни. Рекомендую этот ресурс!



  • Название:
  • Зелінський Андрій Леонідович Еволюція птолемеївської монархії як суспільно-політичної інституції (кін. IV – кін. III ст. до Р.Х.)
  • Альтернативное название:
  • Зелинский Андрей Леонидович Эволюция птолемеевской монархии как общественно-политического института (кон. IV - кон. III в. До Р.Х.) Zelinsky Andrey Leonidovich Evolution of the Ptolemaic monarchy as a socio-political institution (late IV - late III century BC)
  • Кол-во страниц:
  • 549
  • ВУЗ:
  • Київського національного університету імені Тараса Шевченка
  • Год защиты:
  • 2021
  • Краткое описание:
  • Зелінський Андрій Леонідович, кореспондент періодичних видань Об'єднаної редакції періодичних видань Українського товариства сліпих «Заклик». Назва дисертації: «Еволюція птолемеївської монархії як суспільно-політичної інституції (кін. IV кін. III ст. до Р.Х.)». Шифр та назва спеціальності 07.00.02 всесвітня історія. Спецрада Д26.001.01 Київського національного університету імені Тараса Шевченка




    Інститут сходознавства ім. А. Ю. Кримського
    Національна академія наук України
    Київський національний університет імені Тараса Шевченка
    Міністерство освіти і науки України
    Кваліфікаційна наукова
    праця на правах рукопису
    ЗЕЛІНСЬКИЙ АНДРІЙ ЛЕОНІДОВИЧ
    УДК 94(32) 3-49
    ДИСЕРТАЦІЯ
    ЕВОЛЮЦІЯ ПТОЛЕМЕЇВСЬКОЇ МОНАРХІЇ
    ЯК СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНОЇ ІНСТИТУЦІЇ (КІН. IV – КІН. III СТ. ДО Р.Х.)
    Спеціальність 07.00.02 – всесвітня історія
    Подається на здобуття наукового ступеня доктора історичних наук
    Дисертація містить результати власних досліджень. Використання ідей,
    результатів і текстів інших авторів мають посилання на відповідне джерело
    ____________ А.Л. Зелінський

    Науковий консультант Казакевич Геннадій Михайлович, доктор
    історичних наук, доцент.
    Київ – 2020




    ЗМІСТ
    СПИСОК УМОВНИХ СКОРОЧЕНЬ............................................................................ 23
    ВСТУП............................................................................................................................ 26
    РОЗДІЛ 1. ІСТОРІОГРАФІЯ, ДЖЕРЕЛЬНА БАЗА ТА МЕТОДОЛОГІЯ ................. 36
    1.1. Історіографічний огляд..................................................................................... 36
    1.2. Характеристика джерельної бази..................................................................... 47
    1.3. Методологічне підґрунтя дослідження ........................................................... 58
    РОЗДІЛ 2. ПТОЛЕМЕЙ І СОТЕР – СТАНОВЛЕННЯ ПТОЛЕМЕЇВСЬКОЇ
    МОНАРХІЇ ..................................................................................................................... 67
    2.1. Птолемей в оточенні Александра Македонського – здобуття досвіду
    володарювання............................................................................................................ 67
    2.2. Птолемей як сатрап Єгипту – доказ прав на басилейю .................................. 74
    2.3. Птолемей І як Басилевс – закладання підвалин імперії................................ 112
    2.3.1. Прийняття Птолемеєм царського титулу – визначення первинності
    басилейї.................................................................................................................. 112
    2.3.2. Вияви особистої військової активності Птолемея І ............................... 128
    2.4. Птолемей І як фараон – віртуальний характер єгипетської владної складової
    137
    РОЗДІЛ 3. ПТОЛЕМЕЙ ІІ ФІЛАДЕЛЬФ – РІВНОВАГА ДВОХ ВЛАДНИХ
    КОМПОНЕНТІВ .......................................................................................................... 144
    3.1. Царевич Птолемей і проблема престолоуспадкування – підготування
    майбутнього володаря .............................................................................................. 144
    3.2. Птолемей ІІ як басилевс – віртуалізація греко-македонської владної
    складової ................................................................................................................... 153
    3.2.1. Перше десятиліття при владі – прояви особистої військової активності
    153
    3.2.2. Шлюб Птолемея ІІ та Арсиної ІІ і царський апофеоз як передумова
    віртуалізації басилейї ............................................................................................ 168
    3.2.3. Часткове дистанціонування Птолемея ІІ від обов’язків басилевса....... 185
    21
    3.3. Птолемей ІІ як фараон – поступова матеріалізація постаті володаря
    Верхнього і Нижнього Єгипту ................................................................................. 209
    РОЗДІЛ 4. ПТОЛЕМЕЙ ІІІ ЕВЕРГЕТ – ПРЕВАЛЮВАННЯ ЄГИПЕТСЬКОЇ
    СКЛАДОВОЇ ПТОЛЕМЕЇВСЬКОЇ МОНАРХІЇ ........................................................ 227
    4.1. Птолемей ІІІ до моменту воцаріння – позиціонування й виховання царевича
    227
    4.2. Птолемей ІІІ як басилевс – поступова відмова від військово-політичної
    експансії .................................................................................................................... 236
    4.2.1. Перші заходи нового царя – зміни принципів легітимізації влади й
    інкорпорація Киренаїки ........................................................................................ 236
    4.2.2. III Сирійська війна – спроба самореалізації Птолемея ІІІ як басилевса
    241
    4.2.3. Відмова царя від військової складової зовнішньої політики як одна з
    передумов майбутньої системної кризи держави Птолемеїв.............................. 295
    4.3. Птолемей ІІІ як фараон – один із найвидатніших єгипетських царівритуалістів................................................................................................................. 318
    РОЗДІЛ 5. ПТОЛЕМЕЙ IV ФІЛОПАТОР – ПОЧАТОК СИСТЕМНОЇ КРИЗИ
    ДЕРЖАВИ ПТОЛЕМЕЇВ ............................................................................................ 339
    5.1. Умови формування елліноцентричного світогляду майбутнього Птолемея IV
    339
    5.2. Птолемей IV як басилевс – перехід від віртуалізації до деградації грекомакедонської складової птолемеївської монархії ................................................... 344
    5.2.1. Перші роки царювання Птолемея IV і IV Сирійська війна – об’єктивні
    обставини і суб’єктивні чинники ......................................................................... 344
    5.2.2. Симуляція зовнішньополітичної активності та її наслідки ................... 355
    5.3. Птолемей IV як Фараон – вибір на користь відмови від виконання царських
    обов’язків і Велике єгипетське повстання 207/206-186 рр..................................... 370
    5.4. Вплив еволюції птолемеївської монархії кін. IV – кін. ІІІ ст. на подальшу
    історію елліністичного Єгипту ................................................................................ 386
    ВИСНОВКИ ................................................................................................................. 394
    22
    СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ І ЛІТЕРАТУРИ.......................................... 406
    ДОДАТКИ .................................................................................................................... 543
  • Список литературы:
  • ВИСНОВКИ
    У центрі цього дослідження перебуває процес еволюції птолемеївської монархії
    як суспільно-політичної інституції. Ідеться про динаміку змін характеру царської
    влади, що мала місце за часів царювання перших чотирьох представників династії
    Птолемеїв (кін. IV – кін. ІІІ ст.).
    Наукова традиція вивчення історії держави Птолемеїв у межах загальних і
    спеціальних елліністичних студій налічує майже два століття. Переважна більшість
    дослідників у своїх фундаментальних працях і періодичних публікаціях так або
    інакше торкалася й торкається проблем, пов’язаних із висвітленням сутності
    птолемеївської монархії як суспільно-політичної інституції, тобто, сукупності
    традицій і механізмів, скерованих на різні сегменти суспільно-політичного поля
    задля легітимізації та збереження монаршої влади (у нашому випадку, влади
    династії Птолемеїв). Але, як правило, ця проблематика має побіжне чи
    фрагментарне відображення. Зокрема, незважаючи на те, що нині дуже детально
    розроблено коло питань, пов’язаних зі складовими птолемеївської монархії, у
    сучасній історіографії відсутні спроби послідовного простеження процесу її
    інституційної еволюції. При тому, що цей процес істотно вплинув на характер
    зміщення владних пріоритетів династії, завдяки якому стала можливою подальша
    переорієнтація Птолемеїв від боротьби за зовнішнє домінування на вирішення
    внутрішніх проблем їхньої держави.
    Найкращим чином видозміни у характері влади перших чотирьох
    представників династії Птолемеїв можна простежити шляхом послідовного аналізу
    співвідношення у кожного з них найяскравіших харизматичних рис, притаманних
    елліністичним басилевсам і єгипетським фараонам. У першому випадку, ідеться про
    успішну зовнішньополітичну, а точніше – військову активність у
    середземноморському регіоні, скеровану на військовий стан, придворні кола,
    населення т.зв. зовнішніх територій, а також – на інших елліністичних монархів. У
    другому – про ритуальне забезпечення космічного порядку (Маат), а отже –
    державного благоденства, обумовленого належними виявами містичного й
    395
    матеріального благочестя; загальним адресатом виявів цієї фараонівської складової
    було корінне населення Єгипту, у переважній більшості випадків репрезентоване
    місцевим жрецтвом, до якого так або інакше входили представники всіх упливових
    верств єгипетського населення.
    Здійснення такого аналізу виявилося можливим за умови використання
    широкої за формою і змістом джерельної бази. Зокрема, до її складу ввійшли
    грекомовні, латиномовні, єгиптомовні (ієрогліфічні, ієратичні та демотичні) і
    клинописні пам’ятки. За формальною типологією використані джерела можна
    поділити на наративні, епіграфічні, папірологічні, нумізматичні, археологічні та
    ономастичні. Джерельну базу дослідження розширено за рахунок новітніх знахідок.
    Серед них: нова збірка епіграм александрійського поета Посидіппа, кавнський напис
    датований 15-м роком правління македонського царя Антигона Гоната (269/268 р.),
    золотий скарб птолемеївських монет 261-259 рр., знайдений біля Антіохії-на-Оронті,
    т.зв. «Хроніка вторгнення Птолемея ІІІ» (клинописний документ 245 р.), повний
    текст першого з тримовних синодальних декретів, прийнятого єгипетським
    жрецтвом у 243 р., александрійський храм Бастет/Артеміди, збудований за часів
    Птолемея ІІІ Евергета, єгипетський жрецький декрет з Гераклейона/Тоніса (бл. 118
    р.), який відображає деякі реалії часів правління Птолемея IV Філопатора тощо.
    Дослідження базоване на розумінні еллінізму як унікального й багатогранного
    культурно-цивілізаційного явища, яскравим проявом якого була держава Птолемеїв.
    Відповідно, при роботі над темою використаний мультидисциплінарний підхід.
    Своєю чергою, визначення птолемеївської монархії як суспільно-політичної
    інституції спричинило до використання інституційного методологічного підґрунтя і
    його неоінституційної модифікації.
    Результатом проведеного дослідження стала нова концепція розуміння історії
    держави Птолемеїв. Запропонована нижче модель її історичного розвитку, яка
    охоплює період між кін. IV і кін. ІІІ ст., передбачає розгляд перебігу історичних
    подій у контексті еволюції птолемеївської монархії як суспільно-політичної
    інституції.
    396
    Засновник александрійського царського дому Птолемей син Лага, будучи
    особою з близького оточення Александра Македонського, супроводжував його у
    східному поході 334-323 рр. Протягом цього часу він дуже добре усвідомив як
    сутність справжньої басилейї, так і необхідність толерантного ставлення до
    підкорених народів. Ці знання знадобилися йому, коли він після смерті Александра
    отримав в управління Єгипет за номінальної зверхності недієздатних наступників
    останнього. Протягом 323-306/305 рр., виконуючи de jure функції єгипетського
    сатрапа, Птолемей, подібно до канонічних басилевсів, постійно вів війни проти
    інших колишніх соратників Александра – діадохів. При цьому в більшості з них він
    брав особисту участь. Так, на його рахунку утвердження першого єгипетського
    панування у Киренаїці (бл. 321 р.), оборона Єгипту від Пердікки (320 р.) у межах І
    війни діадохів, вияв поміркованої військової активності під час ІІ війни діадохів
    (320-316 р.), участь у ІІІ війні діадохів (315-311 рр.), військово-морська експедиція
    до узбережжя Малої Азії (309 р.), егейсько-балканська експедиція (308 р.),
    повернення відпалої Киренаїки з розширенням західного її кордону за рахунок
    Карфагену (308/307 р.), навмахія при кіпрському Саламіні (травень-червень 306 р.) і
    оборона Єгипту від нападу Антигона Монофтальма (листопад-грудень 306 р.) Саме
    останній переможний віськовий захід був використаний Птолемеєм для організації
    проголошення себе басилевсом. Тоді як через півтора роки після цієї події син Лага
    спромігся остаточно зрівнятись у достоїнстві з Александром, ставши об’єктом
    повноцінного божественого культу на Родосі. Ціною апофіозу для нового басилевса
    став Коринт, котрий Птолемей передав своєму македонському «колезі» Кассандру в
    обмін на посилення військової активності останнього в Аттиці, що зрештою
    врятувало Родос від загрози з боку Монофтальмового сина Деметрія Поліоркета.
    Після проголошення басилевсом Птолемей І, незважаючи на літній вік, узяв участь
    іще у трьох військових виправах – IV війні діадохів, під час якої він, усупереч
    наявній історіографічній традиції, виявив себе як досвідчений стратег і вірний
    союзник (302/301 р.); кампанії, проведеній у союзі з Лісімахом проти Деметрія
    Поліоркета (295/294 р.); і V війні діадохів (288-285 рр.). Перед смертю (поч. 282 р.)
    397
    Птолемей І залишив імперію, до складу якої, крім Єгипту, входили Киренаїка,
    Койлесирія (південна Сирія, Фінікія і Палестина), Кіпр та Кіклади.
    Якщо басилейя засновника дому Птолемеїв була більш ніж реальною, то його
    самопрезентація як фараона відзначалася високою мірою віртуальності. Звичайно,
    як справжній учень Александра він не нехтував своїми єгипетськими підданими. Ще
    будучи сатрапом, він надав умовну позику на поховання померлого бика Апіса,
    повернув до країни Нілу культові предмети, раніше «депортовані» Ахеменідами,
    затверджував земельні храмові дарування і тією або іншою мірою сприяв доволі
    безсистемному храмовому будівництву від імені Філіппа III і Александра IV.
    Розуміючи важливість єгипетської коронації, син Лага у 320 р. не допустив останніх
    Аргеадів Александра IV і Філіппа III до проходження цього ритуалу в Мемфісі, тоді
    як сам пройшов його у січні 304 р. Ставши фараоном і тим самим започаткувавши
    нову – Александрійську – династію, Птолемей І уже від власного імені продовжив
    підтримувати храмове будівництво, чим підтвердив свою репутацію доброзичливого
    завойовника. Проте навряд чи він заглиблювався в тонкощі місцевих
    державницьких і релігійних традицій. Так, після загибелі номінального фараона
    Александра IV протягом більш ніж п’яти років змушував єгиптян залишатися без
    сакрального володаря, що йшло усупереч із основами їхнього світосприйняття.
    Таким чином, можна стверджувати, що співвідношення греко-македонської і
    єгипетської складових птолемеївської монархії за часів її утворення, безумовно,
    було на користь першої з них, що відповідало нагальним потребам Птолемея I –
    спочатку неофіційного правителя Єгипту, а згодом – офіційного носія царської
    влади.
    Син і наступник Птолемея І Птолемей ІІ (282-246 рр.) продовжував зовнішню
    політику батька, яка насамперед характеризувалася військовою активністю у
    середземноморському регіоні. Протягом першого десятиліття свого правління він
    узяв особисту участь у двох чи навіть трьох військових заходах: анексії низки
    областей південного узбережжя Малої Азії – Памфілії, Лікії та більшої частини
    Карії (282 р.), умовно переможній І Сирійській війні (275-272/271 рр.), до якої я
    включаю й антиєгипетську кампанію бунтівного намісника птолемеївської
    398
    Киренаїки Магаса, і вірогідно – у південному поході проти держави Мерое (1-ша
    половина 270-х рр.). При цьому ми не маємо жодного джерельного свідчення про
    важливу для авторитету басилевса безпосередню участь Птолемея ІІ у бойових діях.
    Після того ж, як зазначений александрійський володар, уперше в елліністичній
    практиці, інспірував своє прижиттєве обожнення у межах державного культу
    правителя (272/271 р.), він майже повністю відмовився від участі у військових
    виправах. Хоча протягом наступних 25-ти років правління Птолемея ІІ його держава
    брала участь у трьох військових конфліктах – Хремонідовій війні (267-262/261 рр.),
    ІІ Сирійській війні (259-253 рр.) та боротьбі за повернення контролю над Кікладами
    (250/249 р.), сам монарх очолив власне військо лише одного разу. Сталося це під час
    сирійської кампанії 258/257 р., яка мала місце в перебігу вищезгаданої ІІ Сирійської
    війни. Зрештою, Птолемей ІІ не лише зберіг, а й примножив батькові територіальні
    надбання. На момент смерті монарха до них було долучено Лікію, південно-східну
    Карію, острів Кос, критський Ітан, низку опірних пунктів у районі Північносхідного Пелопоннесу, а також території, розташовані на південь від першого
    нільського порогу та на узбережжі Червоного моря.
    Отже, саме за царювання Птолемея ІІ басилейя александрійських монархів
    почала набувати віртуальних рис. Володар країни почав дистанціюватися від
    безпосередньої участі в заходах військового характеру. При цьому початок
    зазначеного явища збігається з прижиттєвим обожненям монарха у
    загальнодержавному масштабі. Характерно, що запровадження культу Птолемея ІІ
    було безпосередньо пов’язане не з військовою діяльністю останнього, а з його
    шлюбом із рідною сестрою Арсиноєю ІІ. Імовірно, саме факт апофеозу дозволив
    Птолемею ІІ, а згодом і його нащадкам час від часу претендувати на наявність у них
    надприродної властивості впливати на ті або інші події, перебуваючи на відстані.
    Паралельно з вищезгаданою віртуалізацією образу Птолемея ІІ як басилевса,
    спостерігається істотна матеріалізація цього монарха як фараона. Окрім
    продовження і розширення скромних напрацювань Птолемея І, другий представник
    Александрійської династії здійснив низку заходів, котрі сприяли його входженню до
    цивілізаційного поля стародавнього Єгипту. Птолемей ІІ відродив важливу
    399
    інституцію мемфіських первосвящеників, котрі згодом стали одними з
    найважливіших прибічників Александрійської династії. Разом із цим зазначений
    володар запровадив адміністративний контроль над важливими храмовими
    центрами, прикріпивши до них місцевих чиновників, котрі носили промовисті
    єгипетські титули: вуха або очі царя. Також він започаткував практику заздалегідь
    спланованих храмових турів. За часів свого царювання він здійснив не менш ніж
    чотири подібні мандрівки. Три з них охопили культові центри нільської Дельти (279,
    265/264 і 257 рр.); об’єктом четвертої (невизначений період між 274 і 270 рр.) стали
    святині Верхнього Єгипту. Окрім цього, Птолемей ІІ у середині 270-х рр. поклав
    початок принагідному скликанню жрецьких зібрань, котрі згодом перетворилися на
    загальноєгипетські жрецькі синоди (див. нижче). Нарешті, подібно до своїх
    попередників, котрі досягли 30-ї річниці царювання, цей володар пройшов ритуал
    сакрального оновлення – т.зв. хеб-сед. Результатом такої активної політики
    Птолемея ІІ, адресованої коріному населенню Єгипту, стала низка зустрічних кроків
    з боку місцевого жрецтва. Ідеться про повномасштабне (позапротокольне) визнання
    за ним сакрального титулу єгипетських володарів несу (nsw), прийняття
    ретроспективного відліку років його царювання (у чому було відмовлено Птолемею
    І) і безперешкодне поширення єгипетського культу померлої сестри-дружини царя
    Арсиної ІІ. При цьому варто зазначити, що на запровадження місцевого варіанту
    нехарактерного для країни Нілу персонального прижиттєвого царського культу
    єгипетське жрецтво за правління Птолемея ІІ все ж таки не погодилося.
    Відповідно, можна дійти висновку, що за часів правління Птолемея ІІ
    спостерігається наявність паритету між обома складовими птолемеївської монархії,
    досягнутого шляхом певного свідомого послаблення греко-македонського її
    елементу з одночасним не менш свідомим істотним посиленням єгипетського.
    Такий стан речей у цілому призвів до гармонійного розвитку держави Птолемеїв.
    Наступний александрійський володар Птолемей ІІІ (246-222 рр.) з особистих
    причин прагнув перевершити свого батька й попередника одночасно на обох
    поприщах – басилевса й фараона. Протягом перших місяців царювання він, значною
    мірою завдяки попереднім підготовчим заходам Птолемея ІІ, здійснив порівняно
    400
    безболісну, проте не позбавлену військового компоненту повторну інкорпорацію
    Киренаїки до складу власної держави. Повіривши у свої сили, помножені на
    сприятливу зовнішньополітичну кон’юнктуру, він того ж 246 р. розв’язав ІІІ
    Сирійську війну (246-241 рр.), у якій також узяв особисту участь. Так, існує чітка
    джерельна фіксація присутності царя у діючій армії під час азійської кампанії
    246/245 р. і непрямі свідчення на користь його безпосередньої причетності до
    сирійської кампанії 242 р. ІІІ Сирійська війна принесла Птолемею низку порівняно
    незначних територіальних надбань: частину Західної Фракії і Троади, Південну
    Іонію, Памфілію, Західну і частину Східної Кілікії, північносирійське місто
    Селевкію-Пієрію, а також острови Самос, Лесбос, Самофракію та, можливо, Фасос.
    Разом із цим, у перебігу війни він утратив низку батькових здобутків: Кікладські
    острови, винятковий вплив на Косі, Сирійський Дамаск і фінікійську Ортосію.
    Скромні результати отриманої перемоги, помножені на іммігрантське
    заворушення, що мало місце на території Єгипту під час самої війни, імовірно,
    призвели до відмови царя від ідеї самореалізації як войовника-басилевса.
    Результатом такого стану речей стало подальше посилення віртуалізації
    елліністичної складової птолемеївської монархії. Своєю чергою, відмова від
    використання силового чинника у зовнішній політиці у сукупності з дипломатичним
    дилетантством самого Птолемея призвели до поступової втрати його державою
    спочатку реноме надійного політичного союзника, а згодом – і статусу вагомого
    політичного гравця на середземноморській шахівниці. Будь-яке повоєнне
    територіальне надбання, отримане Птолемеєм ІІІ завдяки дипломатії, зрештою
    оберталося для нього дуже істотними територіальними чи політичними втратами.
    Так, повернення Дамаска і Ортосії повернулося для Птолемея ІІІ втратою низки
    власних володінь в Іонії та Троаді. Тоді як включення до складу держави Птолемеів
    частини західного узбережжя Карії стало ціною відмови Александрії від впливу на
    Балканах. Зазнали краху й кількаразові спроби Птолемея ІІІ сформувати широку
    антимакедонську балканську коаліцію, до якої, згідно з намірами царя, мали увійти
    Ахейський та Етолійський союзи, Спарта й Афіни. У контексті втрати позитивного
    реноме також варто згадати трьох молодших політичних партнерів, зраджених
    401
    Птолемеєм ІІІ: Селевкіда Антіоха Гієракса, політичного лідера Ахейського союзу
    Арата Сикіонського та спартанського царя Клеомена ІІІ. Тому не дивно, що ще один
    із тодішніх правителів другої величини – пергамський цар Аттал І – не став шукати
    зближення з Александрією. Проте найбільшим зовнішньополітичним прорахунком
    александрійського монарха стала відмова від поновлення контролю над Кікладами,
    успадкованими від батька, але втраченими внаслідок тактичної поразки
    єгипетського флоту у навмахії при Андросі (245 р.). Відсутність птолемеївських баз
    у центральній Егеїді призвела до втрати контролю над важливим морським шляхом,
    який раніше дозволяв Александрії вести безперешкодну зовнішню торгівлю
    єгипетським збіжжям. Відтепер Птолемеї мусили користуватися послугами
    родоських посередників, що зменшувало александрійські прибутки і призводило до
    посилення фіскального тиску на жителів країни Нілу.
    Натомість як фараон Птолемей ІІІ справді був на висоті. Період його
    царювання став апогеєм влади Александрійської династії над Єгиптом. Вірогідно, це
    можна пояснити природним хистом зазначеного монарха до внутрішньополітичних
    справ, можливими його контактами з місцевим жрецтвом до моменту воцаріння,
    широким спектром напрацювань, залишених Птолемеєм ІІ, а також позитивним
    впливом царевої дружини Береніки ІІ. Птолемей ІІІ, не вдаючись до ескалації
    прямого втручання у храмові справи, посилив державний вплив на потенційно
    опозиційне до Александрійської династії верхньоєгипетське жрецтво. Такого
    результату було досягнуто за допомогою розроблення й утілення в життя першої за
    всю історію попереднього птолемеївського царювання системної програми
    храмового будівництва. Її домінантою стало започаткування царем масштабного
    будівельного проєкту у стратегічно важливому верхньоєгипетському місті Едфу –
    зведенні нового храму Гора Бехдетського, котрий мав стати одним із найбільш
    значущих центрів адміністративної, економічної, військової та ідеологічної
    державної присутності у регіоні. Ще одним важливим здобутком Птолемея ІІІ стало
    завершення формування такого важливого державного інструменту, як інституція
    загальноєгипетських жрецьких синодів. Вони мали збиратись у резиденції
    Александрійської династії, щоби під безпосереднім наглядом фараона вирішувати
    402
    важливі для останнього питання. Таким питанням за часів Птолемея ІІІ стало
    запровадження прижиттєвого єгипетського культу правлячого царственного
    подружжя. На відміну від Птолемея ІІ, його синові вдалося успішно впоратися з цим
    завданням. Персональний апофеоз діючого володаря і його царственної дружини
    було запроваджено до єгипетської релігійної практики за допомогою попереднього
    долучення правлячої пари до шерегу посмертно обожнених представників і
    представниць Александрійської династії. Таким чином, Птолемей ІІІ зумів
    здійснити справу, на яку до нього спромоглися лише лічені володарі Верхнього і
    Нижнього Єгипту: успішно й до того ж безкарно втрутитися до сфери єгипетського
    релігійного світогляду. Узагалі ж авторитет третього александрійського фараона як
    повноцінного царя-ритуаліста був настільки високим, що його навіть не змогла
    підважити трирічна смуга низьких розливів Нілу (242/241-240/239 рр.) і супровідний
    їй голод, із яким цар, до речі, зміг успішно впоратися. Так, красномовним
    свідченням визнання періоду царювання Птолемея ІІІ і його дружини Береніки ІІ як
    єгипетського «золотого віку» стало прив’язання до цього періоду міфологеми про
    циклічний приліт до країни Нілу священного птаха Бену (фенікса). Згідно з чутками,
    поширюваними місцевим жрецтвом, ця знаменна «подія» мала припасти на 229 р.
    Отже, третій представник птолемеївської монархії не без впливу суб’єктивних
    чинників, зрештою, фактично відмовився від повноцінної репрезентації басилейї,
    тоді як вияв фараонівської складової його влади став наймасштабнішим і
    найефективнішим за всю історію Александрійської династії.
    Безвідповідальне царювання елліноцентричного естета і відвертого декадента
    Птолемея IV (222-204 рр.), котре проходило під знаком правління кмітливого
    користолюбця Сосібія, мало не привело державу Птолемея до цілковитого
    знищення. За часів цього представника династії Птолемеїв стан басилейї
    александрійських володарів зі стадії віртуалізації остаточно перейшов до стадії
    деградації. Єдиним військовим конфліктом, у якому взяв участь зазначений цар,
    була IV Сирійська війна (221-217 рр.). Ідеться про літню кампанію 217 р., під час
    якої за номінальної участі Птолемея IV було виграно генеральну битву при Рафії,
    але de facto програно війну. Протягом повоєнного періоду царювання зазначеного
    403
    монарха зовнішня політика Александрії відзначалася безпрецедентною млявістю.
    Так, у Малій Азії Александрія хоча й поновила перервані стосунки з островом Кос,
    проте випустила зі сфери свого впливу набагато важливіший Мілет. У центральній
    Егеїді Птолемей IV і його урядовці свідомо упустили останній реальний шанс
    повернути контроль над Кікладами, що, як і раніше, грало на руку родоським
    торгівельним посередникам. Балканська політика, здійснювана Сосібієм від імені
    царя, обмежувалася декоративними акціями культурно- релігійного характеру і
    безпорадними, а іноді навіть шкідливими миротворчими ініціативами, від яких в
    основному вигравав усе той же формальний молодший партнер держави Птолемеїв
    Родос. Зрештою, в результаті підтримки вірогідно вигідних особисто Сосібію
    прородоських мирних ініціатив держава Птолемеїв посприяла укладенню сепаратної
    македонсько-етолійської мирної угоди (206 р.), чим погіршила стосунки з єдиним на
    той час потенційним потужним союзником – Римською республікою.
    Разом із цим, протягом перших п’яти років свого царювання Птолемей IV
    цілком пристойно грав роль фараона. Зрештою, навіть його участь у захисній за
    своєю сутністю IV Сирійській війні носила скоріше фараонівське забарвлення, ніж
    відбиток греко-македонської басилейї. Ця обставина була належним чином
    відзначена приязним до царя жрецтвом у т.зв. Синодальному Декреті Рафії
    (листопад 217 р.). Проте вже під час роботи відповідного синоду Птолемей IV
    виявив глибоке нерозуміння місцевих реалій. По-перше, він здійснив цілковито
    безпідставний акт приниження царського престижу, коли переніс місце зібрання
    синоду з царської Александрії до жрецького Мемфісу. По-друге, за бажанням
    Птолемея IV на стелах, присвячених перемозі при Рафії, його було зображено не у
    єгипетському, а у македонському військовому спорядженні, що робило непотрібний
    акцент на іноземному походженні Александрійської династії. Скоріше за все, ці
    прорахунки, як і подальша відсутність інтересу до єгипетських справ, були
    обумовлені винятковим культурним елліноцентризмом і тотальною грекомовністю
    царя, котрий провів свої дитячі роки не у Єгипті, а на грецькому острові Тера.
    Після тріумфального повернення до Александрії цар повністю дистанціювався
    як від обов’язків басилевса, так і від функцій фараона, доручивши управління
    404
    Єгиптом своїм довіреним особам. Останні ж обмежили свої управлінські обов’язки
    посиленням фіскального тиску на широкі верстви населення з метою компенсувати
    державні збитки, пов’язані з родоським торгівельним посередництвом.
    Запроваджений Александрією комплекс заходів негативно відбився не лише на
    життєвому рівні безпосередніх виробників матеріальних благ, а й на інтересах
    єгипетського жрецтва. Зокрема, царським урядом не було скасовано введене з
    огляду на військові потреби підвищення грошового внеску, сплачуваного державі
    жерцями-уаб за право висвячення у сан. Також на царювання Птолемея IV
    припадають перші системні заходи з передання податкових прерогатив, що раніше
    належали верхньоєгипетським храмам, до компетенції царської адміністрації. На
    додачу урядовці, що діяли від імені, а скоріше – за мовчазною згодою Птолемея IV,
    знехтували царськими обіцянками, наданими 20-тисячній масі єгипетських воїнів,
    набраних під час IV Сирійської війни. Кожному з цих єгиптян за вступ до царського
    війська було обіцяно надання невеликого земельного наділу. Проте, незважаючи на
    вагомий внесок у перемогу при Рафії, наділення воїнів-єгиптян землею якщо і було
    здійснене, то винятково за залишковим принципом.
    Результатом царювання Птолемея IV стало виникнення серйозної загрози
    існуванню династії. Майже одночасно сформувалися два виклики александрійським
    фараонам. Перший із них, внутрішній, полягав у т.зв. Великому повстанні (207/206-
    186 рр.) і був спрямований проти фараонівської складової птолемеївської монархії.
    Династія місцевих антифараонів, за якою стояло жрецтво фіванського Амона,
    значна частина воїнів із числа етнічних єгиптян і широкі маси зубожілого
    населення, узурпувала статус сакральних володарів Верхнього і Нижнього Єгипту.
    Одночасно свої права на титул володарів країни Нілу послідовно заявили й два царі
    історичного південного ворога Єгипту – держави Мерое, підтвердивши свої
    претензії актом територіальної експансії. Другий виклик стосувався птолемеївської
    басилейї. Майже одразу після смерті Птолемея IV у 203 р. володарі конкурентних
    елліністичних державних утворень – Македонії та царства Селевкідів – уклали між
    собою угоду про поділ позаєгипетських володінь малолітнього наступника
    померлого царя Птолемея V. Свої наміри їм майже повністю вдалося здійснити
    405
    протягом 202-195 рр. Ситуація певною мірою ускладнилася посиленням Риму, до
    чиїх планів також не входило сприяння відродженню держави Птолемеїв у вигляді
    потужної й політично активної елліністичної басилейї.
  • Стоимость доставки:
  • 200.00 грн


ПОИСК ДИССЕРТАЦИИ, АВТОРЕФЕРАТА ИЛИ СТАТЬИ


Доставка любой диссертации из России и Украины