Чупис Ольга Василівна. Православна церква в системі державної влади Росії у XVIII ст.

Краткое описание

Чупис Ольга Василівна. Православна церква в системі державної влади Росії у XVIII ст..- Дис. канд. іст. наук: 07.00.02, Київ. нац. ун-т ім. Тараса Шевченка. - К., 2014.- 420 с.

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ
КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ
ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

УДК 94: 262.1(470+571) «17»
На правах рукопису

ЧУПИС ОЛЬГА ВАСИЛІВНА

ПРАВОСЛАВНА ЦЕРКВА В СИСТЕМІ ДЕРЖАВНОЇ ВЛАДИ РОСІЇ У XVIII СТ.

Спеціальність 07.00.02 – всесвітня історія

Дисертація
на здобуття наукового ступеня
кандидата історичних наук

Науковий керівник –
Мордвінцев В’ячеслав Михайлович
доктор історичних наук, професор

Київ – 2013

ЗМІСТ

ПЕРЕЛІК УМОВНИХ СКОРОЧЕНЬ………………………………………...…3
ВСТУП……………………………………………………………………………4
РОЗДІЛ 1. ІСТОРІОГРАФІЯ ТА ДЖЕРЕЛЬНА БАЗА ДОСЛІДЖЕННЯ…...9
1.1. Стан наукової розробки проблеми…………………………………………9
1.2. Джерельна база дослідження………………………..………………...……33
РОЗДІЛ 2.МАТЕРІАЛЬНЕ СТАНОВИЩЕ ДУХОВЕНСТВА В СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНОМУ ЖИТТІ РОСІЇ…………………………………………..….43
2.1.Податки та матеріальне забезпечення білого духовенства в контексті державної влади……………………………………………...…………………..43
2.2. Абсолютизм і духовні власники у боротьбі за землю, селян і феодальну ренту……………………………………………………………………………...86
РОЗДІЛ 3. СТАНОВИЩЕ ПРАВОСЛАВНОЇ ЦЕРКВИ ТА ЗАЛУЧЕННЯ ДУХОВЕНСТВА В ЗАГАЛЬНО-ДЕРЖАВНУ СТРУКТУРУ………………112
3.1. Зміни в статусі білого духовенства та його місце в державній структурі………………………………………………………………………..112
3.2. Державно-правове регулювання чорного духовенства…………………146
ВИСНОВКИ………………………………………………………………….…170
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ…………………176 ДОДАТОК А……...………………...…………………………………………..213
ДОДАТОК Б…………………………………………………………………….214

ПЕРЕЛІК УМОВНИХ СКОРОЧЕНЬ

ІР НБУВ – Інститут рукопису Національної бібліотеки України ім. В.І. Вернадського.
ПСЗ – Полное собрание законов Российской империи, изд-е 1-е, 1830.
ПСПРИ – Полное собрание постановлений и распоряжений по ведомству православного исповедания Российской империи.
РГАДА – Российский государственный архив древних актов, г. Москва.
РПЦ – Російська Православна Церква
ЦДІАК України – Центральний державний історичний архів України, м. Київ.

ВСТУП

Актуальність теми дослідження. Зміни, які відбулися протягом останніх двох десятиріч практично в усіх сферах суспільства, зумовили інтерес до історії Російської Православної Церкви (РПЦ) та становища духовенства у минулому серед науковців. Проблематика церковної історії все частіше стає підґрунтям для створення нових досліджень. Православна Церква в державній системі в проблемному ключі набуває інтерес не тільки з наукової точки зору, але і з позицій сучасного політичного становища. Взаємовідносини духовенства і влади протягом століть розвивалися нерівномірно та суперечливо, пронизували собою всі основні сфери життя країни: економіку, суспільні відносини, ідеологію, політику і культуру. Саме в XVIII столітті Церква зазнала кардинальних змін у фінансово-економічному становищі та правовому положенні. Становище духовенства в державній системі досліджуваного періоду стає важливим чинником вироблення теоретичних і практичних підстав існування в наш час вітчизняного православного духовенства у нових політичних умовах. Цілісна картина даної проблематики на сьогоднішній день відсутня. Наукові розробки у цій сфері дають змогу краще простежити специфіку церковної історії.
Наразі істориками вже розглянуто такі проблеми, як взаємовідносини між православним духовенством і населенням з одного боку, міжархієрейські стосунки у внутрішньоцерковному житті, суспільне та правове положення монастирів і церковного кліру, політичні умови існування єпархій. Найбільше уваги приділялося суспільно-політичним проблемам, але тільки в деякій мірі розглядалися положення церковних структур, господарсько-економічні аспекти їх існування, роль Церкви у регулюванні соціальних взаємовідносин тощо. Вищевикладене й обумовило актуальність теми даного дослідження «Православна Церква в системі державної влади Росії у XVIII столітті».
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження виконано в межах науково-дослідної теми «Українська нація в загальноєвропейському вимірі: історія та
сучасність» (державний реєстраційний номер 11 БФ 046-01), включеної
до тематичного плану історичного факультету Київського національного
університету імені Тараса Шевченка.
Об’єктом дослідження є статус Православної Церкви в системі державної влади в XVIIІ столітті.
Предметом дослідження є норми, що регулюють правовий статус Церкви, структура церковного управління та політика уряду відносно духовного стану.
Хронологічні межі дослідження охоплюють XVIII століття. Нижня межа обумовлена 1701 р. – початком реформування Церкви, час, коли виходить низка указів правового та фінансово-економічного статусу духовенства в Росії. Верхня межа – 1786–1788 рр. – пов’язана з секуляризацією церковних земель, яка остаточно підірвала економічну незалежність православної Церкви від держави.
Метою дисертаційної роботи є дослідження проблеми залучення Православної Церкви в систему державної влади Росії у XVIII ст., положення, яке займало духовенство в державі, зміни, що відбулися у правовому відношенні Церкви у XVIII ст.
Досягнення поставленої мети передбачає розв’язання наступних завдань:
– здійснити аналіз стану наукової розробки проблеми, з’ясувати повноту та репрезентативність джерельного забезпечення теми;
– дослідити вплив державної політики на матеріальне становище духовенства;
– з’ясувати особливості церковних повинностей у Росії в XVIII ст.;
– дослідити механізм формування монастирських вотчин та зміни в економіці монастирів: еволюцію промислів, сільського господарства, промисловості і торгівлі;
– вивчити церковно-державні відносини в Росії у XVIII столітті у світлі державної ідеології, богословських поглядів і суспільної думки;
– розглянути зміни у системі управління Церквою в Росії упродовж XVIII століття.
Методологічна основа дослідження. У процесі вивчення проблеми застосовувалися принципи і методи загальнонаукового та історичного аналізу. В роботі над темою дисертації використовувалися такі загальнонаукові методи як історизм, наукова об'єктивність і системний підхід. Для встановлення причинно-наслідкових зв'язків між різними явищами характерними для життя духовного стану в XVIII ст. використовувався логічний метод. В ході виявлення загального та різного в соціально-економічному становищі духовенства притягувався порівняльно-історичний метод. Використання в роботі масових джерел привело до необхідності застосування статистичного методу. За допомогою порівняльно-історичного методу і методу періодизації вдалося простежити зміни, що відбулися в економічному становищі Православної церкви у Росії впродовж XVIII ст. і дати їм оцінку. Історико-правовий підхід допоміг визначити особливості церковної політики російського уряду. Крім того, для з’ясування конкретних завдань було використано проблемно-хронологічний, історико-географічний методи, що відповідають об’єктові та предметові дослідження. Застосування перелічених методів дозволило розв’язати поставлені завдання та досягти визначеної мети.
Наукова новизна дисертаційного дослідження виражена в тому, що вона являє собою першу спробу комплексного вивчення даної теми. Основні результати, які визначають наукову новизну дисертаційної роботи полягають у наступному. Уперше в українській історіографії поставлено питання про статус Православної Церкви, роль і місце духовенства в державній системі Росії у XVIII столітті. Детально проаналізовано історіографію проблеми та визначено основне коло джерел, необхідних для його розкриття; з’ясовано, що руйнація церковно-адміністративного устрою була важливим елементом церковної уніфікації, здійснюваної державною владою та духовними управліннями. Доведено, що церковна уніфікація на землях Російської імперії мала регіональну специфіку; встановлено характер впливу органів державної влади, Синоду та духовних консисторій на економічне становище православних парафій і монастирів. На основі аналізу структури прибутків духовенства виявлено їхній статус; показано особливості церковно-монастирського землеволодіння в XVIII ст., наведено порівняння розмірів і форм використання земельних наділів. Удосконалено твердження про зміни державних підходів до правової регламентації питань церковної власності, що призводить до прийняття виконання державних повинностей духовенства; гіпотезу про тенденції розвитку Церкви у досліджуваний період, виявлено основні джерела прибутків, проаналізовано форми господарської діяльності. Отримали подальший розвиток: наукові уявлення про відношення державної влади до вищого духовенства; з’ясовано, що управління РПЦ здійснювалося державними структурами, а Синод, як вищий орган керівництва Церкви, перетворився на складову частину державного апарату, відповідно – синодальні та єпархіальні структури ототожнювалися з державними інституціями.
Запропоновані автором висновки й узагальнення з досліджуваної проблеми є науковим внеском у даний напрямок вітчизняної історичної науки.
Практичне значення одержаних результатів. Результати роботи
можуть бути використані для написання підручників з історії Росії та
України, з історії Церкви, всесвітньої історії. Проведені
дослідження дозволяють застосувати їх в процесі розробки відповідних
спецкурсів для студентів вищих навчальних закладів тощо.
Апробація результатів дослідження. Основні положення дисертації, результати та висновки дослідження викладено у п’яти наукових публікаціях автора у фахових виданнях. Рузельтати дисертаційної роботи також були представлені на трьох щорічних міжнародних науково-практичних конференціях «Дні науки історичного факультету» (Київ, 2011, 2012 та 2013 рр.), які відбувалися у Київському національному університеті імені Тараса Шевченка, на конференції молодих вчених «Каразінські читання» (Харків, 2011 р.), що проходила у Харківському національному університеті імені В.Н. Каразіна та на двох міжнародних науково-практичних конференціях «Суспільні науки: сучасні тенденції та фактори розвитку», «Суспільні науки: напрямки та тенденції розвитку в Україні та світі» (Одеса, 2013), що відбувалася у Причорноморському центрі досліджень проблем суспільства у формі наукових доповідей. Ключові проблеми дослідження також були представлені в доповідях на засіданнях кафедри історії Росії історичного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка.
Особистий внесок здобувачки полягає у поставленні наукової проблеми та самостійному її вирішенні. Наукові результати, викладені в дисертаційній роботі, здобуті авторкою самостійно. Усі публікації у наукових фахових збірниках і доповіді на конференціях є одноосібними.
Структура дисертації зумовлена її змістом, поставленою метою та завданнями дослідження. Робота складається зі вступу, трьох розділів (6 підрозділів), висновків, додатків та списку використаних джерел та літератури. Загальний обсяг дисертації – 214 сторінок, з них основний текст – 175 сторінок.

Список литературы

ВИСНОВКИ

Стан наукової розробки теми дисертації в російській історичній науці та аналіз джерельної бази дослідження свідчать про те, що проблема залучення РПЦ в державну систему досі не була предметом спеціального та цілісного історичного дослідження. Окремі аспекти РПЦ в системі державної влади висвітлювалися в працях дореволюційних, радянських і сучасних учених. Заслугою дослідників є зібрання великої кількості фактичного матеріалу з історії взаємовідносин Церкви і держави. Історіографічний аналіз показав, що незважаючи на накопичений значний досвід у вивченні даної проблеми, дисертаційна робота потребує всебічного і цілісного дослідження. Незважаючи на великий обсяг літератури, все-таки багато питань залишаються недостатньо висвітленими.
Джерельна база дисертаційної роботи побудована на комплексному аналізі широкого кола джерел. У данній роботі були використано архівні та опубліковані матеріали: законодавча, діловодна документація, матеріали особистого походження (мемуари, щоденники, листи), періодичний друк. Основним джерелом при написанні дослідження став комплекс архівних документів єпархіального і синодального рівня, зокрема, фонди духовних консисторій, правлінь, Синоду. Одним із головних підсумків дисертаційного дослідження є виявлення масивного комплексу документів з історії взаємовідносин світської влади і духовенства в Росії в XVIII ст.
Визначено основні джерела існування духовенства (штатні жалування, прибутки з церковної землі, руга від прихожан, плата за треби), дозволяючи їм вести відносно небідний спосіб життя. Очевидно вкрай нерівномірний розподіл прибутків усередині білого і чорного духовенства. Світська влада, отримавши в своє розпорядження монастирські і церковні вотчини, в якійсь мірі компенсувала їм економічні втрати, визначивши штатню платню. Витрати з утримання парафіяльного духовенства вона переклала на плечі парафіян, одночасно позбавивши їх можливості визначати склад кліру. І втратою монастирями вотчин відбулося згладжування відмінностей в соціальному статусі чорного і білого духовенства.
Прибутки від маєтків Церкви, що переда¬валися в оренду чи оброк, оголошувалися державною власністю. Ліквідуються патріарші вотчини, інші церковні землі передаються в казну або приватним особам. Було скасовано фінансові привілеї церковних маєтностей, мита, що стягалися на їхню користь. Скасовуються також права церковного суду над людьми з церковних маєтків. Наказано пере¬писати всі монастирі, а приписаним при монастирях людям надалі безвихідно знаходитися в них. З 1764 – 1786 рр. низкою указів були скасовані Монастирські вотчини й запроваджені штати. У результаті Російська Церква перестала відігравати роль найважливішого суб’єкта соціально-економічного життя країни. Духовенство втратило фінансову незалежність і виявилося на утриманні державної скарбниці, перетворившись в особливу категорію чиновництва. Переважна більшість (до 4/5) монастирів у Великоросії було скасовано в результаті секуляризації монастирських володінь.
Розглянуто основні обов’язки духовенства. Його зобов’язали присягати на вірність імператорові, відзначати спеціальними службами так звані «табельні» дні, нагляд за подорожуючими ченцями й безмісцевими священиками, участь у реєстрації населення при ревізіях, нагляд за повитухами й ведення списків матерів, що вмерли при пологах. Вони мали складати поіменні сповідні відомості (книги) єдиного зразка. З наданням духовенству невластивих йому функцій відбуваються постійні конфлікти із законом. Священикам було доручено повідомляти владі підозрілі відомості отримані на сповіді. Була введена духовна цензура. Разом з тим, духовенство отримало більший захист від держави. Зобов’язання дотримання релігійних норм контролювалося не тільки Церквою, але і державою. І надалі державна влада все більшою мірою брала на себе боротьбу з різними відступами від віри, а також з сектами, єресями, старовірами, доручаючи це і поліції, і органам політичного розшуку.
Акцентовано увагу на дослідженні формуванню монастирських вотчин та їх економічній діяльності. Аналіз джерел та літератури показує, що напруга економічних потуг, яку здійснювала держава при Петрі I, стала слабшати при його наступниках. Це виразилося в деяких дарованих пільгах монастирям, у поверненні монастирям частини земель, відписаних в петровський період. До середини XVIII століття церковні землі в Центральній Росії номінально і юридично залишалися у власності Церкви, однак на справді вони знаходилися в розпорядженні світських урядових установ, і лише частина від їх прибутків йшла на церковні потреби. По-державному законодавству Російської імперії, монастирі могли набувати нерухоме майно з дозволу імператора: за давністю володіння, за договором купівлі-продажу, шляхом отримання дарунка або пожертвування, у спадок. Абсолютистська система не хотіла миритися із збереженням значної за розмірами земельної власності духовенства, котра давала останньому значну економічну потужність і політичний вплив. Черговим радикальним переворотом в житті монастирів з’явився указ Катерини II про секуляризацію церковних земель, що поклав кінець монастирському землеволодінню в Росії. Церковні землі, більша частина яких належала монастирям, переходили в казну; держава, однак, брала на себе зобов’язання частину коштів, що надходили від секуляризованих земель, виділяти на утримання монастирів. Починаючи з реформи Катерини II, монастирі мали право на володіння заміськими дворами, рибними ловлями, землею та іншими угіддями. Всі ці землі та інші угіддя монастирі не мали права ні продавати, ні надавати в сторонні руки. Після секуляризації монастирі не могли володіти населеними нерухомими маєтками чи кріпаками.
Протягом усього XVIII століття простежено зміни церковно-державних відносини в світлі державної ідеології. Церква вже розглядалася як державний інститут, спрямований на укріплення абсолютної влади монарха. Система державних заходів була спрямована на те, аби підлеглі усвідомили: держава в особі імператора та центральних органів влади краще розуміє, що відповідає потребам пастви і самого духовенства. Закріпленню такого усвідомлення повинно було сприяти те, що світська влада мала законне право своїми документами коригувати і доповнювати канонічне церковне регулювання обов’язків духовних осіб. Здійснені церковні реформи були спрямовані на ліквідацію автономії від держави церковної юрисдикції та підпорядкування російської церковної ієрархії імператорові. Нові політичні взаємини абсолютистської держави і Церкви, змінили правову регламентацію майна Церкви і правовий статус духовенства.
Саме в цей період Церква зазнала значного впливу з боку держави, унаслідок чого відбулося руйнування старої системи церковного управління, церковних традицій, прав та привілеїв і заміна їх новими. У 1701 р. був відновлений Монастирський Приказ, який за своїм значенням у ряді інших державних установ був вищою центральною установою, встановлений здійснювати реформаторські цілі Петра I щодо Церкви. З установою Сенату, як вищого урядового органу, Монастирський Приказ в 1711 р. був йому підпорядкований, як його структурний підрозділ. Але в міру повернення церковних, в тому числі і монастирських вотчин в колишнє управління, Монастирський Приказ поступово втрачає характер адміністративної установи і стає по відношенню до них єдиною центральною фінансовою установою. З відкриттям колегій в 1720 р. Монастирський Приказ втрачає свою фінансову компетенцію і закривається. Головним церковним органом було визначено Духовний Колегіум, майже відразу ж перейменований в Синод. Синодальна реформа встановила переважаючий початок державної влади в системі загального управління церковними справами, тобто церква стала одним з відомств державного апарату. Нова установа діяла на основі Духовного регламенту, прийнятого в 1721 році. Нові умови, в які була поставлена Церква, неминуче тягли за собою зміну принципів діяльності її організації та перебудову церковного апарату. Скасування Патріаршества і встановлення Синоду стимулювали процес бюрократизації системи церковного управління, сприяли утворенню нових церковно-адміністративних інститутів у центрі і на місцях. Зміни єпархіального управління XVIII століття стосувалися, головним чином, упорядкування та юридичного закріплення практики взаємин єпархіальних архієреїв із Синодом, з підлеглим духовенством, з єпархіальними установами та з віруючими. Повноваження єпархіального архієрея не залежали від того, в якому він був сані – митрополита, архієпископа або єпископа. Він відповідав за стан віри і моральності, наглядав за проповідницькою та богослужбовою діяльністю духовенства, керував численними установами та очолював духовний суд. По відношенню до Синоду, єпископ мав право виступати із законодавчими та адміністративними пропозиціями. Він представляв інтереси Церкви перед місцевими органами державної влади, з яким у нього нерідко виникали непорозуміння через нечіткість у розмежуванні компетенцій. Місцеві єпархіальні органи управління були наділені виконавчими повноваженнями. На владу протопопії, намісництва, монастиря покладалося завдання подальшого ознайомлення нижчих складових єпархії з указами, що надсилалися духовною консисторією, надання їм чинності та нагляд за їхнім виконанням. Іншим важливим обов’язком органів місцевої єпархіальної влади була підготовка різноманітних відомостей та звітної документації в межах підвідомчої їм церковної одиниці.
Таким чином, аналізуючи історію боротьби урядів Російської імперії у XVIII ст. навколо проблеми, як стосунки державної влади і духовенства в сфері економічної політики, можна сказати, що склалися всі передумови для проведення секуляризаційної реформи. Але ця лінія державної політики проводилася дуже непослідовно, при постійних поверненнях до старого положення і змінах повного відібрання землі та іншої власності частковою секуляризацією. Коливання в реалізації цього напрямку внутрішньої політики визначалися тим, що вирішення питання про долю церковних маєтків, що належало церквам і монастирським селянам, перебувало під тиском суперечливих соціальних факторів. У їх числі: наростаюча боротьба монастирського селянства за своє визволення, вельми недбайливе ведення справ в монастирських вотчинах, гостра необхідність збільшення державних прибутків, опір впливових представників духовенства, побоювання загострення класових відносин у державі в разі її проведення. Гостра потреба в грошах, спричинена війнами XVIII ст., прискорювала проведення секуляризаційних заходів. Наслідки реформи були далеко не однозначними для різних прошарків духовенства: штатні монастирі поділялися на три класи відповідно з різним рівнем утримання. Незважаючи на свою непослідовність, указ про секуляризацію завдав відчутного удару церковному і монастирському землеволодінню і прибуткам церкви. Штатне утримання одержали не всі монастирі, а лише незначна частина. Решта переводилась у категорію парафіяльних церков, а деякі просто були закриті. Фактично було ліквідовано земельну власність духовенства і напівзалежний від держави прошарок духовних землевласників. Духовенство через секуляризаційну реформу 1764 – 1786 рр. остаточно втратило свою могутність.