РЕФОРМИ І КОНТРРЕФОРМИ ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ ХІХ – ПОЧАТКУ ХХ СТОЛІТТЯ В РОСІЙСЬКІЙ ІМПЕРІЇ: ІСТОРІОГРАФІЯ : РЕФОРМЫ И контрреформы ВТОРОЙ ПОЛОВИНЫ ХIХ - НАЧАЛА ХХ ВЕКА В РОССИЙСКОЙ ИМПЕРИИ: ИСТОРИОГРАФИЯ



  • Название:
  • РЕФОРМИ І КОНТРРЕФОРМИ ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ ХІХ – ПОЧАТКУ ХХ СТОЛІТТЯ В РОСІЙСЬКІЙ ІМПЕРІЇ: ІСТОРІОГРАФІЯ
  • Альтернативное название:
  • РЕФОРМЫ И контрреформы ВТОРОЙ ПОЛОВИНЫ ХIХ - НАЧАЛА ХХ ВЕКА В РОССИЙСКОЙ ИМПЕРИИ: ИСТОРИОГРАФИЯ
  • Кол-во страниц:
  • 541
  • ВУЗ:
  • КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА
  • Год защиты:
  • 2011
  • Краткое описание:
  • КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ
    ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА


    На правах рукопису


    ШАРАВАРА ТАМАРА ОЛЕКСІЇВНА


    УДК (001.73)(470+571):[930] ,,18/19 ”


    РЕФОРМИ І КОНТРРЕФОРМИ ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ ХІХ – ПОЧАТКУ
    ХХ СТОЛІТТЯ В РОСІЙСЬКІЙ ІМПЕРІЇ: ІСТОРІОГРАФІЯ



    Спеціальність 07.00.06 – історіографія, джерелознавство та спеціальні історичні дисципліни

    Дисертація

    на здобуття наукового ступеня доктора історичних наук




    Науковий консультант:
    Колесник Віктор Федорович
    доктор історичних наук, професор,
    член-кореспондент НАН України,
    декан історичного факультету
    Київського національного університету
    імені Тараса Шевченка







    Київ – 2011










    ЗМІСТ


    ВСТУП


    4
    РОЗДІЛ 1. СТАН НАУКОВОЇ РОЗРОБКИ ТЕМИ, ПЕРІОДИЗАЦІЯ, ДЖЕРЕЛЬНА БАЗА ДОСЛІДЖЕННЯ



    16
    РОЗДІЛ 2. ІСТОРІОГРАФІЯ СЕЛЯНСЬКИХ РЕФОРМ ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ ХІХ – ПОЧАТКУ ХХ СТОЛІТТЯ В РОСІЙСЬКІЙ ІМПЕРІЇ

    43
    2.1. Дорадянська історіографія селянських реформ 43
    2.2. Історіографія селянських реформ радянської доби 57
    2.3. Сучасна історіографія селянських реформ


    80
    РОЗДІЛ 3. ІСТОРІОГРАФІЯ ФІНАНСОВИХ РЕФОРМ ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ ХІХ – ПОЧАТКУ ХХ СТОЛІТТЯ В РОСІЙСЬКІЙ ІМПЕРІЇ

    102
    3.1. Фінансові реформи в дорадянській історіографії 102
    3.2. Фінансові реформи в історіографії 1920–х – початку 1990–х років 130
    3.3. Фінансові реформи в наукових працях сучасників


    144
    РОЗДІЛ 4. ІСТОРІОГРАФІЯ РЕФОРМ СУХОПУТНИХ СИЛ І ВІЙСЬКОВО-МОРСЬКОГО ФЛОТУ ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ ХІХ – ПОЧАТКУ ХХ СТОЛІТТЯ В РОСІЙСЬКІЙ ІМПЕРІЇ

    159
    4.1. Реформи сухопутних сил і військово-морського флоту в історіографії другої половини ХІХ – початку ХХ століття
    159
    4.2. Радянська та зарубіжна історіографія реформ сухопутних сил і військово-морського флоту
    183
    4.3. Реформи сухопутних сил і військово-морського флоту в сучасній історіографії


    198
    РОЗДІЛ 5. ІСТОРІОГРАФІЯ СУДОВИХ РЕФОРМ І КОНТРРЕФОРМ ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ ХІХ – ПОЧАТКУ ХХ СТОЛІТТЯ В РОСІЙСЬКІЙ ІМПЕРІЇ

    217
    5.1. Дорадянська історіографія судових реформ і контрреформ 217
    5.2. Судові реформи і контрреформи в оцінках радянських та зарубіжних дослідників
    244
    5.3. Нинішня історіографія судових реформ і контрреформ


    258
    РОЗДІЛ 6. ІСТОРІОГРАФІЯ ОСВІТНІХ РЕФОРМ І КОНТРРЕФОРМ ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ ХІХ – ПОЧАТКУ ХХ СТОЛІТТЯ В РОСІЙСЬКІЙ ІМПЕРІЇ

    282
    6.1. Освітні реформи і контрреформи у дослідженнях другої половини ХІХ – початку ХХ століття
    282
    6.2. Освітні реформи і контрреформи в історіографії 1920–х – початку 1990–х років
    311
    6.3. Освітні реформи і контрреформи в сучасній історіографії


    320
    РОЗДІЛ 7. ІСТОРІОГРАФІЯ РЕФОРМ І КОНТРРЕФОРМ МІСЦЕВОГО Й МІСЬКОГО САМОВРЯДУВАННЯ ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ ХІХ – ПОЧАТКУ ХХ СТОЛІТТЯ В РОСІЙСЬКІЙ ІМПЕРІЇ


    332
    7.1. Реформи і контрреформи місцевого й міського самоврядування в дорадянській історіографії
    332
    7.2. Радянська історіографія реформ і контрреформ місцевого й міського самоврядування
    351
    7.3. Сучасна історіографія реформ і контрреформ місцевого й міського самоврядування



    363
    ВИСНОВКИ


    379
    СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ 407










    ВСТУП


    Роль вагомих зрушень в аграрній, фінансовій, судовій, військовій, освітній галузях та галузі місцевого й міського самоврядування України наразі визначається широкими завданнями їхньої модернізації й реформування в процесі розбудови демократично-правової держави, ринкової економіки і необхідності досягнення світових стандартів. У сучасному світі виняткового значення надається формуванню конкурентної економіки, забезпеченню фінансової стабільності, військової могутності, високого рівня освітніх та наукових установ, розбудові громадянського суспільства в умовах дієвого судочинства. Без урахування життєвого досвіду попередніх поколінь, а водночас і висновків наукових досліджень, присвячених подіям другої половини ХІХ – початку ХХ століття, коли відбулося чимало суттєвих змін в багатьох галузях суспільного життя, спроби реформувати й модернізувати державу сучасниками відбуватимуться без вагомого теоретичного підґрунтя. Наразі перед Україною стоять завдання реформування всіх сфер життя суспільства. Масштабні реформи здійснювалися і в Росії у другій половині ХІХ – на початку ХХ століття. Як і в ті часи, так і сьогодні країна має розв’язати земельне питання, успішно здолати наслідки фінансової кризи, удосконалити податкове законодавство, привести збройні сили у відповідність зі світовими стандартами, модернізувати систему судочинства й судоустрою, реально забезпечивши конституційні права людини, визначити пріоритети в реформуванні освітньої галузі та самоврядування.
    Україна перебуває в умовах постійного реформування важливих суспільних галузей і водночас модернізації тих інститутів, які постали в другій половині ХІХ – на початку ХХ століття. Завдяки реформованій в ті часи фінансовій системі ми одержали у спадок окремі сучасні принципи та порядок формування бюджету, єдиний касовий устрій, податок на прибуток тощо. У спадок від реформованої судової галузі нам залишилися розвинена адвокатура з принципом обов’язкового і безкоштовного захисту в кримінальних справах, прокуратура, яка й до сьогодні виконує функції нагляду та підтримує державне обвинувачення в судах. Закріплені в другій половині ХІХ ст. принципи публічності судових засідань і рівності всіх перед законом діють донині. Проблеми, які долалися в другій половині ХІХ ст. у ході реформування військової галузі, близькі сьогоденню. Зокрема, це стосується хронічного браку коштів на реалізацію різноманітних програм з модернізації армії. Сформовані три рівні освіти навчальних закладів ще в імперську добу, діяльність учених рад університетів, автономії окремих вишів збереглися і дотепер. Соціально-господарська функція органів міського й місцевого самоврядування реалізовувалася як тоді, так і сьогодні. Як і в другій половині ХІХ – на початку ХХ століття, в процесі реформ перед нашим суспільством постають схожі проблеми, без вирішення яких не можна гармонізувати важливі сфери суспільного життя, вибудувати міцне громадянське суспільство й дієві механізми реалізації конституційних прав і свобод громадян. Отже, врахування значного досвіду реформаторів другої половини ХІХ – початку ХХ ст. є важливим завданням для сучасних державних діячів. Зокрема, актуальним є визначення ставлення наших попередників до розроблених і втілених у Російській імперії протягом другої половини ХІХ – на початку ХХ століття реформ, з’ясування прорахунків у процесі їхньої реалізації. Зауважимо, що всі тогочасні реформи відбувалися зі значними запозиченнями західноєвропейських ідей. Важливо буде висвітлити доцільність окремих привнесених норм, адже й сучасна Україна також долучається до досвіду провідних країн світу, однак подекуди демонструє непродумане копіювання чужих принципів і порядків.
    На початку ХХІ століття відбувається зміна ціннісних орієнтирів, які обумовлюють розвиток держави, оскільки людство рухається в напрямі побудови інформаційного суспільства. Здійснюється переоцінка ролі інтелекту, науково-технічних здобутків людини і рівня її професійної кваліфікації. Значні масштаби й швидкі темпи трансформацій змушують суспільство спиратися як на практичний досвід попередніх поколінь, так і на наукові досягнення сьогодення. Отже, сучасні реформи важливих галузей суспільного життя неможливо провести без залучення науковців, без урахування оцінок громадськості й особливостей національних традицій. Наразі активними суб’єктами процесу модернізації нашої держави мають стати її громадяни, центральні й регіональні інститути виконавчої влади, органи місцевого самоврядування, громадські організації, наукові та освітні установи, комерційні структури. Без ретельного моніторингу їхньої позиції і готовності до трансформацій жодні перетворення не пройдуть успішно, або ж будуть незавершеними, і на них чекатиме доля окремих реформ другої половини ХІХ – початку ХХ століття.
    Запобігання деструктивним тенденціям у царині реформування вагомих сфер суспільного життя для нашої держави є пріоритетним завданням, реалізація якого неможлива без усебічного аналізу оцінок реформ Російської імперії другої половини ХІХ – початку ХХ ст., висвітлених історіографією протягом дорадянського (друга половина ХІХ ст. – 1921 р.), радянського (початок 1920–х – початок 1990–х рр.) і сучасного (від початку 1990–х рр. донині) історіографічних періодів.
    Будь-які реформаторські задуми мають спиратися на підтримку суспільства. У жодного соціального прошарку, чи то політичної сили не повинно бути монополії на реформи. Окрім позиції широких мас населення, політикум водночас має враховувати оцінки науковців, зокрема істориків, ознайомленню з якими сприяє історіографія загалом і дане дослідження зокрема.
    Актуальність обраної для дослідження теми визначається внутрішніми потребами самої історичної науки, так як на сучасному етапі історіографії зростає інтерес до історичного минулого, відбувається оновлення історичних знань шляхом звільнення від стереотипів і догм, які ще подекуди мають місце. Водночас, прагнучи звільнитися від радянських оцінок історичних подій, окремі історики вдаються до інших крайнощів – намагаються абсолютно відкидати наукову спадщину радянських учених, зокрема, це стосується оцінок контрреформ. Здебільшого сучасні російські дослідники, характеризуючи добу контрреформ, визначають її як «адаптацію», «консервативну модернізацію», «консервативну стабілізацію» та ін., цілковито виправдовуючи урядові заходи всезростаючою хвилею революційних рухів і терору. Однак науковці залишають поза увагою такі факти: позбавлення окремих верств населення виборчих прав, встановлення повного контролю над прийняттям рішень органами самоврядування – не передбаченого базовими законами 1864 й 1870 років; позбавлення вишів автономії, й, насамкінець, – найголовніше – посягання на відокремленість гілок влади і публічність судочинства. Отже, актуальність даної синтезуючої історіографічної праці, зумовлюється необхідністю неупередженого висвітлення як окремих реформ, так і доби контрреформ.
    Нагальною залишається потреба в історіографічному узагальненні праць зарубіжних авторів, які в радянську добу та в роки незалежності України ще не стали предметом спеціального історіографічного аналізу. Все це сприятиме інтеграції вітчизняних і зарубіжних досліджень, збагаченню історичного науки новим науковим досвідом, поглядами, оцінками, пропозиціями, а отже підвищенню її ефективності.
    Зауважимо, що за радянської доби розвиток історичної науки та її надбання реально не оцінювалися, тому, переосмислення через проблемну історіографію історії історичної науки має важливе значення. Завдання, які постали перед сучасною історичною наукою вимагають створення історіографічних праць, написаних на основі нових методологічних засад. Підготовка наукового дослідження з історіографії проведених реформ другої половини ХІХ – початку ХХ століття в Російській імперії важлива під кутом зору як узагальнення й підведення підсумків досягнутого, так і визначення перспектив наукового пошуку.
    Необхідність історіографічного осмислення питань розробки концепцій і впровадження реформ другої половини ХІХ – початку ХХ ст. як на загальноросійському, так і на регіональному рівнях, їхніх наслідків для різних верств населення, зумовлюється відсутністю спеціального синтезуючого дослідження. Більше ніж за півтора століття опубліковано низку документальних збірників, монографій, брошур, сотні наукових та науково-популярних статей, захищена значна кількість дисертаційних робіт, присвячених окремим реформам, діяльності провідних політичних і громадських діячів, які втілювали реформи в Російській імперії, але наявні дослідження не стали предметом спеціального історіографічного узагальнення. Лише окремих аспектів історіографії теми торкалися автори тих чи інших монографій, дисертаційних праць і статей. Проте, наявні історіографічні огляди не дають цілісного історіографічного уявлення про реалізацію реформ та контрреформ другої половини ХІХ – початку ХХ ст. у Російській імперії.
    Мета роботи полягає в тому, щоб на основі неупередженого аналізу відповідних проблемно-тематичних праць, їхнього критичного осмислення й узагальнення всебічно відтворити процес формування історичних знань про розробку й реалізацію означених реформ, їхніх наслідків для тогочасного суспільства, з’ясувати головні напрями досліджень та відстежити основні історичні концепції у вивченні цієї теми, розкрити особливості їхньої реалізації в регіонах Російської імперії, визначити методику дослідження, обґрунтувати пропозиції щодо подальшої наукової розробки теми.
    Мета роботи досягається шляхом реалізації наступних дослідницьких завдань:
    • виокремити та обґрунтувати основні історіографічні періоди вивчення історії реформ, показати їхні характерні особливості;
    • виявити, класифікувати, систематизувати й охарактеризувати основні групи історіографічних джерел з історії розробки проектів й реалізації реформ і контрреформ другої половини ХІХ – початку ХХ століття в Російській імперії;
    • проаналізувати основні концептуальні підходи до дослідження теми і визначити їхню залежність від конкретно-історичних умов;
    • дослідити рівень розробки й висвітлення в історіографії селянських, фінансових, судових, освітніх реформ, реформ сухопутних сил і військово-морського флоту та реформ у галузі самоврядування;
    • розкрити внесок представників північноамериканської та західноєвропейської історіографії у вивчення проблеми;
    • визначити й порівняти оцінки контрреформ, здійснені сучасними дослідниками з поглядами науковців дорадянської й радянської доби;
    • окреслити невисвітлені та недостатньо проаналізовані аспекти проблеми, обґрунтувати перспективи дослідження теми.
    Об’єктом історіографічного узагальнення є основні групи історіографічних джерел з історії названих реформ і контрреформ, накопичених як у дорадянський, радянський, так і сучасний історіографічні періоди. Аналізуються історіографічні джерела, в яких висвітлюються ті чи інші аспекти перебігу реформ в Російській імперії, особливості їхнього проведення в Україні. Об’єктом історіографічного пізнання виступають також документальні видання, мемуаристика, нормативно-правові акти, звіти міністерств і відомств тощо.
    Предметом дослідження є процес формування, становлення і збагачення наукових знань про селянські, фінансові, судові, освітні реформи, реформи сухопутних сил і військово-морського флоту, місцевого й міського самоврядування, що відбувалися в другій половині ХІХ – на початку ХХ ст. у Російській імперії, основні тенденції і закономірності нагромадження відповідних знань, концептуальні засади дослідження означених реформ та контрреформ у судовій, освітній галузях та галузі самоврядування.
    Методологічну основу роботи склала органічна сукупність базових принципів і методів дослідження, на які спирається сучасна вітчизняна та зарубіжна історична наука і які забезпечують об’єктивне і всебічне висвітлення процесу нагромадження історичних знань. Насамперед це принципи історизму, об’єктивності, детермінізму, всебічності, наступності тощо. Дотримання принципу історизму під час висвітлення історіографії проблеми, дало можливість виявити головні процеси та явища пов’язані з усіма визначеними реформами. Зокрема, проаналізувати як висвітлювалися в історіографії питання розробки реформ, обговорення в урядових комітетах та широких колах громадськості, втілення та їхні результати. Цей принцип в тісному зв’язку з принципом детермінізму, дав можливість простежити реформи в розвитку, в причинно-наслідкових зв’язках та взаємозв’язках. Також, застосування цього принципу сприяло розумінню як сутності соціальних процесів, обумовлених реформами, так і стан їхнього висвітлення в науковій літературі. Такі підходи дають змогу співвіднести реформаторські процеси в різних галузях між собою та на окремих рівнях. Методологічні вимоги принципу історизму дозволяють виокремити в реформуванні різних галузей етапи, визначитися з їхніми часовими інтервалами. Критеріями для визначення етапів можуть стати якісні зміни в аграрній, судовій, військовій, фінансовій, освітній галузях та системі самоврядування, які вплинули на характер публікацій і спричинили зміни поглядів громадськості тощо. Принцип об’єктивності передбачає, що джерела й факти наповнені об’єктивним змістом і за допомогою історичного осмислення можна досягти об’єктивної істини. Звісно ж потрібно зважати й на те, що кожне джерело має частку суб’єктивізму, однак не остання роль при цьому відводиться позиції дослідника, його вмінню бачити суб’єктивні висновки авторів та уникати категоричності. Задля реалізації даного принципу дисертант прагнула забезпечити кількісну, видову та якісну репрезентативність історіографічних джерел, їхню повноту та достовірність. Принципу детермінізму дисертант дотримувалася досліджуючи рівень висвітлення в історіографії множинності причин реформ по досить широкому спектру суспільних відносин. Принципи системності та всебічності, покладено в основу авторського бачення реформ, як єдиного комплексу заходів, нерозривно пов’язаних, які обумовлювали одна одну. Для реалізації принципу враховувався приріст нових знань й використовувалися джерела економічного, юридичного, педагогічного, філософського змісту. Принцип наступності сприяв вивченню історіографії реформ з урахуванням трьох ключових історіографічних періодів й аналізу трансформації поглядів істориків, спричинену зміною політичних епох. Принцип плюралізму дав можливість враховувати й висвітлювати різні погляди на проблеми буржуазних перетворень в Російській імперії, які склали концептуальне підґрунтя вивчених джерел й репрезентували радикальну, ліберальну, консервативну, західноєвропейську та північноамериканську течії в історіографії тощо.
    Отже, принципи історизму, об’єктивності, детермінізму, системності, всебічності, наступності, плюралізму лягли в основу дослідження автором історіографії багатьох проблем та явищ, які відбувалися під час реформування головних галузей суспільства протягом другої половини ХІХ – початку ХХ ст. в їхньому історичному розвитку. Названі принципи дали можливість виявити головні тенденції в розвитку історіографії окресленої проблеми, встановити співвідношення знань між різними періодами, реальну величину їхнього примноження чи недостатність й зрештою реалізувати прогностичну функцію, окресливши маловисвітлені в історіографії питання.
    При вирішенні поставлених завдань використано методи історіографічного пізнання: аналізу і синтезу, періодизації, проблемно-хронологічний, порівняльний, ретроспективний, синхронний та ін. Автор враховувала важливі в концептуальному плані розробки провідних вчених, теоретичні висновки та узагальнення яких сприяли осмисленню і формуванню принципових положень дисертаційного дослідження.
    Використання загальнонаукового методу аналізу і синтезу знайшло свою специфіку, виходячи з історіографічного характеру роботи. Аналізу піддавались насамперед умови створення і тематика історичних праць, присвячених реформам другої половини ХІХ – початку ХХ ст. у Російській імперії, їхній зміст, джерельна база, а відтак проводився синтез знань, отриманих авторами, і встановлення повноти дослідження того чи іншого аспекту теми. Застосування порівняльного методу дозволило порівняти підходи різних дослідників до проблеми, співвіднести оцінки реформ і контрреформ подані у працях дорадянського, радянського і сучасного історіографічних періодів. Завдяки порівняльному методу вдалося виявити реальний приріст знань на різних етапах історичної науки, виокремити внесок конкретних науковців у розробку тих чи інших аспектів історії реформ і контрреформ другої половини ХІХ – початку ХХ ст. Хронологічний і проблемний методи дали змогу простежити, ким і коли були започатковані дослідження певної проблеми, ким продовжено її розробку і які нові результати були отримані. Синхронний метод застосовувався для дослідження праць різних авторів, виконаних у межах одного і того ж історіографічного періоду, але на основі різних методологічних засад. Цей метод необхідний насамперед для порівняння праць дорадянських, радянських і західноєвропейських істориків, а також їхнього доробку із працями сучасних істориків. Він дозволив отримати об’єктивні історіографічні дані. Відповідно до завдань історіографічного дослідження застосовані і адаптовані інші методи історичного пізнання.
    Наукова новизна дисертаційної праці полягає в тому, що в ній узагальнено процес формування історичних знань про розробку, обговорення, особливості, практику реалізації та наслідки окреслених реформ і контрреформ другої половини ХІХ – початку ХХ ст. у Російській імперії. Це узагальнююче історіографічне дослідження низки реформ і контрреформ окресленого періоду.
    У дисертації обгрунтовано новий підхід до сприйняття реформ як єдиного комплексу заходів з модернізації суспільства, який не варто розділяти лише 1860–1870 роками, оскільки вони були тоді лише започатковані, а тривали до початку ХХ ст. Автор доводить, що звужений підхід до сприйняття реформ, запроваджений у радянські часи, як то орієнтація на одну ключову дату «селянська реформа 1861 р.», «військова реформа 1874 р.» та ін. став на заваді всебічному дослідженню низки реформаційних заходів, які проводилися в Російській імперії у другій половині ХІХ – початку ХХ ст.
    Водночас у праці досліджено широкий масив джерел, які дали змогу оцінити рівень вивчення реформ і контрреформ за три історіографічні періоди. Дібрана автором джерельна база сприяла всебічному висвітленню історіографії різноманітних складових реформ, їхніх аспектів, особливостей регіональних досліджень.
    У дисертаційному досліджені обґрунтована сучасна періодизація вивчення теми, охарактеризовано кожен з історіографічних періодів. Досліджено погляди ліберально, консервативно й радикально налаштованих до реформ авторів. Водночас проаналізовано праці в яких висвітлюється ставлення до реформ провладних кіл, безпосередніх учасників подій, представників широких кіл громадськості, що дало змогу одержати повноцінну картину як перебігу реформ, так і рівень їхнього висвітлення в науковій літературі.
    Переглянуті застарілі, офіційно визнані в радянські часи, висновки з оцінками реформ. Здійснено нову історіографічну оцінку радянської літератури, показано її підпорядкованість панівним у радянському суспільстві політичним поглядам й водночас виокремлено праці, які не втратили актуальності донині. Особлива увага надана сучасним науковим студіям, в яких автори переглянули усталені погляди на дефініцію «контрреформи».
    Із сучасних позицій проаналізовано частину праць представників зарубіжної історіографії. Насамперед інтерес становили ті роботи, які ще не стали предметом наукового аналізу. Загалом, у дисертації розглянуто найновіші різноманітні джерела, які ще не підлягали історіографічному узагальненню й аналізу, розкрито їхнє значення для переосмислення оцінок окреслених реформ.
    У роботі виокремлено питання, перспектива розробки яких дослідниками може бути продуктивною.
    Науково-практичне значення отриманих результатів полягає в тому, що вони дають змогу з’ясувати сучасний стан дослідження реформ Російської імперії і допомагають історикам краще орієнтуватися у великому масиві наукової літератури, критично до неї ставитися, конкретніше бачити досягнення і наявні недоліки у вивченні теми. Результати дисертаційного дослідження можуть бути використані при підготовці узагальнюючих праць з історії вітчизняної історичної науки, при розробці нормативних і спеціальних курсів з історії України та Росії для студентів вишів і середньо-освітніх навчальних закладів.
    Хронологічні рамки дослідження мають два виміри:
    а) межі реальних історичних подій, пов’язаних із розробкою (у другій половині ХІХ ст.), обговоренням і запровадженням названих реформ (до 1905 року включно);
    б) межі розгортання і проведення самих наукових досліджень, які розпочалися майже одночасно з подіями реальної історії, тобто в другій половині ХІХ ст., і продовжються донині.
    Відповідне визначення хронологічних рамок дослідження зумовлене прагненням подати цілісну картину процесу нагромадження історичних знань про розробку і втілення реформ другої половини ХІХ – початку ХХ ст. та їхніх контрреформ у Російської імперії, які докорінно змінили тогочасне суспільство. При цьому враховувалося, що лише такий підхід дозволить обґрунтувати основні історіографічні періоди, розкрити їхні характерні особливості, що є цілком доцільним, виходячи із завдань історіографії як спеціальної галузі історичної науки. Обрані хронологічні рамки дають можливість відтворити всю історіографічну композицію, підвести відповідні підсумки, зробити на основі аналізу наявної літератури, включаючи і найновіші видання, узагальнюючі висновки, сформулювати рекомендації, які відповідають сучасним вимогам і потребам історичної науки. Саме такий підхід дає можливість обґрунтувати положення, що реформи становили єдину низку заходів, обумовлювали одна одну і їх варто вивчати комплексно.
    Основні положення та результати дисертації апробовані на всеукраїнських та міжнародних конференціях: ІІ міжрегіональна науково-практична конференція «Трансформація національного законодавства через призму соціально-економічних аспектів розвитку суспільства» (Полтава, 2008);
    ІІІ міжрегіональна науково-практична конференція «Сучасні проблеми правової, політичної, економічної ситуації в Україні та шляхи їх вирішення» (Полтава, 2008); І міжнародна наукова конференція «Одеські читання: актуальні проблеми історії, археології та етнології» (Одеса, 2009); ІІІ міжрегіональна науково-практична конференція «Трансформація національного законодавства через призму соціально-економічних аспектів розвитку суспільства» (Полтава, 2009); V mezinárodní vědecko – prakticka konference «Aktuální vymoženosti vědy – 2009» (Praha, 2009); VII Буковинська міжнародна історико-краєзнавча конференція, присвячена 140 – річчю заснування першого українського культурно-освітнього товариства на Буковині «Руська бесіда» (Чернівці, 2009); ІІ Міжнародна конференція «Одеські читання: актуальні проблеми історії, археології та етнології» (Одеса, 2010); ІІІ Волинська міжнародна історико-краєзнавча конференція (Житомир, 2010); VІ mezinárodní vědecko – prakticka konference «Vědecký průmysl evropského kontinentu 2010» (Praha, 2010); VІІ mezinárodní vědecko – prakticka konference «Dny vědy» (Praha, 2011); VІІ Международна научна практична конференція «Бъдещите изследвания – 2011» (София, 2011); П’яті Гуржіївські історичні читання (Черкаси, 2011).
    Висновки і теоретичні узагальнення дослідження висвітлені у 25 статтях, опублікованих у наукових фахових виданнях, загальним обсягом 18 друк. арк.
  • Список литературы:
  • ВИСНОВКИ



    Історіографічні дослідження, які так чи інакше пов’язані з обраною темою й певним чином позначилися на її розробці, досить різноманітні за своєю тематикою і змістом. Різні аспекти селянських, фінансових, судових, освітніх реформ та реформ сухопутних сил і військово-морського флоту, реформ у галузі самоврядування знайшли висвітлення в працях істориків, військових, юристів, економістів, фінансистів, педагогів, окремих узагальнюючих виданнях з історії Росії та України тощо. На зміст і висновки історіографічних праць впливали як політичні переконання, соціальна приналежність авторів, так і панівна ідеологія.
    1. Історіографія реформ другої половини ХІХ – початку ХХ ст. висвітлювалася в межах трьох історіографічних періодів: дорадянського (друга половина ХІХ ст. – 1921 рр.), радянського (поч. 1920–х – початок 1990–х рр.) й сучасного (з початку 1990–х р. по нинішній час). У межах радянського періоду доцільно виокремити етапи, пов’язані з особливостями трактування реформ: 1) 1921 р. – кінець 1920–х рр.; 2) кін. 1920–х рр. – перша половина 1950–х років; 3) середина 1950–х рр. – І половина 1960–х рр.; 4) середина 1960–х рр. – І половина 1980–х рр.; 5) ІІ половина 1980–х рр. – початок 1990–х років.
    2. Застосування видового принципу класифікації джерел з обраної теми дає підстави виділити декілька основних груп. Перша, основна група історіографічних джерел, охоплює монографічні розвідки, присвячені як низці реформ у цілому, їхнім окремим аспектам, так і процесам розробки, обговорення, запровадження, наслідків реформ другої половини ХІХ – початку ХХ століття. Другу групу історіографічних джерел становлять узагальнюючі праці з історії Росії та України, окремих їхніх періодів, включаючи другу половину ХІХ – початок ХХ ст., регіонів; дослідження історіографічного характеру. До третьої групи джерел варто віднести збірники, видрукувані до ювілейних дат окремих реформ. До четвертої групи джерел належать: матеріали Всеросійських виставок, календарі-довідники, енциклопедії та енциклопедичні словники, біографічні словники, навчальні підручники і посібники. П’яту групу історіографічних джерел становить публіцистика. Найбільша кількість публікацій, присвячених окресленим реформам, належить державним діячам, юристам, суддям, адвокатам, військовим, економістам, фінансистам, педагогам, викладачам навчальних закладів різного рівня, земським діячам, які були безпосередньо пов’язані своїми службовими обов’язками з роботою в комітетах із розробки законопроектів, та брали участь у реалізації реформ.
    У роботі були також використані історико-історіографічні джерела, зокрема, документи особового походження: мемуари та спогади політичних, громадських діячів, фахівців. Використані також і суто історичні джерела, зокрема листи фахівців з професійними оцінками результатів реформ; газети та часописи, які містили статті фахівців з гострою критикою як перших результатів реформ, так і їхніх наслідків для різних соціальних прошарків населення. Також досліджувалися нормативно правові акти, що становили підґрунтя реформам, оскільки, в окремих випадках, рівень правдивості й точності оцінок реформ можна було з’ясувати лише за умови аналізу їхньої законодавчої бази. Важливе значення для створення даного дослідження мали звіти та постанови різних міністерств, відомств, посадових осіб, оскільки відбивали офіційні погляди й реакцію на реформи правлячої верхівки.
    3. Розробка різноманітних наукових підходів, які супроводжували історичні дослідження реформ і контрреформ другої половини ХІХ – початку ХХ століття в Російської імперії, відбувалася в умовах постійних дискусій між представниками різних політичних переконань та наукових шкіл. З огляду на це, ретроспективний погляд на процес дослідження базових реформ у Російській імперії дозволяє виокремити п’ять концептуальних підходів до цієї проблеми.
    Перший, репрезентований працями ліберального напряму в історіографії. Переважно він притаманний історикам, громадським діячам та окремим фахівцям (військовим, суддям, юристам, економістам, фінансистам, педагогам, земським діячам), які виступали за реформи і позитивно оцінили їхні результати. Окремі з них висловилися проти бездумного копіювання західноєвропейських норм. Друга концептуальна лінія представлена дослідженнями консервативно налаштованих авторів, ідеологів непорушності самодержавства, окремих представників правлячих кіл та чиновників. У їхніх студіях простежувалися прагнення обмежити реформи, окремі положення яких вони вважали несвоєчасними й такими, що шкодять самодержавному устрою загалом, а тому наполягали на контрреформаційних заходах. Третій підхід простежується в працях радикально і революційно налаштованих авторів, які вважали, що потрібно реформувати не певні галузі суспільства, а змінювати форму правління шляхом державного перевороту. Натхненником таких ідей виступав В. Ленін, який вважав, що реформи були проведені виключно на користь правлячих верств. Четвертий концептуальний підхід представлено працями радянських істориків, які досліджували різноманітні аспекти реформ крізь призму класового підходу та кризовості самодержавства. П’ята концептуальна лінія простежується в працях представників західноєвропейської та північноамериканської історіографії, які висловили оригінальні погляди на причини й сутність проведених царською Росією реформ.
    4.1. Історіографія селянських реформ 1861, 1863, 1866 років свідчить, що в дорадянський період достатньо висвітленими були питання передумов, причин, ходу та наслідків селянської реформи 1861 р. Об’єктивні обставини, що сприяли селянській реформі 1861 р., громадські діячі ставили на перший план, а не добру волю царя-визволителя, як це робила більшість авторів, перебуваючи під впливом емоційного піднесення, викликаного реформою. Тогочасні науковці проаналізували питання звільнення селян за викуп, одностайно виступили з гострою критикою общини й дійшли висновку щодо безперспективності кругової поруки. На цьому етапі було започатковано дослідження реформи державних селян 1866 року, серйозний аналіз якої припадає аж на 1880–1890 роки. Праці більшості дослідників ґрунтувалися на методологічних позиціях позитивізму, оскільки з погляду тогочасних авторів, державні селяни ставали власниками земельних наділів після запровадження власницьких записів. Однак поза увагою істориків залишалися соціально-економічні наслідки реформи 1866 р., її регіональні особливості тощо.
    Питання впливу реформи на соціально-економічний стан різних прошарків населення знайшло своє висвітлення в працях представників багатьох політичних сил. Консерватори ставилися до реформ із пересторогою, пояснюючи, що питання кріпосного права тісно пов’язане із самодержавством і навіть єдинодержавством, оскільки у них єдині історичні витоки. Їх непокоїв факт неодмінного продажу поміщицьких земель та втрати поміщиками робочих рук. Попри те, що ліберали висловилися проти кріпацтва, їх хвилювала грандіозність фінансових операцій, пов’язаних із викупними платежами. Радикали ж засудили наслідки селянських реформ, вказуючи на зубожіння основної маси селян.
    Питання пореформеного землеволодіння й землекористування були домінуючими в дорадянській історіографії. Наявність різних поглядів на реформи свідчила не лише про гостру дискусію між представниками різних політичних переконань, а й про докорінні зміни в суспільстві, соціальна стратифікація його була вже незворотною. Водночас надзвичайно позитивно оцінювалася участь державних і громадських діячів та політиків у розробці й реалізації селянських реформ. Реформа 1863 р. здебільшого висвітлювалася в контексті решти селянських реформ й належно проаналізована не була.
    Зі зміною епохи, радянські науковці змістили акценти у бік провідної ролі селянства в боротьбі за визволення від кріпосної залежності. У 1920–х роках окремі історики відкидали політичне підґрунтя реформи 1861 р. й висвітлили економічну та етичну її сторони. Зміст праць 1920–х рр. відображає чітку власну позицію авторів, але наприкінці 1920–х років в історіографії закріпилася ідея про те, що результатом незавершеності реформи 1861 р. стала революція 1905 –1907 років. У 1930–х роках в історіографії остаточно утвердилася ідея класової боротьби. Дослідження 1930–х років цілком сповнені ленінських поглядів на проблему. Дворянство, буржуазію та поміщиків історики визначили як клас експлуататорів, головним діячам реформи, зокрема й особі царя, належної уваги не надавали, саму реформу та її наслідки для суспільства оцінювали вкрай негативно. У 1950–1960 рр. вчені досліджували «кризу» верхів у період підготовки реформи, класову боротьбу селянства в межах імперії. Радянські історики перебільшували вплив селянських рухів на процес підготовки й запровадження реформ, визначаючи їх першопричиною селянських реформ, а через недосконалість реформи 1861 р. – її головним наслідком, не заглиблюючись в решту передумов, причин та наслідків. Вони обґрунтовували, що реформа в аграрному секторі мала виключно негативні наслідки для селян.
    Позитивним надбанням радянської історіографії стало вивчення впливу реформи 1861 р. на різні категорії селян. На відміну від дорадянської історіографії, яка приділяла увагу переважно двом категоріям селян: державним (не виокремлюючи їхніх прошарків) та поміщицьким, радянські вчені дослідили також і наслідки скасування кріпосного права для удільних селян, гірничозаводських та з дарчими наділами.
    На сучасному етапі розвитку історіографії селянські реформи репрезентовані переважно дослідженнями комплексного характеру, серед яких вагому групу становлять монографії. У більшості праць наголошується, що реформи відбулися через потреби в модернізації суспільства й економіки, зовнішні впливи, геополітичні зрушення європейського масштабу, які спричинили необхідність швидкої реакції політиків на соціально-економічні проблеми, найнагальнішим з яких було селянське питання. Поступово спростовуються погляди окремих радянських авторів про те, що реформа стала причиною, а не наслідком зовнішніх і внутрішніх зрушень у державі. Російській історіографії притаманна значна ідеалізація ролі представників правлячих кіл Російської імперії та державних осіб, що пояснюється сучасними внутрішньополітичними умовами, які визначають розвиток російської історичної науки. Тривають регіональні дослідження селянських реформ. Історики активно вивчають зміни світогляду населення пореформеної доби, досліджують результати реформ 1863 й 1866 років.
    У питанні трансформації пореформеної селянської общини історики уникають категоричності в оцінках і вказують, що значення общини для селян не можна оцінювати однозначно позитивно або навпаки, як це намагалися зробити попередники. Російські вчені наголошують на помилковості тези про те, що подвірне землекористування носило виключно капіталістичний характер, а общинне було докапіталістичним пережитком, обґрунтовуючи, що вони існували одночасно, були своєрідною необхідністю тієї епохи.
    4.2. Історіографія фінансових реформ другої половини ХІХ – початку ХХ ст. представлена широким колом досліджень західноєвропейських, російських, українських істориків, фінансистів та економістів на підставі яких можна вважати, що затяжний у часі процес модернізації фінансової системи Російської імперії являв собою низку складних, взаємопов’язаних заходів, а тому, є підстави застосовувати поняття «фінансові реформи». До їхнього складу варто віднести: бюджетну, консолідованості («єдності») каси, державного фінансового контролю (разом з реформою попереднього контролю), акцизну (скасування винних відкупів), податкову (скасування подушного податку; запровадження податку на прибуток), грошову. Дослідники дорадянської доби реформу винних відкупів висвітлювали окремо, а під податковою розуміли здебільшого скасування подушного податку. Історіографія свідчить, що перші три реформи – бюджетна, «єдності» каси та державного фінансового контролю – зумовили проведення податкової, ліквідацію винних відкупів та запровадження грошової реформ. Тривалий процес їхньої розробки і втілення досить повно висвітлений в історіографії, а тому можна стверджувати, що розробка реформ почалася 1855 р., а завершилися вони умовно 1903 року.
    Тогочасні автори дослідили рівень запозичення західноєвропейських ідей у цій галузі, вказуючи, що він був значним і вирішальним. У середині – третій чверті ХІХ ст. правлячі кола не враховували поглядів російських економістів та фінансистів, які виступили з гострою критикою перших звершень реформ. Формування російської фінансової школи відбулося в останній третині ХІХ – на початку ХХ ст. й значною мірою обумовлювалося практичною потребою в наукових дослідженнях. Українські дослідники схвально оцінили урядові заходи щодо реформування фінансової системи країни, проте їхні праці мають переважно описовий характер.
    Історіографія дорадянського періоду висвітлила значний опір реформам з боку консервативно налаштованих чиновницьких кіл, внаслідок чого реформа попереднього контролю, як складова реформи державного фінансового контролю, виявилася однобічною і видозміненою. Учені довели, що єдності бюджету урядовці так і не змогли досягнути, а повноцінній діяльності органів Державного контролю перешкоджали численні відомства, які прагнули зберегти внутрішньовідомчий контроль. Історіографія висвітлила сильний опір можновладців запровадженню реформи єдиної касової системи. Найчисленніша історіографія податкової реформи свідчить, що її розробка тривала протягом 1860–1870 рр., а втілення у 1880–х рр. Дослідження фахівців показують, що податкова й грошова реформи були проведені з урахуванням рекомендацій російських економістів і фінансистів. Стосовно грошової реформи слід наголосити, що здебільшого аналізувалося запровадження золотого монометалізму й значно менше інші аспекти реформи (сутність обігу срібних грошей, кредитних білетів, векселів та ін.). Водночас публіцисти охарактеризували суперечливе й неоднозначне ставлення до реформи різних прошарків населення. Представники західноєвропейської історіографії дослідили й позитивно оцінили запровадження золотого монометалізму в Росії. Дорадянські автори визначилися, що розробка фінансових реформ припадає на 1855–1859 рр., але вони не виокремлювали чітко їхніх хронологічних рамок.
    На початку ХХ ст. науковці дослідили, що в процесі модернізації фінансової й податкової системи не було створено дієвих механізмів контролю за діями чиновників та їхньої юридичної відповідальності за порушення законодавства.
    За радянських часів активно розроблялися питання економічної історії, історії фінансів і податків. Вийшли дослідження істориків О. Боханова, О. Погребінського, Л. Шепєлєва, що не було властиво дорадянській історіографії, в якій домінували праці фахівців – фінансистів та економістів. Надаючи значної уваги питанням економічної історії періоду капіталізму та імперіалізму в Росії історики фінансові реформи висвітлювали під кутом зору кризових явищ в економіці імперської Росії і недоліків капіталістичного способу виробництва. Спеціальні дослідження здебільшого стосувалися історії бюджетної й грошової реформ. Дослідники проаналізували діяльність Державного банку, втілення головних законодавчих актів грошової реформи, структуру Казначейства, повноваження імперських органів Державного фінансового контролю.
    Радянські науковці так і не дійшли згоди щодо хронологічних рамок цих реформ і змісту дефініції «фінансова реформа». Одна група вчених у «фінансовій» реформі вбачала утворення Державного банку, інша – реформу єдності й публічності бюджету, державного контролю та консолідованості касового устрою, що заважало точності висвітлення проблеми. Історики акцентували увагу переважно на «грабіжницькому характері імперських бюджетів», існуванні спецбюджетів, незавершеності та недосконалості фінансових реформ. Протягом 1960–х рр. увагу фахівців з економічної історії привертають питання податкової політики імперських урядів в Україні, однак вони не висвітлили види податків, механізми їхнього стягнення, трансформацію податкової системи тощо. Грошова реформа достатньо висвітлена в радянській історіографії й оцінена як така, що проводилася виключно в інтересах промислових кіл і крупної буржуазії. На відміну від істориків, окремі економісти зуміли, полишаючи необґрунтовану критику реформи, позитивно оцінити її наслідки для держави.
    На сучасному етапі розвитку історіографії економісти, фінансисти, історики висвітлюють реформи комплексно, здебільшого оперують терміном «фінансові реформи». Наразі, ініціатива у висвітленні складових та змісту фінансових реформ окресленого періоду належить російським ученим: Б.В. Ананьїч, Т.Є. Новицькій, В.М. Пушкарьовій, І. Пушкарьовій, І.В. Рукавішнікову, Є.В. Сапілову, А. Фурсенко, О.І. Чистякову й багатьом іншим. Вагомим надбанням вітчизняної історіографії окреслених реформ стали дослідження В.О. Венгерської, В.Я. Гончарука, В.Р. Жвалюка, Б.Д. Лановика й інших. Українські вчені зробили перші кроки у висвітленні регіональних особливостей проведення фінансових реформ.
    Бюджетна реформа, реформа консолідованості касового устрою й реформа державного фінансового контролю знайшли лише часткове висвітлення в сучасній російській і українській історіографії. На відміну від дорадянських дослідників, які окремо вивчали реформу винних відкупів, сучасні автори цілком виправдано віднесли її до акцизних, як різновиду податкових реформ. Науковці також розкрили причини грошової та податкової реформ, обґрунтували їхні хронологічні рамки, поглибили вивчення сутності прямих і непрямих податків.
    Історики активно осмислюють внесок царських міністрів фінансів Є.Ф. Канкріна, О.М. Княжевича, М.Х. Рейтерна, С.Ю. Вітте у розробку та проведення фінансових реформ, однак здебільшого ідеалізуючи їхні постаті.
    4.3. Проаналізована історіографія реформ сухопутних сил і військово-морського флоту дає підстави стверджувати, що в ХІХ ст. унаслідок виокремлення військової і воєнної історії як самостійної частини історичної науки історики почали створювати праці з історії війн, воєнного мистецтва і військових реформ, а раніше ці питання висвітлювалися в загальноісторичних працях. Історики дослідили розробку й запровадження реформи 1874 р., яка одержала схвальні оцінки, через призму участі Д. Мілютіна.
    Дорадянська історіографія започаткувала вивчення реформ окремих родів військ у 1850–1860 рр. Дослідники довели, що докорінні зрушення почалися з середини 1870–х рр. і тривали включно до 1905 року, однак недостатність фінансування, участь Російської імперії у війнах останньої третини ХІХ – початку ХХ ст. перешкоджали якісному реформуванню. Найчисленнішою є історіографія військово-морського флоту з найсуперечливішими поглядами на підсумки його модернізації. Публіцисти розкрили найдискусійніші питання доцільності модернізації, фінансових витрат, кадрового забезпечення реформування Балтійського та Чорноморського флотів. Негативно оцінено результати модернізації Тихоокеанського флоту і щодо цього, погляди істориків і військових цілком збігаються.
    Модернізація родів військ одержала різнопланові оцінки. На початку ХХ ст. історіографія артилерії еволюціонує від публікацій загального характеру, в яких наголошувалося на необхідності реформ та переоснащенні новими видами зброї; порівнянні стану артилерії Російської армії з матеріальним забезпеченням артилерійських військ Європи, – до наукових досліджень із вузького кола питань, які висвітлювали дію нових видів зброї. Тогочасна історіографія інженерної справи вказує, що влада й на початку ХХ ст. орієнтувалася на західноєвропейський досвід та ідеалізувала його. Реформування кавалерії автори пов’язували з її обов’язковим переоснащенням та зміною тактики й стратегії. Дорадянська історіографія висвітлила брак кваліфікованих кадрів з технічною освітою у військовій галузі, проблеми з фаховою підготовкою офіцерського складу, недостатність коштів та відсутність чіткої програми розбудови освітніх закладів для сухопутних і військово-морських сил, яка б містила ретельно продумані підходи й вимоги відносно їхньої модернізації.
    Орієнтованість правлячих кіл на досвід західноєвропейських країн обумовила гостру дискусію серед істориків, військових, політичних діячів й призвела до появи двох історичних шкіл – «академічної» та «російської», з діаметрально протилежними поглядами на проблеми реформ, які тривалий час змагалися за останнє слово в історії. Під впливом поглядів представників «академічної» школи, урядовці ідеалізували західноєвропейські нововведення, а непродумане їхнє копіювання негативно позначилося на модернізації окремих родів військ, зокрема, на фортифікаційній справі. Наприкінці ХІХ ст. зрештою домінуючими в історичній науці стали погляди представників російської наукової історичної школи, які набули поширення в урядових колах. Їхня позиція стала близькою окремим представникам академічного напряму, зміст праць яких набув патріотичного забарвлення. Реформи Генерального штабу й інтендантської служби в ті часи не знайшли належного висвітлення.
    Протягом радянської доби історики не мали доступу до потрібних архівних джерел, що негативно позначилося на розробці військових реформ у 1920–1930 роки. Узагальнюючі дослідження реформ армії та військово-морського флоту з’являються на межі 1950–1960 років. Саме радянські вчені зробили спробу комплексної постановки проблеми, об’єднавши в дослідженнях реформи сухопутних сил і військово-морського флоту й за незначним винятком вивчали їх окремо. Це помітно вирізняло їхні праці від досліджень істориків ХІХ ст., які чітко слідували військово-історичній програмі досліджень Д. Мілютіна. Водночас радянські історики перебільшували рівень бойової підготовки та озброєння російської армії, порівнюючи його із західноєвропейським.
    За радянської доби історики так і не дійшли згоди стосовно періодизації реформ сухопутних сил та військово-морського флоту і намагалися хронологічно втиснути їх у загальноприйняті рамки 1860–1870 рр., що негативно позначилося на характері досліджень. Наявна історіографія вказує на те, що реформи окремих частин сухопутних сил почалися в 1850–х рр., ополчення – у 1880–х рр., реформи у галузі воєнної освіти були досить тривалими у часі, реформа Генерального штабу завершилася 1903–го року, військово-морського флоту – 1905 року. Як бачимо, реформи завершилися на початку ХХ ст., але зосереджуючись на заходах в 1860–1870 років (здебільшого на реформі 1874 р.) значну частину нововведень дослідники обійшли увагою.
    Рівень популяризації окремих питань військових реформ другої половини ХІХ – початку ХХ ст. у сучасній історіографії високий. До їхнього вивчення долучилися українські вчені, які стали єдиними, хто дослідив реформу морського добровільного ополчення, загальної та часткової мобілізації. Проте ініціатива у висвітленні більшості аспектів окреслених реформ належить російським історикам та фахівцям.
    Сучасні російські історики й військові вивчають окремо реформи сухопутних та військово-морських сил та певною мірою ідеалізують їхні наслідки. Більшість праць приурочена до ювілейних дат, пов’язаних із річницею завершення Кримської кампанії, введення Військово-судових статутів тощо, чим пояснюється схвальний характер публікацій.
    У сучасній історіографії частково висвітлені реформи центральних і місцевих органів військового управління; окремі аспекти реформ сухопутних сил, військово-морського флоту та військово-судової реформи; реформи, пов’язані із розбудовою різнопланових військово-навчальних закладів; питання участі державних діячів у розробці й проведенні військових реформ. Історики розпочали роботу над вивченням регіональних особливостей цих реформ, чого бракувало дорадянській і радянській історіографії. Триває розробка питань переозброєння різних військових частин, – передусім артилерії.
    Наявна історіографія дає підстави стверджувати, що реформи проводилися комплексно, становили єдину систему заходів різних урядів, стосувалися всіх родів військ, були тривалими у часі, а тому їх недоцільно обмежувати лише 1860–1870 роками. Нововведення доби Д. Мілютіна обумовили докорінні зрушення у військовій галузі й водночас стали складовою загального тривалого процесу модернізації збройних сил Російської імперії.
    4.4. Історіографія судових реформ дозволяє стверджувати, що вони, як єдиний нерозривний комплекс заходів, тривали від 1857 р. до 1905 р. і були пов’язані з запровадженням суду присяжних, нової адвокатури, утворенням окружних судів, модернізацією прокуратури, змінами у цивільно-процесуальній та кримінально-процесуальній сферах.
    Представники дорадянської історіографії порушили питання розробки й обговорення реформ, реалізації їхніх окремих положень на практиці, вказали на значний рівень запозичення окремих західноєвропейських норм під час розробки Судових статутів. Гострота полеміки між представниками революційно-радикального, ліберального й консервативного напрямів в історіографії вказує, що реформи виявилися недостатньо продуманими, потребували постійних корективів, межі яких тогочасна влада розуміла як необхідність згортання певних прогресивних ідей. Історіографія реформи адвокатури стосувалася діяльності присяжних повірених і приватних повірених (ходатаїв). Професійні адвокати різко відмежовували себе від попередників (стряпчих), наголошуючи на тому, що відбулася не модернізація інституту адвокатури, а реформа. У значній кількості публікацій вказується, що негативне ставлення до адвокатури демонстрували чиновні кола, впливаючи на зміст Судових статутів і обмежуючи права адвокатів у досудовому слідстві. Історіографія висвітлила: відсутність чітких умов, які б обмежували права на адвокатську практику; нерівність умов в яких перебували присяжні повірені та ходатаї; питання відсутності належних гарантій свободи слова для адвокатів і дієвих механізмів впливу рад присяжних повірених як на ходатаїв, так і на моральну сторону діяльності присяжних повірених. Наприкінці 1870–х рр. історіографія висвітлила проблему екзаменування й підвищення рівня фахової підготовки адвокатів. Водночас публікації фахівців у галузі права свідчать, що зміст Судових статутів 1864 р. не був настільки продуманим, аби запобігти можливим недолікам та протиріччям у діяльності адвокатів. Публіцисти вказали на упереджене ставлення чиновників та членів імператорської родини до інституту адвокатури й визначили причини цього.
    В тогочасній історіографії досить повно висвітлено процес запровадження окружних судів як в центральних регіонах імперії, так і в віддалених місцевостях, але не прослідковано якість та наслідки їхньої роботи.
    Історіографія запровадження суду присяжних вказує на значну протидію становленню цього інституту з боку консервативно налаштованих урядовців. Ліберали підтримали уведення судів присяжних, провладно налаштовані фахівці позитивно оцінили це зарубіжне нововведення, але з різноманітними пропозиціями вдосконалення роботи, а консерватори вважали, що «суди по совісті» суперечать ідеї самодержавства, виступаючи за обмеження їхньої компетенції. Історіографія дозволяє виокремити щонайменше дві причини через які правлячі кола вдалися до контрреформи цього інституту – це непрогнозованість рішень судів присяжних та високий відсоток виправдальних рішень у політичних справах.
    Модернізація прокуратури знайшла належне висвітлення в працях очевидців тих подій. Суспільство підтримало процес відокремлення обвинувачення (прокуратури) від судової влади. У ті часи було започатковано вивчення формування адміністративно-територіальної прокуратури при судах, проте зазначено, що навіть до початку ХХ ст. функції місцевої та губернської прокуратури не були чітко розмежовані, а дії узгодженими, що ускладнювало їхню діяльність. Досліджувалося питання втручання прокуратури в досудове слідство й учені були одностайними в тому, що права захисту відповідачів і обвинувачених у цивільно-процесуальному і кримінально-процесуальному процесі порушувалися.
    За радянської доби в історіографії найповніше висвітлені реформи суду присяжних та адвокатури, зокрема, розгляд справ по державних злочинах та реакцію на них судової галузі. Серйозні зрушення в дослідженнях судових реформ відбулися в 1950–1960 роках і проявилися у вивченні особливостей проведення реформ у регіонах. Проте оперування терміном «судова реформа 1864 р.» стало на заваді всебічному висвітленню питання. Як правило, вчені висвітлювали реформи в перші роки їхнього проведення, обмежуючи більшість досліджень 1870–и роками. Доля реформ на межі ХІХ–ХХ століть мало вивчався радянськими авторами. Практично поза увагою залишилася модернізація прокуратури, діяльність судових приставів, окружних судів.
    Сучасна історіографія представлена працями російських та українських істориків, юристів, суддів, прокурорів. Ініціатива у висвітленні судових реформ належить російським дослідникам. Наразі історики продовжили дорадянську традицію у висвітленні внеску державних діячів у розробку й реалізацію судових реформ. Науковці аналізують структуру пореформених судів та їхні функції, процедуру діяльності інституту судових приставів, різноманітні аспекти модернізації прокуратури.
    При висвітленні реформи суду присяжних, консервативні настрої простежуються в працях російських прокурорів та суддів, тобто практиків; дещо лояльніші оцінки в дослідженнях істориків і правознавців. Вчені високо оцінюють принципи змагання сторін, публічності суду, запровадження майнового та освітнього цензу для присяжних, кваліфікаційних іспитів для адвокатів. Дослідники-регіоналісти обґрунтовано доводять, що хронологічно реформи в регіонах не вписувалися у встановлені радянською історичною наукою часові межі (1860–1870 роки), оскільки відбувалися зі значним запізненням, а окремі складові реформ в регіонах взагалі не впроваджувалися.
    4.5. Історіографія освітніх реформ дає підстави стверджувати, що на початок 1850–х років реформи всіх рівнів освіти сприймалися правлячою елітою як необхідність, обумовлена потребою в кваліфікованих кадрах. Дорадянська історіографія започаткувала вивчення підготовки й реалізації реформ у трьох напрямах: на рівні вищої, середньої та початкової школи. Соціально-педагогічні проблеми знайшли висвітлення в суспільній думці, тобто в системі ідей та поглядів представників різних громадсько-політичних течій і соціальних станів. Оцінки реформам давали здебільшого представники трьох ідейних напрямів: консервативного, ліберального та радикального. Авторство чималої кількості праць належить не лише видатним історикам і чиновникам, а й педагогам. Етапи підготовки реформ 1863 р. і 1884 р. висвітлені переважно в дорадянських офіційних виданнях. Історіографія належно показала впровадження статуту 1863 р., протистояння між владою та професорами вишів, які виборювали свої права шляхом відозв, статей, письмових протестів та напряму впливали на процес розробки статуту. У тогочасних працях висвітлено різне сприйняття університетської реформи освітянами й чиновниками. Дискусії стосувалися сенсу копіювання європейських моделей реформ та привнесення їх у російську реальність. Провладні кола наполягали на німецькій моделі реформи вищої та середньої школи, становості вищої школи й просували ідею «університет – заклад для благонадійних». Освітяни у публікаціях наполягли на науковій і навчальній сутності вишів. У дорадянській історіографії освітніх реформ переважають праці, що висвітлюють проблеми в загальноросійському контексті й мають відчутний публіцистичний характер. Пропозиції автономії, самоврядування, академічних свобод, корпоративних об’єднань студентів, протест проти бюрократичної опіки, висловлені інтелігенцією, супроводжували освітні реформи аж до початку ХХ ст. Освітяни висловилися проти непродуманого копіювання німецької та французької моделі освітніх реформ.
    Студентські заворушення, що супроводжували прийняття статутів 1863 р. й 1884 р. достатньо висвітлені у публіцистиці. Погляди окремих представників української інтелігенції, які виборювали право на національну освіту знайшли висвітлення в монографіях. Офіційна історіографія схвально оцінює обидва статути та різнопланові заходи МНО й урядовців в освітній галузі. Значна критика цих документів міститься в щоденниках і спогадах учасників подій. Нечисленна історіографія освітніх реформ за період 1890–1905 рр. вказує на зміни в ставленні урядовців до освітнього питання, які проявилися в прагненні переглянути статут 1884 р., активній роботі комісії з розробки нового статуту та прийнятті «Тимчасових правил» 1905 р., якими було повернуто окремі попередні демократичні норми.
    Процес розробки реформи середньої школи досить повно висвітлений як в офіційній історіографії, так і в працях істориків, педагогів, громадських діячів. Дискусія відбувалася між прихильниками й противниками класичної освіти. У публіцистиці й монографіях освітяни засудили бездумне копіювання німецьких порядків та засилля класицизму. Офіційне ставлення можновладців до питання загальнообов’язковості та безоплатності початкового навчання не сприймалося прогресивними колами суспільства, які виступили за освіту для обох статей, обов’язкову й безкоштовну. Історіографія свідчить, що впровадити реформу початкової школи в такому вигляді держава була неготова, переклавши фінансовий тягар на земства та приватних осіб. Певна фінансова й організаційна підтримка початкових шкіл земствами позитивно оцінювалася в ліберальній історіографії. У працях консервативно налаштованих авторів показано, що поміщики висловилися за розвиток ремісничих училищ, оскільки відчували потребу в робочих руках, не підтримуючи загальноосвітню школу. Опубліковані видання дозволяють стверджувати, що реформа початкової школи була проведена в «дозволених» межах і полягала в запровадженні загальної освіти для обох статей, проте не було проголошено обов’язковості й безоплатності навчання.
    Аналізуючи радянську історіографію освітніх реформ можна стверджувати, що радянська влада поставила під жорсткий контроль виробництво знання та його генераторів. Однак, саме радянськими істориками та педагогами створені комплексні праці з історії університетів і гімназій. У нарисах з історії педагогіки практично відсутня зайва необґрунтована критика діяльності видатних педагогів і натхненників реформ початкової школи. Проте радянські вчені давали загальні оцінки освітнім реформам крізь призму розвитку студентських і революційних рухів. Вивчення реалізації реформ на місцях не було для них пріоритетним завданням.
    Нині дослідники, активно вивчають проведення освітніх реформ у регіонах. Якщо в дорадянській та радянській історіографії університетський (1884 р.) і гімназичний (1871 р.) статути цілковито одержали негативні оцінки прогресивної громадськості, то сучасні автори відмовляються від критичних оцінок документів, наголошуючи на позитивних наслідках обмежень автономії навчальних закладів. Це стосується не лише прагнення уникати терміну «реакційний статут», а й оцінок статутів.
    4.6. Історіографія реформ органів місцевого й міського самоврядування вказує, що дорадянські автори акцентували увагу на питаннях недосконалості базового законодавства, зумовлену неточністю окремих норм, щодо розподілу повноважень, яка призвела до протистояння між органами самоврядування та губернською владою й водночас до протиріч між губернськими та повітовими земствами. Обговорення конфлікту сформувало державницьку та громадівську концепції самоврядування. Питання відсутності найнижчої земської одиниці у волості та єдиного координаційного центру також знайшло всебічне висвітлення в тогочасній історіографії, з яким тогочасні автори пов’язували недовершеність земської реформи. Дорадянська історіографія достатньо висвітлила всі етапи розробки, втілення й наслідки реформ органів самоврядування, підкреслюючи значний внесок земств і міських дум у р
  • Стоимость доставки:
  • 200.00 грн


ПОИСК ДИССЕРТАЦИИ, АВТОРЕФЕРАТА ИЛИ СТАТЬИ


Доставка любой диссертации из России и Украины