Пшеничний Тарас Юрійович Українська греко-католицька церква (1939 - 1991 рр.): історіографія

Краткое описание

Пшеничний Тарас Юрійович, заступник декана історич­ного факультету з наукової роботи та міжнародних зв’язків Київського національного університету імені Тараса Шев­ченка: «Українська греко-католицька церква (1939 - 1991 рр.): історіографія» (07.00.06 - історіографія, джерелоз­навство та спеціальні історичні дисципліни). Спецрада Д 26.001.20 у Київському національному університеті імені Тараса Шевченка

Київський національний університет імені Тараса Шевченка
Міністерство освіти і науки України
Київський національний університет імені Тараса Шевченка
Міністерство освіти і науки України
Кваліфікаційна наукова
праця на правах рукопису
ПШЕНИЧНИЙ ТАРАС ЮРІЙОВИЧ
УДК [930.24:271.4] (477) "1939/1991"
ДИСЕРТАЦІЯ
УКРАЇНСЬКА ГРЕКО-КАТОЛИЦЬКА ЦЕРКВА
(1939 – 1991 РР.): ІСТОРІОГРАФІЯ
07.00.06 – історіографія,
джерелознавство та спеціальні історичні дисципліни
Подається на здобуття наукового ступеня доктора історичних наук
Дисертація містить результати власних досліджень. Використання ідей,
результатів і текстів інших авторів мають посилання на відповідне джерело
____________ Т.Ю. Пшеничний
Науковий консультант: Коцур Анатолій Петрович, професор, доктор
історичних наук
Київ 2019

ЗМІСТ
Перелік умовних скорочень …………………………………………………….22
ВСТУП …………………………………………………..……..…………………..23
РОЗДІЛ 1. ІСТОРІОГРАФІЯ, ДЖЕРЕЛЬНА БАЗА І ТЕОРЕТИКОМЕТОДОЛОГІЧНІ ЗАСАДИ ДОСЛІДЖЕННЯ……………………………...32
1.1. Стан наукової розробки проблеми …………….….………………….32
1.2. Джерельна база дослідження …………………………………………42
1.3. Теоретично-методологічні основи дослідження ……….…………...48
РОЗДІЛ 2. УКРАЇНСЬКА ІСТОРИЧНА НАУКА І ПИТАННЯ ІСТОРІЇ
ГРЕКО-КАТОЛИЦЬКОЇ ЦЕРКВИ В УКРАЇНІ У 1939 – 1991 рр. ………..62
2.1. Українська греко-католицька церква в історичних дослідженнях
(1939 – 1991 рр.) …………………………………………………………………...62
2.2. Провідні тенденції сучасної історіографії Української грекокатолицької церкви радянської доби ……………………………………………..82
2.3. Історія Української греко-католицької церкви 1939 – 1991 рр. в
зарубіжній історіографії ………………………………………………………..…92
РОЗДІЛ 3. ІСТОРИЧНА ДУМКА ПРО СПРОБИ ЛІКВІДАЦІЇ
УКРАЇНСЬКОЇ ГРЕКО-КАТОЛИЦЬКОЇ ЦЕРКВИ У 1939 – 1945 рр. …101
3.1. Оцінка становища УГКЦ у 1939 – 1944 рр. …………………………..101
3.2. Наукова думка про Українську греко-католицьку церкву в умовах
другої радянської окупації західних областей УРСР. …..………………...…...130
3.3. Результати та нові дослідницькі стратегії вивчення суспільнополітичних ініціатив митрополита Андрея Шептицького у 1939 – 1944 рр. ...163
РОЗДІЛ 4. ІСТОРІОГРАФІЯ ЛЬВІВСЬКОГО
ПСЕВДОСОБОРУ 1946 р…………………………………………………….....178
4.1. Історіографічний аналіз урядових ініціатив щодо узаконення
ліквідації УГКЦ у 1945 р.………………………………………………….……..179
4.2. Формування наукового дискурсу з проблематики створення та
функціонування „Ініціативної групи” у 1945 – 1946 рр. ……............................191
21
4.3. Львівський псевдособор у вітчизняній та зарубіжній історичній
думці………………………………………………………………………….……203
РОЗДІЛ 5. „КАТАКОМБНИЙ ПЕРІОД” УКРАЇНСЬКОЇ ГРЕКОКАТОЛИЦЬКОЇ ЦЕРКВИ В НАУКОВИХ ПРАЦЯХ...................................244
5.1 Українська історична думка в еміграції про Українську грекокатолицьку церкву в післясоборовий час. …………………...............................245
5.2. Церковне питання в ідеологічній парадигмі істориків радянської
доби………………………………………………………………………………...267
5.3. Підпілля Української греко-католицької церкви в сучасному
історіографічному просторі ……………………………………………………...275
РОЗДІЛ 6. ІСТОРИЧНА ДУМКА ТА УКРАЇНСЬКА ГРЕКОКАТОЛИЦЬКА ЦЕРКВА В ДОБУ ПЕРЕБУДОВИ, ЛЕГАЛІЗАЦІЇ ТА
ВИЗНАННЯ ….…………......................................................................................304
6.1. Церковне питання в історичних дослідження доби перебудови …..304
6.2. Історіописання з проблематики легалізації Української грекокатолицької церкви у 1990-х рр.............................................................................320
6.3. Сучасні досягнення в наукових досліджень з історії відродження
Української греко-католицької церкви наприкінці 1980-х – 1991 рр...……….336
ВИСНОВКИ…….…………………………………………………………365
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ………..376
ДОДАТКИ………………………………………………..………………..432

Список литературы

ВИСНОВКИ
Здійснене дослідження історіографічного наративу про Українську грекокатолицьку церкву в 1939 – 1991 роках дає змогу зробити такі узагальнення та
висновки.
1. Встановлено, що період з 1939 по 1991 рр. в історіографії Української
греко-католицької церкви, а це час „першої” та „другої” радянської окупації
західноукраїнських земель, доба їхньої німецької окупації під час Другої
світової війни, ліквідація і підпільне існування цієї церкви та процес виходу її з
підпілля включно із легалізацією – залишається малодослідженим в сучасній та
зарубіжній історичній науці. Значною мірою історіописання про УГКЦ в
Радянському Союзі представлене нині в тематичних дисертаційних
дослідженнях К. Будз, О. Маслій, В. Марчука, І. Андрухіва, С. Гуркіної,
Н. Сердюк та ін. Окрім того воно фрагментарно представлене в наукових
розвідках Б. Боцюрківа, Н. Шліхти, Т. Бублика, В. Сергійчука, Я. Стоцького та
ін. Доволі поверхнево, із зарубіжних вчених, греко-католицьку історіографію
аналізує Т. Снайдер, Е. Прус, М. Чех та ін.
Вивчення генези історіографічного процесу дозволило встановити його
неоднорідність, що вплинуло на обґрунтування періодизації історіографії
Української греко-католицької церкви в 1939 – 1991 рр. Зокрема автором
визначено 6 періодів. Вони мають як спільні, так і відмінні риси, а тому до
їхнього розгляду інколи застосовуються спільні методологічні підходи. Проте
крайня відмінність між ними полягає у виділенні актуальних питань з огляду на
точку зору дослідника, його світоглядність, віровизнання, історіософський
підхід, вміння виходити поза межі традиційного способу мислення (науково
креативити). Вагому роль при виробленні спеціальних методологічних
прийомів відіграє вміння історика комплексно сприймати події і явища епохи
та їхню динаміку.
366
2. Аналіз праць з історії Української греко-католицької церкви в 1939 –
1991 рр. сприяє відновленню повноти картини антирелігійної кампанії на
прикладі західноукраїнських земель, де церковне питання було тісно пов’язане
з питанням національним. В силу обставин часу, продиктованих переходом
західноукраїнських земель до складу Радянського Союзу, політикоідеологічною парадигмою другої половини ХХ ст. та її масштабними
гуманітарними наслідками, тема УГКЦ потрапила на маргінеси історичної
науки. Вивчення її як однієї з найчисельніших церковних конфесій в Україні
станом на початок 1940-х рр., харитативної діяльності греко-католицького
духовенства, монашества, мирян тощо, тривалий час носило фрагментарний
характер. У різні періоди окремі історики порушували лише поодинокі теми,
які стосувалися її далекого та близького минулого. У 1940-х рр. завдяки
зусиллям української наукової еміграції греко-католицька тематика стала
набувати зацікавлення серед науковців. Популярними, зазвичай, були теми, що
стосувалися її відносин із державою, репресій проти духовенства, монашества
та вірних, підпілля УГКЦ тощо. Тобто історики, перебуваючи під впливом
західноєвропейської чи американської історичної думки, зосереджували увагу
спочатку на популярних і не до кінця оцінених питаннях. Здійснений аналіз
наявних на сьогодні наукових праць з історії УГКЦ дозволяє констатувати, що
за причиною відсутності фундаментальних, розгорнутих, аналітичних
досліджень стоїть також проблема якості праць. Постає загроза ланцюгової
реакції, згідно з якою руйнується історіографічна база, за якою слідує підрив
концептуальних основ науки як такої. Наявний науковий масив досліджень все
ж не достатньо відповідає вимогам суспільства та науки загалом. Насамперед
йдеться про відсутні спеціальні історіографічні дослідження з історії
Української греко-католицької церкви. З тих, які є у наявності, це лише праці
Д. Дорошенка, І. Назарка, О. Оглоблина, А. Пекаря Г. Лужницького,
Б. Боцюрківа та деяких інших вчених. Трансформації суспільно-політичного
367
характеру на початку 1990-х рр. і зміни в інформаційному просторі Української
Держави стимулювали вітчизняну історичну науку до відродження та
очищення від штаму радянського ідеологічного вірусу. Позитивним наслідком
цього процесу став своєрідний науковий прорив, увінчаний появою
різноманітних розвідок з історії церкви загалом та УГКЦ зокрема. У них, в
більшій або ж меншій мірі, порушувалися питання, пов’язані з
історіографічною проблематикою. Характерною рисою більшості таких робіт
були аналіз бібліографії з досліджуваної теми і вузька тематика. Серйозний
їхній недолік полягав у відсутності ґрунтовної аналітики історіографічного
процесу.
Таким чином, екскурс у пізнання вітчизняної церковної історії другої
половини ХХ ст. дозволяє побачити не лише загальний образ української
церкви, в умовах радянської та німецької політичних систем, а також саму
УГКЦ, як осердя українського національного руху, з усіма її структурами та
вірними, у протидії режимам, що сіють терор, страх, безбожність,
братовбивство. Окрім цього, знайомство з науковими розвідками на грекокатолицьку тематику дає змогу побачити одну зі сторін боротьби народу за
власну ідентичність, гідність, державу.
3. Джерельна база, використана в дисертації, є систематизованою та
репрезентативною. Вона представлена 8 групами джерел: 1) періодичними
виданнями; 2) опублікованими документами; 3) спогадами та епістолярною
спадщиною; 4) пастирськими посланнями єпископів; 5) узагальнюючими та
монографічними виданнями; 6) матеріалами музейних експозицій; 7)
дисертаційними дослідженнями та авторефератами дисертацій; 8) науковобібліографічними покажчиками.
До наукового обігу вперше введені маловивчені та розпорошені
матеріали, які дозволяють усебічно розкрити тему дослідження. Для їхнього
ґрунтовного аналізу використовувалися словники, навчальні посібники,
368
спеціальна церковна література та церковне канонічне право. Позитивними
наслідками цього процесу стало порушення досі недосліджуваних тем,
спростування „вироків” радянської історичної думки щодо колабораціонізму
греко-католицького митрополита А. Шептицького, патріарха Й. Сліпого та
інших єпископів і добровільності скликання населенням Галичини
„Львівського собору” у березні 1946 р. На підставі аналізу документальної бази
представлено еволюцію суспільного сприйняття фактів про масштаби репресій
в західних областях Української РСР протягом 1940-х – 1980-х рр., підготовку і
здійснення кампанії щодо легалізації УГКЦ.
4. Визначено, що історіографічний процес із вивчення історії
Української греко-католицької церкви проходив у кілька етапів. На нього
впливали Друга світова війна, трансформація історичної науки в Радянському
Союзі, запровадження антирелігійної кампанії, розвиток історичних досліджень
у середовищі української наукової еміграції, доба перебудови та розпад СРСР.
Відповідно до такої класифікації, греко-католицька проблематика розглядалася
по-різному. Так, вітчизняні науковці розглядали її як невід’ємну складову
української церковної історії, що в силу суспільно-політичних трансформацій
підпала під ідеологічне форматування. Однак дослідники виділяють специфіку
становища УГКЦ в умовах війни і післявоєнну добу. На підставі вивчення
архівних джерел вони підкреслювали особливе місце цієї конфесії в церковній
політиці Радянського Союзу та Німеччини: вербування духовенства до
співпраці спецслужбами обох держав, маніпуляція політичними прагненнями
вірян, розробка спеціальних програм по дискредитації єпископату та
монашества, придушення дисидентських настроїв в греко-католицькому
підпіллі тощо.
У роботі наголошується, що на початку 1940-х рр. історія УГКЦ почала
зазнавати серйозних змін. Вітчизняний центр її вивчення емігрував за межі
СРСР, а на її канонічних територіях нею займалася радянська історична наука.
369
Відповідно, виділяється два, відмінних між собою, підходи до дослідження
українського греко-католицизму, формуються чіткі і відмінні між собою
методологічні концепції трактування конфесії. У середовищі української
наукової еміграції було сформовано патріотичний підхід до її вивчення. Окрім
того, емігрантська історіографія Української греко-католицької церкви
виступає як символ патріотизму, героїзму, відданості національній спадщині
українського народу та вченню Церкви загалом. Її єпископат, духовенство і
монашество набувають символу мучеництва. Популярним у середовищі
еміграції був науковий журнал „Богословія”, в якому систематично
публікувалися статті по історії греко-католицької церкви. Натомість,
характерною рисою радянської історіографії щодо УГКЦ були заперечення
канонічності цієї конфесії, звинувачення в державній зраді, шпигунстві.
Частково такої ж думки дотримувалися вчені, які належали до країн
соціалістичного табору.
Над актуалізацією історії греко-католицької церкви в Радянському Союзі
працювали українські науковці в діаспорі, які представляли клерикальне і
світське середовище. До першого відносять священиків І. Патрила, А. Пекаря,
І. Нагаєвського, І. Дацька, І. Хому, А. Сапеляка. Друге, натомість, представлене
такими видатними вченими як Д. Дорошенко, Л. Цегельський, В. Ленцик,
О. Шульгин, І. Городоцький, Г. Лужницький. На різних етапах життя усі вони
були пов’язані між собою науковими центрами, установами чи університетами
в яких працювали. Такими осередками української наукової думки, в яких
розвивалася вітчизняна церковна історія були, зокрема, Український Вільний
Університет, Український Католицький Університет св. Климента Папи, який
заснував у 1963 р. в Римі Патріарх Української греко-католицької церкви
Йосип Сліпий та інші католицькі навчальні заклади. Можна стверджувати, що
українські вчені в діаспорі всіляко протистояли фальсифікації української
370
церковної історії. Вони зуміли вибудувати концепцію її вивчення та
репрезентувати перед міжнародною науковою спільнотою.
З проголошенням Незалежності України історична наукова парадигма
зазнала відчутних позитивних змін. Почали виокремлюватися цілі наукові
структури, які зайнялися вивченням греко-католицької церкви. Передусім –
Інститут історії церкви при Українському Католицькому Університеті. Грекокатолицька тематика стала предметом вивчення на історичних факультетах
Київського національного університету імені Тараса Шевченка, Львівського
національного університету імені Івана Франка, гуманітарному факультеті
Національного університету „Києво-Могилянська Академія” тощо. До плеяди
сучасних відомих дослідників вітчизняного греко-католицизму належать
науковці як зі світського, так і клерикального середовища. Зокрема, це
В. Пащенко, В. Панченко, І. Андрухів, В. Сергійчук, В. Марчук, Б. Прах,
Б. Гудзяк, О. Турій, С. Гуркіна, Т. Бублик та багато інших. Упродовж 1990-х –
2000-х рр. з’явилася і низка дисертаційних робіт з історії УГКЦ, які збагатили
сучасну історіографічну думку. Їхнє авторство належить О. Єгрешій,
С. Гуркіній, В. Чорнопиській, Т. Бублику, К. Будз, О. Маслій. Спільна риса цих
робіт полягає, зокрема, у протидії радянській фальсифікації історії українського
греко-католицизму. Так, на початку 1990-х рр. завдяки відкритому доступу до
архівних фондів вчені зуміли виділити феномен радянських репресій проти
УГКЦ. Так, В. Сергійчук у своїх перших публікаціях оприлюднив низку
задокументованих імен осіб, які чітко вказували на організацію кампанії по
ліквідації Берестейської унії у післявоєнній УРСР. Між істориками все частіше
траплялися дискусії щодо масштабів антиунійної політики ЦК ВКП(б) та ЦК
КП(б)У, роботи радянських спецслужб по розробці греко-католицького
підпілля, його функціонування загалом тощо. Такі теми формували у нової
генерації науковців попит на подальші наукові пошуки та дискурси.
371
5. Встановлено сучасні методологічні прийоми при вивченні
історіографії Української греко-католицької церкви 1939 – 1939 рр.
Зазначається, що з проголошенням Незалежності України, апелювання до
національної методологічної парадигми і висвітлення крізь її призму
вітчизняної церковної історії стало цілком логічною необхідністю. Створення
національного інструментарію, який би служив національним інтересам
української історичної науки, стало викликом для нової плеяди вітчизняних
вчених. З інтерпретації складних сторінок минулого, його об’єктивізації,
очищення від марксистсько-ленінського кліше розпочався процес руйнації
ідеологічного розмежування в наукових досліджень.
На підставі аналізу вітчизняного і зарубіжного досвіду наукового
пізнання з’ясовано, що методологія церковно-історичних досліджень
складається з прийомів, які прийнято застосовувати для вивчення її об’єкту:
церковних осіб, монастирів, документів із церковного життя тощо. Разом з тим
автор відзначає, що при вивченні еволюції історичної думки з історії
Української греко-католицької церкви існують і специфічні засоби для такого
роду досліджень, оскільки змушені відображати синхронність історіографічної
традиції з особливостями проблематики, специфіку джерельної бази,
понятійно-категоріального апарату, особливості релігійної свідомості
суспільства. При цьому також акцентується увага і на тому факті, що надмірне
тяготіння автора до окремих методологічних категорій стає загрозою для
однобокого судження. Для прикладу наводиться історіографічна парадигма, яка
представлена працями клерикальної наукової еміграції. У них часто-густо
подавалися емоційні умовиводи подій і явищ, пов’язаних з оцінками
Львівського псевдособору та „катакомбного” періоду УГКЦ.
При виконанні дисертаційного дослідження автором було використано
принципи історизму, хронологічної послідовності, об’єктивності, системності,
372
історичної закономірності, аналітичного осмислення, всебічності пізнання
історичного процесу тощо.
При вивченні історіографії Української греко-католицької церкви другої
половини ХХ ст. важливе місце займає правильне використання, інтерпретація
та застосування понятійно-категоріального апарату. Адже його невідповідність
з тематикою дослідження чи хибне інтерпретування термінів ставить під
загрозу предмет та об’єкт дослідження. З цього приводу відзначається, що до
сьогодні відсутній єдиний підхід до використання окремих понять, а саме –
„історія українського греко-католицизму”, „історія Католицької церкви в
Україні”, „історія уніатської церкви”, „греко-католицьке підпілля”, „підпілля
УГКЦ”, „катакомбна церква”, „возз’єднані/невозз’єднані” та інші.
6. Встановлено, що у 1940-х – 1980-х рр. церковне життя в СРСР
загалом, а греко-католицька проблематика зокрема, ставали об’єктом вивчення
зарубіжних вчених. Поява іноземних наукових розвідок на церковно-релігійну
тематику в Радянському Союзі було явищем поодиноким. А ті, які потрапляли в
руки читачів, проливали світло на складні соціо-гуманітарні процеси в „країні
рад”. Зокрема британська дослідниця С. Рамет у 1989 р. зробила спробу
проаналізувати релігійну та національну політику в Радянському Союзі,
показати їхній невід’ємний тандем. У 1990-х рр. до цієї тематики зверталися й
інші дослідники – Ф. Вольтерс, Ж. Зеліньскі, Г. Янг, С. Степ’єн. Проте
більшість праць носили загальний характер і про місце УГКЦ в радянському
релігійному просторі йшлося мало або ж не згадувалося взагалі. На сучасному
етапі історіописання греко-католицька тематика в СРСР є предметом вивчення
Т. Снайдера, Г. Мотики, А. Хлєбовіча, Б. Цивінського та ін. Необхідно
відзначити, що роботи іноземних вчених на початку 1990-х ставали
історіографічною базою для наукових пошуків вітчизняних істориків.
7. З’ясовано, що й в радянській історіографії греко-католицька тематика
не була позбавлена уваги і представлена роботами А. Шиша, С. Даниленка,
373
К. Дмитрука, Д. Мануйлова, М. Мчедлова, А. Бєлова. Щоправда, в усіх працях
УГКЦ розглядали крізь призму тих методологічних прийомів та принципів,
якими керувалася уся гуманітаристика в СРСР (рафінований підхід до історії
більшовицького руху та ролі Комуністичної партії в „національній історії”;
„сталінізація” науки; догматизація минулого; викривлення та цензурування
історичних джерел; ліквідація історичної пам’яті тощо). Таким чином, у
дослідженні наголошується, що Українська греко-католицька церква практично
до кінця 1980-х рр. знаходилася під постійною „атакою” радянської історичної
науки. В силу зміни державно-політичної парадигми після смерті Й. Сталіна і
відбулася певна лібералізація суспільного життя, чого не скажеш про зміни в
науково-інформаційному просторі. На сторінках офіційного видання РПЦ
„Журнал Московської Патріархії”, яке виходило у Радянському Союзі,
періодично друкувалися статті „антиуніатського” спрямування. Першим
світським науковим часописом, у якому почали друкуватися наукові розвідки з
історії греко-католицької церкви в СРСР, став „Український історичний
журнал”. Уже на початку 1990-х рр. у ньому з’явилися статті Ю. Курносова та
В. Сергійчука, в яких відображалися масштаби радянської окупації
західноукраїнських земель та антицерковної кампанії в регіоні. Загалом, аналіз
історіографії УГКЦ у середині та другій половині ХХ ст. вказує на існування
двох напрямків щодо вивчення історії Української греко-католицької церкви –
світського і церковного. Обидва вони представлені як за межами Радянського
Союзу, так і в самому СРСР. Відмінність між ними лежала у площині
методології, принципів наукового пізнання, визначення прийомів дослідження
тощо.
8. Виходячи із наукового осмислення історіографії Української грекокатолицької церкви у 1939 – 1991 рр., з’ясовано, що низка питань, пов’язаних з
нею, залишається відкритою для подальших досліджень. Зокрема це стосується
функціонування системи духовної освіти в греко-католицькому підпіллі (про це
374
фрагментарно описала у своїй дисертації К. Будз), значення духовенства УГКЦ
у дисидентському русі, участі вірних та української еміграції у боротьбі за
легалізацію церкви тощо. Додаткової уваги вчених потребує вивчення
взаємовідносин греко-католицького духовенства і монашества з українськими
націоналістичними формуваннями та радянськими спецслужбами протягом
1950 – 1980 рр. Практично недослідженою залишається тема, що стосується
діяльності Української греко-католицької церкви в діаспорі після Львівського
псевдособору. Лише частково описується доля окремих священиків та
єпископів, представників монаших згромаджень та їхня діяльність в умовах
жорсткого державного контролю церковно-релігійної сфери в СРСР.
Абсолютно відкритим продовжує бути питання оцінки участі вірних УГКЦ в
українському русі спротиву у післявоєнну добу в західних областях УРСР.
Ґрунтовного аналізу потребує на сьогодні регіональний аспект вивчення
греко-католицької проблематики. В історіографії майже не відображено аналіз
виживання священиків та їхніх родин, життя і побуту монахів і монахинь, які в
силу обставин змушені були влаштовуватись на державні роботи і
реалізовувати своє покликання таємно. Безумовно „білі плями” існують у
вивченні життєписів єпископів УГКЦ, які діяли в умовах підпілля і тих, які
емігрували чи були репресовані. Власне, це надає зазначеним темам особливої
перспективності, оскільки на них є запит у самого суспільства, а не лише у
середовищі науковців.
Враховуючи той факт, що об’єктивізація минулого – це першочергове
завдання історика, вивчення вітчизняної церковної історії на сучасному етапі
розвитку держави є завданням національної безпеки. Поява наукових розвідок з
греко-католицької проблематики пов’язана також із необхідністю подолання
упередженого ставлення до УГКЦ серед населення не західноукраїнських
регіонів. За цим, першочергово, стоїть завдання розвінчати радянські міфи про
цю конфесію, зняти з неї та її духовенства ярлик „колаборанта” та „ворога
375
народу”, а український народ вилікувати від штаму радянського вірусу.
Актуалізує таку необхідність нині процес декомунізації в державі, в рамках
якого відбувається повернення українському народові імен його героїв.
Протягом останніх років це вилилося у виданні спеціальних наукових розвідок
присвячених і діяльності діячів Української греко-католицької церкви, їхній
участі в національному русі опору в 1940-х – 1980-х рр. Зокрема, слід
відзначити роботу М. Буртняка, у якій автор ґрунтовно описав долю окремих
родин греко-католицьких священиків, які були тісно пов’язані з Організацією
Українських Націоналістів. Новітні підходи до висвітлення регіональної історії
УКГЦ в 1939 – 1991 рр. здійснили І. Андрухів, Я. Стоцький, С. Гуркіна,
Б. Прах, М. Сопилюк та інші. Вагомий внесок у подалання радянських міфів
про греко-католицьке монашество зробила О. Маслій та В. Чорнописька.
Таким чином, сьогодення ставить перед науковцями завдання не лише
ретранслювати відомості про події та явища минулого, але і якісно та
неупереджено представляти їх суспільству. Особливий запит до істориків лунає
від молодої генерації українців, які бажають більш відвертого оприлюднення
інформації про минуле. Вихід за межі „наукової зони комфорту” є викликом
для вчених, а водночас і пошуком нових способів інтерпретації складних
сторінок історії.