РОЗВИТОК УКРАЇНОЗНАВСТВА В УКРАЇНІ (1991–2011 рр.) : РАЗВИТИЕ УКРАИНОВЕДЕНИЯ В УКРАИНЕ (1991-2011 гг)

Краткое описание

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ, МОЛОДІ ТА СПОРТУ УКРАЇНИ
КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ
ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

На правах рукопису

Санченко Анна Юріївна

УДК 394 (4 укр) “1991/2011”

РОЗВИТОК УКРАЇНОЗНАВСТВА В УКРАЇНІ (1991–2011 рр.)

спеціальність 09. 00. 12 – українознавство (історичні науки)

Дисертація на здобуття наукового ступеня
кандидата історичних наук

Науковий керівник
Бевз Тетяна Анатоліївна
д.і.н., доцент

Київ – 2012

ЗМІСТ

ВСТУП……………………………………………………………………………….3
РОЗДІЛ 1. Історіографічні та методологічні засади, джерельна база дослідження………………………………………………………………………..…8
1.1. Стан дослідження проблеми…………………………………………............8
1.2. Джерельна база…………………………………………………………...….24
1.3. Методологія дослідження……………………………………………….......31
РОЗДІЛ 2. Взаємозалежність процесу побудови незалежної України і розвитку українознавства як системи інтегративних знань……………….…………….....42
2.1. Нові тенденції та концептуальні підходи у розвитку українознавства…..42
2.2. Державотворчі процеси в Україні в українознавчому вимірі…………….83
РОЗДІЛ 3. Інституціоналізація новітнього українознавства як наукового напряму……………………………………………………………………...…......117
3.1. Інституціоналізація новітнього українознавства в Україні.………..…....117
3.2. Становлення новітнього українознавства за межами України……….....169
ВИСНОВКИ……………………………………………………………….……...199
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ ……………....204

ВСТУП

Актуальність теми. Кардинальні зміни у житті українського суспільства в умовах відновлення і утвердження державної незалежності України потребують якісно нового інтерпретування, вироблення нової стратегії дій у вирішенні насущних завдань розвитку. Суспільні виклики сучасності об’єктивно зумовлюють потребу наукового осмислення буття українського народу в цілісності, а це здатне забезпечити українознавство як інтегративна система знань про Україну та українство. Видатні українські діячі початку ХХ ст. трактували і утверджували українознавство як «філософію і політику державності». У нових історичних умовах розпочалося відродження українознавства, яке покликане суспільством для розв’язання важливих проблем сучасної держави. Адже розвиток науки про Україну та українство відбувався у нерозривній єдності із самоусвідомленням, консолідацією, самоствердженням українського народу, формуванням суспільних і державних форм його буття.
В історії становлення та інституціоналізації новітнього українознавства важливе місце посідає період 90-х рр. ХХ ст. – першого десятиліття ХХІ ст., коли утверджувалися його основи як науки та навчальної дисципліни, переосмислювалися функції, мета і завдання, формувалася методологія новітнього українознавства як науки, визначалися нові підходи в її організації.
Актуальність дослідження визначається тим, що незважаючи на реформаційні процеси в усіх сферах суспільного життя, намагання презентувати об’єктивні оцінки розвитку українського буття, мають місце факти дискредитації і фальшування знань про Україну та українців, недооцінки владними структурами їх значення. З огляду на таку ситуацію, пріоритетним залишається дослідження ключових проблем українознавства, еволюційного процесу його становлення та розвитку.
Наукове українознавство на сучасному етапі має стати тією основою, якої не вистачає у процесі становлення повноцінної української нації і побудови нової України. Актуальність роботи полягає також і в тому, що процес становлення і розвитку новітнього українознавства – тема в історії української науки недостатньо досліджена.
Актуальність теми визначається також тим, що сучасний етап консолідації і утвердження національної ідентичності українців, ставить перед українознавством завдання відповісти на виклики сучасності.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційна робота виконана у відділі історичних та теоретико-методологічних проблем українознавства Національного науково-дослідного інституту українознавства у межах двох тем НДР НДІУ МОН України: «Український етнос у світовому часопросторі» (державний реєстраційний № 0107U002234) та «Українознавство в побудові громадянського суспільства в Україні» (державний реєстраційний № 0107U002238).
Об’єктом дослідження є новітнє українознавство у 1991–2011 рр. та його зв’язок з державотворчими процесами.
Предметом дослідження є визначальні тенденції та особливості розвитку новітнього українознавства як науки, його вплив на реалізацію завдань, що постали перед українською державою у процесі національного відродження, консолідації суспільства, утвердження національної ідентичності.
Метою дослідження є розкриття процесу становлення новітнього українознавства як системи знань про Україну, узагальнення теоретичних положень змісту і засад національної політики української держави.
Відповідно до мети дослідження визначені такі завдання:
- проаналізувати стан наукової розробки питання, визначити джерельну базу дослідження, охарактеризувати рівень її репрезентативності та інформаційної достатності, окреслити методологічні основи дослідження;
- дослідити основні питання державотворчої політики, визначити завдання, які стоять перед українознавством як консолідуючою ланкою українського суспільства;
- дослідити роль українознавства в утвердженні національної ідентичності українського народу;
- окреслити розвиток новітнього українознавства;
- висвітлити розвиток українознавчих центрів на території України та вплив українознавства на сучасну освіту;
- дослідити діяльність сучасних центрів українознавства за кордоном та їх зв’язки з Україною.
Хронологічні рамки дисертації охоплюють період 1991–2011 рр. Нижня межа обумовлена проголошенням незалежності України. Верхня межа датується кінцем першого десятиріччя нового століття, часом коли українознавство утвердилося як наука і навчальна дисципліна.
Методологічну основу дослідження становлять загальнонаукові принципи історизму, об’єктивності, системності, науковості, всебічності та логічності, які зумовлюють вивчення й узагальнення інформації на основі науково-критичного аналізу. Під час розробки теми застосовано як загальнонаукові, так і спеціальні методи наукового пізнання: аналізу і синтезу, індукції, дедукції, аналогії, порівняльний. Поєднання їх та комплексне використання дозволило зреалізувати сформульовані в дисертації дослідницькі завдання і досягти поставленої мети.
Наукова новизна роботи полягає в постановці актуальної теми та її розробці як самостійної дослідницької проблеми. Уперше в історіографії розвиток новітнього українознавства розглядається як самостійний об’єкт дослідження, що дозволило поглянути на нього як на цілісну науку і навчальну дисципліну. Доповнено наявні знання про його розвиток упродовж двадцятиріччя незалежності;
Автором здійснено узагальнюючий аналіз процесу розвитку новітнього українознавства на основі наукових принципів і методів дослідження, сучасних теоретико-методологічних засад українознавчої науки; на основі системного аналізу уточнено процес становлення і розвитку наукових засад новітнього українознавства, розкрито їхню суть і значення для інституціоналізації комплексної системи знань про Україну та українців; доведено, що вченими-українознавцями здійснено визначення й дано обґрунтування взаємозалежності стану етнонаціонального, громадянського та державного розвитку українського народу й розвитку українознавства як науки; поглиблено знання про історію розвитку українознавчих центрів на території України та їх вплив на сучасну освіту; акцентуючи увагу на українознавстві як консолідаційному елементі українського суспільства, з’ясовано основні напрями політики у незалежній Україні щодо питань національної ідентичності та консолідації українського народу.
Практичне значення проведеного дослідження полягає у додатковому обґрунтуванні теоретичних засад українознавства як комплексної та інтегрованої системи знань про Україну і український світ, в узагальненні і збагаченні досвіду українознавчих досліджень, можливості використання для підготовки нормативних вузівських курсів з українознавства, історії української державності, історії України.
Апробація роботи. Дисертаційні матеріали були апробовані у доповідях і тезах на: Міжнародному конгресі «Українська мова вчора, сьогодні, завтра в Україні і світі» (Київ, 2005), ХІІ Щорічній науковій конференції «Україна: людина, суспільство, природа», (Київ, 2006), ІІ Міжнародному конгресі «Українська освіта у світовому часопросторі» (Київ, 2007), Всеукраїнській науково-практичній конференції, присвяченій 90-річчю від дня заснування Національної академії наук України «Україна: від самобутності – до соборності» (Київ, 2008), ІІІ Міжнародному конгресі «Українська освіта у світовому часопросторі» (Київ, 2009), Міжнародній науково-практичній конференції «Українознавство у світовому гуманітарному просторі» (Київ, 2010), Міжнародній конференції «Українознавство та всесвітня історія: теоретико-методологічні засади наукових парадигм» (Київ, 2011). Положення дисертаційного дослідження використовувалися в обговореннях на методологічних засіданнях відділу ННДІУВІ МОНмолодьспорт України.
Публікації. Проблематику дисертаційного дослідження висвітлено у 5 статтях, 4 опубліковані у фахових виданнях.
Структура і обсяг дисертації. відповідає поставленій меті та виконанню основних завдань дослідження. Робота складається зі вступу, трьох розділів, семи підрозділів, висновків, списку використаних джерел та літератури (275 позицій). Повний обсяг тексту дослідження становить 229 сторінок, з них 203 – основного тексту.

Список литературы

ВИСНОВКИ

З огляду на перспективи розвитку наукових студій в українознавстві видається винятково актуальним осмислення нової парадигми українознавства, аналіз його джерельного та історіографічного підґрунтя, під яким розуміють, з одного боку, джерельно-документальну базу, тобто комплекс носіїв первинних відомостей про витоки, зародження та розвиток українського етносу, його трансформацію в українську націю, багатовікову боротьбу за волю, свободу і незалежність, за власну державу, про його мову, культуру, ментальність, національну ідею, про місце українства в розвитку світової цивілізації.
Грунтовних українознавчих досліджень з’являється все більше. Проте це дослідження лише окремих проблем українознавства, а не українознавства як науки вцілому. Тому важливо пам’ятати, що українознавство – це інтегрована та впорядкована система наукових знань про Україну й українців. Надалі потрібна координація та кооперація зусиль фахівців, науково-системний метод, вивчення, аналіз та інтерпретація, тому що українознавство синтезує та інтегрує дослідження і відкриття усіх наук, які займаються Україною та світовим українством. Завдяки зусиллям П. Кононенка з’являються професійні науковці-українознавці, які роблять значний внесок у розвиток українознавства як науки та навчальної дисципліни.
20 років функціонування незалежної України дає підстави до серйозних роздумів і висновків, одним із яких є проблема пошуку власного місця у світовому та європейському просторі, що безпосередньо пов’язано із обранням національних моделей розвитку, звільнення від важкого шлейфу тоталітарного суспільства. У цьому контексті важливим є рівень згуртованості суспільства, рівень національної свідомості, розуміння державно-стратегічних завдань.
Дослідження українознавства як науки у роки незалежності України дає підстави виділити основні його напрями та структурні компоненті: 1) розроблення та оформлення ідеї становлення українознавства як системи наукових інтегративних знань; 2) формування організаційно-наукових українознавчих структур; 3) розроблення концептуальних, теоретико-методологічних засад розвитку науки; 4) створення єдиного центру з координації наукових досліджень в галузі українознавства; 5) інституалізація українознавства як науки і навчальної дисципліни в системі українського державотворення.
На сучасному етапі розбудови Української незалежної держави триває активний розвиток українознавства як інтегрованої системи знань про Україну та українство в світі. Під новітнім українознавством розуміють не механічну сукупність, а філософську цілісність знань про Україну та українство, отриманих у період після відновлення державної незалежності України.
Упродовж 1991–2009 рр. відбулася модерна інституціалізація українознавства як інтегрованої, міждисциплінарної, системної науки, завершується методологічна переорієнтація дослідників, формується якісно нова генерація молодих українознавців, започаткована діяльність нових українознавчих осередків як в Україні, так і в діаспорі, помітно збагатилася джерельна база досліджень.
Основні проблеми державотворчої політики – це несформоване громадянське суспільство та, поки що, відсутність політичної нації. Саме ці два чинники можуть гарантувати міцність та стійкість держави перед зовнішніми погрозами та викликами сучасності. Українознавство ж як наука має величезний потенціал для того, щоб реалізувати або посприяти створенню таких умов, де може розвиватися здорове суспільство та зростатиме сильна нація. Потрібно проводити наукові конференції, міжнародні конгреси, де домінуватиме питання виховання нового молодого українця, патріота своєї держави, який піклуватиметься про добробут своєї країни як про свій власний. Пропаганда національної ідеї повинна стати інструментом державотворчого процесу. Процеси державотворення в Україні значно випереджають процеси формування політичної нації і громадянського суспільства. Політика не має системного бачення місця України в сучасному світі, а також не усвідомлює пріоритетних національних інтересів.
Проведено дослідження національної ідентичності та самоідентифікації кожної людини окремо та народу в цілому. Нація, яка усвідомлює свою індивідуальність, сприймається світом як самодостатня цілісність. Завдання українознавства як науки та українознавця як науковця, у даному випадку, розповісти наскільки українці самодостатній народ, звести нанівець державні розбіжності щодо власної орієнтаційної налаштованості та пріоритетних цілей. Ідеологічна стратегія держави має бути підпорядкована завданням виховання громадянської ідентичності, яка виступає як політична форма загальнонаціональної ідентичності, а також є фундаментом патріотизму.
Провівши комплексне дослідження українознавства як науки у роки незалежності України, процес становлення та розвитку його можна поділити на такі етапи: перший етап – створення інституту українознавства (1992 р.) при Київському державному університеті. У цей час розробляється концепція інституту та створюється теорія концентрів П. Кононенком. Головною метою його створення було виховання українців для України. Відбувається впровадження українознавства в наукову систему та системи освіти, культури, державного управління. Другий етап – це створення науково-дослідного інституту українознавства (2000 р.), а також перепідпорядкування інституту Міністерству освіти і науки України. Це період розкриття українознавства та науковців-українознавців. Починає видаватися періодичний науковий журнал «Українознавство», що значно розширює можливості дослідників. Проводяться міжнародні конгреси стосовно сучасного стану української освіти. Відкривається постійно діюча аспірантура зі спеціальностей – Українознавство (філософські науки) та Українознавство (історичні науки). Започатковується щорічне проведення міжнародного конкурсу з українознавства для учнів. Створюються філії інституту в українських навчальних закладах. Налагоджуються зв’язки із зарубіжними центрами, кафедрами та інститутами українознавства. Науково-дослідний інститут українознавства починає видавництво Збірника наукових праць, що також збільшує спектр діяльності українознавців.
Сучасний етап розбудови української держави, утвердження української ідентичності і соборності, подолання ідеологічних нашарувань та стереотипів, успадкованих від минулого, об’єктивно зумовлюють потребу у науковому осмисленні буття українського народу, яке спроможне забезпечити українознавство як інтегративна частина знань про Україну.
Аналіз досвіду розвитку українознавчої науки, її діапазону засвідчує її перебування у логічній залежності від наявності власної держави. Доведено, що найбільші здобутки науки про Україну і українців отримано в умовах української державності. З огляду на недооцінку новітнього українознавства створюється загроза для існування національної держави.
Безперервна трансформація здобутків українського минулого, що найбільш адекватно акумулюється у новітньому українознавстві, сприятиме активізації творчого потенціалу українців, консолідації нації, стане візитною карткою місця України у глобалізаційному просторі. Тенденції розвитку новітнього українознавства дадуть змогу відповісти на виклики ХХІ ст. лише за умов критичного використання набутого досвіду, консолідації українознавчих сил і в Україні та за її межами, пошуку нової парадигми наукових досліджень, підготовки нової генерації дослідників.
В соціокультурному аспекті українознавство інституційно від самого початку формувалося як наука, покликана висловити світоглядно-філософські, політичні, освітні, моральні, природознавчі, художні, загалом всі життєтворчі засади й цінності українства. Адже тільки при наявності такої науки українське суспільство й українська держава набувають можливості спиратися на власну самосвідомість (на «національний інтерес») у системі сучасних глобальних тенденцій, викликів і загроз. Українознавство утвердилося, таким чином, як наука про легітимність українського суспільства в умовах ліберальної тоталітаризації.

Рекомендації
- при вивченні теорії держави та громадянського суспільства особливу увагу варто звертати на тенденції розвитку українського етносу, нації, починаючи з давніх часів, акцентуючи увагу на елементах демократії, виборності, колективізму, відповідальності, обмеження влади, контроль над владою, народоправство, які притаманні українському народу;
- окреслити розуміння ідеології українського державотворення в широкому плані як системи цілісних орієнтацій особи і суспільства, систем, ідей, принципів, норм, установок, ідеалів, цілей, що прийнятні для всіх громадян держави і орієнтують їх на забезпечення цілісності і міцності держави, консолідації нації, економічне і культурне піднесення;
- зосередити особливу увагу науковців при написанні підручників та читанні курсів з історії України, політології та інших гуманітарних дисциплін на темах української державності, громадянського суспільства, традиціях українознавства.
- сприяти створенню філій та українознавчих центрів у регіонах України, звернутися до директивних органів у сприянні їх реалізації;
- сучасному політикуму використовувати надбання соціально-політичних, гуманітарних наук та українознавства з традицій української державності та ідей та елементів становлення громадянського суспільства у сучасній практичній діяльності;
- здійснити компаративний аналіз світового досвіду у розгляді ідей та еволюції громадянського суспільства, зберігаючи межі раціональності і допустимості.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ

1. ДОКУМЕНТИ.

1. Акт проголошення незалежності України (24 серпня 1991р.) // Відомості Верховної Ради України. – 1991. – № 38. – С. 502.
2. Витяг з наказу Міністерства освіти і науки України про відкриття аспірантури у Науково-дослідному інституті українознавства зі спеціальності 09.00.12 – українознавство (філософські та історичні науки) від 1 липня 2002 р. // Науково-дослідний інститут українознавства: Довідник до 15-річчя діяльності / Упорядник О. Б. Ярошинський. – К.: НДІУ, 2007. – С. 204.
3. Вітання Президента України В. А. Ющенка учасникам Міжнародного конгресу «Українська мова вчора, сьогодні, завтра в Україні і світі» 2005 р. // Науково-дослідний інститут українознавства: Довідник до 15-річчя діяльності / Упорядник О. Б. Ярошинський. – К.: НДІУ, 2007. – С. 209.
4. Вітання Президента України Л. Д. Кучми колективу Інституту українознавства Національного університету імені Тараса Шевченка з 5-ю річницею від дня заснування // Науково-дослідний інститут українознавства: Довідник до 15-річчя діяльності / Упорядник О. Б. Ярошинський. – К.: НДІУ, 2007. – С. 184.
5. Вітання Президента України Л. М. Кравчука учасникам Міжнародної науково-практичної конференції «Роль вищих навчальних закладів (інституцій) у розвитку українознавства» 1992 р. // Науково-дослідний інститут українознавства: Довідник до 15-річчя діяльності / Упорядник О. Б. Ярошинський. – К.: НДІУ, 2007. – С. 178.
6. Декларація прав національностей України від 01.11.1991 // Відомості Верховної Ради України. – 1991. – № 53. – С. 799.
7. Декларація про державний суверенітет від 16.07.1990 // Відомості Верховної Ради УРСР. – 1990. – № 31. – С. 429.
8. Закон України «Про національні меншини в Україні» від 25.06.1992 // Відомості Верховної Ради України. – 1992. – № 36. – С. 529.
9. Закон Української Радянської Соціалістичної Республіки «Про мови в Українській РСР» від 28.10.1989 // Відомості Верховної Ради УРСР. – 1989. – Додаток до № 45. – С. 631.
10. Звернення народних депутатів України до віце-прем’єр-міністра України Смолія В.А. про утворення Державної Академії українознавства Міністерства освіти і науки України // Науково-дослідний інститут українознавства: Довідник до 15-річчя діяльності / Упорядник О. Б. Ярошинський. – К.: НДІУ, 2007. – С. 200–203.
11. Інститут Українознавства ім. І. Крип’якевича. НАН України в 2002 році. Інформаційний бюлетень. – Львів: Інститут Українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України, 2003. – 176 с.
12. Інститут Українознавства ім. І. Крип’якевича. НАН України в 2003 році. Інформаційний бюлетень. – Львів: Інститут Українознавства ім. І.Крип’якевича НАН України, 2004. – 152 с.
13. Інститут Українознавства ім. І. Крип’якевича. НАН України в 2005 році. Інформаційний бюлетень. – Львів: Інститут Українознавства ім. І Крип’якевича НАН України, 2006. – 164 с.
14. Інститут українознавства імені І. Крип’якевича Національної Академії Наук України: Наукова діяльність,структура, працівники / Я. Ісаєвич (відп. ред.). – Львів: Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України, 2001. – 335 с.
15. Постанова Кабінету Міністрів України. № 1247 від 7.08.1998. Про розроблення державних стандартів вищої освіти // Електронний ресурс. – Режим доступу: http:// www.uapravo.net/data2008/base59/ukr59376.htm
16. Конституція України від 28.06. 1996 // Відомості Верховної Ради України. – 1996. – № 30. – С. 141.
17. Кучма Л. Виступ Президента України Л. Д. Кучми на ІІІ Всесвітньому форумі українців у національному палаці «Україна» 18 серпня 2001 року / Л. Кучма // Українознавство. – 2002. – Число 1–2. – С. 8–14.
18. Лист Комісії з питань народної освіти і науки Верховної Ради України Голові національної ради України з питань науки та технологій щодо проекту наукової програми «Українознавство» поданої Інститутом українознавства від 11 листопада 1992 р. // Науково-дослідний інститут українознавства: Довідник до 15-річчя діяльності / Упорядник О.Б. Ярошинський. – К.: НДІУ, 2007. – С. 176.
19. Лист міністра закордонних справ України Г. Й. Удовенка директору Інституту українознавства П. П. Кононенку щодо утворення громадської Ради при МЗС по зв’язках з українцями за кордоном // Науково-дослідний інститут українознавства: Довідник до 15-річчя діяльності / Упорядник О. Б. Ярошинський. – К.: НДІУ, 2007. – С. 179.
20. Ліцензія Міністерства освіти і науки України Науково-дослідному інституту українознавства про дозвіл на надання освітніх послуг по підвищенню кваліфікації вчителів та викладачів з українознавства, філософії, філології та історії від 11 вересня 2002 р. // Науково-дослідний інститут українознавства: Довідник до 15-річчя діяльності / Упорядник О.Б. Ярошинський. – К.: НДІУ, 2007. – С. 205.
21. Наказ Вищої атестаційної комісії України про створення спеціалізованої вченої ради в Науково-дослідному інституту українознавства МОН України з правом прийняття до розгляду та проведення захистів дисертацій на здобуття наукового ступеня доктора (кандидата) наук зі спеціальності 09.00.12 – українознавство (філософські та історичні науки) від 17 травня 2006 р. // Науково-дослідний інститут українознавства: Довідник до 15-річчя діяльності / Упорядник О. Б. Ярошинський. – К.: НДІУ, 2007. – С. 210–212.
22. Наказ Головного управління освіти у м. Києві про організацію навчання педагогічних працівників м. Києва для одержання другої вищої освіти за спеціальністю – викладач українознавства Інститутом українознавства Київського національного університету імені Тараса Шевченка від 24 жовтня 1997 р. // Науково-дослідний інститут українознавства: Довідник до 15-річчя діяльності / Упорядник О. Б. Ярошинський. – К.: НДІУ, 2007. – С. 181.
23. Наказ Міністерства вищої і середньої спеціальної освіти Української РСР про Інститут українознавства Київського державного університету імені Тараса Шевченка як самостійний навчально-науковий підрозділ від 24 січня 1992 р // Науково-дослідний інститут українознавства: Довідник до 15-річчя діяльності / Упорядник О.Б. Ярошинський. – К.: НДІУ, 2007. – С. 171.
24. Наказ Міністерства освіти і науки України про утворення Науково-дослідного інституту українознавства від 21 липня 2000 р. // Науково-дослідний інститут українознавства: Довідник до 15-річчя діяльності / Упорядник О. Б. Ярошинський. – К.: НДІУ, 2007. – С. 186–187.
25. Наказ Міністерства освіти України про організацію факультету підвищення кваліфікації викладачів та фахівців з української мови й літератури, народознавства та української мови як іноземної в Інституті українознавства при Київському університеті від 27 жовтня 1992 р. // Науково-дослідний інститут українознавства: Довідник до 15-річчя діяльності / Упорядник О.Б. Ярошинський. – К.: НДІУ, 2007. – С. 172–173.
26. Науково-дослідний інститут українознавства. Довідник до 15-річчя діяльності. – К., 2007. – 216 с.
27. Нові політичні реалії України. Заключне слово Президента України Л. Д. Кучми на науково-практичній конференції 16 червня 2001 року // Урядовий кур’єр. – 2001. – 19 червня.
28. Постанова Кабінету Міністрів України про утворення Науково-дослідного інституту українознавства у сфері управління Міністерства освіти і науки від 21 червня 2000 р. № 1003 // Науково-дослідний інститут українознавства: Довідник до 15-річчя діяльності / Упорядник О. Б. Ярошинський. – К.: НДІУ, 2007. – С. 185.
29. Постанова Президії Вищої атестаційної комісії України про внесення до «Переліку спеціальностей наукових працівників» спеціальності 09.00.12 – «Українознавство» від 20 лютого 1997 р. // Науково-дослідний інститут українознавства: Довідник до 15-річчя діяльності / Упорядник О. Б. Ярошинський. – К.: НДІУ, 2007. – С. 180.
30. Рішення Комісії з питань народної освіти і науки Верховної Ради України про Інститут українознавства при Київському національному університеті імені Тараса Шевченка від 7 лютого 1992 р. // Науково-дослідний інститут українознавства: Довідник до 15-річчя діяльності / Упорядник О. Б. Ярошинський. – К.: НДІУ, 2007. – С. 174–175.
31. Розпорядження Кабінету Міністрів України про передачу будівлі Науково-дослідному інституту українознавства від 16 листопада 2002 р. // Науково-дослідний інститут українознавства: Довідник до 15-річчя діяльності / Упорядник О. Б. Ярошинський. – К.: НДІУ, 2007. – С. 207.
32. Розпорядження Кабінету Міністрів України про умови оплати праці працівників Науково-дослідного інституту українознавства від 17 червня 2004 р. // Науково-дослідний інститут українознавства: Довідник до 15-річчя діяльності / Упорядник О. Б. Ярошинський. – К.: НДІУ, 2007. – С. 208.
33. Свідоцтво Міністерства юстиції Української РСР про реєстрацію статуту громадського об’єднання «Асоціація «Інститут українознавства»» від 29 березня 1991 р. // Науково-дослідний інститут українознавства: Довідник до 15-річчя діяльності / Упорядник О. Б. Ярошинський. – К.: НДІУ, 2007. – С. 163.
34. Сесія, присвячена десятиріччю Науково-дослідного інституту українознавства // Українознавство. – 2002. – Число 3(4). – С. 15–34.
35. Статут Науково-дослідного інституту українознавства. Зареєстрований МОН України 10 жовтня 2000 р. // Науково-дослідний інститут українознавства: Довідник до 15-річчя діяльності / Упорядник О. Б. Ярошинський. – К.: НДІУ, 2007. – С. 188–199.
36. Удовенко Г. Науково-дослідний інститут українознавства. Довідник до 10-річчя діяльності. – К, 2002. – С. 47–48.
37. Указ Президента України від 12 лютого 2007 року № 105/2007 «Про Стратегію національної безпеки України» // Електронний ресурс. – Режим доступу: www.president.gov.ua/documents/5806.
38. Українознавство. Навчальна програма нормативної дисципліни для вищих закладів освіти // Навчально-виховні програми з українознавства. –– К., 1997. – 107 с.
39. Українознавство: Концепції, програми, документи / Інститут українознавства Київського університету ім. Тараса Шевченка. – К.: ІСДО, 1995. – 199 с.
40. Українська Центральна Рада. Документи і матеріали. – К., 1996. – Т. 1. – С.
41. Українське суспільство 1992–2006. Соціологічний моніторинг / НАН України; Інституту соціології / В.Ворона (ред.), М.Шульга (ред.) – К, 2006. – С. 577.
42. Українське суспільство 1994-2005. Динаміка соціальних змін / В. Ворона, М. Шульга (ред.). – К.: Інститут соціології НАН України, 2005. – 635 с.
43. Українське суспільство 2003. Соціологічний моніторинг. [Зб. аналіт. матеріалів] За ред. В. Ворона, М. Шульга – К.: Інститут соціології НАН України, 2003. – 589 с.
44. Ухвала Вченої ради Київського державного університету ім. Т. Г. Шевченка про створення Інституту українознавства при Київському університеті від 4 листопада 1991 р. // Науково-дослідний інститут українознавства: Довідник до 15-річчя діяльності / Упорядник О. Б. Ярошинський. – К.: НДІУ, 2007. – С. 170.

2. МОНОГРАФІЇ І СТАТТІ.
45. Антонюк О. Державна самоідентифікація України в процесі реалізації національних інтересів (початок) / О. Антонюк // Персонал. – 2007. – № 10. – С. 8–15.
46. Антонюк О. Державна самоідентифікація України в процесі реалізації національних інтересів (подовження) / О. Антонюк // Персонал. – 2007. – № 11. – С. 4–11.
47. Баканідзе О. Україна і Грузія: точки перетину / О. Баканідзе // Українознавство. – 2001. – Число 1. – С. 104–107.
48. Баран В. Від слов’ян до України / В. Баран // Етнічна та етнокультурна історія України. – К., 2005. – С. 288–296.
49. Баран В. Історичні витоки українського народу / В. Баран / – К.: Ґенеза, 2005. – 208 с. (у співав.).
50. Баран В. Походження українського народу / В. Баран / Монографія. – К., 2002. – 403 с. (у співав.).
51. Баран В. територія давніх слов’ян (за даними мовознавства) / В. Баран / Давня історія України. – К, 2000. – С. 19–25. (у співав.).
52. Барков В. Ю., Розова Т. В. Проблема консолідації українського суспільства / В. Ю. Барков, Т. В. Розова / Український соціум / За ред. В.С. Крисаченка. – К., 2005. – С. 650–657.
53. Бевз Т. Держава у теоретичних концепціях Н.Я. Григор’єва / Т. Бевз // Нова політика. – 1999. – №3. – С. 48–52.
54. Бевз Т. До питання про національну ідею / Т. Бевз // Наукові записки Інституту політичних і етнонаціональних досліджень НАН України. – К., 2000. – Вип. 10. – С. 11–20.
55. Бевз Т. До питання про націю / Т. Бевз // Україна: вчора, сьогодні, завтра. Збірник наукових праць. – К, 1999. – С. 151–161.
56. Бевз Т. Політологічний аспект української національної ідеї / Т. Бевз // Україна: національна ідея. Матеріали міжнародної наукової конференції. – К.: Мілп, 2003. – С. 630–639.
57. Бевз Т. Українська державність: ідеологія, політика, практика (система народознавства у теоретичних концепціях Н. Григор’єва) / Т. Бевз – К.: ІПіЕНД, 2004. – 248 с.
58. Бевз Т. Українська національна вдача (ментальність) у контексті дослідження українознавства / Т. Бевз // Збірник наукових праць Науково-дослідного інституту українознавства. – К.: Українське агентство інформації та друку «Рада», 2004. – Т. ХІ. – С. 449–463.
59. Бжезінський З. Україна у геостратегічному контексті / З. Бжезінський / А. Іщенко (пер. з англ.). – К.: Видавничий дім «Києво-Могилянська Академія», 2006. – 102 с.
60. Биркович В., Гурницький Р. Роль фактора консолідації в трансформаційних суспільствах / В. Биркович, Р. Гірницький // Шляхи і можливості консолідації українського суспільства. Матеріали «круглого столу» експертів. – Мукачево, 2005. – С. 42–46.
61. Білик Б. І. Етнокультурологія. Навч. посіб. / Б. І. Білик / Державна Академія керівних кадрів культури і мистецтв. – К.: ДАКККіМ, 2005. – 160 с.
62. Боднар В. Л., Боднар В. В. Роль, значення і проблеми відродження української культури в полікультурному просторі Придністров’я / В. Л. Боднар, В. В. Боднар / Збірник наукових праць Науково-дослідного інституту українознавства. – К.: Українське агентство інформації та друку «Рада», 2007. – Т. XV. – 512 с.
63. Бойко О. Д. Україна 1991–1995 рр.: Тіні минулого чи контури майбутнього?: Нариси з новітньої історії / О. Бойко. – К.: Магістр-S, 1996. – 207 с.
64. Бойко О. Д. Україна в 1985–1991 рр. Основні тенденції суспільно-політичного розвитку / О. Бойко / НАН України. Інститут політичних та етнонаціональних досліджень. – К.: ІПіЕНД, 2002. – 306 с.
65. Борисенко В. Правда про поліетнічність України / В. Борисенко / Збірник наукових праць НДІУ. – К., 2006. – Т, ХІ. – С. 508–514.
66. Борисенко В. Проблеми і перспективи розвитку національної культури в системі освіти / В. Борисенко // Українознавство. – 2006. – № 3. – С. 211–215.
67. Боряк О. О. Україна: етнокультурна мозаїка. / С. Головко (голов. ред.). – К.: Либідь, 2006. – 328 с.
68. Брегер П., Лукман Т. Социальное конструирование реальності. Трактат по социологии знания / П. Брегер, Т. Лукман. – М.: «Медиум», 1995. – 323 с.
69. Важливі віхи на шляху становлення незалежної соборної України. / О. М. Кулик (відп. ред. упоряди.); С. Кульчицький, Б. Візницький (авт. статтей); Київське крайове об’єднання Всеукраїнського об’єднання «Просвіта» ім. Тараса Шевченка, центр підтримки творчої молоді «Ініціатива ХХІ століття». – К.: ПП Городенський, 2004. – 29 с.
70. Васюк А. В. Базові засади становлення й еволюція сучасних україно-польських відносин / А. В. Васюк // Актуальні проблеми вітчизняної та всесвітньої історії: Наукові записки РДГУ. – Рівне: РДГУ, 2009. – Вип. 15. – С. 73–76.
71. Вдовенко С. М. Закордонне українство в національному державотворчому процесі: ідентифікація, організація, взаємовідносини / С. М. Вдовенко / Національна академія державного управління при Президентові України. – Чернігів: ЧДТУ, 2004. – 209 с.
72. Верига В. За межами Батьківщини: Зб. наук. ст. і доп. / В. Верига. – Львів: Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України, 2002. – 364 с.
73. Власюк О. Пріоритет консолідації українського суспільства / О. Власюк // Шляхи і можливості консолідації українського суспільства. Матеріали «круглого столу» експертів. – Мукачево, 2005. – С. 22–26.
74. Ворона В. Українське суспільство від «реального соціалізму» до демократії «західного типу» / В. Ворона // Українське суспільство 1992–2007. Динаміка соціальних змін. – К., 2007. – 544 с.
75. Воропай Т. Ідентичність у соціальній антропології Дугласа Кельнера / Т. Воропай // Соціологія: теорія, методи, маркетинг. – 2000. – № 2. – С. 43–50.
76. Воропай М. Проблеми збереження національної ідентичності українців Вороніжчини та Курщини наприкінці ХХ – на початку ХХІ століття / М. Воропай // Етнічна історія народів Європи: Збірник наукових праць. – Вип. 23. – К.: УНІСЕРВ, 2007. – С. 62–67.
77. Гаєвський Б.А. Сучасна українська політологія / Б. А. Гаєвський – К.: МАУП, 1999. – 325 с.
78. Гелнер Е. Нації та націоналізм / Е. Гелнер // Націоналізм / Пер. з англ. – К.: Таксон, 2003. – 300 с.
79. Гнатенко П. И. Национальная психология / П. И. Гнатенко – Дніпропетровськ, «Поліграфіст», 2000. – 309 с.
80. Гомотюк О. Є. Злет і трагедія українознавства на зламі епох (90-ті рр. ХІХ – перша третина ХХ ст.): Монографія / Гомотюк О. Є. – Тернопіль: Економічна думка, 2007. – 552 с.
81. Гомотюк О. Університети як осередки українознавчих досліджень / О. Гомотюк // Українознавство. – 2005. – Число 3.– С. 119–128.
82. Гомотюк О. Здобутки українознавства: історичні уроки / О. Гомотюк // Українознавство. – 2010. – № 4(37). – С. 44–49.
83. Гомотюк О. Українська національна ідея та її реалізація за часів Івана Мазепи / О. Гомотюк // Вісник Ужгородського університету. Серія : Історія. – 2011– С. 80–88.
84. Гомотюк О. Українська національна ідея у княжу добу / О. Гомотюк // Мандрівець. – 2011 . – № 6 (90). – С. 19–25.
85. Гордієнко М. Етнонаціональна політика у сучасному українському суспільстві / М. Гордієнко // Персонал. – 2006. – № 5. – С. 22–28.
86. Гордієнко М. Мовно-культурні та політичні чинники виховання патріотичної особистості в умовах кризи національної свідомості / М. Гордієнко // Українознавство. – 2006. – № 4. – С. 265–271.
87. Горенко-Баранівська Л.І. Культура як українознавство / Л. І. Горенко-Баранівська – К.: МЕФ, 2003. – 156 с.
88. Грабовський С. Глибинні корені проблем сучасної України / С. Грабовський // Сучасність.—2006. – № 3. – С.
89. Григор’єв-Наш. Про навчання дітей рідній історії / Григор’єв-Наш // Григор’єв-Наш Історія України в народних думах та піснях. – К.: «Веселка», 1993.
90. Гримич М. В. Два виміри національного характеру / М. В. Гримич // Наука і суспільство. – 1991. – № 8. – С. 27–30.
91. Гринів О. Мова і проблеми політичної ідентичності в Україні / О. Гринів // Українознавство. – 2005. – № 4. – С. 46–50.
92. Грицак Я. Й. Нарис історії України: формування модерної української нації ХІХ-ХХ століття / Я. Й. Грицак – К., 1996. – 364 с.
93. Грицик Л. Українознавство в Грузії: шляхи розвитку, проблеми, перспективи / Л. Грицик // Українознавство. – 2002. – Число 4. – С. 250–252.
94. Грушевський М. На порозі нової України / М. Грушевський– К.: Наукова думка, 1991. – 128 с.
95. Грушевський М. Хто такі українці і чого вони хочуть / М. Грушевський. – К.: Т-во «Знання» Україна, 1991. – 240 с.
96. Денисюк С. Системний аналіз як метод сучасного українознавства / С. Денисюк // Українознавство. – 2006. – № 1 (18). – С. 72–73.
97. Дергачов О. Роль фактора консолідації в трансформаційних суспільствах / О. Дергачов // Шляхи і можливості консолідації українського суспільства. Матеріали «круглого столу» експертів. – Мукачево, 2005. – С. 14–22.
98. Дергачов О., Полохало В. Метаморфози посткомуністичної влади / О. Дергачов, В. Полохало // Тисяча років української суспільно-політичної думки. – Т. ІХ.– К., 2001. – 375 с.
99. Дзюба І. Інтернаціоналізм чи русифікація? / І. Дзюба / – К.: Видавничий дім «КМ Academia», 1998. – 276 с.
100. Дзюба І. Починаймо з поваги до себе: Ст., доп. / І. Дзюба– К., 2002. – 354 с.
101. Донцов Д. Де шукати наших історичних традицій / Д. Донцов. – 2 Вип. – Львів: Українське видавництво, 1941. – 112 с.
102. Донцов Д. Історія розвитку української державної ідеї / Д. Донцов. – К.: Товариство «Знання» України, 1991. – 46 с.
103. Жеребецький Ю. Освітні зв’язки з Україною (провінції Саскачеван Канади) / Ю. Жеребецький // Українознавство. – 2006. – № 2. – С. 322–330.
104. Залізняк Л. Л. Від склавинів до української нації / Л. Л. Залізняк / Київський національний університет ім. Тараса Шевченка. Центр українознавства. – 2 Вид., Доп. – К.: Бібліотека українця, 2004. – 256 с.
105. Зашкільняк Л. Методологія історії: від давнини до сучасності / Л.Зашкільняк /– Львів: Вид-во ЛНУ ім. І.Я.Франка, 1999. – 228 с.
106. Земзюліна Н. І., Шамара С. О. Націоналізми та ідентичності нової України / Н. І Земзюліна., С. О. Шамара / Українська політична нація: ґенеза, стан, перспективи/ Під ред. В. С. Крисаченко, М. Т. Степико, О. С. Власик та ін. – К., 2003. – С. 240–249.
107. Івашина Н. Україна – Франція: нова епоха відносин / Н. Івашина // Українознавство. – 2005. – Число 3. – С. 254–256.
108. Івашина Н. Українська школа мистецтв у Парижі / Н. Івашина // Українознавство. – 2006. – № 4. – С. 332–334.
109. Ісаєвич Д. Сторінки історії Інституту українознавства ім. І. Крип’якевича НАНУ / Д. Ісаєвич // УІЖ. – 2002. – № 4. – С. 3–26.
110. Ісаєвич Я. Досвід і перспективи наукових взаємообмінів між Україною та діаспорою / Я. Ісаєвич // У співпраці та єднанні увійдемо у XXI століття: Матеріали другого Всесвітнього форуму українців 21–25 серпня 1997 року. – К: Фенікс, 1997.
111. Калакура Я. «Народ без ідеї, що храм без Бога.». Національна ідея як українознавча проблема / Я. Калакура // Українознавство. – 2006. – № 1. – 74–79.
112. Калакура Я. Історична пам’ять як чинник самоідентифікації українців / Я. Калакура // Українознавство. – 2004. – Число 3–4. – С. 206–210.
113. Калакура Я. Історичний антропологізм як методологічний принцип українознавства / Я. Калакура / Збірник наукових праць Науково-дослідного інституту українознавства. – К., 2006. – Т. ХІІІ. – С. 52–55.
114. Калакура Я. Історичні засади українознавства як науки і навчальної дисципліни / Я. Калакура // Українознавство. – 2001. – Число 1. – С. 20–25.
115. Калакура Я. Методи українознавчих досліджень / Я. Калакура // Українознавство. – 2006. – № 2. – С. 85–92.
116. Калакура Я. Методологічний інструментарій українознавця / Я. Калакура // Українознавство. – 2003. – Число 1(6). – С. 76–78.
117. Калакура Я. Місія України з погляду українознавства / Я. Калакура // Українознавство. – 2004. – Число 3–4. – С. 328–331.
118. Калакура Я. Національна ідея очима українознавця (до 70-річчя Леоніда Токаря) / Я. Калакура // Українознавство. – 2004. –Число 1–2. – С. 161–163.
119. Калакура Я. Новітнє українознавство в джерельному та історіографічному вимірах / Я. Калакура // Українознавство. – 2008. –№ 4 (29). – С. 40–44.
120. Калакура Я. С. Методологічний інструментарій українознавця / Я. Калакура / Збірник наукових праць Науково-дослідного інституту українознавства. – К., 2003. – Т. 1. – С. 174–181.
121. Калакура Я. Українська історіографія / Я. Калакура. – К.: Ґенеза, 2004. – 496 с.
122. Калакура Я., Краснодемська І. Осередок українознавства у Мюнхені / Я. Калакура, І. Краснодемська // Українознавство. – 2004. – Число 1–2. – С. 424–431.
123. Карпенко С. Освіта в українській діаспорі. Результати моніторингу на 17 червня 2006 р. / С. Карпенко // Українознавство. – 2006. – Число 2. – С. 111–113.
124. Касьянов Г. Теорії нації та націоналізму / Г. Касьянов / Монографія. – К.: Либідь, 1999. – 352 с.
125. Ключковська І. Українська освіта зарубіжжя як фактор збереження етнонаціональної ідентичності / І. Ключковська // Українознавство. – 2003. – Число 4. – С. 354–360.
126. Ковальчук О. В. Українське народознавство / О. В. Ковальчук– К.: Освіта, 1992. – 176 с.
127. Колесник І. Українська історіографія. (ХVІІІ–поч. ХХ ст.) / І. Колесник – К., 2006. – 457 с.
128. Кононенко П. «Шлях до щастя: самопізнання, закон і свобода» / П. Кононенко // Українознавство. – 2002. – Ч.З. – С.5–13.
129. Кононенко П. Десять років шляхом розвитку українознавства як цілісної науки і освітньої дисципліни / П. Кононенко // Українознавство – наука самопізнання українського народу: Матеріали X щорічної Міжнародної науково-практичної конференції 18–20 жовтня 2001 р. – К., 2001. – С. 6–10.
130. Кононенко П. Концепція українознавства / П. Кононенко // Українознавство. – 2006. – № 2. – С. 85–92.
131. Кононенко П. Національна ідея, нація, націоналізм / П. Кононенко – К.: МАУП; Міленіум, 2005. – 358 с.
132. Кононенко П. П. «Свою Україну любіть…» / П. П. Кононенко. – К.: Твім інтер, 1996. – 224 с.
133. Кононенко П. П. Ad fonts / П. П. Кононенко // Українознавство. – 2003. – Ч. 4(9). – С. 6–19.
134. Кононенко П. П. Українознавство / П. П. Кононенко. – К., Либідь, 1996. – 870 с.
135. Кононенко П. П., Кононенко Т. П. Концепційні основи програми національно-державницького виховання / П. П. Кононенко, Т. П. Кононенко. К.: Т-во «Знання», 2007. – 72 с.
136. Кононенко П. П., Кононенко Т. П. Підсумки та перспективи першого (2006) і другого (2007) міжнародних конгресів «Українська освіта у світовому часопросторі» / П. П. Кононенко, Т. П. Кононенко // Українознавство. – 2007. – № 4. – С. 22–37.
137. Кононенко П. П., Кононенко Т. П. Українознавство ХХІ століття: проблеми методології і шляхи їх розв’язання / П. П. Кононенко, Т. П. Кононенко / Збірник наукових праць НДІ українознавства. – К., 2009. – Т. ХХІІІ. – С. 6–32.
138. Кононенко П. Українознавство – наука самопізнання українського народу / П. Кононенко // Українознавство. – 2002. – Число 1–2. – С. 22–29.
139. Кононенко П. Українознавство третього тисячоліття / П. Кононенко // Українознавство. – 2001. – Число 1. – С. 4–10.
140. Кононенко П. Українознавство: проблеми методології / П. Кононенко // Українознавство. – 2002. – Число 4. – С. 3–5.
141. Кононенко П. Українська національна ідея. Проблема методології / П. Кононенко // Українознавство. – 2008. – № 1 (26). – С. 3–10.
142. Кононенко П. Українська освіта у світовому часопросторі / П. Кононенко // Українознавство. – 2006. – № 3. – С. 8–28.
143. Кононенко П. Українська освіта: стан, проблеми і перспективи в Україні і світі / П. Кононенко // Українознавство. – 2006. – № 3. – С. 253–256.
144. Кононенко П., Кононенко Т. Правда історії – проблема методології / П. Кононенко, Т. Кононенко // Українознавство. – 2002. – Число 4. – С. 39–46.
145. Кононенко П., Кононенко Т. Українська освіта і наука на сучасному етапі: проблеми і перспективи / П. Кононенко, Т. Кононенко // Українознавство. – 2003. – Число 1 (6). – С. 69–75.
146. Кононенко П., Пономаренко А. Українознавство / П. Кононенко, А. Пономаренко. – К.: МАУП, 2005. – 392 с.
147. Кононенко П., Стельмахович М., Усатенко Т., Кононенко М., Бойченко Т., Карташов Р., Лень А., Поклад Н. Концепції школи нової генерації – української національної школи-родини / П. Кононенко, М. Стельмахович, Т. Усатенко, М. Кононенко, Т. Бойченко, Р. Карташов, А. Лень, Н. Поклад // Вісник Київського університету імені Тараса Шевченка. Українознавство. – 1994. – Вип. 1. – С. 7–71.
148. Кононенко П. П. Самоідентифікація української нації як чинник духовного та інтелектуального збагачення суспільства / П.П. Кононенко // Соціокультурні чинники розвитку інтелектуального потенціалу українського суспільства і молодь: Наукові праці та матеріали конференції. – К.: Т-Во «Знання України», 2001. – Вип. 1. – С.434–441.
149. Кононенко Т. Диспозиція начал українознавчого дослідження / Т. Кононенко // Українознавство. – 2005. – Число 4. – С. 235–236.
150. Костирєв А. Ціннісна комунікація як умова консолідації української нації / А. Костирєв // Політичний менеджмент. – 2008. – № 6.
151. Кравчук Л. Україна сьогодні і завтра / Л. Кравчук // Українознавство. – 2004. – Число 1–2. – С. 286–291.
152. Краткий философский словарь / Под ред. А. П. Алексеева. – М.: «Проспект», 2000. – 400 с.
153. Кульчицький С. В. Українська революція 2004 р. / С. В. Кульчицький / Інститут історії України НАН України. – К.: Ґенеза, 2005. – 368 с.
154. Курас І. Історичні підстави української ідеї (еволюція феномена в контексті пошуків етнополітичних моделей) / І. Курас, В. Солдатенко, Т. Бевз // Етнополітологія в Україні. Становлення. Що далі? Збірник. – К.:ІПіЕНД, 2002. – С.112–151.
155. Липа Ю. Призначення України / Липа Ю. – 2 Вид. – Нью-Йорк: Говерля, 1953. – 306 с.
156. Лисий І. По-новому чи як завжди? / І. Лисий // Сучасність. – № 5.