ЛІБЕРАЛІЗАЦІЯ ПРАВООХОРОННИХ ОРГАНІВ ТА СИСТЕМИ СУДОЧИНСТВА УРСР (1953 – 1964 рр.): ІСТОРИЧНИЙ АСПЕКТ : Либерализация ПРАВООХРАНИТЕЛЬНЫХ ОРГАНОВ И СИСТЕМЫ СУДОПРОИЗВОДСТВА УССР (1953 - 1964 рр.): ИСТОРИЧЕСКИЙ АСПЕКТ

Краткое описание

ЧЕРКАСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ
ІМЕНІ БОГДАНА ХМЕЛЬНИЦЬКОГО

На правах рукопису

Боковня Віктор Максимович

УДК 94(477) «1953/1964»

ЛІБЕРАЛІЗАЦІЯ ПРАВООХОРОННИХ ОРГАНІВ
ТА СИСТЕМИ СУДОЧИНСТВА УРСР (1953 – 1964 рр.) :
ІСТОРИЧНИЙ АСПЕКТ

Спеціальність 07.00.01. – історія України

ДИСЕРТАЦІЯ
на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук

Науковий керівник
МОРОЗОВ Анатолій Георгійович,
доктор історичних наук, професор

Черкаси – 2011

ЗМІСТ

ВСТУП 3 – 9

РОЗДІЛ 1 ІСТОРІОГРАФІЯ ТЕМИ, ДЖЕРЕЛЬНА БАЗА, МЕТОДИ І ПРИНЦИПИ ДОСЛІДЖЕННЯ
1.1 Історіографія теми 10 – 25
1.2 Джерельна база дослідження 25 – 31
1.3 Методи і принципи дослідження 31 – 40

РОЗДІЛ 2 СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНЕ ЖИТТЯ УРСР 1953 – 1964 РР. ТА ЙОГО ВПЛИВ НА ЛІБЕРАЛІЗАЦІЮ ПРАВООХОРОННИХ ОРГАНІВ І СИСТЕМУ СУДОЧИНСТВА
2.1 Особливості суспільно-політичного життя УРСР 41 – 66
2.2 Системні зміни у сфері судових та наглядових органів 67 – 103
2.3 Послаблення карально-репресивної активності органів внутрішніх
справ та зміна їхніх завдань 103 – 134

РОЗДІЛ 3 РЕФОРМУВАННЯ ОРГАНІВ ДЕРЖАВНОЇ БЕЗПЕКИ, ПЕНІТЕНЦІАРНОЇ СИСТЕМИ ТА ЗМІНИ ЗАКОНОДАВЧОЇ БАЗИ
3.1 Становлення та діяльність Комітету державної безпеки 135 – 166
3.2 Реформування виправно-трудової системи 166 – 185
3.3 Зміни в законодавчій базі УРСР 185 – 203

ВИСНОВКИ 204 – 216

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ 217 – 249

ВСТУП

Актуальність теми дослідження зумовлена насамперед тим, що вона має не лише значний науковий інтерес, але й тісно пов’язана з утвердженням демократичних засад у житті українського суспільства, невід’ємною рисою якого повинна стати подальша лібералізація державної адміністративно-правоохоронної політики, яка поки-що далеко не завжди відповідає сучасним європейським нормам.
Особливе значення для визначення проблем стану законності та правопорядку, на наш погляд, має дослідження тих переломних моментів в історії українських перетворень, які мають зв’язок з переглядом застарілих підходів до вирішення загальнодержавних проблем, із виробленням якісно нових принципів, створенням нової системи пріоритетів у діяльності інститутів влади. До таких періодів, безперечно, належить і час хрущовського керівництва, який позначений десталінізацією, відновленням норм законності, серйозною перебудовою всієї системи правоохоронних органів країни.
Історичний досвід десятирічного реформування правоохоронної системи радянського суспільства переконливо підтвердив неоднозначність процесів радянської демократизації, яка, з одного боку, дозволяла розлучитися з відвертими виявами беззаконня сталінської епохи, а з іншого – породжувала численні нові негативні моменти.
Можливість реалізації невід’ємних прав і свобод громадян, що належать до важливих завоювань цивілізованого суспільства, значною мірою залежить від специфіки організації та ефективності діяльності правоохоронних органів держави, які утворюють складну систему взаємопов’язаних інститутів та виконують важливі соціальні функції.
Трансформація прерогатив центральних і місцевих управлінських структур, яка стала перманентним явищем життя у сучасній Україні, додатково актуалізує тему ефективної організації діяльності судових і правоохоронних органів. Це зумовлює потребу вивчення історичного досвіду їхнього реформування, взаємодії влади і суспільства під час забезпечення необхідного громадського порядку, протиправної поведінки та злочинності.
У цьому зв’язку нагальною є необхідність вивчення історії еволюції української правоохоронної системи, змін основних державних інститутів, покликаних забезпечити дотримання закону, захист цінностей громадянського суспільства.
Одним із найбільш суспільно-значущих явищ доби «відлиги» (1953 – 1964 рр.) стало докорінне реформування сталінської репресивної правоохоронної діяльності, відновлення норм законності, які зневажалися Й. Сталіним та спрямуванням діяльності правоохоронних органів у конституційне русло.
Ініційовані М. Хрущовим реформи системи органів державного управління, зокрема і правоохоронних органів та системи судочинства, за своїм задумом мали на меті оптимізувати управлінські структури, скоротити чисельність управлінського апарату та зробити його дієвішим. Комплекс задумів і заходів у цьому напрямку стосувався практично всіх ланок державного управління. Їхнім підсумком стало суттєве скорочення витрат на утримання адміністративно-управлінського апарату, надання йому помітної гнучкості та динамічності, забезпечення умов для встановлення тіснішого контакту з виробництвом.
Таким чином необхідність всебічного наукового аналізу функціонування, а головне трансформації діяльності правоохоронних органів в добу «відлиги», коли вони зазнавали кардинальних трансформацій, має як суто наукове так і прикладне значення. Це зумовлено низкою причин. По-перше, у незалежній Україні здійснено демонтаж суспільно-державного ладу, управлінських інститутів, успадкованих від УРСР. Однак молода держава все ще перебуває в стані трансформації, пошуку оптимальної моделі державного устрою, адекватної сучасним реаліям життя. По-друге, становлення нових владних інститутів значною мірою базується на використанні елементів старого управлінського механізму та колишньої генерації управлінців. По-третє, у суспільній свідомості залишаються рудименти породжені сутністю старої соціально-економічної системи, ефективне подолання яких неможливе без наукового осмислення як позитивних, так і негативних складових тогочасних суспільно-владних й управлінських відносин.
Отже, обрана нами для вивчення тема має наукове, суспільно-політичне значення. Цим зумовлено її актуальність.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертацію виконано згідно з комплексною науковою темою кафедри архівознавства, новітньої історії та спеціальних історичних дисциплін Черкаського національного університету імені Б. Хмельницького та Науково-дослідного інституту селянства при Черкаському національному університеті імені Б. Хмельницького «Історичні форми ментальності, соціально-економічної та громадсько-політичної самоорганізації українського селянства» (номер державної реєстрації 0102U006796).
Об’єктом дослідження є внутрішня партійно-державна політика за суперечливих суспільно-політичних умов життя українського радянського суспільства в 1953 – 1964 рр.
Предметом дослідження є трансформації у системі правоохоронних органів та судочинства УРСР 1953 – 1964 рр.
Хронологічні межі дослідження охоплюють 1953 – 1964 рр. Вибір нижньої хронологічної межі (1953 р.) зумовлено початком гострої політичної боротьби за владу серед вищого партійно-державного керівництва в СРСР та пов’язаним з цим пошуком напрямків, форм і методів реформування, змісту і методів діяльності системи правоохоронних органів; верхньої хронологічної межі (1964 р.) – рішеннями жовтневого (1964 р.) пленуму ЦК КПРС, що призвів до швидкого згортання реформ, ініційованих М. Хрущовим.
Територіальні межі дослідження. Опрацьовані автором матеріали стосуються території УРСР у її адміністративних кордонах другої половини ХХ століття.
Мета дослідження полягає у тому, щоб на основі опрацювання здобутків історіографії, значної джерельної бази проаналізувати лібералізацію правоохоронних органів та системи судочинства УРСР 1953 – 1964 рр. у контексті загальних змін суспільно-політичного життя СРСР та адміністративно-правової політики періоду хрущовської «відлиги».
Досягнення поставленої мети передбачає вирішення таких дослідницьких завдань:
– з’ясувати стан наукового вивчення теми, рівень та повноту її джерельного забезпечення, окреслити методологію дослідження;
– дослідити еволюцію радянської адміністративно-правоохоронної політики в УРСР;
– проаналізувати специфіку лібералізації правоохоронних органів і систему судочинства УРСР в роки загальної лібералізації суспільно-політичного життя ;
– вивчити причини суперечливості та незавершеності реформ у правоохоронній сфері 1953 – 1964 рр.;
– охарактеризувати правову базу діяльності правоохоронних органів та системи судочинства в контексті їхньої реорганізації;
– з’ясувати вплив партійних і державних органів СРСР / УРСР в 1953 – 1964 рр. на роботу правоохоронних органів та системи судочинства.
Наукова новизна отриманих результатів полягає в тому, що на базі документальних джерел, в комплексі проаналізовані історичні передумови й основні напрями реформування судових і правоохоронних органів в 1953 – 1964 рр. Новизна наукових підходів обумовлена й тим, що в результаті проведених досліджень у дисертації проаналізовано суперечливий курс на виключення «силових» органів (МВС і КДБ), зі сфери суспільно-політичного життя, як інструменту безпосередньої політичної боротьби, показано, що ця мета в загальних рисах була досягнута до кінця лібералізації.
У рамках системного аналізу з’ясовано, що курс на відновлення «соціалістичної законності» спочатку визначався інтересами боротьби за політичне лідерство. На підставі цього встановлено пріоритетний вплив суб’єктивного блоку чинників на розвиток системи правоохоронних органів УРСР, їх визначальне значення для вирішення питань про створення або ліквідацію правоохоронних структур.
Розкритий принцип відомчих інтересів при розмежуванні сфер впливу, визначені основні внутрішні протиріччя правоохоронних органів, поєднані з розмежуванням функціональних повноважень провідних структур.
Вивчений вплив постановки завдань побудови комуністичного суспільства і подальшого вдосконалення «розвиненого соціалізму» на визначення пріоритетів правоохоронної політики, зокрема, досліджена проблема взаємодії органів правопорядку і громадськості в справі забезпечення законності тощо.
Здійснено значний науковий аналіз змісту та наслідків реформ державного управління в УРСР у 1953 – 1964 рр. в частині судових і правоохоронних органів:
– на основі вивчення історичних обставин встановлено та обґрунтовано етапи реформування української радянської державної системи судових і правоохоронних органів в рамках відповідного періоду. Перший з них у 1953 – 1955 рр. судові і правоохоронні органи мали традиційні риси, які склалися ще в середині 1930 рр. Другий – 1956 – 1957 рр. визначається боротьбою в керівництві КПРС щодо методів, основних напрямів і змісту їх реформування. Третій – 1958 – 1964 рр. характеризується відповідними спробами реформування судових та правоохоронних органів та змін конституційних засад життя суспільства; подано історію розвитку системи судових і правоохоронних органів з одночасним порівнянням того досвіду та нинішнього, з перспективою їх реформування.
Вивчений матеріал дозволяє констатувати, що здійснені в 1953 – 1964 рр. зміни в організації і діяльності органів внутрішніх справ і державної безпеки, у цілому, сприяли оптимізації їх активності. Разом з тим, підсумки перетворень виявилися суперечливими. Оскільки основні зусилля реформаторів були спрямовані на подолання зайвої самостійності даних структур, вони були обмежені, головним чином, горизонтами їх децентралізації і скороченням штатної чисельності. У результаті, підпорядкувавши МВС і КДБ достатньо жорсткому контролю, політичне керівництво країни виявилося нездібним розробити цілісну концепцію їх системного оновлення.
Аналіз процесу реформування пенітенціарної системи дозволив зробити вивід про те, що, не дивлячись на її крайній консерватизм, що максимально утрудняв будь-які перетворення, зміни в даній сфері виявилися вельми істотними. Причому їх не можна зводити лише до інновацій, що свідчать про деяку лібералізацію кримінально-виконавчої практики (відновлення умовно-дострокового звільнення тощо). Особливістю періоду стало прагнення держави максимально підвищити дієвість покарання, добитися перевиховання ув’язнених. При цьому, мабуть, вперше в радянській історії пріоритетне значення набули питання боротьби з професійною злочинністю.
Практичне значення дослідження полягає в тому, що фактологічний матеріал, узагальнення та висновки, які містяться в роботі, значно розширюють сучасні знання з історії України, періоду десталінізації адміністративно-правової політики радянського суспільства. Результати дослідження можуть залучатися як для подальшої розробки історії України другої половини ХХ ст., так і для написання узагальнюючих праць, а також під час викладання лекційних курсів із історії України та розробки спецкурсів для студентів вищих навчальних закладів. Основні положення і висновки дисертації можуть стати у нагоді під час сучасного реформування в Україні, допоможуть урахувати досвід минулого, уникнути помилок у майбутньому.
Апробація результатів дослідження. Основні положення й результати дисертації обговорено на засіданнях кафедри архівознавства, новітньої історії та спеціальних історичних дисциплін Черкаського національного університету ім. Б. Хмельницького. Загальну концепцію дослідження відображено у доповідях і повідомленнях автора на Міжнародній науково – практичній конференції «Барська земля Поділля: європейська спадщина та перспективи сталого розвитку» (м. Вінниця, 2011 р.); Четвертих Міжнародних Гуржіївських історичних читаннях (м. Черкаси, 2011 р.); Всеукраїнській науково – практичній конференції «Суспільно-політичні процеси на українських землях: історія, проблеми, перспективи» (м. Суми, 2011 р.); на ХІІІ Всеукраїнській науковій конференції молодих вчених «Актуальні проблеми природничих та гуманітарних наук у дослідженнях молодих вчених (м. Черкаси, 2011 р.).
Публікації. За матеріалами дослідження опубліковано 7 наукових статей, 4 з яких – у фахових виданнях, визначених переліком ВАК України. Загальний обсяг публікацій становить 2,7 друкованих аркушів.
Обсяг та структура дисертації зумовлені метою, завданнями та характером дослідження. Робота складається зі вступу, трьох розділів, які включають 9 підрозділів, висновків, списку використаних джерел та літератури
(355 позицій). Загальний обсяг дисертації становить 249 сторінок.

Список литературы

ВИСНОВКИ

Прихід до влади М. Хрущова відкрив нову епоху в житті радянського суспільства. Критика культу особи стала основою соціальних і адміністративних змін, що безпосередньо стосувалися значної частини суспільства. Розвиток України у 1950 – середині 1960 рр. відображав перехід радянського суспільства від тоталітаризму до авторитаризму. Внутрішньополітичні, соціальні й економічні зміни, що проводилися в Радянському Союзі, стосувалися безпосередньо і УРСР. Кроки в напрямку демократизації суспільства зумовили провести важливі правки соціальної, правоохоронної та економічної політики, її гуманізацію та орієнтацію на поліпшення життєвого рівня людей.
Лібералізація суспільного життя призвела до суттєвих змін у складі політичної еліти не тільки союзного, а й республіканського рівня. У партійному і державному керівництві УРСР значно зріс прошарок національних кадрів. Можна стверджувати про вихід на політичну арену першої генерації власне української еліти.
Реформа правоохоронної системи мала визначальне значення для формування нового обличчя постсталінського суспільства. Припинення масових репресій, зменшення кримінального тиску, відновлення елементарних норм законності – все це було необхідним для подолання спадку 1930 – 1940 рр. Тому не випадково, що зміни в адміністративно-правоохоронній політиці стали найпершими кроками нового керівництва КПРС і Радянської держави, вжитими відразу ж після смерті Й. Сталіна. Перенапруження громадського організму від безкінечного і нечуваного свавілля добре розуміли політичні лідери країни. Його негайне й безповоротне припинення вони спробували використовувати у своєму внутрішньому суперництві за владу, тому що ім’я рятівника від репресивного гніту бачився дуже корисним і далекоглядним. Перші кроки в цьому напрямку зробив Л. Берія. Безпосередньо керуючи силовими структурами, йому було вигідно розіграти цю політичну карту, у такій спосіб заблокувавши можливість власного викриття після своєї діяльності на вищих постах репресивних відомств. Указ Президії Верховної Ради СРСР «Про амністію», перші реабілітаційні справи виникли як результат його побажань і прагматичних поступів. Об’єднання МВС та МДБ в одне міністерство (МВС) було покликане створити сильну силову структуру, яка б у подальшому сприяла отримати безмежну владу.
Арешт Л. Берії не зупинив змін у правоохоронній системі. Їх генераторами стали інші керівники партії, серед яких був і М. Хрущов. Його спирання на партійний апарат, використання пов’язаних із цим номенклатурно-апаратних можливостей, позначилися на підходах у здійсненні адміністративної реформи. Вже до ХХ з’їзду КПРС органи державної безпеки, прокуратура, суди, МВС були поставлені під контроль партійних комітетів як у центрі, так і в республіках, краях, областях. Вирішення всіх питань правоохоронної сфери стало повноваженнями партії та її адміністративних органів.
У 1953 р. розпочала реабілітація невинно засуджених під час масових репресій. Відповідно до Указу Президії Верховної Ради СРСР від 01.09.1953 р., Прокуратура С'РСР розглядала скарги та заяви засуджених колегією ОДПУ, «трійками» НКВС – УНКВС та Особливою нарадою про відміну рішень, скорочення строку покарання, дострокове звільнення та скасування судимості за попередніми висновками у цих справах МВС СРСР. Верховний Суд СРСР на підставі протесту Генерального прокурора переглядав рішення цих позасудових органів. У 1954 р. була створено комісію Президії ЦК КГІРС та майже 100 комісій у регіонах, які мали право реабілітації й помилування. До перегляду справ залучалися органи прокуратури і КДБ. Право перегляду справ у порядку нагляду було надано Верховному Суду України та обласним судам.
У дисертації відзначено, що сутність нового курсу у правоохоронній сфері полягала у встановленні повного партійного контролю над прокуратурою, судами, КДБ, МВС, що здійснювалося відділами адміністративних органів. Особливий напрямок перебудови був також пов’язаний з кампанією боротьби із бюрократизмом, під час якої скорочувалися штати відомств, проводилися реорганізації, пов’язані з перерозподілом функцій, передусім з їх передачею до місцевих органів. Поряд із цим у країні було створено цілу систему противаг безпосередньо в правоохоронній сфері. Зокрема, найважливішими змінами тут стали: відновлення ролі прокуратури, остаточно закріплене Положенням про прокурорський нагляд 1955 р., зміцнення судової системи (ліквідація військових трибуналів МВС, транспортних судів, підвищення самостійності судів у зв’язку із скасуванням Мінюсту і прийняттям Положення про Верховний Суд УРСР тощо), вжиття цілої низки заходів із послаблення всевладдя МВС. Останнє було досягнуто вже під час утворення КДБ при Раді Міністрів СРСР і в кінцевому результаті закріплене заходами осені 1956 р. з посилення ролі рад депутатів трудящих у керівництві міліцією.
Послаблення ролі та значення органів внутрішніх справ і державної безпеки, їхнє підпорядкування «контролю партії» проводилося, особливо на початковому етапі, дуже обережно, за очевидної затримки щодо працівників державної безпеки. При цьому зазначений період демонтажу, що почався з виділення Комітету державної безпеки при Раді Міністрів СРСР, завершився лише у 1956 р. У МВС він був ознаменований зміною колишнього керівництва, ліквідацією відомчих політорганів і відновленням принципу подвійного підпорядкування. У КДБ укріпленням органів розвідки та оновленням керівництва КДБ. У наступному періоді реальну зміну статусу відомств було закріплено ліквідацією союзного МВС в 1960 р., а також прийняттям Положення 1959 р., зміною структури та кадровими перестановками у КДБ.
Встановлено, що оздоровлення суспільно-політичної атмосфери в країні було пов’язане насамперед із реабілітацією жертв сталінських репресій, з реалізацією в діяльності МВС і КДБ найважливіших партійно-урядових постанов, спрямованих на відновлення норм законності. Водночас ряд фактів, приміром, еволюція паспортного режиму, що зазнали істотних змін під час протистояння МВС і КДБ, свідчили, що їхня діяльність, як і раніше, визначалася, першочерговим вирішенням завдання забезпечення тотального контролю за населенням країни.
Одним із ключових питань було зниження непосильного кримінального тиску, зменшення термінів покарання за здійснення незначних злочинів. Перші кроки в цій сфері були здійснені Указами Президії Верховної Ради СРСР від 30.04.1954 р. «Про застосування покарання у вигляді страти відносно осіб, що вчинили вбивство при обтяжуючих обставинах», і від 10.01.1955 р. «Про відповідальність за дрібні розкрадання».
Однак утвердження ліберальних підходів йшло без поспіху. Воно було нерозривно пов’язане з особистою і груповою боротьбою в політичному керівництві країни. Це особливо помітно в законотворчій діяльності. Лише під впливом рішень XX з’їзду цей процес набув прискорення. Прийнятті в грудні 1958 р. Основи кримінального законодавства і Основи законодавства про судоустрій Союзу РСР і союзних республік і поява в жовтні 1960 р. Кримінального кодексу УРСР свідчили про перехід українського радянського законодавства на якісно новий рівень.
Курс на лібералізацію викликав неоднозначну реакцію громадськості. З одного боку, можна спостерігати усе більш рішучу зміну громадського клімату. Насильницьке пригнічення опозиції та інакомислення вже не вкладається в стереотипи свідомості, що знову формуються. З іншого боку, очевидним є його неприйняття. Зокрема. це відображено в закритому листі ЦК КПРС (05.11.1959 р.) «Про підвищення ролі громадськості у боротьбі зі злочинністю і порушеннями громадського порядку» у ньому зазначалося, що «при розгляді справ деякими судовими працівниками мають місце численні факти неприпустимого, а порою просто незрозумілого лібералізму, поблажливого відношення до небезпечних злочинів».
Характерною прикметою того періоду стали «чергові» дорікання на адресу міліції, постійно обвинуваченої в слабкій роботі у боротьбі зі злочинністю, низькій культурі співробітників, у формально-бюрократичному становленні до громадян. Керівництво КПРС пішло традиційним шляхом, зрозумілому більшості радянських людей. У межах курсу на «наведення порядку» органи правопорядку, передусім міліція, піддавалися «чисткам», «перевіркам», що являли собою напівзаходи з їх реформування. Керівництво МВС зростанню злочинності змогло протиставити в основному лише заходи адміністративно-бюрократичного спрямування, дисциплінарного характеру, що значною мірою дублювали рішення партійних інстанцій.
Загальна логіка демонтажу сталінської репресивної машини передбачала також істотне підвищення ролі органів суду і прокуратури. Проте цей процес носив суперечливий характер. Початкові кроки пов’язані з відновленням прокурорського нагляду, ліквідацією позасудових органів, створенням у регіональних прокуратурах відділів з нагляду за слідством в органах державної безпеки, були символічні, але радикально не змінили ситуацію в сфері захисту прав громадян. Документально встановлено, що в УРСР мало місце продовження репресивної практики, що свідчило про значну кількість прихильників таких дій і серед працівників суду та прокуратури. На наш погляд, основна проблема, полягала у тому, що до кінця «відлиги» реформування правоохоронної системи було питанням не просто реорганізації державного апарату, а питанням політичної боротьби.
Щоправда, усе більш актуальною ставала повсякденна робота зі зміцнення структур правопорядку. Зокрема, найслабкішою ланкою правоохоронної системи у цей час були органи Міністерства внутрішніх справ. Рівень освітньої підготовленості працівників МВС залишався найнижчим порівняно з іншими службами. Станом на початок 1960 р. у карному розшуку чисельність працівників із середньою і вищою освітою складало 54,5 %, серед начальників міських і районних органів міліції біля третини не мало середньої освіти, серед начальників колоній і табірних підрозділів близько половини. Низький був і рівень підготовки дільничних уповноважених.
Складним виявився перегляд репресивного кримінального законодавства. Починаючи з Указу 1953 р. про амністію, який вимагав від Міністерства юстиції СРСР у місячний термін розробити необхідні пропозиції, навколо цього питання розгорнулася гостра боротьба, що знайшла логічне завершення лише після прийняття в 1958 р. нових основ кримінального законодавства, а також основ законодавства про судоустрій і судочинство.
Звернення безпосередньо до змін організаційного плану виявило відому
непослідовність проведених перетворень. Зокрема, це яскраво показав приклад Міністерства юстиції СРСР. Так, значно підвищивши у 1953 р. свій статус шляхом передачі до нього Державного арбітражу і ГУЛАГу, проте позбавленого їх вже в 1954 р., а потім несподівано ліквідованого в 1956 р.
Вельми суперечливими виявилися і підсумки здійснення програми боротьби з бюрократизацією і «децентралізацією» органів суду і прокуратури. З одного боку, зміни в цій сфері носили позитивний характер, що особливо наочно dbявилося у розбудові судової системи, пов’язаної з розширенням у 1954 – 1957 рр. повноважень республіканських, крайових, обласних судів, а також у роботі прокуратури, де була ослаблена малозначна регламентація. Позитивним моментом був також курс на підвищення освітнього рівня кадрів, на скасування громіздкої відомчої звітності тощо. З іншого боку, роботу відомств ускладнювали безперервні кадрові перестановки.
Узагальнюючи практику роботи органів суду і прокуратури на початку 1960 рр., слід визнати, що, незважаючи на нове посилення політичного диктату, на проведення широкомасштабних, «замовних» кампаній боротьби з дармоїдством, з розкраданнями соціалістичної та суспільної власності тощо до цього часу в країні був все ж завершений найважливіший етап реформи, пов’язаний з переходом органів юстиції до відносно цивілізованого стану.
Наступним кроком лібералізації адміністративно-кримінальної політики було прийняття нового законодавства. Так, прийняті в грудні 1958 р. «Основи кримінального законодавства Союзу РСР і союзних республік» і «Основи кримінального судочинства Союзу РСР» принципово змінили обличчя радянської адміністративно-правової системи і надали їй того сучасного та цивілізованому вигляду.
Подальший розвиток адміністративно-правоохоронної політики в першій половині 1960 рр. відбувався у межах нових принципових ідей, з орієнтованих на побудову комунізму і формування загальнонародної держави. Реалізація цих високих цілей бачилася в поступовій передачі функцій держави громадським організаціям, громадськості, в широкому залученні народних мас до управління державними справами. У правоохоронній сфері це виявилося в залученні трудящих до боротьби зі злочинністю.. У суспільстві стали культивуватися різні форми такої роботи: народні дружини, товариські суди, громадські захисники і помічники слідчих. Їм надавалося серйозне значення як органам, що діяли паралельно з правоохоронними і які брали на себе частину їх функцій. Проте слід відзначити, що, звертаючись за допомогою до суспільства у боротьбі зі злочинністю, влада переслідувала швидше виховну, ніж практичну мету.
Відзначаючи важливе значення розвитку громадських інститутів, потрібно визнати очевидну зростаючу формальність у цьому питанні. Під тиском партійних органів ініціаторами порушення питань про участь громадськості у забезпеченні законності в основному виступали суди, органи дізнання тощо. І навпаки, трудові колективи все рідше виявляли власну ініціативу. Поряд із цим, поспішність і абсолютизація багатьох починань часто призводили до певної недооцінки ролі правоохоронних та судових органів.
Засудивши злочини сталінізму, масові незаконні репресії періоду 1920 –початку 1950 pp., М. Хрущов та його найближче оточення не розкрили справжню природу цього негативного явища, яке стало родимою плямою радянської тоталітарної системи. Процес реабілітації став тим своєрідним світлим промінчиком, який висвітлив ставлення вищих посадових осіб, партійно-державного апарату загалом до процесу лібералізації. Реабілітаційні заходи другої половини 1950 – початку 1960 pp. мали досить обмежений та половинчастий характер. Більшість громадян, засуджених за політичними звинуваченнями, не отримали повної реабілітації, а їхні права (поновлення на колишньому місці праці, повернення конфіскованого майна, компенсація за завдані збитки) не були повністю відновлені. Не підлягали перегляду кримінальні справи жертв політичних процесів, сфабрикованих у 1920 — на початку 1930 pp., активних діячів ОУН – УПА, партійних діячів та інтелігенції, репресованих за звинуваченнями «в причетності до українського буржуазного націоналізму». Не виправдав сподівань репресованих народів і прийнятий у квітні 1956 р. Указ Президії Верховної Ради СРСР «Про зняття обмежень щодо спецпоселенців з числа кримських татар, балкарців, турків-громадян СРСР, курдів, хемшилів та членів їх сімей, виселених в період Великої Вітчизняної війни», який позбавляв їх права повернення на історичну батьківщину. На початку 1960 pp. реабілітацію було фактично припинено. Кількість переглянутих справ щорічно зменшувалася, перевірки проводилися лише за особистою заявою громадян або їхніх родичів. Однак під час усунення порушень законності було реабілітовано та визволено із в’язниць і таборів багато безвинно засуджених людей, повернуто чесне ім’я тим із них, хто не дожив до волі. У такий спосіб значно скоротилася кількість ув’язнених, людей, підневільну працю яких використовувала держава.
Партійні та державні органи безпідставно перешкоджали поверненню в Україну депортованих з Криму та інших її регіонів громадян, які були визволені із спеціальних поселень. Депортовані вели стійку боротьбу за свої права. Одночасно посилюється захист прав іноземних громадян і осіб без громадянства.
Незважаючи на проблеми у розбудові держави були отримані також позитивні результати. Зокрема, у 1953 – 1964 рр. серйозно змінився кадровий склад органів суду, прокуратури, міліції. Він став якіснішим порівняно зі сталінською епохою. До середини 1960 рр. у судах і прокуратурі переважали працівники з вищою юридичною підготовкою, які закінчили відповідні вузи. Виняток становили органи внутрішніх справ.
Відповідно до нових політичних реалій, формувалася законодавча та нормативна бази, які значною мірою розширювали можливості владних структур у здійсненні політичних репресій. Передусім ідеться про схвалення Закону СРСР від 25.12.1958 р. «Про кримінальну відповідальність за державні злочини», введення у кримінальні кодекси союзних республік сумнозвісної статті – «Антирадянська агітація та пропаганда» (ст. 62 КК УРСР), численні інструкції та рекомендації КДБ при Раді Міністрів СРСР, Генеральної прокуратури СРСР, Верховного Суду СРСР, підвідомчих їм республіканських органів. На підставі цього у 1954 – 1959 pp. Комітет державної безпеки при Раді Міністрів УРСР, спираючись на методи, що суперечили міжнародно-правовим нормам, виконував вказівки партійно-державного керівництва щодо ліквідації націоналістичних та інших антирадянських організацій і груп, притягнення до кримінальної відповідальності їх членів, вжиття профілактичних заходів щодо інших громадян.
Зважаючи на специфіку радянської правоохоронної традиції, вельми складний об’єкт для реформування представляла виправно-трудова система. Унікальна пенітенціарна імперія стала символом сталінського політичного режиму. У нових умовах вона вимагала свого негайного, рішучого реформування. Не випадково одним із перших заходів керівництва держави стала передача основної маси пенітенціарних установ у ведення Міністерства юстиції. Разом із цим, вже у 1953 р. було зроблено перші кроки з лібералізації табірного режиму, здійснено масштабну амністію, розпочато реабілітацію.
За нових умов постанови ЦК КПРС «Про основні завдання Міністерства внутрішніх справ СРСР» і «Про заходи поліпшення роботи виправно-трудових таборів і колоній МВС» від 12 березня і 10 липня 1954 р. закріпили курс на лібералізацію пенітенціарної політики і мали для системи велике позитивне значення. Насамперед, Указами Президії Верховної Ради СРСР «Про порядок дострокового звільнення від покарання засуджених за злочини, здійснені у віці до 18 років» (24.04.1954 р.) і «Про введення умовно-дострокового звільнення з місць позбавлення волі» (14.07.1954 р.) було відновлено інститут дострокового звільнення. Істотно покращало і нормативне регулювання діяльності місць ув’язнення, зокрема їхнього, режиму. Вже у липні 1954 р. наказом по МВС було запроваджено, схвалене Радою Міністрів СРСР, Положення про виправно-трудові табори і колонії. У жовтні видано спеціальну інструкцію, що регламентувала режим ув’язнених. З 1955 р. у ВТТ для ув’язнених запроваджено 8-годинний робочий день. Значно звузились масштаби відомчого свавілля ухваленням у 1955 р. Положення про прокурорський нагляд з особливим розділом про нагляд за дотриманням законності в місцях позбавлення волі, а також Типового положення про виправно-трудові колонії і в’язниці 1961 року.
Незважаючи на те, що основними завданнями для ВТУ залишилися виробничі завдання, у зв’язку з чим всі великі капіталовкладення виділялися на розвиток їхніх власних виробничих потужностей, влада також приділяла увагу і питанням культурно-освітньої, політичної роботи. Вже у 1953 – 1954 рр. ВТУ прямо наказувалося організувати книжкову торгівлю, видавати періодичні видання. Важливий напрямок роботи визначила вимога створення самодіяльних організацій ув’язнених. Особливо посилилася увага до цієї сфери після проголошення курсу на перехід до комунізму. У результаті виправно-трудова діяльність у пенітенціарних установах набула такого вигляду, який, зберігся аж до розпаду СРСР.
Лібералізація з потугами продовжувалася. Зміни в адміністративно-правоохоронній політиці відбувалися шляхом зниження обсягів і тривалості строків кримінального покарання, заміни його в окремих випадках на адміністративні заходи, не пов’язані з позбавленням волі. Навколо цього розгорталася жорстка внутрішньопартійна боротьба. Врешті мова йшла про зменшення тиску на кримінальне переслідування загалом, що мало не меншу значимість, ніж реабілітація по політичних і контрреволюційних справах, оскільки стосувалися чисельних верств населення. Опір курсу лібералізації кримінальної політики був високим і його утвердження відбувалося далеко не одностайно. Опозицію складали працівники правоохоронних органів, які не сприймали таких новацій, а також частина суспільства, яка вимагала продовження добре знайомої і звичної каральної практики, розглядаючи її як одну з вищих проявів соціальної справедливості. Цей стан пояснювався діяльністю сконструйованої в сталінську епоху системи громадського сприйняття. У ній було закладено сталінське ставлення до механізмів впливу на всі сторони суспільного життя, заснованого на надмірній вірі в ефективність силових методів. Така ж ідеологія переважала і у керівної ланки правоохоронних органів, які як юридичні працівники сформувалися в епоху панування сталінських поглядів, а тому уособлювали їх.
Керівництвом СРСР була поширена практика надання республікам права на вирішення різних питань. Таким чином зросла компетенція союзних республік. Було відновлено норму Конституції СРСР 1924 р. про віднесення до повноважень союзної республіки вирішення питань її адміністративно-територіального устрою. Це було гарантією територіальної цілісності союзної республіки. За Конституцією СРСР 1936 p. ці питання перебували у компетенції Верховної Ради СРСР. Однак за умов, коли адміністративно-територіальна система радянської держави в цілому та кожної союзної республіки зокрема складалася, між ними існувала взаємна довіра. Зберігання цього права за Союзом РСР створювало б надмірну, зайву централізацію. СРСР не міг змінити чи зменшити територію України без й згоди на це. Крім того, зміцнення територіальної цілісності України забезпечувало розвиток ініціативи та відповідальності її органів державної влади і управління, надавало їм можливість вирішувати питання адміністративно-територіального устрою з урахуванням усіх місцевих особливостей.
Україна разом із іншими союзними республіками одержала також нові права в управлінні своїм господарством. Це зумовлювалося потребою швидкого створення світової економіки, а також досягненнями України у господарському та культурному будівництві. Були поширені права України у державному плануванні та фінансуванні господарства. За постановою Ради Міністрів СРСР від 04.05.1955 р. «Про зміну порядку державного планування та фінансування господарства союзних республік», Рада Міністрів УРСР, одержала права самостійно: 1) затверджувати плани виробництва та розподілу усіх видів промислової продукції, що виробляють підприємства республіканських міністерств, відомств і промислової кооперації; 2) затверджувати титульні списки капітального будівництва по підприємствах республіканських міністерств і відомств; 3) передбачати для республіканських міністерств і відомств завдання з підвищення продуктивності праці, чисельності працівників, фонду зарплати тощо; 4) залишати в своєму розпорядженні 50 % будівельних матеріалів і низку промислових товарів широкого споживання, вироблених на підприємствах загальносоюзного та союзно-республіканського підпорядкування понад квартальний план. У 1955 р., УРСР як союзна республіка одержала право затверджувати проект бюджету республіки та звітувати про виконання бюджету. Тепер в загальнодержавному бюджеті СРСР зазначалася лише сума витрат по основних напрямках по СРСР в цілому, а Верховна Рада УРСР самостійно розподіляла передбачені в бюджеті кошти між республіканським і міськими бюджетами.
Зміцненню статусу УРСР сприяло розширення її права видавати закони та інші нормативні акти щодо питань її повноважень. У лютому 1957 p. було відновлено положення Конституції СРСР 1924 р. про віднесення до повноважень союзних республік законодавства про їх судоустрій, про прийняття Цивільного, Кримінального та Процесуального кодексів. Союзу РСР було залишено право встановлювати Основи законодавства в цих галузях. Основи законодавства Союзу РСР і союзних республік визначали нові напрямки законодавчої діяльності УРСР. Вони санкціонували видання в УРСР законів у сфері авторського права, спадкового права, надали Україні можливість встановлювати нові види покарання, форму та порядок участі громадськості у виправленні засуджених.
Разом із тим, у боротьбі за соціалізм вирішальна роль, як і раніше, відводилася партії. Тим більше, що вона взяла на себе боротьбу з культом особи. Протягом 1950 рр. лави Компартії України помітно зросли.
Одночасно дедалі помітнішим ставало посилення ідеологічного тиску, відмова від серйозного аналізу недоліків системи, намагання звести все до часткової критики лише однієї особи Й. Сталіна. Масовими були факти порушення прав людини, переслідування за погляди, котрі різнилися від офіційних. Політико-ідеологічний наступ ставав тотальним. Однак у суспільстві не зникли ідеї боротьби проти режиму. Один із виявів останнього – формування наприкінці 1950 – початку 1960 рр. українського правозахисного руху. У травні 1961 р. відбувся судовий процес над Українською робітничо-селянською спілкою та іншими рухами.
Величезний репресивний механізм створювався і існував довгі роки, а тому не міг бути перебудований в короткий час. Перегляд визначальних основ правоохоронної політики, масштабна реформа правоохоронної системи, пов’язана з процесами структурних змін і перерозподілу влади, по суті тільки почалася. Відповідь на питання про те чи було можливим справжнє реформування системи, зокрема правоохоронної навряд, не може бути однозначним.
Цілком очевидно, що, незважаючи на період реформ, правоохоронні органи зберегли своє значення важливого інструменту внутрішньополітичної боротьби. Водночас вони вже не були і тими, колишніми каральними структурами. У цьому сенсі символічною є позиція головних дійових осіб із усунення від влади М. Хрущова, зокрема, Л. Брежнєва, який, за свідченням В. Семичастного, активно з’ясовував питання про можливість використання особового складу КДБ для «нейтралізації» можливої спроби опору М. Хрущова.
Отже, період лібералізації, іншими словами – десталінізації («відлиги»), був досить суперечливим часом у розвитку України. З одного боку, під впливом рішень XX з’їзду КПРС, який засудив культ особи Й. Сталіна, відбувалося демократизація державно-правового життя, окреслилася тенденція до поліпшення життя людей, розширення їхніх прав, а з іншого – консервативні уявлення, які тривалий час зберігались у керівництві країни, а також волюнтаризм у прийнятті рішень, неминуче призводили до хиб і прорахунків.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ

1. Горшенин К. П. Советская прокуратура / К. П. Горшенин. – М. : Госюриздат, 1947. – 268 с.
2. Карев Д. С. Прокуратура. / Д. С. Карев // Советская юстиция. – М. : Госюриздат, 1949. – С. 95 – 117.
3. Алексюк Р. П. Правовые взгляды советского общества и соответствующие им учреждения как надстройка / Р. П. Алексюк – М. : Изд-во ВПШ и АОН при ЦК КПСС, 1963. – 168 с.
4. Кожевников М. В. История советского суда (1917 – 1956 рр.) / М. В. Кожевников. – М. : Госюриздат, 1957. – 383 с.
5. Добровольская Т. Н. Верховный Суд СССР / Т. Н. Добровольская. – М. : Юрид. лит., 1964. – 163 с.
6. Голиков В. За ленинскую партийность в освещении истории КПСС /
В. Голиков, С. Мурашов, И. Чхиквишвили, Н. Шаталин // Коммунист. – 1969. – № 3. – С. 68 – 72.
7. История милиции Украинской ССР. 1917 – 1937 гг. : под ред. П. П. Михайленка. – К. : Типография МВД УССР, 1969. – 884 с.
8. Биленко С. В. Этапы развития советской милиции / С. В. Биленко, Н. П. Максименко. – М. : Изд. МВД СССР, 1972. – 55 с.
9. Еропкин М. И. Развитие органов милиции в Советском государстве / М. И. Еропкин. – М. : Изд. ВШ МООП СССР, 1967. – 87 с.
10. Із історії міліції Радянської України : під ред. П. П. Михайленко. – К. : Київська ф-ка набору, 1965. – 400 с.
11. Некрасов В. Ф. На страже интересов Советского государства : История строительства внутренних войск (войск ВЧК – ОГПУ – НКВД – МВД) / В. Ф. Некрасов. – М. : Военное издательство, 1983. – 368 с.
12. Калінін Г. С. Історія держави і права СРСР : у 2 ч. / Г. С. Калінін, Г. В. Швеков. – М. : Юрид. літ., 1981. – Ч. 2. – 520 с.
13. Бабій Б. М. Історія держави і права Українскої РСР / Б. М. Бабій. – К. : Наукова думка, 1976. – 759 с.
14. Сусло А. С. Історія суду радянської України (1917 – 1967 рр.) / А. С. Сусло. – К. : Видавництво Київського університету, 1968. – 233 с.
15. Зубков А. И. Трудовое перевоспитание заключенных в советских исправительно-трудовых учреждениях и его правовое регулирование / А. И. Зубков. – Томск : Издательство Томского ун-та, 1970. – 187 с.
16. Астемиров З. А. История советского исправительно-трудового права / З. А. Астемиров. – Рязань : МВД, Рязанская ВШ, 1975. – 52 с.
17. Зибін С. Ф. Партійне керівництво органами внутрішніх справ в радянській історіографії / С. Ф. Зибін // Питання політичної роботи в органах внутрішніх справ в сучасних умовах. Л. : ВПУ МВД СССР, 1985. – С. 100 – 114.
18. Миронов Н. Р. Укрепление законности и правопорядка в общенародном государстве – программная задача партии / Н. Р. Миронов. – М. : Юрид. лит., –1964. – 243 с.
19. Шамба Т. М. КПСС и органы охраны правопорядка / Т. М. Шамба. – М. : Мысль, 1979. – 181 с.
20. Жилинский С. Э. Роль КПСС в укреплении законности на современном этапе / С. Э. Жилинский. – М. : Мысль, 1977. – 215 с.
21. Мороз В. Я. Шістдесяті роки в Україні / В. Я. Мороз // Всесвіт. – 1993. – № 9. – 10. – С. 182 – 188.
22. Мороз В. Я. Шістдесяті роки в Україні / В. Я. Мороз // Всесвіт. – 1993. – № 11– 12. – С. 152 – 156.
23. Кожукало І. П. Компартія України в добу «відлиги» / І. П. Кожукало // Український історичний журнал (далі УІЖ). – 1990. – № 11. – С. 39 – 51.
24. Бугай М. Ф. Депортації населення з України в 30 – 50 рр. / М. Ф. Бугай // УІЖ. – 1990. – № 11. – С. 20 – 26.
24. Кузьмин С. И. Политико-правовые основы становления и развития исправительно-трудовых учреждений / С. И. Кузьмин. – М. : Академия МВД СССР, 1988. – 96 с.
25. Кузьмин С. И. Исправительно-трудовые учреждения в СССР (1917 – 1953 гг.) / С. И. Кузьмин – М. : Академия МВД РФ, 1991. – 129 с.
26. История советской милиции: в 2 т. / под. ред. Н. А.Щелокова. – М. : Акад. МВД СССР, 1977. – Т. 1. – 346 с.
27. История советской милиции: в 2 т. / под. ред. Н. А.Щелокова. – М. : Акад. МВД СССР, 1977. – Т. 2.– 432 с.
28. Косицын А. П. Советская милиция: история и современность (1917 – 1987) / А. П. Косицын, А. В. Власов. – М. : Юридическая литература, 1987. – 336 с.
29. Детков М. Г. Содержание карательной политики советского государства и ее реализация при исполнении наказания в виде лишения свободы в 30 – 50 годы / М. Г. Детков. – Домодедово : РИПК МВД РФ, 1992. – 342 с.
30. Ахмадеев Ф. Х. Становление и развитие органов советской милиции и исправительно-трудовых учреждений / Ф. Х. Ахмадеев, H. A. Катаев, А. Г. Хабибулин. – Уфа : Академия права и управления Минюста России, 1993. – 214 с.
31. Баран В. К. Україна після Сталіна : нарис історії 1953 – 1985 рр. / В. К. Баран. – Л. : Свобода, 1992. – 124 с.
32. Баран В. К. Десталінізація в Україні: перша спроба / В. К. Баран // Сучасність – 1995. – № 11. – С. 106 – 117.
33. Баран В. К. Україна 1950 – 1960-х рр. : еволюція тоталітарної системи / В. К. Баран. – Л. : Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України, 1996. – 448 с.
34. Тимцуник В. І. Ідеологічне підґрунтя державно-управлінських реформ у повоєнний період / В. І. Тимцуник // Вісник Української Академії при Президенті України. – 2002. – № 4. – С. 24 – 32.
35. Тимцуник В. І. Реформування системи влади та державного управління в УРСР: зміст, особливості, наслідки (1953 – 1964 рр.) : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня докт. наук з держ. упр. : спец. 25.00.01 «Теорія та історія державного управління» / В. І. Тимцуник. – К. : Історичний журнал. – 2005. – № 4. – 37 с.
36. Бажан О. Г. Процес десталінізації в Україні : друга половина 50-х – початок 60-х років / О. Г. Бажан // З архівів ВУЧК – ГПУ – НКВД – КДБ. – 1999. – № 1 – 2. – С. 469 – 480.
37. Політична історія України. XX століття : у 6 т. / редкол. : І. Ф. Курас (голова) та ін.) – К. : Генеза, 2003. – Т. 6 : Від тоталітаризму до демократії (1945 – 2002). – 696 с.
38. Шаповал Ю. І. Україна 20-50-х років: сторінки ненаписаної історії / Ю. І. Шаповал. – К. : Національна думка, 1993. – 350 с.
39. Білас І. Г. Репресивно-каральна система в Україні. 1917 – 1953 : суспільно-політичний та історико-правовий аналіз : у 2 т. / І. Г. Білас. – К. : Либідь, Військо України, 1994. – Т. 2. – 688 с.
40. Михайленко П. П. Історія міліції України у документах і матеріалах : у 3-х т / П. П. Михайленко, Я. Ю. Кондратьєв. – К. : Ґенеза, 2000. – Т. 1 : (1917–1925), 1997. – 499 с.
41. Михайленко П. П. Історія міліції України у документах і матеріалах : у 3-х т / П. П. Михайленко, Я. Ю. Кондратьєв. – К. : Ґенеза, 2000. – Т. 2 : (1926 – 1945), 1999. – 407 с.
42. Михайленко П. П. Історія міліції України у документах і матеріалах : у 3-х т. / П. П. Михайленко, Я. Ю. Кондратьєв. – К. : Ґенеза, 2000. – Т. 3 : (1946 – 1990), 2000. – 614 с.
43. Михайленко П. П. Міліція УРСР у період 1946 – 1962 рр. / П. П. Михайленко, Т. В. Кальченко // Міліція України. – 2004. – № 1. – С. 24 – 25.
44. Михайленко П. П. Міліція УРСР у період 1946 – 1962 рр. / П. П. Михайленко, Т. В. Кальченко // Міліція України. – 2004. – № 2. – 26 – 27.
45. Михайленко П. П. Міліція у складі МОГП УРСР (1962 – 1968 рр.) / П. П. Михайленко, В. А. Довбня // Міліція України. – 2004. – № 3. – 28 – 29.
46. Бандурко О. М. Основи управління в органах внутрішніх справ України: Теорія, досвід, шляхи удосконалення / О. М. Бандурко. – Х. : Основа, 1999. –
440 с.
47. Кравченко Ю. Ф. Міліція України / Ю. Ф. Кравченко. – К : Генеза, 1999. –
430 с.
48. Верховний Суд України : історія і сьогодення, портрети і події / за заг. ред.
В. Ф. Бойка. – К. : Ін Юре, 2001. – 320 с.
49. Сухонос В. В. Організація і діяльність прокуратури України: історія і сучасність: монографія / В. В. Сухонос. – Суми : Університетська книга, 2004. – 348 с.
50. Чоботенко С. П. Історія розвитку і становлення ДНД, громадських організацій і формувань / С. П. Чоботенко. – Запоріжжя : Дніпровський металіст, 2000. –
240 с.
51. Колпаков В. К. Взаимодействие милиции и общественности в сфере правопорядка. / В. К. Колпаков. – К. : Украинская академия внутренних дел, 1993. – 80 с.
52. Михайленко П. П. Міліція країни : історичний нарис, портрети, події / П. П. Михайленко, О. Д. Святоцький, М. І. Ануфрієв. – К. : Видавничий дім «Ін Юре»,
2002. – 885 с.
53. Джужа О. . Кримiнально-виконавче право України / О. М. Джужа, П. П. Михайленко, О. Г. Кулик. – К. : Юрінком Інтер, 2002. – 448 с.
54. Радов Г. О. Формування духовності засуджених в контексті Пенітенціарного процесу / Г. О. Радов // Проблеми пенітенціарної теоріїі і практики. Бюлетень Київського інституту внутрішніх справ. – 1998. – № 3. – C. 41 – 49.
55. Ягунов Д. В. Пенітенціарна система України : Історичний розвиток, сучасні проблеми та перспективи реформування / Д. В. Ягунов. – Одеса : Фенікс, 2009. – 314 с.
56. Кулага І. І. Органи державної безпеки в Донецькій області; спогади, факти, документи / І. І. Кулага, В. В. Зуєв. – Донецьк : ТОВ «Алан», 2002. – 400 с.
57. Субтельний О. Україна : історія / О. Субтельний. – К. : Либідь, 1992. – 512 с.
58. Козлов В. А. Неизвестный СССР. Противостояние народа и власти 1953 – 1985 гг. / В. А. Козлов. – М. : ОЛМА – ПРЕСС, 2006. – 447 с.
59. Система исправительно-трудовых лагерей в СССР / сост. М. Б. Смирнов. – М. : Звенья, 1998. – 600 с.
60. Детков М. Г. Тюрьмы, лагеря и колонии России / М. Г. Детков. – М. : «Вердикт-M», 1999. – 448 с.
61. Рожнов С. Н. Внутренние войска Отечества. Организационно-правовые основы развития (1811 – 1991 гг.) : историко-правовое исследование : монографія / С. Н. Рожнов. – М. : Москов. институт внутр. дел, 2002. – 297 с.
62. Пленкин В. А. Деятельность государственных и политических органов СССР по развитию и совершенствованию внутренних войск МВД (1953 – 1960 гг.) : / автореф. дис… на здобуття наук. ступеня канд. истор. наук : спец. 07.00.02 /
В. А. Пленкин. – М. : ГАВС, 1993. – 20 с.
63. Лубянка : ВЧК – ОГПУ – НКВД – НКГБ – МГБ – МВД – КГБ. 1917 – 1991. Справочник. Документи. / Науч. Редак. А. Н. Яковлев. – М. : МФД, 2003. – 768 с.
64. Пожаров А. И. КГБ СССР в 1950 – 1960-е гг. : проблемы историографии / А. И. Пожаров // Отечественная история. – М. : 2001. – № 3. – С. 141 – 148.
65. Коровин В. В. История отечественных органов безопасности / В. В. Коровин. – М. : Норма-Инфра, 1998. – 254 с.
66. Хрущев Н. С. Воспоминания / Н. С. Хрущев // Вопросы истории. – 1993. –
№ 2. – С. 6 – 112.
67. Бобков Ф. Д. КГБ и власть / Ф. Д. Бобков. – М. : Ветеран МП, 1995, – 384 с.
68. Алидин В. И. Государственная безопасность и время / В. И. Алидин. – М. : Изографус, 2001. – 445 с.
69. Шебаршин Л. В. Рука Моск