ПЕТРО МОГИЛА У ДУХОВНОМУ ТА СУСПІЛЬНОМУ ЖИТТІ УКРАЇНИ (1596 – 1647 рр.) : ПЕТР МОГИЛА В ДУХОВНОЙ И ОБЩЕСТВЕННОЙ ЖИЗНИ УКРАИНЫ (1596 - 1647 рр.)

Краткое описание

Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України
Тернопільський національний педагогічний університет
імені Володимира Гнатюка

На правах рукопису

Погорецький Василь Антонович

УДК 94 (477.8)

ПЕТРО МОГИЛА У ДУХОВНОМУ ТА СУСПІЛЬНОМУ ЖИТТІ УКРАЇНИ (1596 – 1647 рр.)

07.00.01 – історія України

Дисертація на здобуття наукового ступеня
кандидата історичних наук

Науковий керівник:
Алексієвець Микола Миронович,
доктор історичних наук, професор

Тернопіль – 2012

ЗМІСТ
ВСТУП.........................................................................................................................4
РОЗДІЛ 1. ІСТОРІОГРАФІЧНІ, ДЖЕРЕЛОЗНАВЧІ ТА МЕТОДОЛОГІЧНІ ЗАСАДИ ДОСЛІДЖЕННЯ.......................................12
1.1. Історіографія проблеми.....................................................................................12
1.2. Джерельна база...................................................................................................22
1.3. Методологія дослідження..................................................................................30
РОЗДІЛ 2. ФОРМУВАННЯ ПЕТРА МОГИЛИ ЯК ОСОБИСТОСТІ, РЕЛІГІЙНО-ОСВІТНЬОГО І СУСПІЛЬНОГО ДІЯЧА.........................37
РОЗДІЛ 3. РОЗРОБКА ПЕТРОМ МОГИЛОЮ ОСНОВ
ТЕОЛОГІЧНОГО ВЧЕННЯ.........................................................................63
3.1. Світоглядно-філософські погляди.................................................................63
3.2. Еклезіологічна концепція................................................................................72
3.3. Доктринальне вчення про релігійне взаєморозуміння...............................80
РОЗДІЛ 4. РОЛЬ П.МОГИЛИ У СТВОРЕННІ ДУХОВНИХ
І ОСВІТНІХ ЗАСАД НАЦІОНАЛЬНОЇ ІДЕНТИЧНОСТІ....................93
4.1. Формування могилянської освітньо-педагогічної системи....................93
4.2. Літературна спадщина...................................................................................109
4.3. Концептуальне і світоглядне протистояння П. Могили та
І. Копинського у формуванні української ідентичності.........................121
РОЗДІЛ 5. РЕЛІГІЙНО-КУЛЬТУРНИЦЬКА ДІЯЛЬНІСТЬ.......................129
5.1. Організація церковного життя......................................................................129
5.2. Реформування православ’я..........................................................................143
5.3. Ідея заснування Київського Патріархату..................................................153
ВИСНОВКИ............................................................................................................163
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ...........................................................173
ДОДАТКИ...............................................................................................................198

ПЕРЕЛІК УМОВНИХ ПОЗНАЧЕНЬ, СИМВОЛІВ,
СКОРОЧЕНЬ І ТЕРМІНІВ
ВР ЛННБУ ім. В. Стефаника – відділ рукописів Львівської національної наукової бібліотеки імені В. Стефаника.
Вісник ДАККІМ – Вісник державної академії керівних кадрів культури і мистецтва.
ІР НБУВ – Інститут рукопису Національної бібліотеки України ім. В.І.Вернадського.
КДА – Київська Духовна Академія.
КК – Київська колегія.
КМА – Києво-Могилянська академія.
КМ – Київська митрополія.
КП – Київський Патріархат.
НауКМА – національний університет «Києво-Могилянська академія».

ВСТУП

Петро Могила – визначний релігійний і культурний діяч, богослов і мислитель першої половини XVII ст., який свою діяльність скеровував на уніфікацію і зближення християнських церков в Україні, зміцнення православ’я через заснування шкіл, колегії, друкарень, бібліотек, систематизацію і піднесення освіти, моральності, дисципліни, організації кліру, єдиних правил церковного життя, догматичного вчення і розроблення чину богослужб.
Його діяльність зумовлювалася відсутністю української державності й колоніальною політикою правлячих кіл Речі Посполитої, тому першочерговість завдання ґрунтувалася на відстоюванні прав православних українців на вільний розвиток власної мови, культури, традицій, самобутності. Будучи високоосвіченою духовною особою, Петро Могила значно розширив сферу використання тогочасної української мови у книгодрукуванні, богослужбах, перекладах, готував українські видання Біблії.
Праця Петра Могили базувалася на загальнолюдських і християнських морально-етичних засадах, всебічному розширенні світогляду, національно-духовному збагаченні й культурному вихованні українців, піднесенні рівня освіти, боротьби за становлення духовних і освітніх засад національної ідентичності, системного реформування православ’я, реалізацію ідеї заснування КП.
В умовах досліджуваного періоду роль і місце Петра Могили у духовному і суспільному житті України проявилися як найбільш оптимальна і якісна форма зміцнення церкви, освіти і культури з метою відстоювання інтересів православних українців.
Духовна спадщина Петра Могили є національним надбанням, досвід і праця якого не втратили своєї актуальності й сьогодні.
Актуальність теми ґрунтується на тому, що роль і місце Петра Могили у духовному і суспільному житті України (1596 – 1647 рр.), зміцненні православ’я, систематизації освіти, моральності, дисципліни, організації кліру, розробленні єдиних правил церковного життя, догматичного вчення є надзвичайно важливими, адже саме завдяки його релігійно-освітнім та церковно-богословським новаціям, національна культура і православна церква зміцнилася за рахунок нововведень як у церковному, так і освітньому аспекті.
Актуальність дослідження визначається необхідністю всебічного й комплексного дослідження ролі Петра Могили у духовному і суспільному житті України (1596 – 1647 рр.), осмислення його місця в цьому процесі, обґрунтування ролі й значення в історії України.
Власне Петру Могилі, як мислителю доби бароко, належить виразна тенденція використання середньовічної схоластики, ідей Ренесансу й Реформації, античних та християнських авторів. Він намагався поєднати українську православну богословську освіту з кращими досягненнями тогочасної західноєвропейської вищої школи, зберігаючи національну освітню традицію, започатковану ще у часи Київської Русі і враховуючи сучасні йому освітні тенденції та новації.
Синтез західної та східної християнської культури виступав найприкметнішою ознакою, що сприяла органічному їх поєднанню й прилученню українства до культурних надбань людства. Характерною особливістю якого була наявність у ньому як творчих елементів, так і механічного взаємопроникнення і взаємозапозичення.
Актуальність досліджуваної проблеми має цінне наукове значення, оскільки дає можливість з’ясувати особливості формування Петра Могили як особистості, релігійно-освітнього і суспільного діяча, визначити основи його теологічного вчення, дослідити релігійно-культурну діяльність у досліджуваний період, позаяк вона виступала об’єктивною потребою і закономірним виявом тогочасного духовного і суспільного життя.
Діяльність Петра Могили була рушійною силою і ідейним ядром якісного культурно-освітнього і релігійно-церковного поступу українців у першій половині XVII ст.
Всебічний і ґрунтовний аналіз ролі Петра Могили у духовному і суспільному житті України досліджуваного періоду служитиме збагаченню знань про складні процеси формування його світоглядних поглядів, доктринального вчення про релігійне взаєморозуміння, становлення духовних і освітніх засад національної ідентичності, релігійно-культурну діяльність, позаяк саме йому належить особлива роль у релігійно-церковному і культурно-освітньому житті першої половини XVII ст.
Забезпечуючи гармонійний і всебічний розвиток українства, діяльність Петра Могили сприяла формуванню національної духовної еліти, обґрунтуванню ненасильницьких підвалин суспільного поступу.
Актуальність дисертаційного дослідження посилюється необхідністю вивчення та узагальнення ролі і місця Петра Могили у досліджуваний період активна церковно-релігійна і культурно-освітня праця якого виступала важливим чинником і критерієм морального й духовного збагачення українців. Значний культурно-історичний досвід, ґрунтовні ідейно-теоретичні й практичні напрацювання Петра Могили є логічно аргументованими й до певної міри не втратили своєї актуальності.
Актуальність дисертаційної праці ґрунтується на тому, що попри усі досягнення національної історіографії у дослідженні ролі і місця Петра Могили у духовному і суспільному житті України (1596 – 1647 рр.), зазначена проблема у повному об’ємі й належним чином, комплексно й концептуально не розглядалася науковцями. У сучасній вітчизняній історіографії відсутні наукові праці, які б на значному науковому й належним чином опрацьованому фактичному матеріалі розкривали досліджувану нами проблему в конкретно визначених хронологічних рамках.
Роль і місце Петра Могили у духовному і суспільному житті України (1596 – 1647 рр.) – важлива сторінка вітчизняної історії – має цінне наукове, теоретичне і пізнавальне значення й вимагає поглибленого й об’єктивно аргументованого дослідження. Наукове осмислення якої є особливо важливим й актуальним завданням української національної історіографії. Сприянню його розв’язання й покликане це дисертаційне дослідження.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження виконано в межах історичного факультету Тернопільського національного педагогічного університету імені Володимира Гнатюка: «Актуальні проблеми історії, культури, освіти, науки і техніки України» (державний реєстраційний номер 0111U009915).
Мета дослідження полягає у тому, щоб дослідити роль і місце Петра Могили у духовному і суспільному житті України (1596 – 1647 рр.).
Об’єкт, предмет і мета дослідження обумовили вирішення таких основних завдань:
• дослідити формування Петра Могили як особистості, релігійно-освітнього і суспільного діяча;
• обґрунтувати його світоглядні погляди, еклезіологічну концепцію, доктринальне вчення про релігійне взаєморозуміння;
• проаналізувати становлення могилянської освітньо-педагогічної системи;
• охарактеризувати його літературну спадщину;
• з’ясувати концептуальне і світоглядне протистояння П. Могили та І. Копинського у формуванні української ідентичності;
• розкрити організацію внутрішньоцерковного життя;
• визначити основні засади реформування православ’я;
• простежити еволюцію ідеї заснування КП.
• дати цілісну й об’єктивну оцінку його ролі в історії України;
• висвітлити внесок П. Могили у духовне і суспільне життя, проаналізувати досвід праці й багату ідейно-теоретичну спадщину, осмисливши їх пізнавальне й практичне значення для сучасного суспільного розвитку.
Об’єкт дослідження – суспільно-політичні, церковно-релігійні і культурно-освітні процеси, що відбувалися в Україні у досліджуваний період.
Предмет дослідження – Петро Могила як важливий чинник духовного і суспільного життя України першої половини XVII ст., консолідації українців, уніфікації і зближення християнських церков, зміцнення православ’я систематизації освіти, моральності, дисципліни, організації кліру, єдиних правил церковного життя, догматичного вчення.
Методи дослідження. Основоположними принципами наукового дослідження є історизм та об’єктивність, що виключають будь-яке спотворення досліджуваної проблеми, аналіз подій і фактів з позицій об’єктивного пізнання дійсності незалежно від класових, політичних, партійних чи ідеологічних нашарувань, дають змогу адекватно, логічно, всебічно й аргументовано відображати процеси історичної реальності. Теоретичною основою наукового аналізу проблеми є теорія наукового пізнання світу.
В основу дослідження покладено комплексне застосування загальнонаукових методів: історичного, логічного, систематизації; власне історичних: хронологічного, проблемно-хронологічного, синхронічного, порівняльно-історичного; міждисциплінарних: статистичного, системно-структурного. Їх цілеспрямоване й комплексне застосування сприяло всебічному аналізу конкретної проблеми історичного дослідження.
Хронологічні рамки роботи визначені його тематичною спрямованістю та завданнями й охоплюють кінець ХVІ ст. – середину ХVІІ ст. – від часу народження П. Могили (1596 р.) до його смерті (1647 р.). Такий цілісний хронологічний підхід дає змогу комплексно простежити не лише його формування як особистості, церковно-релігійного і культурно-освітнього діяча, але й роль і місце у духовному і суспільному житті України досліджуваного періоду.
Територіальні рамки дослідження охоплюють Україну і сусідні держави: Річ Посполиту, Османську імперію, Валахію. Враховуючи те, що внесок Петра Могили у духовне і суспільне життя України неможливо аналізувати ізольовано від європейської культури, у цьому дослідженні висвітлено його зв’язки як митрополита Київського і Галицького та всія Русі з релігійними центрами Константинополя, Риму, Москви та Варшави.
Наукова новизна одержаних результатів ґрунтується на тому, що це одне з перших дисертаційних досліджень, у якому концептуально визначено, комплексно, цілісно, всебічно та ґрунтовно досліджено роль і місце Петра Могили у духовному та суспільному житті України (1596 – 1647 рр.)
Автором на основі опрацьованої української і зарубіжної історіографії, аналізу архівних, друкованих й рукописних джерел встановлено, що діяльність Петра Могили у досліджуваний період виступала рушійною силою і складовою частиною церковно-релігійного і культурно-освітнього поступу, сприяла консолідації українців, уніфікації і зближення християнських церков, зміцнення православ’я, систематизації освіти, моральності, дисципліни, організації кліру, єдиних правил церковного життя, догматичного вчення.
Дисертантом уперше введено у науковий обіг значну кількість важливих маловідомих і невідомих, раніше недоступних архівних і рукописних джерел і документів, що дало можливість об’єктивно дослідити роль і місце Петра Могили у духовному і суспільному житті України першої половини XVII ст.
Наукова новизна дослідження полягає також й у тому, що автором визначено місце й роль Петра Могили у становленні доктринального вчення щодо релігійного взаємопорозуміння, формування власної освітньо-педагогічної системи, реформування православ’я у досліджуваний період.
Найважливішими чинниками діяльності Петра Могили став захист православ’я, збереження й розвиток рідної мови у богослужбовій практиці, запозичення західних новацій у органічному поєднанні з вітчизняними традиціями в освітній сфері.
Дисертантом вперше комплексно досліджено становлення Петра Могили як особистості, релігійно-освітнього і суспільного діяча, проаналізовано його світоглядні погляди, зміст і основні форми церковно-релігійної і культурно-освітньої діяльності.
Враховуючи специфіку діяльності Петра Могили у складних і несприятливих умовах, дисертантом, на основі проведеного дослідження, обґрунтовано цілісну систему об’єктивних критеріїв та ідейно-теоретичних чинників і практично-організаційних засад його праці, вибудовано модель структури духовного і суспільного життя України першої половини XVII ст.
Доведено, що домінуючу роль у діяльності Петра Могили посідала орієнтація на консолідацію суспільства й реалізацію церковно-релігійних і культурно-освітніх прагнень українців.
Практичне значення одержаних результатів полягає у тому, що на основі вивчених матеріалів, положень і висновків дисертації отримано фактичні дані, що характеризують роль і місце Петра Могили у духовному і суспільному житті України (1596 – 1647 рр.). Причому вони враховують чинники, зумовлені впливом тогочасного суспільно-політичного буття на становище української церкви, освіти і культури й значення Петра Могили для її поступу, що сприятиме поглибленню вивчення історії України та використанню набутого досвіду в сучасних умовах розбудови державності.
Накопичений у дисертаційній роботі фактичний матеріал, теоретичні положення, висновки та узагальнення розширюють і поглиблюють наукові знання про роль і місце Петра Могили у духовному і суспільному житті України досліджуваного періоду. Дослідження історії діяльності Петра Могили сприятиме поглибленню вивчення його церковно-релігійної та культурно-освітньої спадщини, розв’язанню багатьох національно-релігійних проблем на сучасному етапі.
Результати дисертаційного дослідження можуть бути використані при написанні узагальнюючих праць та навчальних посібників з історії України, історії церковно-релігійних та культурно-освітніх рухів та навчально-методичних посібників з окремих проблем історичної науки, у науково-популярних виданнях, практичній викладацькій роботі, побудові експозицій у музеях відповідного профілю.
Апробація результатів дисертації. Основні положення, висновки й матеріали дисертаційної роботи обговорювалися на засіданнях кафедри нової і новітньої історії та методики викладання історії, спільному засіданні кафедри стародавньої та середньовічної історії та історії України, у доповідях на звітних наукових конференціях історичного факультету Тернопільського національного педагогічного університету імені Володимира Гнатюка, Міжнародних і Всеукраїнських наукових конференціях, зокрема: Міжнародна наукова конференція «Українсько-польсько-білоруське суспільство: ХХ століття» (Дрогобич, 19 – 20 вересня 2008 р.); Міжнародна науково-практична конференція «Країни Центрально-Східної Європи в модерну і постмодерну добу: теоретичні концепції й політичні реалії» (Ужгород, 2 – 3 жовтня 2009 р.); Міжнародна конференція молодих вчених «Новітні тенденції в зовнішній політиці великих держав» (Київ, 18 листопада 2009 р.); Всеукраїнська наукова конференція з нагоди 10-річного ювілею заснування Бучацької єпархії УГКЦ (Чортків, 11 – 12 липня 2010 р.) «Історичний аспект дохристиянських вірувань давніх українців (русів) та загальний стан християнської Церкви в Україні доунійного періоду (1596 р.) в контексті утворення Бучацької єпархії», VI Міжнародна наукова конференція «Кайндлівські читання», присвячена 145 річчю від дня народження Р. Ф. Кайндля (м. Чернівці, 29 квітня 2011 р.).
Публікації. Основні положення дисертаційного дослідження викладено у 13 наукових працях, з них 2 – монографіях, 4 – статтях у фахових виданнях, 2 – у нефахових, 5 – матеріалах конференцій.
Структура дисертації. Робота складається зі вступу, п’яти розділів, дванадцяти параграфів, висновків, списку використаних джерел (295 позиції), додатків (12). Обсяг основного тексту дисертації – 173 сторінки, всього – 211 сторінок.

Список литературы

ВИСНОВКИ

Проведене дослідження дозволяє стверджувати, що київський митрополит П. Могила відіграв важливу роль у розвитку української духовної культури. Він був однією з найвизначніших постатей в історії православної церкви в Україні. Його самовіддана праця мала значний вплив на розвиток вітчизняної освіти, науки, культури і богослов’я, сприяла пробудженню свідомості українського народу, усвідомленню ним своєї національної і релігійної гідності.
Відмовившись від світського способу життя своїх багатих волосько-молдавських родичів, П. Могила став ченцем, щоб присвятити себе служінню українському народові, його культурі й релігії. За порівняно незначний життєвий проміжок часу йому вдалося чимало зробити для розквіту православної церкви.
Основними причинами занепаду православної церкви в Україні була втрата власної держави і підтримки українських магнатських родів. Польська влада все зробила для того, щоб довести до такого стану православну церкву. Щоб протистояти католицизмові, що через розгалужену мережу своїх колегіумів і друкарень невпинно поширював вплив на українські землі, православна церква виробила власну систему богословської освіти. Однак ні достатньої кількості літератури, ні навчальних закладів для навчання духівництва, які відповідали б потребам православ’я, на той час не було.
Усвідомлюючи складність ситуації, у якій опинилася православна церква, представники вищого духовенства намагалися оновити церковне життя, підвищити культурно-освітній рівень підготовки православних священиків.
Ставши у 1627 р. архімандритом Києво-Печерської лаври, Петро Могила прагнув заснувати школу при монастирі з тим, щоб повністю контролювати її, наслідуючи західноєвропейські освітні традиції з метою підготовки освічених священиків, які б змогли конкурувати з римо-католиками. Тогочасне українське суспільство виявилося морально не готовим до сприйняття освітніх новацій Петра Могили, що й призвело до незадоволення значної частини населення Києва, козаків і пов’язаного з ним духовенства.
Під тиском Київського братства, від імені якого виступали українські шляхтичі Київщини, духівництво на чолі з митрополитом Ісайєю Копинським та запорозькими козаками, Петро Могила змушений був погодитися на об’єднання лаврської і братської шкіл з метою зміцнення православної освіти. Ідучи на компроміс, братство визнало його фундатором школи і погодилося підпорядкуватися йому, що дало змогу Петру Могилі, як покровителеві навчального закладу, визначати характер і зміст освітнього процесу об’єднаної школи.
У 1631 р., будучи ще архімандритом Києво-Печерского монастиря, він заснував при ньому богословсько-філософську школу і невдовзі після того об’єднав її з школою Богоявленського братства. Об’єднану школу на честь її засновника називали Києво-Могилянською колегією, пізніше академією. Він вивів її на рівень найкращих вищих шкіл Європи. Упродовж ХVІІ – ХVІІІ століть КМА була осередком освіти не тільки для України, але й для усіх православних християн Центрально-Східної Європи.
Очоливши у 1633 р. КМ, він приділив значну увагу впорядкуванню церковного життя, що занепало за роки безправності та утисків. У часи перебування його на митрополичій кафедрі відбувся важливий собор 1640 р., тим самим підтвердивши соборний устрій православної церкви. Відбувалися також єпархіальні собори. З братствами П. Могила підтримував тісні зв’язки. Прагнучи зміцнити церковної організації, він підніс владу митрополита і єпископів на високий рівень.
Очолюючи КМ, П. Могила запровадив низку нововведень, що внутрішньо зміцнили її. Вони в основному ґрунтувалися на таких двох важливих принципах, як зміцнення внутрішньоцерковної дисципліни і виховання нового покоління освічених і авторитетних церковнослужителів, здатних виконувати покладені на них завдання в умовах культурно-ідеологічного протистояння з римо-католиками.
За П. Могили, завдяки праці досвідчених професорів колегії та її талановитих учнів, розвивалася православна богословська наука. Він приділяв значну увагу оформленню православної догматики, спираючись на методи, які використовувала католицька церква за доби Контрреформації. Наслідками клопітливої роботи були численні полемічні, скеровані на захист православ’я, і фундаментальні богословські твори митрополита, видані друкарнею Києво-Печерської лаври. Серед них найважливіше значення мали «Православне ісповідання віри» (1640 р.), «Літос» (1644 р.), «Короткий катехізис» (1645 р.), а також опублікований незадовго до його смерті «Евхологіон, альбо Молитвослов или Требник», відомий також під назвою «Великий Требник Петра Могили» (1646 р.), у якому були упорядковані, узгоджені й нормативно оформлені догмати і обряди православної церкви.
Важливим аспектом його діяльності була організація і розвиток книговидавничої справи. Він надав Лаврської друкарні такого розмаху й гуманістичного змісту, якого не знала досі історія книгодрукування в Україні. Одним із перших він почав вводити книгодрукування тогочасною книжною українською мовою, чим підняв престиж і авторитет українських видань.
Найважливіше на що звернув увагу Петро Могила у становленні богословської освіти – це потреба в уніфікації літургії та богословських текстів. Намагаючись розв’язати назрілу проблему, митрополит провів масштабну редакційну працю щодо відбору слов’янських і грецьких текстів, доповнивши їх перекладами з латини, частину текстів склав самостійно.
П. Могила був і меценатом українського мистецтва, письменником і публіцистом, залишив дев’ятнадцять творів церковно-теологічного, полемічного, просвітницького, філософського та моралізаторського характеру.
Фундаментальна розробка П. Могилою богословських питань зумовлювалася не тільки конфронтацією з уніатами, а й незадовільним висвітленням православної догматики греками, які дотримувалися консервативних і навіть ретроградних позиціях. У 1633 р. Константинопольський Патріарх К. Лукарис видав своє «Сповідання віри», у якому, полемізуючи з католицькими богословами, багато в чому наблизився до окремих положень кальвінізму. Кальвінізм, що проповідував зумовленість людської долі Божою волею аж до загробного життя, своєю фаталістичною тональністю був для П. Могили ще більш неприйнятний, ніж католицизм.
Митрополит не тільки добре розумівся в усіх тонкощах католицької філософсько-теологічної традиції, але був добре знайомий з протестантським богослов’ям. Кальвінізм він рішуче заперечував, але до ідей інших реформаційних напрямків ставився толерантно. У його творах відчувається лояльне ставлення до іудейської віри. Полеміка з іудаїзмом, як і з католицизмом, на відміну від православних авторів попередніх десятиліть, у київського митрополита позбавлена емоційної пристрасті, набуваючи форми коректної дискусії.
Важливим для митрополита київського було з’ясування питання майбутньої унії. У цьому питанні він обґрунтовує необхідність єдності Церкви. Необхідним елементом в концепції Церкви є питання еклезіологічних меж, що пов’язувалася з проблемою автокефалій, автономій та питанням примату Папи римського.
Варто наголосити на тому, що однією реформою системи тогочасної богословської освіти митрополит київський не обмежувався. У 1645 р. він також виступав з проектом універсальної унії, що мала покласти кінець розколу православної церкви, створенні спільного патріархату у Києві, номінально залежного не від Константинополя, а від Риму
Митрополит підтримував зв’язки з уніатами, намагався знайти з ними спільну мову, шукав можливості відновити церковну єдність. З приводу взаємин між православ’ям і католицизмом, він у 1645 – 1646 рр. листувався з Папою римським Інокентієм X, проте зусилля досягти злагоди виявились марними. Ватикан не бажав визнавати православну церкву рівною собі і наполягав на її підпорядкуванні через унію. Така позиція для київського митрополита і усіх православних була неприйнятною. П. Могила прагнув утворити КП, який сприяв би об’єднанню Сходу і Заходу,
Власне Петро Могила намагався поєднати українську православну богословську освіту з кращими досягненнями тогочасної західноєвропейської вищої школи, зберігаючи національну освітню традицію, започатковану ще у часи Київської Русі і враховуючи сучасні йому освітні тенденції та новації. Характерною особливістю цього синтезу була наявність у ньому як творчих елементів, так і механічного взаємопроникнення і запозичення.
КК за змістом навчальних програм і рівнем викладання відповідала вимогам тогочасної європейської вищої освіти. Тут викладалися «сім вільних мистецтв», що вивчалися в колегіях, академіях та університетах Західної Європи. Студенти отримували ґрунтовну підготовку з античної і середньовічної літератури, історії, географії, математики, медицини, філософії та інших предметів.
Насамперед у КК ґрунтовно вивчалася латинська граматика, причому навчальним матеріалом служили твори як давньоримських, так і середньовічних та ренесансних авторів. Природничі відомості викладалися головно у складі курсів з філософії.
Велике значення надавалося навчанню риторики. Щодо її значення прий¬малися концепції античних і ренесансних авторів про необхідність риторики для виховання особистості – людини, що вміє обстоювати свої переконання, прагне брати активну участь у громадському житті. Середньовічні і ренесансні поняття про риторику добре узгоджувалися з висловлюваннями з цього питання, які були в творах візантійських богословів.
З риторикою пов'язувалася поетика, що мала на меті дати учням основи знань про мистецтво поезії в найширшому розумінні цього слова. На жаль, з часу до середини XVII ст. не збереглося жодного київського курсу поетики; відомо тільки перелік назв розділів. Як видно з аналогічних курсів наступного періоду, поетика поділялася на загальну, у якій йшлося про правила складання поетичних творів, і так звану «часткову», у якій аналізувалися окремі жанри – особливо епічна, драматична, лірична та епіграматична поезія. Як авторитети для наслідування називалися передусім античні автори (Гомер, Аристотель, Вергілій, Горацій, Овідій та інші), а також твори письменників доби Ренесансу.
Завдання поетичної науки висвітлювалися головно за Аристотелем і Горацієм. Слідом за ними називалися дві мети поетичних творів – повчальна і розважальна. Попри певний формалізм правил поетики, пристосованих до шкільного вжитку і значною мірою відірваних від практики української літератури, ці курси поетики цікаві як доказ поширення в Україні тогочасної західної класицистичної теорії вірша.
Як риторика, так і поетика мала на меті дати вихованцям навички, необхідні для громадської діяльності, оскільки знання поезії і навіть вміння складати поетичні твори вважалися тоді ознакою освіченої людини.
Одне з центральних місць в колегіумі займала філософія. Професори по-своєму розповідали студентам про проблеми логіки, психології та інших галузей знання.
Курс логіки був вступною частиною трирічного філософського курсу, другою і третьою частинами його були лекції з фізики та метафізики. При викладанні діалектики окремі питання трактувалися з позицій номіналізму. Логіка мала вивчати терміни як знаки речей і понять, що відображають об'єктивний світ. Слід наголосити на тому, що у кінці 30 – 40-х рр. XVII ст. богословські питання розглядалися з позицій, сформульованих у творах П. Могили та його найближчого оточення, зокрема у «Православному ісповіданії віри» і «Катехізисі».
Поряд з суто філософською та богословською тематикою в курсах філософії розглядалися проблеми природознавства, в тому числі фізики. У тогочасній шкільній освіті ще дуже сильними були традиції середньовічної схоластики, навчальний процес у КК цим не обмежувався. Низка курсів свідчить про знайомство професури з передовими ідейними течіями доби Відродження, прагнення поінформувати учнів про новини тогочасної науки й освіти. Застосовувались і досить досконалі, як на той час, педагогічні методи, зокрема активізація навчального процесу шляхом диспутів, ігор.
Діячі КК прагнули засвоїти здобутки західноєвропейської освіти й культури, тим самим діяльність колегіуму служить яскравим прикладом основного напряму розвитку тогочасної української культури: збереження національно-релігійної толерантності шляхом збагачення вітчизняних традицій новітніми культурними досягненнями, інтеграції України до загальноєвропейських культурно-освітніх рухів.
Однак КК дещо відрізнялася від європейських вузів. Ці розбіжності в основному пов’язувалися як з історичними умовами, так і національними освітніми традиціями. Зокрема, у ній не було факультетів, учням не надавалися вчені ступені, не завжди викладалося богослов’я. Тим не менше, усі предмети, що викладалися у колегії характеризувалися гуманістичною спрямованістю.
Зрозуміло, що КК і власне пізнішу академію не варто ототожнювати з Львівською і Київською братськими школами, однак вони зберегли чимало традиції братської школи, що існували упродовж 1586, 1615 – 1632 рр. Це значний відсоток студентів – вихідців з усієї України, що дає підстави вважати навчальний заклад всестановим і всеукраїнським.
Як і тогочасні європейські вузи, колегіум мав розгалужену мережу філій. Деякі з них було засновано у 1634 р. при Вознесенському монастирі у Вінниці і Богоявленському – у Крем’янці. В силу несприятливих обставин у другій половині XVII ст. вони припинили функціонувати і занепали внаслідок обмеження фінансування, адміністративних утисків влади, ідеологічних впливів.
Освітні традиції, закладені П. Могилою, стосувалися використання латини у навчальному процесі. З часом їх використовував Ф. Прокопович, який написав більшість своїх філософських праць і поезій латиною. Як також і традиція щодо викладання латиною поетики, риторики, філософії у всіх вищих начальних закладах Західної Європи аж до 40-х рр. ХІХ ст. Як свідчить практика, саме така модель була найбільш дієздатною.
Роль П. Могили у становленні богословської освіти в Україні полягала у тому, щоб він реформував тогочасну православну школу, виходячи як з національних освітніх традицій, так і запозичень з європейських університетів, що призвело до зміцнення східного обряду за рахунок нововведень у церковному і освітньому аспекті.
П. Могила – людина глибоко релігійна і, він умів, насамперед, розрізняти проблеми об’явленої релігії від людських домислів, від історичних, політичних і культурних умовностей, а також не поєднував справжньої релігійності зі сліпим фанатизмом.
Значний внесок вніс митрополит для становлення і розвитку еклезіологічної та екуменічної науки, які в православ’ї, а також і в уніатській церкві були недостатньо розвинуті. Саме тому дослідження його теологічного вчення має дуже важливе значення для відродження і становлення екуменічного руху в Україні на базі еклезіологічної науки для повної єдності українських Церков і побудови української державності у новітній час історії України.
П. Могила – знакова фігура українського ренесансу, перед яким постали актуальні питання буття поневоленої нації. Їх тогочасне формулювання і висвітлення зумовлювалися реальними потребами змін у церковному житті, які з необхідністю постали перед Церквою на межі століть: її організаційне зміцнення, упорядкування богослужбової практики, підняття українських духовних шкіл до європейського рівня, видання релігійних книг тогочасною українською книжною мовою, побудова і реставрація православних святинь, відновлення монастирського життя, нормалізація взаємин православної ієрархії з братствами. Завдяки його реформам утвердився авторитет православної церкви.
Перебравши відповідальність за долю православної церкви, П. Могила був свідомий тієї місії, яку вона відігравала у житті українського народу. В той час православна церква, під певним поглядом, була синонімом українства. Однак П. Могила добре знав і слабі сторони Церкви та труднощі, які його чекали. Він мав бажання піднести її з занепаду і модернізувати. Для цього потрібно було провести низку ґрунтовних реформ. Крім того, необхідно було насамперед відновити моральну силу та змінити організаційну структуру православної церкви. Як фаховий організатор, він знав, що сила інституції залежить від якості кадрів: ченців, священиків, єпископів. Тому саме з них П. Могила розпочав і успішно завершив свої реформи.
У важкі для православної церкви часи, митрополит був одним із справжніх її захисників, втручався у різноманітні конфлікти, закликав супротивників до примирення, постійно виступав посередником між ворогуючими сторонами. Як мудрий і далекоглядний політичний, релігійний і культурний діяч П. Могила вніс істотні прогресивні новації у захист української культури, багато зробив для зміцнення православної церкви.
Великий просвітитель не обмежувався проведенням тільки церковної реформи. Завдяки здійсненій ним упродовж 1633–1647 рр. реформі освіти, шкільну систему перебудували за зразками єзуїтських колегій. КК функціонувала за стандартами й вимогами загальноєвропейської освітньої системи, хоча мала й свої особливості, що визначалися історичними умовами, національними освітніми нормами. П. Могила одночасно дбав і про належний моральний стан молодого покоління. З цією ціллю він написав у 1636 р. повчальну працю під назвою «Анфологія», у якій подав юнацтву релігійно-моральні настанови.
Останній твір П. Могили – «Духовний заповіт» (1647 р.) є свідченням його самовідданої жертовності, високої духовності і самопосвяти себе українській духовній культурі й освіті. Помираючи, він підсумовував ним зроблене, роздумував про створену ним колегію, якій заповідав усе своє майно, а для себе просив тільки, щоб за нього молилися після його смерті.
Духовно-культурна спадщина П. Могили дала потужний поштовх до відродження православної церви, мала велике значення для подальшого розвитку релігії, науки, культури та освіти. Він підніс православну церкву до небувалого культурного розвитку і духовного процвітання. На закладених ним підвалинах з’явилася культурно-історична епоха, яку справедливо називають «Могилянською». Заслуга П. Могили полягала у тому, що він зумів адаптувати до православного середовища здобутки католицького Заходу і західної науки та поєднати їх з надбання власне київської традиції.
За значні заслуги перед православною церквою і Україною в 1996 р. Київський і Галицький митрополит П. Могила був канонізований Українською Православною Церквою. У свої святці вписали його також Румунська Православна Церква та православна церква в Польщі.
Постать П. Могили безперечно належить декільком культурам: за походженням молдованин, вихований у православній румунській культурі, майже все зріле життя присвятив службі православній церкві в Україні. Окрім української і румунської культур збагатив він також білоруську, польську і російську культури. Живим пам’ятником П. Могилі є відроджена у 1991 р. КМА.
У нинішній час, внаслідок відомих історичних умов, що призвели до збіднення правдивої духовності, вивчення діяльності впливу митрополита Петра Могили на духовне і суспільне життя в Україні першої половини XVII ст. сприятиме відродженню українських духовних традицій, розвитку релігійної обрядовості, піднесенню християнської віри, зростанню освіти і моральних цінностей українського народу. Його життя і діяльність є взірцем самовідданої праці розвитку української духовної культури, символом її відродження.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Jerlicz I. Latopisiec, albo chroniczka / Joachim Jerlicz. – Warczawa, 1853. – Т. 1. – 187 s.
2. Галятовський І. Ключ розумінія / Іоаникій Галятовський. – К.: Тип. Печерской Лаври, 1659. – 256 с.
3. Баранович Л. Суспільно-політичні вірші 70 – 80 рр. XVII ст. Із книги «Аполлонова лютня». Київ, 1671 року. Режим доступу: http://litopys.org.ua/suspil/sus124.htm.
4. Баранович Л. Меч духовний / Лазар Баранович. – К.: Тип. Печерськой Лаври, 1666. – 481 с.
5. Susza J. Saulus et Paulsus / Jacobus Susza. – Romae, 1666. – 426 s.
6. Rutka T. Goljat swoim mieczem pora żony / T. Rutka. – Lublin, 1689. – 568 s.
7. Guepin A. Un apotre de I’Union des Eglises au XVII-e s. St. Josaphat et L’Eglise greso-slave en pologne et en Russi / Alphonse Guepin. – Paris, 1897 – 1898. – Т. II.– 490 s.
8. Могила П. Заповіт Митрополита Петра Могили / Петро Могила // Жуковський, Аркадій, Петро Могила й питання єдності церков. – К.: Мистецтво, 1997. – С. 291 – 298.
9. Malvy A. La Confession Orthodoxe de Pierre Moghila / A. Malvy, M. Viller. – Paris, 1927. – P. XIV – XV.
10. Аскоченский В. И. Киев с древнейшим его училищем Академиею: в 2 ч. / В. И. Аскоченский. – К.: Унив. тип., 1856. – Ч. 1. – 370 с.; Ч. 2. – 567 с.
11. Терновский Ф. Киевский митрополит Петр Могила / Ф. Терновский // Киевская старина. – 1882. – Т. 2. – № 4. – С. 1 – 24.
12. Голубев С. Киево-Могилянская коллегия при жизни своего фундатора, Киевского митрополита Петра Могилы / С. Т. Голубев. – К.: Тип. Г.Т.Корчак-Новицкого, 1890. – 23 с.
13. Голубев С. Киевский митрополит Петр Могила и его сподвижники: В 2-х т. / С. Т. Голубев. – К.: Тип. Г. Т. Корчак-Новицкого, 1883. – Т. 1. – 559 с.
14. Голубев С. Киевский митрополит Петр Могила и его сподвижники: В 2-х т. / С. Т. Голубев. – К.: Тип. С. В. Кульженко, 1898. – Т. 2. – 498 с.
15. Голубев С. Т. Лифос – полемические сочинения, вышедшие из Киево-Печерской типографии в 1644 году / С. Т. Голубев // Архив Юго-Западной России. – 1893. – Ч. 1. – Т. 9. – С. 1 – 147.
16. Пекарский П. Представители киевской учености в половине ХVІІ столетия: Ист.-лит. очерк / П. Пекарский // Отечественные записки. – 1862. – № 4. – С. 367 – 391.
17. Пекарский П. Представители киевской учености в половине ХVІІ столетия: Ист.-лит. очерк / П. Пекарский // Отечественные записки. – 1862. – Т. 140. – № 2. – С. 552 – 594.
18. Тітов Ф. Стара вища школа в Київській Україні ХVІ – поч. ХІХ в.: Збірник АН України; Зб. Історично-філологічного відділу / Ф. Тітов. – К.: Друк. УАН, 1924. – Т. ХХ. – 433 с.
19. Горский А. В. Петр Могила митрополит Киевский / А. В. Горский // Прибавление к изданию творений святых отцов в русском переводе. – М., 1857. – Т. ІV. – С. 29 – 76.
20. Антонович В. Розвідки про церковні відносини на Україні ХVІ – ХVІІ ст. / Володимир Антонович. – Львів, 1900. – 257 с.
21. Левицький І. Унія і Петро Могила, Київський митрополит / І. Левицький. – К.: М. П. Фриц, 1875. – 40 с.
22. Галант И. В. Киевский митрополит Петр Могила и его отношение к евреям / И. В. Галант // Киевская старина. – Киев, 1905. – Ч. 24. – Т. 89. – С. 149 – 152.
23. Спаский И. Митрополит Петр Могила / И. Спаский // Журнал Московской Патриархии. – 1954. – № 1. – С. 44 – 52.
24. Колодний А. Українське православ’я як культурно-історичний феномен / Анатолій Колодний // Збірник матеріалів Міжнародної наукової конференції «Християнство і культура» (Тернопіль, 12 – 13 грудня 1998 р.). – Київ-Тернопіль, 1998. – С. 87 – 92.
25. Костельнюк М. Від лицаря до ченця: пошуки особистості Петра Могили / М. Костельнюк // Сучасна українська політика: політика і політологи про неї. – К., 2008. – Вип. 14. – С. 98 – 105.
26. Костенко Л. Гуманітарна аура нації, або Дефект головного дзеркала: Лекція, прочитана в Національному університеті «Києво-Могилянська академія», 1 вересня 1999 р. 2-ге вид. / Ліна Костенко. – К.: Вид. дім «Києво-Могилянська академія», 2005. – 32 с.
27. Житецький П. Петр Могила / Житецький П. // Энциклопедический словарь Ф. А. Брокгауза и И. А. Эфрона, – СПб., 1898. – Полутом 46.
28. Левицький Я. Історія Християнської Церкви / Ярослав Левицький. – Львів: Накладом свящ. коопер. «Власна Допомога», 1924. – 136 с.
29. Полонська-Василенко Н. Історія України: у 2 т. / Наталя Полонська-Василенко. – К.: Либідь, 1993. – Т. І. – 640 с.
30. Єфремов С. Історія українського письменства / Сергій Єфремов. – Київ-Лайпціг, 1924. – Т. І. – 647 с.
31. Липківський В. Слово Христове до Українського Народу. Проповіді на неділі й свята / Василь Липківський. – К.: Пам’ятки України, 1991. – 100 с.
32. Курилас Б. Митрополит Петро Могила / Б. Курилас. – Йорктон: Логос, 1962. – Т. XIII. – Кн. 2. – 104 с.
33. Огієнко І. Українська церква за часи Руїни: 1657 – 1687 / Іван Огієнко. Упоряд., авт. передмови М. С. Тимошин. – К.: Наша культура і наука, 2006. – 468 с.
34. Іларіон. Дохристиянські вірування українського народу: Історично-релігійна монографія / Іларіон, митрополит. – К.: АТ «Обереги», 1991. – 424 с.
35. Тальберг Н. История Русской Церкви / Н. Д. Тальберг. – К.: Общество любителей православной литературы. Издательство имени святителя Льва, папы Римского, 2007. – 924 с.
36. Карташев А. В. Очерки по истории Русской Церкви / Антон Карташев. – М.: Изд-во Сретенского монастыря, 2009. – Т. ІІ – 688 с.
37. Шмеман А. Исторический путь Православия / Александр Шмеман. – М.: Православный паломник, 2003. – 368 с.
38. Попов И. Православие святых и инквизиторов / Илья Попов. – М.: Община Православной Церкви Божией Матери г. Москвы, 2003. – 592 с.
39. Нагаєвський І. Об’єднання Церкви й ідея Патріярхату в Києві / Ісидор Нагаєвський. – Торонто: Українське видавництво «Добра книжка», 1961. – 96 с.
40. Великий А. Анонімний проект Петра Могили про з’єднання Української Церкви 1645 року / А. Великий // Записки ЧСВВ. Серія ІІ. Секція ІІ. –– Рим, 1963. – Т. 4. – Ч. 1 – 4. – С. 242 – 243.
41. Великий А. З літопису християнської України. 2-ге вид. / А. Великий. – Львів: Місіонер, 2000. – 288 с.
42. Великий А. Важливий проект Петра Могили від 1645 р. / А. Великий // Католицький щорічник. – К.: Видавничий дім «КМ Academia», 1998. – С. 95 – 96.
43. Великий А. Українське християнство. Причинки до історії української церковної думки / А. Великий. – Вид-во О. О. Василіан. Передрук, 1990. – 224 с.
44. Хома І. Ідея спільного синоду 1629 р / Іван Хома. – Рим, 1976. – 51 с.
45. Василів Р. Концепція Церкви у Київського митрополита Петра Могили / Роман Василів. – Івано-Франківськ: Нова Зоря, 2004. – 348 с.
46. Жуковський А. П. Могила й питання єдності церков / Аркадій Жуковський. – К.: Мистецтво, 1997. – 429 с.
47. Нічик В. Петро Могила в духовній історії України / В. М. Нічик. – К.: Український центр духовної культури, 1997. – 328 с.
48. Яворницький Д. Історія запорізьких козаків: В 3-х т. Пер. з рос. І.Сварника; Упоряд. іл. О. М. Апанович / Дмитро Яворницький. – Львів: Світ, 1990. – Т. 1. – 319 с.
49. Щербак В. Українське козацтво: формування соціального стану. Друга половина XV – середина XVII ст. 2-ге вид. / В. О. Щербак. – К.: Вид. дім «Києво-Могилянська академія», 2006. – 300 с.
50. Крип’якевич І. П. Історія України / Іван Петрович Крип’якевич. – Львів: Світ, 1990. – 520 с.
51. Крип’якевич І. Історія української культури. За загал. ред. І. Крип’якевича. 4-те вид., стереотип. / Іван Крип’якевич – К.: Либідь, 2002. – 656 с.
52. Назарчук В. Святитель Петро Могила / В. К. Назарук // Україна Духовна: Кн. для читання з християнської етики. – К.: Томіріс-Н, 2006. – С. 37 – 41.
53. Горський В. Біля джерел: (Нарис з історії філософії культури України) / В.С. Горський. – К.: Вид. дім «Києво-Могилянська академія», 2006. – 262 с.
54. Горський В. С. Київ в історії філософії України / В. С. Горський, Я.М.Стратій, А. Г.Тихолаз, М. Л. Ткачук. – К.: Вид. дім «КМ Academia»; ТОВ Університетське видавництво «Пульсари», 2000. – 264 с.
55. Горський В. С. Образ Христа в українській культурі / В. С. Горський, Ю.І.Сватко, О. Б. Киричок та ін. – К.: Вид. дім «КМ Академія», 2003. – 200 с.
56. Горський В. Філософська думка в Україні: Бібліогр. словник / Авт. кол.: В.С.Горський, М. Л. Ткачук, В. М. Нічик та ін. – К.: Унів. вид-во «Пульсари», 2002. – 244 с.
57. Яковенко Н. М. Розтятий світ: культура України-Руси в добу Хмельниччини / Н. М. Яковенко // Сучасність. – 1994. – № 10. – С. 59 – 70.
58. Яковенко Н. Нарис історії середньовічної та ранньомодерної України. – 2- ге вид., перероблене та розшир / Наталя Яковенко. – К.: Критика, 2005. – 584 с.
59. Яковенко Н. Українська шляхта з кінця XIV – до середини XVII століття. Волинь і Центральна Україна. Видання друге, переглянуте і виправлене / Наталя Яковенко. – К.: Критика, 2008. – 472 с.
60. Яроцький П. Історія релігії в Україні: У 10 т. Т. ІІ. Українське православ’я / Петро Яроцький. – К.: Центр духовної культури, 1997. – 376 с.
61. Колодний А. Петро Могила і сучасні релігійні процеси в Україні / Анатолій Колодний // Феномен Петра Могили. – К., 1996. – С. 212 – 241.
62. Алексієвець Л. Києво-Могилянська академія у суспільному житті України і зарубіжних країн (XVII – XVIII ст.ст.) / Леся Алексієвець. – Тернопіль: Збруч, 1999. – 263 с.
63. Алексієвець Л. М. Києво-Могилянська академія в духовній історії України / Леся Миколаївна Алексієвець // Науково-творчий альманах Тернопільського державного педагогічного інститут. – Вип. І. – Тернопіль, 1995. – С. 5.
64. Алексієвець Л. М. Києво-Могилянська академія у суспільному житті України (XVII – XVIII ст.) / Леся Миколаївна Алексієвець. – Тернопіль: Лілея, 1997. – 160 с.
65. Алексієвець Л. М. Петро Могила в духовній історії України / Леся Миколаївна Алексієвець // Наукові записки Тернопільського національного педагогічного університету імені Володимира Гнатюка. Серія: Історія. – Тернопіль: Вид-во ТНПУ ім. В. Гнатюка, 2008. – Вип. 2 // Українська історична біографістика: забуте і невідоме / За заг. ред. проф. М.М.Алексієвця. – Ч. 2. – Тернопіль: Вид-во ТНПУ ім. В. Гнатюка, 2008. – С. 9 – 14.
66. Ореховський В. Держава та Церква в європейському просторі (І – XVIII століття) / В. О. Ореховський. – Чернівці: Прут, 2008. – 224 с.
67. Ореховський В. Петро Могила та реформування православної церкви на українських землях у XVII столітті / В. О. Ореховський // Наукові записки Тернопільського національного педагогічного університету імені Володимира Гнатюка. Серія: Історія. – Тернопіль: Вид-во ТНПУ ім. В. Гнатюка, 2007. – Вип. 2. – С. 162 – 165.
68. Верещагіна Н. Древні християнські святині Києва та діяльність Петра Могили по їх відновленню й збереженню / Н. Верещагіна // Католицький щорічник. – К.: Видавничий дім «КМ Academia», 1998. – С. 98.
69. Мудрий С. Нарис історії Церкви в Україні / Софрон Мудрий. – Рим-Львів: Видавництво ОО. Василіян, 1995. – 404 с.
70. Сарапін О. Питання християнської етики в «Православному сповіданні віри» П. Могили / О. Сарапін // Петро Могила: богослов, церковний і культурний діяч. – К.: Дніпро, 1997. – С. 180 – 182.
71. Брюховецький В. Відродження / В. Брюховецький // Київська старовина. – 1993. – № 1. – С. 2 – 5.
72. Садовяк Д. Петро Могила – митрополит Київський / Д. Садовяк. – К.: Вид-во ім. О. Теліги, 2000. – 160 с.
73. Грабар С. Славетних справ митрополит / С. Грабар // Вечірній Київ. – 18 січня 1995.
74. Грай Г. Світла сторінка православ’я під час пастирського служіння П. Могили / Г. С. Грай // Один Божий народ на Київських горах: Сторінки історії святої віри. – Тернопіль: Навчальна книга – Богдан, 2008. – С. 86 – 93.
75. Фурман Р. Петро Могила і ідейні витоки теми Акафісту Богородиці в Софії Київській / Р. Фурман // Петро Могила і сучасність (Зб. тез до 400-річчя від дня народження). – К., 1996. – С. 44 – 45.
76. Алатарцева И. Начало. Святитель Петр Могила / Ирина Алатарцева. – Книга первая. – К.: «Свято-Покровская Голосеевская пустинь», 2001. – 120 с.
77. Хижняк З. Великий і мудрий митрополит П. Могила / Зоя Хижняк // Католицький щорічник. – К.: Видавничий дім «KM Academia», 1998. – С. 83 – 84.
78. Хижняк З. З історії Києво-Могилянської академії XVII – XVIII ст / Зоя Хижняк. – К.: Вид. дім «Києво-Могилянська академія», 2005. – 64 с.
79. Хижняк З. І. Історія Києво-Могилянської академії. 2-ге вид., допов. і переробл. / З. І. Хижняк, В. К. Маньківський. – К.: Вид. дім «Києво-Могилянська академія», 2008. – 203 с.
80. Хижняк З. І. Могила Петро Симеонович // Києво-Могилянська академія в іменах, ХVІІ – ХVІІІ ст.: Енцикл. вид. / Упоряд. З. І. Хижняк; За ред. В. С. Брюховецького. – К.: Вид. дім «Києво-Могилянська Академія», 2001. – С. 370 – 374.
81. Хижняк З. Історія Києво-Могилянської академії / З. І. Хижняк, В.К.Маньківський. – К.: Вид. дім «КМ Академія», 2003. – 184 с.
82. Хижняк З. Киево-Могилянская академия / З. И. Хижняк. – К.: Вища школа, 1998. – 266 с.
83. Хижняк З. Києво-Могилянська академія / Зоя Хижняк. – К.: Вид-во Київ. ун-ту, 1970. – 173 с.
84. Хижняк З. Києво-Могилянська академія / Зоя Хижняк. – К.: Вид-во при Київ. держ. ун-ті видавничого об’єднання «Вища школа», 1981. – 236 с.
85. Хижняк З. Освіта в релігійних, культурних, політичних діяннях П. Могили / Зоя Хижняк // Україна: людина, суспільство, природа (Київ, 23 – 24 січня 1997 р.). – К., 1997. – 84 с.
86. Ткаченко В. М. Ідеї державотворення Петра Могили / В. М. Ткаченко // Наукові записки НаУКМА. – – 2010. – Т. 103: Юридичні науки. – С. 64 – 66.
87. Костельнюк М. М. Державницькі погляди в літературній спадщині митрополита Петра Могили / М. М. Костельнюк // Наукові записки. Науково-методичний журнал. – Вип. 27. – Т. 40. – 2006. – С. 75 – 78.
88. Стратій Я. Філософія в Києво-Могилянській академії / В. С. Горський, Я.М. Стратій, А. Г. Тихолаз, М. Д. Ткачук // Київ в історії філософії України. – К.: Вид. дім «КМ Academia»; ТОВ Університетське видавництво «Пульсари», 2000. – С. 73 – 129.
89. Борисова О. В. Ідея Київського патріярхату за часів митрополита Петра Могили / О. В. Борисова // Патріярхат за єдність Церкви і народу. – Ч.1 (336). – Видають: Управа Українського Патріярхального Світового Об’єднання і Крайова Управа Українського Патріярхального Товариства, 1999. – С. 14 – 16.
90. Денисенко В. А. Духовна освіта в Україні Х – ХVІІІ ст.: Монографія / В.А.Денисенко. – К., 2010. – 518 с.
91. Григоренко О. Унія в історії України-Русі / Олексій Григоренко. – Житомир: СМП «Житомир-Ріко-Прес-Реклама», 1995. – 96 с.
92. Погорецкий В. История философии экклезиологии / Василий Погорецкий. – Тернополь: ТАЙП, 2011. – 524 с.
93. Погорецкий І. Правда і обман / Ігнатий Погорецкий. – Жовква: Печатня ОО. Василиян, 1912. – 159 с.
94. Погорецький В. Історія української недолі в контексті філософії Пресвятої Євхаристії / Василь Погорецький // Золота ПЕКТОРАЛЬ. Літературно-мистецький та громадсько-публіцистичний журнал Південно-Західного Поділля і Тернопільської обласної організації Національної спілки письменників України (НСПУ). – Чортків, 2009. – 3–4 (8–9). – С. 151 – 157.
95. Погорецький В. Концептуальна і світоглядна боротьба Київських митрополитів Петра Могили та Ісаї Копинського в контексті відродження української державності / Василь Погорецький // Україна-Європа-Світ. – Вип. 3: Міжнародний збірник наукових праць. Серія: Історія, міжнародні відносини / Гол. ред. Л. М. Алексієвець. – Тернопіль: Вид-во ТНПУ ім. В. Гнатюка, 2009. – С. 159 – 165.
96. Погорецький В. Переплетені долі, або філософія українського страждання / Василь Погорецький // Золота ПЕКТОРАЛЬ. Літературно-мистецький та громадсько-публіцистичний журнал Південно-Західного Поділля і Тернопільської обласної організації Національної спілки письменників України (НСПУ). – Чортків, 2010. – 3–4 (12 – 13). – С. 156 – 158.
97. Погорецький В. Роль митрополита Петра Могили у розвитку української духовної культури / Василь Погорецький // Україна-Європа-Світ. – Вип.2: Міжнародний збірник наукових праць. Серія: Історія, міжнародні відносини. Гол. ред. Л.М. Алексієвець. – Тернопіль: Вид-во ТНПУ ім. В. Гнатюка, 2009. – С. 197 – 205.
98. Погорецький В. Українська духовна культура і Петро Могила / Василь Погорецький. – Тернопіль: Підручники і посібники, 2009. – 160 с.
99. Акты и документы, относящиеся к истории Киевской академии / С введ. и прим. Н. И. Петрова и Ф. И. Титова. – К.: Тип. И. И. Чоколова, 1904 – 1913. – Отд. 2: (1721 – 1795 гг.); Отд. 3: (1796 – 1869 гг.). – 892 с.
100. Акты, относящиеся к истории Западной России, собранные и изданные Археографической комиссией. – СПб., 1846. – Т. IІ. – 357 с.
101. Акты Московского государства. – СПб., 1890. – Т. 1. – 397 с.
102. Акты, относящиеся к истории Южной и Западной России, собранные и изданные Археографической комиссией. – СПб., 1863. – Т. IV (1657 –1659). – 276 с.
103. Акты исторические, собранные и изданные Археографической комиссией. – СПб.: Тип. 2-го отд. Е.И.В. канцелярии, 1842. – Т.4.: 1645 – 1676. – 565 с.
104. Акты, относящиеся к делу о подчинении Киевской митрополии Московскому патриарху (1620 – 1694). – К.: Губ. тип., 1872. – 488 с.
105. Акты, относящиеся к истории Южно-Западной России. – СПб., 1861. – Т. IІІ. – 347 с.
106. Акты о церковно-религиозных отношениях в Западной Руси 1622 – 1648 гг. / Архив Юго-Западной России. – К., 1883. – Ч. 1 – Т. VI. – 939 с.
107. Андриевский А. А. Из архива Киевского губернского правления: Истор. материалы / Андриевский А. А. – СПб., 1886. – 437 с.
108. Археографический сборник документов, относящихся к истории Северо-Западной Руси. – Вильно, 1870. – Т.7. – 547 с.
109. Архив Юго-Западной России, издаваемый Временною комиссией для разбора древних актов. – К., 1859. – Ч. 1. – 347 с.
110. Архив Юго-Западной России. – К., 1882 – 1883. – Т. 1. – № 170, 184, 186, 189.
111. Архив Юго-Западной России, издаваемый Временною комиссией для разбора древних актов. – К., 1914. – Ч. 3. – 547 с.
112. Архив Юго-Западной России. – К., 1908. – Т. ІІІ. – Ч. 4. – 760 с.
113. Архив Юго-Западной России, издаваемый Временною комиссией для разбора древних актов, состоящей при Киевском, Подольском и Волынском гинерал-губернаторе. – К.: Тип. Г. Т. Корчак Новицкого, 1893. – Ч. 1. – Т. ІХ. – 414 с.
114. Барсов Е. В. Древние русские памятники священного венчания царей на царство в связи с греческими их оригиналами. С историческим очерком чинов царского венчания в связи с развитием идеи царя на Руси / Е.В.Барсов. – М., 1885. – 264 с.
115. Батюшков П. Н. Волынь: История судьбы Юго-Западного края / П.Н.Батюшков. – СПб.: Тип. Т-ва «Обществ. польза»