ПОЛЬСЬКЕ ТА ЄВРЕЙСЬКЕ ПИТАННЯ В ПОЛІТИЦІ ЦАРИЗМУ НА ПРАВОБЕРЕЖНІЙ УКРАЇНІ (ДРУГА ПОЛОВИНА 1850-Х – ПОЧАТОК 1880-Х РР.) : Польские и еврейские ВОПРОСЫ В политике царизма на Правобережной УКРАИНЕ (ВТОРАЯ ПОЛОВИНА 1850-Х - НАЧАЛЕ 1880-Х ГГ.)

Краткое описание

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ, МОЛОДІ ТА СПОРТУ УКРАЇНИ
РІВНЕНСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ ГУМАНІТАРНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

На правах рукопису

ІВЧИК НАТАЛІЯ СТЕПАНІВНА

УДК : 94 (470+571) : 84 (477) „1855/1881”

ПОЛЬСЬКЕ ТА ЄВРЕЙСЬКЕ ПИТАННЯ В ПОЛІТИЦІ ЦАРИЗМУ
НА ПРАВОБЕРЕЖНІЙ УКРАЇНІ
(ДРУГА ПОЛОВИНА 1850-Х – ПОЧАТОК 1880-Х РР.)

07.00.01 – історія України

Дисертація
на здобуття наукового ступеня
кандидата історичних наук

Науковий керівник:
Гон Максим Мойсейович,
доктор політичних наук, професор

Рівне – 2012

План

ВСТУП 3
РОЗДІЛ 1 СТАН ДОСЛІДЖУВАНОЇ ПРОБЛЕМИ ТА ЇЇ ДЖЕРЕЛЬНА БАЗА 10
1.1. Стан наукового вивчення теми 10
1.2. Джерельна база дослідження 39
РОЗДІЛ 2 ПОЛЬСЬКЕ ПИТАННЯ В ПОЛІТИЦІ ЦАРИЗМУ НА ПРАВОБЕРЕЖНІЙ УКРАЇНІ В ДОБУ БУРЖУАЗНИХ РЕФОРМ 57
2.1. Польське повстання 1863–1864 рр.: виклик територіальній цілісності імперії та економічний ракурс реакції царату 57
2.2. Політика русифікації як реакція влади на активізацію польського національно-визвольного руху 88
РОЗДІЛ 3 ЄВРЕЙСЬКЕ ПИТАННЯ НА ПРАВОБЕРЕЖНІЙ УКРАЇНІ В ЧАС МОДЕРНІЗАЦІЇ РОСІЙСЬКОЇ ІМПЕРІЇ 113
3.1. Лібералізація антиєврейського законодавства та зміни соціально-економічного становища євреїв 113
3.2. Політика влади щодо євреїв у культурно-освітній сфері в добу буржуазних реформ 142
ВИСНОВКИ 167
ДОДАТКИ 179
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ 190

ВСТУП

Актуальність теми.
Суспільно-політичні процеси в Європі кількох останніх століть переконливо доводять значущість у них національного фактору. Він став універсалією, яка залишається функціональною і на сучасному етапі. Це зумовлено тим, що плекання власної самості будь-яким народом є цілком закономірним і природним. Однак нерідко вона не сприймалася владою, перепліталася з етноконфесійним чинником, що ставало каталізатором загострення взаємин окремих народів з державами, а водночас сприяло актуалізації національного питання в них.
Ця тенденція особливо чітко простежується у суспільно-політичному житті Російської імперії, яка, приєднуючи до себе нові території, повсякчас поставала перед дилемою здійснення такої етноконфесійної політики, яка, з одного боку, сприяла б інтеграції підкорених народів в її соціокультурний простір, а з іншого, гарантувала б збереження політичної стабільності в країні.
Історія Російської імперії періоду буржуазних перетворень XIX ст. є в цьому контексті особливо показовою, оскільки польська та єврейська проблеми визначали багатофакторність етноконфесійного питання на Правобережній Україні. Адже ініціативи центру повинні були одночасно нейтралізувати нові ймовірні спроби прояву сепаратизму поляками, а разом з тим дати відповідь на дилему (не)сприйняття їх, як і євреїв, соціокультурної самобутності.
Зосередження уваги на добі правління Олександра ІІ є особливо актуальним із врахуванням його ліберальних поглядів та здійснюваних імператором буржуазних реформ. Сповідувані ним ідеали мали б супроводжуватись корекцією етноконфесійної політики Російської імперії відповідно до нуртуючих в Європі цінностей. Водночас перепоною для їх реалізації в суспільно-політичній практиці став імперський світогляд, котрий включав такі компоненти, як розширення територій держави та нехтування етнічною самобутністю підкорених народів.
Наукова актуальність досліджуваної нами проблеми визначається також тим, що поляки та євреї, котрі на Правобережній Україні формували гордіїв вузол національного питання, прагнули реалізувати в той час різні завдання. Якщо перші мали за мету відродження власної державності, то другі опинилися на розпутті, що визначалося дилемою подальшої свідомої самоізоляції чи виходом з „гетто”, а отже – інтеграцією в домінуючий соціокультурний простір на кшталт французького чи німецького варіантів.
Додатковими аргументами на користь фокусування уваги на польському та єврейському питаннях є те, що:
1. Як поляки, так і євреї де-факто опинилися поза механізмом тріади, яка була сформульована міністром народної освіти С. Уваровим й включала такі компоненти, як православ’я і народність. Сповідуючи відповідно католицизм і юдаїзм, ані перші, ані другі не могли розраховувати на те, що влада знехтує увагою на ту соціокультурну дистанцію, яка пролягала поміж ними й православними.
2. Політика влади в польському та єврейському питаннях радикалізувалася внаслідок повстання 1863–1864 рр.
3. Тотожність умов, на яких мала відбуватися інтеграція поляків та євреїв у імперський організм, - асиміляція. Відтак визначальне завдання імперської політики, а нею була політика русифікації, застосовувалася як до одних, так і других.
4. Низка законодавчих актів Російської імперії в соціально-економічній сфері спрямовувалася на обмеження прав двох народів, що засвідчувала певну суголосність лейтмотиву „розв’язання” польського та єврейського питання царатом.
5. У досліджуваному регіоні як поляки, так і євреї суттєво поступалися в своїй кількості домінантному за чисельністю автохтонному народу – українцям.
6. Вивчення долі двох народів в одному з регіонів України створює сприятливі умови для реалізації компаративного аналізу, який сприяє з’ясуванню спільного й особливого в національній політиці Російської імперії періоду буржуазних реформ на Правобережній Україні.
Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Робота виконана в межах реалізації теми науково-дослідної роботи кафедри всесвітньої історії Рівненського державного гуманітарного університету „Національні меншини в суспільно-політичних та економічних процесах країн Центрально-Східної та Південної Європи (ХІХ – ХХ століття)” (номер державної реєстрації – 0109U006508).
Мета дослідження полягає у вивченні релігійної, соціально-економічної та культурної складових національної політики Російської імперії щодо поляків та євреїв у Правобережній Україні.
Відповідно до мети визначено такі завдання:
– з’ясувати причини актуалізації польського питання в Російській імперії в час здійснення у ній буржуазних перетворень;
– дослідити стратегію й тактику влади, спрямовану на послаблення соціально-економічних позицій поляків на Правобережній Україні;
– визначити сфери та проаналізувати форми реалізації політики русифікації в досліджуваному регіоні;
– дослідити соціально-економічне становище євреїв на Правобережній Україні в добу буржуазних реформ;
– дослідити політику Російської імперії щодо євреїв задля їх інтеграції в домінуюче соціокультурне середовище.
Об’єкт дослідження – національна політика Російської імперії в добу буржуазних реформ. Предмет дисертації – польське та єврейське питання в політиці царизму на Правобережній Україні періоду модернізації.
Хронологічні рамки дослідження – друга половина 1850-х – початок 1880-х рр. Нижня межа визначається часом початку буржуазних перетворень у Російській імперії. Обрання верхньої хронологічної межі обумовлене завершенням періоду ліберальних реформ у ній.
Територіальні межі дослідження – Правобережна Україна, власне ж – ті губернії, котрі за адміністративним поділом Російської імперії входили до складу т. зв. Південно-Західного краю (територія сучасної Київської, за винятком Києва з околицями, Черкаської, Кіровоградської, Житомирської, Вінницької, Хмельницької, Рівненської і Волинської областей).
Методи дослідження, що використовувалися для реалізації поставлених завдань, поділяємо на дві групи: загальнонаукові та спеціальні історичні. Серед першої групи важливе значення мають методи аналізу і синтезу, які застосовані для з’ясування реакції влади на суспільно-політичну активізацію поляків, кристалізацію їх національних ідеалів та еволюцію останніх у середовищі євреїв. Метод індукції дозволив нам визначити завдання національної політики Російської імперії на Правобережній Україні та методи їх реалізації. Водночас метод дедукції сприяв з’ясуванню співзвучності дій влади в національному питанні духу ліберальних реформ другої половини 1850-х – початку 1880-х рр.
Із спеціальних історичних методів використані порівняльно-історичний, проблемно-хронологічний, історико-персонологічний, ретроспективний. Завдяки першому з них з’ясовано особливості національної політики (зокрема, завдань і методів їх реалізації) стосовно поляків і євреїв. Проблемно-хронологічний метод застосовано для аналізу дій влади стосовно них у соціально-економічній царині та сфері освіти. Продуктивність історико-персонологічного методу визначена тим, що його використання дозволило проаналізувати погляди високопосадовців на вирішення польського та єврейського питань на Правобережній Україні. Використання ретроспективного методу сприяло з’ясуванню новаторства в національній політиці Олександра II і навпаки – визначенню продовження ним курсу своїх попередників.
Задля конкретизації загальних тенденцій національної політики влади шляхом аналізу її дій на Правобережній Україні використано метод систематизації та узагальнення. При написанні дисертації також застосовано загальнонаукові принципи об’єктивності, історизму та багатофакторності.
При вивченні неопублікованих джерел використано історико-генетичний метод, завдяки якому враховано фактор умов, в яких створювалися опрацьовані нами документи – особлива суспільно-політична ситуація в досліджуваному регіоні, де Січневе повстання спонукало посилення антипольських настроїв, появу полонофобії як серед представників влади, так і політично активної частини росіян; водночас повстання 1863–1864 рр. зумовило корекцію курсу влади в єврейському питанні від ліберального до обмежувально-дискримінаційного.
Імператив урахування в дослідженні причинно-наслідкових зв’язків зумовив використання в процесі опрацювання неопублікованих джерел і періодичних видань проблемно-хронологічного методу. Враховуючи особливості досліджених джерел, при їх опрацюванні нами використано історико-порівняльний метод. Завдяки його застосуванню враховано, з одного боку, політико-правовий статус поляків та євреїв у Російській імперії, а з другого – територіальний фактор (зокрема, імперського центру, Правобережної України, Царства Польського), який тією чи іншою мірою впливав на сутність розроблюваних положень тих чи інших розпоряджень, циркулярів тощо, котрі згодом сформували корпус неопублікованих документів.
Ще один метод, котрий використаний при опрацюванні джерельної бази дослідження, - історико-типологічний. Його застосовано задля визначення загальних рис опрацьованих документів, що сприяло їх типологізації за критеріями характеру й походження.
Наукова новизна дисертації полягає в тому, що вона є першим у вітчизняній історіографії комплексним аналізом національної політики Російської імперії стосовно поляків і євреїв на Правобережній Україні періоду ліберальних реформ, що фокусує увагу на ініціативах влади не лише в політичній, соціально-економічній площинах, а й у сферах релігії та освіти.
Зокрема, вперше у вітчизняній історіографії здійснено аналіз дій влади в культурно-освітній сфері стосовно євреїв, а також реалізовано порівняльний аналіз дій царизму в польському та єврейському питаннях на Правобережній Україні періоду модернізації Російської імперії.
Знайшла подальший розвиток гіпотеза Б. Натанса стосовно особливої значущості для прискорення інтеграції євреїв у соціокультурний простір імперії русифікації їх освіти та залучення до служби в армії.
Уточнено особливості реалізації соціально-економічної й етноконфесійної політики Російської імперії на Правобережній Україні стосовно поляків та євреїв у добу буржуазних реформ.
Практичне значення. Сформульовані у дисертації гіпотези та узагальнення, її фактологічний матеріал можуть використовуватися при викладанні курсів „Історія України”, „Історія південних і західних слов’ян”, „Історія Росії”, „Історія Польщі”, „Всесвітня історія”, „Етнополітологія”. Матеріали дисертації також можуть бути застосовані при розробці й викладанні спецкурсу у вищих навчальних закладах „Національна політика Російської імперії другої половини XIX ст. на Правобережній Україні”.
Апробація результатів дисертації здійснювалася на засіданнях кафедри всесвітньої історії та історії України Рівненського державного гуманітарного університету, а також на засідані кафедри історії України Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича, у виступах на звітних, регіональних, всеукраїнських та міжнародних наукових конференціях. Зокрема, І Всеукраїнській науково-практичній конференції молодих науковців, аспірантів, здобувачів, магістрантів „Актуальні проблеми вітчизняної та всесвітньої історії” (м. Рівне, 10–11 грудня 2008 р.), Науково-практичній конференції „Український етнос: минуле, сьогодення, майбутнє” (м. Рівне, 13 листопада 2008 р.), Міжнародній науково-практичній конференції „Євреї на Волині: історія і сучасність” (м. Житомир, 20 березня 2009 р.), І Міжнародній науково-практичній конференції молодих науковців, аспірантів, магістрантів „Актуальні проблеми вітчизняної та всесвітньої історії” (м. Рівне, 9–10 грудня 2009 р.), VI Міжнародній науковій конференції „Ідея національної державності в українському і польському визвольних рухах новітньої доби (кін. ХІХ–ХХ ст.). Історія – історіографія – політологія” (м. Житомир, 11–13 грудня 2009 р.), IV Міжнародній науково-практичній конференції аспірантів і студентів „Волинь очима молодих науковців: минуле, сучасне, майбутнє” (м. Луцьк, 12–13 травня 2010 р.), ІІІ Міжнародній науково-практичній конференції студентів та молодих науковців „Наука, освіта, суспільство очима молодих” (м. Рівне, 19–20 травня 2010 р.), Міжнародній науково-практичній конференції „ХХ століття – етнонаціональний вимір та проблеми Голокосту” (м. Житомир, 22–23 жовтня 2010 р.), Науково-практичній конференції „Историческая память: Люди и эпохи” (м. Москва, 25–27 листопада 2010 р.); І Регіональній міжвузівській науково-практичній конференції „Проблеми розвитку соціально-економічних систем: підприємництво, глобалізація, економічне зростання” (м. Дубно, 16 грудня 2010 р.), ІІІ Звітній науково-практичній конференції студентів, аспірантів та викладачів „Наукові дослідження молоді” (м. Дубно, 28 квітня 2011 р.), V Міжнародній науково-практичній конференції студентів і аспірантів „Молода наука Волині: пріоритети та перспективи досліджень” (м. Луцьк, 10–11 травня 2011 р.), ІІІ Міжнародній науковій конференції молодих науковців, аспірантів, здобувачів „Актуальні проблеми вітчизняної та всесвітньої історії” (м. Рівне, 7–8 грудня 2011 р.).
Публікації. Результати дослідження відображені в одинадцяти публікаціях. Чотири статті опубліковано у фахових виданнях, затверджених ВАК України.

Список литературы

ВИСНОВКИ

Національна політика Російської імперії формувалася, з одного боку, як втілення в практику визначених нею завдань (зокрема, збереження її територіальної цілісності), з іншого, як реакція на суспільно-політичні процеси, що відбувалися в країні. Водночас у досліджуваний період вона коригувалася лібералізмом Олександра II.
Фіксація уваги на долі поляків і євреїв Правобережної України спонукає стверджувати, що їх питання в імперії формувалися різнопорядковими факторами. Адже поляки в 1863–1864 рр. прагнули реалізувати сепаратистські завдання, відродити Річ Посполиту як суверенну державу. Тим часом євреї, на відміну від них, не висували будь-яких територіальних вимог, а суспільно-політичні процеси в їхньому середовищі характеризувалися ревізією сповідуваних цінностей та формулюванням нових політичних цілей.
Резонансним для Російської імперії доби буржуазних реформ і вкрай складним у розв’язанні виявилося польське питання. Його особлива актуальність для влади визначалася самим фактом національного повстання 1863–1864 рр.: адже воно мало сепаратистський характер, а отже – його учасники зазіхнули, з одного боку, на територіальну цілісність імперії, а, з іншого, знехтували фундаментальним критерієм, яким керувалася Російська імперія у своїй внутрішній політиці щодо різних народів, - політичної лояльності. До того ж, сподівання керівництва повстанців включити до складу відродженої Польської держави українські, білоруські й литовські землі загрожувало імперії значними територіальними втратами. Прагнення повстанців відродити кордони Польської держави 1772 р. мали не тільки власне політичну мету, а й відображали інтереси шляхти, котра володіла значними маєтностями на вищеперерахованих територіях.
Поруч із завданням нейтралізації сепаратистського руху, причини актуалізації польського питання в Російській імперії в час здійснення у ній буржуазних перетворень зумовлювалися й іншим: необхідністю продовження політики інтеграції поляків в імперію. Суспільне звучання польського питання актуалізувалося також поширеним у Російській імперії твердженням про негативний вплив римо-католиків на православних, що загрожувало їх толерантному співіснуванню.
Пошук оптимальних засобів для здобуття підтримки повстання населенням спонукав його керівників задекларувати прагнення зреалізувати в суспільній практиці не тільки низку буржуазних цінностей, а й здійснити аграрні перетворення. Тим самим лідери повстання 1863–1864 рр. актуалізували увагу громадськості на найгострішій у той час соціальній проблемі – селянського землеволодіння. Такий статус-кво визначив один із вагомих компонентів значущості польського питання для імперської влади.
Відтак дії влади в польському питанні часів правління Олександра II значною мірою є її відповіддю на політичну активізацію громадськості. Її стратегічна мета – зберегти територіальні володіння Російської імперії, їх цілісність. Це визначило тактику влади в розв’язанні польського питання: фронтальний наступ, який здійснювався в різних сферах суспільно-політичного та соціально-економічного життя. Його мета – не тільки запобігання подальшому сепаратизму, а й русифікація регіону.
Враховуючи значимість землевласності в тодішньому суспільстві, один із визначальних векторів у діях влади спрямовано в аграрну сферу. Їх здійснення дозволяє визначити два комплекси заходів, що мали за мету реалізацію різних цілей. Перший – продовження буржуазних перетворень в аграрній сфері: скасування тимчасовозобов’язаного становища селянства в Україні, Білорусії й Литві, переведення їх на обов’язковий викуп; часткове збільшення (згідно з імператорським указом) наділів селян, скасування панщини. Ці заходи суттєво мінімізували значення як Маніфесту Національного уряду від 22 січня 1863 р., так і „Золотої Грамоти”, котра проголошувала перспективу набуття землі тими селянами Правобережної України, що підтримають повстання.
Другий вектор владних ініціатив – реалізація тих заходів, що мали за мету обмежити польське поміщицьке землеволодіння на Правобережній Україні. Враховуючи значущість аграрного сектору економіки в тодішньому виробництві, висновуємо, що реалізація такого курсу передбачала знищення економічних позицій імовірних учасників нових сепаратистських виступів та покарання тих, хто брав участь у Січневому повстанні.
Така стратегія здійснювалася владою починаючи з весни – літа 1863 р. Спочатку на власність учасників антиурядового виступу накладено секвестр, згодом – застосовано тріаду заходів: конфіскація земельних угідь і майна (яка тривала до травня 1873 р.), недопущення придбання маєтків у приватну власність та запровадження 10 % податку від прибутку маєтностей поляків. З-поміж обмежувальних заходів найдошкульнішим для них став закон від 10 грудня 1865 р., яким їм заборонено купувати поміщицькі володіння в Західних губерніях.
Втручання влади в процес перерозподілу земельної власності мав за мету реалізацію не тільки власне економічної, а й політичної мети: сприяти зміцненню позицій російських землевласників на Правобережній Україні, русифікацію регіону. Остання в її економічному ракурсі мала забезпечити зростання чисельності в ньому т. зв. благонадійних підданих.
Таке спрямування перетворень у аграрній сфері супроводжувалося створенням режиму сприяння т. зв. великоросам, православним загалом. Зокрема, з березня 1864 р. запроваджено пільги й грошові позики російським покупцям для придбання власності в Західних губерніях; з липня 1865 р. тим, хто проходив у них службу або виявляв бажання залишитися тут на постійне проживання, землю продавали без торгів; у 1866 р. задля сприяння тим, кому закон дозволяв придбання землі на Правобережній Україні, створено Товариство покупців маєтків тощо.
Запровадження обмежувального законодавства щодо поляків мало стимулювати їх внутрішню міграцію із Правобережної України при одночасному сприянні переїзду в тамтешні губернії великоросів і державних селян з центральних регіонів імперії. Про політичні мотиви таких намірів та їх безпосередньої реалізації свідчить заборона тим, хто придбав землі на Правобережжі на пільгових умовах (а також їхнім спадкоємцям), продавати їх полякам та євреям.
Синхронно із політикою русифікації в її економічному й політичному „обрамленнях” цей курс здійснювався і в інших сферах суспільного життя. Зокрема, починаючи з 1855 р., відбувалося витіснення поляків із земського та волосного управління. Ця практика стала застосовуватися особливо активно в 1863 р. Хоча такий принцип селекції, що реалізовувався за критеріями віросповідання й національності, не відповідав правовим нормам імперії, він став складовою внутрішньої політики і мав сприяти зміцненню позицій великоросів і православного населення на Правобережній Україні.
Враховуючи участь священиків у суспільно-політичному житті і повстанні 1863–1863 рр. зокрема, прагнення влади сприяти зміцненню православ’я там, де воно конкурувало з католицизмом, розпочато наступ на римо-католицьку церкву. Він включав кримінальне переслідування ксьондзів за участь у Січневому повстанні, їх вислання до Сибіру, перетворення низки костелів у православні храми, сприяння переходу католиків у віру, котра сповідувалася правлячою в Росії династією, спроби русифікації католицької церкви, зокрема – введення богослужіння в костелах російською мовою. Сукупність цих заходів мала на меті досягнення кількох цілей: мінімізації участі священиків-католиків у суспільно-політичному житті, посилення позицій Православної церкви на Правобережній Україні, оправославлення, котре стало вагомою складовою політики русифікації.
Вищеназвані антипольські заходи в соціально-економічній сфері, як і наступ на католицьку церкву, спрямовувалися на деполонізацію й русифікацію Правобережної України. Важливим інструментом у реалізації цієї мети стали нововведення в освіті. Їх осердя – запровадження в навчання поляків російської мови, яке мало сприяти їх асиміляції, зміна шкільних програм. Водночас владою встановлено особливий контроль за навчанням студентів-поляків, їхньою просвітницько-педагогічною діяльністю – заходи, які мали запобігти їхній участі в нелегальних, таємних гуртках, а також збереженню / зростанню національної свідомості польської молоді. Важливою ініціативою влади стало й запровадження відсоткових норм для студентів-поляків задля регулювання їхньої чисельності в університетах.
Враховуючи те, що наступ на римо-католицьку церкву суперечив правовому полю Російської імперії, здійснювався в час, коли можновладці усвідомлювали роль католицизму в самоідентифікації польського населення, політику русифікації в її позаекономічному „вимірі” правомірно трактувати проявом етнічного й конфесійного імперіалізму.
Значимість для Російської імперії єврейського питання окреслювалася як значною чисельністю юдеїв, що проживали в Правобережній Україні, їх соціокультурною самобутністю, так і соціально-економічними позиціями євреїв у місцевій економіці.
Стратегія влади в єврейському питанні в час модернізації Російської імперії не відзначалася послідовністю. В перше десятиліття правління Олександра II ухвалено низку правових актів, які вписуються в контекст ліберальних реформ. Серед них – надання окремим категоріям євреїв (зокрема, тим, що мали вищу освіту й вчені ступені) свободи обрання місця проживання. В 1856 р. скасовано вербування євреїв до кантоністів.
Окремі механізми для полегшення долі євреїв запроваджувалися і в подальший час: з 1864 р. вони за певних умов могли набути дворянство, з наступного року ремісників-євреїв затверджували в званні „корисних громадян”, що надавало можливість працювати будь-де в імперії; згодом купцям першої гільдії дозволено приписуватися до міст за межами смуги осілості й користуватися однаковими з купцями-християнами правами і навіть за певних умов отримати особливе й спадкове громадянство. 1869 р. можливість вийти поза межі смуги осілості отримали ті юнаки-механіки, ремісники з числа євреїв та представники інших виробничих професій, які виявляли бажання вдосконалювати свою фахову майстерність. Та незважаючи на такі позитивні зміни, за правління Олександра II стосовно євреїв запроваджені численні нововведення обмежувального характеру.
Одна з головних причин цього – повсюдно експлуатоване в Російській імперії обвинувачення євреїв у експлуатації християн. Водночас реалії перших на Правобережній Україні суттєво визначалися участю окремих їх представників у польському повстанні 1863–1864 рр., підозрою в тому, що євреї були політичними союзниками поляків.
Тому своєрідним рубіконом у національній політиці часів буржуазних реформ як стосовно одних, так і інших, стало Січневе повстання. Відтак обидва народи стали об’єктом русифікації, а вже 5 березня 1864 р. євреям заборонено купувати землі в Західному краю. Це розпорядження значуще щонайменше з трьох причин. По-перше, воно засвідчило відмову влади від щойно скоригованої політики в аграрному питанні, адже 1862 року євреям дозволено купувати ті поміщицькі землі, в котрих припинялися обов’язкові відносини з селянами. По-друге, закон 1864 р. означав відмову імперського центру від ідеї примусового залучення євреїв до землеробства. По-третє, враховуючи особливості тогочасного виробництва, згаданий закон трактуємо відмежуванням євреїв від найціннішого тогочасного економічного ресурсу. Такий курс продовжено в 1881 р., коли їм заборонено купувати землі у поміщиків у Західному краю.
Водночас заохочення євреїв до переїзду в Новоросійський край і Бессарабію, де їм дозволено набувати ґрунти, засвідчує не тільки реалізацію стосовно цієї спільноти відмінної політики в різних регіонах Російської імперії, а й те, що влада вбачала в тих із них, які проживали на Правобережній Україні, політичних союзників поляків. А тому запущені обмежувальні механізми стосовно набуття євреями землі є суголосними тим, які були застосовані до поляків як одна з форм покарання за їх національне повстання.
Через здійснення репресивної політики в цьому регіоні євреям було не тільки унеможливлено набуття чи оренду землі, а й обмежено можливості їхньої роботи в торгівлі й промисловості. Зокрема, з 1882 р. їм заборонено займатися винокурством, орендувати млини, корчми, працювати управителями заводів. Така регламентація трудової діяльності на законодавчому рівні спонукає висновувати, що аналогічних обмежуючих механізмів владою не застосовано щодо поляків. Припускаємо, такий статус-кво зумовлений ідеєю захисту християн від експлуатації юдеями. Цей постулат – одна з визначальних причин обмежуючого законодавства, що застосоване стосовно євреїв за правління Олександра II.
Мотиви окремих ініціатив регламентаційної практики, враховуючи домінуючі в Російській імперії соціокультурні цінності, за своєю природою є об’єктивними (заборона торгівлі в неділю й християнські свята). Водночас наказ імператора й надалі застосовувати обмежуючі закони стосовно носіння євреями їх національного одягу засвідчують й інше: його упередженість, а, отже, й влади загалом, до культурних цінностей юдеїв. Свідченням непослідовності політики влади в єврейському питанні, її застрягання в тенетах упередженості є збереження смуги осілості, яка в роки правління Олександра II, як і раніше, визначала стрижень антиєврейського законодавства в Російській імперії і Правобережній Україні зокрема.
Одним із теренів реалізації курсу русифікації євреїв стала освіта. Це зумовлювалося тим, що вона, як і єврейські общини, котрі сприймалися владою як існування „держави в державі”, сприяла збереженню ідентичності юдеїв, а отже – перешкоджала прилученню їх до культури великоросів. Такий стан справ суперечив ідейній конструкції Російської імперії, яка поруч із константами самодержавства й православ’я оперувала й категорією „народність”.
На шляху русифікації єврейської освіти влада здійснила низку заходів. Серед них – ліквідація хедерів та їх заміна казенними початковими школами, згодом – перетворення останніх на народні єврейські школи, в яких запроваджено вивчення російської мови й правопису, трансформація казенних єврейських училищ у єврейські ремісничі училища, рабинських училищ – у вчительські інститути і в кінцевому результаті – ліквідація системи окремих єврейських навчальних закладів та зведення її до рівня початкової освіти.
Русифікація освіти сприяла виникненню конфлікту в єврейському середовищі. Одні з них усвідомлювали значення оволодіння мовою правлячої династії для інтеграції в суспільство, що призвело до виникнення дилеми ставлення до традиційної для євреїв системи навчання. У ній значна їх частина обстоювала таку форму здобуття освіти, за якої вони зберігали б свою культуру та традицію. Водночас торований владою курс спричинив зростання чисельності тих, хто здобував знання в гімназіях та університетах, формування єврейської російськомовної інтелігенції.
Владні перетворення в сфері освіти євреїв – відображення усвідомлення її потенціалу в інтеграції євреїв у домінуючу в Російській імперії культуру, результат пошуку оптимальних організаційних та інституційних форм для реалізації цієї мети. Задля цього використано не тільки метод тиску, але й стимулювання. Воно виявилося в різних проекціях, зокрема, дозволі євреям навчатися на будь-яких факультетах університетів (за винятком медичного), пом’якшенні ставлення влади до тих із них, котрі мали вищу освіту, наданні їм можливості вільного обрання місця проживання. Євреїв з вищою освітою зрівняно в правах із християнами, які мали аналогічну кваліфікацію, дозволено приймати на державну службу, надано можливість лікарям із числа євреїв працевлаштовуватися на роботу до міністерства внутрішніх справ.
Ці нововведення прочитуються в різних контекстах. З одного боку, вони – складовий компонент, що формує ліберальний імідж Олександра II, з іншого – сприймаються як один з інструментів реалізації національної політики держави, який мав за мету не тільки стимулювати здобуття євреями світської освіти, а й оволодіння ними російською мовою, педалювання процесу їх асиміляції. Це завдання проектує одну з паралелей у національній політиці влади стосовно поляків та євреїв: стимулювання розчинення їх соціокультурної самобутності в лоні російської культури.
Здійснення цієї мети супроводжувалося не тільки ліберальними заходами, а й ігноруванням прагнень євреїв-традиціоналістів стосовно збереження існуючої раніше системи освіти. Про радикалізм влади в процесі досягнення бажаної для неї мети свідчить введення замість традиційних для освіти юдеїв предметів російської мови та правопису, недопущення випускників казенних і рабинських училищ поза смугу осілості, застосування штрафних санкцій до євреїв за ігнорування ними російської школи.
Досліджена нами проблема спонукає порівняння дій влади в польському та єврейському питаннях. Здійснюємо це завдання за такими критеріями: політика влади в соціально-економічній сфері, царині державно-церковних відносин, освіті й армії.
Заходи влади, здійснені після придушення повстання 1863–1864 рр. в питанні землеволодіння, спонукають висновувати, що вони мали за мету не тільки послабити позиції поляків у соціально-економічній сфері, а й сприяти їх внутрішній міграції. Тим часом єврейське питання часів буржуазних перетворень у Російській імперії, як і раніше, ґрунтувалося на ідеї збереження смуги осілості, а отже, на відміну від поляків, - утриманні юдеїв у межах визначених владою територій, котрі включали й Правобережну Україну. Цей механізм стримування не застосовувався лише до представників окремих професій (зокрема, механіків, винокурів, пивоварів), що визначалося інтересами держави, а не тих, хто проживав у ній.
Зосередження уваги на соціально-економічній сфері дає підстави стверджувати, що аграрна сфера – одна з небагатьох, де владою дискриміновано поляків. Вони зазнали відкритої упередженості також в управлінській сфері, що проявилося в їх звільненні з адміністративних структур.
Натомість євреїв обмежувано не лише в питанні землеволодіння, а й у інших: йдеться про заборону очолювати цехи, навчати ремеслу учнів-євреїв з середовища одновірців, торгувати в неділю та християнські свята, жорстку регламентацію торгівлі спиртними напоями.
Відмінності в діях влади простежуються і в питанні державно-церковних відносин. Наш висновок ґрунтується на тому, що здійснення політики русифікації після придушення Січневого повстання супроводжувалося репресіями проти представників римо-католицького кліру, запровадженням російської мови богослужіння в костелах, їх перетворенням у православні храми, стимулюванням прозелітизму католиків. Всі ці заходи мали за мету реалізацію політики оправославлення населення Правобережної України.
Такий курс дій імперської влади не простежується в єврейському питанні. Прагнучи встановити контроль світської влади за діяльністю кагалів, вона на макрорівні не ставила за мету включити в процес оправославлення юдеїв (вітаючи при цьому прийняття християнства їх окремими представниками), що суттєво відрізняє курс влади в царині державно-церковних відносин у його польському та єврейському ракурсах. Це підтверджується тим, що питання богослужіння у синагогах, на відміну від костелів, не стало предметом владних регламентацій.
Тим часом у діях імперської влади в освітній сфері простежується певна суголосність. Адже російську мову запроваджено в навчальний процес як поляків, так і євреїв, а здобуття вищої освіти представниками одних і других регламентовано (відповідно відсотковою нормою стосовно перших і забороною здобувати медичну освіту другими). В обох випадках освіта мала сприяти русифікації населення Правобережної України, а отже – де-факто асиміляції як римо-католиків, так і юдеїв.
Одночасно в цій сфері суспільного життя констатуємо відмінність. Вона полягає, з одного боку, в суттєвій зміні структури освітніх закладів євреїв, з іншого – перетворенні здобуття світської освіти ними в один із небагатьох механізмів інтеграції юдеїв у домінуюче соціокультурне середовище на рівних із християнами правах.
Відмінністю дій влади в польському та єврейському питаннях слід трактувати й інновації, запроваджені в армії. Надання дозволу євреям вступати у воєнні училища й заборона вербування кантоністів з єврейського середовища – ініціативи, котрі є одним з індикаторів змін у врегулюванні єврейського питання в Російській імперії.
Обрані нами як критерії порівняння сфери суспільного життя спонукають констатувати: дії влади в єврейському питанні, в порівнянні з тими, що стосувалися поляків, були більш прогресивними й такими, що відповідали ідеалам буржуазного суспільства. Такий статус-кво пояснюємо трьома визначальними аргументами. По-перше, реакцією влади на повстання 1863–1864 рр., порушенням поляками принципу політичної лояльності як визначального конструкту у визначенні владою ставлення до підданих імперії. По-друге, тим, що ініціативи влади в польському питанні після придушення Січневого повстання були фактично всуціль реакційними. По-третє, масштабністю заходів, котрі втілені в суспільну практику в єврейському питанні й, попри їх неоднозначність, а почасти й половинчастість, розширювали можливості юдеїв інтегруватися в домінуюче соціокультурне середовище.
Водночас принциповим є те, що, згідно із сповідуваними владою цінностями, оптимальною умовою інтеграції католиків та юдеїв в імперський організм повсякчас залишалася асиміляція. Такий статус-кво суттєво коригує оцінку дій влади періоду буржуазних перетворень.
Наслідки національної політики Російської імперії на Правобережній Україні не були однозначними. З одного боку, владі вдалося тимчасово нейтралізувати польські державотворчі сили, запобігти новому вибуху сепаратистського руху. На зміну полонізації Правобережної України прийшла русифікація її населення, що супроводжувалася підривом соціально-економічних позицій поляків, використанням заходів, які мали за мету сприяти оправославленню, мінімізувати роль римо-католицької церкви та ксьондзів у суспільно-політичному житті.
Водночас владні ініціативи виявилися контроверсійними за наслідками для євреїв. З одного боку, вони дещо лібералізували обмежувальне законодавство щодо них, призвели до інтеграції частини євреїв у домінуючий соціокультурний простір, формування в їхньому середовищі російськомовної інтелігенції. З іншого боку, русифікація навчання суперечила прагненням значної частини євреїв стосовно збереження їх традиційної системи освіти. Сама ідея асиміляції виявилася такою, що суперечила прагненням як більшості юдеїв, так і поляків.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

Неопубліковані джерела

1. Центральний державний історичний архів України, м. Київ

1.1. Ф. 442 Канцелярія київського, подільського і волинського генерал-губернатора. 1827–1914 рр.
Оп. 44.
1. Спр. 51. Дело по докладной записке ученика Белоцерковской гимназии еврея Бориса Кременецкого о разрешении родителям его держать у себя в доме няньку из христиан для упражнения его братьев и сестры в русском языке, 11. 08. 1865 г. – 26. 09. 1865 г., 3 л.
2. Спр. 436. Дело о разрешении евреям-ремесленникам, живущим в Киевской, Подольской и Волынской губернии селиться повсеместно по России, независимо от черты оседлости, 03. 08. 1865 г. – 02. 03. 1874 г., 23 л.
Оп. 813.
3. Спр. 661. Письмо и статья профессора Киевского университета Ставровского „Реакция против ляхомании в Юго-Западной России” посланные князю П. А. Урусову. По секретному отделу, 24 апреля 1863 г., 29 л.
4. Спр. 281. Дело о правилах приема в учебные заведения учащихся-поляков, исключенных в период польского восстания, 06. 09. 1863 г. – 06. 10. 1864 г., 6 л.
Оп. 820.
5. Спр. 376. Переписка с медицинским департаментом МВД о запрещении полякам и евреям открывать в Юго-Западном крае аптеки и строгом надзоре за поляками содержащими аптеки, 19. 12 – 29. 06. 1863 г., 16 л.
Оп. 821.
6. Спр. 291. Циркуляры генерал-губернатора о запрещении употребления польского языка во всех учреждениях в разговорах с крестьянами, и продажи польских букварей и календарей, 24. 03. 1865 г. – 27. 04. 1867 г., 97 л.
Оп. 826.
7. Спр. 164. О недоброжелательном отношении поляков к русским. Из еженедельной записи волынского губернатора от 15 ноября 1876 г. (Еженедельные записки Киевского и Волынского губернаторов о предполагаемом восстании среди польского населения в случае объявления Россией войны Турции, о закрытии Луцко-Житомирской римо-католической духовной семинарии, об обнаружении у жителя хутора Ряска Киевского У. Евженко запрещенной брошюры „Четыре страницы или правда и кривда” и по другим вопросам, 24. 03 –09. 12. 1876 г., 14 л.
Оп. 829.
8. Спр. 51. Записка мещанина Гринштейна И. Б. от 15 марта 1879 г. о положении еврейского населения в г. Киеве, 20. 03. 1879 г., 4 л.

1.2. Ф. 707 Управління Київського навчального округу, м. Київ. 1833–1915 рр.
Оп. 39.
9. Спр. 252. По вопросу о применении к евреям, исполняющим должность домашних учителей у своих единоверцев, прав домашних учителей из христиан, 06. 03. 1873 г. – 16. 06. 1873 г., 6 л.
Оп. 52.
10. Спр. 51. О недопущении на учебную службу в Юго-Западном крае лиц римо-католического исповедания и вообще, хотя и православных, но женатых на католичках, 28. 03. 1864 г. – 03. 12. 1890 г., 103 л.

Оп. 203.
11. Спр. 15. Дело об освобождении евреев-учителей от платежа акциза за кошерные предметы, а также разного рода податей и повинностей, 10.03. 1869 г., 69 л.
12. Спр. 51. О бесплатной выдаче бедным ученикам Житомирского Раввинского училища „Хрестоматии для упражнения в Русском языке”, 26. 06 – 26. 08. 1870 г., 4 л.
13. Спр. 80. О сообщении Господину министру Народного Просвещения от попечителя округа заключение – о мерах, кои могли бы способствовать к сближению еврейского населения с русскими, 19. 12. 1870 г. – 31. 01. 1871 г., 10 л.
Оп. 261.
14. Спр. 12. Сообщение директора Полтавской гимназии от 18 сентября 1881 г. об увеличении числа учеников еврейского происхождения в общем количестве учащихся гимназии и об отрицательном влиянии этого фактора на ход учебной и воспитательной работы в гимназии, 17. 04. 1881 г. – 10. 12. 1881 г., 13 л.
15. Спр. 17. Об украинофильстве в Киеве, 01. 02 – 19. 12. 1875 г., 20 л.
16. Спр. 41. О воспрещении евреям открывать читальни и библиотеки для евреев, 11.03 1879 г., 1 л.

2. Державний архів Вінницької області
2.1. Ф. 196 Мировой посредник 1-го участка Литинского уезда
Оп. 1.
17. Спр. 46. О неразрешении евреям нанимать у крестьян участки земли, 27. 09. 1871 г. – 06. 02. 1879 г., 234 л.

2.2. Ф. 205 Мировой посредник 1-го участка Винницкого уезда. 1861–1905 гг.
Оп. 1
18. Спр. 50. Переписка с Подольским губернатором о работе сельских учителей и писарей и о надзоре за ними, 07.06. 1873 г. – 04. 10. 1876 г., 11 л.
19. Спр. 58. Циркуляры Подольского губернатора о лицах Юзвинской волости, состоящих на военной службе, и о их симействах уезда, 21. 01. 1876 г. – 18. 08. 1877 г., 162 л.

2.3. Ф. 213 Мировой посредник 3-го участка Винницкого уезда. 1861–1885 гг.
Оп. 1.
20. Спр. 3. Циркуляры, распоряжения и переписки с начальником Подольской губернии, Подольским губернским управлением по крестьянским делам, присутствием и др. ведомости о числе дворовых людей по 10-ой переписи, б. д., 671 л.
21. Спр. 7. Переписка с начальником Подольской губернии, Винницким волостным о назначении волостных старост и писарей, привлеченных к ответственности нарушителей порядка и др., 14. 02. 1862 г. – 12. 12. 1864 г., 204 л.

2.4. Ф. 470 Винницкий уездный суд. 1793–1872 гг.
Оп. 1.
22. Спр. 295. Циркуляры Министерства юстиции Подольского губернского управления, 02. 01 – 17. 12. 1863 г., 201 л.
23. Спр. 308. Указы, циркуляры Подольского губернского управления, подольского губернатора за 1866 г., 08. 01. 1866 г. – 05. 01. 1867 г., 158 л.

3. Державний архів Волинської області
3.1. Ф. 359 Володимирський повітовий суд. 1831 – 1872 рр.
Оп. 2.
24. Спр. 187. Розпорядження Волинського губернського управління про конфіскацію майна осіб, причетних до повстання 1863 р., 1864 – 1865 рр., 200 арк.

3.2. Ф. 363 Ковельський повітовий суд, м. Ковель Ковельського повіту Волинської губернії. 1831–1872 рр.
Оп. 1.
25. Спр. 2011. Дело о конфискации имений и капиталов, принадлежащих участникам восстания 1863 г., 09. 01. 1864 г. – 03. 12. 1864 г., 435 л.

4. Державний архів Житомирської області
4.1. Ф. 1 Волынская духовная консистория. 1860–1862 гг.
Оп. 16.
26. Спр. 883. Дело о иноверцах вступивших в браки с православными, 24. 01. 1862 г., 26 л.
Оп. 18.
27. Спр. 339. Дело о нанесении ксендзом Куликовским оскорблений и побоев крестьянину г. Любомля Доросевичу за то, что он выдал дочь свою римо-католического исповедания за православного, 12. 03. 1867 г., 8 л.
Оп. 20.
28. Спр. 504. О совратившемся из православия в иудейство Ивана Дайгнера, 08. 05. 1873 г., 14 л.

4.2. Ф. 18 Волынская палата уголовного суда. 1832–1871 гг.
Оп. 1.
29. Спр. 411. По обвинению коллежского регистратора В. Антоновского в связи с человеком, неблагонадежного для царского правительства, и в хранении бумаг антиправительственного содержания, 02. 12. 1863 г., 84 л.

4.3. Ф. 70 Кацелярия Волынского губернатора. 1799–1915 гг.
Оп. 1.
30. Спр. 300. Отношения киевскаго, подольского, и волынскаго генерал-губернатора с просьбой сообщить сведения о жителях Луцкого уезда, ходатайствующих о выдаче им свидетельств на право приобретения земельной собственности в Юго-Западном крае, 1881 г., 17 л.

4.4. Ф. 71 Дирекция народних училищ Волынской губернии.
1805–1872 гг.
Оп. 1.
31. Спр. 1412. Дело Волынской дирекции училищ. Циркуляры Киевского учебного округа за 1861 г., 12. 01. 1861 г. – 31. 07. 1862 г., 77 л.
32. Спр. 1425. Дело Волынской дирекции училищ. Распоряжения начальника губернии об освобождении от рекрутской повинности кандидатов на должности Раввинов и учителей Еврейских училищ, 1861 г., 1 л.
33. Спр. 1435. Циркулярные распоряжения Министерства Народного Просвещения, 7 февраля 1862 г. – 21 мая 1863 г., 72 л.
34. Спр. 1461. Дело Волынской дирекции училищ. Циркуляры Киевского учебного округа. Сведения о количестве учителей и учащихся в учебных заведениях Волынской губернии, 04. 02 – 12. 06. 1864 г., 154 л.

4.5. Ф. 178 Луцько-Житомирська римо-католицька духовна консисторія.
Оп. 7.
35. Спр. 2398. Дело об аресте и ссылке в отдаленные губернии духовенства, выступавшего против царского правительства, 1863 г., 549 л.

4.6. Ф. 354 Житомирський еврейский учительський институт.
1873–1886 гг.
Оп. 1.
36. Спр. 71. Дело о приеме в институт и об освобождении студентов от рекрутской повинности и др., 1880, 945 л.

4.7. Ф. 396 Житомирское раввинское училище
(г. Житомир Волынской губернии). 1847–1873 гг.
Оп. 1.
37. Спр. 126. Дело Житомирского Раввинского училища. О разных пожертвованиях, 09. 01. 1861 г., 60 л.
38. Спр. 135. Дело Житомирского раввинского училища. О предложении учредить при сем училище Субботней школы для еврейского ремесленного класса, 08. 07. 1861 г., 24 л.
Оп. 2.
39. Спр. 365. Дело Житомирского Раввинского училища. О надбавке жалованья русским чиновникам и учителям, работавшим в училище, 03. 03. 1865 г., 16 л.

5. Державний архів Рівненської області
5.1. Ф. 22 Острозький повітовий суд, м. Острог Волинської губернії. 1798 – 1879 рр.

Оп. 2.
40. Спр. 558. Дело о льготах и преимуществах даруемых, при покупке имений в западных губерниях, и о запрещении передачи их в управление лицам польского происхождения, 11. 11. – 23. 12. 1869 г., 4 л.

5.2. Ф. 215 Ровенское реальное училище, г. Ровно
Волынской губернии. 1832–1925 гг.
Оп. 2.
41. Спр. 7. Секретные циркуляры попечителя Киевского учебного округа о лицах, уволенных из разных учебных заведений за политическую неблагонадежность и по другим вопросам, 17. 08. 1870 г. – 19. 04. 1879 г., 142 л.
42. Спр. 23. Циркуляры и распоряжения Киевского учебного округа об ученических литературных чтениях и публичных лекциях, о научной работе преподавателей средних учебных заведений, 05. 03. 1862 г. – 06. 02. 1881 г., 26 л.
43. Спр. 42. Циркуляры попечителя Киевского учебного округа по вопросам учебного процесса, о борьбе с распространением революционной агитации среди учащихся, правила для учеников средних учебных заведений, 02. 06. 1879 г. – 20. 03. 1880 г., 63 л.
44. Спр. 674. Списки выбывших учеников до окончания курса, об успехах и поведении V–VIII классов; переписка Киевского учебного округа о неблагонадежности помощника классного наставника и преподавателей, 23. 06. 1864 г. – 24. 08. 1879 г., 124 л.

5.3. Ф. 384. Рівненський повітовий суд, м. Рівне. 1794–1894 рр.
Оп. 5.
45. Спр. 36. Циркуляри Міністра внутрішніх справ, укази і циркуляри Волинського губернського управління, 05. 01 – 20. 11. 1867 р., 76 арк.

6. Государственный архив Российской Федерации
6.1. Ф. 109 Секретный архив (Третье отделение собственного его императорского величества канцелярии). 1826–1880 гг.
Оп. 1 а.
46. Д. 211. Письмо с подписью „нас 500 человек” Александру ІІ с требованиями уничтожения цензуры, открытия школ в деревнях и угрозами убить в случае невыполнения оных требований, 12. 07. 1862 г., 3 л.
47. Д. 746. Выписка из письма Энгельфельда из Петербурга к Аллер К. С. о распространении слухов о посылке учащейся молодежью адреса иностранным посланникам, находившимся в Петербурге, с просьбой к Европейским державам „о защите от угнетения царского правительства”, 25. 04. 1878 г., 4 л.
48. Д. 751. Выписка из письма Корчевского из Житомира к Гулевичу К. И. о появившихся в Житомире „подозрительных” личностях в блузах и черных шляпах, которые беседуют с солдатами; переписка III отделения с Волынским ГЖУ по содержанию выписки, 07. 05. 1878 г., 5 л.
49. Д. 924. Выписки из писем Дорошенко А. А. и Стефановской к Феофанову Л. М. и Дорошенко Н. А. с резкими отзывами о царском правительстве и выражением сочувствия народникам, об аресте и высылке в Архангельскую губернию Дорошенко А. А. за посылку Александру II письма с критикой царского правительства, переписка III отделения с петербургским градоначальником и агентурные записки по наблюдению за Феофановым и Дорошенко, 24. 07–28. 10. 1879 г., 16 л.
50. Д. 1152. Выписка из письма Аршеневской из Киева к Ильинскому в Нижне-Тагильский завод Пермской губернии о ношении студентами Киевского университета польских и малороссийских национальных костюмов, 14. 02. 1861 г., 2 л.
Оп. 2 а.
51. Д. 363. Выписки из писем князя Грузинского Г. и Плотницкой к князю Имеретинскому К. Х. о манифестациях поляков в Волынской губернии, 31. 03 – 28. 11. 1861 г., 2 л.
52. Д. 614. Выписки из писем Стасюлевича, графа Лубенского, Эльзенберга и др. к Погодину М. П., барону Энгельгардту, в редакцию „Московских ведомостей” и др., о политическом состоянии Царства Польского (репрессиях правительства, об изменениях административного устройства, о приезде славян, о польской пропаганде и др.), 03. 02 – 04. 12. 1867 г., 61 л.
53. Д. 701. Записка без подписи об условиях водворения русских землевладельцев в Западном крае, после 1863 г., 1863 г., 5 л.
54. Д. 703. Циркуляр Виленского, Гродненского и Минского генерал-губернатора М. Н. Муравьева губернаторам западных губерний о необходимости препятствовать русским чиновникам вступать в брак с местными уроженками. Копия, 20. 07. 1864 г., 2 л.
55. Д. 708. Письмо киевского губернатора Безака А. П. в III отделение и записка III отделения императору Александру II с мнением по поводу письма Безака Александру II о преобладании католического духовенства над православным в юго-западных губерниях и мерах, необходимых к устранению этого. Приложен перечень правительственных мер, предполагавшихся к исполнению по Западному краю, для усиления православия и русского элемента, ноябрь 1865 г., 15 л.
56. Д. 710. Выписки из писем Чичерина П., Юзефовича М. В., Сабанеева и др. к Галагану Г. П., Каткову М. Н., в редакцию газеты „Весть” о проведении правительством политики обрусения в западных губерниях (введении православной веры, продаже имений русским помещикам, заселении пограничных районов русскими и по др. вопросам), 15. 01 – 14. 12. 1866 г., 74 л.
57. Д. 714. Выписки из писем Лопушинского Е., Демидова, Блау Н. и др. в редакцию газет „Московские ведомости”, „Весть”; к фон-Кауфману К. П. и др. о национальной политике России в Западных губерниях и положении в них поляков (о контрибуциях, политике обрусения и др.), 15. 01 – 16. 11. 1867 г., 23 л.
58. Д. 719. Отчет генерал-адъютанта А. П. Безака по управлению Юго-Западным краем с 1 октября 1866 по 15 ноября 1867 г. Копия, 1867 г., 45 л.

7. Российский государственный исторический архив
7.1. Ф. 733 Департамент Народного Образования. 1802–1917 гг.
Оп. 193.
59. Д. 46. По запискам протыерея Раевского и Глушановского о польском вопросе, 17. 05. 1863 г., 13 л.
Оп. 196.
60. Д. 86. По записке Генерал-майора Потапова о распространении украинофильства в некоторых уездных и сельских училищах Киевского и Харьковского учебного округов и Харьковской гимназии, 04. 10–19. 11. 1863 г., 21 л.

7.2. Ф. 869 Милютины. 1749–1916 гг.
Оп. 1.
61. Д. 567. Записка (директора канцелярии Военного министерства Константина Петровича) Кауфмана о русской пол