Передерій Ірина Григоріївна. В'ячеслав Липинський у громадсько-політичному та науковому житті України й української еміграції першої третини ХХ ст.

Краткое описание

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ
КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ
ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

На правах рукопису

Передерій Ірина Григоріївна

УДК 929 Липинський: 32(477)

В’ЯЧЕСЛАВ ЛИПИНСЬКИЙ У ГРОМАДСЬКО-ПОЛІТИЧНОМУ ТА НАУКОВОМУ ЖИТТІ УКРАЇНИ Й УКРАЇНСЬКОЇ ЕМІГРАЦІЇ
ПЕРШОЇ ТРЕТИНИ ХХ СТОЛІТТЯ

07.00.01 – Історія України

Дисертація на здобуття наукового ступеня
доктора історичних наук

Науковий консультант
Верба Ігор Володимирович,
доктор історичних наук, професор

КИЇВ 2012

ЗМІСТ
Перелік умовних скорочень……………………………………………………4
Вступ…………………………………………………………………………….6
Розділ 1. Історіографія, характеристика джерел та
методологія дослідження……………….……………………………………..13
1.1. Історіографія проблеми……………………………………………...13
1.2. Характеристика джерельної бази………………..………………….31
1.3. Методологія дослідження…….……………………………………..43
Розділ 2. В. Липинський у громадсько-політичному житті України
на початку ХХ століття…………………………..……………………………53
2.1. Становлення особистості та початок
громадсько-політичної діяльності…………………………………………53
2.2. Організація та ідеологічне оформлення руху
українців-латинників. Спроба реалізації принципу
територіалізму в часописі «Przegląd Krajowy»……………………….…..77
2.3. Співробітництво з першою українською
щоденною газетою «Рада»………………………………………………...104
2.4. Вироблення ідеології українського
політичного самостійництва……………………………………………....124
Розділ 3. Участь у культурно-просвітницькому русі та науковому житті
України дореволюційного періоду…………………………………………...148
3.1. Просвітянин, видавець і популяризатор
культури й історії України………………………………………………...148
3.2. Початок наукової діяльності та творчості: формування
державницької візії історичного процесу………………………………...170
Розділ 4. В. Липинський як учасник громадсько-політичного життя
та державного будівництва за доби
національно-визвольних змагань (1917 – 1919 рр.)………………..……….199
4.1. Участь у громадсько-політичному та культурному житті
Полтави у 1917 р…………………………………………………………...199
4.2. Заснування Української демократичної хліборобської партії,
роль В. Липинського у формуванні її програмових засад………………216
4.3. Очільник та організатор роботи українського посольства
у Відні (1918 – 1919 рр.)……………………………….…….....................241
Розділ 5. В. Липинський у політичному житті
української еміграції (1919 – 1931 р.)…….………………………………….269
5.1. Заснування та вироблення ідеології Українського союзу
хліборобів-державників. Ширення гетьмансько-монархічного
руху (1920 – 1927 рр.)……………………………………………………..269
5.2. Загострення суперечностей між двома напрямами у
керівних колах УСХД та розгортання конфлікту
(осінь 1927 – серпень 1930 рр.)………………………………….………..297
5.3. Заснування Братства українських
класократів-монархістів, гетьманців…………………………….……….322
Розділ 6. В. Липинський у культурному та науковому житті
української еміграції……………………………………………………..……..335
6.1. Наукова творчість мислителя (1919 – 1926 рр.)
як підґрунтя його політологічної концепції……………………………..335
6.2. У різних виявах громадського і культурного життя
української еміграційної та західноукраїнської суспільності…………..357
6.3. Співробітництво з Українським науковим інститутом
у Берліні (1926 – 1929 рр.)…………………………………………………376
Висновки…………………………………………………………………………398
Список використаних джерел та літератури…………………………………..406
Додатки…………………………………………………………………………..509

ПЕРЕЛІК УМОВНИХ СКОРОЧЕНЬ

ВКМ – Волинський краєзнавчий музей
ВРФТ ІЛШ – Відділ рукописів та фонду текстології Інституту літератури імені Тараса Шевченка НАН України
ВСЗВ – Всеросійський союз земельних власників
ВСХВ – Всеукраїнський союз хліборобів-власників
ГСУ – Генеральний Секретаріат України
ІР НБУВ – Інститут рукопису Національної бібліотеки України імені В. Вернадського
ЛНВ – Літературно-науковий вісник.
НТШ – Наукове товариство імені Тараса Шевченка у Львові.
ППС – Польська партія соціалістична
ПРРСД – Полтавська рада робітничих і солдатських депутатів
ПССТ – Полтавська спілка споживчих товариств
РНМ – Рада Народних Міністрів
РУП – Революційна українська партія
СВУ – Союз Визволення України
СГД – Союз гетьманців-державників
ТУП – Товариство українських поступовців
УАН – Українська Академія Наук
УВУ – Український вільний університет, заснований 1921 р. у Відні, згодом перенесений до Праги.
УДП – Українська демократична партія
УДРП – Українська демократично-радикальна партія
УДХП – Українська демократична хліборобська партія
УІЖ – Український історичний журнал
УІК – Український інформаційний комітет
УІФТ – Українське історико-філологічне товариство у Празі
УКІ – Український культурний інститут
УНДС – Український Національно-Державний Союз
УНІ-Б – Український науковий інститут у Берліні
УНП – Українська народна партія
УПБ – Українське пресове бюро
УПСР – Українська партія соціалістів-революціонерів
УПСФ – Українська партія соіалістів-федералістів
УРП – Українська радикальна партія
УСДРП – Українська соціал-демократична робітнича партія
УСП – Українська соціалістична партія
УСХД – Український союз хліборобів-державників
УХО – Українська Християнська Організація
ЦДАВОВУ – Центральний державний архів вищих органів влади та управління України.
ЦДАГОУ – Центральний державний архів громадських об’єднань України.
ЦДАЗУ – Центральний державний архів зарубіжної україніки.
ЦДІАУК – Центральний державний історичний архів України (м. Київ)
ЦДІАУЛ – Центральний державний історичний архів України (м. Львів)
HUS – Harward Ukrainian Studies

ВСТУП

Актуальність дослідження. Одним із пріоритетних завдань вітчизняної історичної науки залишається дослідження українського національно-визвольного руху. Адже боротьба будь-якого народу за незалежність, що виступає доказом його прагнення до самостійного політичного існування, є однією з важливих підстав легітимізації сучасного державотворення. Багатоаспектність історії національно-визвольних змагань українців вимагає вивчення всіх їх виявів, у тому числі й нетипових, котрі контрастували із загальноприйнятими напрямними. Реалізація цих дослідницьких завдань можлива, зокрема, через аналіз життя, діяльності та ідейної спадщини головних репрезентантів окремих течій національно-визвольного руху.
В історії української нації чимало постатей, які за своїм духовним потенціалом набагато випередили час. Незважаючи на тяжкість долі, нездійснені задуми, передчасну смерть і довге забуття на Батьківщині, вони зуміли залишити нащадкам світло свого патріотизму, віру й непохитність переконань. Серед них і постать В’ячеслава (Вацлава) Казимировича Липинського (05/17.04.1882 – 14.06.1931) – поляка за походженням, але справжнього політичного українця за переконаннями.
Український політичний діяч, дипломат, історик, історіософ, публіцист, політолог, релігієзнавець, соціолог, ідеолог гетьмансько-монархічного руху – ось перелік лише основних іпостасей цієї непересічної особистості. Серед плеяди видатних українських діячів перших десятиліть ХХ cт. Липинський стоїть осібно. Його інтелектуальність, науковий та публіцистичний талант викликали загальне захоплення. Одночасно коло справжніх послідовних однодумців, соратників та друзів мислителя не було надто широким. У той час в українському русі панували ідеї народництва, необхідності боротьби за національно-територіальну автономію, а українська нація сприймалася як безкласова. Безапеляційними видавалися соціалістично-федералістичні напрямні у найближчому розвитку і віддаленій історичній перспективі не лише українського народу, а й всього людства.
Погляди В. Липинського різко контрастували з цими міфами, у полоні котрих знаходилася практично вся українська національна еліта початку ХХ ст. Він першим спробував відродити праве консервативне крило політичного українства, за яким вбачав роль єдино можливого будівничого незалежної Української держави. Саме ж українство визначав як боротьбу за політичне і культурно національне унезалежнення Української Землі. А можливість повного унезалежнення бачив у відповідному хотінні всіх організованих українських класів. Ця ідея консолідації всіх суспільних верств, що визначалася В. Липинським як обов’язкова умова успішного українського державотворення, не втратила своєї актуальності й на сучасному етапі розвитку нашої держави, котра все ще потребує подолання ментальних, національно-культурних, соціально-політичних та інших дезінтеграційних чинників у середині українського суспільства. Спадщина вченого, що стала доступною вітчизняним науковцям лише після проголошення незалежності України, також досі потребує вивчення. Його думки щодо територіального патріотизму, спільної української політичної нації, консолідації суспільства навколо єдиної ідеї української незалежності мають надзвичайно потужний ідеологічно-творчий потенціал і для сучасного етапу українського державного будівництва.
Вивчення наукового та публіцистичного доробку мислителя залишається актуальним і зважаючи на дискусії про цивілізаційний вибір сучасної України. Воно може бути дієвим теоретичним і практичним підґрунтям у процесі подальшої розбудови незалежної України, здійснення її політики, формування державної ідеології та виховання почуття національної гідності у громадян. Систематизація й аналіз відповідних праць В. Липинського дасть можливість повно використати його спадщину в дослідженнях з історії, політології, соціології, історіософії, релігієзнавства, а також у розв’язанні багатьох проблемних питань сучасного життя. Отже, саме всім цим і зумовлюється актуальність даної синтезуючої праці.
Вона посилюється в контексті виконання Постанови Верховної Ради № 4517-VI від 14 березня 2012 р. «Про відзначення 130-річчя з дня народження В’ячеслава Казимировича Липинського» та Розпорядження Кабінету Міністрів України № 727-р від 24 вересня 2012 р. «Про підготовку та проведення заходів щодо відзначення 130-річчя з дня народження В’ячеслава Казимировича Липинського».
Зв’язок роботи з науковими програмами. Дисертаційне дослідження виконане в межах науково-дослідної теми «Історія української державності нової та новітньої доби» (державний реєстраційний номер 06 БФ 046 – 01), яка включена до тематичного плану, що розробляється історичним факультетом Київського національного університету імені Тараса Шевченка.
Об’єктом дослідження є особистість та життя В’ячеслава Казимировича Липинського, які вивчаються у більшості їх проявів та в соціально-культурній системі, що дозволяє включити цю персоналію в загальну картину існування української суспільності означеного періоду.
Предметом дослідження є процес становлення та подальшої трансформації світогляду, історичних та суспільно-політичних поглядів В.К. Липинського крізь призму розвитку українського національно-визвольного руху першої третини ХХ ст.
Мета дисертації полягає в тому, щоб на основі наявної джерельної бази реконструювати комплексну біографію (життєвий шлях, громадсько-політичну та наукову діяльність) В.К. Липинського в контексті політичного та культурного розвитку України; осмислити його ідейні напрямні, наукові погляди та концепції, дати оцінку місця та ролі вченого й політика у житті України й української еміграції, у розвитку історичної науки, політологічної думки, розкрити найцінніші елементи його багатющої спадщини як для українського національно-визвольного руху першої третини ХХ ст., так і для сучасного етапу українського державотворення.
Досягнення зазначеної мети передбачається через розв’язання наступних дослідницьких завдань:
 з’ясувати рівень наукового розроблення проблеми та узагальнити її історіографічні здобутки;
 виявити й проаналізувати інформаційний потенціал джерельної бази дисертації, а також систематизувати методологію вивчення проблеми;
 визначити чинники, котрі вплинули на становлення особистості В. Липинського, його суспільно-політичного та наукового світогляду;
 осмислити дискусійну історіографічну проблему про еволюційність чи сталість консервативного політичного світогляду діяча, запропонувати відповідну періодизацію його політичного мислення;
 дослідити роль і місце культурницької складової у громадсько-політичній діяльності В. Липинського;
 проаналізувати ранні історичні праці вченого на предмет часу конституювання у них державницького історіософського підґрунтя та відповідної методології дослідження;
 вивчити й усебічно проаналізувати реальну участь діяча в подіях Української революції 1917 – 1921 рр.;
 здійснити комплексний аналіз сутності державотворчої концепції В. Липинського пореволюційного періоду;
 довести зв’язок наукового світогляду В. Липинського із досвідом його громадсько-політичної діяльності;
 простежити участь діяча у науковому, культурному та разних виявах громадсько-політичного життя української еміграційної спільноти 1920 – початку 1930-их рр.
 скласти якнайповнішу бібліографію наукових та публіцистичних праць мислителя;
Хронологічні рамки дослідження охоплюють першу третину ХХ ст., що обумовлюється часом, на який припадає найбільш активна громадсько-політична та наукова діяльність В.К. Липинського. Однак подекуди ми виходили за межі цих рамок (відповідно до років життя діяча – 1882 – 1931 рр.), зокрема, щоб показати процес становлення його особистості у ранній період.
Теоретико-методологічні засади дослідження склала органічна сукупність базових підходів, принципів і методів дослідження, на які спирається сучасна історична наука. Серед наукових підходів застосовувались синтетичний, системний, антропологічний, міждисциплінарний та персоналізований. Вони забезпечили комплексний усебічний характер дослідження. Наріжними принципами дослідження стали такі: історизму, об’єктивності, всебічності, детермінізму, наступності, системності. Для досягнення поставленої мети і розв’язання означених завдань здійснювалося комплексне використання різноманітних дослідницьких методів, як загальнонаукових, так і спеціально-історичних. Серед першої групи провідними стали методи логічного аналізу, проблемно-хронологічний, узагальнення, синтезу, індукції, аналогії. Використані спеціально-історичні методи умовно поділяються на дві групи: традиційні та нетрадиційні. Перша група представлена історико-генетичним, історико-порівняльним, біографічним, умовно-документознавчим, методами текстології та історичної періодизації. Вони доповнювалися нетрадиційним методологічним інструментарієм, що включав у себе соціально-психологічний, психоісторичний, історико-ситуаційний та метод інтенціоналізму.
Наукова новизна дисертації визначається як самою комплексною постановкою багато в чому нової і важливої проблеми, що досі не була виокремлена як предмет спеціального наукового аналізу, так і конкретними положеннями та висновками. На основі опрацювання великого масиву архівних документів та інших джерел, їх узагальнення здійснено перше в українській історіографії узагальнююче синтетичне дослідження життя, наукової, громадсько-політичної діяльності, а також творчої спадщини В. Липинського у контексті українського національно-визвольного руху першої третини ХХ ст. Завдяки встановленню подій, фактів та відповідних дат удалося відтворити невідомі, маловідомі чи недостатньо досліджені періоди й епізоди життєпису діяча, виправити низку фактологічних неточностей.
Уперше здійснено повний аналіз масиву публіцистики діяча, зокрема підготовленого ним для щоденної української газети «Рада», що дозволило зрозуміти світоглядні підстави мислення В. Липинського на початковому етапі його діяльності. Спростовано поширену серед науковців думку про демократичний характер його поглядів дореволюційної доби та доведено тезу про три провідні концептуальні засади громадсько-політичної діяльності В. Липинського – територіалізм, консерватизм і самостійництво. Запропоновано нову періодизацію еволюції політичного мислення діяча, в основу котрої покладено визначальні критерії його світоглядних уявлень на різних етапах. Значно ширшого висвітлення, ніж досі, дістали такі сторінки громадсько-політичної діяльності В. Липинського, як започаткування руху українців-латинників, участь у культурно-просвітницькому русі.
Із нових позицій проаналізовано науково-історичний доробок ученого дореволюційної доби. Спростовано історіографічний стереотип щодо орієнтації його початкової наукової творчості на народницький методологічний напрям. Доведено, що вже ранні праці історика ґрунтувалися на державницьких за своєю сутністю історіософських засадах та відповідній методології. Вперше повно досліджена проблема співпраці діяча з установами НТШ.
Уперше всебічно висвітлено участь В. Липинського у різних виявах громадсько-політичного життя за часів Української революції 1917 – 1920 рр. Переглянуто усталене твердження науковців про те, що діяч на початковому етапі революції майже не виявляв себе у політиці. Суттєво поглиблено дослідження проблеми започаткування та ідеологічного уґрунтування діячем гетьмансько-монархічного руху. Вперше повно реконструйовано участь діяча у громадському, культурному та науковому житті української еміграції.
Комплексно досліджено творчий доробок В. Липинського. Складено новий, уточнений бібліографічний перелік його праць.
Практичне значення дисертаційної роботи полягає у тому, що його матеріали, висновки та положення можуть бути використані при розробленні широкого кола проблем з нової та новітньої історії України, політології, релігієзнавства, читанні лекційних та спеціальних вузівських курсів, укладанні методичних праць, підручників та популярних нарисів, проведенні наукових конференцій та семінарів з національно-державницької проблематики, а також у діяльності державних органів влади. Крім того, результати дослідження можуть прислужитися для створення та поповнення музейних експозицій, стати підставою для порушення питання перед органами місцевого самоврядування щодо увічнення пам’яті В. Липинського, наприклад, у Полтаві, де діяч виявив себе активною та різноманітною громадсько-політичною діяльністю.
Апробація результатів дослідження. Наукові висновки та результати дослідження апробовано автором на 25-ти міжнародних, всеукраїнських, міжвузівських та інших конференціях, читаннях, семінарах, «круглих столах», у тому числі протягом останніх років: Міжнародній науковій конференції «Україна в європейському цивілізаційному процесі: проблеми соціальної та інтелектуальної історії» (Дніпропетровськ, 2009); V Міжнародній науково-практичній конференції «Strategiczne pytania światowej nauki. Historia» (Polska, Przemyśl, 2009); XХ, ХХІ, ХХІІ Міжнародній конференції «Історія релігій в Україні» (Львів, 2010, 2011, 2012); ІІІ, ІV Волинській Міжнародній історико-краєзнавчій конференції (Житомир, 2010, 2011); V Міжнародних Гуржіївських історичних читаннях (Черкаси, 2011); Міжнародній науково-практичній конференції «Український консерватизм: історія, політика, ідеологія та перспектива розвитку» (Київ, 2012); Міжнародній науковій конференції «Суспільно-політична спадщина В’ячеслава Липинського і сучасність» (Луцьк, 2012); Міжнародній науково-практичній конференції «Ідеолог української державності – В’ячеслав Липинський: постать на тлі історії» (Київ, 2012).
Публікації. Викладені в дисертації положення та висновки відображені у монографії «В’ячеслав Липинський: етнічний поляк, політичний українець» (Полтава, 2012; 36,15 друк. арк.), 22 статтях у провідних наукових фахових виданнях, 16 публікаціях, що додатково відображають результати дослідження загальним обсягом близько 20 друк. арк.

Список литературы

ВИСНОВКИ
 Аналіз історіографії показав, що у потужному масиві вітчизняної та зарубіжної історичної науки є чимало цікавих досліджень опрацьовуваної нами теми. Однак гостро бракує повної синтетичної праці, присвяченої життю, діяльності та творчості одного з найвидатніших українських мислителів ХХ ст., котра б, спираючись на доробок попередників та широку документальну основу, пропонувала комплексний, системний погляд на постать В. Липинського, де були б висвітлені недостатньо досліджені періоди його життя й діяльності, виправлені фактографічні помилки його біографії, порушені й проаналізовані дискутивні наукові проблеми.
 Встановлено, що джерельна база дисертації, яку формують архівні документи, опубліковані джерела, періодика, мемуаристика, є достатньо репрезентативною для всебічного та цілісного вивчення теми дослідження. Значна частина архівних джерел уперше вводяться до наукового обігу.
 Визначальну роль у становленні особистості та формуванні світогляду В. Липинського відіграла ціла низка чинників. Серед них головними були: виховні родинні впливи, що орієнтували його, незважаючи на польське походження, на українофільське крайовство, територіальний патріотизм та несприйняття польської національно-державної ідеології; вплив окремих гімназичних педагогів (як-от Я. Яроцький), що прищеплювали любов до української минувшини; раннє включення діяча у громадсько-політичну діяльність у складі українського національного руху; зацікавлення історичними працями М.П. Василенка, котрі методологічно ґрунтувалися не на мовно-етнічному, а на територіальному принципі висвітлення історії України; ознайомлення під час університетських студій у Кракові з ідеологією польських консерваторів (західногалицьких станьчиків), котрі обстоювали особливу роль провідної (історичної) верстви у суспільстві, необхідність підтримання та розвитку середньої селянської й поміщицької земельної власності з метою зниження гостроти соціального конфлікту на селі; зацікавлення соціологічними працями В. Парето, Дж. Сореля, Р. де Ла Тур-дю-Пена, Г. Лебона, Р. Міхельса.
На формування історичної свідомості ученого безумовний вплив мала польська історіографія другої половини ХІХ – початку ХХ ст., представлена двома провідними школами – краківською консервативною та варшавською неоромантичною. Якщо українська народницька історіографія наголошувала на необхідності боротьби за новий соціальний лад та безкласове суспільство, то в центрі уваги польських істориків від часів поділів Польщі у ХVІІІ ст. стояли проблеми державно-національного існування польського народу. Цей пріоритет держави, а також пошук шляхів її відновлення у дослідженнях С. Закжевського, Л. Кубалі, Ш. Ашкеназі, С. Смолки, О. Яблоновського, М. Бобжинського, В. Чермака, В. Калінки, Ю. Шуйського та інших захопив В. Липинського і спрямував відповідним чином розвиток його історичного мислення.
 Вивчення дискусійної історіографічної проблеми про еволюційність чи сталість світогляду діяча дозволяє стверджувати, що провідними постулатами його політичного мислення протягом усього життя були консерватизм, територіалізм та ідея самостійної Української держави. А це заперечує поширену серед науковців думку про існування демократичного періоду в його ранній діяльності. У дореволюційний період В. Липинський провадив активну громадсько-політичну діяльність. Найголовнішим серед її численних напрямів слід вважати намагання діяча зорганізувати та ідеологічно уґрунтувати рух українців польської культури, котрий, за його задумом, мав стати важливою частиною загального українського національно-визвольного руху, представляючи у ньому поважну консервативну складову в особі шляхетства. Успішне ширення гасла територіального патріотизму серед полонізованої шляхти мало переорієнтувати її з польської (вшехполяки) чи російської (консерватисти-крайовці) державної ідеї на українську державно-політичну ідею і перетворити на провідну верству політичної української нації.
Ідею територіалізму В. Липинський намагався поширити і серед очільників українства, доводячи необхідність переорієнтації українського руху з екстериторіального напряму (боротьба за здобуття національно-культурної автономії) на територіальний, що на перший план висував змагання за національні права українців (фактично під проводом шляхетської еліти) і в перспективі передбачав повне усамостійнення України.
Вже в дореволюційний період діяч почав орієнтуватися на монархічну форму правління, як запоруку успішного українського державотворення, та висловлював думку про нездібність інтелігенції до політичної акції державотворчого характеру
На підставі аналізу еволюції політичного мислення діяча, а також визначальних критеріїв його світоглядних уявлень у різний час можемо виділити 4 головні періоди в його житті та активній громадсько-політичній діяльності, а саме:
1908 – 1917 рр. – територіалістично-консервативний з орієнтацією на самостійну Україну як недалеку перспективу;
1917 – 1919 рр. – державницько-територіалістичний;
кінець 1919 – 1929 рр. – консервативно-монархічно-гетьманський;
1930 – 1931 рр. – класократично-монархічний.
Ця періодизація спростовує раніше запропоновану Я. Пеленським, де дореволюційний період у житті В. Липинського характеризувався як демократичний.
 Незважаючи на те, що В. Липинський, як представник українського руху, у своїй громадсько-політичній діяльності віддавав перевагу політичним її формам, поза його інтересом не залишилося і культурництво, якому він присвятив тривалий період з дореволюційного часу. Його він вважав важливою складовою різнородної за формами, але єдиною за сутністю української національної ідеї. Пошукова, перекладацька, видавнича та доброчинна діяльність В. Липинського мали велике значення для реалізації головної мети культурно-просвітнього руху – ширення знань, освіти серед народу України, а отже, формування його національної свідомості, без якої неможливе було виборювання української незалежності
 Ретельне вивчення ранніх наукових праць історика (1908 – 1912 рр.), серед яких особливе місце посідає низка його студій, підготовлених для збірника «Z dziejów Ukrainy», переконливо доводить те, що вони містять глибокий аналіз таких проблем, як зародження у середовищі українського панства державотворчої української ідеї, участь шляхетства у державотворчих процесах української минувшини, еволюція української політичної думки у напрямі усамостійнення України, становий склад суспільства та роль окремих класів-станів у процесах творення власної держави. При цьому вчений підкреслював особливе значення шляхетства, як головного репрезентанта самої державницької ідеї та провідного твірного прошарку, що забезпечує реальне її втілення. Історіософію науковця у той час визначали дві наскрізні ідеї – традиційність державотворчих потуг українців та головна роль національної еліти (насамперед шляхетства, козацької старшини) у їх реалізації. Саме це дозволяє стверджувати, що конституювання державницького напряму в українській історіографії було започатковано ще в дореволюційний час, а не за часів Першої світової війни чи після поразки українських національно-визвольних змагань, як вважає більшість дослідників. І його беззаперечним фундатором був саме В. Липинський.
 Проведений аналіз участі діяча у національно-визвольних змаганнях протягом 1917 – 1919 рр. дозволяє спростувати усталений історіографічний стереотип про те, що він сформувався як зрілий політичний діяч лише в еміграційний період. Саме ця важлива історична доба перетворила його не лише на активного політика, а й послідовного та виваженого державного діяча. За революційного часу він яскраво виявив себе у кількох сферах громадсько-політичної й державотворчої діяльності – пам’яткоохоронній, публіцистично-агітаційній, організаційно-військовій, організаційно-партійній, ідеологічно-партійній, виборчій та дипломатичній. При цьому в усіх зазначених сферах він послідовно відстоював ідею української державної самостійності.
 Поразка національно-визвольних змагань 1917 – 1920 рр. привела Липинського до переконання у необхідності ґрунтовного теоретичного розроблення нової концепції українського державотворення. Як політик-ідеаліст він надавав великого значення загальнонаціональній ідеї, без охоплення котрою всього народу вважав неможливим будівництво української держави.
Розробляючи концепцію успішного українського державотворення у вигляді спадкового традиційного українського гетьманства, В. Липинський виходив із таких обов’язкових умов, як примат духу над матерією; відтворення структури української нації шляхом урівноваження її лівої поступової та правої консервативної частини; організація політично-творчих консервативних національних елементів – еліти, провідної верстви, до якої зараховував, у першу чергу, землевласників-хліборобів, – спроможних вести боротьбу за здобуття української незалежності та реалізовувати цю незалежність у розбудові держави; орієнтація провідників нації виключно на власні сили, без залучення сил зовнішніх; віддання пріоритету внутрішній політиці замість зовнішньої; протиставлення ідеї територіального патріотизму ідеї націоналізму; консолідація всіх класів і верств українського народу навколо ідеї української державності, уособленням та символом котрої мав бути дідичний гетьман; усунення інтелігенції від управління державою та обмеження її функцій виключно культурно-національним полем. При цьому він відкидав демократію як конструктивну державотворчу силу (але не як свободу) і наголошував на необхідності монархічної форми політичного устрою як єдиного засобу протистояти сваволі і неорганізованості провідників нації. Таким чином, основою успішного державотворення в Україні мислитель вважав консерватизм, територіалізм та неомонархізм.
 Основні напрямні громадсько-політичної діяльності В. Липинського визначали і сутність його наукових теорій. Саме тому його науково-історична дореволюційна творчість, підносячи на вістря проблему визначальної ролі твірних верств у реалізації державотворчої ідеї, мала на меті, насамперед, пропагування українського національно-державного ідеалу серед зденаціоналізованих кіл українського панства.
В часі еміграції політичний світогляд діяча продовжував, як і раніше, безпосередньо впливати на засадничі основи його наукової творчості. Більше того, наука перетворилася тепер для В. Липинського на засіб теоретичного обґрунтування ідеологічного базису гетьмансько-монархічного руху. Три наукові твори вченого цього періоду – історична монографія «Україна на переломі», політологічний трактат «Листи до братів-хліборобів», а також релігієзнавча розвідка «Релігія і церква в історії України» – є, по суті, науково-концептуальною основою його політичних ідеологем.
 Протягом 1920-их – початку 1930-их рр. В. Липинський брав активну участь у громадському та культурному житті еміграційної та західноукраїнської суспільності, що виявилася в його членстві, зносинах та співпраці з такими еміграційними установами та організаціями, як Український громадський комітет допомоги емігрантам в Австрії, віденська Ліга української культури, Український вільний університет (Відень, Прага), Українське історико-філологічне товариство у Празі.
Найяскравішою сторінкою його наукової діяльності в останній період життя слід вважати співпрацю із Українським науковим інститутом у Берліні (листопад 1926 – вересень 1927 рр.). Липинський відіграв непересічну роль в організаційному становленні УНІ-Б, вплинув на формування характеру інституту не лише як академічно-наукової, а й громадсько-політичної установи, розгорнув у Берліні плідну наукову і науково-педагогічну діяльність, очоливши кафедру історії української державності, почав формувати власну наукову школу. Саме завдяки йому УНІ-Б став не просто науковою установою, а виконував ще й певні функції політичного характеру, пов’язані з розвоєм концептуальних та організаційно-практичних питань гетьмансько-хліборобського руху в середовищі еміграції. Як науковець він за рік праці у Берліні підготував лекційний курс «Основи теорії форм держави та уряду», монографію «Теорія правління», керував роботою семінару з питань історії боротьби України за державну самостійність, а також науковою роботою стипендіатів із закінченою вищою освітою (Д. Олянчина, В. Кучабського, І. Лоського, М. Базилевського), яких можна вважати представниками державницької наукової школи В. Липинського.
 Завдяки залученню широкого кола джерел вдалося скласти новий, якнайповніший перелік бібліографії наукових та публіцистичних праць мислителя. У публіцистичному блоці були встановлені невідомі раніше твори В. Липинського. На основі їх аналізу, зокрема, стало можливим переглянути усталену серед дослідників думку про відхід діяча напередодні національно-визвольних змагань українців 1917 – 1921 рр. від орієнтації на польське та спольщене середовище.
Непересічна та неординарна постать В’ячеслава Казимировича Липинського – романтика й ідеаліста, з одного боку, і практичного політика, що дуже точно розумів причини невдач державотворчих потуг українців, з іншого, ще довго буде цікавити дослідників його творчості. Спадщина основоположника українського консерватизму й зараз залишається актуальною. Його думки щодо територіального патріотизму, спільної української політичної нації, консолідації суспільства навколо єдиної провідної ідеї української незалежності мають надзвичайно потужний ідеологічно-творчий потенціал і для сучасного етапу українського державного будівництва.
Проведене дослідження дозволило сформулювати ряд пропозицій і рекомендацій:
 З метою увічнення пам’яті видатного українського мислителя В. Липинського, популяризації його науково-теоретичної спадщини, виховання патріотичних почуттів у сучасного молодого покоління органам державної влади та місцевого самоврядування необхідно створити музейні експозиції, встановити меморіальні дошки у населених пунктах, з якими пов’язані його життя та діяльність (зокрема, у Житомирі, Луцьку, Полтаві, Києві);
 В умовах існуючого політичного роз’єднання в країні, котре гальмує процес українського державо- і націєтворення, органам державної влади у формуванні теоретично-концептуальних засад державної ідеології необхідно орієнтуватися, зокрема, на ідею української політичної нації, в основі якої лежить державно-територіальний патріотизм та любов до рідної землі;
 Виходячи із завдань сучасної української історичної науки, науковцям слід чітко виділяти в ній державницько-консервативну течію, визначати її основні параметри з точки зору філософії історії та забезпечити ширше місце в історіографії для наукової творчості В. Липинського;
 З методологічної точки зору дослідникам необхідно щільніше пов’язувати вивчення методології наукових досліджень окремих істориків з аналізом їхніх ідеологічних позицій; останні, як правило, відбилися в їхніх наукових працях, як це мало місце в студіях В. Липинського. Комплексний підхід до вивчення наукової спадщини істориків виявляється результативним;
 На підставі представленого у дисертації суттєво оновленого бібліографічного переліку праць В. Липинського, що включає й невідомі раніше, СЄДІ ім. В. Липинського у Філадельфії спільно з Інститутом української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського у започаткованій серії «В’ячеслав Липинський. Твори. Архів. Студії» слід здійснити публікацію всієї доступної публіцистики мислителя.
 Професійно-освітнім комісіям Міністерства освіти і науки, молоді та спорту України слід розглянути питання про ширше вивчення наукової спадщини В. Липинського в курсах історіографії, політичної історії України, політології, соціології, релігієзнавства, історії філософської думки, включення основних праць ученого у перелік обов’язкової для вивчення літератури з цих курсів;
 Політичним партіям та рухам консервативного спрямування в розробленні програм та їх реалізації потрібно повніше спиратися на національні традиції консерватизму, науковий доробок його ідейних провідників.