Романець Наталя Радомирівна. Репресивна політика радянської влади в українському селі (1925 - 1939 рр.)

Краткое описание

Романець Наталя Радомирівна. Репресивна політика радянської влади в українському селі (1925 - 1939 рр.).- Дисертація д-ра іст. наук: 07.00.01, Дніпропетр. нац. ун-т ім. Олеся Гончара. - Дніпропетровськ, 2015.- 523 с.

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ
ДНІПРОПЕТРОВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ
імені ОЛЕСЯ ГОНЧАРА

На правах рукопису

Романець Наталя Радомирівна

УДК 94(477).08 «1925/1939»

РЕПРЕСИВНА ПОЛІТИКА РАДЯНСЬКОЇ ВЛАДИ
В УКРАЇНСЬКОМУ СЕЛІ (1925–1939 рр.)

07.00.01 – історія України

Дисертація
на здобуття наукового ступеня
доктора історичних наук

Науковий консультант
Іваненко Валентин Васильович,
доктор історичних наук, професор

Дніпропетровськ – 2015

ЗМІСТ

ПЕРЕЛІК УМОВНИХ СКОРОЧЕНЬ……………………………………………………4
ВСТУП……………………………………………………………………………………..6
Розділ 1. Історіографічні, джерелозновчі та методологічні засади дослідження
1.1. Стан наукової розробки проблеми…………………………………………………13
1.2. Структура джерельної бази………………………………………………………...52
1.3. Концептуальні засади і методи дослідження……………………………………...64

Розділ 2. Характер та особливості радянської репресивної політики в українському селі в період непу
2.1. Зміна акцентів у репресивній політиці влади в умовах непу…………………….80
2.2. Посилення державного тиску на село напередодні «великого перелому» (1928–1929 рр.)………………………………………………………………………….100

Розділ 3. Репресії як інструмент забезпечення соціалістичної перебудови аграрного сектора
3.1. Примусовий чинник у здійсненні суцільної колективізації…………………….122
3.2. Каральні заходи більшовиків щодо захисту «соціалістичної власності»
на селі……………………………………………………………………………………160

Розділ 4. Силова компонента у вилученні селянських ресурсів в Україні на початку 1930-х років
4.1. Репресивні механізми в організації хлібозаготівельзаготівель 1930–1932 р…..175
4. 2. Посилення наступу на селянство під час заготівельної кампанії 1932/33 р…..187
4.3. Динаміка і специфіка застосування репресій в умовах Голодомору…………...211

Розділ 5. Згортання масових репресій в українському селі у постголодоморний період
5.1. Інструкція ЦК ВКП(б) і РНК СРСР від 8 травня 1933 р. та наслідки її реалізації в Україні…………………………………………………………………………..………234
5.2. Амністії селян………………………………………………………………..…….247
5.3. Боротьба з «порушеннями революційної законності»……………..……………257

Розділ 6. Репресивна політика властей в аграрному секторі України у другій половині 1933 – 1936 рр.: нові тенденції та пріоритети
6.1. Курс на «організаційно-господарське зміцнення колгоспів» і його репресивний супровід…………………………………………………………………………………278
6.2. Боротьба зі шкідництвом в аграрному секторі України………………………...297
6.3. Остаточне вирішення питання одноосібника в УСРР……………………..……318

Розділ 7. «Великий терор» 1937–1938 рр. в українському селі
7.1. «Куркульська операція»…………………………………………………………...337
7.2. «Шкідницька лінія» в репресивній політиці на селі……………………………350
7.3. Українське село після «Великого терору»………………………………...……..371
ВИСНОВКИ…………………………………………………………………………….388
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ…………………………400

ПЕРЕЛІК УМОВНИХ СКОРОЧЕНЬ
АМСРР – Автономна Молдавська Соціалістична Радянська Республіка
БСРР – Білоруська Соціалістична Радянська Республіка
БУПР – будинок примусових робіт
ВКП(б) – Всесоюзна комуністична партія (більшовиків)
ВУНК – Всеукраїнська надзвичайна комісія
ВУЦВК – Всеукраїнський центральний виконавчий комітет
ВЦВК – Всесоюзний центральний виконавчий комітет
га – гектар
ДПУ – Державне політичне управління
Заготзерно – Всесоюзне державне об’єднання із заготівлі зернових, бобових, круп’яних, олійних, фуражних культур
Зернотрест – Державне об’єднання зернових радгоспів
кг – кілограм
КК – Кримінальний кодекс
КК – РСІ – Контрольна комісія – Робітничо-селянська інспекція
КНС – комнезам – комітет незаможних селян
КП(б)У – Комуністична партія (більшовиків) України
крайком – крайовий комітет
крб – карбованець
м. – місто
МТМ – машино-тракторна майстерня
МТС – машино-тракторна станція
Наркомат – Народний комісаріат
Наркомзем – Народний комісаріат землеробства
Наркомфін – Народний комісаріат фінансів
нарсуд – народний суд
НКВС – Народний комісаріат внутрішніх справ
НКЮ – Народний комісаріат юстиції
обком – обласний комітет
облвиконком – обласний виконавчий комітет
облЗУ – обласне земельне управління
облсуд – обласний суд
ОДПУ – Об’єднане державне політичне управління
ПП – повноважне представництво
р. – рік
РВК – райвиконком – районний виконавчий комітет
райземвідділ – районний земельний відділ
РНК, Раднарком – Рада народних комісарів
РПК – райпартком – районний партійний комітет
райуповноважений – районний уповноважений
РРФСР – Російська Радянська Федеративна Соціалістична Республіка
РСФРР – Російська Соціалістична Федеративна Радянська Республіка
РСЧА – Робітничо-селянська червона армія
с. – село
сільгоспвідділ – сільськогосподарський відділ
сільгоспподаток – сільськогосподарський податок
сільгосппродукція – сільськогосподарська продукція
сільрада – сільська рада
СОЗ – спільна обробка землі
СПВ – секретно-політичний відділ
ст. – стаття
СРСР – Союз Радянських Соціалістичних Республік
УРСР – Українська Радянська Соціалістична Республіка
УСРР – Українська Соціалістична Радянська Республіка
тис. – тисяч
ц – центнер
ЦВК – Центральний виконавчий комітет
ЦК – Центральний комітет
ЦКК – Центральна контрольна комісія
ВСТУП

Актуальність теми. Тема масових репресій, їхня роль у становленні сталінського тоталітарного режиму належать до «вічних» тем, актуальність яких не зменшується з плином часу, викликаючи протягом останніх десятиліть незмінну зацікавленість науковців і широких кіл української громадськості. Багатотомна історіографія проблеми, поява новітніх наукових розвідок, на превеликий жаль, не змінили ситуації на краще. У нашому суспільстві залишається ще чимало тих, хто продовжує жити й мислити в координатах «Короткого курсу історії ВКП(б)», уважаючи виправданими багатомільйонні жертви українського села для здійснення сталінської модернізації економіки. Зусилля ж дослідників реконструювати трагічні події тих років на основі секретних документів із відкритих спецсховищ архівів розцінюються ними тільки як спроби переписати, сфальсифікувати історію, а самих науковців звинувачують у слідуванні політичній кон’юнктурі й різноманітних «-ізмах».
Значущість дослідження масових антиселянських репресій 1920–1930 х рр. зростає й з огляду на намагання деяких сучасних істориків і політичних діячів якщо не реабілітувати, то принаймні обілити Й. Сталіна. У сучасній Росії кампанія з формування образу Й. Сталіна як «ефективного менеджера» стала важливим складником державної пропагандистської кампанії, у реалізації якої задіяна потужна група підконтрольних владі мас-медіа. Апологети сталінського режиму, свідомо замовчуючи або фальсифікуючи історичні факти, прагнуть довести, що кількість жертв масових репресій нібито була незначною, наочно демонструючи таким чином, що «смерть однієї людини – трагедія, смерть мільйонів – статистика». Причини терору сталіністи пояснюють зовнішніми обставинами – «загрозою війни», «ворожим капіталістичним оточенням», а численні факти насильства, знущання, тортур під час каральних акцій – ексцесами виконавців, які свідомо «перекручували» «мудрі» настанови Кремля.
Незавершеність процесу десталінізації створює численні загрози для українського суспільства. Переконання значної частини наших співгромадян, що задля матеріального добробуту варто поступитися громадянськими свободами, нерозуміння простої істини, що в умовах тоталітарного режиму кожна людина – незалежно від її соціального статусу, майнового стану, ступеня наближеності до влади – є, по суті, безправною й може в будь-який момент стати жертвою державних каральних акцій, призводить до голосування на виборах за «доброго диктатора», начебто здатного навести лад у країні. По сталінськи продовжує мислити і значна частина вітчизняної політичної еліти, будуючи вертикаль абсолютної влади, приймаючи волюнтаристські, економічно необґрунтовані рішення, використовуючи насильство замість права, сприймаючи українське суспільство як примітивний електорат, здатний проголосувати за чергові популістські гасла.
Дослідження каральних акцій щодо найчисленнішої верстви тодішнього суспільства – селянства – дозволяє не лише осмислити масштаби більшовицького терору, але й усвідомити особливості функціонування сталінського тоталітарного режиму загалом. Важливого значення, на нашу думку, набуває встановлення демографічних, економічних, соціальних, морально-психологічних наслідків масових репресій 1930 х рр. в аграрному секторі України, оскільки воно дає можливість неупереджено оцінити «ефективність» сталінського менеджменту, а відтак необхідність гігантських жертв українського села задля соціалістичної модернізації країни.
Водночас дослідження теми терору, крім суто наукового, має й велике морально-психологічне значення, бо йдеться про відновлення історичної справедливості стосовно десятків тисяч наших співгромадян, безслідно згиблих під час депортацій, Голодомору, у катівнях і концтаборах ДПУ–НКВС. При цьому значна частина з них досі не реабілітовані, бо Закон України «Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні» на них не поширюється.
Звязок з науковими программами, планами, темами. Дисертаційна робота виконана в рамках науково-дослідної теми кафедри східноєвропейської історії історичного факультету Дніпропетровського національного університету імені Олеся Гончара «Суспільно-політичні та соціокультурні процеси в Росії та СРСР у XIX–XX ст.» (державна реєстрація в УкрІНТЕІ №0113U002681), а також загальнодержавної програми з підготовки науково-документальної серії книг «Реабілітовані історією», затвердженої постановами Президії Верховної Ради України №2256-XII від 6 квітня 1992 р. і Кабінету Міністрів України №530 від 11 вересня 1992 р.
Об’єктом дослідження є репресивна політика радянської влади в українському селі в 20–30-ті рр. XX ст.
Предметом вивчення виступають формування, механізми реалізації та наслідки репресивної політики радянської влади в українському селі 1925–1939 рр.
Мета дослідження полягає в тому, щоб на основі опрацювання залучених до роботи історичних джерел і здобутків історіографії об’єктивно й комплексно відтворити репресивну політику радянської влади в українському селі 1925–1939 рр. у контексті реалізації сталінським режимом курсу, спрямованого на побудову соціалістичного суспільства.
Для досягнення мети передбачалося вирішити комплекс дослідницьких завдань теоретичного, евристичного й реконструктивно-емпіричного характеру:
– охарактеризувати ступінь наукової розробки проблеми у вітчизняній і зарубіжній історіографії;
– виявити, систематизувати та класифікувати джерельну базу;
– визначити й обґрунтувати теоретико-методологічну основу дослідження;
– розробити періодизацію досліджуваної проблеми;
– дослідити процедуру ухвалення репресивних рішень і механізми їх реалізації;
– простежити вплив соціально-економічних процесів в українському селі на репресивну політику влади;
– розкрити роль і взаємодію різних ланок влади (органів юстиції, держбезпеки, партійних, радянських установ) у здійсненні репресивних заходів;
– з’ясувати причини й обставини трансформації репресивного курсу влади протягом 1925–1939 рр.;
– висвітлити демографічні та морально-психологічні наслідки масових репресій, їхній вплив на соціально-економічну ситуацію в аграрному секторі;
– визначити соціальний склад репресованих;
– встановити особливості та спрямованість репресивних акцій в аграрному секторі в періоди непу, колективізації, Голодомору, постголодоморну добу, під час «Великого терору».
Хронологічні межі дослідження охоплюють 1925–1939 рр. Визначаючи нижню хронологічну межу, ми виходили з того, що перший період непу (1921–1924 рр.) пов’язаний з масштабними каральними акціями проти селянського повстанського руху, які були продовженням репресивної політики більшовиків періоду «воєнного комунізму». Зміни у репресивній політиці радянської влади в українському селі відбулися лише після придушення селянського збройного опору – під час так званого «справжнього непу» – з 1925 р. до середини 1927 р., коли керівництво держави, реалізуючи політику «обличчям до села», проголошену на жовтневому (1924 р.) пленумі ЦК РКП(б), тимчасово відмовилося від воєнно-комуністичних методів впливу на українське селянство. Верхня межа дослідження (1939 р.) зумовлена включенням до складу УРСР західноукраїнських областей, яке спричинило нову хвилю репресій.
Географічні межі дослідження окреслені територією УСРР–УРСР 1925–1939 рр. відповідно до тодішнього адміністративно-територіального поділу.
Наукова новизна одержаних результатів дослідження полягає у тому, що:
Уперше:
- на основі критичного переосмислення вітчизняної і зарубіжної історіографії встановлено ступінь наукової розробки проблеми та визначено коло питань, які потребують подальшого поглибленого вивчення;
- на базі ґрунтовного аналізу історичних джерел, більшість з яких уперше введено до наукового обігу, здійснено комплексне дослідження репресивної політики радянської влади в українському селі у 1925–1939 рр.;
- з урахуванням сучасних методологічних підходів розкрито і обґрунтовано зміст понять: «масові репресії», «сталінська модернізація аграрного сектора»;
- визначено пріоритетні напрями та специфічні прояви репресивної політики радянської влади в українському селі під час непу, колективізації, Голодомору, у постголодоморний період, під час «Великого терору»;
- висвітлено вплив соціально-економічних процесів в українському селі на репресивну політику влади;
- показано роль репресій у забезпеченні функціонування усуспільненого аграрного сектора;
- досліджено процес згортання масових репресій в українському селі у постголодоморний період.
Поглиблено знання про:
- формування нормативно-правовового підґрунття репресивних акцій в українському селі;
- механізми ухвалення репресивних рішень і процедуру їх реалізації;
- причини змін репресивних «пріоритетів» влади протягом 1925–1939 рр.;
- характер взаємодії різних ланок влади (органів юстиції, держбезпеки, партійних, радянських установ) у здійсненні репресивних заходів;
- особливості застосування в Україні закону від 7 серпня 1932 р.;
- соціальний склад репресованих, що дає підстави зробити висновок про антиселянську спрямованість репресивних акцій влади;
- місце репресій у забезпеченні сталінської модернізації аграрного сектора;
- демографічні та морально-психологічні наслідки масових репресій, їх вплив на соціально-економічну ситуацію на селі.
Практичне значення одержаних результатів полягає у тому, що теоретичні положення, фактологічний матеріал, висновки, які містяться в роботі, можуть бути використані в узагальнюючих дослідженнях із проблем терору, підручниках, навчальних посібниках, довідковій літературі з історії України міжвоєнної доби, історії держави і права України, аграрної історії. Результати роботи будуть корисними при підготовці спеціальних лекційних та семінарських курсів для студентів вищих навчальних закладів, а також у просвітницькій та краєзнавчій роботі. Окремі положення дисертації стануть у нагоді владним структурам при розробці державних програм з реабілації репресованих, формуванні державної політики з питань національної пам’яті.
Особистий внесок здобувача полягає в самостійній постановці та вирішенні всього комплексу завдань дисертаційного дослідження. Напрацювання, що належать співавторам, у дисертації не використовувалися.
Апробація результатів дисертації. Основні положення дисертації обговорювалися на науково-методичних семінарах кафедри історії України Криворізького педагогічного інституту ДВНЗ «Криворізький національний університет», засіданнях кафедри східноєвропейської історії Дніпропетровського національного університету імені Олеся Гончара. Загальну концепцію дослідження автор відобразив у доповіддях і повідомленнях на VIII Міжнародному симпозіумі з проблем аграрної історії (Черкаси, 2010 р.); VIII наукових читаннях «Питання аграрної історії України та Росії», присвячених пам’яті професора Д. П. Пойди (Дніпропетровськ, 2010 р.); Міжнародній науковій конференції «Краєзнавство і учитель – 2011» (Харків, 2011 р.); Міжрегіональній науковій конференції – Третіх наукових читаннях, присвячених пам’яті професора А. М. Черненка, «Питання політичної історії України та Росії» (Дніпропетровськ, 2011 р.); VII Міжнародній науковій конференції «Знаки питання в історії України: парадигми соціальної історії» (Ніжин, 2011 р.); VІI Дніпропетровській обласній історико-краєзнавчій конференції «Історія Дніпровського Надпоріжжя» (Дніпропетровськ, 2011 р.); П’ятих Міжнародних Гуржіївських історичних читаннях (Черкаси, вересень 2011 р.); Конференції «Політичні репресії в Українській РСР 1937–1938 рр.: дослідницькі рефлексії та інтерпретації (до 75-річчя «Великого терору» в СРСР)» (Київ, 2012 р.); II Міжнародній науково-практичній конференції «Аркасівські читання» (Миколаїв, 2012 р.); IX Міжнародному симпозіумі з проблем аграрної історії (Черкаси, 2012 р.); IX наукових читаннях «Питання аграрної історії України та Росії», присвячених пам’яті професора Д. П. Пойди (Дніпропетровськ, 2012 р.); Міжнародній науково-практичній конференції «Німецькі поселенці на українських землях: історичні та актуальні проблеми і перспективи» (Полтава, 2013 р.); Міжнародній науковій конференції «Історія України XX століття в сучасній закордонній історіографії» ( Миколаїв, 2013 р.); Міжнародній науковій конференції «Голод в Україні у першій половині XX століття: причини та наслідки (1921–1923 рр., 1932–1933 рр., 1946–1947 рр.) (Київ, 2013 р.), IV Міжнародній науково-практичній конференції «Государственная власть и крестьянство в ХIХ – начале ХХI века» (Коломна, 2013 р.); Другому міжнародному круглому столі «Сталінізм і селянство» (Коломна, 2013 р.); круглому столі: «Радянські органи державної безпеки в Україні (1918–1991 рр.): історія, структура, функції» в Інституті історії України НАН України (Київ, 2013 р.); Всеукраїнській науковій конференції на вшанування пам’яті професора А. В. Бойка «Історія Степової України XVII–XX століття» (Запоріжжя, 2014 р.); Десятому Всеукраїнському симпозіумі з проблем аграрної історії (Черкаси, 2014 р.); X наукових читаннях «Питання аграрної історії України та Росії», присвячених пам’яті професора Д. П. Пойди (Дніпропетровськ, 2014 р.).
Публікації. Результати дисертаційного дослідження висвітлені в індивідуальній монографії, колективній монографії, 29 наукових статтях, опублікованих у вітчизняних фахових виданнях, 6 статтях у зарубіжних наукових виданнях та фахових виданнях України, які включені до міжнародних наукометричних баз, а також у 15 інших публікаціях.
Структура дисертації зумовлена метою та завданнями дослідження. Вона складається з переліку умовних скорочень, вступу, семи розділів (дев’ятнадцяти підрозділів), висновків, списку використаних джерел і літератури. Загальний обсяг роботи становить 523 сторінки, з яких 399 сторінок становить основний текст.

Список литературы

ВИСНОВКИ

Дослідження репресивної політики радянської влади в українському селі дає підстави висновувати, що репресії виступали важливим інструментом соціально-економічних перетворень, здійснюваних більшовицькою партією в аграрному секторі протягом 1925–1939 рр. Форми, методи, інтенсивність репресивних акцій визначалися особливостями сталінського аграрного курсу, соціально-економічної й політичної ситуації в українському селі та країні загалом. Репресивні акції, з одного боку, мали превентивний характер і спрямовувались на вилучення соціальних груп та окремих осіб, що, на думку партійно-радянського керівництва держави й карально-репресивних органів, становили реальну чи потенційну небезпеку для більшовицького режиму, з іншого ж, були реакцією на спротив селянства. Каральні заходи реалізовувалися по лінії органів юстиції, ДПУ, партійних і радянських установ, а тому були комплексними, системними.
Сталінській репресивній політиці притаманна тактика «підхльостування», постійне нарощування каральних акцій, що надавало терору масовості, ірраціональної жорстокості, приводило до катастрофічних демографічних і соціально-економічних наслідків, одним з яких стало значне скорочення селянства впродовж 1930–1933 рр. Роль своєрідного амортизатора репресивної політики влади виконували періодичні розвантаження місць позбавлення волі, амністії, кампанії по боротьбі з «порушеннями революційної законності», які дозволяли частково стабілізувати ситуацію в аграрному секторі. Проте вони нейтралізували «виховне значення» репресій, формували в селян апатичне ставлення до терору.
На нашу думку, не витримує критики намагання деяких науковців і політиків перекласти провину за масовий терор на місцевих виконавців, які нібито ініціювали проведення каральних заходів або свідомо порушували директиви центру. Усі репресивні рішення щодо селянства ухвалювалися на найвищому рівні – політбюро ЦК ВКП(б) за безпосередньої участі Й. Сталіна. І хоча центральне й республіканське керівництво не віддавало наказів застосовувати щодо селян фізичне насильство під час розкуркулення або сільськогосподарських кампаній, постійне нарощування репресивних акцій, як, приміром, під час хлібозаготівель 1932/33 р., створювало сприятливе правове та морально-психологічне підґрунтя для різноманітних ексцесів виконавців. Кампанії по боротьбі з «порушеннями революційної законності» більше нагадували ритуальні акції та не приводили до радикальних змін у роботі і каральних, і радянських органів. Водночас доволі поблажливе ставлення до «перекрутників» з боку партійної влади, намагання виправдати їхні дії складністю політичної та соціально-економічної ситуації в українському селі, формальні покарання місцевих очільників за знущання із селян свідчать про справжню ціну деклараціям суворого дотримання принципів «соціалістичної законності».
Дані про соціальний склад репресованих спростовують тезу влади про антикуркульську спрямованість каральних акцій. Основний контингент репресованих становили селяни-середняки, бідняцтво, члени колгоспів. До того ж і сільради, і органи юстиції та ДПУ–НКВС часто свідомо фальсифікували дані про соціальну належність осіб, притягнутих до кримінальної відповідальності.
У карально-репресивній політиці більшовицького режиму (1925–1939 рр.) можна виокремити такі періоди. Перший охоплює добу «справжнього непу» (1925–1927 рр.) і характеризується змінами в діяльності каральних органів порівняно з добою «воєнного комунізму», оскільки влада проголошує реалізацію принципу «революційної законності», спрямованого на забезпечення прав приватного власника. Хоча офіційно більшовицьке керівництво декларувало, що метою нової економічної політики й курсу на «революційну законність» є досягнення союзу із середняком, насправді, надаючи гарантії приватному власникові, Кремль передусім прагнув нейтралізувати селянство та розраховував залучити на свій бік лише його «свідому», радянізовану частину, зокрема тих, хто служив у Червоній армії. Тож після придушення селянського повстанського руху головним напрямом у діяльності ДПУ стала інформаційна робота. Органи держбезпеки пильно відстежували всі процеси, які відбувалися в українському селі, уважаючи його джерелом потенційної небезпеки, базою українського націоналістичного руху.
Найбільше чекістів турбувало зростання громадської та політичної активності селянства, втілюваної у вимогах створення селянської спілки, і розробка українською інтелігенцією програм селянської класової партії: Української мужицької партії та Українського селянського об’єднання. Особливу увагу в 1925–1927 рр. органи держбезпеки приділяли так званим «колишнім»: у минулому петлюрівцям, повстанцям, білогвардійцям, – особам, які відкрито демонстрували негативне ставлення до існуючої влади, критикуючи її заходи. Саме проти них спрямовувалися перші репресивні «чистки» українського села, здійснені органами ДПУ УСРР протягом другої половини 1925–1927 рр. – тоді вперше проявилася єдність «селянської» й «української» ліній у діяльності органів держбезпеки. Унаслідок перших зачисток періоду непу українське село не лише втратило актив, здатний очолити рух селянського опору, але й осіб, які мали досвід військової боротьби проти більшовиків і були здатні надати селянським виступам доби суцільної колективізації іншої, небезпечної для влади, якості.
В умовах хлібозаготівельної кризи 1927/28 р. починається другий етап державного терору проти селянства (1928–1929 рр.) – влада застосовує каральні заходи під час заготівельних кампаній, і до проведення їх залучаються органи юстиції і ДПУ. У заготівельних справах почала застосовуватися прискорена процедура дізнання, слідства, судового розгляду, практикувалися «показові процеси» задля виховного впливу на нездавців хліба. Важливим складником репресивної політики 1928–1929 рр. стала боротьба із селянським опором, бо силові методи заготівель викликали спротив на селі. Учасників активного спротиву, так званих «терористів», притягували до кримінальної відповідальності, застосовуючи «терористичні статті» КК УСРР: одинаків карали за ст. 54 8, учасників «контрреволюційних угруповань», справи яких фабрикували слідчі ДПУ, – за ст. 54 11.
Селян, що висловлювали невдоволення новою податковою й хлібозаготівельною політикою більшовиків, почали обвинувачувати в «контрреволюційні агітації», караючи за статтями 67, 69 2, 54 10 КК УСРР. При цьому «агітаційні статті» не лише використовувалися владою для поступового вилучення з українського села нелояльних елементів, але й виявилися зручним інструментом залякування мешканців села, сприяли формуванню атмосфери взаємної підозри, страху.
Третій етап каральних заходів в українському селі збігається з періодом суцільної колективізації (1930–1933 рр.). Репресивна політика влади включала комплекс превентивних каральних заходів, за допомогою яких Кремль намагався знищити або нейтралізувати реальних і потенційних противників соціалістичної модернізації аграрного сектора. Задля цього передусім проведено кадрову чистку фахівців сільськогосподарської галузі, що вилилась у фабрикацію кількох гучних справ: «Контрреволюційної шкідницької організації у сільському господарстві України», «Української філії Трудової селянської партії», «Всеукраїнської контрреволюційної організації ветеринарів та бактеріологів». Сталінське керівництво мало декілька причин для репресування відомих спеціалістів: непролетарське соціальне походження, негативна оцінка сталінської політики «великого стрибка», фаховість, яка зупиняла у виконанні авантюрних рішень.
Важливим складником радянської репресивної політики в українському селі стало розкуркулення, що являло собою чотири взаємопов’язані каральні акції: вилучення «сільської кримінальщини», «контрреволюційних елементів», депортацію селян до Північних регіонів СРСР і переселення на куркульські висілки в межах республіки. Кампанія з розкуркулення починалася з вилучення «сільської кримінальщини», тобто селян, які начебто використовувалися куркульством для контрреволюційних діянь на селі, та «контрреволюційного активу», так званих куркулів першої категорії. Організовуючи цю каральну акцію, керівництво держави прагнуло нейтралізувати ту частину села, яка могла очолити акції спротиву примусовій колективізації й розкуркуленню. Вилучення «контрреволюційного активу» здійснювалося за агентурними розробками ДПУ. У її рамках до 24 квітня 1930 р. органи ДПУ УСРР заарештували 18 605 осіб, у березні 1931 р. – ще близько 19 тис. Усього ж у 1930 р. трійками ДПУ УСРР засуджено 22 204 осіб, у 1931 р. – 21 758 осіб. Можна припустити, що основний контингент репресованих становили саме «контрреволюційні елементи», вилучені в рамках кампанії з розкуркулення.
Основними заходами покарання «контрреволюційного активу» були ув’язнення у виправно-трудових таборах (738 засуджених у 1930 р. і 6 075 у 1931 р.), заслання (8 513 і 8 485 відповідно), вислання (11 472 і 806). До найвищої кари в 1930 р. засудили 1000 осіб, у 1931 р. – 1 097, що спростовує твердження окремих дослідників про масові розстріли куркулів першої категорії – «по 70–120 за ніч» [962, с. 169].
Наймасовішою репресивною операцією доби суцільної колективізації стала депортація куркулів другої категорії, здійснювана поетапно. Упродовж 1930 р. проведено три депортації, унаслідок яких за межі республіки вислано 31 593 сім’ї чисельністю 146 229 осіб. Наступного року влада організувала одну депортацію, проте кількість висланих фактично дорівнювала попереднім трьом: 31 655 селянських сімей чисельністю 131 409 осіб. Особливістю перших двох депортацій, проведених протягом лютого – березня й у травні 1930 р., було часте розлучення родин: чоловіків репресували за першою категорією або як «куркулів-одинаків», а їхніх дружин, дітей, батьків висилали на Північ. Відтак, у спецпоселеннях непрацездатні члени сім’ї залишалися без засобів існування, що, по суті, прирікало їх на голодну смерть. Ця технологія депортацій поряд із жахливими умовами життя в спецпоселеннях стала однією з головних причин масових утеч розкуркулених – на 15 березня 1932 р. в Україні переховувалися 27 066 куркулів.
Під час подальших депортацій влада виявила прагматизм: виселяли лише ті селянські родини, у складі яких були працездатні чоловіки. Це дозволяло, з одного боку, вирішити проблему утримання спецпоселенців, а з іншого, – використати розкуркулених для господарського освоєння північних територій.
Влада не відмовилася від проведення депортацій і після закінчення розкуркулення, проте нові каральні акції були менш масштабними. Основний контингент депортованих протягом 1932–1935 рр. становили селяни-одноосібники, яких так карали за «саботаж» господарсько-політичних кампаній – невиконання хлібозаготівель, посівних планів, несплату сільгоспподатку, фактично – за небажання вступати до колгоспів. Особливістю депортацій 1934–1935 рр. було виселення одноосібників з прикордонної смуги, завдяки чому влада вирішувала завдання очищення цього стратегічно важливого регіону від потенційно нелояльних категорій громадян. Усього за 1932–1935 рр. за межі України виселено 8 217 сімей чисельністю 35 653 осіб. Загалом за 1930–1935 рр. депортовано 71 465 сімей з 313 291 особи.
Кількість же куркулів третьої категорії встановити важко через фрагментарність статистичних даних. Оскільки із 70 407 селянських господарств, розкуркулених у 1930 р., 38 814 сімей не депортовано за межі республіки, саме їх можна зарахувати до цієї групи. Проте переселено незначну частину розкуркулених – до початку лютого 1931 р. 8 561 сім’ю на 342 куркульські висілки. Одначе влада зарахувала в Україні до куркульських 114 508 селянських господарств, що створювало передумови для нових репресивних акцій.
У 1930–1933 рр. зросла роль репресивного чинника й під час проведення хлібозаготівельних кампаній. Якщо основні акції розкуркулення – депортації та вилучення «контрреволюційних елементів» – здійснювалися органами ДПУ, то в каральних заходах під час заготівель задіювались переважно органи юстиції. Інтенсифікації репресивних акцій сприяла діяльність судово-слідчих бригад, а також спрощена й прискорена процедура розгляду заготівельних справ, бо від судів вимагали не дослідження обставин скоєння злочину, а лише врахування «господарсько-політичного значення» справ. У 1930–1933 рр. кількість селян, репресованих органами юстиції за заготівельними справами, постійно зростала: якщо в 1930/31 р. засуджено 18 тис. осіб, то в 1931/32 р. – 36 тис., або вдвічі більше. Пік репресій припадає на хлібозаготівлі 1932/33 р., коли за неповними даними Наркомату юстиції УСРР кількість засуджених сягає 86 519 осіб. Усього ж на 25 січня 1933 р. в місцях позбавлення волі УСРР утримувалися 190 956 осіб (як засуджених, так і підслідних).
Упродовж хлібозаготівель 1930–1933 рр. відбувається зміна репресивних пріоритетів влади: якщо під час кампаній 1930/32 р. основний удар спрямовувався проти нездавців хліба, то в 1932/33 р. головними жертвами каральних акцій, окрім «саботажників хлібозаготівель», стали розкрадачі хлібних ресурсів, що цілком вписувалося в загальний контекст пошуків міфічного «пшеничного міста», чим активно переймалися заготівельники всіх рангів.
У «заготівельних» каральних акціях простежується певна сезонність – значну частину селян, репресованих під час хлібозаготівель, звільняли після закінчення цих кампаній зазвичай у рамках розвантаження місць позбавлення волі. На нашу думку, цей феномен пояснюється двома факторами: нестачею робочих рук у сільській місцевості для проведення сільгоспкампаній і проблемами з утриманням заарештованих та засуджених – чинна пенітенціарна система в Україні не була розрахована на таку кількість в’язнів, що потрапляли за ґрати після чергових хлібозаготівель. Тому навесні 1932 р. в республіці внаслідок перегляду справ засуджених і підслідних звільнено понад 20 тис. осіб, до кінця березня 1933 р. – 39 454 осіб, після видання постанови від 8 травня 1933 р. протягом двох місяців кількість ув’язнених у республіці мали скоротити до 60 тис.
Новою функцією репресій під час суцільної колективізації порівняно з періодом непу стало забезпечення функціонування усуспільненого аграрного сектора. Влада жорстоко карала селян, які зазіхали на колгоспну власність: спочатку за самоправне розбирання усуспільненої худоби та реманенту, згодом за крадіжки колгоспного майна. Боротьба Кремля із зазіханнями селян на колективну власність досягає свого апогею після ухвалення постанови ЦВК і РНК СРСР від 7 серпня 1932 р. «Про охорону майна державних підприємств, колгоспів та кооперації і зміцнення громадської (соціалістичної) власності» – сумнозвісного «закону про п’ять колосків». З одного боку, він став важливим механізмом забезпечення виконання заготівельних планів, оскільки, на переконання найвищого керівництва держави, селяни розкрадали й приховували значну частину колгоспного врожаю; з іншого, виконував виховну функцію, виступаючи засобом «переробки дрібнобуржуазної, приватновласницької психології селян», формуючи в членів колоб’єднань не лише повагу до колективної власності, розуміння її «святості та недоторканності», але й звичку безоплатно працювати на колгоспну систему.
Судова статистика спростовує загальноприйняту серед деяких науковців тезу про масовість «смертних вироків за дріб’язкові крадіжки та приховування зерна після введення в дію серпневого закону» [962, с. 178]. На 1 січня 1933 р. в Україні за крадіжки громадської власності засуджено 31 167 осіб, із них 1 143 (3,7 %) – до найвищої кари, 2 806 – до 10 років позбавлення волі, решту 27 218 осіб (87,3 %) – до інших заходів. На практику застосування закону від 7 серпня 1932 р. вплинула позиція суддівського корпусу: у багатьох суддів «рука не підіймалася» засудити до 10 років концтабору і тим паче розстрілу «злочинців з безвиході», – а також наявність ст. 170 КК УСРР, яка застосовувалася до крадіїв громадського майна, однак передбачала м’якші покарання.
Після січневого (1933 р.) об’єднаного пленуму ЦК та ЦКК ВКП(б), на якому Й. Сталін проголосив закон від 7 серпня 1932 р. «основою революційної законності», українські суди були змушені перебудувати свою роботу та застосовувати до крадіїв колгоспної власності жорсткіші покарання. Протягом 1933 р. кількість засуджених за законом від 7 серпня в республіці зросла до 12 767 осіб, хоча все одно більшість крадіїв продовжували карати за ст. 170 КК УСРР – 65 504 засуджених.
Особливістю застосування закону від 7 серпня 1932 р. в Україні було карання переважно «крадіїв з безвиході», тобто обвинувачених у дрібних крадіжках, що склали 89,5 % вироків. Однак після прийняття таємної директиви-інструкції від 8 травня 1933 р. технологія застосування «закону про п’ять колосків» змінюється – за ним карають лише організаторів крадіжок або в разі скоєння крадіжок у значних розмірах – і починається поступовий перегляд справ осіб, засуджених за цим законом. Відтак суди вищої інстанції переглянули 56,4 % вироків українських судів. Усього ж упродовж другої половини 1932–1935 рр. в Україні за крадіжки громадської власності засуджено 179 778 осіб.
Окремим напрямом репресивної політики під час суцільної колективізації була боротьба з різноманітними проявами селянської непокори. Органи юстиції карали селян «за хижацьке різання худоби», за знищення власного майна, за придбання куркульського реманенту й худоби та ін. Застосовували каральні заходи і проти учасників масових селянських виступів. Влада намагалася довести організований характер селянських «волинок» і повстань, а тому учасників їх притягували до кримінальної відповідальності як членів «контрреволюційних куркульських угруповань», які нібито керували масовими виступами.
Загалом у 1930–1933 рр. органи юстиції під час сільгоспкампаній засудили 474 615 селян – і ці дані Наркомату юстиції УСРР є неповними, тому цілком обґрунтовано можна припускати більші числа [528, арк. 135 зв.]. Так, за інформацією Наркомату юстиції, у 1929–1933 р. за невиконання державних зобов’язань (хлібозаготівель, посівних планів, засипання насіннєвих фондів), за «малозначні проступки» (неправильний підрахунок трудоднів, дрібні крадіжки, розтрати, несумлінне ставлення до колгоспного майна) у республіці притягнуто до кримінальної відповідальності близько 1 млн колгоспників і одноосібників.
Під час четвертого етапу (друга половина 1933 – 1936 рр.) репресивна політика влади зазнала суттєвих змін. Після ухвалення таємної директиви-інструкції ЦК ВКП(б) і РНК СРСР від 8 травня 1933 р. почалося згортання масових репресій, зумовлене кількома чинниками. Передусім катастрофічною ситуацією, у якій перебував усуспільнений аграрний сектор унаслідок реалізації сталінської політики «великого стрибка». Крім того, на думку керівництва держави, масові репресії й терор голодом остаточно «перевиховали» українське селянство, примусивши його працювати на колгоспну систему. Згортання масових репресій проявилось у розвантаженні місць позбавлення волі, упорядкуванні системи арештів, поступовій відмові органів юстиції від «обвинувального нахилу», кампанії по боротьбі з «порушеннями революційної законності», масштабній амністії 1934–1936 рр., яка зняла судимість з 337 906 українських колгоспників.
Однак припинення масових каральних акцій не означало відмову сталінського керівництва від застосування репресій узагалі. Головною причиною реалізації каральних заходів в аграрному секторі в другій половині 1933 – 1936 рр. стало переконання влади в незавершеності соціальної чистки села, яка випливала зі сталінської теорії про проникнення до колективних об’єднань антирадянських елементів. Тому провідним напрямом у репресивній політиці цього періоду була боротьба зі шкідництвом на селі: тваринництві, заготівельній галузі, у сфері ремонту й обслуговування сільськогосподарської техніки.
Крім того, влада забезпечила репресивний супровід нової антикризової політики – курсу на «організаційно-господарське зміцнення колгоспів», покликаної стабілізувати ситуацію у фактично зруйнованому під час соціалістичної перебудови й Голодомору усуспільненому аграрному секторі: репресивними заходами дисциплінували адмінапарат колгоспів, свідченням чого є покарання за порушення фінансової дисципліни, неправильний облік сільськогосподарської продукції, сприяння процесам «деколективізації» – здачі в оренду усуспільненої землі.
Каральні заходи використовувались і для забезпечення виконання господарсько-політичних кампаній, зокрема хлібозаготівель, проте масштаби репресивних акцій порівняно з 1932/33 р. зменшились у рази. Достатньо сказати, що під час хлібозаготівельної кампанії 1934 р. репресували лише 5 466 осіб, тобто майже в 16 разів менше.
П’ятий період каральних заходів збігається з добою «Великого терору». «Велика чистка» радянського соціуму включала масові репресивні операції, здійснювані протягом серпня 1937 р. – листопада 1938 р. за двома лініями: «куркульською» та «національною», – а також широкомасштабні репресії проти керівників різного рівня – «кадрову революцію». Основними жертвами «куркульської операції» стали селяни, зараховані владою до «колишніх куркулів»: ті, хто потрапив під прес розкуркулення, та репресовані впродовж 1928–1936 рр. за невиконання державних зобов’язань і скоєння міфічних контрреволюційних злочинів. Від попередніх масових операцій її відрізняли секретність, «суто поліцейський характер» (наказ № 00447 реалізовувався органами НКВС без залучення широких мас активістів, уповноважених) і виняткова жорстокість. Загалом у 1937–1938 рр. в Україні за наказом № 00447 заарештовано 111 675 осіб: 51 400 «колишніх куркулів», 12 780 карних злочинців, 47 495 інших «контрреволюційних елементів», – із яких 111 560 осіб засуджено. «Антишкідницька операція» спрямовувалася проти спеціалістів аграрної галузі: заготівельників, ветеринарів, яких влада визнала винними за системні негаразди у функціонуванні колгоспного й радгоспного сектора.
Характеризуючи соціально-економічні наслідки каральних акцій влади в українському селі, передусім зазначимо, що масштабні депортації, терор голодом, численні вилучення «контрреволюційних елементів» спричинили значне скорочення чисельності сільського населення в Україні, яке влада не змогла компенсувати переселенням колгоспників із Росії та Білорусії. Нестача робочих рук за відсутності необхідної кількості техніки негативно позначалася на проведенні сільськогосподарських робіт, зумовлюючи значні втрати врожаю.
Іншим наслідком репресій стала «кадрова революція». Перманентні чистки адміністративного апарату колгоспів, радгоспів, сільрад, МТС, МТМ руйнували функціонування усуспільненого аграрного сектора. Вони спричинили прихід управлінців нового типу, які не розумілися на специфіці сільськогосподарського виробництва, але старанно, не роздумуючи виконували всі накази «згори», навіть якщо ті були абсурдними. За слухняність влада вибачала цим виконавцям і незадовільні показники господарювання, і окремі «порушення революційної законності». У разі кричущих перегинів цих «горе-управлінців» зміщували з посад, але вони не випадали із кадрової обойми, отримуючи посаду в іншому місці.
Застосування репресій стимулювало процеси маргіналізації в селянському середовищі. Розкуркулені, засуджені за невиконання держзобов’язань селяни поповнювали лави так званого «декласованого елементу», перетворюючись подеколи на своєрідних вигнанців, бо до колективних об’єднань їх не приймали, землею та сільгоспреманентом не наділяли. При цьому вони залишались у центрі уваги місцевої влади, яка пильнувала кожен їхній крок, покладаючи на них провину за всі негаразди в колгоспі чи селі, використовуючи нерідко саме їх в якості «потенційних винуватців» під час проведення чергових репресивних акцій. З-поміж засуджених спецколегіями Верховного й обласних судів УСРР у 1935 р. куркулі й так званий «декласований елемент» були найчисельнішими – 1 232 особи з 3 539 засуджених. У 1936 р. їхня чисельність зменшилася, але все ж таки залишалася значною – 568 з 4 247 засуджених [558, арк. 22].
Важливим наслідком державного терору стало упокорення українського села. Якщо перші репресивні акції влади викликали відкритий спротив селянського середовища, то згодом українське село звикає жити в умовах терору. Насильство перетворюється на повсякденність, сприймається як норма стосунків влади й селянства, породжує, з одного боку, соціальну апатію, нездатність до колективних дій, а з іншого, – тотальну недовіру до будь-яких владних структур.
Водночас відмова селян від активних форм спротиву, зовнішня лояльність до влади обернулися прихованим саботажем, що зокрема втілилось у процесі своєрідної «деколективізації» в постголодоморний період. У зв’язку з цим можна погодитися з українським істориком Л. Гриневич, яка вважає, що «масові репресії формували потенційну опозиційність» селянської спільноти до сталінського режиму, «зокрема готовність при зручних обставинах (скажімо, у разі війни) виступити проти нього» [794, с. 541]. Чутки про «наближення війни» або про «початок збройного повстання», які постійно циркулювали в селянському середовищі в 1930 х рр. свідчать, що саме із зовнішньою агресією частина українського селянства пов’язувала звільнення від ненависної влади більшовиків.
Щоденне фізичне, економічне, психологічне насильство, яке перетворилося на повсякденне явище в житті колективізованого села, призвело до деформації людської психіки, девальвації цінності людського життя, деморалізації селянського суспільства. Звідси й жорстокі розправи із крадіями під час селянських самосудів 1933 р.
Підсумовуючи, зазначимо, що, на наш погляд, жертвами масових репресій в аграрному секторі у 20–30 ті рр. XX ст. слід визнати осіб, репресованих як за «політичними мотивами» (за Законом України «Про реабілітацію жертв політичних репресій»), так і за суто кримінальними статтями – за невиконання хлібозаготівель, контрактації, грошових і натуральних податків, агромінімуму тощо, за посадові злочини, пов’язані з господарсько-політичними кампаніями, за законом від 7 серпня 1932 р., «безпідставно заарештованих». Отже, існує нагальна потреба в продовженні процесу юридичної й моральної реабілітації жертв сталінських репресій, що вимагає і відповідних рішень з боку законодавчого органу, і послідовної, зваженої, вільної від політичної кон’юнктури державної політики в галузі формування історичної пам’яті.
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ
I. Неопубліковані джерела
Державний архів Дніпропетровської області
Ф. П-7 Дніпропетровський окружний комітет КП(б)У. 1923 – 1930 рр.
оп. 1.
1. Спр. 1093. Протоколы заседаний и постановления бюро окружкома КП(б)У по вопросам борьбы с правыми оппортунистами и выступлениях кулачества. Протоколы заседания антирелигиозной комиссии при агитпропе окружкома КП(б)У и списки сектантов, 1928 – 1930 рр., 119 арк.
2. Спр. 1102. Стенограмма совещания бюро окружкома КП(б)У совместно с секретарями районных партийных комитетов по вопросу о хлебозаготовках, 1928 р., 142 арк.
3. Спр. 1119. Докладные записки Днепропетровского окружкома КП(б)У в ЦК КП(б)У. Выписки из протоколов заседаний Секретариата Оргбюро ЦК КП(б)У. Сообщения о ходе хлебозаготовок в Днепропетровском округе. Переписка окружкома КП(б)У с ЦК КП(б)У, 1928 – 1930 рр., 314 арк.
4. Спр. 1290. Директивные указания ЦК ВКП(б) и ЦК КП(б)У, переписка Днепропетровского окружкома КП(б)У с районными парторганизациями о ходе хлебозаготовок и коллективизации. Выписки из протоколов заседаний Секретариата Днепропетровского окружкома КП(б)У. Постановления ЦК ВКП(б) о борьбе с искривлениями партийной линии в колхозном движении, 1928 – 1930 рр., 407 арк.
5. Спр. 1300. Стенографический отчет совещания уполномоченных окружкома КП(б)У по хлебозаготовкам на селе, 1928 р., 32 арк.
6. Спр. 1615. Обзор ЦК КП(б)У хода подготовки к весенней посевкампании и состоянии коллективизации, 1930 р., 15 арк.
7. Спр. 1616. Обзор о состоянии массовой работы в проведении сельхозкампании (информсектора ЦК КП(б)У), 1930 р., 20 арк.
8. Спр. 1618. Оперативные сводки райкомов КП(б)У о ходе уборки хлеба и хлебозаготовок по Днепропетровскому округу, 1930 р., 90 арк.
9. Спр. 1619. Политсводки, информации райкомов КП(б)У о ходе коллективизации и сельскохозяйственных кампаний на селе Днепропетровского округа, 1930 р., 113 арк.
Ф. П-18 Дніпропетровський міський комітет КП України. 1930-1991 рр.
оп. 1
10. Спр. 160. Сведения об активных антисоветских проявлениях в районах бывшего Днепропетровского округа, 1930 рр., 15 арк.