Яременко Максим Васильович. Студенти Києво-Могилянської академії XVIII ст.: характеристика складу та стимули до навчання

Краткое описание

Яременко Максим Васильович. Студенти Києво-Могилянської академії XVIII ст.: характеристика складу та стимули до навчання.- Дисертація д-ра іст. наук: 07.00.01, НАН України, Ін-т українознавства ім. І. Крип'якевича, Ін-т народознавства. - Львів, 2015.- 320 с.

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ
НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ
«КИЄВО-МОГИЛЯНСЬКА АКАДЕМІЯ»

На правах рукопису

УДК 37.091.212:378.4(477-25)КМА"17"

ЯРЕМЕНКО МАКСИМ ВАСИЛЬОВИЧ

СТУДЕНТИ КИЄВО-МОГИЛЯНСЬКОЇ АКАДЕМІЇ XVIII ст.: ХАРАКТЕРИСТИКА СКЛАДУ ТА СТИМУЛИ ДО НАВЧАННЯ

Спеціальність 07.00.01 – історія України

Дисертація на здобуття наукового ступеня
доктора історичних наук

Науковий консультант
ЯКОВЕНКО
НАТАЛЯ МИКОЛАЇВНА,
доктор історичних наук,
професор

КИЇВ – 2014

ЗМІСТ

ВСТУП 5

РОЗДІЛ 1
ІСТОРІОГРАФІЯ ТА ДЖЕРЕЛЬНА БАЗА ДОСЛІДЖЕННЯ
11
1.1. Історіографія 11
1.2. Джерела 23
РОЗДІЛ 2
МЕТОДОЛОГІЧНІ ЗАСАДИ ДОСЛІДЖЕННЯ
44
2.1. Загальні методологічні спостереження
2.2. Освітні стратегії та соціальна належність 44
49
РОЗДІЛ 3
КОЛЕКТИВНИЙ ПОРТРЕТ КИЇВСЬКИХ СТУДЕНТІВ 1737–1738 РР.
61
3.1. Станове походження 61
3.2. Вихованці зі світських станів та родин духовенства
3.3. Вікові характеристики
3.4. Успішність спудеїв
3.5. Географія походження
3.6. Чинник міста
3.7. Чисельність спудеїв 63
68
75
77
86
95
РОЗДІЛ 4
КОЗАЦТВО В АКАДЕМІЇ
113
4.1. Загальна характеристика спудеїв-козаків
4.1.1. Зміна складу
4.1.2. Географія походження
4.1.3. «Закордонні» козаки
4.1.4. Вікові характеристики та успішність 113
113
117
121
122
4.2. Градація козацьких дітей-спудеїв
4.2.1. Антропонімія вихованців і соціальна ідентифікація студентів
4.2.2. Сини старшини та рядового козацтва 123

124
135
4.3. Стимули до навчання
4.3.1. Спонуки старшини
4.3.2. Старшинські плани «доброго воспитания»
4.3.3. Могилянська реакція
4.3.4. Освіта рядового козацтва 148
149
165
177
188
РОЗДІЛ 5
РІЧПОСПОЛИТСЬКА ШЛЯХТА-СПУДЕЇ
192
5.1. «Уродзоні» «поляки»: хто та звідки 192
5.2. Втеча від унії, бажання «православно обучатись» чи «в Россії, вічне жить»: про полонізацію та зв’язки попри державні кордони
199
РОЗДІЛ 6
«СТУДІОЗИ»-МІЩАНИ
217
6.1. Характеристика міщанського контингенту в Академії
6.1.1. Зміна складу
6.1.2. Географічне походження
6.1.3. Вік та успішність
6.1.4. Соціальна градація 217
218
220
224
225
6.2. Міщани й освіта 232
РОЗДІЛ 7
ПОСПОЛИТІ В АКАДЕМІЇ
246
7.1. Походження, вік та успішність 246
7.2. Посполиті «академіки»: селяни чи міщани? 248
7.3. Освітні стратегії простолюду у XVIII ст. 253
7.3.1. Аргументи на користь любові до знань
7.3.2. Доступність елементарної освіти
7.3.3. «Школярі»
7.3.4. Письменність посполитих та потреба в освіті 253
256
264
270
РОЗДІЛ 8
ВИХОВАНЦІ З РОДИН ДУХОВЕНСТВА
288
8.1. «Портрет» студентів та крокування поповичів щаблями академічної науки
288
8.2. Спонуки до студій дітей духовенства 294
8.3. Успіхи та невдачі «освітнього дисциплінування» парафіяльного духовенства Київської митрополії
8.3.1. Загальні дані
8.3.2. «Центр» – «периферія»
8.3.3. «Керівники» – «підлеглі»
8.3.4. Село – «місто»
8.3.5. Виборність та освітній рівень
302
305
307
308
312
316
8.4. Конфесійне дисциплінування та навчання дітей «закордонного» духовенства
319

ВИСНОВКИ 351
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ 366
ДОДАТКИ 435

ВСТУП

Актуальність теми дослідження. Історія ранньомодерних православних навчальних закладів в Україні, насамперед Києво-Могилянської академії, привертає увагу дослідників понад 150 років. Однак науковці зосереджувалися на інституційних проблемах їхнього функціонування, акцентували на відомих викладачах та вихованцях, студіювали навчальні програми та правове становище. Нерідко історики оцінювали освіту, виходячи із модерних уявлень про організацію шкільництва замість його розгляду в категоріях та поняттях ранньомодерної доби.
Типовий набір тем, що їх звично піднімали історики, склався ще у XIX ст. і не змінювався до кін. XX ст. Натомість соціальна історія «латинських шкіл» (тогочасна назва колегіумів та Києво-Могилянської академії), зображення освітніх практик через призму вивчення студентів – не окремих визначних інтелектуалів, світських чи церковних діячів, а усієї соціальної групи – залишилося осторонь. З іншого боку, вивчаючи навчальні заклади, науковці не вміщали їх у ширший культурно-освітній контекст. Тим не менше, саме комплексна презентація вихованців і стимулів до освіти молоді дасть змогу охарактеризувати тогочасне українське шкільництво, предметно розмірковувати про його модель, роль освіти та освіченості в соціумі, зрештою ще раз обґрунтовано поміркувати про європейські паралелі в шкільних та освітніх практиках.
Сучасні історики наголошують на ідеологічному забарвленні питань освіти в історіографії, починаючи від народницьких тлумачень ролі «народу» в організації елементарного шкільництва і завершуючи сучасними наголосами на значному поширенні письменності та любові населення до науки в Гетьманщині. Окрім повторення усталених тез, сучасна українська історіографія також характеризується браком опрацювання нових джерел чи аналізом відомих згідно з новими методологічними підходами. До того ж, освітня проблематика явно не належить до пріоритетних напрямків досліджень і їй присвячено достатньо небагато нових праць. Разом з тим, письменність та освіченість – ті чинники, які впливали на суттєві зміни у житті суспільства, з одного боку, чи навпаки – були наслідком посутніх змін у соціумі. Тож детальне комплексне вивчення навчальних закладів крізь призму аналізу їх вихованців із урахуванням контексту функціонування освіти різних рівнів потребує пильної уваги дослідників.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дослідження виконане в межах науково-дослідної теми «Історія України в контексті історії Центрально-Східної Європи», яка розроблялася у 2010–2014 рр. на кафедрі історії Національного університету «Києво-Могилянська академія» (реєстраційний № 0110U001734).
Метою дослідження є комплексний аналіз студентів Києво-Могилянської академії XVIII ст. як окремої групи, що ділилася за становим походженням на менші підгрупи, окреслення їх головних характеристик за наявною джерельною базою, дослідження спонук до навчання та характеристика ранньомодерних освітніх практик.
Відповідно до мети було сформульовано такі дослідницькі завдання:
– проаналізувати стан наукової розробки теми та її джерельну базу;
– дослідити узагальнені характеристики всієї студентської корпорації (станове та географічне походження, вікові параметри, успішність у навчанні), динаміку складу та вплив на бажання навчатися міського середовища і фактора відстані;
– з’ясувати особливості, притаманні студентам козацького походження; проаналізувати, які соціальні середовища вони представляли, а також визначити спонуки до навчання козацьких синів;
– охарактеризувати групу річпосполитської шляхти-спудеїв у Могилянській академії та чинники, що спонукали їх долати кордони Російської імперії;
– дослідити характеристики спудеїв-міщан та окреслити роль освіти в міщанському середовищі;
– проаналізувати групу вихованців-посполитих (соціальне та географічне, походження, вік, успішність) та їхні освітні практики (зокрема, рудиментарного навчання);
– охарактеризувати студентів з родин духовенства, спонуки до навчання та успішність офіційної політики освітнього дисциплінування ієреїв Київської православної митрополії; проаналізувати практики навчання в Києві «закордонних» поповичів і чинники, що цьому сприяли.
Об’єктом дослідження є українська ранньомодерна освітня культура.
Предмет дослідження – комплексна характеристика києво-могилянських вихованців XVIII ст. та стимули до навчання, що включають соціальне замовлення на освіту та освітні стратегії різних соціальних груп.
Хронологічні межі дослідження обмежуються початком XVIII ст. з одного боку, та 1770-ми рр. – з іншого. Вибір нижньої хронологічної межі зумовлений джерельним фактором: саме на поч. XVIII ст. припадає перша точно не датована згадка про чисельність студентської корпорації, що дає змогу аналізувати не принагідні поодинокі інформації про окремих вихованців, а студіювати цю групу детальніше. Верхня хронологічна межа обмежена часом суттєвих зовнішніх та внутрішніх змін, що заторкнули навчальний заклад в останній чверті цього століття і вплинули також на характеристики вихованців. Спеціальний акцент в роботі зроблено на кінець 1730-х рр., коли зафіксували всіх вихованців із короткою інформацію про кожного студента, що уможливлює підкріплення характеристик «академіків» статистичними даними (ні раніше, ні пізніше джерела провести такі підрахунки не дозволяють).
Методи дослідження. Методологічною основою дослідження є системний підхід до вивчення ранньомодерних українських освітніх практик. Для вирішення окреслених завдань, окрім загальнонаукових та загальноісторичних методів (аналізу та синтезу, логічного методу, історико-критичного, історико-генетичного, історико-порівняльного, проблемно-хронологічного) і принципів об’єктивності, історизму, цілісності та контекстуалізації, використано мікроісторичний підхід, методики просопографії та модальної біографії, а почасти – case studies і статистичний метод.
Наукова новизна дослідження полягає в тому, що:
вперше:
– здійснено комплексний аналіз студентів Києво-Могилянської академії XVIІІ ст. з урахуванням спонук до навчання та соціального замовлення на освіту;
– детально проаналізовано різні соціальні групи вихованців в Академії, з’ясовано їхні характеристики, встановлено вплив факторів відстані, середовища проживання, соціального статусу на освітні практики, комплексно пояснено причини руху люду з Речі Посполитої у Гетьманщину;
– з’ясовано рівень успішності політики освітнього дисциплінування для духовенства Київської православної митрополії;
– виявлено та введено у науковий обіг значну кількість нових документів до історії освіти та соціальної історії в ранньомодерній Україні;
удосконалено:
– проблеми, пов’язані з успішністю дисциплінування православного та унійного духовенства;
– уявлення про елементарне (дяківське) шкільництво та його фінансову доступність;
– питання модернізації «латинських шкіл» упродовж XVIII ст.;
– проблему сприйняття освічених людей у різних соціальних групах та вплив освіти на вертикальну соціальну мобільність в Гетьманщині.
отримали подальший розвиток:
– питання, пов’язані із порівнянням української ранньомодерної освіти із річпосполитським та загалом європейським освітнім простором; встановлено схожі тенденції і практики.
– проблема ролі Києво-Могилянської академії у забезпеченні контактів між різними частинами формально поділеної державними кордонами України;
– дослідження зв’язків річпосполитської шляхти з Гетьманщиною у XVIII ст.;
Практичне значення основних положень та одержаних результатів дисертації полягає в тому, що вони можуть бути використані при підготовці узагальнюючих праць з історії України та української освіти, при написанні відповідних розділів, присвячених історії Церкви, при розробці навчально-методичних комплексів з історії України для вищих навчальних закладів, при подальших наукових дослідженнях ранньомодерної соціальної історії.
Особистий внесок здобувача. Монографія, розділ у колективній монографії, фахові статті та публікації, що додатково відображають результати дослідження, виконані особисто здобувачем, за винятком 1 статті у виданні матеріалів конференції, що була виконана у співавторстві (особисто здобувачу в ній належить 50 %).
Апробація результатів дослідження відбувалася на засіданнях кафедри історії Національного університету «Києво-Могилянська академія», на понад 20-ти наукових міжнародних і українських конференціях, круглих столах, семінарах, зокрема щотижневих наукових семінарах Товариства дослідників історії Центрально-Східної Європи при Національному університеті «Києво-Могилянська академія» (від 2004 р), щорічному міжнародному зібранні Американської Ради Наукових Товариств (Ростов-на-Дону, 2006 р.), міжнародних та всеукраїнських наукових конференціях: «Конфлікт та порозуміння в історії середньовічної і ранньомодерної Європи (Київ Рівне Остріг, 2005 р.), «Ad Fontes» (Київ, 2005 та 2010 рр.), «Соціальні групи та соціальна мобільність у середньовічній і ранньомодерній Європі» (Луцьк, 2006 р.), «Іван Мазепа та його доба: історія, культура, національна пам’ять» (Київ–Полтава, 2008 р.), «350-lecie Unii Hadziackiej» (Варшава, 2008 р.), «Джерела локальної історії: методи дослідження, проблеми інтерпретації, популяризація» (Київ, 2009 р.), «Історія повсякдення: «наукова територія», методи, дослідження, здобутки та перспективи в Україні» (Харків, 2010 р.), «Ранньомодерна людина: простір – влада – право XVI–XVIII ст.» (Київ, 2013 р.) тощо.
Основні положення дисертації викладено у монографії « “Академіки” та Академія. Соціальна історія освіти й освіченості в Україні XVIII ст.» (Харків: Акта, 2014. – 534 с., 35,04 др. арк.), у розділі «Освітянські стратегії козацької еліти у XVIII ст.» колективної монографії «Українська держава другої половини XVII–XVIII ст.: політика, суспільство, культура» (К.: Ін-т історії України НАНУ, 2014, С. 386–426, 3 др. арк.), у 21 науковій публікації у фахових виданнях (з них 4 – в закордонних); у 14 наукових публікаціях у наукових журналах та збірниках, не внесених до переліку фахових.
Структура дисертації обумовлена метою і завданнями дослідження. Робота складається зі вступу, восьми розділів, висновків, списку використаних джерел та додатків. Загальний обсяг складає 479 с., з них основного тексту – 365 с.

Список литературы

ВИСНОВКИ

Наукове зацікавлення історією Києво-Могилянської академії та загалом ранньомодерної української освіти розпочалося у XIX ст. Тогочасні тематичні напрямки, методологічні підходи та способи представлення результатів досліджень, як не парадоксально, міцно усталилися та дожили до сьогодні. Увага до відомих вихованців, намагання охопити відразу кілька інформаційних блоків у межах одного тексту (наприклад, одна розповідь про правовий статус, навчальні курси, матеріальне утримання, викладачів замість окремого аналізу кожної теми), брак ґрунтовних порівнянь та мікроісторичного підходу – це ті фактори, які неминуче вели до узагальнень та спрощення висновків про навчальний заклад та його студентів XVIII ст. Загалом, достатньо часто презентація останніх вміщалася у кілька абзаців. Зрозуміло, що такі висновки не давали можливості ставити ширші питання про освітні практики, соціальне замовлення на освіту та спонуки, що сприяли представникам тих чи тих соціальних груп, висловлюючись по-ранньомодерному, «заправлятися науками». Якщо загальний розвиток історіографічного поля дозволяє пояснити, чому бракувало схожих досліджень 1–1,5 століття тому, то сучасні методологічні підходи, покликані до життя змінами в історіографії від останньої третини XX ст., вимагають інакших студій соціальної історії освіти.
Інерційність присвяченої київським «латинським школам» історіографії засвідчує той факт, що донині належним чином не опрацьовано і навіть не введено до наукового обігу всіх збережених студентських списків – одного з головних джерел у дослідженні корпорації вихованців. Ці реєстри – а саме два повні переліки за 1737 та 1738 рр., а також неповні відомості (зокрема, присяжні списки) – складають джерельний кістяк роботи. Проте, оскільки йдеться про соціальну історію, було проаналізовано чимало інших найрізноманітніших актів та еґо-документів. Бюрократизація багатьох сторін життя у XVIII ст. (значною мірою – внаслідок соціального дисциплінування) спричинила появу нових видів документації (серед них – масової), яка цілком уможливлює дослідження поставлених у дисертації завдань. Значна їх кількість – архівалії, введені до наукового обігу вперше.
Важливим для проведення дослідження було застосування кількох базових принципів. Зокрема, належить врахувати що ранньомодерна українська освіта, попри хибне уявлення, сформоване відповідними історіографічними роботами, не залишалася статичною і реагувала на різні виклики. Для фіксації динаміки слід пам’ятати про широкі контексти і порівняння, як хронологічні, так і географічні. Разом з тим, для уникнення загальників вельми перспективним видається мікроісторичний підхід, адже детальний аналіз невеликого часового проміжку чи конкретної ситуації дозволяє зауважити чимало із того, що зникає при панорамному огляді. Ці підходи застосовано у дисертації.
Проведене дослідження дає змогу сформулювати наступні висновки. Детальна презентація всього студентства Києво-Могилянскої академії, базована на аналізі двох єдиних повних реєстрів вихованців, не лише підтверджує загальник про «всестановість» (себто навчання козаків, річпосполитської шляхти, міщан, посполитих, духовенства – делегатів від основних станів ранньомодерної України), а й дозволяє попередньо відзначити неувагу відомостей до точної фіксації соціальної градації. Наприклад, скупе окреслення «козак» не інформує про місце батьків студента у козацькій групі. Тож надалі є потреба якомога глибше вивчити соціальну диференціацію всередині станів, якими представлено київське спудейство.
Найменше в Академії навчалося простолюду, попри твердження окремих дослідників, які серед студентства бачили найбільше представників найнезаможніших груп, що посідали найнижчі сходинки соціальної драбини (вочевидь, така констатація викликана усвідомленою чи неусвідомленою прихильністю до постулатів народницької історіографії XIX ст.). Зате і наприкінці 1730-х рр., і в наступні десятиліття найчисельнішою в навчальному закладі була делегація «студіозів» від духовенства (наприкінці 1760-х рр. вона не тільки переважала представників кожного іншого окремо взятого стану, а й всіх світських груп разом). Така статистика спонукала істориків вести мову про ігнорування Могилянських Атен світськими станами та фактичне перетворення на духовний навчальний заклад. Проте не відсоткова, а виражена у числах динаміка дає підстави сумніватися у цих висновках: як і в інших «латинських школах» підросійської України, кількість «лаїків» не зменшувалася упродовж десятиліть. Однак кількісне збільшення «кліриків» сприяло зміні відсоткових пропорцій.
Загальні вікові характеристики могилянських спудеїв вкотре засвідчують характерну для ранньомодерної освіти відсутність вікових маркерів на різних рівнях студій. Порівняльне дослідження студентських списків підтверджує сформульований на основі аналізу іншої документації XVIII ст. висновок про умовність зафіксованих вікових показників, вірогідно – візуальне сприйняття кількості літ. Це джерельне спостереження робить подальший аналіз згаданих даних достатньо загальним, однак, разом із тим, фіксує певні тенденції. Вирахування середнього віку вказує на відсутність плавного просування начальними сходинками від року до року. Ще один висновок – брак переваги наприкінці 1730-х рр. у класах носіїв однакових літ, навчання у нижчих «школах» старших, ніж у вищих класах, вихованців. Така констатація стане у нагоді при подальших студіях спудейської спільноти, коли йтиметься про взаємини всередині неї та дотримання пропагованої інструкціями обов’язкової субординації, базованої на принципі посідання того чи того рівня освіти. Попри брак вікових обмежень для початку навчання, аналіз різноманітних шкільних практик та декларацій дозволяє твердити, що дуже часто семиліття фігурувало як межа, що відокремлювала неписьменність та початок студій.
Шкала зафіксованої у відомостях успішності студентів хоча й не була до кінця усталеною (інколи зустрічається понад 30 різних характеристик), проте презентує київських «академіків» наприкінці 1730-х рр. як зібрання середніх і добрих вихованців (78%); за цією групою йшли ті, хто не подавав надій на опанування програми, а насамкінець – «відмінники» (8%). «Оцінка» не завжди впливала на швидкість просування рівнями освіти. Рубрику фіксації успішності заповнювали власноруч професори, і немає підстав підозрювати їх в упередженості, тим паче, що у XVIII ст. «оцінка» не вельми впливала на кар’єру (успішність грала роль у достатньо обмежених сферах).
Добре відомо, що в Києво-Могилянському осередку навчалися уродженці всіх українських територій, а також білоруси, росіяни, вихідці з Балкан. Детальне вивчення спудейської корпорації все ж дозволяє вести мову про Академію як місце студій найперше представників українських теренів. Найбільше у Києві наприкінці 1730-х рр. навчалося хлопців із усіх 10-ти полків Гетьманщини (приблизно 72%), за ними йшли уродженці Речі Посполитої (біля 26% з українських та білоруських воєводств, причому найбільше із тих, де домінувала Унійна Церква); і тоді, і в наступні десятиліття помітним було представництво делегатів від Руського воєводства. Значно менше, але постійно упродовж XVIII ст. зафіксовано слобожанців, а от про численність іноземців говорити не доводиться. Зате вже з українських теренів до Академії потрапляли студенти-неслов’яни, як-от колишні юдеї-євреї чи калмики.
Відсоткові пропорції представників різних адміністративно-територіальних одиниць Гетьманщини, у якій перебував Київ та Академія, дозволяють зауважити раніше непомічений дослідниками, однак характерний, наприклад, для сусіднього річпосполитського шкільництва «фактор відстані»: чим ближчим до Академії був полк, тим більше його уродженців у ній студіювало. Виняток становили лише ті території, які мали свої навчальні заклади. Тож, приміром, на кінець 1730-х рр. в Могилянських Аненах найменше навчалося уродежнців Чернігівщини та Стародубщини, які мали ближче для науки Чернігівський колегіум.
Ще один чинником, який підщтовхував до навчання, слід вважати міське середовище. Аналіз двох повних реєстрів могилянських студентів дає змогу зауважити одну деталь помітне чисельне представництво вихованців саме з міських населених пунктів: міст, містечок, «городів». Так, у 1737 р. на козацьких, шляхетських, міщанських, посполитських та священицьких синів-городян, про яких маємо відповідну інформацію, припадало майже 89%, а 1738 р. – близько 83,5% спудеїв. На великі центри – Київ, Глухів, полкові, воєводські та повітові осередки доводилося понад 40% делегатів від усіх міст. Отож, у другій половині 1730-х рр. Могилянська академія функціонувала як школа, в якій переважно навчалися представники міських та містечкових соціумів, причому таке правило характеризувало делегатів від усіх станів. Дослідження принагідних неповних фіксацій студентів наступних десятиліть частково підтверджує важливість міського середовища як стимулу до науки.
На завершення загальної презентації київських спудеїв варто охарактеризувати їх чисельність, яка не була сталою, коливалася упродовж XVIII ст. та залежала від різних зовнішніх чинників (наприклад, розквартирування додаткових військ у Києві, що сприяло браку та дорожнечі житла). Немає підстав довіряти інформації про двотисячний контингент «академіків» за гетьманування Мазепи. Згідно з першою кількісною фіксацією 1727 р., у Могилянській академії студіювало 653 особи. Наприкінці 1730-х рр., натомість, було менше 500 хлопців, зате у другій половині 1740-х рр. та в 1760-і рр. – вже понад 1 тис., у 1750-і рр. та другій половині 1770-х рр. – переважно понад 800 юнаків. Київські Атени за чисельністю вихованців залишалися не лише найбільшим навчальним закладом у Гетьманщині, Російській імперії, а й одним із найбільших у Речі Посполитій та загалом Європі.
Деталізована за становою належність презентація київського студентства дає можливість значно глибше характеризувати ранньомодерну українську освітню культуру. Аналіз козацької групи серед могилянських вихованців, зокрема за два сусідні роки, засвідчує достатньо високу мобільність юнаків та загалом типові навчальні пріоритети – як і шляхетські діти у «латинських школах» Речі Посполитої, вони переважно припиняли науку після риторики. Опанувати філософський та богословський курси залишалося половина чи й менше «риторів». У Києві навчалися не лише козаки із Гетьманщини та Слобожанщини. Упродовж XVIII ст. у стінах Академії зафіксовані козацькі сини із Правобережжя, що зайвий раз підтверджує відоме дослідникам побутування такої соціальної групи у Речі Посполитій після остаточної ліквідації там козацького устрою. Що ж стосується Гетьманщини, то в академічній документації серед вихованців козаками значаться уродженці навіть тих населених пунктів, у яких ревізійні переписи вже не фіксують представників цього стану (вочевидь, ідеться про відому історикам самоідентифікацію населення, яке примусово переводили у статус підданих). Загалом підтверджуючи важливість «географічного детермінізму» при виборі місця навчання, група студентів-козаків різнилася тим, що в ній не переважали представники Києва та Київщини. Пояснення достатньо прозоре – на цих теренах з-поміж решти полків Гетьманщини було найменше лицарського люду, причому у Києві їм належало всього-на-всього кілька десятків дворів, до того ж переважно убогим представникам згаданого стану. Відмінні від усього загалу вихованців вікові характеристики чи успішність у спудеїв-козаків не простежуються.
Глибший аналіз козацького сегменту, пошук батьків цієї групи вихованців у ревізійній документації, дав можливість констатувати ще одну деталь – помітну присутність дітей старшини. Козацька верхівка у порівнянні із рядовим загалом складала незначну групу, але делегувала до Академії чималу кількість «студіозів»: 28% усіх представників стану у 1737 р. і ледь більше 47% – у 1738 р. Неповні дані пізніших років також дозволяють припустити привабливість навчання саме у старшинському середовищі. В окремі роки серед новоприбулих до Академії козаків делегати від «малоросійського» шляхетства складали навіть понад 60%. Помітний відсоток дітей козацької верхівки у порівнянні з усіма представниками стану характеризував загалом «латинське шкільництво» Гетьманщини. Така ситуація не була типовою лише для українського шкільництва і пояснюється чинниками, які підштовхували старшину до навчання.
Як і в середовищі вищих соціальних верств європейських країн та сусідньої Речі Посполитої, серед козацької старшини у XVIII ст. отримання освіти остаточно стало одним із необхідних маркерів статусу, відрізнення від непривілейованих груп. Відвідування навчальних закладів належало до набору шляхетських достоїнств. Саме старшина була однією із соціальних груп, для якої діяв «універсальний» – статусний – стимул взятися за науку. Тож не дивно, що саме «малоросійському» шляхетству належать різноманітні проекти реформування освіти у Гетьманщині, зокрема перший, достатньо пізній та консервативний за змістом і формою, «просвітницький» проект широкого поширення елементарної письменності лише серед виборних та багатших підпомічників кінця 1750-х рр. Мотивація цього кроку – тотальна неграмотність рядових козаків – є автентичним і достатньо показовим свідченням ставлення до освіти цієї великої лицарської групи. Документи XVIII ст. дають достатньо принагідних свідчень переважання неписьменності в їхньому середовищі та відсутності загальних стимулів здобувати освіту.
Важливо, зауважити, що у XVIII ст. в Російській імперії держава намагалася змусити дворянство навчатися та поставити в залежність від освіти просування кар’єрними щаблями. Для шляхетства було створено спеціалізовані заклади (кадетські корпуси). Вочевидь, така політика додатково стимулювала старшинських дітей до науки, адже із середини століття «малоросійська» шляхта все більше пов’язувала свою кар’єру зі службою в російській армії та державних органах.
Загальноєвропейська тенденція «аристократизації» навчання, що увиразнилася від XVII ст., також покликала до життя різноманітні навчальні заклади для окремого спеціалізованого навчання сильних світу (Collegium Nobilium, рицарські академії тощо). Києво-Могилянська академія не перетворилася на елітну школу за зразком шляхетського колегіуму чи кадетського корпусу. Однак детальний аналіз козацького сегменту вихованців все ж дає змогу простежити вплив соціального статусу, як стимулу до навчання. Пошук у ревізіях батьків могилянських спудеїв-козаків доволив детально вивчити ще одну характерну рису тогочасного шкільництва – зміну прізвищевих ідентифікацій тих вихованців, які не належали до соціальної верхівки. Причому, переінакшення назвиськ відбувалося із обов’язковим додаванням до форманта кінцівки -ський/-цький або ович. Вірогідно, таким чином у соціумі, де переважали інакші ідентифікації, виділяли тих, хто скуштував студентського хліба.
Постійно навчатися до Києва у XVIII ст., як і раніше, приходила річпосполитська шляхта зі всіх українських, а також білоруських воєводства; її делегати належали до дрібноти, яка переважала у згаданому стані. Чисельно ця група не була помітною, проте її представники стабільно поповнювали могилянське спудейство та лави колегіантів інших закладів Гетьманщини. Зосередившись лишень на кінці 1730-х рр., можна констатувати, що не виділяючись від загалу вихованців успішністю у навчанні, шляхтичі мали трохи старший вік. Факти перманентного приходу «уродзоних» до київських «латинських шкіл» ставлять під сумнів тезу про повну полонізацію та окатоличення руської шляхти в Речі Посполитій після Хмельниччини.
Традиційним зафіксованим документальним поясненням перетину «уродзоними» кордону є втеча від «богомерзкої унії». Одначе таке пояснення – шаблонна риторична формула, що застосовувалася при описі причин прибуття у Київ навіть уніатів та римо-католиків, зокрема «латинників» із воєводств, де домінувала Римо-Католицька Церква. Для того, аби зрозуміти, чому шляхта приходила на навчання в Академію, варто проаналізувати її стосунки із Гетьманщиною загалом і подальшу долю прибульців. Виявляється, студіювання у Києві було тільки однією із можливостей для «іноземців», які шукали у Російській імперії кращих кар’єрних можливостей. Приклади успішної долі земляків, які поповнювали у XVIII ст. лави старшини, вищої церковної ієрархії, професури, парафіяльного духовенства, офіцерства тощо, могло і вабити, і давати надію на підтримку у новому середовищі. Навчання в Академії у цьому випадку було не так самоціллю, як засобом і трампліном для подальшої кар’єри.
Вивчення міщанського сегменту в Академії ускладнюється як браком студій цього стану у Гетьманщині, так і неусталеністю самого терміну «міщанин» та його заміною окресленням «посполитий». Більшість міських громадян-«академіків» представляли Гетьманщину, причому, якщо брати інформацію повних студентських реєстрів, понад 40% були киянами. Окрім факту відстані аналіз географічного походження міщан дозволяє виділити в якості стимулу до навчання економічний чинник, адже в Києві студіювало більше делегатів економічно (в першу чергу – торгівельно) розвинених центрів. Серед уродженців Речі Посполитої у цій групі, як і в інших станових представництвах, переважали уродженці Руського, а не Київського воєводств (решта українських адміністративно-територіальних одиниць «Польської області» теж представлені своїми делегатами), що дає змогу обережно вести мову про тривання відомої із XVII ст. традиції зв’язків зокрема львів’ян із київськими «школами». Міщанські діти підтверджували типові для всього студентства вікові характеристики, а от успішністю, принаймні на кінець 1730-х рр., перевершували посполитих. Аналіз соціальної градації міщанських синів-студентів дозволяє напевно твердити, що на той час 15–17% цієї групи складали діти верхівки стану, а також достатньо обґрунтовано запідозрити, що ці показники «елітності» були вищими. Проте патронімійні прізвищеві ідентифікації частини вихованців роблять складним встановлення їхніх батьків.
Спостереження над корпорацією могилянських «академіків» після 1730-х рр., базовані на уривчастих даних, наштовхують на обережне припущення, що чи не найуспішніша конфесійна дисципліна характеризувала навіть не парафіяльне духовенство, а міщанську групу із Речі Посполитої, адже її делегати в Академії фіксуються все менше. Вочевидь, справа тут не стільки у соціальній належності, скільки у міському середовищі проживання, в якому легше було налагодити контроль та втілювати принципи релігійної програми, чім у селах, тим паче, що йшлося про добре організовану групу, для якої, як показує, принаймні, приклад Львова, унійна конфесійна належність була важливою в самоідентифікації та конкурентному протистоянні іноконфесійним міщанським групам.
Звично міщанські діти були постійними вихованцями різних шкіл у Речі Посполитій та загалом Європі, а у їхньому середовищі письменність була більшою, ніж у простолюду. Той факт, що цей малочисельний у порівнянні з іншими стан зумів делегувати до Академії одну із найчисельніших груп наштовхує на висновок про панування пріоритетів освіти у середовищі міських громадян. Проте, з іншого боку, аналіз різноманітних актів XVIII ст., засвідчених підписами урядників, зокрема під міщанськими наказами до Законодавчої комісії, складати які залучали найпомітніших представників, засвідчує поширеність неписьменності навіть серед верхівки міських громадян. Загалом, спільний стимул, який би штовхав міщан до навчання, навряд чи існував, проте, вочевидь, вони ставилися до освіти прихильніше, ніж посполиті.
Чисельність міщан в Академії могла бути більшою, ніж її фіксують документи. На таку підозру наштовхує той факт, що чимало «посполитих» Гетьманщини походили саме з міст. Позаяк козацька адміністрація часто відмовляла в окремому статусі міським громадянам та намагалася перевести їх у підданство, запис до «посполитих» може бути саме наслідком цієї політики.
Студентську групу посполитих, як і решти станів, складали вихідці з різних частин України, проте наприкінці 1730-х рр. першість серед них належала не делегатам із Гетьманату (традиційно тут переважали уродженці Києва та Київщини), а річпосполитським прибульцям (зі стабільно високим представництвом галичан), останніми йшли слобожанці. Як і в інших соціальних групах, найбільше простолюдини залишали науку чи після першого року навчання, чи опанувавши риторику. Посполиті «академіки» характеризувалися строкатими віковими характеристиками (як і решта вихованців), і більшість із них, за інформацією повних студентських реєстрів, не відзначалося значними успіхами в науці (переважали юнаки зі слабкими та середніми «балами»).
В українській історіографії стереотипним і аксіоматичним стало твердження про значне поширення письменності серед посполитих (часто ведуть мову про «селян», хоча на селі мешкали також козаки, а посполиті становили частину городян) та любов простолюду до знань. До цих висновків приходять, некритично залучаючи свідчення Павла Алепського та статистику парафіяльних шкіл, яку прирівнюють до кількості жителів. Такий виразно спекулятивний спосіб доведення не враховує того, що дяківська наука потребувала оплати, і її вартість була доступною не всім. З іншого боку, дослідники не мають змоги оцінити поширення грамотності серед простолюду, залучивши статистику «школярів». По перше, у масових джерелах (найперше ревізіях) Гетьманщини, у яких згадано школи, переважно не зафіксовано контингент їх вихованців. По друге, приклади зі Слобожанщини та виявлених записів із території Гетьманату вказують на те, що до категорії «школярі» потрапляли не учні, а мешканці «шкіл» (зокрема й дяки і навіть їхні діти-немовлята). «Школьники» теж могли навчатися, а могли й не студіювати, адже вже мали той набір знань, яку давав дяк-навчитель. Вони радше належали до окремої маргінальної соціальної мікрогрупи зі своєю організацією і навіть спільною скарбницею. «Школярі» найперше були помічниками дяка при виконанні ним церковнослужительських обов’язків і з часом поповнювали лави паррафіяльних клірів. Скільки ж справді учнів, які не конче мали мешкати у школах, відвідували дяківську науку, встановити складно, а то й у переважній більшості випадків неможливо. Тож інакший спосіб оцінити прихильність простолюду до знань – проаналізувати його «освітні стратегії» (очевидно, ці стратегії були спільними у посполитих та низів козацтва і міщанства).
Нечисленні дослідження письменності посполитих показують, що серед них переважали неграмотні. Ні з боку Церкви, ні від держави не існувало зовнішнього примусу до навчання простолюду. Ба більше, в освітні проектах XVIII ст., складених іноземними та російськими достойниками, як, зрештою, і в заходах Кулябки, про які вже згадувалося, не йшлося про «алфавітизацію» посполитих. Немає підстав твердити, що серед традиційних селянських цінностей значилася освіта (масове поширення письменності у цьому середовищі відбулося аж у XX ст.). Зрештою, її здобуття не давало багато для вертикальної соціальної мобільності: навченість (зокрема й елементарна) потенційно відкривала двері до лав парафіяльного духовенства, однак не сприяла кар’єрі навіть у чернечому середовищі. Перехід посполитого у козацтво чи міщанство міг мати місце, проте не завдяки письменності. Бюрократія у XVIII ст ще не була сформованою, а служба у канцелярії не стала самодостатньою, виконуючи натомість роль містка для переходу в одну зі звичних соцільних ніш. Власне, лише у другій половині століття з’явилися нові стежини для зміни соціального статусу завдяки освіті (наприклад, кар’єра медика), проте вони були занадто вузькими. Відсутність загальних стимулів до будь-якого навчання не означає, що окремі представники простолюду не мали партикулярних причин для здобуття освіти. Однак найчисленніше соціальне середовище (як у підросійській Україні, так і в Речі Посполитій) делегувало до Київської академії зовсім не найбільшу групу «студіозів».
Кількісно найпомітніша упродовж XVIII ст. група могилянських студентів з родин духовенства (переважно єрейських) – єдиний сегмент вихованців, який детально щорічно реєструвався з кінця 1730-х рр. до закриття Академії в 1817 р. Тож його дослідження можна підкріпити статистичними даними за різні десятиліття. Для більшості поповичів (а вони представляли Гетьманщину) так само діяв «географічний» чинник і фактор наявності ближчих навчальних закладів при обранні місця студій. Сталою впродовж століття була присутність у православних Могилянських Атенах уродженців річпосполитських теренів, причому переважно уніатів. На кінець 1730-х рр., наприклад, поповичі з різних українських та білоруських воєводств становили від 15 до майже 35% всіх «академіків», а лідерство за делегуванням представників залишалося за Руським воєводством – його уродженці в 5-6 разів кількісно переважали прибульців зі слобідських полків.
У наступні десятиліття відсоток «закордонних» священицьких синів у Могилянських Атенах зменшується, однак кількісно їх присутність міняється несуттєво: процентне співвідношення падає на фоні зростання загального числа дітей духовенства із підросійської України. Компаративістика за окремі роки вказує також, що з часом покращилися показники успішності поповичів (однозначно пояснити цей факт без детального вивчення того, чи удосконалилася шкала оцінювання, зросла роль освіти для подальшої кар’єри тощо складно). Однак і в останній третині XVIII ст. строкаті вікові характеристики цього сегменту вихованців свідчать про збереження Академією типової іпостасі ранньомодерної школи. Далеко не всі поповичі здобували богословський вишкіл, як того вимагала церковна влада: чимало завершували науку ще на початкових та середніх курсах, не дійшовши навіть до філософії.
Парафіяльне духовенство було другою, чисельно дрібною у порівнянні з іншими станами, соціальною групою, яка не лише делегувала найбільше студентів, а й мала загальний стимул до навчання. Ще від часів Петра (Могили) поповичів до відвідування «латинських шкіл» намагалася примусити церковна влада, а у XVIII ст. до неї приєдналася й держава. Проте виявлені про приблизно п’яту частину всіх священнослужителів Київської митрополії дані за першу половину 1770-х рр., себто майже через півтора століття цілеспрямованої політики «освітнього дисциплінування», вказують на бодай відвідування «латинських шкіл» 37% чинних ієреїв та дияконів; тільки чверть із них «скуштувала» теологічного курсу, причому не всі завершили його цілком. Лише письменні траплялися навіть серед керівництва протопопій – намісників. Схожа ситуація з рівнем освіти спостерігалася й серед унійних парохів.
Для пояснення того, чому приходські пастирі задовольнялися елементарною грамотністю, варто звернутися до практик виборності духовенства парафіянами та врахування волі власників населених пунктів, у яких функціонували церкви, при схваленні їх кандидатур. Право обрання стосувалося всіх претендентів, зокрема й дітей вже чинного священика. Віряни не завше зважали на академічний вишкіл номінантів, а до ієрейських лав потрапляли представники світських станів, які влада змусити навчатися не могла. Відтак, при посвяченні вимоги до їхнього рівня підготовки були значно помірнішими. В окремих протопопіях навіть на 1770-і рр. понад 50% священнослужителів не успадкували приходи від батька, тестя чи іншого родича, а були на них цілком новими людьми.
Регулярне відвідування у XVIII ст. Київської академії «закордонними» поповичами (очевидно – переважно уніатами), які не лише здобували у православному закладі освіту, а й використовували її для будування кар’єри у Російській імперії, ставить під сумнів тезу істориків про вповні успішне формування в Унійній Церкві ексклюзивної конфесійної ідентичності. Очевидно, добре прописані церковною владою у програмних документах і положення не завше втілювалися у життя на рівні «парафіяльної цивілізації», адже не лише представники світських станів, а й попівські діти долали державні кордони у пошуку кращої долі у сусідній православній державі. Варто зазначити, що є чимало прикладів того, що їм це вдавалося, причому не тільки у Гетьманщині, а й на російських теренах. Академічна освіта, приміром, давала добрий старт для викладання у російський єпархіальних навчальних закладах та церковної кар’єри, пов’язаної із прийняттям чернецтва. Якщо висловлюватися термінами XVIII ст., відомий вислів Харламповича про «малороссийское влияние на великороссийскую церковную жизнь» належало б переінакшити на «малоросійсько-польський» вплив, а якщо дефініціями часів Костянтина Васильовича, то, мабуть, на «малоросійсько–австро-угорський», і, звісно ж, не лише у церковній сфері. Вагомими чинниками, які стояли на заваді до кінця успішної реалізації програми унійного конфесійного дисциплінування, були демографічні та економічні – парох не міг передати «духовні хліби» всім дітям, тож вони мусили самі шукати місця під сонцем, ризикуючи навіть потрапити у підданство. Одним із виходів ставав перехід у сусідню державу. Вочевидь свою роль відігравала поки що погано досліджена традиція зв’язків із центром колишньої великої митрополії. Переміщенням сприяли приклади успішної кар’єри земляків, які, до того ж, могли допомогти (і допомагали) у новій державі робити перші кроки.
Насамкінець зазначу, що презентація могилянської спудейської корпорації та освітніх стратегій тогочасного люду також дозволяє зауважити подібність вітчизняних шкільних практик до європейських, цього разу – через аналіз «технічних» аспектів студій: і статус та соціальне походження, і регіон та середовище проживання, і стимули до здобування знань, що впливали на формування корпорації вихованців, суголосні із такими самими тенденціями/характеристиками європейського шкільництва. Утім, навряд чи слід вести мову про свідомо перенесені та засвоєні практики. Радше можна констатувати суголосність українських характеристик таким самим тенденціями/характеристиками європейського шкільництва через універсальність соціальних та культурних чинників, що їх зумовлювали.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

ДЖЕРЕЛА

Архівні:
Державний архів м. Києва
Ф. 1. Київський магістрат.
Оп. 1.
1. Спр. 23. Донесення громадян м. Києва – бурмистра, райців та ін. про те, що на писарську посаду в магістраті призначений без вибору Давидовський, який не знає магдебурзького права і польської та латинської мов. 1761 р., 2 арк.
Ф. 3. Києво-Софійський кафедральний собор.
Оп. 1.
2. Спр. 5. Про застосування філософії в Академії. 1755 р., 2 арк.
Ф. 313. Києво– Подільське духовне правління.
Оп. 1.
3. Спр. 117. Про крадіжку речей в учнів школи при Соборно-Успенській церкві. 1770 р., 5 арк.
4. Спр 247. Список книг Пріорської церкви м. Києва. 1784 р., 2 арк.
Ф. 314. Києво– Печерське духовне правління.
Оп. 1
5. Спр. 88. Про поділ майна померлого священика церкви Кухмістерської слобідки Кордашевського В. між спадкоємцями. 1773 р., 9 арк.
6. Спр. 165. Показання дячка церкви м. Києва Лучнича С. про отримання плати від жителя Катана С. за навчання його дітей церковної грамоти. 1778 р., 1 арк.
7. Спр. 326. Відомості про священиків і церковнослужителів церков Києво-Печерської протопопії. [1774 р.], 10 арк.
Ф. 324. Риболовецький ремісничий цех.
Оп. 1.
8. Спр. 271. Книга для запису прибутків і витрат грошових сум за 1752–1787 рр., 6 арк.

Національна бібліотека України ім. В. І. Вернадського НАН України. Інститут рукопису
Ф. 1. Літературні матеріали.
9. Спр. 54333. Ревізька книга Лубенського полку 1740 р. Книги ревізіональні, табелі перечневі, реєстри вільних дворів, майстрових людей, посполитих, старшин та інших чиновників. (XVIII ст.), 762 арк.
Ф. 2. Історичні матеріали.
10 Спр. 2937. Частина спису учнів духовної школи [Київ. академії] клас філософії і риторики з відомостями про них (без началу і кінця) [першої половини XVIII ст.], 4 арк.
11. Спр. 13960–14039 (14008). Збірка Новицького № 1. Містить різні матеріали (листи, універсали різних феодалів) за: господарство світських і духовних феодалів, торгівлю, оренди, монастири, зв’язки світських і духовних феодалів, збір продуктів на військо, охочекомонні полки; освіта, багато документів стосуються до особи Іллі Новицького. 1680–1697 рр., 146 арк.
12. Спр. 20855–20856 (20855). Відомість і донесенія до Киевської ген.– губернаторської канцелярії про студентів в Київську академію. Реєстри їх про їх походження. 1748 р. Коп. другої половини XIX ст., 6 арк.
Ф. 10. Всеукраїнська Академія наук (ВУАН) (1918–1934).
13. Спр. 10150. [Окиншевич Л. Міщанство на Лівобережній Україні середини XVIII століття. Стаття. Рукопис та машинопис], 52 арк.
Ф. 160, Київська духовна академія (1819–1920). Зібрання рукописних книг бібліотеки XVI – початку XX ст.
14. Спр. 172. Списки студентів і наставників Києво– Могилянської академії за 1736–1758 рр., 584 арк.
15. Спр. 185–228. Збірник документів і паперівXVII та XVIII ст., що стосуються історії Києва і Київської академії, укладений професором М. І. Петровим і зміст збірника. XVII–XVIII ст. Оригінали і копії, 129 арк.
16. Спр. 316. Акти, що стосуються Київської академії, списки студентів і про прибульців із Польщі. 1756–1780 рр., 120 арк.
17. Спр. 518. Збірник листів і документів, що поступили в канцелярію київського митрополита. 1757–1762 рр., 511 арк.
Ф. 232. Київська духовна консисторія. Зібрання рукописних книг 1723–1920.
18. Спр. 249. Доношенія і допитний лист прихожан с. Білики Сорочинської протопопії щодо розорення ними двору та огорожі, що належали сотнику Павлу Коту, і призначення до них священика. 1744 р., 3 арк.
19. Спр. 330. Справа щодо зобов’язання священиків Переяславської єпархії надавати своїх дітей для навчання у Переяславську духовну семінарію. 1746–1748 рр., 13 арк.
Ф. 304. Колекція дисертацій студентів Київської духовної академії (1829–1917).
20. Спр. 2066. Русанов В. Быт студентов старой Киевской Академии. Рукопис. 1909 р., 206 с.
Ф. 307. Київський Михайлівський Золотоверхий монастир. (XIV–XIX ст.). Зібрання рукописних книг бібліотеки XV–XIX ст.
21. Спр. 510/1722 П. Praesepta artis rhetoricae ad utilitatem Studiosae indolis variis praxibus illustrata, in 4o, 363 арк.
Ф. 312. Києво-Софійський собор. Зібрання рукописних книг XV–XIX ст.
22. Спр. 438 (438/430с). Височайші грамоти і укази різних років. 1685–1764 рр., 183 арк.
23. Спр. 444/605 с. Листи різних осіб до київського митрополита Арсенія Могилянського і чернеткові відпуски листів цього останнього за 1767 та 1768 роки, 935 арк.
24. Спр. 445/179 с. Акти, що стосуються історії Київської академії. XVII–XVIII ст. Копії XIX ст, 147 арк.

Національний музей у Львові. Архів Відділу рідкісної та стародрукованої книги
25. Бордун М., Крип’якевич І. Покажчик осіб із візитацій генеральних і метрик ординованих. Рукопис // Б/н. (без впорядкованої пагінації).

Російська національна бібліотека. Відділ рукописів (Российская национальная библиотека. Отдел рукописей)
Ф. 36. Арсений (Алексей Могилянский).
26. Д. 1. Арсений (Алексей Могилянский). Переписка с Григорием Андреевичем Полетикой о высылке книг для него самого и для Киевской духовной академии. 1759–1765 гг., 120 л.
27. Д. 2. Георгий (Конисский), архиепископ Белорусский. Официальное письмо митрополиту Киевскому [Арсению (Алексею Могилянскому], 1759 г., 2 л.
Ф. 550. Основное собрание рукописных книг.
28. Д. 5796. Бесчастной Григорий. Описание градов российских. Список. 1763 г., 23 л.
29. Д. 8449. Список Шляхетнаго Кадетского корпуса ундер-офицерам, капралам и гефрейтерам по старшинству, а кадетам по алфабету с показанием в каких науках обучаются, когда в корпус вступили, каких нации, сколко кому ныне от роду лет, також и которых рот состоят. Генваря 1 дня 1760 года, 53 л.

Російський державний історичний архів (Российский государственный исторический архив)
Ф. 796. Канцелярия Синода (1721–1918).
Оп. 13.
30. Д. 254. По синодальному определению присланныя из епархий и ставропигиальных лавр и монастырей о наличных монашествующих ведомости. 1732 г., 495 л.
Оп. 18.
31. Д. 32. По синодальному определению, о доставлении в Св. Синод обстоятельных ведомостей о всех школах, учрежденных по силе Духовного Регламента при архиерейских домах, 632 л.
Оп. 21.
32. Д. 567. По определению Святейшего Синода, о подаче всеподданейшего доклада относительно пострижени в монашество и сочинения новых монастырских штатов. 1746 г., 1194 л.

Центральний державний історичний архів України, м. Київ
Ф. 51. Генеральна Військова Канцелярія.
Оп. 3.
33. Спр. 5105. Відомості і особисті табелі полкових канцелярій Лівоб