КИРИЧЕНКО Юлія Тарасівна. КОНЦЕПЦІЇ УКРАЇНСЬКОГО ЕТНОГЕНЕЗУ ТА НАЦІОГЕНЕЗУ В ЕТНОЛОГІЧНІЙ НАУЦІ ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ ХІХ – ПОЧАТКУ ХХІ СТ. : КИРИЧЕНКО Юлия Тарасовна. КОНЦЕПЦИИ УКРАИНСКОГО ЭТНОГЕНЕЗА И НАЦИОГЕНЕЗА В ЭТНОЛОГИЧЕСКОЙ НАУЧИ ВТОРОЙ ПОЛОВИНЫ ХІХ – НАЧАЛА ХХІ СТ. KYRYCHENKO Yuliya Tarasivna. CONCEPTS OF UKRAINIAN ETHNOGENESIS AND NACIOGENESIS IN ETHNOLOGICAL SCIENCE OF THE SECOND HALF OF THE XIX - EARLY XXI CENTURY.

Краткое описание

КИРИЧЕНКО Юлія Тарасівна. Назва дисертаційної роботи: "КОНЦЕПЦІЇ УКРАЇНСЬКОГО ЕТНОГЕНЕЗУ ТА НАЦІОГЕНЕЗУ В ЕТНОЛОГІЧНІЙ НАУЦІ ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ ХІХ – ПОЧАТКУ ХХІ СТ."

Київський національний університет імені Тараса Шевченка
На правах рукопису
УДК 930:39(477)”18/20”
КИРИЧЕНКО Юлія Тарасівна
КОНЦЕПЦІЇ УКРАЇНСЬКОГО ЕТНОГЕНЕЗУ ТА НАЦІОГЕНЕЗУ В
ЕТНОЛОГІЧНІЙ НАУЦІ ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ ХІХ – ПОЧАТКУ ХХІ СТ.
Спеціальність 07.00.05 – етнологія
Дисертація
на здобуття наукового ступеня
кандидата історичних наук
Науковий керівник –
КАПЕЛЮШНИЙ Валерій Петрович,
доктор історичних наук, професор
Київ – 2017
2
ЗМІСТ
ВСТУП……………………………………………………………………………..3
РОЗДІЛ 1. Джерельна база та історіографія дослідження…………………..13
1.1. Стан наукової розробки проблеми…………………………………...13
1.2. Джерельна база дослідження……………………………………….....62
РОЗДІЛ 2. Формування українського етносу у висвітленні
науковців другої половини ХІХ – поч. ХХ ст.………………………………....78
2.1. Уявлення про походження та етнічний розвиток українського
народу в історіографії рубежу ХІХ – ХХ ст.……………...…....................78
2.2. Історико-етнологічна концепція М. Грушевського та її роль
у формуванні наукових уявлень щодо етногенезу українців……….....93
РОЗДІЛ 3. Висвітлення етнічного розвитку українського народу
в історіографії радянського періоду та в працях істориків діаспори...…...105
3.1. Етногенез та етнічна історія українців
у радянській історіографії…………………………………………………105
3.2. Проблема виникнення й ранніх етапів історичного розвитку
українського народу у зарубіжній україністиці……………………….117
3.3. Формування української нації у висвітленні
істориків діаспори………………………………………………………….139
РОЗДІЛ 4. Український етно- та націогенез в сучасних
історико-етнологічних дослідженнях…………...…………………………….152
4.1. Проблема походження українського народу
в сучасній історіографії……………………………………………………152
4.2. Сучасні концепції етнонаціонального розвитку українців………165
ВИСНОВКИ…………………………………………………………………183
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ………….200
3
ВСТУП
Актуальність дослідження. В історичній науці проблема походження та
етапів етнічного розвитку окремих народів належить до таких, що привертають
найбільшу увагу науковців та широких кіл громадськості. Навколо тематики
етно- та націогенезу традиційно точаться гострі дискусії, у цій сфері виникають
сміливі гіпотези та ідеї, частина яких утверджується згодом на основі
ретельного підбору аргументів, а інші йдуть у небуття або перетворюються на
псевдонаукові вчення. Величезний вплив на розробку даної проблематики
чинять суспільно-політичні явища та процеси, різноманітні ідеологічні
чинники. З огляду на це, становлення етногенетичних знань можна визнати
одним із найбільш цікавих об’єктів історіографічного вивчення.
Проблема походження українців та етнічної основи, на якій формувалася
модерна українська нація, викликала неабиякий інтерес в інтелектуальному
середовищі ще в епоху пізнього середньовіччя та раннього нового часу.
Неупередженому науковому дослідженню даної проблеми суттєво
перешкоджав тривалий бездержавний етап існування українського народу, а
також спроби використання етногенетичних питань для досягнення політичних
та ідеологічних цілей. Попри це, можна говорити про наявність
фундаментальної наукової традиції вивчення етногенезу українського народу та
формування української нації, яка спирається на ґрунтовний аналіз широкого
кола історичних джерел.
Наявність певної сталої традиції етногенетичних досліджень не заперечує
того факту, що численні аспекти даної проблематики залишаються предметом
гострих дискусій. На сьогоднішній день існує широке розмаїття концепцій,
теорій та підходів до вивчення етногенезу українців та формування модерної
української нації. Серед них наявні як виважені науково аргументовані версії,
так і псевдонаукові ідеї. Водночас, усі вони, тією чи іншою мірою, впливають
на самоідентифікацію українців, ставлення до власного етнічного коріння,
сприйняття сучасних суспільно-політичних процесів, а також загалом на
4
формування громадської думки як в Україні, так і за її межами. З огляду на це,
важливим завданням етнологічної науки є вивчення та систематизація гіпотез
та концепцій походження українського етносу та нації, виявлення характерних
тенденцій становлення наукового знання про етно- та націогенез українців,
з’ясування ролі і значення різноманітних наукових та суспільно-політичних
чинників впливу на розвиток етногенетичних досліджень.
Певні кроки у напрямку історіографічного вивчення проблеми вже
зроблені такими дослідниками як Н. Бондаренко, К. Івангородський,
А. Момрик, Н. Юсова тощо. Достатньо докладно розроблені такі проблеми, як
історіографія етногенезу східних слов’ян, феномен «давньоруської народності»
у дослідженнях радянського часу, етногенетичні концепції середньовічної та
ранньомодерної доби тощо.
Водночас, чимало аспектів проблеми залишилися поза увагою науковців.
Зокрема, актуальним залишається визначення внеску українських істориків
кінця ХІХ – поч. ХХ ст. у становлення етногенетичних досліджень. Виважену
наукову оцінку слід дати радянській історіографії з даної проблематики.
Потребують додаткового вивчення теорії походження українського етносу й
нації, які висувалися науковцями української діаспори. Малодослідженою
залишається проблема розвитку наукових знань щодо формування модерної
української нації та узгодження цих знань із науковими концепціями
етногенезу українців. Прискіпливої уваги етнологів вимагає новітній науковий
доробок з етногенетичної та націологічної проблематики, який швидко
нагромаджується упродовж останніх десятиліть. Зазначене широке коло
наукових проблем визначає актуальність даного дослідження.
Не дивлячись на попередні спроби дослідження поставленої нами
проблеми, на сьогодні відсутні дисертаційні роботи, в яких би одночасно
проводився комплексний історіографічних аналіз проблем етно- та націогенезу
українського народу.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація
виконана в рамках наукової тематики історичного факультету Київського
5
національного університету імені Тараса Шевченка «Українська нація в
загальноєвропейському вимірі: історія та сучасність» (державний
реєстраційний номер 11БФ046-01) та пов’язана із науковими дослідженнями
кафедри етнології та краєзнавства Київського національного університету імені
Тараса Шевченка. Дисертація виконана за напрямком «Історія етнологічної
науки» спеціальності 07.00.05 – етнологія.
Об’єктом дослідження є історико-етнологічні дослідження, присвячені
проблемам українського етно- та націогенезу.
Предметом дослідження є наукові концепції та погляди українських і
зарубіжних науковців на проблему зародження й розвитку українського етносу
та формування української нації.
Хронологічні межі дослідження охоплюють період від середини ХІХ ст.
до 2016 року. Нижня хронологічна межа обумовлена появою перших науково
обґрунтованих концепцій етногенезу українського народу, які базувалися на
залученні широкого кола опублікованих та неопублікованих історичних та
археологічних джерел. Верхня хронологічна межа знаменує сучасний стан
дослідження проблеми походження українського народу та формування
модерної української нації.
Територіальні межі дослідження визначені його об’єктом та предметом й
розглядаються у двох вимірах. Згідно першого з них, територіальні межі
дослідження окреслені етнічними межами українського народу, а особливо
тими регіонами, де відбувалися визначальні процеси етногенезу українців й
творення української нації. Враховуючи історіографічний характер
дослідження, зокрема, той факт, що вивченням етногенетичної проблематики
займалися українські та зарубіжні науковці, дисертація охоплює ті країни та
регіони, де були написані та опубліковані відповідні історіографічні джерела.
Метою дослідження є розкриття змісту та основних тенденцій розвитку
наукових знань щодо етногенезу українців та формування модерної української
нації в історіографічному доробку науковців другої половини ХІХ – початку
ХХІ ст.
6
Досягнення поставленої мети вимагає розв’язання наступних
дослідницьких завдань:
- здійснити аналіз джерел та історіографічних праць, присвячених
тематиці дослідження;
- з’ясувати внесок українських істориків другої половини ХІХ –
початку ХХ ст. у вивчення проблеми походження українського
народу;
- виявити основні підходи та концепції радянської історіографії щодо
етногенетичного розвитку українського народу;
- визначити тенденції розвитку знань щодо етно- та націогенезу
українців у доробку дослідників української діаспори;
- охарактеризувати сучасний стан дослідження проблеми
походження українського етносу та нації;
- окреслити на основі наявних праць недостатньо вивчені аспекти
проблеми, визначити напрями майбутніх дослідницьких пошуків.
Методологічна основа дослідження. Дисертація виконана на
загальнонаукових принципах історизму, ціннісного підходу та системності.
Відповідно до принцип історизму простежується формування ідей пов’язаних з
концепціями українського етно- та націогенезу та їх зміну чи модифікацію
починаючи з середини ХІХ ст. і до сьогодення.
Відповідно до принципу історизму всі історичні факти, явища та події, що
торкаються формування концепцій етно- та націогенезу разом з їх висвітленням
в історіографії розглядаються у відповідності з конкретно-історичними
обставинами, в їх взаємозв’язку та взаємообумовленості. Простежено
спадковість розвитку знань з поставленої проблеми, що охоплює історію
формування та подальшу розробку концептуальних підходів до висвітлення
проблеми походження українського народу. В рамках цього принципу було
виявлено також нові концепції етно- та націогенезу, що характерні для
сучасного етапу розвитку етнологічної науки.
7
Ціннісний підхід передбачає аналіз інформації щодо поставленої проблеми
в контексті її цінності з позиції сучасного стану розвитку наукового знання, а
також орієнтує дослідника на окреслення перспективних напрямів наукових
пошуків у майбутньому.
Згідно із системним підходом концепції українського етно- та націогенезу
розглядаються як комплексна проблема, що складається із низки питань
історико-етнологічного характеру, які вивчаються відповідно до предмету
дослідження.
Крім загальнонаукових, застосовано низку спеціальних (історичних та
міждисциплінарних) методів наукового пізнання, а саме: метод
історіографічного аналізу та синтезу, компаративний, конкретно-історичний,
типологічний, синхронний, проблемно-хронологічний, а також метод
класифікації джерел, біографічний та ін.
Метод історіографічного аналізу та синтезу став необхідною передумовою
критичного розгляду наукового доробку вчених з проблеми націогенезу із
порівнянням отриманих ними результатів та встановленням повноти вивчення
теми. Це, у свою чергу, дозволило критично оцінити результати досліджень
вчених представників різних історіографічних шкіл, а також персоніфікувати
їхній внесок у розробку поставленої проблеми разом з визначенням різниці в їх
методологічних підходах.
Метод історіографічного аналізу включає вивчення соціокультурних
передумов стану та розвитку історичної науки визначеного хронологічного
періоду, а також дослідження результатів діяльності окремих наукових шкіл та
конкретних істориків. В даному контексті було враховано низку чинників, що
вплинули на формування історіографічної бази дослідження, яка охоплює
політичну систему суспільства, його соціально-економічний розвиток, духовне
життя та пануючу ідеологічну систему тощо.
Метод історіографічного синтезу дозволив глибше проаналізувати
літературу радянського періоду з позиції класового підходу та
матеріалістичного розуміння історії, згідно з яким історія науки сприймалась як
8
боротьба ідей та течій в науці, що віддзеркалювала класові відносини у
суспільстві.
Таким чином, наукові взаємообумовлені методи історіографічного аналізу
та синтезу дали змогу сформувати цілісне бачення процесу формування в
історіографії основних підходів до висвітлення проблеми етно- та націогенезу
як українських, так і зарубіжних дослідників. Водночас поєднання цих методів
у нашому дослідженні дало можливість об’єднати широку палітру поглядів
різних вчених на поставлену нами проблему в межах виділених нами
концепцій. Це, у свою чергу, сприяло більш глибокому історіографічному
аналізу наявної літератури з проблеми походження українського народу.
Компаративний метод використано для співставлення уявлень, концепцій
та поглядів різних вчених щодо проблеми етно- та націогенезу українців
починаючи з кінця ХІХ ст. і до сьогодення. Використання порівняльного
методу дало можливість зіставити різні підходи до висвітлення проблеми в
працях радянських, пострадянських та зарубіжних вчених. Застосування цього
методу дозволило також виявити об’єктивні та суб’єктивні чинники, що
впливали на формування наукових висновків вчених-представників різних
історіографічних шкіл. В результаті це дало можливість не лише простежити
основні моменти пов’язані з поширенням найбільш популярних в наукових
колах концепцій етно- та націогенезу українців починаючи з другої половини
ХІХ століття, але й виявити новітні підходи до вивчення поставленої нами
проблеми з урахуванням їх оригінальності та аргументованості.
Використання конкретно-історичного методу дало можливість простежити
хто і коли започаткував дослідження поставленої нами проблеми, хто її
продовжив та які нові результати було отримано.
Типологічний метод застосовано до виявлення й встановлення типовидового й жанрового розмаїття текстів, що стосуються проблеми становлення
української нації. Цей метод використано також з метою наукового
розчленування великого масиву історіографічних даних та наступного
поєднання їх в процесі створення наукової картини історичної дійсності.
9
Синхронний метод дозволив проаналізувати праці з етно- та націогенезу,
що були написані в межах одного історіографічного періоду, але з протилежних
позицій. Яскравим прикладом тут може бути порівняльний аналіз радянської та
діаспорної історіографії.
Проблемно-хронологічний метод дав можливість розбити достатньо
широку проблему історіографічного дослідження етно- та націогенезу українців
на низку вужчих тем і окремих блоків, що вивчалися нами у хронологічній
послідовності. В результаті нами було виокремлено історичні періоди в
дослідженні зазначеної проблеми, в межах яких розглядалися окремі
історіографічні підходи до вивчення походження українського народу. Це
дозволило відтворити процес формування історіографічної бази дослідження з
виділеннях загальних та специфічних рис, а також виявити зміну поглядів на
етно- та націогенез українців у визначених нами хронологічних межах з
урахуванням новітніх підходів до цієї проблеми на сучасному етапі розвитку
історико-етнологічних досліджень.
Застосування методу класифікації джерел дозволило нам розділити
загальний масив літератури із поставленої проблеми на окремі групи, що
характеризується спільною суттєвою ознакою. Були встановлені специфічні
ознаки джерел як критерії їх спорідненості, що дало можливість добирати до
них оптимальні методи наукового аналізу. В результаті, ми виявили
особливості повторення інформації в історичних та історіографічних джерелах,
а також встановили закономірності утворення джерел відповідно до певного
історичного періоду та історіографічної школи разом з їх подальшим
опрацюванням та використанням.
Біографічний метод дозволив виявити взаємозв’язок становлення
особистості вченого, його життєвого шляху, впливу історичної епохи,
суспільно-політичних та економічних умов на процес створення наукової
літератури з поставленої нами проблеми. Проектування індивідуального
життєвого шляху вченого на формування його наукової спадщини дало
10
можливість виявити вплив особистісного чинника на процес формування
наукових гіпотез, пов’язаних з українським етногенезом та націєбудівництвом.
Перелічена сукупність методів дозволила ґрунтовно проаналізувати процес
формування концепцій українського етно- та націогенезу з середини ХІХ ст. і
до сьогодення з урахуванням низки факторів, що впливали на нього включаючи
чинники суспільно-політичного та ідеологічного характеру. Використання
загальнонаукових та спеціальних методів дослідження дало можливість
розширити коло оцінок історичних та історіографічних фактів, що стосуються
зазначеної проблеми.
Наукова новизна одержаних результатів полягає в тому, що в дисертації
вперше:
 за проблемно-хронологічним принципом комплексно узагальнюється
історіографія концепції українського етногенезу та націогенезу в
етнологічній науці другої половини ХІХ – початку ХХІ ст.;
 окреслено основні історіографічні періоди дослідження теми,
обґрунтовано класифікацію джерельного комплексу;
 визначено й проаналізовано основні тенденції розвитку історичних знань
про концепції українського етногенезу та націогенезу в етнологічній
науці у визначений хронологічний період;
 виявлено та спростовано ряд фактологічних і аналітичних розбіжностей,
що стосуються дослідження багатьох аспектів порушеної проблеми;
 визначено низку історичних та історіографічних аспектів проблеми, які
потребують подальшої наукової розробки;
удосконалено:
 висновки попередників про перебіг формування концепцій українського
етногенезу та націогенезу в етнологічній науці другої половини ХІХ –
початку ХХІ ст. з урахуванням факторів суспільно-політичного
характеру, які впливали на цей процес;
 підходи дослідників щодо критичного аналізу сучасних тенденцій
висвітлення концепцій українського етногенезу враховуючи новітні
11
досягнення європейських та американських вчених з поставленої
проблеми;
отримали подальший розвиток:
 питання вивчення методологічної складової формування концепцій
українського етногенезу та націогенезу в етнологічній науці другої
половини ХІХ – початку ХХІ ст.;
 підходи щодо висвітлення в історіографії проблеми формування українців
як окремої етнонаціональної спільноти.
Отже, наукова новизна дисертації зумовлена сукупністю і масштабністю
поставлених завдань. На сьогодні відсутні цілісні наукові праці, в яких аналіз
концепцій українського етногенезу та націогенезу в етнологічній науці
проводився у визначених хронологічних рамках з урахуванням усіх наявних
джерел.
Аналіз великого масиву літератури, присвяченої концепціям українського
етногенезу та націогенезу в етнологічній науці другої половини ХІХ – початку
ХХІ ст. передбачає різні підходи до групування історіографічних джерел, що
повинно сприяти всебічному аналізу поставленої нами проблеми. Одним з
напрямів вивчення поставленої проблеми є висвітлення відповідного наукового
доробку провідних вчених, праці яких вирішальним чином вплинули на
формування концепцій українського етно- та націогенезу (М. Максимович,
М. Костомаров, В. Антонович, В. Хвойка, І. Франко, М. Грушевський та ін.).
Наукове і практичне значення роботи полягає в тому, що висновки,
основні положення і матеріали дослідження можуть бути використані в процесі
викладання історії України, історії української етнології, українознавства у
вищих та середніх навчальних закладах, у культурно-освітній роботі, а також
для написання узагальнюючих і спеціальних праць з історії української
історичної думки. Отримані результати дослідження дають можливість зробити
критичний аналіз великого масиву літератури з проблеми етно- та націогенезу,
виявити «білі плями», узагальнити та систематизувати наукові висновки щодо
12
походження українського народу разом з визначенням перспектив для
подальших наукових пошуків у цьому напрямі.
Особистий внесок здобувача. Викладені наукові висновки належать
дисертантові одноосібно та зводяться до проведеного в українській історичній
науці комплексного історіографічного аналізу наукового доробку вітчизняних,
діаспорних та зарубіжних вчених щодо проблеми етно- та націогенезу
українців. Наукові публікації є одноосібними.
Апробація результатів дослідження. Основні положення та висновки
дисертації обговорювалися на кафедрі етнології та краєзнавства Київського
національного університету імені Тараса Шевченка, доповідалися на
міжнародних та всеукраїнських конференціях, зокрема: XII Міжнародній
конференції студентів, аспірантів та молодих вчених «Шевченківська весна
2014: Історія» (Київ, 2014); ХІІІ міжнародній науковій конференції студентів,
аспірантів та молодих вчених «Шевченківська весна 2015: Історія» (Київ, 2015);
VІІІ міжнародній науковій конференції студентів, аспірантів та молодих вчених
«Дні науки історичного факультету – 2015» (Київ, 2015); ІХ міжнародній
науковій конференції студентів, аспірантів та молодих вчених «Дні науки
історичного факультету» (до 150-річчя з дня народження М.С. Грушевського)
(Київ, 2016).
Публікації. Основні результати дослідження опубліковані у 10-ти
наукових працях – 6-ох наукових статтях у фахових виданнях (в тому числі 1-
му закордонному виданні) та 4-ох публікаціях апробаційного характеру.
Особистий внесок здобувача. Дослідження здійснено самостійно, всі його
положення та висновки обґрунтовані на основі власних досліджень дисертанта.
Структура дисертаційної роботи зумовлена метою та завданнями
дослідження і складається зі вступу, чотирьох розділів (дев’яти підрозділів),
висновків, списку використаних джерел та літератури (836 позицій). Загальний
обсяг дисертації – 280 сторінок, де основного тексту – 200 сторінок.

Список литературы

ВИСНОВКИ
Проблема дослідження української етнічної історії на сьогодні
залишається недостатньо вивченою та проаналізованою, у зв’язку із цим
потребує подальшої розробки, хоча в науці є досить великий обсяг праць, які
торкаються цієї теми. Комплексний аналіз проблем дослідження українського
етносу є однією із найважливіших наукових тем, яку варто розвивати та
вивчати, для більш повного розуміння сутності української етнічної історії.
Адже вагомість дослідження цієї проблематики полягає у формуванні в
майбутніх поколінь усвідомлення джерел утворення української етнічної
спільноти, національних рис, традицій та звичаїв, зрештою, патріотизму.
– Незадовго після формування перших концепцій етногенезу українців
почали формуватися перші історіографічні узагальнення даної проблеми, які
спочатку носили форму критики представників різних історіографічних шкіл,
які відстоювали різні (інколи прямо протилежні) погляди на виникнення
українців як етносу та їх трансформацію в націю. На сьогодні переважна
більшість досліджень, що торкається поставленої проблеми в тій чи іншій мірі
містить історіографічні узагальнення пов’язані з оглядами основних концепцій
етногенезу українців разом з аналізом найбільш відомих дослідників, що
працювали у цьому напрямі. Це стосується як статей, так і монографічних
досліджень та підручників і посібників історико-етнологічного спрямування,
що містять інформацію про етно- та націогенез українців.
Ми можемо говорити про ідеологізацію дослідження проблем етно- та
націогенезу українців та напередвизначеність наукових пошуків у цій сфері
запитами суспільно-політичного характеру. Розробка проблем пов’язаних з
етногенезом українців у більш-менш системному вигляді розпочинається з
середини ХІХ ст.
Перші історіографічні узагальнення поставленої проблеми з’являються
дещо пізніше, а саме: з початку ХХ ст. Саме в цей час починають формуватися
підвалини української національної історичної науки, фундамент якої заклав
184
М. Грушевський. На особливу увагу тут заслуговує дослідження вченого під
назвою «Звичайна схема «русскої» історії й справа раціонального укладу історії
Східнього Словянства», що вийшла в 1904 р. Вчений виступав проти
«вписування» української історії в загальноросійську, наполягаючи на тому, що
український народ з’явився не в ХІV – XVI ст., як на цьому наполягали
російські історики, а значно раніше.
Досить передбачуваними та одноманітними були історіографічні
дослідження проблем етногенезу радянських науковців, що зводилися
переважно до звеличення наукових здобутків вчених Радянського Союзу разом
з критикою наукових теорій, так званих, «буржуазних націоналістів». Таким
чином, історіографічна проблематика проблеми етногенезу українців
радянськими вченими розглядалася лише побіжно.
Паралельно з етногенетичними пошуками, дослідження нації та
націогенезу беруть свій початок із ХIХ – початку ХХ ст. Саме в цей час
з’являються перші спроби теоретичного осмислення цього процесу, вони були
пов’язані з політичною та ідеологічною атмосферою того часу. У міжвоєнний
період національними проблемами займались переважно історики, пізніше до
них приєднались соціологи та філософи. А вже із другої половини ХХ ст.
відбулось зростання інтересу до націотворення та проблем нації серед
етнологів, лінгвістів, психологів, географів, біологів та ін.
Серед українських інтелектуалів інтерес до питань нації та націотворення
має свій результат у вигляді численних надбань, як у сфері ідеологічних
досліджень (В. Липинський, Д. Донцов, Ю. Бойко та ін.), так і у наукових
доробках (В. Старосольський, О. Бочковський, М. Прокоп та ін.). Тут, зокрема,
варто наголосити на ролі праць І. Лисяка-Рудницького, який одним із перших
українських емігрантів підняв питання, щодо проблем націотворення.
Передумови виникнення концепцій етногенезу українців в історіографії
1950-х – 1980-х рр. виникли ще у першій половині ХХ ст. Етапним моментом у
розвитку досліджень етногенезу українського народу стала публікація
фундаментальної «Історії України-Руси» М. Грушевського. Викладена у ній
185
концепція етногенезу українського народу досить швидко стала пануючою в
українській історіографії дорадянської доби. Згідно положень концепції
М. Грушевського, вже наприкінці IV ст. н. е. існували українські племена, які,
хоча й не називали себе українцями, але становили ту основу, на якій у
подальшому сформувався український народ. Уся подальша історія України
являла собою процес поступової консолідації українців, які попри усі
випробування й негаразди, наприкінці ХІХ ст. сформували політичне ціле,
тобто, користуючись сучасною термінологією, політичну націю.
Погляди М. Грушевського, головним чином через його учнів, набули
широкої популярності у діаспорі, де вони фактично відігравали роль ідейного
підґрунтя боротьби українського народу за незалежність. Зрозуміло, що в СРСР
ставлення до етногенетичної концепції М. Грушевського було різко
негативним. І якщо у 20-ті рр. ХХ ст., тобто у той період, коли її автор
повернувся до Києва і очолював ВУАН, вони ще не були постійною мішенню
нищівної критики, то на початку наступного десятиліття ідеї М. Грушевського
були затавровані як ворожі.
У радянській історіографії тотально запанувала ідея так званої
давньоруської народності, згідно якої українці як цілісна етнокультурна
спільнота виникли лише після татаро-монгольської навали у наслідок
дезінтеграції Київської Русі. Загалом же, в Радянському Союзі, проблема
дослідження історіографії етногенезу українців не була актуальною, а тому і не
отримала ґрунтовної всебічної розробки. Крім того, зважаючи на уніфіковані
теоретико-методологічні підходи до науки не сприяли продукуванню нових
концепцій та незаангажованих підходів до вивчення зазначеної проблеми.
Водночас ми можемо говорити про певний сплески історіографічних
досліджень проблем етногенезу українського народу починаючи з 70-х рр.
ХХ ст. в радянській науці. Хоча ця активність радянських науковців мало
принесла нового та не позначилась якимись зрушеннями в напрямку більш
об’єктивного висвітлення проблеми. В її основі лежало замовлення партійнодержавного керівництва суть якого зводилося до посилення боротьби з
186
«українським буржуазним націоналізмом». Представниками ворожого табору в
цей час для радянських науковців були вчені української діаспори, які на той
час розробили низку концепцій етно- та націогенезу українців, що були
побудовані на теоретичних розробка М. Грушевського та кардинальним чином
суперечили радянській концепції давньоруської народності як «спільної
колиски» трьох братніх народів ‒ російського, українського та білоруського.
Справжній сплеск в питанні вивчення етногенезу українського народу
простежується із здобуттям Україною незалежності в 1991 р. та появою нових
можливостей щодо неупередженого дослідження етнічної історії українського
народу. Відсутність ідеологічного тиску, нові методологічні підходи, вільне
використання надбань зарубіжної та діаспорної історіографії досить швидко
принесло свої позитивні результати. В цей час починають відроджуватися
вітчизняні традиції української історіографії сформовані наприкінці ХІХ ‒ на
початку ХХ ст. з урахуванням новітніх теоретичних розробок європейської та
світової наукової думки в галузі етногенезу.
Із середини 1990-х рр. починають виходити праці сучасного найбільш
відомого українського вченого царині дослідження етногенезу українського
народу Л. Залізняка, дослідження якого містять дуже ґрунтовну історіографічну
складову. Історіографічний аспект етногенезу українців неодноразова піднімав
у своїх дослідженнях В. Баран. Окремий підхід до історіографічних узагальнень
можна простежити у працях Н. Юсової, яка у низці своїх праць досліджує
проблему формування концепції давньоруської народності в радянській
історіографії.
Після здобуття Україною незалежності стала можливою незаангажована
оцінка поглядів М. Грушевського на проблему етногенезу українського народу.
Раніше це питання могли вільно висвітлювати українські діаспорні дослідники.
Радянська ж історіографія або зовсім не згадувала про вченого, або критикувала
його як «українського буржуазного націоналіста». Цій проблемі було
присвячено низку досліджень, зокрема статті О. Полянського, І. Цибенко та ін.
187
Не можна обійти увагою історіографічний аспект досліджень Ю. Фігурного,
який присвятив низку праць проблемі етногенезу українського народу. Важливе
значення для нашої роботи мають історіографічні дослідження, що вийшли
останнім часом. В даному контексті варто виділити статті К. Івангородського, в
яких розглядаються новітні підходи вчених до проблеми етногенезу
українського народу на пострадянському просторі. На сучасному етапі
виходять також дисертаційні дослідження, які торкаються проблеми етно- та
націогенезу українського народу та відповідних розділах містять
історіографічні узагальнення. Особливо цікаві в контексті нашого дослідження
праці, присвячені окремим особистостям, як розробляли концепції етногенезу
українського народу. Окремо варто виділити історіографічні дисертаційні
дослідження А. Момрика та О. Шакурової, які торкаються дослідження
поставленої нами проблеми.
– В другій половині ХІХ – на початку ХХ століття відбулося утвердження
української національної науки. В результаті цього в українській історіографії в
цей час формується теоретичне підґрунтя наукових концепцій етно- та
націогенезу українського народу. Відмінності української національної
історіографії в зазначеному питанні особливо яскраво помітні в порівнянні з
тогочасною російською та польською історіографією. Водночас ми можемо
говорити про відсутність спеціальних історіографічних досліджень з
поставленої нами проблеми в цей період, хоча історіографічний дискурс в цей
час був безпосередньо пов’язаний з етногенетичною проблематикою. Ця
проблема набуває особливої гостроти, особливо в контексті критики
українськими істориками погодінської концепції, відповідно до якої українці не
мали жодного відношення до історії Київської Русі.
Концепція М. Погодіна призвела до того, що проблема києворуської
спадщини почала жваво обговорюватися в наукових колах. Відповідно питання
дослідження етногенезу українського народу також було переведено в ранг
актуальних, оскільки воно було складовою частиною більш широкої проблеми.
Як наслідок, вирішення питання походження та історичної долі українського
188
народу могло розв’язати низку інших важливих проблем, зокрема з’ясувати
тяглість державницької традиції з часів Київської Русі. Це, у свою чергу, давало
можливість визначити державу-спадкоємицю Київської Русі, на яку зазіхала
Російська імперія.
Водночас в польській історіографії також була помітною тенденція
ідеологічно обґрунтувати право поляків на етнічні українські землі. Це
пояснюється перш за все тим, що проблема походження українського народу,
його національного та державного розвитку завжди розглядалася в контексті
суспільно-політичних подій з урахуванням впливів сусідніх країн, до складу
яких входили етнічні українські землі.
Тому власне низка вчених – представників української національної еліти
намагалися спростувати всю абсурдність цієї теорії наголошуючи на тому, що
вона є бездоказовою. Так, зокрема, В. Антонович відстоював тезу про
безперервність розвитку слов’янського населення Середнього Придніпров’я, з
якого в подальшому сформувався український етнос. Вчений спростував теорію
М. Погодіна про міграцію мешканців Середнього Подніпров’я під тиском
монголо-татар на північний схід та його подальшим зайняттям переселенцями з
Карпат разом з польською колонізацією.
М. Костомаров у свою чергу більш детально торкнувся проблеми
дослідження народностей Київської Русі періоду феодальної роздробленості,
серед яких виділив південноруську народність як предків українського народу.
Саме ця народність, на думку вченого, принципово відрізнялася від інших
п’яти народностей, зокрема, великоруської та білоруської. Водночас, згідно з
М. Костомаровим, відмінність українців від інших слов’янських народів є
суттєвою та губиться у глибокій давнині.
Таким чином, українські вчені другої половини ХІХ – на початку ХХ
століття заклали фундамент у розробку ранньосередньовічної концепції
етногенезу українського народу. В даному контексті на особливу увагу
заслуговують наукові дослідження М. Грушевського, який фактично розробив
ґрунтовну концепції етногенезу українського народу на основі широкої
189
джерельної бази та з урахуванням всіх попередніх наукових досягнень
українських вчених.
Етнонаціональні особливості українців, на думку М. Грушевського,
виявляються навіть більше в етнопсихологічному вимірі, ніж в матеріальному.
Тобто, самобутність українського яскраво проявляється в психофізичних
характеристиках, духовній культурі, антропологічних рисах українців в
порівнянні з іншими сусідніми слов’янськими народами. Водночас відмінність
українців також виявляється і на рівні матеріальної культури, побуту, традицій,
особливостей сімейного виховання, звичаєвого права і т.д.
Таким чином, М. Грушевський сформував чітку наукову схему
етногенезу українського народу, під яку підвів всі відомі йому джерела
історико-етнологічного характеру. Вчений показав послідовність та
спадкоємність формування та розвитку українського народу починаючи з
ранньої історії етнографічних українських земель часів антського племінного
союзу, через період Київської Русі до Галицько-Волинської держави, що
перейшов у Литовсько-Польську добу, на зміну якій прийшов період Речі
Посполитої, за якої настала доба козаччини з подальшим національним
відродженням ХІХ – початку ХХ століття.
Можна стверджувати, що М. Грушевський фактично заснував
ранньосередньовічну концепцію етногенезу українців. Водночас вчений вперше
комплексно дослідив історичний процес формування українського народу в
просторі та часі з урахуванням низки факторів, що на нього вплинули. На
думку вченого, українці беруть свій початок з IV ст. н.е. з території Середнього
Подніпров’я, де проживали анти. В подальшому саме на цій території
сформувалася південна група східнослов’янських племен, до якої увійшли
поляни, сіверяни і дреговичі, що стали наступним етапом та подальшою
основою в етногенезі українського народу після антів. Отже, М. Грушевський
з’ясував не лише особливості формування українців в етнокультурному вимірі,
але й позначив головні віхи та ключові моменти формування української нації.
190
– Серед усього величезного наукового доробку з проблеми виникнення,
ранніх етапів розвитку української етнокультурної спільноти та її перетворення
на політичну націю мабуть найменше уваги приділяється концепціям
етногенезу радянської доби. Це й не дивно, адже ці концепції були
перенасичені перекрученнями фактів та ідеологічними настановами, головною
метою яких було дати «історичне» обґрунтування радянській національній
політиці, спрямованій на асиміляцію та русифікацію України та інших країн,
що входили до складу СРСР.
Радянські вчені всіляко заперечували окремішність українського народу,
так само як і етнічної історії інших східнослов’янських народів та не визнавали
пріоритету українців у формуванні Київської держави. Певна наукова полеміка
в середовищі радянських вчених щодо проблем східнослов’янського етногенезу
могла бути лише з другорядних питань. Так, зокрема, деякі радянські вчені
підтримували тезу про автохтонність трипільських племен (М. Брайчевський,
М. Котляр), але вони виступали проти поглядів на них як на предків українців.
Наукову спадщину українських радянських істориків та етнологів у сфері
вивчення етногенезу українців важко оцінити однозначно. Щоб зберегти право
на професію вони, у більшості, були змушені перекручувати історичні факти,
паплюжити наукове значення доробку М. Грушевського, спотворювати реальну
картину етногенетичних процесів, постійно підкреслюючи другорядність
українського народу та його здатність до повноцінного розвитку лише разом із
росіянами та білорусами під політичним керівництвом Москви.
У радянські часи офіційна наука фактично відкидала ранньосередньовічну
концепцію походження українського народу. Ця концепція була визнана
антиісторичною. В результаті вона згадувалася радянськими вченими лише в
контексті критики її апологетів. Радянська історична наука стояла на позиції
пізньосередньовічної теорії походження українського народу, відповідно до
якої українці як етнос з’являються на історичній арені не раніше ХІV – ХV ст.
В рамках марксистсько-ленінської методології вчені змушені були
дотримуватися партійної лінії в тлумаченні проблеми етногенезу українців, яка
191
базувалася на твердженні про існування давньоруської народності, що стала
колискою трьох братніх народів – росіян, українців та білорусів.
Такий погляд, незважаючи на свою теоретико-методологічну обмеженість
та ігнорування багатьох свідчень історії, археології та мовознавства, залишався
панівним у радянській історіографії до самого кінця її існування. Він
викладений, зокрема, в академічних виданнях «Історії УРСР», які можна
назвати квінтесенцією радянської версії української історії. Стверджувалося,
зокрема, що під загрозою поневолення, східнослов’янські племена утворили
державу Київська Русь. Паралельно з процесом її утворення та розвитку
відбувалося формування давньоруської народності як вищої порівняно з родом
і племенем етнічної спільності людей. Кульмінацією історичного процесу
вважалася Переяславська рада, рішення якої мало величезне прогресивне
значення для дальшого політичного, економічного і культурного розвитку
українського народу. В межах даної методологічної парадигми були змушені
писати практично усі історики та етнологи радянської України, якщо вони
розраховували на публікацію своїх досліджень.
Водночас, цілісний аналіз наукових біографій І. Крип’якевича, В. Петрова,
М. Брайчевського доводить, що справжні погляди цих та багатьох інших
дослідників подекуди докорінно відрізнялися від тих, що були викладені в
офіційних публікаціях. Зокрема, І. Крип’якевич мав сміливість висловлювати
думку, що суперечила офіційній радянській історіографії. Основна ж
узагальнююча праця І. Крип’якевича «Історія України», у якій висвітлені
етногенетичні погляди ученого, була підготовлена ще наприкінці 1930-х рр.,
але опублікована лише в останні роки існування СРСР, коли в умовах
«перебудови» вже можливо було висловлювати альтернативну точку зору на
історичні події. Концепція етногенезу українців І. Крип’якевича дуже нагадує
аналогічну концепцію М. Грушевського. Історичними предками українського
народу дослідник називає антів. Більше того, деякі дослідники, як, наприклад,
К. Гуслистий під шаром ідеологем у завуальованій формі доводили ідею
192
існування української етнонаціональної спільноти як самодостатньої та
окремішньої.
Враховуючи зазначене вище, можна стверджувати, що українські історики
радянської доби відіграли значну роль у збереженні традицій вітчизняної
історіографії як одного з чинників націотворення, тому їхній доробок потребує
подальшого дослідження. Науковій спадщині цих учених присвячена низка
публікацій сучасних українських авторів, однак поки що не створено цілісного
дослідження, у якому етногенетичні погляди учених радянської України
розглядалися як цілісна система.
– Принципово інший підхід простежується у працях вчених української
діаспори, які у своїх поглядах не були обмежені суворими догмами радянської
науки. Це дозволяло будувати свої дослідження на різних теоретикометодологічних підходах, хоча це в окремих випадках призводило до
поширення необґрунтованих міфів про прадавнє походження українців. Що
стосується історіографічних праць, то тут діаспорні вчені, з одного боку,
вивчали та популяризували напрацювання М. Грушевського в галузі етногенезу
українців, а з іншого ‒ критикували радянських науковців за їх концепцію
давньоруської народності.
У середовищі української діаспори з самого початку формування наукової
школи та видання науково-популярних книжок закріпилося уявлення про
давність українського народу та доволі ранній початок його етнічної історії,
окремішньої від інших слов’янських народів. Зазвичай, українцями було
прийнято називати ранньослов’янські або літописні племена. Ототожнення
ранніх слов’ян які населяли терени сучасної України безпосередньо з
українським етносом стало особливо актуальним після поповнення лав
діаспорної науки професійними істориками, які були змушені залишити
Батьківщину після поразки Національно-визвольної революції 1917‒1921 рр.
Серед них особливу роль у формуванні концептуальних підходів до
вивчення етногенезу українського народу відіграв учень М. Грушевського
Д. Дорошенко. На його думку, початок етнічної історії українців слід вести з
193
часів, які безпосередньо передували створенню Київської Русі. Обґрунтуванню
тези про антів як безпосередніх предків українства присвячена, зокрема, праця
Р. Млиновецького. Загалом, у науковому середовищі діаспори найбільш
поширеною була теза про виникнення українського етносу не пізніше епохи
раннього середньовіччя. Водночас, висловлювалася й теза про те, що остаточне
формування українського народу припало на епоху пізнього середньовіччя й
головну роль у цьому процесі відіграло козацтво. Саме з ним пов’язували
дослідники остаточне оформлення українського національного характеру.
Нерідко у науково-популярних працях діаспори спостерігається тенденція
до міфологізації походження та ранньої історії українців. Одним із прикладів
такого підходу є праця В. Бойковича з промовистою назвою «Колиска культури
людства», автор якої виводить походження Шумерської цивілізації із західної
Трипільщини, отже з Галичини. За схожими принципами побудована праця
І. Кузича-Березовського, згідно з яким українці є одним із найстарших народів
у світі, які ведуть свій родовід безпосередньо від оріньякської людини, яка
населяла терени України 30 тисяч років тому.
Отже, історична наука української діаспори зробила істотний внесок у
розвиток наукових уявлень про етногенез українців. Насамперед він проявився
у збереженні наукової традиції вивчення походження та ранніх етапів історії
українського народу, яка сформувалася в межах наукових підходів
започаткованих В. Антоновичем та М. Грушевським. Найбільшого поширення
набула ідея про ранньосередньовічне походження українського народу від
антів. Останні, у свою чергу, сформувалися на базі автохтонного субстрату, що
вів свою історію від трипільських племен. Важливою ознакою наукового життя
у діаспорі був плюралізм думок, який уможливив розвиток альтернативних ідей
щодо участі в етногенезі українців іранських народів, хозар, кельтів тощо. І
хоча ці ідеї не набули широкого поширення, вони сприяли актуалізації самого
напрямку етногенетичних досліджень.
Водночас, варто зауважити й на деякі недоліки досліджень, написаних
ученими української діаспори. Зокрема, давалася взнаки обмеженість
194
джерельної бази багатьох досліджень, адже у більшості випадків науковці
діаспори ігнорували археологічні джерела, які є надзвичайно важливими для
розуміння процесу етногенезу українців. Це пояснювалося як недоступністю
багатьох результатів новітніх досліджень радянських археологів, так і дуже
невеликою кількістю фахових археологів у діаспорному середовищі. Також
можна відзначити політизованість багатьох висловлюваних ідей, які висувалися
як відповідь на безальтернативну радянську концепцію етногенезу й не завжди
підкріплювалися належною аргументацією. Особливо негативну роль відіграли
так звані квазінаукові теорії, які до певної міри кидали тінь на всю науку
української діаспори. Проте, незважаючи на зазначені недоліки, слід визнати,
що саме у середовищі діаспори збереглися концептуальні засади української
історичної науки, які згодом дозволили повернутися до вивчення етногенезу
українців на новому науковому рівні.
Період 40-х – 60-х рр. ХХ ст. в історії зарубіжної україністики можна
охарактеризувати як переламний. Особливо це стосується гуманітарної сфери
й, зокрема, такої її галузі як націологія, що була тісно пов’язана із соціальними
та політичними процесами в середовищі української діаспори.
Міжвоєнний час у наукових центрах зарубіжного українства позначився
плідним і всебічним розвитком досліджень на тему змісту й сутності поняття
«нація». Інтерес до цієї теми був не випадковим. Він виник на тлі поразки
національно-визвольних змагань 1917–1922 рр., коли значна частина
інтелектуальної та політичної еліти України була вимушена залишити
батьківщину, але не залишала надії одного разу повернутися й відновити
втрачену державність на національному українському ґрунті. Свій суттєвий
відбиток наклало й завершення Першої світової війни, розпад континентальних
європейських імперій, а також практична реалізація права націй на
самовизначення народами Центральної Європи – поляками, угорцями, чехами
тощо. Багатьох інтелектуалів вводила в оману більшовицька національна
політика з її удаваною «коренізацією» та лицемірною ліворадикальною
демагогією. Надії, сподівання та мрії про відновлення української національної
195
державності та побудову в Україні справедливого суспільства проявилися у
численних ґрунтовних націологічних студіях Д. Донцова, В. Старосольського,
Ю. Бачинського, О. Бочковського та багатьох інших.
Однак страшні реалії сталінського терору, Друга світова війна, яка
поступово переросла у Холодну війну, та, врешті-решт, поразка
націоналістичного руху опору докорінно змінили інтелектуальний клімат в
українській діаспорі. Поряд із природною зміною поколінь, через нову хвилю
вимушеної еміграції відбувся приток до наукових центрів зарубіжного
українства свіжих сил, значну частину яких становили освічені кадри ОУНУПА, загартовані практикою національно-визвольної боротьби. Природно, що
новий соціально-політичний контекст призвів до зародження нових тенденцій в
націологічних дослідженнях.
Наприкінці 40-х – початку 60-х рр. ХХ ст. в українському
інтелектуальному середовищі продовжувалися дискусії щодо природи явища
нації. Частина дослідників продовжувала виходити з уявлення про націю як про
головний суб’єкт історичного процесу, органічну своєрідність, яка формує
світогляд населення, яке цю націю й складає. У працях дослідників кінця 40-х –
60-х рр. ХХ ст. виразно простежується як замість більшовизму головним
ворогом України та Європи починають сприйматися експансіоністські
прагнення власне російського народу. Загарбницька політика сталінського
СРСР виглядала тепер лише як черговий етап історичної російської експансії.
Водночас, було б неправильним вважати, що представники української
національної інтелігенції в еміграції виключно у Росії бачили причину усіх
нещасть українського народу. Навпаки, діаспорне середовище перебувало у
стані рефлексії, намагаючись відшукати відповіді на складні й болючі питання
чому український повстанський рух зазнав поразки й чому націоналістична ідея
не змогла згуртувати навколо себе весь український народ. Чимало авторів
шукали ці відповіді у самій природі націоналізму, який, будучи
дискредитованим режимами Гітлера та Муссоліні, стрімко втрачав
популярність у повоєнній Європі. У багатьох працях спостерігається намагання
196
відділити агресивний імперський націоналізм від націоналістичних рухів
поневолених народів.
Надія на перемогу у майбутньому допомагала українському
емігрантському середовищу підтримувати сили, розробляти сценарії та шляхи
відновлення України як незалежної держави. Для всіх було очевидно, що
досягнення цієї мети є можливим лише за умови ліквідації СРСР, дезінтеграції
або послаблення російської державності. На початку 50-х рр. ХХ ст., коли світ
ступив на шлях Холодної війни, в різних його куточках спалахували локальні
конфлікти й гонка озброєнь вже встигла набрати шалених обертів, в
інтелектуальному середовищі поступово вкорінювалася думка про неминучість
майбутньої війни між радянським блоком та західними державами. При всьому
розумінні можливих жахіть Третьої світової війни діячі української діаспори
плекали надію, що у гіпотетичному майбутньому конфлікті Україна зможе,
врешті-решт, здобути незалежність.
Майбутнє України діаспорні публіцисти й науковці бачили лише у
розбудові міцної держави на принципах націоналізму. Як свого часу
більшовики спромоглися за короткий проміжок часу згуртувати навколо своїх
ідей величезні маси населення, так і націоналізм мусить поглибити й поширити
свій вплив на українців. Водночас, мало місце й усвідомлення того факту, що
націоналістичну ідеологію необхідно адаптувати до нових умов, не допускаючи
крайнощів.
Одне із питань, яке намагалися вирішити діаспорні дослідники, полягало у
тому, у якій формі мала у майбутньому постати українська національна
державність. Більшість зарубіжних українців категорично не сприймала УРСР
як етносоціальний організм власне українського народу, цілком справедливо
вважаючи цю квазі-республіку маріонетковою адміністративною одиницею, яка
слугувала виключно для замилювання очей і створення ілюзії успішної
національної політики більшовиків. Водночас, деякі дослідники закликали до
прагматичного підходу у рамках якого у випадку розпаду СРСР Україна могла
197
скористатися цілком реальними правовими механізмами здобуття незалежності
та суверенітету.
У повоєнні десятиліття українська націологія у діаспорі здійснила значний
поступ як у теоретичному, так і практичному напрямках. У сфері теоретичних
розробок намітилася тенденція до надання переваги соціальному, а не
біологічному розумінню природи нації. Ця тенденція ввела українську
націологію у контекст розвитку конструктивістського та функціоналістського
підходів до вивчення нації. Можна стверджувати, що такі українські
дослідники як Б. Галайчук та Л. Ребет знаходилися в авангарді світової науки
про націю. У практичній площині діаспорні дослідники змогли у загальних
рисах спрогнозувати подальший історичний розвиток української нації. Як
показують події найновішої історії, чимало прогнозів щодо труднощів на
шляху боротьби України за незалежність справдилися. Це ще раз підкреслює
необхідність подальшого дослідження науково-публіцистичної спадщини
зарубіжних українських дослідників етнонаціональних явищ.
За радянських часів дослідження проблем нації та націогенезу були
відтворені у призмі тогочасної ідеології, що призвело до ізоляції радянського
наукового доробку та застою у питаннях об’єктивного висвітлення даної
проблеми. Лише за кордоном, де зазначена проблема не була табуйована,
виходили праці, присвячені як теоретичних питанням націогенезу та
націоналізму в цілому, так і відносно українських реалій. Так, вивчення
націотворчих процесів почалося у першій половині ХХ ст. і представлене
роботами Г. Кона, К. Гейза, Ф. Майнеке та ін., які вбачали в національних
рухах поширення нової політичної доктрини, основою якої була вимога про те,
що кожна етнокультурна спільнота повинна мати свою державу. Вчені
досліджували роль мови, етнокультури та народних традицій на процес
формування національної ідеології.
У другій половині ХХ ст. простежується зміна напряму в дослідженні
націотворчих процесів, коли на перший план виходять соціологічні та політичні
аспекти. А саме у працях М. Гроха, К. Дойча, Е. Геллнера та ін. можна знайти
198
тезу про те, що нації є молодими спільнотами, які виникли внаслідок переходу
від аграрного суспільства до урбанізованого, і саме нації створюють умови для
функціонування індустріального суспільства, і що нації синтезують такі
характеристики як мова, етнокультура, територія та релігія.
Надбання європейської теоретичної думки в сфері націогенезу та
націоналізму поступово почали використовуватися в процесі дослідження
націотворчих процесів в Україні. Останнім часом вийшла низка праць
іноземних вчених, де вивчається проблема становлення української нації. Ці
праці базуються на різних теоретико-методологічних підходах до розуміння
нації, а тому дають різне бачення процесу націотворення в Україні.
Із здобуттям Україною незалежності більшість вітчизняних вчених почали
відходити від концепції давньоруської народності та теорії про
пізньосередньовічне походження українців. Водночас окремі українські вчені
дещо видозмінило свої погляди на зазначену проблему та почали розглядати
давньоруську народність через призму культурно-політичної спільності, що
виникла в період існування Київської держави. Тому на сьогодні ми можемо
говорити про різні спроби адаптації застарілої концепції до новітніх реалій
сучасної науки. Але, на нашу думку, всі намагання подати давньоруську
народність як реальність, що існувала рівні носіїв елітарної культури (О. Моця),
чи через призму її існування як «уявленої спільноти» Б. Андерсона
(П. Толочко) приречені та не мають подальших наукових перспектив, оскільки
є атавізмом радянської наукової парадигми.
Питання націонегезу на сьогодні починає активно розроблятися
українськими вченими. Цікавий підхід до вказаної проблеми можна, зокрема,
простежити у працях І. Кресіної, Г. Касьянова, В. Масненка, В. Смолія,
М. Довбищенка, П. Саса та ін.
Проведений історіографічний аналіз свідчить, що в сучасній українській
історичній науці проблема походження й ранніх етапів етнічної історії
українців активно розробляється. Практично усі дослідники поділяють думку
про те, що на території сучасної України з найдавніших часів не було повної
199
зміни населення, тому культура українського народу так чи інакше увібрала у
себе елементи найвіддаленіших епох. Водночас, дискусійним залишається
питання про час відліку історії українського народу. У цьому питанні
домінують дві основні теорії. Згідно першої з них, праукраїнська спільність
почала формуватися в епоху Великого переселення народів на основі племен
антів і склавинів, а в епоху Київської Русі українці постають вже як
сформований етнос. Інша точка зору полягає у тому, що український етнос
сформувався в результаті розпаду давньоруської народності після ХІІІ ст. Існує
також компромісна точка зору, прихильники якої не заперечують існування
давньоруської народності, але наголошують, що її носієм був лише елітарний
прошарок населення Київської Русі. Загалом, жодна з концепцій на
сьогоднішній день не є домінуючою, але помітно, що саме ранньосередньовічна
версія походження українців здобуває дедалі більше прихильників серед
науковців.
Лише із здобуттям Україною незалежності поставлена нами проблема
почала комплексно вивчатися з урахуванням різних теоретико-методологічних
підходів до вивчення питань етногенезу. Українські вчені будуючи свої
концепції проводили історіографічний аналіз попередніх праць з цієї
проблематики. Незважаючи на це в сучасній історіографії ми можемо зустріти і
прихильників радянської концепції давньоруської народності і виведення
українців з трипільців чи більш давніх племен тим самим формуючи та
поширюючи нові міфи про предків українського народу. Що стосується
історіографічної складової, то сьогодні ми можемо спостерігати, що різні
науковців можуть використовувати одну і ту ж працю для підтвердження своїх
різних концепцій етногенезу українців. Тобто, сучасні науковці посилаючись на
праці М. Грушевського можуть обґрунтовувати як ранньосередньовічну теорію
етногенезу українського народу так і концепцію давньоруської народності. Це
пояснюється, тим що і на сьогодні поставлена проблема містить суттєву
політичну складову та моє використовуватися як ідеологічно зброя у боротьбі з
опонентами. Так, наприклад, сучасна російські та білоруські науковців навіть
200
не ставлять під сумнів концепцію давньоруської народності, оскільки вона
узгоджується із запитами суспільно-політичного характеру.
Не