ЕТНОСОЦІАЛЬНИЙ ВЕКТОР КУЛЬТУРНОЇ ПОЛІТИКИ УКРАЇНИ: СТРАТЕГІЧНІ ПРІОРИТЕТИ : Этносоциальный ВЕКТОР КУЛЬТУРНОЙ ПОЛИТИКИ УКРАИНЫ: СТРАТЕГИЧЕСКИЕ ПРИОРИТЕТЫ

ПОСЛЕДНИЕ НОВОСТИ

Бесплатное скачивание авторефератов
СКИДКА НА ДОСТАВКУ РАБОТ!
ВНИМАНИЕ АКЦИЯ! ДОСТАВКА ОТДЕЛЬНЫХ РАЗДЕЛОВ ДИССЕРТАЦИЙ!
Авторские отчисления 70%
Снижение цен на доставку работ 2002-2008 годов

 

ПОСЛЕДНИЕ ОТЗЫВЫ

Порядочные люди. Приятно работать. Хороший сайт.
Спасибо Сергей! Файлы получил. Отличная работа!!! Все быстро как всегда. Мне нравиться с Вами работать!!! Скоро снова буду обращаться.
Отличный сервис mydisser.com. Тут работают честные люди, быстро отвечают, и в случае ошибки, как это случилось со мной, возвращают деньги. В общем все четко и предельно просто. Если еще буду заказывать работы, то только на mydisser.com.
Мне рекомендовали этот сайт, теперь я также советую этот ресурс! Заказывала работу из каталога сайта, доставка осуществилась действительно оперативно, кроме того, ночью, менее чем через час после оплаты! Благодарю за честный профессионализм!
Здравствуйте! Благодарю за качественную и оперативную работу! Особенно поразило, что доставка работ из каталога сайта осуществляется даже в выходные дни. Рекомендую этот ресурс!



  • Название:
  • ЕТНОСОЦІАЛЬНИЙ ВЕКТОР КУЛЬТУРНОЇ ПОЛІТИКИ УКРАЇНИ: СТРАТЕГІЧНІ ПРІОРИТЕТИ
  • Альтернативное название:
  • Этносоциальный ВЕКТОР КУЛЬТУРНОЙ ПОЛИТИКИ УКРАИНЫ: СТРАТЕГИЧЕСКИЕ ПРИОРИТЕТЫ
  • Кол-во страниц:
  • 180
  • ВУЗ:
  • НАЦІОНАЛЬНИЙ ІНСТИТУТ СТРАТЕГІЧНИХ ДОСЛІДЖЕНЬ
  • Год защиты:
  • 2007
  • Краткое описание:
  • НАЦІОНАЛЬНИЙ ІНСТИТУТ СТРАТЕГІЧНИХ ДОСЛІДЖЕНЬ

    На правах рукопису


    Бакальчук Владислава Олегівна
    УДК 008.130.2

    ЕТНОСОЦІАЛЬНИЙ ВЕКТОР КУЛЬТУРНОЇ ПОЛІТИКИ УКРАЇНИ: СТРАТЕГІЧНІ ПРІОРИТЕТИ


    21.03.01 гуманітарна і політична безпека держави
    (філософські науки)


    Дисертація на здобуття наукового ступеня
    кандидата філософських наук


    Науковий керівник
    Крисаченко Валентин Семенович
    доктор філософських наук,
    професор



    Київ 2007








    ЗМІСТ
    ВСТУП.......................................................................................................3

    РОЗДІЛ 1 ТЕОРЕТИКО МЕТОДОЛОГІЧНІ ОСНОВИ КУЛЬТУРНОЇ ПОЛІТИКИ

    1.1. Концептуальні основи поняття культурна політика”............11
    1.2. Класифікація моделей культурної політики.........30
    1.3. Концептуальний аналіз культурної політики міжнародних організацій ..45

    РОЗДІЛ 2 СТРАТЕГІЧНІ ПРІОРИТЕТИ КУЛЬТУРНОЇ ПОЛІТИКИ УКРАЇНИ

    2.1. Вектор культурної політики України: етносоціальні чинники.......72
    2.2. Культурна політика України в динаміці глобалізаційних процесів.....103
    2.3. Гуманітарні аспекти культурного розвитку України........................127

    ВИСНОВКИ............160

    СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ..............................153







    ВСТУП

    Актуальність теми дослідження. В умовах розбудови незалежної національної держави вагомого значення має вивчення принципів ефективної культурної політики, яка б дала можливість активізувати потужний культуротворчий потенціал нації у процесі українського державотворення.
    Перед Україною постала проблема створення демократичної та правової держави, а також необхідність консолідації українського суспільства, відродження національної культури та становлення культурної ідентичності. Вирішення цих проблем лягло в основу культурної політики України. Етносоціальна багатоманітність культурного простору українського суспільства є системою складної організації із власною (історичною, структурною, світоглядною тощо) специфікою динаміки внутрішньосуспільних відносин. Внутрішні обставини та потреби культурного розвитку українського суспільства повинні враховуватись в державній культурній політиці України.
    Глобалізаційні процеси світового розвитку містять значні тенденції уніфікації культурного простору, ставлячи перед кожною національною державою проблему збереження власної культурної самобутності та підтримки культурної багатоманітності усередині суспільства. Розвиваються концептуальні основи культурної політики, що значною мірою впливають на напрям культурної політики кожної країни. Визначення поняття вектору (напрям, вісь) культурної політики кожної країни залежить від позиції держави по відношенню до так званих стратегічних дилем” опозиційних стратегічних пріоритетів, які і узгоджуються у векторі культурної політики. Культурна самобутність та культурна багатоманітність є тими стратегічними пріоритетами, що і визначають етносоціальний вектор державної культурної політики.
    Проблему збереження національних культур в умовах глобалізації розглядають у своїх працях Т.Адорно, С.Хантінґтон, Д.деВісон Хантер, Д.Гейтс, А.Перотті, Д.Бхагвати. Значний внесок в розробку принципів мультикультурної політики в Україні зробили вітчизняні науковці: Т.Денисова, І.Соломадін, С.Бондарук, С.Дрожжина. Розробці принципів державного регулювання у сфері масової культури, комерційного сектору культури присвячені праці О.Буценка, О.Гриценка, В.Солодовник. Різним аспектам глобалізаційних процесів (культурна експансія, соціокультурні конфлікти, протистояння етнокультур та дегуманізація культурного простору) торкаються у своїх працях В.Табачковський, Ф.Кессіді, О.Льовкіна, С.Павлов. Вагомий внесок у висвітлені різних аспектів впливу держави на розвиток культури становлять праці Ю.Римаренка, М.Степико, Б.Парахонського, І. Огородника, О.Гриценко, М.Стріхи, А.Леонової, Г.Чміль, С.Чукут, В.Карлової.
    Однак аналіз літературних джерел з теми дослідження вказує на відсутність комплексного вивчення етнокультурних та соціокультурних аспектів формування вектору культурної політики у досягненні її основних стратегічних пріоритетів. Дослідження у цьому напрямку повинне спиратись на культурну самобутність української нації як складової загальнолюдської культурної багатоманітності, сприяти демократизації та лібералізації державної культурної політики в Україні, враховувати виклики та можливості процесів глобалізації щодо розвитку національної культури, визначення гуманістичних аспектів безпеки національно-культурного простору держави.
    Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження проводилось в межах загальноінститутських проектів Національного інституту стратегічних досліджень Гуманітарний розвиток України: стан та перспективи” (2004 р.: номер державної реєстрації 0104u002640), Гуманітарні пріоритети суспільно-політичного розвитку України” (2005 р.: номер державної реєстрації 0105u001184), Гуманітарна політика держави на сучасному етапі” (2006р.: номер державної реєстрації 0106u2640) та проекту Щорічні оцінки суспільно-політичного та соціально-економічного розвитку України” (2006 р.: номер державної реєстрації 0106u002638).
    Метою дисертаційного дослідження є пошук оптимального вектору державної культурної політики у досягненні основних стратегічних пріоритетів етносоціального розвитку України.
    Реалізація поставленої мети зумовила постановку і розв’язання таких завдань:
    розглянути основні підходи до поняття культурна політика”;
    проаналізувати моделі культурної політики;
    визначити основні пріоритети культурної політики ЮНЕСКО, Ради Європи;
    проаналізувати стан державної та потенційні можливості суспільної (етносоціальної) складової культурної політики України;
    визначити стратегічні пріоритети культурної політики України в динаміці глобалізаційних процесів;
    обґрунтувати гуманітарну значимість етнокультурного розвитку як стратегічного пріоритету державної політики України.
    Об'єктом дисертаційного дослідження є культурна політика держави.
    Предмет дослідження етносоціальний вектор культурної політики України у досягненні основних стратегічних пріоритетів її розвитку.
    Методи дослідження. Вибір методів дослідження був обумовлений метою та завданнями дисертаційного дослідження, його об’єктом та предметом.
    Застосування діяльнісного підходу розкриває культуру як процес і простір людської екзистенції в її етносоціальній варіативності та дотичності до сфери політики. Функціональний підхід розкриває конструктивний потенціал культури як методу державного регулювання етносоціальних відносин у суспільстві, дав можливість розкрити конструктивну роль концепту культурна самобутність” в основі культурної політики держави як чинника консолідації етносоціальних культурних груп українського суспільства. Використання статистичних даних при проведенні дослідження дозволило дисертанту отримати низку кількісних та якісних показників, що засвідчують участь України у міжкультурних обмінах на світовій арені. Системно-структурний метод, використаний при аналізі культурної політики України в динаміці внутрішніх процесів та зовнішніх впливів, дає можливість розкрити феномен культури як сферу національних інтересів України, стратегію її суспільно-політичного розвитку. В процесі дисертаційного дослідження використовувався також метод порівняльного та семіотичного аналізу; аналіз даних відповідних соціологічних досліджень.
    Теоретичними підвалинами є наукові дослідження, присвячені загальним проблемам тенденцій розвитку культури та динаміки культурних процесів сучасності, філософії політики, культурної політики, етичних аспектів діяльності держави у сфері культури, гуманітарної та політичної безпеки держави. В ході дослідження використані документи Ради Європи та Організації Об’єднаних Націй. Проаналізовані законодавчі та нормативно-правові акти Верховної Ради України, Укази Президента України, Постанови Кабінету Міністрів.
    Наукова новизна одержаних результатів полягає у створенні цілісної концепції місця і ролі культурної політики у розбудові української держави на основі досвіду культурного державотворення протягом останнього століття.
    Наукова новизна дисертаційної роботи розкривається у таких теоретичних положеннях:
    запропонований комплексний підхід до поняття культурна політика”, засадничими основами якого повинні стати єдність теоретико-концептуального обґрунтування та методів реалізації культурної політики. Встановлено, що методи реалізації культурної політики є сутнісною складовою самого концепту культурна політика”, оскільки ними визначається його етичний вимір, моральні та правові парадигми рольових статусів суб’єктів культурної політики;
    на підставі існуючих класифікацій моделей культурної політики за критерієм ідеологічних доктрин та загальних показників узагальнено й проаналізовано три основні моделі культурної політики: державний протекціонізм, ринкова модель, модель партнерства. Модель партнерства в культурній політиці найбільш повно відповідає ліберально-демократичним цінностям, відповідно до яких культурна багатоманітність визнається як суспільна цінність, здійснюється орієнтація на розширення суб’єктного простору у процесі формування та реалізації культурної політики на основі дискурсу та компромісу сторін;
    визначено, що в основі стратегічних пріоритетів етносоціального розвитку як на національному, так і на світовому рівні є культурна самобутність як чинник мобілізації, репрезентації та становлення кожної нації, що передбачає процес збереження культурної спадщини, культурної багатоманітності та врахування культурних цілей розвитку певного суспільства, держави, нації. Основними принципами реалізації культурної політики є демократизація та децентралізація культурного управління як система розподілу повноважень між державним патерналізмом, місцевим самоврядуванням та ринковим сектором культури;
    визначено, що принципам культурного державотворення, які започаткувала українська держава, відповідає модель партнерства. Базові засади культурної політики в Україні відповідають основним принципам та стратегічним пріоритетам культурної політики міжнародних організацій. З’ясовано, що, хоча українська держава створила відповідне політико-правове поле для державної підтримки розвитку культури, суперечності у розподілі повноважень між гілками влади ускладнюють реалізацію основних стратегічних пріоритетів розвитку культури в Україні. Важливе значення має суспільна складова культурної політики України, оскільки етнокультурна та соціокультурної багатоманітності українського суспільства становлять джерело відтворення та творення культурної самобутності української нації;
    доведено, що розвиток національного ринкового сектору культури для України є можливістю рівноправної участі в міжнародному культурному обміні, динаміці світових культурних процесів та упередження антигуманітарної експансії в культурний простір українського суспільства. Національна культурна індустрія та вітчизняна культурна продукція нині є засобом та умовою розвитку української культури як на міжнародній арені, так і в межах культурного простору України;
    обґрунтовано, що розвиток та збереження культурної самобутності української нації має стратегічне значення щодо збереження гуманістичного вектору державної культурної політики, реалізації культурних прав українського народу на національне самовизначення, етнокультурних та соціокультурних груп українського суспільства, громадянина України. Культурна самобутність є складовою національної безпеки держави, оскільки є чинником суспільно-політичної консолідації суспільства.
    Практичне значення одержаних результатів дослідження полягає у пропозиціях вдосконалення процесу формування та реалізації культурної політики України: стимулюючи розвиток національного ринкового сектору культури, державна влада повинна проводити активну підтримку некомерційного сектору національної культури. Національна культурна самобутність повинна стати орієнтиром гуманітарного розвитку нації та суспільно-політичної консолідації українського суспільства. Відповідне положення запропоновано внести до Концепції національної безпеки України.
    Викладені в дисертації висновки і пропозиції можуть бути використані також у науково-дослідницькій сфері для подальшої розробки теоретичних і прикладних проблем, пов’язаних з темою дослідження; у навчальному процесі при викладанні курсів з філософії, культурології та політології, під час підготовки навчальних посібників з гуманітарних дисциплін.
    Особистий внесок здобувача. Викладені в дисертації положення, які складають новизну дослідження, є результатом самостійної роботи автора.
    Апробація результатів дослідження. Окремі положення та висновки дисертації були оприлюднені на науково-методичному семінарі для аспірантів Національного інституту стратегічних досліджень (К., 2004 р.), Міжнародній науковій конференції Етика і культура: актуальні проблеми у сфері культури” (К., 2004 р.), у роботі круглого столу” Національного інституту стратегічних досліджень за участю Української Всесвітньої Координаційної Ради Український соціум: соціально-політичні виміри” (К., 2004 р.), Міжнародній науково-практичній конференції Актуальні проблеми розвитку суспільства: історична спадщина, реалії та виклики ХХІ століття” (Луцьк, 2004 р.), у роботі перших Курасівських читань Етнополітична ситуація в Україні напередодні парламентських виборів” (К., 2005р.), на Міжнародній науково-практичній конференції Актуальні проблеми розвитку суспільства: історична спадщина, реалії та виклики ХХІ століття” (Луцьк, 2005 р.), Міжнародній науковій конференції ”Мораль та політика у сучасному світі” (Острог, 2006), Міжнародній науково-практичній конференції Актуальні проблеми розвитку суспільства: історична спадщина, реалії та виклики ХХІ століття” (Луцьк, 2006 р.), Всеукраїнській конференції Українського незалежного центру політичних досліджень Міжнаціональні взаємини в Україні: питання інформаційного простору” (К., 2006 р.), Міжнародній науково-практичній конференції Особливості євроінтеграційної політики України: політичні, економічні, соціальні, культурні, правові чинники” (Запоріжжя, 2006 р.).
    Публікації. Основні результати дослідження представлено у 13 наукових публікаціях, у тому числі 4 статті у фахових виданнях.

    Структура роботи. У відповідності з метою, поставленими завданнями та логікою дослідження, дисертаційне дослідження складається зі вступу, двох розділів, які об’єднують 6 підрозділів, висновків, списку літератури. Обсяг тексту 180 сторінок. Обсяг використаних джерел 242 найменувань.
  • Список литературы:
  • ВИСНОВКИ
    При формуванні та реалізації державної культурної політики вагоме значення має семантичне навантаження певного концепту культури: людиновимірність, джерело етносоціальної багатоманітності та самобутності її суб’єктів (людини, культурних груп, етносоціальних спільнот). Етносоціальна багатоманітність культури забезпечує наявність основних властивостей культури: невідчуженість, процесуальність та гуманістичний характер. Наслідком того, що культура є результатом становлення та простором взаємодії численних її суб’єктів, вона є дотичною до феномену суспільної влади, ідеології та політики. Сам феномен культурної політики є взаємодією суб’єктів культури в реалізації власних проектів культури, впливу на процеси в культурному житті певного суспільства. З факту багатоманітності суб’єктів культурного життя суспільства випливає проблема досягнення спільних (загальносуспільних) цілей. Сприяти підтримці та стабільності культурного розвитку, здійснювати регуляцію міжсуб’єктних взаємин у суспільстві покликана держава.
    Культурна політика держави є сукупністю принципів і норм, якими керується держава у своїй діяльності по збереженню, розвитку та поширенню культури, а також сама діяльність держави в сфері культури. Тому, культурна політика української держави повинна ґрунтуватись на теоретико-концептуальному обґрунтуванні стратегічних пріоритетів етносоціального розвитку та враховувати методи її реалізації.
    Взаємозв’язок певного проекту культури і методів її реалізації визначає і певні моделі культурної політики. На підставі існуючих класифікацій моделей культурної політики за критерієм ідеологічних доктрин та загальних показників визначено й проаналізовано три моделі культурної політики на основі рольових повноважень її основних суб’єктів, їх взаємодії, та методів реалізації культурної політики. Так концепція державного протекціонізму носить централізований характер культурної політики, при якій держава відіграє домінуюча роль. Культурна політика держави обґрунтовується як пропаганда національної ідеології та авторизація її цілісно нормативних засад. До центричної моделі культурної політики слід віднести підпорядкування єдиному суб’єкту культурної політики основного комплексу інструментів реалізації культурної політики.
    Ринкова модель культурної політики ґрунтується на процесі комерціалізації культури, в рамках якої відбувається зміщення культуротворчого процесу в бік виробництва та збуту культурної продукції. Основної мотивацією динаміки культурних процесів стає отримання прибутку та приватні інтереси основних суб’єктів культурної політики. Засобом ринкової культурної політики виступають процеси уніфікації культурного простору у формі масової культури. Оскільки ця уніфікація набула глобальних масштабів, вона отримала назву процесу глобалізації. У цьому процесі знищуються етнокультурні особливості слабких суспільств” під тиском експансії масової культури, яка за своєю сутністю є або над етнокультурною, або ж є відчуженою від етнокультури сильних суспільств”. Тотальне проникнення масової культури відбувається одночасно на усіх рівнях на індивідуальному, загальносуспільному та державницькому як загроза втрати власної (індивідуальної чи національної) культурної самобутності.
    Концепція партнерства альтернативний підхід до формування та реалізації культурної політики. Для неї характерні риси: пошук нових принципів взаємодії держави та суспільства, орієнтація на гуманістичний вимір культурної політики, розширення суб’єктного сектора культурної політики. Концептуальною основою цієї моделі культурної політики є усвідомлення людиновимірності культурного простору. Завдання і принцип культурної політики держави консолідація суб’єктів етносоціального простору культури. Їх залучення до процесу формування та реалізації культурної політики дозволяє досягти консенсусу інтересів різних сторін.
    Серед проаналізованих моделей культурної політики (державний протекціонізм, ринкова модель, модель партнерства) найбільшої уваги заслуговує та модель культурної політики, що відповідає етичним принципам відкритого суспільства” (К.Поппер), визнання культурної багатоманітності як суспільної цінності та консолідація суспільства та розширення суб’єктного сектора процесу формування та реалізації культурної політики.
    До основних стратегічних пріоритетів культурної політики таких міжнародних організацій, як ЮНЕСКО і Рада Європи, належить культурна самобутність як сукупність неповторних і незамінних цінностей, традицій і форм вираження народу, за допомогою яких він репрезентує себе у світовому співтоваристві; збереження культурної спадщини, що включає збереження не лише матеріальної, а й духовної культурної спадщини; врахування культурних цілей в стратегії розвитку кожної країни. Основою досягнення цих стратегічних пріоритетів є культурна демократія та децентралізація культурного управління, згідно яких, культурна політика є системою пропорціонування суб’єктних повноважень: центральна влада місцеве самоврядування; державна підтримка культури громадські ініціативи та комерційний сектор культури (індустрія культури). Держава як суб’єкт культурної політики, активізує та підтримує кожний з цих суб’єктних секторів культурного життя, формуючи з ними тісні партнерські відносини; культурна багатоманітність створення умов толерантного співіснування різних культурних груп, що становлять суспільство. Ці принципи культурної політики лежать в основі досягнення основних стратегічних пріоритетів етносоціального розвитку як на національному, так і світовому рівні збереження культурної самобутності та культурної багатоманітності націй.
    Українська держава започаткувала нові принципи культурного державотворення: відхід від державного тоталітаризму у сфері культури до часткового збереження державного патерналізму розвитку культури, а також ринкових та демократичних перетворень в динаміці культурних процесів українського суспільства. Цим принципам культурного державотворення в культурній політиці України відповідає модель партнерства. Розвиток базових засад культурної політики в Україні здійснюється відповідно до основних принципів культурної політики таких міжнародних організацій як ЮНЕСКО, Рада Європи Українська держава створила відповідне політико-правове поле для державної підтримки розвитку культури, проте суперечності у розподілі повноважень між гілками влади ускладнюють реалізацію основних стратегічних пріоритетів розвитку культури в Україні. Важливе значення має суспільна складова в культурній політиці України, оскільки етнокультурна та соціокультурна багатоманітність українського суспільства є джерелом відтворення та творення культурної самобутності української нації. Досягнення основних стратегічних пріоритетів етносоціального розвитку України передбачає становлення громадянського суспільства, розвиток місцевого самоврядування та громадських ініціатив. Державна культурна політика повинна попереджувати спроб монополізації національного культурного простору, здійснювати підтримку культури державотворчого етносу та слабких” культурних груп українського суспільства.
    Низька конкурентоспроможність національного культурного продукту на світовому ринку виробництва і збуту культурної продукції загрожує трансформацією національного культурного простору України у так звану буферну зону” інокультурної продукції. Нині культурна продукція є однією з основних форм міжкультурного обміну, засобом інокультурної експансії і засобом її протистояння. Стимулювання розвитку національних культурних індустрій як стратегічний напрям державної культурної політики України дасть можливість збільшити участь України в міжнародних культурних обмінах. Цей стратегічних напрям державної культурної політики повинен відбуватись паралельно з підтримкою некомерційного сектору національної культури.
    Одним із сприятливих можливостей для розвитку національної культурної політики в динаміці світових процесів розвитку культури є визначеність євроінтеграційного курсу України. Цей напрям державної культурної політики збільшує можливості забезпечення національних інтересів України на міжнародній арені шляхом співробітництва з європейськими та іншими міжнародними організаціями з питань культурної політики та формування національної культурної самобутності в системі європейських ціннісних координат.
    Розвиток та збереження культурної самобутності української нації має стратегічне значення щодо збереження гуманістичного вектору держаної культурної політики, реалізації культурних прав на доступ до культури і культурний розвиток українського народу, етнокультурних та соціокультурних груп українського суспільства, громадянина України. Національна культурна самобутність повинна бути внесеною у Закон України Про основи національної безпеки України” як чинник гуманітарного розвитку нації та суспільно-політичної консолідації українського суспільства.
    Зазначені положення визначають ефективність етносоціального вектору культурної політики у досягненні основних стратегічних пріоритетів державотворчого розвитку України: лібералізм демократія, державний патерналізм вільний ринок, культурна багатоманітність самобутність національної культури. Важливе значення в основі державної культурної політики має збереження балансу, який повинен проіснувати між охороною культурної багатоманітності і необхідної суспільної єдності в державі.









    СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

    1. Абанкина Т. Использование технологий фандрейзинга для развития городов // Экология культуры. Информационный бюллетень. Архангельск, 2001. №2 (22). С. 138155.
    2. Адорно Т. Диалектика просвещения. Философские фрагменты: Пер. с нем. М. СПб.: Медиум”, Ювента”, 1997. 311 с.
    3. Андерсон Б. Уявлені спільноти. Міркування щодо походження і поширення націоналізму: Пер. з анг. К.: Критика, 2001. 271 с.
    4. Андрущенко В. Гуманітарна політика України: методологія, теорія, практика // Сучасна українська політика: Політики і політологи про неї / Редкол.: М.Михальченко, В. Андрущенко, Ф. Рудич Київ, 2000. С. 197242.
    5. Арент Х. Між минулим і майбутнім: Пер. з анг. К.: ДУХ І ЛІТЕРА, 2002.321 с.
    6. Аристотель. Нікомахова етика. К.: АКВІЛОН-ПЛЮС, 2002. 479 с.
    7. Барт Р. Избранные работы. Семиотика. Поэтика. М.: Прогресс,1989. 615 с.
    8. Батищев Г.С. Универсалии культуры глубинного общения // http://www.countries.ru/library/questions/bat.htm
    9. Бахтин М.М. Архитектоника поступка //ARS NOVA. М.М.Бахтин. К.: Гнозиз”, 1999. С.183199.
    10. Библер В.С. Нравственность. Культура. Современность. М.: Знание, 1990. 64 с.
    11. Библер В.С. От наукоучения к логике культуры: Два философских введения в двадцать первый век. М.: Политиздат,1990. 413 с.
    12. Бичко І. Феномен діалектики: екзистенційний контекст //Філософські антропологічні студії’ 2001. К.: Стилос, 2001. С. 96105.
    13. Білорус О. Глобалізація і національна стратегія. К.: ВО Батьківщина,2001. 300 с.
    14. Богатырева Т.Г. Государство и культура в условиях глобальной динамики // Весник Московского университета. Серия18. Социология и политология. 2002.-№4. С. 6174.
    15. Богачов А. Герменевтика як філософія гуманітарного знання //Філософські антропологічні студії 2001. К.: Стилос, 2001. С .209222.
    16. Браун Д. Вступ до культурних індустрій // Діалог. Культурна політика: міжнародний досвід, теорія, практика. Інф.-анал. вісник. К, 2004. Січень березень. Вип. 4: Творчі індустрії і нова економіка: британський шлях. С. 7779.
    17. Бурдье П. Начала. Choses dites: Пер. с фр. М.: Socio Logos, 1994. 288 с.
    18. Бхагвати Д. В защиту глобализации: Пер. с. анг. М.: Ладомир, 2005. 448с.
    19. Быховская И.М., Гробачева В.В. Маргинальность социокультурная // Культурология ХХ век. Словарь. СПб.: Университетская книга, 1997. С. 258260.
    20. Валерстайн И. После либерализма: Пер. с анг. / Под. ред. Б.Ю. Кагарлицкого. М.: Едиториал УРСС, 2003. 256 с.
    21. Вебер М. Политика как призвание и профессия // Вебер М. Избранные произведения. М.: Прогресс,1990. С. 644706.
    22. Вебер М. Сенс свободи від оцінок” у соціальних науках // Вебер М. Соціологія. Загально історичні аналізи. Політика: Пер. з нім. К.: Основи, 1998р. С. 264309.
    23. Веселовський А. Зовнішньополітичні пріоритети в стратегії національної безпеки України // Стратегія національної безпеки України в контексті досвіду світової спільноти: Зб. ст. за матер. Міжнар. конф. К.: Сатсанг, 2001. С. 130133.
    24. Винниченко В. Відродження нації. К.: В-во політичної літератури України, 1990. Част. І. 348 с.
    25. Востряков Л. Модели культурной политики (кроскультурный анализ) // Общество и экономика. 2004. №1. С. 139178.
    26. Всемирная Декларация ЮНЕСКО по культурному многообразию // Всемирный доклад по культуре 2000. Культурное многообразие, конфликт и плюрализм. П.: ЮНЕСКО, М.: Изд. дом Магистр пресс, 2002. С.414415.
    27. Всемирная конференция по политике в области культуры (Мехико, 26 июля 6 августа 1982 г.). Заключительный доклад. Париж: ЮНЕСКО, 1982. 240 с.
    28. Всемирный доклад по культуре 2000. Культурное многообразие, конфликт и плюрализм. П.: ЮНЕСКО, М.: Изд. дом Магистр пресс, 2002. 416 с.
    29. Всеобщая декларация о культурном разнообразии. Генеральная конференция //http://wh.unesco.ru/text/cul-div-text.htm
    30. Всеобщая декларация прав человека // Права Человека. Международный билль о правах человека. Нью-Йорк: Организация Объединенных Наций, 1995. 58 с.
    31. Выступление г-на Амаду-Махтара М’Боу Генирального директора ЮНЕСКО на Всемирном симпозиуме по науке и культуре (Париж, 19 марта 1981г.). Париж: ЮНЕСКО, 1881. 2 с.
    32. Гаджиев К.С. Геополитика. М.: Международные отношения, 1997. 384 с.
    33. Гегель Г.В.Ф. Сочинения. М.: Издательство социально-экономической литературы, 1957. Том IV.Феноменология духа. 440с.
    34. Гегель. Философия духа. М., 1977. С. 65.
    35. Гелд Д., Мак-Ґрю Е. Ґлобалізація / антиґлобалізація: Пер. з анг. К.: К.І.С., 2004. 180 с.
    36. Гелнер Е. Нації та націоналізм. Націоналізм: Пер. з анг. К.: Таксон, 2003. 300с.
    37. Гердер И.Г. Идеи о философии истории человечества // Гердер И.Г. Избранные сочинения. М.: Ленинград: Государственное издательство художественной литературы, 1959. С.227273.
    38. Гілмен Чартренд Г., Макові К. Принцип ні відстані витягнутої руки” і культура: міжнародна перспектива минуле, сучасне і майбутнє // Діалог. Культурна політика: міжнародний досвід, теорія, практика. Інформаційно аналітичний вісник. К., 2004. Вип. 4. С. 5960.
    39. Глобалізація і безпека розвитку: Монографія / О.Г. Білорус, Д.Г.Лук’яненко та ін. К.: КНЕУ, 2001. 733 с.
    40. Гнатюк С.Л. Політика розвитку Української культури // Гуманітарна політика Української Держави в новітній період: Монографія / За ред. С.І. Здіорука. К.: НІСД, 2006. С. 159 170.
    41. Горлинський В.В. Безпека суспільства: ціннісний дискурс // Стратегічна панорама. 2005. №3. С. 2637
    42. Гриценко О. Своя мудрість”: національні ідеології та громадянська релігія” в Україні. К.: УЦКД, 1998. 184 с.
    43. Гриценко О. Між глобальним та національним // Критика. 2000. Червень. С. 813.
    44. Гриценко О., Солодовник В. Пророки, пірати, політики і публіка. Культурні індустрії й державна політика в сучасній Україні / Наук. ред. Кілієвич О. К.: К.І.С.”, 2003. 168с.
    45. Гриценко О.А., Солодовник В.В. Аналіз досвіду державного протекціонізму щодо вітчизняних культурних індустрій у світі й в Україні та розробка відповідних рекомендацій // http://www.culturalstudies.in.ua/zv_2003_3.php
    46. Громыко Ю. Современное понятие безопасности // Российское аналитическое обозрение №3, 1996 // http://www.df.ru/~metuniv/rao/96-3/grom2.htm
    47. Грушевський М. Наша політика. Дрогобич: Коло, 2003. 244 с.
    48. Губерський Л.В., Андрущенко В.П., Михальченко М.І. Культура. Ідеологія. Особистість.: Методолого-світоглядний аналіз . К.: Знання України, 2002. 578с.
    49. Дарендорф Р. Современный социальный конфликт. Очерк политики свободы: Пер. с нем. М.: Рос. пол. энциклопедия (РОССПЭН), 2002. 288 с.
    50. Дашутін Г. Гуманізація політичного процесу, як мета політичної модернізації України // Сучасна українська політика: Політики і політологи про неї / Редкол.: М. Михальченко, В. Андрущенко, Ф. Рудич Київ, 2000. С. 161173.
    51. Декларація Мультикультурне суспільство та європейська культурна ідентичність” / Рада Європи. Конференція європейських міністрів, відповідальних за питання культури "Мультикультурне суспільство: виклик культурній політиці" Палермо (Італія, 2526 квітня 1990 року) // http://www.coe.kiev.ua/docs/km/conf6.htm
    52. Дерріда Ж. Привиди Маркса. Х.: ОКО, 2000. 270 с.
    53. Дзюба І. Інтернаціоналізм чи русифікація? К.: КМ Acadamia, 1998. 276 с.
    54. Дзюба І. Між культурою і політикою. К.: Сфера, 1998. 373с.
    55. Дзюба І. Українська культура як майбутнє нації // Біблія і культура: Зб. наук. праць. Чернівці: Рута, 2001. Вип.3. С. 918.
    56. Донцов Д. Націоналізм // Донців Д. Твори. Львів: Кальварія, 2001. Т.1: Геополітичні та ідеологічні праці. С. 243426.
    57. Драгичевич-Шешич М., Стойкович Б. Модели культурной политики // Драгичевич-Шешич М., Стойкович Б. Культура: менеджмент, анимация, маркетинг 2000 //www.culturalmanagement.ru/books/62
    58. Драгоманов М. Чудацькі думки про українську справу. К.: Вид. дім Т-ва на вірі Криниця”, 1913. 160 с.
    59. Дрожжина С.В. Культурна політика сучасної полікультурної України. Донецьк: Дон ДУЕТ, 2005. 196 с.
    60. Дрожжина С.В. Культурна політика як проблема сучасного соціокультурного процесу. Автореф. дис. канд. філос. наук. Донецьк, 2004. 23с.
    61. Дудинский Л.С. Плюрализм // Новейший философский словарь / Сост. А.А.Грицианов. Минск: Изд-во В.М. Скакун, 1999. С. 525.
    62. Ерасов Б.С. Социальная культурология. М.: АспектПресс, 2000. 591с.
    63. Європейська конвенція про кінематографічну продукцію спільного виробництва (ETS No 147) // Збірка договорів Ради Європи Українська версія. К.: Парламентське видавництво, 2000. С. 273286.
    64. Європейська конвенція про транскордонне телебачення (Страсбург, 5 травня 1989 р.) // Збірка договорів Ради Європи Українська версія. К.: Парламентське видавництво, 2000. С. 319340.
    65. Європейська культурна конвенція. Париж, 19 грудня 1954 рік // Зб. договорів Ради Європи. Укр. версія. К.: Парламентське видавництво, 2000. С.229234.
    66. Єфименко Г.Г. Національно культурна політика ВКП щодо радянської України (1932 1938 рр.). К.: Ін-т. іст. Укр., 2001 304 с.
    67. Жидков В.С. Перестройка системы управления в сфере культуры. М., 1988. 153 с.
    68. Жидков В.С., Соколов К.Б. Искусство и картина мира. СПб.: Алетейя, 2003. 464 с.
    69. Забужко О. Сьогоднішня Україна не усвідомлює себе як автономну, суверенну, культурну націю // Культура не розкіш. Зб. інтерв’ю. К.: Вид. дім Дмитра Бугало, 2005. С.2933.
    70. Заключительный доклад целевой группы по анализе роли ЮНЕСКО в ХХI веке На пути мира и безопасности в ХХI веке: задачи и возможности гуманизации процесса глобализации”. П.: ЮНЕСКО, 2000. 32 с.
    71. Закон України Про Концепцію державної політики в галузі культури на 2005-2007 роки” // Відомості Верховної Ради (ВВР). 2003. N39. С. 264. // zakon1.rada.gov.ua.
    72. Закон України Про основи національної безпеки України” // Відомості Верховної Ради (ВВР). 2003. N39. С. 351. // zakon1.rada.gov.ua.
    73. Закон України Про вивезення, ввезення та повернення культурних цінностей” / Відомості Верховної Ради (ВВР), 1999, N 48, ст.405 // zakon1.rada.gov.ua.
    74. Закон України Про охорону культурної спадщини”: Закон вiд 08.06.2000 № 1805-III / Верховна Рада України // zakon.rada.gov.ua
    75. Здіорук С.І. Гуманітарна політика як чинник поступу Української нації // Гуманітарна політика Української Держави в новітній період: Монографія / За ред. С.І. Здіорука. К.: НІСД, 2006. С. 12 37.
    76. Здіорук С.І., Парахонський Б.О., Валевський О.Л. Стратегічні аспекти національно культурної політики України. Серія Наукові доповіді”. К.: НІСД, 1995. Вип.48. 75 с.
    77. Зиммель Г. Избранное. М.: Юрист, 1996. Т.1. Философия культуры. 691 с.
    78. Злобин Н.С. Человек субъект культурно-исторического процесса // Проблемы философии культуры. М.: Мысль, 1984. С.81131.
    79. Использование культурной политики с целью развития. Документ межгосударственной конференции // Культурная политика в Европе: выбор стратегии и ориентиры. Сб. материалов. / Сост. Е.И. Кузьмин, В.Р.Фирсов. М.: Изд-во Либерия, 2002. 240 с.
    80. Іщенко Ю. Діалектика і толерантність (Сократ versus Геракліт) //Філософські антропологічні студії’ 2001. К.: Стилос, 2001. С. 223238.
    81. Кант И. Основы метафизики нравственности. М.: Мысль, 1999. 1472 с.
    82. Карлова В.В. Державна політика у сфері культури: сутність та особливості реалізації в сучасних умовах. Автореф. дис. канд. наук з держ. упр. К., 2003. 20с.
    83. Карпухин А. Культурная политика России: цели и способы реализации // Соціально политический журнал. 1996. №1 С.4456.
    84. Кафарський В. Нація і держава: Культура, Ідеологія, Духовність. Івано-Франківськ: Нова Зоря, 1999. 333 с.
    85. Кин Д. Демократия и гражданское общество: Пер. с анг. М.: Прогресс-Традиция, 2001. 400 с.
    86. Конвенция об охране и поощрения форм культурного разнообразия. Париж: ЮНЕСКО, 2005. 20 с.
    87. Кондаков И.В. Самосознание культуры на рубеже тысячелетий //Общественные науки и современность. 2001. №4. С.138148.
    88. Конституція України: Із змінами та доповненнями, внесеними Законом України від 8 грудня 2004 року № 2222 - ІV К.: Аналітика, 2006. 64 с.
    89. Коэн Э. Глобализация и культурное разнообразие // Всемирный доклад по культуре 2000. Культурное многообразие, конфликт и плюрализм. П.: ЮНЕСКО, М.: Изд. дом Магистр пресс, 2002. 413 с.
    90. Кравченко А.И. Культурология: Учебное пособие для вузов. М.: Академический проект, 2001. 489 с.
    91. Криза культури. Матеріали парламентських слухань у Верховній раді України 5 листопада 2003 року. К.: Парламентське видавництво, 2004. 104 с.
    92. Кримський С. Колізії цивілізаційного вибору в посттоталітарній Україні // Філософські антропологічні студії’2000 К.: Стилос, 2000. С. 3743.
    93. Кримський С.Б. Софія київська. Ефект високого неба // Дві Русі; Україна incognita. К.: Факт, 2003. 495 с.
    94. Крисаченко В. Динаміка населення: популяційні, етнічні та глобальні виміри. К.: НІСД, 2005. 366 с.
    95. Крисаченко В.С. Етнічна структура українського суспільства // Стратегічна панорама. 2004. №4. С.108118.
    96. Крисаченко В.С. Сутнісні риси українського етносу // Крисаченко В.С., Степико М. Т. Власюк О.С. та ін. Українська політична нація: генеза, стан, перспективи / За ред. В.С. Крисаченка. К.: НІСД, 2004. С. 88106.
    97. Крисаченко В.С., Хилько М.І. Екологія. Культура. Політика: Концептуальні засади сучасного розвитку. К.: Знання, 2001. 598 с.
    98. Крымский С.Б. Философия как путь человечества и надежды. К.: Курс, 2000. 308 с.
    99. Культура (1990 2005 рр.) // http://www.ukrstat.gov.ua/ 2006.
    100. Культура в законі: Стан та проблеми правового регулювання в Україні / За ред. О. Гриценка. К.: УЦКД, 1998. 104 с.
    101. Культура и развитие человека: (очерк философско методологических проблем) / В.П. Иванов, В.П. Козловский, Е.К. Быстрицкий и др. К.: Наукова думка, 1989. 320 с.
    102. Культура, творчество, человек. М., 1970. 272 с.
    103. Культурна політика задля розвитку. Проект STAGE, 5-й Міністерський колоквіум. Україна, Київ, 1516 вересня 2005 //http://www.stage5.org.ua/ kyiv.jsp
    104. Культурная политика и гуманитарные технологии // http://worvik.com/beldemo/V15D.htm
    105. Культурная политика России. История и современность. Два взгляда на одну проблему / Отв. И.А. Бутенко, К.Э. Разлогов. М.: Либерия, 1998. 296 с.
    106. Культурне будівництво в Українській РСР 1928 червень 1941 рр.: Зб. документів / Відп. ред. Ю.Ю. Кондуфор. К.: Наукова думка, 1986. 415 с.
    107. Культурное строительство и культурна политика европейских социалистических стран // Культурное строительство и культурна политика зарубежных стран. Реф. сб. М.: Информ. центр по проблемам культуры и искусства, 1975. Вып.12. 91 с.
    108. Лалл Д. Мас медіа, комунікація, культура. Глобальний підхід: Пер. з анг. К.: К.І.С., 2002. 264 с.
    109. Левинас Э. Время и другой. Гуманизм другого человека. СПб.: Высшая религиозно-философская школа, 1999. 265 с.
    110. Левинас Э. Избранное: Тотальность и Бесконечность. М.; СПб.: Университетская книга, 2000. 416 с.
    111. Лимбурские принципы осуществления пакта об экономических, социальных и культурных прав. Маастрихстские руководящие принципы, касающиеся нарушен
  • Стоимость доставки:
  • 100.00 грн


ПОИСК ДИССЕРТАЦИИ, АВТОРЕФЕРАТА ИЛИ СТАТЬИ


Доставка любой диссертации из России и Украины