Добровольська Вікторія Василівна Інформаційно-документаційне забезпечення розвитку соціокомунікаційного простору культури України в епоху цифрового суспільства : Добровольская Виктория Васильевна Информационно-документационное обеспечение развития социокомуникацийного пространства культуры Украины в эпоху цифрового общества Dobrovolska Viktoriya Vasylivna Information and documentation support of the development of the socio-communicative space of culture of Ukraine in the era of digital society

Краткое описание

Добровольська Вікторія Василівна, доцент кафедри культурології та інформаційних комунікацій, Національна академія керівних кадрів культури і мистецтв. Назва дисертації: «Інформаційно-документаційне забезпечення розвитку соціокомунікаційного простору культури України в епоху цифрового суспільства». Шифр та назва спеціальності 27.00.02 документознавство, архівознавство. Спецрада Д 26.165.01 Національної бібліотеки України імені В.І.Вернадського

МІНІСТЕРСТВО КУЛЬТУРИ ТА ІНФОРМАЦІЙНОЇ ПОЛІТИКИ УКРАЇНИ НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ КЕРІВНИХ КАДРІВ КУЛЬТУРИ І МИСТЕЦТВ
Вікторія Добровольська
ІНФОРМАЦІИНО-ДОКУМЕНТАЦІИНЕ
ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ РОЗВИТКУ
СОЦІОКОМУНІКАЦІЙНОГО
ПРОСТОРУ КУЛЬТУРИ
В УКРАЇНІ
МОНОГРАФІЯ
НАКККіМ Київ 2020 
УДК 002:[008:351.85](477) Д 56
Рекомендовано до друку вченою радою
Національної академії керівних кадрів культури і мистецтв
(Протокол № 8 від 25 лютого 2020 року)
Рецензенти:
Збанацька Оксана Миколаївна, доктор наук із соціальних комунікацій, доцент, доцент кафедри культурології та інформаційних комунікацій Національної академії керівних кадрів культури і мистецтв;
Лобузіна Катерина Віленті'ївна, доктор наук із соціальних комунікацій, с. н. с, директор Інституту інформаційних технологій Національної бібліотеки України імені В. І. Вернадського;
Пелещишин Андрій Миколайович, доктор технічних наук, професор, завідувач кафедри соціальних комунікацій та інформаційної діяльності Національного університету «Львівська політехніка».
Відповідальний редактор:
Литвин Сергій Харитонович, доктор історичних наук, професор.
Науковий консультант:
Дубровіна Любов Андріївна, доктор історичних наук, професор, член-кореспондент Національної академії наук України.
Добровольська Вікторія
Д 56 Інформаційно-документаційне забезпечення розви¬
тку соціокомунікаційного простору культури в Україні :
монографія / Вікторія Добровольська. - Київ : НАКККіМ, 2020. - 352 с.
ISBN 978-966-452-305-6
Представлено результати комплексного дослідження інформа- ційно-документаційного забезпечення розвитку соціокомунікаційного простору культури в Україні. Обґрунтовано принципи формування цифрового культурного простору України та окреслено перспективи розвитку документальних цифрових систем культурної спадщини у соціокомунікаційному просторі культури України.
Для дослідників у галузі соціальних комунікацій, інформаційної діяльності, бібіліотекознавства, архівознавства, документознавства та суміжних галузей знань.
УДК 002:[008:351.85](477)
© Добровольська В. В., 2020. © НАКККіМ, 2020.
ЗМІСТ
Умовні позначення та скорочення 5
ПЕРЕДМОВА 8
РОЗДІЛ І. СТАН НАУКОВОЇ РОЗРОБЛЕНОСТІ ПРОБЛЕМИ ТА ДЖЕРЕЛЬНА БАЗА ДОСЛІДЖЕННЯ 18
1.1. Генеза наукових поглядів на трактування культури 18
1.2. Документаційне забезпечення управління в галузі
культури як документознавча проблема 30
1.3. Комунікаційний простір культури в контексті теорії
соціальних комунікацій 45
1.4. Теоретико-методологічні засади дослідження
соціокомунікаційного простору культури 53
РОЗДІЛ ІІ. РОЗВИТОК УПРАВЛІННЯ КУЛЬТУРОЮ В МЕРЕЖЕВОМУ СУСПІЛЬСТВІ, ДОСВІД ПРОВІДНИХ ЗАХІДНИХ ДЕРЖАВ У СТВОРЕННІ ЦИФРОВОГО ФОНДУ ДОКУМЕНТАЦІЇ КУЛЬТУРНОЇ СПАДЩИНИ 76
2.1. Державна політика в галузі культури України 76
2.2. Культурні пам’ятки - особлива сфера опікування
держави: реєстрація, облік, забезпечення збереження 105
2.3. Сучасні тенденції розвитку інформаційно-
комунікаційного простору культури в Україні 130
2.4. Міжнародний досвід провідних західних держав
у регулюванні культурної політики та створенні цифрового фонду документації культурної спадщини 137
РОЗДІЛ ІІІ. ЗАКЛАДИ КУЛЬТУРИ ЯК СУБ’ЄКТИ КОМУНІКАЦІЙНОЇ ВЗАЄМОДІЇ У СОЦІОКОМУНІКАЦІЙНОМУ ПРОСТОРІ 164
3.1. Інформаційна діяльність та формування суспільного
інформаційного образу закладів культури в спільнотах соціальних мереж 164
3.2. Інформаційні ресурси історико-культурної сфери
в мережі Інтернет 176
3.3. Вікіпедія як інструмент документування явищ соціально-культурної сфери 183
РОЗДІЛ IV. ФОРМУВАННЯ ЦИФРОВОГО КУЛЬТУРНОГО ПРОСТОРУ УКРАЇНИ 194
4.1. Створення культурологічного довідкового
консолідованого інформаційного ресурсу 194
4.2. Підґрунтя відбору цифрових об’єктів історико-
культурної спадщини 199
4.3. Засади збереження цифрової культурної спадщини 211
4.4. Цифрові ресурси культурної спадщини України 219
РОЗДІЛ V. ДОКУМЕНТАЛЬНІ ЦИФРОВІ СИСТЕМИ КУЛЬТУРНОЇ СПАДЩИНИ В СОЦІАЛЬНИХ КОМУНІКАЦІЯХ УКРАЇНИ: НОВА ЦИФРОВА РЕАЛЬНІСТЬ КУЛЬТУРНОГО ПРОСТОРУ 243
5.1. Інформаційний простір культури у цифрову епоху:
інформаційне середовище, цифрова культура, цифрові ресурси, інформаційні взаємодії - концептуальні підходи 243
5.2. Електронна бібліотека «Культура України» 262
5.3. Зведений каталог оцифрованих видань публічних
бібліотек України 275
5.4. Електронна бібліотека «Україніка» - портал знань
про Україну 284
ПІСЛЯМОВА 294
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ 303
Умовні позначення та скорочення
АБМ - архіви, бібліотеки, музеї;
БД - база даних;
ВНДІДАС - Всесоюзний науково-дослідний інститут документознавства та архівної справи;
ГУРТ - Громадське українське радіо і телебачення;
ДНБ - державна наукова бібліотека;
ДЗУ - документаційне забезпечення управління;
ДКУД - Державний класифікатор управлінської документації;
ДРНКН - Державний реєстр національного культурного надбання; ДРНП - Державний реєстр нерухомих пам’яток;
ЕБ - електронна бібліотека;
ЕЦП - електронний цифровий підпис;
ЄС - Європейський Союз;
ЗВО - заклад вищої освіти;
ІКТ - інформаційно-комунікативні технології;
КЕД - керування електронною документацією;
МРА - Міжнародна рада архівів;
НАН України - Національна академія наук України;
НАФ - Національний архівний фонд;
НБУ ім. Ярослава Мудрого - Національна бібліотека України імені Ярослава Мудрого;
НБУВ - Національна бібліотека України імені В.І. Вернадського;
НКС - нематеріальна культурна спадщина;
НТУУ «КПІ» - Національний технічний університет України
«Київський політехнічний інститут імені Ігоря Сікорського»;
ОБ - обласна бібліотека;
ОДА - обласна державна адміністрація;
ООН - Організація Об’єднаних Націй;
ОУНБ імені Д. І. Чижевського - Обласна універсальна наукова бібліотека імені Д. І. Чижевського ССІ - соціальні середовища Інтернету;
Укрінформ - Українське національне інформаційне агентство;
УДІКС - Український державний інститут культурної спадщини;
УДК - універсальна десяткова класифікація;
УІС - Українська інформаційна служба в Лондоні;
УНДІАСД - Український науково-дослідний інститут архівної справи та документознавства;
УЦКД - Український центр культурних досліджень;
ФРН - Федеративна Республіка Німеччина;
ЦЕПК - Центральна експертно-перевірна комісія;
ЮНЕСКО - Організація Об’єднаних Націй з питань освіти, науки і куль¬тури (United Nations Educational, Scientific and Cultural Organization);
CASL - Council of Australian State Libraries (Рада австралійських державних бібліотек);
CCO - Cataloging Cultural Objects (каталогізація об’єктів культури);
CDNL - Conference on Directors of National Libraries (Конференція директорів національних бібліотек);
CDWA - Categories for the Description of Works of Art (категорії опису творів мистецтва);
DC - Dublin Core (Дублінське ядро);
DC - Digital Curation (цифрове кураторство);
DCMI - Dublin Core Metadata Initiative (Ініціатива метаданих Дублінського ядра);
DG CONNECT - European Commission Directorate General
for Communications Networks, Content & Technology (Європейська комісія з питань мереж зв’язку, контенту і технологій);
EAD - Encoded Archival Description (кодований архівний опис);
ICA - International Council on Archives (Міжнародна рада архівів);
ICOM - International Council of Museums (Міжнародна рада музеїв);
IFLA - International Federation of Library Associations and Institutions (Міжнародна федерація бібліотечних асоціацій та установ);
IIPC - International Internet Preservation Consortium (Міжнародний консорціум збереження Інтернету);
ISAAR (CPF) - International Standard Archival Authority Record for Corpo¬rate Bodies, Persons and Families (Міжнародний стандарт для ство¬рення архівних авторитетних записів для організацій, осіб та сімей);
ISAD(G) - General International Standard Archival Description (Міжнародний стандарт архівного опису);
^O - International Organization for Standardization (Міжнародна організація зі стандартизації);
LAM - Library, Archive, Museum (бібліотеки, архіви, музеї);
MARC - MAchine Readable Cataloguing (формат машиночитаної каталогізації);
METS - Metadata Encoding and Transmission Standard (Стандарт метаданих кодування і передачі даних);
MODS - Metadata Object Description Schema (Стандарт метаданих описування об’єктів);
NARA - National Archives and Records Administration (Адміністрація національних архівів і документації);
NHPRC - National Historical Publications and Records Commission (Національна комісія історичних публікацій і документів);
PREMIS - Preservation Metadata: Implementation Strategies (Метадані збереження: стратегія впровадження);
UNIMARC - UNIversal MAchine Readable Cataloging (Міжнародний формат машиночитаної каталогізації);
VRA Core - Visual Resoures Associations Core (Базова схема Асоціації візуальних ресурсів);
WDL - World Digital Library (Всесвітня цифрова бібліотека).
ПЕРЕДМОВА
Г
алузь культури як об’єкт дослідження є надзвичайно важли¬вою для національної держави, що прагне самостійного роз¬витку, оскільки її значення зумовлено розумінням сутності культури в розвитку інтелектуального й духовного потенціалу суспільства, формування свідомості людини та її менталітету. Українська культура є загальнонаціональною і водночас має яскраво виражені особливості, що й визначають її національну презентацію та вікову історію.
Сьогодні українська культура, завдяки постійному удоско-наленню інформаційних технологій, розвивається в епоху над-звичайно прискореного процесу глобалізації, розширення зон впливу на її структуру, функції, комунікаційні можливості. Саме тому дослідження соціокомунікаційного простору культури в Україні та інформаційно-документаційного забезпечення його розвитку є актуальним не лише для культурології як науки, а й для низки інших наукових дисциплін, передусім сучасного зага-льного документознавства, що охоплює сферу архівознавства, бібліотекознавства, музеєзнавства, інформологію тощо. У су-часному цифровому суспільстві відбувається трансформація документальних ресурсів культури, видозмінюються її форми, види і засоби репрезентації, що значно розширюють культурний простір. Трансформація документних систем вимагає нових ме-тодів управління ними, урахування сучасних форм і методів ре-гулювання інформаційно-документаційного забезпечення в сис-темі культури. Цей процес потребує наукового аналізу, оцінки стану й осмислення перспективного розвитку культурного прос-тору, його інформаційно-документаційного забезпечення з огля¬ду на регуляторну функцію держави.
Оскільки поняття «документ» має поліфункціональний ха-рактер і кожен документ має конкретну природу, то узагальнен¬ня його видів і форм є складним процесом. Зазначимо також, що в загальному контексті документ виконує багато соціальних фу-нкцій, пов’язаних із його походженням, фіксацією інформації, її змістом та адресним спрямування, залежно від мети його ство-рення і предметної галузі функціонування.
Управлінська документація спрямована на регулювання суспільних відносин з боку держави за допомогою системи до-кументів, що забезпечують цей процес. Однак втрата оператив-ного значення документа та його переміщення у сферу архівного зберігання не означає нівелювання його соціальної ролі: він на-буває меморіальної функції, значення історико-культурного джерела й стає об’єктом науки. Ресурси документа стають істо- рико-культурною документальною спадщиною, яку використо-вують як багатоаспектне джерело для формування менталітету та національної свідомості людини, що здійснює значний вплив на стабілізацію основних засад соціуму, його історичної пам’яті, а за своїм змістом він відображає різні ретроспективні аспекти розвитку держави. Історико-культурна документальна спадщина сприяє подальшому розвитку культури суспільства, оскільки є її вагомим компонентом. Тобто, будь-який документ ніколи не втрачає свого інформаційно-комунікаційного характеру, а його системи є часткою соціокультурного простору.
У сфері культури циркулює багато документів, що не під-падають під поняття управлінської документації, однак вони є також об’єктом чи суб’єктом управління залежно від мети управлінської діяльності. Варто зазначити, що основу офіційної документації становить ділова документація, тобто сукупність створюваних та отримуваних установою, організацією, підпри-ємством документів, які фіксують інформацію про правові, еко-номічні, специфічні функціональні в галузі або установі відно-сини та мають юридичну силу.
Водночас специфічною особливістю цієї галузі є те, що іс-нує ще й значна кількість неофіційних, творчих документів, які спродуковані особливим творчим складником суспільства; вони відображають розвиток особистісного компонента суспільства в науці, культурі, мистецтві та є об’єктом приватного колекціону-вання. Ці твори мистецтва і культури як культурний продукт також стали об’єктом охорони, опікування та підтримки держа-вою, організації державного обліку та сприяння передачі на державне зберігання. Вони є частиною Національного архівного фонду, національного Музейного фонду України, Національного бібліотечного фонду та регулюються чинним законодавством держави. Крім того, твори мистецтва і культури стають колек-ційним складником таких культурних закладів, як бібліотеки, архіви та музеї, творчі об’єднання і колективи й долучаються до інформаційно-документаційної системи, яка також є опосеред-кованою часткою інформаційно-документаційного забезпечення галузі. Ці продукти культурної спадщини також фіксують, облі-ковують; вони підлягають охороні державою після відповідного документування - описування, обліку та зберігання.
Ускладнення культуротворчого процесу в Україні, повіль-ність входження до культурного європейського й світового про-стору потребує не лише фінансування, а й якісно нового рівня інформаційно-документаційного забезпечення галузі та значно¬го його розширення, незмінним складником якого є формування та репрезентація культурної спадщини і культурних цінностей. Цей процес має бути комунікаційно-орієнтованим, сприяти ком-плексному задоволенню найрізноманітніших культурних потреб менеджерів культури та її користувачів як членів суспільства і бути забезпеченим відповідною документацією.
Галузь культури є специфічною сферою виробництва, спожи¬вання та обміну культурного продукту, що створює простір соціо- культурної практики, залучає населення до культурних цінностей.
Останнім часом культурні цінності держави загалом стали об’єктом обліку й охорони в спеціальних зведених державних реєстрах, що є однією з форм централізації культурологічної інформації в умовах децентралізації влади. Така діяльність та¬кож забезпечується низкою нормативно-правової документації, яка ще перебуває в початковому стані. Особливим надбанням органів виконавчої влади має стати формування інтегрованого та комплексного цифрового ресурсу культурної спадщини, який згодом також може бути частиною управлінських технологій Міністерства культури України, розроблення відповідного ме-тодичного та документаційного забезпечення численних інфор-маційно-комунікаційних систем і ресурсів установ культури державної, комунальної та приватної власності.
Сучасне суспільство має нову специфічну особливість пері¬оду глобалізацій інформації та технологій. Нині сформувався принципово новий комунікаційний простір культури, який не за¬лежить від ідеології, релігії, культури, національності й обумовлює реальну поведінку особистості. Таке інформаційне середовище є новою формою культури, у якій комунікація стає своєрідним спо¬собом існування людей, і має як позитивні, так і негативні наслідки для самої культури. Керування культурними процесами в цій ситу¬ації надзвичайно складне, воно потребує проведення аналітичних і прогностичних досліджень, чутливого реагування на негативні зміни тощо. Крім того, дослідження нового простору культури є нагальною потребою державного управління, що має здійснюва¬тись за допомогою документознавства. Це потребує розвитку від¬повідних теоретичних засад інформаційно-документаційного за¬безпечення, об’єктивно викликаного тенденціями в галузі культу¬ри, і заслуговує на спеціальне наукове дослідження.
Предметом нашого дослідження є інформаційно-докумен- таційне забезпечення розвитку соціокомунікаційного простору культури в Україні. Метою дослідження постає теоретичне об-ґрунтування стану та окреслення перспектив інформаційно- документаційного забезпечення розвитку сучасного соціокому- нікаційного простору культури в Україні.
Досягнення мети передбачає виконання таких завдань:
- висвітлити стан наукової розробленості проблеми й окре¬слити джерельну базу дослідження;
- з’ясувати розвиток понять «культура», «соціокомуніка- ційний простір культури», «цифровий простір культури», «ін-формаційний простір культури» у співвідношенні з функціями документаційного забезпечення управління культурою;
- увести до наукового обігу визначення поняття соціоко- мунікаційного простору культури в контексті теорії соціальних комунікацій;
- обґрунтувати теоретико-методологічні засади дослі-дження соціокомунікаційного простору культури;
- здійснити оцінку стану розвитку інформаційного суспі-льства та його впливу на розвиток культурної сфери держави і формування культурного простору та простору культури;
- вивчити й узагальнити міжнародний досвід регулювання культурної політики та створення цифрового фонду документа¬ції культурної спадщини;
- розкрити сутність інформаційної складової діяльності за-кладів культури у формуванні інформаційного суспільного об¬разу в спільнотах соціальних мереж;
- схарактеризувати стан історико-культурного цифрового ресурсу в Україні та засоби його включення в систему докумен- таційного регулювання;
- окреслити перспективи розвитку документальних циф-рових систем культурної спадщини в соціокомунікаційному просторі культури України.
Теоретико-методологічною основою є загальнонаукові та конкретно наукові підходи й методи пізнання. Використання за- гальнонаукових підходів - системного, функціонального, струк-турного - дали змогу визначити та окреслити перспективи інфо- рмаційно-документаційного забезпечення розвитку соціокомуні- каційного простору культури в Україні. Комунікаційний підхід сприяв усебічному аналізу соціально-комунікаційних аспектів простору культури в Україні. Пізнавальні можливості історіогра-фічного та термінологічних методів дали змогу вивчити станов-лення і сучасний стан інформаційно-документаційного забезпе-чення розвитку соціокомунікаційного простору культури.
Джерельну базу дослідження формують документи, які умовно можна поділити на кілька груп. Насамперед це законо-давчі та нормативні акти з документаційного забезпечення управління культурою, що регламентують діяльність документ- но-інформаційних інституцій, регулюють бібліотечну, архівну та музейну справу і суттєво впливають на процеси інформацій- но-документаційного забезпечення розвитку галузі культури. Важливу групу джерел становлять нормативно-правові акти за-конодавства у сфері культури, що регулюють напрями держав¬ної політики в галузі мистецтва, культурної спадщини та куль¬турних цінностей, в освіті, у діяльності музеїв і бібліотек. Важ¬ливими для дослідження були також українські енциклопедичні словники. Вагомим джерелом слугувала бібліотечна та докумен- тознавча періодика, зокрема журнали «Бібліотечний вісник» (1993-2019 рр.), «Бібліотекознавство. Документознавство. Інфо- рмологія» (2004-2019 рр.), «Вісник Книжкової палати» (1996¬2019 рр.), «Студії з архівної справи та документознавства» (1996-2015 рр.), «Вісник Харківської державної академії куль¬тури» (1999-2019 рр.), Наукові праці Національної бібліотеки України імені В. І. Вернадського (1998-2019 рр.). Опрацьовано фонди Національної бібліотеки України імені В. І. Вернадського та Національної бібліотеки України імені Ярослава Мудрого. У роботі використано матеріали офіційних вебсайтів провідних вітчизняних інформаційних установ та організацій.
Аналіз публікацій виявив певний доробок вітчизняної нау-ки з окремих питань документаційного забезпечення управління культурою, теорії соціальних комунікацій і документного забез-печення галузі культури як комунікаційної системи, що пов’язує керівні органи, установи та організації, творчих особистостей та колективи, які реалізують культурну діяльність. Загалом термін «культура» розглядали у своїх працях А. Кребер і К. Клакхон, В. Оствальд, Л. Матвєєва, О. Шевнюк, Л. Левчук, В. Петрушен- ко, С. Дружиніна, А. Яртиса, В. Мельник та ін. Англійський ан-трополог Е. Тейлор ще 1871 року визначив «культуру» як скла¬дне ціле, що охоплює знання, віру, мистецтво, мораль, право, духовність, звичаї, традиції, які формують людину як особис¬тість. Учений К. Зауер (1952) розумів «культуру як спосіб жит¬тя», як цілісне і багатовимірне явище суспільного життя, де лю¬дина - творець, зокрема творець культури, а також її носій. По¬няття культури тісно пов’язане із національною культурною спадщиною. Так, Г. Шаповалова досліджує еволюційні етапи розвитку концепції «цифрової культурної спадщини» глобаль-ного інформаційного суспільства на порозі третього тисячоліття, де об'єктом дослідження є інноваційна культура «цифрова куль-тура» на технологічній платформі. У працях В. Ільганаєвої,
A. Каптєрєва, В. Шейко, О. Шликової приділено особливу увагу розвитку культури в умовах інформатизації суспільства.
Загальні питання теорії соціальної комунікації висвітлено у наукових роботах В. Ільганаєвої, А. Соколова, Г. Почепцова,
B. Різуна, О. Холода, Ф. Шаркова; питанням комунікаційної дія-льності присвячено публікації І. Давидової, В. Ільганаєвої,
H. Кунанець, М. Слободяника, А. Соколова, Н. Кушнаренко,
A. Соляник, Г. Швецової-Водки, В. Шейка, Г. Шемаєвої та ін¬ших дослідників. Документальні комунікації досліджено в пра¬цях Н. Кушнаренко, В. Ільганаєвої, А. Соляник, М. Слободяника. Систему комунікацій, що базується на можливостях інтернет- технологій, розглядали Л. Філіпова, А. Шелестова, Ю. Якимюк.
Розвитку методології документознавства приділяють увагу такі провідні вітчизняні документознавці та бібліотекознавці, як Л. Дубровіна, О. Гомотюк, В. Іванов, С. Кулешов, Н. Кушнарен-ко, М. Ларьков, Є. Плешкевич, М. Слободяник, Ю. Столяров, Г. Швецова-Водка.
Дослідження документаційних систем та архівної справи в провідних західних державах висвітлено у наукових розвідках
I. Антоненко, В. Бездрабко, Л. Левченко, В. Рудюка, Ф. Стояна,
B. Шталса й ін., де управління документаційними процесами передбачає організований контроль документаційної бази як в установах, так і на рівні управління державними структурами.
Міжнародні стандарти у сфері архівної справи та керування документаційними процесами, зокрема Міжнародної організації зі стандартизації та Міжнародної ради архівів, розглянуто в пра¬цях багатьох учених, з-поміж яких варто назвати І. Антоненко,
B. Бездрабко, Г. Беспянської, Л. Грінберг, В. Добровольської, Л. Драгомірової, О. Загорецької, Г. Калінічевої, Л. Кисельової,
C. Литвинської, П. Марченка, І. Матяш, Г. Папакіна, Р. Романов- ського, П. Стояна, О. Тур, С. Харченко, Н. Христової, А. Шурубури, де було порушено широке коло проблем, пов’язаних зі створен¬ням і функціонуванням стандартів у цій сфері.
Форми й методи державного управління культурою в Україні аналізують І. Ігнатченко, М. Максименко, В. Павлюк, які досліджують впровадження державно-громадської моделі управління, що передбачає формування та здійснення державної політики у сфері культури. Взаємодію культурної політики ЄС й України розглядають С. Здіорук, О. Литвиненко, О. Розумна.
Питанням консолідації інформаційних ресурсів у різних галузях знань, зокрема й культури, присвячено праці Н. Артамо- нової, Н. Кунанець, Г. Липак, О. Дуди, О. Марковця, А. Пелещишина, Ю. Тимовчак-Максимець.
Зарубіжний досвід збереження електронних інформацій¬них ресурсів та електронних документів висвітлено в роботах українських учених Н. Стрілець, В. Копанєвої, Г. Лавренюка, Л. Жук, Н. Малолєтової, В. Рудюка, О. Ус, Л. Халецької. Архі-вознавчі аспекти розвитку сайтів державних установ, бібліотек, архівного порталу ЮНЕСКО як документальних систем розгля-нуто в наукових розвідках А. Кисільової, О. Кравцової,
A. Матвієнко, А. Струнгара, Л. Чекмарьової. У працях Г. Боряка та Л. Дубровіної проаналізовано проблеми інформатизації архі-вної справи.
Інформаційно-комунікаційний простір та особливості його функціонування в сучасних соціокультурних умовах досліджують
B. Ільганаєва, М. Василик, Ф. Шарков, О. Біличенко, О. Дубас, О. Тортіка. Інформаційний простір вивчають Л. Дротянко, К. Ло- бузіна, А. Манойло, М. Слюсаревський. Проблеми інформаційного суспільства аналізують І. Арістов, І. Марущак, О. Дзьобань, В. Ільганаєва, В. Данильян, В. Ліпкан. Питанням створення і представлення на сайтах архівів України та світу електронних виставок присвячено праці Г. Боряка, Н. Вовк, О. Гараніна, А. Кисельової, І. Лобузіна, І. Тюрменко та інших науковців.
Дослідженню бібліотек, архівів і музеїв як сховищ націона-льно-культурного спадку, носіїв соціальної пам’яті, ідейної основи формування соціокультурного середовища, а також формам і пере¬вагам їхньої взаємодії присвячено праці українських учених: Л. Дубровіної, І. Матяш, А. Киридон, І. Довгалюк, М. Кузнецової, Н. Кушнаренко, С. Денисенко, С. Шемаєва, О. Рибачка.
Комплексні теоретичні розробки в царині електронних бі-бліотек найбільш повно розглянуто в роботах Л. Дубровіної, К. Лобузіної, І. Лобузіна, О. Мар’їної, І. Павлуші, В. Попика, А. Яцишина, О. Антопольського, Т. Майстровича, А. Земскова, Я. Шрайберга. Вагомий внесок у дослідження правових аспектів функціонування електронних бібліотек зробили Я. Анджело, К. Афанасьєва, Г. Гуцол, І. Давидова. У працях А. Земскова, Д. Ланде, Я. Шрайберга, С. Клименко, Ф. Баркера розглянуто переваги сучасної розвинутої мережевої інформаційної техноло¬гії електронних бібліотек.
Питання архівування бібліотеками українського сегменту
Інтернету висвітлено в монографії В. Копанєвої, публікаціях Г. Нежурбіди, Н. Тарасенко; організацію довгострокового збе-реження бібліотечних електронних ресурсів, зокрема оцифрова- них, розглянуто в монографії І. Лобузіна, статтях Н. Стрілець; питанням збереження інформації інтерактивного простору (зок-рема соціальних мереж) присвячено дослідження Ю. Поло- винчак, Д. Карпюк.
Досвід побудови документальних цифрових ресурсів в українських бібліотеках та архівах висвітлено в працях Т. Бєлякова, Ю. Горбань, С. Дяк, І. Журавльова, А. Зотова,
С. Клочок, О. Коханівського, О. Красовської, К. Лобузіної, І. Лобузіна, Л. Новакова, Н. Сидоренко, К. Суровцева, А. Тка¬ченко, Л. Трачук, А. Петренко, Л. Чупрій, Т. Ярошенко.
Оцінка ступеня наукової розробленості має загальнонауко- вий і конкретно-предметний аспекти. Однак проблема розвитку культурного простору в Україні в цифрову епоху й інформацій- но-документаційного забезпечення розвитку культурного про-цесу в Україні в умовах співіснування традиційних та електро-нних ресурсів у культурному просторі, оцінки його стану та пе-рспектив спеціально ще не була предметом окремого вивчення в сучасній історіографії.
Структура монографії відповідає логіці системного дослі-дження, що зумовило виклад результатів у п’яти розділах.
Перший розділ присвячено проблемам формування погля-дів на розвиток понять «культура», «соціокомунікаційний прос¬тір культури», «цифровий простір культури», «інформаційний простір культури» у співвідношенні з функціями документацій- ного забезпечення управління культурою в аспекті соціальних комунікацій. Здійснено також оцінку стану розвитку інформа-ційного суспільства і його впливу на розвиток культурної сфери держави та формування культурного простору й простору куль-тури; обґрунтовано теоретико-методологічні засади дослідження соціокомунікаційного простору культури.
У другому розділі розглянуто державну політику в галузі культури, структуру галузі культури в Україні та її установи; здійснено аналіз інформаційно-документаційного забезпечення органів управління галузі культури; висвітлено міжнародний досвід регулювання культурної політики та створення цифрово¬го фонду документації культурної спадщини.
У межах третього розділу проаналізовано діяльність закла-дів культури як суб’єктів комунікаційної взаємодії в сучасному соціокомунікаційному просторі України; висвітлено специфіку формування суспільного інформаційного образу закладів куль-тури, бібліотек, архівів, музеїв у спільнотах соціальних мереж; охарактеризовано роль соціальних мереж щодо захисту суспіль-ного інформаційного образу закладів культури; розглянуто ін-формаційні ресурси історико-культурної сфери в мережі Інтер- нет; здійснено аналіз Вікіпедії як ключового глобального інфо-рмаційного сервісу для документування соціальних і культурних процесів в Україні та світі.
У четвертому розділі описано принципи формування циф-рового культурного простору України; досліджено підґрунтя відбору цифрових об’єктів історико-культурної спадщини та обґрунтовано основні засади збереження цифрової культурної спадщини.
У п’ятому розділі презентовано документальні цифрові си-стеми культурної спадщини в соціальних комунікаціях України; висвітлено інформаційний простір культури в цифрову епоху; окреслено перспективи розвитку документальних цифрових си-стем культурної спадщини в соціокомунікаційному просторі культури України.
Концептуальні положення монографії можуть стати під-ґрунтям для подальших досліджень формування та розвитку соціокомунікаційного простору культури України.
Автор висловлює щиру вдячність ректорові Національної ака-демії керівних кадрів культури і мистецтв професору Василеві Гнатовичу Чернецю за підтримку в здійсненні цього дослі¬дження. Низький уклін Любові Андріївні Дубровіній за констру¬ктивне й уважне ставлення до рукопису монографії, за підтри¬мку і сприяння в науковому пошуку та реалізації задуму, за слу¬шні поради та моральну підтримку.
Щира подяка всім, хто добрим словом і дружньою порадою сприяв народженню цієї праці.

Список литературы

ПІСЛЯМОВА
Н
аукові дослідження документознавців, архівознавців та ку-льтурологів з документаційного забезпечення діяльності держави в галузі культури концентрувалися на висвітленні над¬звичайно широкого кола питань щодо проблеми становлення та розвитку документаційного забезпечення управління, міжнаро¬дних і національних стандартів, що регламентують соціокульту- рний напрям документознавства у питаннях управління елект¬ронною документацією і впливу комунікаційних процесів на розвиток управління документацією тощо. Оцінка ступеня нау¬кової розробленості теми має загальнонауковий та конкретно- предметний аспекти. Однак проблема розвитку культурного простору в Україні в сучасному електронному мережевому сус-пільстві та інформаційно-документаційного забезпечення розви-тку культурного процесу в умовах співіснування традиційних й електронних ресурсів у культурному просторі, оцінювання його стану та перспектив щодо управління документацією спеціально не розглядалася в сучасній історіографії. Як показав детальний аналіз наявних наукових розвідок, не розроблялися також термі-нологічні та методологічні засади документознавчого статусу проблеми, що не дозволяло її розв’язати на методологічному рівні з урахуванням сучасних вимог до розвитку галузі культури та її інформаційного простору.
Джерельну базу дослідження становить широкий комплекс документів, що характеризують соціокультурну сферу суспільс-тва та її документаційного забезпечення - це законодавчі й нор-мативні акти у галузі інформаційно-документаційного забезпе-чення управління культурою та низка законів, що регламенту¬ють інформаційну діяльність в Україні. Значний масив станов¬лять ресурси Інтернет у галузі культури, зокрема, вебсайти Мі-ністерства культури України, Національної бібліотеки України імені В.І. Вернадського і Національної бібліотеки України імені Ярослава Мудрого, установ культури та самоврядних організа-цій, де відображена документація в сфері культури. У роботі було використано матеріали офіційних вебсайтів провідних віт-чизняних архівних і бібліотечних установ та організацій. Орга-нічним сегментом інформаційних ресурсів стали сайти і портали відповідних міжнародних організацій та держав, які приділяли увагу формуванню системи управління культурною сферою та ресурсами в галузі культури.
Методологічною основою нашого дослідження є розумін¬ня соціокомунікаційного простору культури як складної динамі¬чної системи, яка має свої функції, здійснює не лише кумуляцію і розповсюдження, але й створення культурного продукту. Вона складається з трьох основних складників, а саме: інфраструкту- рної, змістової та суб’єктної. Системність виявляється насампе-ред у ключовому факторі - синергії, тобто набутті нових харак-теристик, властивостей і функцій, порівняно з простою сукупні-стю об’єктів, які визначаються сучасними й перспективними можливостями інформаційних технологій та необхідністю роз-витку документальної комунікації.
Об’єктивно процес розвитку має значний вплив на глоба-льні та регіональні суспільні процеси і приносить як блага, так і значні ризики, без усвідомлення неминучості яких неможливі наукові дослідження у подальшому.
Складність і багатоаспектність соціокомунікаційного про-стору культури зумовлює необхідність розробки його теорети- ко-методологічних засад. У соціокомунікаційному просторі ку-льтури структура перебуває в динаміці та розвитку, що спричи-нено як зовнішніми, так і внутрішніми факторами, що з часом викликає зміни у взаємодії елементів усіх структурних утворень. Це дозволяє привести її відповідно до поточних і перспективних напрямів розвитку соціокомунікаційного простору культури.
Трансформація інформаційного суспільства, можливості його впливу на розвиток культурної сфери держави та форму-вання культурного простору й простору культури стрімко роз-виваються, що дуже активно використовується у міжнародній культурній діяльності.
Сучасна культурна концепція відображає ситуацію, що змінилась в світі у зв’язку з розвитком інформаційних техноло-гій, телекомунікацій, мобільного зв'язку, глобальної мережі Ін- тернет, які створили світ віртуальної реальності, сприятливий для розвитку культури нового формату. Перевага, яку пропонує віртуальна реальність, постійно це доводить, оскільки потенцій¬ні можливості інформаційних технологій не визначено, як, до речі, і їхні межі.
Виникає фактор віртуального комунікаційного культурного середовища, який увібрав об’єкти цифрової культури, цифрової спадщини, класифікується як «віртуальна спадщина», за допомо¬гою дистанційного доступу відбувається демократизація культу¬рної спадщини, що визначається новим форматом культури, де цифрова культура стає і її складником, і одночасно частиною сві¬тової культурної спадщини. З розвитком інформаційних техноло¬гій, телекомунікацій, мобільного зв’язку, глобальної мережі Ін- тернет, активно формується культурне віртуальне середовище об’єктів культури цифрової цивілізації, що має безмежні можли¬вості доступу та використання за допомогою інформаційних тех¬нологій, бувши її частиною, і сприяло появі поняття «Digital (virtual) heritage» (цифрова або віртуальна спадщина). Цьому ак¬тивно допомагають і будуть сприяти, наприклад, електронні біб¬ліотеки, віртуальні музеї, цифрові архіви, електронні ЗМІ та ін. Безумовно, усе це вимагає нових підходів до розумінні культур¬ного простору та ролі документаційного забезпечення.
Міжнародне законодавство сьогодні відображає включен¬ня до документної сфери забезпечення розвитку культури між-народних принципів та стандартів, які виробило міжнародне співтовариство відповідно до становлення інформаційного сус-пільства як нової фази в історії людства. На сучасному етапі розвитку нашої держави незворотнім є приєднання до євроінте- граційних процесів і прагнення до гідної репрезентації українсь-кої культури у світовому інформаційному просторі.
Сьогодні створюється принципово новий інформаційно- комунікаційний простір у світі: нове децентроване комунікатив-не середовище, яке не залежить від ідеології, релігії, культури, національності й зумовлює реальну поведінку особистості. Таке інформаційне середовище з’являється як нова форма культури, у якій комунікація стає своєрідним способом існування людства,
та має як позитивні, так і негативні наслідки для культури.
Новий час породжує появу низки термінів, які сьогодні ви-користовуються у соціокомунікаційному культурному просторі: інформаційно-комунікаційний простір, культурний простір, ци-фровий простір культури, інформаційний простір культури то¬що, які частково збігаються, але мають і свої відтінки.
Законодавство України впродовж останніх років виробило погляд на поняття культурного простору України як сфери, у якій відповідно до правових норм провадиться спеціалізована діяльність і задовольняються культурні, інформаційні та дозвіл- лєві потреби громадян, що стосуються всього розмаїття культу-рно-мистецького середовища. Таке тлумачення є базовим для визначення управлінської діяльності в галузі культури, інфор- маційно-документаційного забезпечення культурного простору. У центрі діяльності опинилися культурна спадщина України та її культурні цінності.
Останнім часом культурні цінності стали об’єктом обліку та охорони у спеціальних зведених державних реєстрах, що є також формою централізації культурологічної інформації про них в умовах децентралізації влади. Їхня діяльність також забез-печується низкою нормативно-правової документації, яка ще перебуває у початковому стані. Особливим надбанням органів виконавчої влади має стати формування інтегрованого та ком-плексного цифрового ресурсу культурної спадщини, який також може стати часткою управлінських технологій Міністерства ку-льтури України, розробки відповідного методичного та докуме- нтаційного забезпечення численних інформаційно-комунікацій-них систем та ресурсів установ культури державної, комуналь¬ної та приватної власності.
Комунікаційні особливості сучасного суспільства широко обговорюються вченими, які обрали сферою своїх наукових за-цікавлень теоретичні засади соціальних комунікацій та практич-ної реалізації комунікаційних зв’язків у галузі культури. Соціа-льні комунікації розглядаються дослідниками як сукупність процесів і структур, що забезпечують цілеспрямований обіг со-ціальної інформації та знань у суспільстві. Вагомим складником системи соціальних комунікацій є документальні комунікації, які одночасно розглядаються як важливий дослідницький на¬прям сучасного документознавства.
Сьогодні суспільство швидкими темпами змінюється під впливом інформаційних технологій. На перший план сучасної суспільної комунікації виходить електронна комунікація, що сприяє стрімкому розвиткові нових напрямів, технологій, мето-дології дослідження, яка під впливом глобалізації у ХХІ ст. має суттєві відмінності від тієї, якою вона була у ХХ ст.
Розвиваються як формальні, так і неформальні комунікації. Інтернет став умовою поширення неформальної комунікації між агентами соціокомунікаційного простору, який справді, абсолю-тно вибухнув неформальними культурними явищами та продук-тами різноманітної творчості з одного боку, а з другого - став потужним фактором впливу та маніпуляцій з позицій культурно- політичних технологій та модернізації домінант культури. Сьо-годні основним чинником розвитку культурної комунікації є безперешкодний доступ до інформації, легкість спілкування і сприйняття інформації завдяки електронним технологіям. Вини-кають нові тенденції, що мають значення формотворчих факто¬рів для всіх учасників цього виду комунікації.
Інформаційно-документаційне забезпечення галузі культу-ри у такому контексті сприймається як форма соціальної кому-нікації, соціальної взаємодії управлінського характеру. У цих умовах на управлінські функції керівних органів культури всіх рівнів та ланок накладаються додаткові завдання особливо в системі масової комунікації. У центрі уваги має бути не лише традиційний документообіг управлінського характеру, а й роз-ширення інформаційно-комунікаційних технологій в управлін-ській діяльності, розвиток традиційних управлінських форм і методів поряд з використанням нових можливостей організації інформацій, каналів її передачі, створення принципово нових інформаційних ресурсів, заснованих на принципах достовірності інформації та передбачувального впливу на масову свідомість.
У будь-якому контексті такі завдання тісно пов’язані з до- кументаційною сферою, оперативним вдосконаленням системи управлінської документації та розвитком нових форм та видів документів, які долучаються до електронного документообігу та документно-інформаційних ресурсів, що розраховані на спеціа-льну й масову аудиторію і передбачають зворотний зв’язок суб’єктів й об’єктів соціально-комунікаційної взаємодії.
Діяльність органів управління і закладів культури є соціа-льно-комунікаційною, вони стають центральними службами соціальної комунікації, що вказує також на можливість аналізу культури загалом як комунікаційного процесу, що потребує об-ґрунтування пізнавальних можливостей підходів до пізнання, що базуються на загально філософських категоріях для компле-ксного вивчення соціокомунікаційного простору культури.
У документознавстві співіснують різні загальнонаукові під-ходи до аналізу комунікаційного простору культури. Це створює реальні передумови для дослідження комунікаційних засад функ-ціонування цієї системи. Для розв’язання цього завдання необ-хідно використати можливості комунікаційного підходу.
Взаємодія комунікаційного й системного підходів дає змо-гу вивчати соціокомунікаційний простір культури як складну комунікаційно-орієнтовану систему. Поєднання можливостей комунікаційного і структурного підходів дає можливість для вивчення комунікаційної спрямованості структурних елементів соціокомунікаційного простору культури. Інтеграція комуніка-ційного й функціонального підходів спрямована на вивчення впливу зовнішнього середовища на комунікаційні процеси в соціокомунікаційному просторі культури.
Сучасний стан розвитку інформаційно-комунікаційних те-хнологій актуалізував перед закладами культури широкий спектр завдань, з-поміж яких вагоме місце посідає формування власного інформаційного образу в очах суспільства. В умовах становлення соціальних мереж як основного соціокомунікацій- ного середовища в глобальному, національному і навіть місце¬вому вимірах заклади культури повинні займати активну пози¬цію у мережах, допомагаючи суспільству накопичувати цінну інформацію. Водночас заклади культури мають усвідомлювати, що нові технології і середовища несуть у собі також і нові загро-зи, зокрема для суспільного образу установи у випадку відсут-ності системного підходу до організації взаємодії з соціальними мережами та спільнотами.
Інтернет став реальним інформаційним середовищем для вивчення явищ історії культури. Стан ресурсів із вітчизняної історії та історії культури вимагає серйозного аналізу та пови¬нен стати повноцінним джерелом для науковців. Інформаційні ресурси мережі Інтернет є зручним середовищем репрезентації та формування відповідних документів. З-поміж документацій- них сервісів ключову роль у впливі на суспільні процеси в галузі історії та історії культури на сьогодні відіграє Вікіпедія. Винят-кової ваги набувають архівні ресурси в мережі Інтернет, а особ-ливо такі їхні форми, як бази даних з пошуковим апаратом, еле-ктронні довідники різноманітних жанрів і видів (путівники, фо-ндові і тематичні каталоги) й цифрові зображення документів.
Вікіпедія є одним із сучасних глобальних інформаційних сервісів документування явищ соціально-культурної сфери України та невід’ємним складником у забезпеченні розвитку соціокомунікаційного простору культури.
Загальні обсяги довідкової інформації, розміщеної у Вікі- педії, уже впевнено перевищили усі наявні довідкові ресурси енциклопедичного типу як за окремими напрямками, так і зага- льнотематичними. Загальне число статей української Вікіпедії наближається до одного мільйона, кількість активних учасників проєкту вимірюється тисячами. Усе це актуалізує завдання з оновлення та наповнення Вікіпедії (як української, так й інших зазначених) документами, що відображають процеси у галузі культури. На сьогодні таку діяльність координує низка громад-ських організацій (насамперед Фонд Вікіпедія та Вікімедія Україна). Державні та культурні організації поки що виявляють недостатній інтерес до цих процесів. Отже, ми можемо ствер-джувати, що Вікіпедія з супутніми проєктами є водночас і сис-темою накопичення реферативної бази даних про документи культурного значення, і величезним зібранням нових документів довідково-аналітичного характеру, які автономно формують суттєву частину інформаційно-документаційного забезпечення розвитку соціокомунікаційного простору культури.
Прогрес суспільства, зміна способів функціонування інфо-рмації та інтенсивний розвиток новітніх інформаційно-кому-нікаційних засобів зумовили зростання попиту користувачів на
консолідовані інформаційні ресурси, які можуть забезпечувати ефективний пошук електронних об’єктів у відкритих базах да¬них й у такий спосіб надавати якісні інформаційні послуги. Ва¬жливість інтеграції в єдиному інформаційному просторі об’єктів культурної спадщини людства, що зберігаються у фондах різних соціальних інститутів, зокрема бібліотек, музеїв, архівів, визна¬но на світовому рівні. Консолідовані електронні інформаційні ресурси формуються з метою забезпечення доступу широкого кола користувачів, збереження культурного надбання людства, формування єдиного якісного інформаційного середовища.
Створення єдиного культурологічного консолідованого інформаційного ресурсу вимагає поєднання різних документа¬льно-комунікаційних комплексів в єдине інтегроване електро¬нне середовище. Зазначимо, що однією з найважливіших задач створення консолідованого інформаційного ресурсу є форму¬вання єдиного інформаційного простору максимально доступно¬го кінцевому користувачеві.
Глобалізація інформаційних процесів актуалізувала й пи¬тання визначення інформаційного простору культури, визнання нових концептуальних підходів до його структури та цифрової культури, цифрових ресурсів, інформаційних взаємодій, а відпо¬відно й об’єктів документування взаємодій і діяльності суб’єктів культури. Визначення інформаційного простору було об’єктом досліджень передусім бібліотекознавців, які формували цифро¬вий контент бібліотечних ресурсів, однак цей досвід цілком мо¬же бути використано у широкому сенсі, й у такий спосіб стати предметом окремого вивчення інформаційного простору куль¬тури як сукупності цифрових фактів та явищ культури, що скла¬дають мозаїку культури в цілісну картину.
Інформаційний простір певної національної держави є її специфічним культурним ресурсом і складається за умови наяв¬ності інформаційних взаємодій, які визначаються уповноваже¬ними органами державної влади з метою управління, а відповід¬но й документуються. Однак інформаційні процеси є також і вільною сферою інформаційного простору, що розвивається за¬вдяки можливостям культурно-інформаційного обміну між лю-дьми і спільнотами. Виникнення самого поняття «інформацій¬ний простір» (information environment) ґрунтується на інформа¬ційному забезпеченні такого спілкування: ресурси мають бути структуровані та впорядковані, а інформаційні масиви організо¬вані за визначеними принципами й забезпечені інтерфейсними засобами доступу до них. Це означає, що інформаційний простір культури не може регулюватись стихійно як сукупність цифро¬вих ресурсів, так і забезпечення можливості інформаційних вза¬ємодій. Він також має стати одним з об’єктів управління в галузі культури та документаційного забезпечення цих процесів.
Інформаційний простір складається з інформаційної інфра¬структури - середовища, що забезпечує можливість збору, збері¬гання, передавання, автоматизованої обробки та поширення ін¬формації у суспільстві. Компонентом є також інформаційні елек¬тронні ресурси, утворені різними державними й недержавними структурами на машинних носіях та у мережі. У галузі культури існують різні електронні бібліотеки як акумулятори культурної інформації та її поширення в інформаційному просторі.
До інформаційного простору можна включити й засоби та методи прикладної математики (інформаційні технології, про¬грамні засоби, що забезпечують функціонування систем, органі¬заційні заходи, що забезпечують функціонування компонентів інформаційного простору, наявність документального законода¬вчого та методичного забезпечення функціонування простору).
Стан цифрової спадщини України нині характеризується окремими сегментами, які формуються в наукових, освітніх та культурних закладах, що зберігають документальну спадщину та регулюють методичні засади документообігу, передовсім, в архівах і бібліотеках. Однак цей процес є власною ініціативою подібних установ: загальне управління цими процесами в Укра¬їні відсутнє, як і відсутнє фінансування на створення такого ре¬сурсу та структуризацію культурного інформаційного простору України. Однак документаційне забезпечення культури в епоху цифрового суспільства є новою вимогою її подальшого розвитку як в національному, так і глобальному контексті. Реалії сього¬дення значно розширюють межі інформаційно-культурного про¬стору і подальший розвиток розуміння документації, яка регу¬лює й інформаційний простір культури.