Дзюба Тетяна Анатоліївна. Публіцистика другої половини XIX- першої третини XX ст.: модель національної ідентичності : Дзюба Татьяна Анатольевна. Публицистика второй половины XIX- первой трети XX в .: модель национальной идентичности

Краткое описание

Дзюба Тетяна Анатоліївна. Публіцистика другої половини XIX- першої третини XX ст.: модель національної ідентичності.- Дисертація д-ра наук із соц. наук: 27.00.04, Київ. нац. ун-т ім. Тараса Шевченка, Ін-т журналістики. - Київ, 2014.- 456 с.

Міністерство освіти і науки України
Київський національний університет імені Тараса Шевченка
Інститут журналістики

На правах рукопису
УДК 007: 304: 659.3+82-92.001 (477)

ДЗЮБА Тетяна Анатоліївна

Публіцистика другої половини XIX — першої третини ХХ ст.:
модель національної ідентичності

27.00.04 — теорія та історія журналістики

Дисертація на здобуття наукового ступеня
доктора наук із соціальних комунікацій

Науковий консультант:
Сидоренко Наталія Миколаївна,
д. філол. н., проф. Київського
національного університету імені
Тараса Шевченка

Київ — 2013

ЗМІСТ
ВСТУП………………………………………………………………………..…….....4
РОЗДІЛ I. КООРДИНАТИ ДОСЛІДЖЕННЯ (ІСТОРІОГРАФІЯ, МЕТОДОЛОГІЧНИЙ ІНСТРУМЕНТАРІЙ, КАТЕГОРІАЛЬНИЙ АПАРАТ, КОНТЕКСТ) ………………………………................................................................26
1.1. До проблеми національної ідентичності у вимірах публіцистики: історія рецепції та науково-інтерпретаційна парадигма……………………………..……26 1.2. Конструктивістські підходи та постколоніальні теорії як стратегії дослідження дискурсу про національну ідентичність у публіцистиці…………...35 1.3. Параметри феномену публіцистики: спроба кодифікації наявних теоретичних побудов ……………………………………………………………......49
1.4. Історичний, соціальний, ідеологічний, міфологічний контексти становлення української національної ідентичності……………………………………………..64 1.5. Біля витоків української модерної нації: аналіз медіакомунікаційних реалій..........82
РОЗДІЛ II. НАЦІОТВОРЧІ ДИСКУРСИ У ПУБЛІЦИСТИЦІ ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ XIX — ПЕРШОЇ ТРЕТИНИ ХХ СТОЛІТЬ………………………...95 2.1. Категорії „народ”, „нація”, „національна ідентичність” у публіцистичному наративі — онтологія, конотації, трансформація уявлень………………………..95 2.1.1. Етнонім як модус самотипізації українців…………………………………119 2.1.2. До проблеми національного типу як критерію ідентифікації………….....128
2.1.3. Дискурси про зміст і форму національного у пресі другої половини XIX — першої третини ХХ століть………………………………………………………..137 2.1.4. Феномен козацтва у системі свідомісних чинників національної тожсамості…………………………………………………………………………..148
2.1.5. Від самотипізації — до самоусвідомлення. Публіцистичні грані трикутника: українці, поляки, росіяни…………………………………………....157
2.2. Національна ідея як історико-культурна домінанта………………………...180
РОЗДІЛ III. ЗМІСТ, ФУНКЦІЇ, МЕХАНІЗМИ ФОРМУВАННЯ НАЦІОНАЛЬНОЇ ІДЕНТИЧНОСТІ У ПУБЛІЦИСТИЧНОМУ ДИСКУРСІ ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ XIX — ПЕРШОЇ ТРЕТИНИ ХХ СТОЛІТЬ…………....203
3.1. „Архетипний сюжет” в українському самоусвідомленні: спільні історичні та культурні цінності, колективна пам’ять…………………………………………..203
3.2. Єдиний інформаційно-комунікаційний простір як засадничий елемент продукування національної ідентичності………………………………………....213
3.3. Система освітніх інститутів, національна символіка, військово-спортивний рух в контексті проблеми національного ототожнення: медійна рецепція….....253
РОЗДІЛ IV. МОВА ЯК МАРКЕР НАЦІОНАЛЬНОГО САМОУСВІДОМЛЕННЯ……………………………………………………….....268
4.1. Ґенеза та характер української мови у дзеркалі публіцистики……………..268
4.2. Концепція української літературної мови П. Куліша……………………….272 4.3. Лінгвістичні теорії М. Драгоманова та Б. Грінченка у силовому полі публіцистики………………………………………………………………………..281
4.4. „Більше, ніж питання лінгвістичне”: преса про емансипацію рідного слова .…...290
4.5. XIX століття як „ золотий вік” національномовних лексикографів, граматиків, філологів………………………………………………………………306
4.6. Мовні пріоритети нової української преси з погляду вироблення
загальнонаціональної мови………………………………………………………...311 РОЗДІЛ V. ГОМОГЕНІЗАЦІЯ УКРАЇНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА У ПРОЕКЦІЇ ПРЕСИ……………………………………………………………………………....321
5.1. До проблеми партикуляризму та консолідації національного соціуму в контексті українізації………………………………………………………………321
5.2. „Християнський націоналізм”: про кореляцію національного та релігійного…………………………………………………………………………..334
ВИСНОВКИ………………………………………………………………………..351
ПРИМІТКИ………………………………………………………………………...362
ЛІТЕРАТУРА………………………………………………………………...........371

ВСТУП
На сучасному етапі проблема національного самоусвідомлення порушується у найрізноманітніших медійних контекстах: перспектив існування національних спільнот як таких1, збереження національної cамототожності індивідів у світі, що зазнає глобалізаційних трансформацій, та в якому конструюються наднаціональні ідентичності, приміром, європейська і панросійська. З огляду на це, відомі зарубіжні вчені З. Бауман, Ю. Габермас,
С. Гантінгтон та ін. вказують на кризовий стан національної ідентичності.
А оскільки більшість сучасних наукових авторитетів з питань ідентичності, зокрема й Е. Сміт, Ф. Бернік, трактують її передусім у зв’язках з культурою, то одне з найактуальніших питань сучасної гуманітаристики постає як дилема: культура чи глобалізація? Те, що цивілізаційні процеси космополітичні за своєю природою, неодноразово підкреслював ще М. Драгоманов; М. Бердяєв у своїй розвідці „Воля до життя і воля до культури” (1922 р.) передбачив конфлікт цивілізації та культури як глобального і національного, профанного та сакрального.
Невикристалізована національна ідентичність проблематизується в добу глобалізаційних викликів у контексті складання потужних наднаціональних колективних „уявлених спільнот” — європейської та панросійської. Україні, щоб інтегруватися до європейського оточення, слід завершити формування державної національної ідентичності, трансформувати, модернізувати її, адже лише за таких умов удасться протистояти космополітизму та зросійщенню, знеосібленню й денаціоналізації. Існує й інший аспект: представники двох глобальних векторів — європейського та панросійського, декларуючи тезу про подвійну ідентичність, в дійсності іноді звужують спектр національного.
Варто зауважити і те, що асиметрії у складанні національної ідентичності є однією з причин, які породжують нестабільність та конфліктні ситуації у сучасному світі, зокрема й на європейському континенті.
Втім, актуальність проблеми національної ідентичності не вичерпується вищеокресленим, так би мовити, загальним, зовнішнім планом, а має ще й власне український, „приватний” вимір. Загальновідомо, що національна ідентичність корелюється зі змінами історичних парадигм, зі змінами структури соціальності, тому вона — неоднакова на різних етапах історичного розвитку. Нині складаються новий світогляд, нова економічна система та міждержавні стосунки. Українська нація, з отриманням Україною державного суверенітету, — легітимована; державність уперше тривко стала складовою національної самосвідомості. (Хоча більшість європейських націй шлях державного становлення пройшли ще наприкінці XVIII — початку XIX століть). Водночас нагадала про себе специфіка перетікання процесів української етнонаціогенези, яка полягала у вимушених сповільненнях, дискретності, запізнілій появі певних національних соціокультурних явищ. Відтак знову з усією нагальністю увиразнилася необхідність формування української національної ідентичності2. Сходження до нації, збереження її тожсамості є умовою політичної, територіальної та державної цілісності України. Неоднорідність української ейкумени, пов’язана зі специфікою її історично-суспільного розвитку, історично географічною розрізненістю, окрім того, перетворюється на гальмуючий фактор, коли йдеться про вирішення економічних, політичних, культурних завдань. Тому, зберігаючи локальну (регіональну) самобутність у формі діалектів, етнографічних особливостей, належить дбати про формування спільної національної самосвідомості, пошуки ідеї, здатної консолідувати націю.
У сучасному політичному дискурсі дискутується сутність дефініції „український народ”. Згідно з винесеними на обговорення корективами до Конституції України: „Український народ — громадяни України всіх національностей”. У такому визначенні частина парламентарів вбачає послідовне руйнування основ самоідентифікації українців, — до цього з паспортів громадян України вже було вилучено графу про національність. Утім, якщо окреслену проблему розглянути не в площині політичної риторики, а в межах наукових координат, з’ясується, що йдеться, передусім, про природу самоототожнення, про те, чи є національна ідентичність — усвідомлена етнічність, за Е. Смітом, чи вона — соціокультурний феномен? Відтак, критерієм приналежності до української спільноти слід вважати українське походження та відповідне самоусвідомлення чи тільки набуту у соціумі, також і представниками інших етносів, українську лояльність3?
Проблему національного самовизначення актуалізує і четверта хвиля трудової міграції, яка загрожує втратою етнопсихологічної ідентичності українського духовного типу значній частині наших колишніх співвітчизників.
Констатовані явища засвідчують актуальність проблеми національної ідентичності у першу чергу з онтологічного, суспільного погляду. Закономірно, що ці питання, як соціально значимі, зафіксовані та інтерпретовані медіями.
Проте ЗМК — не лише проекція процесів формування національного усвідомлення, а й їх активний чинник. На важливості мас-медійного фактора у конструюванні національної ідентичності акцентував академік
М. Г. Жулинський: „Необхідною і визначальною складовою трансформації української національної ідентичності є національний соціогуманітарний простір. Важливою складовою соціогуманітарного простору, дієвим механізмом його формування є інформаційно-комунікаційний простір, бо передусім завдяки засобам масової інформації та комунікації й поширюються в суспільстві різні типи ідентичності — національний, етнічний, релігійний, гендерний, професійний…” [100, с. 6]. Думки, суголосні міркуванням М. Жулинського, свого часу висловив І. Михайлин: „За відсутності державного механізму підтримки української національної ідентичності в українців знову єдиним способом її захисту чи навіть порятунку й утвердження залишилося слово, література, журналістика, театр, культура” [199, с. 57]. Спостереження красномовне. Адже попри те, що пафосом усього періоду національно-визвольних змагань українців, його животворчим началом була ідея розкутої України, власної державності, нарешті здобутий українським народом суверенітет, а отже, відповідно засаднича передумова для виховання української самосвідомості, без „культурного арсеналу”, за М. Грушевським, та цілеспрямованих державних стратегій, без належного соціального, політико-економічного, правового опертя, що є корелятом та тлом культивування національного самовизначення індивідів, може залишитися усього лише незреалізованим шансом4.
Іншими словами, незалежне існування автоматично не вирішує питання національної ідентичності, так само, як і решти національних проблем. Цю „єретичну” для українських міграційних кіл 40-х років минулого століття думку інтуїтивно, як здогад, свого часу відчув В. Петров. І на новому етапі світоглядної еволюції „виступив проти ідеалізації держави”, про що Ю. Шевельов занотував у спогадах: „У спеціяльній на цю тему статті він підкреслював, що держава не розв’язує всіх питань, що держава часто приносить загибель культурі” [330,
с. 155].
Аксіоматичною стала й теза про те, що найплідніше над власним національним буттям зазвичай рефлектують позаісторичні народи у період свого недержавного існування [103, c. 32—33]. До цих зауваг ми ще повернемося згодом. А поки що продовжимо розгляд преси як засобу культивування національної ідентичності, зокрема в середовищі українців-трудових мігрантів. Задля вирішення їх інформаційних потреб, інтеграції українського етнічного соціуму, на громадських засадах функціонують Українська Світова Інформаційна Мережа (УСІМ), МГОУ „Четверта хвиля” та Міжнародний центр українських ЗМІ.
Прикметно, що проблема національної ідентичності дедалі частіше постає саме на тлі вузькомасовокомунікаційних питань. У контексті глобалізаційних процесів до окремих її аспектів зверталися вчені-журналістикознавці:
В. Шкляр [337], О. Гриценко [66], О. Зернецька [112], С. Квіт [132, c. 171—178],
І. Михайлин [199], Т. Лильо [170]. Приміром, розглядаючи парадигму громадського телерадіомовлення у зв’язку з глобалізаційними процесами, теоретики й практики мас-медій одностайні в тому, що серед його завдань має бути і сприяння утворенню національної ідентичності. Задовольняючи інтереси переважної більшості тієї чи тієї країни, воно повинне „охоплювати географічно всю державу; відповідати смакам та запитам її громадян; приділяти особливу увагу меншинам у суспільстві; сприяти розвиткові почуття національної ідентичності та єдності” [112, с. 143].
Ще один аспект проблеми полягає у тому, що українські медії незрідка використовуються нині як осердя соціотехнологій, в яких поняття „патріотизм”, „ідентичність” вживаються спекулятивно — для досягнення певної політичної мети5.
Як бачимо, актуальність питання національної ідентичності зумовлена низкою факторів, проінтерпретованих у медійному дискурсі. Зокрема, вона постає як світоглядна проблема, розглядається на тлі боротьби за лояльність спільнот та окремих індивідів у світі, що зазнає глобалізаційних переформатувань. Оформлення та модифікація української національної ідентичності трактується як підстава існування незалежної національної держави у нових міжнародних реаліях. Національна ідентичність також кваліфікується як основа збереження політичної, економічної, територіальної цілісності України; аналізується в контексті міграційних процесів та у зв’язку з соціотехнологічними та масовокомунікаційними маніпуляціями свідомістю громадян. Врешті-решт, національна ідентичність, одноцільність витлумачується як підґрунтя успішного державного менеджменту, втілення медійних проектів.
Те, що між процесами національного ототожнення та пресою наявний причинно-наслідковий взаємозв’язок, підкреслювалося представниками різних генерацій дослідників (як ідентичності, так і медій), починаючи від перших спорадичних рефлексій на сторінках „Основи” (1861—1862) — до спеціальних розвідок сучасних науковців у галузі соціальних комунікацій: Н. Сидоренко,
С. Костя, В. Лизанчука, І. Михайлина, Л. Василик та ін.
У нашій дисертації медії розглянуті передусім у трьох іпостасях: як проекція націотворчого і пов’язаного з національним самоусвідомленням розвитку, як маркер національної ідентичності та як фактор її формування.
Міркування про те, що національна ідентичність великою мірою культивується шляхом відповідних політик, у науковому та публіцистичному дискурсах обстоюється, у першу чергу, прихильниками конструктивістських теорій. У полі зору дослідників, як у вищенаведеному судженні І. Михайлина, переважно знаходяться державні чинники впливу. Інша річ, що „загальник” „державні механізми” не завжди експлікується або ж його складові широко варіюються. Спроби застосування конструктивістської парадигми здійснювалися також під час розгляду наднаціональних „уявлених спільнот”.
У фокусі окресленої проблематики і питання про сутнісні ознаки нації, на яких ґрунтуються її різноманітні сучасні концепції. На наш погляд, слушною видається заувага О. Забужко6 про те, що „в більшості ж учень прижилася ідея „ансамблевої”, багатосторонньої детермінації нації як спільноти” [103, с. 44]. Водночас дослідниця справедливо відзначає вагомість „суб’єктивної, свідомісної, розумно-вольової сторони нації як „колективного індивіда” [103,
с. 45].
Згідно з нашим припущенням, звернення до ретроспективи, публіцистики періоду національно-культурного існування України, могло б виявитися плідним у сенсі встановлення механізмів формування національного самовизначення та їх концептуального осмислення. Тож об’єктом дослідження обрано публіцистику другої половини XIX — першої третини ХХ ст., предметом — національно марковані публіцистичні тексти, концепції, дискусії, в яких висвітлюється проблема національного усвідомлення. Рефлексії над питанням національного ототожнення корелюються з початком націотворення.
Хронологічні межі нашої розвідки охоплюють часовий період від уведення в обіг поняття „національної ідеї” до примусового згортання на теренах України національно-культурної діяльності, згасання у вітчизняному публіцистичному дискурсі рецепції проблем про сутність і сенс національного буття, вироблення стратегій створення „ідеальної” духовної спільноти, якою є нація. Історично — це період від появи на суспільно-громадській арені „кирило-мефодіївців” до 30-х років ХХ ст., коли Україна, внаслідок процесу СВУ, вкотре позбулася власної інтелігенції. Такі часові рамки дають змогу простежити теоретично-публіцистичне устаткування феномену „національна ідентичність” (виникнення і функціонування усього комплексу понять, пов’язаних із нею, як-от національна ідея, нація, національне самоусвідомлення, розробку різноманітних проектів політичної системи). Це фаза осягнення українцями себе як нації, з першими спробами державності включно, яка оприявлюється і сфокусовується у медійному корпусі текстів. Саме тоді відбувається трансформація української журналістики в національну, її проблемно-тематична переакцентація з комплексу етнічно-культурних на національно-політичні питання. Окрім того, ця доба акумулювала оригінальних, найяскравіших в історії творення української духовності публіцистів-мислеників, якими були М. Максимович, М. Костомаров, П. Куліш, В. Антонович, М. Драгоманов, І. Нечуй-Левицький, Г. Хоткевич,
Б. Грінченко, І. Франко, М. Грушевський, С. Єфремов, Т. Зіньківський,
Д. Дорошенко, О. Русов, С. Русова, М. Міхновський, Ю. Бачинський,
В. Липинський, С. Петлюра, Є. Чикаленко, С. Томашівський, О. Саліковський,
В. Доманицький, Д. Донцов, Є. Маланюк, М. Скрипник та ін. У нашій дисертації з урахуванням специфіки дослідження проаналізовано їх публіцистичний спадок. Це час найінтенсивніших розмислів над буттям України як національного організму у контексті європейських національно-визвольних рухів. Загалом це епоха „націоналізму”, коли зберігається сакральність усіх націохарактеристик [103, с. 15, 52]. Тоді ж національною елітою (яка, у свою чергу, зазнає модифікацій, зокрема з погляду соціальних витоків) розробляються (конструюються) певні політики, стратегії (мовна, освітня, у галузі періодики тощо, які ми розглядаємо як чинники національної ідентичності), що ретранслюються завдяки мережам соціальних комунікацій.
Отже, мета нашого дослідження полягала в тому, щоб використавши науковий потенціал, насамперед концепцій соціального конструктивізму, підходів постколоніальної теорії та критики, з’ясувати чинники й окреслити модель національної ідентичності в публіцистиці другої половини XIX — першої третини ХХ ст., а також легітимізувати в українській науці про журналістику вищезгадані методологічні стратегії.
Реалізації мети сприяло розв’язання конкретних завдань. У галузі історико-теоретичних медіадосліджень:
• акумуляція й критична рецепція теоретичних обґрунтувань категорії „публіцистика”, внесення уточнень до теоретичного дискурсу феномену публіцистики, зокрема щодо визначення поняття й меж, — віддиференціювання та дистанціювання її від художньої літератури;
• розгляд (у теоретичному аспекті) масової комунікації як чинника національної ідентичності;
• розкриття потенціалу мас-медій як однієї з технологій соціального конструювання дійсності (зокрема формування національної ідентичності);
• обґрунтування ролі спільного інформаційно-комунікаційного простору як умови, механізму складання національної ідентичності, організуючого концепту національного дискурсу;
• з’ясування настановчих функцій публіцистичного наративу у контексті проблеми національної ідентичності;
• вичленування й аналіз найпомітніших концепцій, створених українськими публіцистами у межах моделі національної ідентичності, відстеження модусів трансформацій цих теорій, їх переакцентації у синкретично-синхронному та історико-діахронному вимірах.
У галузі методології:
• екстраполяція теоретико-методологічних підходів соціально-конструктивістських шкіл на дослідження медіаконтенту та доведення продуктивності їх використання у сфері соціальних комунікацій;
• використання концептології постколоніальної теорії та критики для дослідження моделі національної ідентичності у публіцистиці другої половини XIX — першої третини ХХ ст. внаслідок розширення географічних меж функціонування методу.
У такий спосіб — шляхом звернення до теорій суміжних соціогуманітарних наук — вирішується проблема методологічного оновлення дисципліни соціальних комунікацій, втілюється „стратегія привласнення”, адаптації нових методів. Це важливо, враховуючи сучасне переформатування медіагалузі з помітним паралаксом до соціологічного сегменту. Корелятом означеного процесу є висунення новітніх вимог до медіастудій, орієнтація їх на залучення західного досвіду, інкорпорацію української науки до ширшого дослідницького контексту.
Загалом же, з огляду на складність порушеної у дослідженні проблематики, її вивчення здійснювалося у системі координат, що задається різними рівнями методології науки: філософським (фундаментальним), загальнонауковим, структурно-функціональним, конкретнонауковим.
Філософські вчення ми застосовували під час експлікації певних методологічних принципів, окремих понять і категорій. Окрім того, узагальнюючі фундаментальні філософські положення знайшли відображення у стратегічних підходах до вивчення історико-теоретичних медіапроблем, зокрема інтерпретувалися принципи діалектики, детермінізму, ізоморфізму.
На різних етапах дослідження ми послуговувалися методами загальнонаукової методології. Метод класифікації виявився ефективним під час опрацювання джерельної бази, у процесі вичленування формантів моделі національної ідентичності. Метод аналізу та порівняння (історико-генетичного, історико-типологічного) дав змогу встановити ознаки схожості та відмінності у складанні національної ідентичності в різних регіонах України, у неоднакові хронологічні періоди, використовувався для аналізу та співставлення концепцій публіцистів, під час вивчення текстового масиву. Ефективним методологічним інструментарієм виявився структурно-функціональний підхід, адже завдання дослідницької роботи — виділити чинники, з яких складається модель національної ідентичності, визначити її сутнісно-функціональну, функціонально-генетичну та функціонально-логічну структури (з’ясувати субстанційні елементи та функції; закономірності розвитку і функціонування як системи; логічно ймовірні відношення між функціями, системоутворювальними елементами). Інтегруючий модус, комплексна спрямованість, цілісність дослідження досягалися завдяки можливостям системного підходу. Прийоми термінологічного аналізу дали змогу визначити зміст та обсяги домінантних понять. Тематико-проблемним спектром дослідження мотивувалося застосування історичного, культурологічного (соціокультурного) та інформаційного підходів. Міждисциплінарний соціокультурний підхід, який великою мірою базується на науковому ресурсі теорії соціальних комунікацій, оперує сукупністю атрибутивних для нашого дослідження категорій: соціальність, культура, національність, масові комунікації.
Серед методологічних підходів, що використовуються під час розгляду різних типів ідентичності, виокремлюються два: примордіалізм, який базується на класичній філософії і розглядає ідентичність як вроджену, іманентно притаманну індивіду, та конструктивізм — його представники трактують ідентичність як історично змінний соціальний конструкт, дискурсивну формацію (детальніше про це в М. Губогло, А. Гулевського, Г. Касьянова, С. Кагіяна,
А. Лукіної, М. Львової, М. Сусоєва та ін. ).
Примордіалізм доречніше, очевидно, застосовувати у студіях з етнопсихології, під час дослідження ментальності, особливостей національного характеру. В Україні до цієї проблематики зверталася ціла низка вчених:
М. Костомаров, В. Антонович, І. Нечуй-Левицький, М. Драгоманов,
М. Грушевський, згодом — Я. Ярема, І. Мірчук, О. Кульчицький,
Б. Цимбалістий, М. Шлемкевич, Г. Ващенко, В. Янів, Б. Стебельський,
Г. Васькович, а також Д. Донцов, Ю. Липа, О. Ольжич. Хоча й тут продуктивним виявився комплексний підхід, — коли етногенетична пам’ять, колективна підсвідомість не абсолютизувалися, а розглядалися у взаємозв’язках з особистісним, соціальним, національним середовищем індивіда. Є. Маланюк у „Нарисах з історії нашої культури”, рефлектуючи над фактом включення своєї дідизни до „північного сегменту” культурного поля античної Еллади (за висловом Л. Куценка), писав, що цей факт повинен мати „величезні наслідки, які жили, живуть і житимуть в нас, в нашій підсвідомості, в нашому організмі, крові і жилах” [186, с. 12]. Міркування Є. Маланюка цілком узгоджуються з відомим твердженням Карла Юнга щодо расової пам’яті, про наявність поряд із „несвідомим” (автономною пам’яттю нашого минулого, найперше — дитинства, юності) ще й „колективного несвідомого” — автономної пам’яті нашої раси, яка поширюється у глибину історичного часу, далеко за межі біологічного життя людини [299, с. 98]. Водночас не слід залишати поза увагою соціокультурний фактор. Відомий дослідник Ю. Барабаш називає його ще таким синтетичним поняттям як „етнокультурний простір”, основними параметрами якого є „сімейні перекази, домашнє і позадомашнє оточення, мовне середовище, релігійна атмосфера, побутова обстановка, етнографічний і фольклорний фон, літературні традиції і впливи, нарешті, загальний тонус інтелектуального, культурного життя” [8, с. 9]. На тому, що під впливом історичних обставин відбувається екстермінація таких відносно сталих національних ознак, як „національний характер” та „національний дух”, наголошував М. Драгоманов. „Абсолютних національних характерів-вдач та абсолютного „національного духу” він не визнавав та й доводив, що коли змінюються історичні умови життя, змінюється вдача й дух народу” [561, с. 288]. Національна ідентичність — продукт історичний, великою мірою сконструйований.
Той факт, що частина громадських та культурних діячів, публіцистів, які в означений період працювали заради української національної ідеї, позиціонували себе як українці, хоча й не були ними з походження, — також на користь релятивності, зовнішньої природи ідентичності. Українцями з роду не були, приміром, росіянка Марко Вовчок (дослідниця Аріадна Стебельська, щоправда, зазначає, що давній шляхетський рід Вілінських пов’язаний з Чернігівщиною); Михайло Драгоманов, котрий писав, що з походження він, очевидно, серб або жид; син „захожого костромича”, котрий оселився у Києві, Олександр Русов (до речі, він, як і Драгоманов, від демократизму, співчуття плебсу еволюціонував до національного усвідомлення); Софія Русова, яка походила з французько-шведської родини; публіцист Максим Гехтер — єврей (справжнє ім’я — Мендель Гецкович-Беркович Гехтер), що за пропаганду української автономії серед робітників зазнав арешту; поляк В’ячеслав Липинський та ін.
Сергій Єфремов, звертаючись до питання національного самоототожнення О. Русова, відзначав: „І от формується думка у цього великороса, що „живучи в Полтавщині або Херсонщині, хоч би якого був хто роду, [...] а він зробиться українцем, якщо не схоче порізнить себе від околишньої людності, що його годує”. Не диво, що коли довелось О[лександру] О[лександровичу] шукати шляхів у житті, то він пристає до тих, хто не хотів різнитись од рідного народу, і працює в українській громаді. Те, що досі було в ньому інстинктом, як порив доброго, жалісливого серця [...], робиться з початком 70-х років провідною ниткою на весь вік” [504, с. 321—322].
З іншого боку, ігнорування генетичного чинника також шкодить об’єктивності. До певної міри парадоксальне судження з цього приводу висловив Ю. Шерех, котрий зауважував, що Д. Донцов, попри те, що маніфестував власну приналежність до українства, у публіцистиці створив оригінальну стратегію провідної національної верстви, проаналізував її роль в історичному розвитку суспільства, своїм способом мислення, ментальністю відповідав російській культурі. Таким чином виявилася його „підсвідомість” [333, с. 76].
Як бачимо, соціальний феномен національної ідентичності — складне явище, яке не вкладається у схему якоїсь однієї методології. Проте, з огляду на специфіку нашого дослідження, інтерес становить саме конструктивістська парадигма, оскільки вона передбачає інтерпретацію нації як „механічної побудови”, де чільне місце належить соціокультурним процесам, „соціальній інженерії” [250; 241]. Відтак вивчено й проаналізовано роботи зарубіжних вчених П. Бергера та Т. Лукмана, Л. Альтюссера, у яких розкриваються підходи соціального конструктивізму; наукові концепції, де з позицій конструктивізму розглядається проблема національної ідентичності (Б. Андерсона, Е. Гелнера,
К. Дойча, Ю. Габермаса), російських та українських дослідників. Зокрема враховано погляди на проблему національного самоототожнення таких російських прибічників конструктивізму, як М. Губогло, С. Кирдіна, А. Лукіна, М. Львова, В. Морозов, М. Сусоєв та ін., вітчизняних науковців — Ю. Зерній,
Г. Касьянова, Л. Нагорної, Н. Пелагеші, О. Селіванової. На основі їх спостережень механізми національної ідентичності відтворені у вигляді графічної схеми.

Слід сказати, соціоконструктивістські напрями та школи мають відмінності, зокрема і в означенні чинників національної самотипізації. Віддиференційовані та узагальнені тут основні форманти національного самоототожнення притаманні для держав-націй, адже за умови національно-культурної ідентичності вони зазвичай репрезентовані звужено. Хочемо наголосити також на тісному переплетенні механізмів досягнення національної єдності.
Оскільки на Заході та в Росії студії з питань національної ідентичності надзвичайно популярні, набули поширення в різних галузях знання (етнології, культурології, психології, соціології тощо), закономірною є поява водночас численних альтернативних конструктивізму дослідницьких моделей, наприклад таких, як уґрунтована на засадах примордіалізму широковідома теорія Е. Сміта. Цікаво, що попри різну методологічну основу, конструктивісти й примордіалісти вичленовують певні спільні складові національного самоототожнення.
З огляду на те, що конструктивізм опирається на концепт кордонів як підставу для розрізнення „іншого”, „чужого”, спроби застосування конструктивістської парадигми здійснювалися щодо розгляду національно-державних та наднаціональних „уявлених спільнот”; базовим поняттям для нього є також державна політика, за допомогою якої втілюються ті чи інші фактори ідентичності.
Ми ж доводимо, на чому вже акцентувалося, що конструктивістська методологія є ефективною і тоді, коли йдеться про дослідження національно-культурної ідентичності, у творенні якої провідна роль належить „націоналістично налаштованим елітам” (за Е. Гелнером), іншими словами — інтелігенції, шляхті.
Як засадничі нами використані також окремі положення постколоніальної критики і теорії, інших сучасних шкіл та напрямів.
Зважаючи на те, що об’єктом нашого дослідження обрано публіцистику, теоретико-методологічну базу дисертації склали і медіастудії, в яких здійснюється рецепція цього феномену у різні історичні періоди: на етапі становлення теорії та історії журналістики (О. Маковей, І. Франко,
Б. Грінченко, М. Грушевський, С. Єфремов, М. Возняк, В. Щурат), у радянську добу (В. Здоровега, Є. Бондар, Ю. Лазебник, Д. Григораш, І. Валько,
М. Нечиталюк, О. Дей, В. Дмитрук, І. Дорошенко, Г. Вартанов, Д. Прилюк,
І. Курганський, А. Москаленко, В. Олійник, М. Скуленко, В. Качкан), у сучасний період (Б. Черняков, В. Різун, І. Михайлин, Н. Сидоренко, Е. Шестакова,
С. Кость, Й. Лось, Б. Потятиник, В. Буряк, О. Александров, О. Мукомела); а також праці відомих пресознавців діаспори (О.-І. Бочковський, С. Сірополко,
А. Животко, В. Ігнатієнко).
На основі опрацьованої літератури була вироблена власна дослідницька модель, яка передбачала критичне переосмислення певних постулатів, розширення часопросторових горизонтів наявних наукових стратегій, вивчення українських медіареалій шляхом апробації нових методологічних теорій — у чому і полягає наукова новизна дослідження. Визначається вона також спробою виокремити найважливіші форманти моделі національної ідентичності у пресовому дискурсі, системно осмислити феномен національного самоототожнення, з’ясувати специфіку (на формальному та практичному рівнях) публіцистики як соціокультурного чинника формування українського самоусвідомлення. Доцільність екстраполяції модерних дослідницьких прийомів на соціальнокомунікаційні практики періоду, що вивчався, вмотивована їх ефективним застосуванням щодо типологічно подібних об’єктів.
Проаналізувавши знакові явища публіцистики другої половини XIX — першої третини ХХ ст., а також їх медійний контекст, ми переконалися, що до основних факторів, які утворюють модель національної ідентичності, належать: дискурси про національну спільноту; колективна історично-культурна пам’ять; механізми соціокультурного синтезу (ідеологеми, міфи тощо); мова як єдиний комунікаційний засіб; освітня мережа (згідно з відомою атестацією Е. Гелнера, освітня та комунікаційна системи — це „спеціальний завод” з виробництва національної ідентичності [52, с. 304]); уніфіковане поле обміну змістами та ідеями і загальнонаціональні ЗМК; художня література; культурні інститути, які виконують щодо національного наративу меморійну і ретранслюючу функції; національна символіка тощо.
У різні історичні проміжки повнота представлення названих чинників неоднакова, так само, як і ступінь їх актуалізації. Важливо наголосити на комплексній дії всіх означених факторів (механізмів) у процесі становлення національного самоусвідомлення, про що непомильно писав ще 1896 р. у статті „З кінцем року” Іван Франко: „Тілько... інтегральна, всестороння праця зробить нас справді чимось, зробить нас живою одиницею серед народів. Бо ані фіра книжок самих сего не зробить, ані копиця брошур самих, ані півкопи послів самих, ані Академія наук сама, ані тисяча шкіл з руською мовою викладовою самою, ані тисяча віч самих. Треба всего сего, але треба всего, на всі боки, щоб ми справді росли органічно...” [781, с.101].
Національна ідентичність — дискурсивна формація, сфера ідей, цінностей та змістів. Її створення неможливе без друкованих засобів масової інформації, які виявляють потужний вплив на свідомість громадян, забезпечують умови для формування національної єдності.
„Історія української журналістики яскраво свідчить про те, що завдяки також українській пресі поширювалася серед української аморфної маси національна свідомість, — писав свого часу один з основоположників „теорії журналізму” Степан Сірополко7, — внаслідок чого і мала постати на наших очах з української аморфної маси українська нація” [271, с. 135].
Проблема морального вибору, „екзистенційного” за своєю природою, коли входили у суперечність субстанційність індивіда та його соціокультурне існування, ще гостріше стояла перед представниками вищих суспільних верств. І. Франко цей конфлікт окреслив як конфлікт між етнічним, вродженим (gente) та набутим, усвідомленим (natione). Асиміляція української провідної верстви в умовах втрати національного суверенітету стала явищем настільки
звичним, що М. Грушевський характеризував його як „класичне малоросійське
самозречення” [443, с. 3].
З великим ступенем умовності у процесі становлення національної ідентичності українців можна виділити кілька періодів, або, правильніше б сказати, домінант, адже діяльність у нижчеозначених напрямках тривала перманентно, та й

Список литературы

ВИСНОВКИ

Друга половина XIX — перша третина ХХ століть належать до періоду, коли на кін історії, перш за все у Європі, поряд із панівними, виступили і „недержавні”, „позаісторичні”, „плебейські”, „народи-парії”. Коли прагнення етносів зреалізуватися, відбутися у вигляді окремих національних спільнот, стати суб’єктами історії набуло смисложиттєвого характеру. При цьому національне відродження українців, як і багатьох інших народів, співвідноситься з романтизмом — своєрідною світоглядною системою, філософським та мистецьким феноменом.
Розпочавшись із самоокреслення національного ейдосу, ствердження самобутності народу, в кульмінаційний період воно сягнуло яскравих державницьких інтенцій. Українські публіцисти, які формували націотворчий наратив, усвідомлювали не тотожність нації як соціокультурного організму та нації-держави. Зокрема, цю думку вербалізував у „Листах на Наддніпрянську Україну” (1893) М. Драгоманов. Слід сказати, і новітні вчені та публіцисти, аналізуючи спонуки і першопідстави утворення націй, не одностайні у судженнях з приводу того, що є первісним: громадянство держави чи національна ідентичність? Іншими словами, держава формує національно свідомого громадянина чи, навпаки, національна ідентичність є творчою рушійною силою і претекстом політичної незалежності? З-поміж адептів останнього положення — Дж. Андерсон, на переконання якого „саме ідентичність впливає на здобуття та практику громадянства” [3, с. 93].
С. Єфремов характеризує добу національно-визвольного пробудження народів Європи як період, коли „викристалізовується потроху саме розуміння нації”. „Перед народами встало питання, — пише вчений, — про власну долю, про свою майбутність не як державних тільки організмів, а саме як націй, як колективу людського, культурними, а не самими політичними ознаками об’єднаного. Постають національні організації з визвольними завданнями; народжується сама теорія й уґрунтування національності”. За метафоричним спостереженням С. Єфремова, це час, коли „заворушились надгробки, захитались хрести на могилах живцем похованих „неісторичних”, мовляв, націй. Кладовище народів повне стало отих мерців воскреслих, примусом покладених колись на холодне ліжко національної смерті” [93, с. 306]. Новітні нації постають як примордіальні. Однак процес національного самоусвідомлення відбувається переважно за допомогою чинників, які згодом будуть обґрунтовані представниками конструктивістських шкіл. Надзвичайної ваги, з-поміж цих механізмів, надається пресі.
Адже саме починаючи з другої половини XIX століття, журнально-газетна періодика опановує все ширшу читацьку аудиторію. На згадану обставину звертав свого часу увагу О.-І. Бочковський, пишучи, що здобуття „політичної волі, скасування кріпацтва, емансипація широких мас, піднесення їх освітнього рівня внаслідок демократичної реформи шкільництва, все це дуже сприяло розвитку преси, масовому її поширенню та належному виявленню її приявности: преса перестала завдяки цьому бути люксусом привілейованої заможної меншости; вона спроквола ставала духовим хлібом усе ширших верств загалу, оборонцем його змагань і прав”. Далі науковець відзначає, що широке розповсюдження медійної продукції, також і внаслідок послаблення цензури, стало „запорукою її громадського значення” [37, с. 35].
Втім, преса, передусім кращі взірці публіцистики, стала не лише помітним формантом національної свідомості. У своєму проблемно-тематичному спектрі вона відобразила вузлові напрями націобудівничої діяльності у їх складному взаємопереплетенні, затуханні та актуалізації тих чи тих ділянок. Мовлячи інакше, вона оприявила матрицю, мережу національної ідентичності в тісному взаємозв’язку її субструктурних одиниць. Цю функціональну рису преси охарактеризував С. Сірополко. „Отож, на українську пресу, — зазначав учений, — покладаються завдання розкривати ті нитки, що можуть зв’язати усіх українців у одну цілість, створивши ідеологію, що базувалася б на тривких підвалинах минулого України, дбайливо реєструвати кожний дорібок української культури, вказувати напрямні для праці на всіх ділянках політичного і громадського життя для розвитку української культури” [271, с. 193]. (Наразі не варто забувати і про медіаефективність, вплив публіцистики на різні сфери національної ідентичності так само, як і на практику суспільно-політичного життя загалом.)
Аналізуючи публіцистику другої половини XIX — першої третини ХХ ст. з погляду національної ідентичності, ми насамперед виділили підсистеми, які підкреслюють своєрідність української спільноти, є її маркером, а також ті, що інтегрують національний соціум. Такий підхід продиктований історичними особливостями становлення національної ідентичності в обраний для розгляду період. У нашому дисертаційному дослідженні здійснена спроба розкрити специфіку та сутність категорії „національна ідентичність” за допомогою медійних практик; увиразнити семантичне наповнення цього поняття на тлі реалій доби, яка вивчається. Нами також внесено уточнення до теоретичного дискурсу феномену публіцистики. Зокрема, автором обґрунтовується думка про невмотивованість розгляду публіцистики як субструктури образно-художньої словесності. Адже українська художня література, попри притаманні їй особливості розвитку, — явище, яке твориться за єдиними іманентними законами з писаною словесністю інших народів, у багатьох з яких, як уже мовилося, взагалі не використовується така категорія, як публіцистика. Окрім того, публіцистика та красне письменство — дві різні за своєю природою сфери словесної творчості. Тому, на наше переконання, соціокультурний феномен публіцистики доречніше розглядати у масовокомунікаційних координатах.
Зв’язки медій, передусім публіцистики, та національної ідентичності як фундаментальної категорії української інтелектуальної історії, політики й культури, виявляються у різних іпостасях. Публіцистичним словом засвідчувалася наявність громадського життя здеправованої української нації. Спільний інформаційно-комунікаційний простір, загальнонаціональні ЗМК були умовою та чинником культивування національної тожсамості. У публіцистичній сфері апробовувалися проекти майбутньої національної організації. У нашому дисертаційному дослідженні на прикладі культивування національної тожсамості продемонстровано соціоконструктивістські можливості мас-медій. Віддиференційовано та проаналізовано у межах націотворчої проблематики найпомітніші концепції, створені українськими публіцистами, які стосувалися, зокрема, автентичності українського народу, його мови, феномену козацтва як складової націомислення, етноніму, національного типу, прообразу суспільного устрою тощо. В контексті проблеми національної ідентичності акцентовано на настановчих характеристиках публіцистичного тексту.
Виняткове місце у публіцистичному дискурсі другої половини XIX — першої третини ХХ ст. було відведене наративу власної історії. Культивування національної самотипізації відбувалося шляхом деконструкції чужих та створення власних міфологічних структур, шляхом продукування та ретрансляції ЗМК ідеологем, символів, стереотипів, кодів. За допомогою публіцистичних засобів витворювалася колективна національна пам’ять, увиразнювався образ стародавності українства. Вагому ідентифікаційну та етноконсолідуючу роль відіграла і легітимація етноніму Україна та означників, похідних від нього.
В інформаційно-комунікаційному просторі досліджуваного нами періоду здійснювалася активна рецепція, вироблення дефініцій та з’ясування параметрів категорій народ, етнос, нація, національна самототожність, національна ідея. Як субстрат, на основі якого складалися уявлення про народ в цілому, розглядався феномен козацтва. Крізь призму національного характеру інтерпретувалася проблема власної шляхти. Друга половина XIX — перша третина ХХ століть характеризується інтенсивними публіцистичними рефлексіями над питанням органічного для України політичного устрою. Відтак у медійному полі виаргументовуються його різноманітні модифікації — від демократично-республіканської до монархічної. Починаючи з кінця XIX століття, у царині публіцистики активно розробляється проблема національного ідеалу, викристалізовується національна ідея, розпочинається фундування політичної доктрини українського націоналізму. В цьому контексті незалежність України трактується як онтологічна передумова її існування. Державницька свідомісна парадигма увиразнюється у працях блискучих майстрів публіцистичного слова та політиків: Ю. Бачинського, І. Франка, М. Грушевського, М. Міхновського,
В. Липинського, Т. Зіньківського, Д. Донцова, В. Мартинця.
Розгляд національної ідентичності у першу чергу як системи змістів узгоджується з обраними теоретичними засадами. У галузі методології нами здійснена спроба набутки конструктивістських шкіл застосувати під час вивчення національної ідентичності у публіцистичному дискурсі.
Також для дослідження медіаконтенту був використаний теоретичний потенціал постколоніальних вчень, який досі застосовувався переважно у літературознавчих студіях. Продуктивність його застосування для вивчення національної ідентичності в публіцистичній площині обумовлена закоріненістю у спільну проблематику. Окрім того, ми розширили географічні та хронологічні рамки об’єкта постколоніального методу. Відомий інтерпретатор постколоніальної критики і теорії М. Павлишин, окреслюючи прийоми культурного колоніалізму, фактично описав підпорядкування усіх важелів культивування національної ідентичності імперському центру, стратегію „поширення імперського „ми” на колонізований суб’єкт і позбавлення його будь-якої свідомости, крім імперської” [226, с. 534]. Цінність постколоніального методу — у націленості на формування нового усвідомлення, у виявленні неповторної сутності нації, а не механічній зміні знаків у бінарній опозиції „імперське / колоніальне” (хоча в такому ключі якраз і створена більшість праць з національної проблематики).
Опираючись на згадану вище методологію, ми проаналізували в динаміці становлення та діалектиці розвитку основоположні складові моделі національної ідентичності і відтворили цілісну картину формування національного самоусвідомлення.
Слід сказати, що проблема національної ідентичності спорадично порушується вже в публіцистиці першої половини XIX ст. У ній же накреслюються націоаксіологічні лінії, проявляються чинники національної тожсамості: мовний, колективної пам’яті, освітній, територіальний, які отримають згодом подальше обґрунтування.
Безперечно, що засадничим формантом національної ідентичності є мовний. Утворення національного організму передбачає наявність спільного засобу комунікації. Ця думка переконливо виаргументувана відомими представниками конструктивістських шкіл — Б. Андерсоном та Е. Гелнером. Витоки усвідомлення єдності різних етнографічних частин української ейкумени також закорінені у визнання спільної мови, усної та писаної словесності. Ґенеза націобудування корелюється з процесом стандартизації та уніфікації мови; політика у мовній сфері належить до провідних тем вітчизняної публіцистики досліджуваного нами періоду. У нашій дисертації систематизовані різноманітні вектори цієї проблематики, насамперед мова розглядається як основна репрезентативна ознака нації та корелят культури. Окрім того, увиразнюється теза про те, що мова — прикмета національна, а не соціальна (оскільки у реаліях XIX століття українська позиціонувалася як „говір”, „діалект”, засіб спілкування нижчої верстви). А ще — приділена увага питанням повернення та архаїзації початків українського слова; його унормування; легітимації у медійному дискурсі; вирівнювання мовної культури міста і села тощо.
У тісному взаємозв’язку з мовним перебуває освітній фактор. Національна школа сприяє впровадженню у практику мовних норм, ретранслює історію та культуру українців, продукує у масовій свідомості національно-громадські імперативи, зрештою, забезпечує необхідний рівень освіченості, який, у свою чергу, є передумовою широкого розповсюдження національної преси.
Уніфіковане поле обміну ідеями та комунікації, наявність загальнонаціональних видань, їх концептуальна українська орієнтація, — ще один механізм конструювання національної ідентичності, оприявлений у публіцистичному масиві текстів другої половини XIX — першої третини ХХ ст. Українською провідною верствою створювались національно марковані дискурси, вироблялись цілеспрямовані політики та стратегії, які зреалізовувавались, з-поміж іншого, завдяки соціальнокомунікаційній діяльності. На те, що національне усвідомлення формується шляхом прогнозованих медіавпливів, звертали увагу вже М. Грушевський,
Д. Дорошенко. С. Петлюра суспільний взаємозв’язок, соціальну комунікацію ілюстрував на прикладі політичних часописів, призначення яких вбачав, у першу чергу, в запровадженні зворотнього контакту між парламентським корпусом та читацьким загалом. Наприкінці XIX — початку ХХ століть націленість на соціальний ефект, дидактичний аспект публіцистики констатувала більшість чільних українських журналістів, які не лише налагоджували соціальнокомунікаційну справу, а були водночас і основоположниками вчення про неї.
Слід зауважити, що утворення цілісного комунікаційного обширу українців — тривалий, нелінійний процес, який корелювався із загальним розвитком громадського руху. Про складнощі, які виникали під час формування єдиної української інформаційно-комунікаційної мережі, сигналізували і редакційні звернення та вступні статті до часописів.
Підвалини будівництва національної духовної спільноти закладаються
вже на сторінках газетно-журнальної періодики виразно українського спрямування („Основа” (1861—1862), „Киевский телеграф” (1874—1876), „Киевская старина” (1882—1906), „Вечерниці” (1862— 1863), „Мета” (1863—1865), „Правда” (з перервами 1867—1898), „Громадський друг” (1878),
„Дзвін” (1878), „Молот” (1878), „Діло” (1880— 1939), „Народ” (1890—1895), „Житє і Слово” (1894—1897), „Світ” (1881—1882), „Літературно-науковий вісник” (з 1898).
З новими темпами та в грандіозніших масштабах відбувається утворення національної соціальнокомунікаційної сфери після прийняття Маніфесту 17 жовтня 1905 р. На цій обставині акцентував, зокрема, Є. Чикаленко, котрий
1906 р. вважав роком фундації української преси; звідтоді, на його думку, розвиток національної справи набирає нових форм та вимірів. Для
М. Грушевського знаковою подією було також і перенесення „ЛНВ” до Києва (поява „ЛНВ” „змінила загальний баланс українського руху”). „Рік 1906, — констатував І. Франко, — уперше появив на Україні періодичні видання вищого типу, місячники, присвячені більш або менш виключно плеканню літератури та дискусії над основними питаннями національного і взагалі духовного
життя” [788, с. 165].
Видання та проекти „днів свободи преси”, а також ті, що виникли вслід за ними, дійсно стали вагомим та якісно іншим етапом у формуванні національного світогляду. З-поміж помітніших національно орієнтованих втілених газетно-журнальних задумів та не зреалізованих видавничих намірів: „Хлібороб” (Лубни Полтавської губернії, 1905), „Громадське слово”, „Нове життя”, „Громадська думка” (Київ, 1905—1906), „Нова громада” (Київ, 1906), „Рідний край” (Полтава; Київ; Гадяч, 1905—1916), „Вісті” (Одеса, 1906), „Запоріжжє” (Катеринослав, 1906), „Рада” (Київ, 1906—1914), „Україна” (Київ, 1907), „Українська хата” (Київ, 1909—1914), „Дніпрові хвилі” (Катеринослав, 1910—1913), „Світло” (Київ, 1910—1914), „Сніп” (Харків, 1912), „Маяк” (Київ, 1912—1914), „Основа” (Одеса, 1915). Чимало часописів запрограмованість на консолідацію українського соціуму засвідчили вибором платформи, декларуючи міжпартійність (позапартійність), відхід від гурткових інтересів, інтегруючи різновекторні літературні сили.
У досліджуваний нами період осередки видавничої діяльності створювалися і поза українськими теренами, зокрема у Петербурзі, Женеві, Відні, Москві. На тлі „подувів весни в Росії”, за І. Франком, з’являється низка видань, у яких висвітлювалося українське питання („Зоря” (Москва, 1906), „Вільна Україна” (Санкт-Петербург, 1906), „Рідна справа / Вісті з Думи” (Санкт-Петербург, 1907), згодом — „Тепла роса” (Москва, 1915). Справжньою „українською трибуною в Росії” стали „Украинский вестник” (Санкт-Петербург, 1906), „Украинская жизнь” (Москва, 1912—1916).
Загалом же, стратегічні напрямки діяльності у сфері формування всеосяжного інформаційно-комунікаційного простору зводилися до розширення меж свободи слова (адже репресивні заходи, скеровані на гальмування розвитку національного усвідомлення, пов’язувалися насамперед із нищенням української преси), налагодження суспільнокомунікаційних зв’язків між розділеними кордонами частинами української ейкумени та обстоювання вільного доступу до них національної періодики, координації видавничих зусиль, вимог законодавчо-правового забезпечення преси.
Модель національної ідентичності, спостережена у публіцистичному дискурсі другої половини XIX — першої третини ХХ ст., включає і такі чинники виховання національної позиції громадян, як культурна політика, художня література, інфраструктура закладів, які виконують національно-меморійну функцію, спортивно-патріотична діяльність, державна символіка тощо. Вони втілюють аксіальну семіотику, впливають на модифікацію свідомості, відіграють інтегральну роль. У нашому дисертаційному дослідженні продемонстровано також значущість у процесі устаткування національної громади економічної, культурної, мовної одноцільності, порушено проблему гомогенізації українського континууму. В контексті формування національної тожсамості звернено увагу на кореляцію національного та релігійного як виявів ціннісного рівня свідомості.
Як бачимо, національна суспільно-політична, публіцистична думка другої половини XIX — першої третини ХХ століть була скерована на апробацію стратегій формування українського усвідомлення, досягнення політичної автономії, утворення власної держави. Опираючись на конструктивістські теорії, ми з’ясували субструктурні елементи та окреслили цілісну картину становлення національної ідентичності.
Таким чином, у нашій дисертаційній роботі:
1) доведено необхідність трактування публіцистики як соціокультурного феномену та розокремлення його з образно-художньою творчістю;
2) уперше на прикладі публіцистики продемонстровано потенціал конструктивістських вчень під час дослідження національної ідентичності;
3) а також вперше обґрунтовано доцільність застосування набутків постколоніальної теорії та критики в процесі вивчення національної тотожності у медійному дискурсі, розширено параметри функціонування методу;
4) з’ясовано роль газетно-журнальної періодики у формуванні національного усвідомлення; в означеному контексті розглянуто проблему медіаефективності;
5) визначено форманти національної ідентичності у публіцистиці другої половини XIX — першої третини ХХ століть, якими є, у першу чергу, мова як спільний засіб спілкування, колективна історична пам’ять, освітній чинник, єдиний інформаційно-комунікаційний простір, образно-художня словесність, дискурси про національний колектив, механізми соціокультурного синтезу українців (ідеологеми, міфи), культурна політика, національна символіка та ін.; звернена увага на їх переснованість та взаємообумовленість;
6) на основі виділених підсистем окреслена модель національної ідентичності.
З’ясувавши віддзеркалені у публіцистиці різноманітні концепції національного будівництва, ми увиразнили проблемно-тематичну палітру преси досліджуваного періоду.
Оскільки і в сучасних реаліях проблема національного ототожнення, творення політично зрілої нації не втратила своєї злободенності, механізми, визначені нами, в адаптованій формі можуть використовуватись у соціальній практиці.
В умовах глобалізаційних та панросійських впливів набуває актуальності етноохоронний та націотворчий потенціал публіцистичної спадщини. У нашій дисертації сфокусовано проблемно-тематичні аспекти національної ідентичності, наголошується на її яскраво виявленому соціальному вимірі. Оскільки національна ідентичність є дискурсивною формацією, ретроспективний огляд її конструювання може мати евристичне значення. Разом з тим, подальше наукове осмислення пресового чинника моделі національної ідентичності було б продуктивним у контексті становлення національної періодики, з погляду „соціальнокомунікаційної інженерії”. Ідентифікація особи з національною державою відбувається і завдяки публіцистичній настановчості, медіаефективності, це — ще один напрям розробки проблеми.
Науково перспективним видається і застосування в соціальнокомунікаційних студіях конструктивістської методології, постколоніальної критики та теорії. Майбутнім дослідникам медій, сподіваємося, прислужаться також здійснені нами уточнення історико-журналістських фактів, кодифікація певних усталених тверджень.
Зрештою, у нашому дисертаційному дослідженні поглиблюються теоретичні уявлення про феномен національної ідентичності, а це той аспект, що складає осердя сучасного гуманітарного мислення.
Слід сказати, в осягненні „України як проблеми” на тлі української історії та культури помітні дві протилежні тенденції. Перший полюс — національне замилування, другий — різновид комплексу меншовартості. Тож написання цієї роботи стало, крім усього іншого, спробою завдяки публіцистиці об’єктивно відтворити українську етно- та націогенезу.

Список використаних джерел:
1. Абрамович С. Публіцистика і література / Семен Абрамович // Лексикон загального та порівняльного літературознавства. — Чернівці : Золоті литаври, 2001. — С. 463—464.
2. Александров О. Тези до теорії публіцистики / О. Александров // Діалог. Медіа-студії : зб. наук. праць. — Одеса, 2007. — Вип. 6. — С. 282—288.
3. Андерсон Б. Уявлені спільноти : міркування щодо походження й поширення націоналізму [Електронний ресурс] / Бенедикт Андерсон ;
пер. з англ. В. Морозова. — К. : Критика, 2001. — Режим доступу : http://donklass.com/arhiv/histdisk/litopys/litopys/anders/and.htm.
4. Андрусів С. Модус національної ідентичності: Львівський текст 1930-х років ХХ століття : моногр. / Стефанія Андрусів. — Тернопіль : Джура, 2000. — 340 с.
5. Андрусів С. Проблеми національної ідентичності / С. Андрусів // Слово і Час. — 1997. — № 3. — С. 18—22.
6. Арендт Х. Джерела тоталітаризму / Ханна Арендт ; 2-ге вид., пер. з
англ. — К. : Дух і Літера, 2005. — 584 с.
7. Архів Є. Маланюка в УВАН у США. — Ф. ХХХVIII. — Од. зб. 68. —
С. 1. — (Цит. за вид. : Куценко Л. Dominus Маланюк: тло і постать : моногр. — К. : Вид. центр „Просвіта”, 2002. — С. 298).
8. Барабаш Ю. Почва и судьба. Гоголь и украинская литература : у истоков / Ю. Я. Барабаш. — М. : Наследие, 1995. — 223 с.
9. Баронин А. С. Этническая психология / А. С. Баронин. — К. : Тандем, 2000. — 264 с.
10. Барт Р. Избранные работы. Семиотика, поэтика / Ролан Барт. — М. : Прогресс, 1989. — 616 с.
11. Бауэр О. Национальный вопрос и социал-демократия / Отто Бауэр. — СПб. : Ригнер, 1909. — 224 с.
12. Бауман З. Индивидуализованное общество / Зигмунт Бауман ; ред. и пер. с англ. В. Л. Иноземцева; Центр исследований постиндустриального общества. — М. : Логос, 2002. — 390 с.
13. Бауман З. Текучая современность / Зигмунт Бауман ; пер. с англ., под ред. Ю. А. Асочакова. — СПб. : Питер, 2008. — 240 с.
14. Бахтин М. М. Из записей 1970—1971 годов / М. М. Бахтин // Эстетика словесного творчества ; [сост. С. Г. Бочарова; текст подгот. Г. С. Бернштейн и
Л. В. Дерюгина; примеч. С. С. Аверинцева и С. Г. Бочарова]. — М. : Искусство, 1979. — С. 336—360.
15. Бгабга Г. Націєрозповідність / Гомі Бгабга // Слово. Знак. Дискурс : антологія світової літературно-критичної думки ХХ ст. ; [за ред. М. Зубрицької] — Львів : Літопис, 1996. — С. 559—561.
16. Бергер П. Приглашение в социологию / Питер Бергер. — М. : Аспект-Пресс, 1996. — 168 с.
17. Бергер П. Социальное конструирование реальности : трактат по социологии знания / Питер Бергер, Томас Лукман. — М. : Академия-Центр, Медиум, 1995. — 322 с.
18. Бердяев Н. А. Русская идея / Н. А. Бердяев // О России и русской философской культуре : философы русского послеоктябрьского зарубежья. — М. : Наука, 1990. — С. 43—271.
19. Берлін І. Націоналізм / І. Берлін // Зустрічі. — 1991. — № 2. —
С. 60—76.
20. Бернік Ф. Культурна ідентичність в епоху глобалізації. Небезпека та перспективи / Франце Бернік // Слово і Час. — 2005. — № 12. — С. 73—78.
21. Бернштейн Б. М. Несколько соображений в связи с проблемой „искусство и этнос” / Б. М. Бернштейн // Критерии и суждения в искусствознании : сб. ст. — М. : Сов. художник, 1986. — С. 125—145.
22. Бернштейн Б. М. Традиция и канон. Два парадокса / Б. М. Бернштейн // Критерии и суждения в искусствознании : сб. ст. — М. : Сов. художник, 1986. — С. 176—214.
23. Бернштейн М. Д. Журнал „Основа” і літературний процес кінця 50-х — поч. 60-х років XIX ст. / М. Д. Бернштейн. — К. : Вид-во АН УРСР, 1959. —
216 с.
24. Бернштейн М. Д. Українська літературна критика 50—70-х років
XIX ст. / М. Д. Бернштейн. — К. : Вид-во АН УРСР, 1959. — 491 с.
25. Білецький О. І. Шляхи розвитку дожовтневого українського літературознавства / О. І. Білецький // Зібр. праць : у 5 т. — К. : Наук. думка, 1965. — Т. 2. — С. 72—110.
26. Білецький О. Перекладна література на Україні / Олександр
Білецький // Письменник і епоха. — К. : Держлітвидав, 1963. — С. 369—384.
27. Білокінь С. Календар передколгоспної України : післямова /
С. Білокінь // Воропай Олекса. Звичаї нашого народу : етнографічний нарис ; [післям. С. Білоконя]. — К. : Оберіг, 1993. — С. 579—584.
28. Бовсунівська Т. В. Феномен українського романтизму /
Т. В. Бовсунівська. — К. : Слов’ян. ун-т, 1997. — Ч. 1 : Етногенез і теогенез. — 155 с.
29. Бовсунівська Т. В. Феномен українського романтизму /
Т. В. Бовсунівська. — К. : Слов’ян. ун-т, 1998. — Ч. 2 : Ейдетика. — 109 с.
30. Бовсунівська Т. В. Художній гнозис і софіологія романтизму /
Т. В. Бовсунівська // Вісник Київського інституту „Слов’янський університет”. — К. : Вид-во КіСУ, 1999. — Вип. 3. — С. 5—20.
31. Бовуа Д. Битва за землю в Україні 1863—1914 : поляки в соціо-етнічних конфліктах / Даніель Бовуа. — К. : Критика, 1998. — 334 с.
32. Бовуар С. де. Из книги „Второй пол” : вступительная глава / Симона де Бовуар ; пер. с франц. Н. Мавлевич // Иностранная литература. — 1993. — № 3 (март). — С. 151—161.
33. Богачевська-Хом’як М. Білим по білому : жінки в громадському житті України 1884—1939 / Марта Богачевська-Хом’як. — К. : Либідь, 1995. — 424 с.
34. Бондаренко І. П. Розкоші і злидні японської поезії : японська класична поезія в контексті світової та української літератури : моногр. /
І. П. Бондаренко. — К. : Вид. дім Дмитра Бураго, 2010. — 566 с.
35. Борковський О. Хранителі творчої спадщини Руданського /
О. Борковський // Слово Просвіти. — 2010. — 13—19 трав. — С. 14.
36. Борщак І. Слідами гетьмана Розумовського у Франції / Ілько
Борщак. — Мюнхен: Б. в., 1957. — 37 с.
37. Бочковський О.-І. Українська журналістика на тлі доби (історія, демократичний досвід, нові завдання) / Ольгерд-Іполит Бочковський, Степан Сірополко ; за ред. К. Костева й Г. Комаринського. — Мюнхен : Укр. техн.-госп. інститут, 1993. — С. 9—126.
38. Буряк В. Еволюція публіцистичного мислення української інформаційно-художньої свідомості як виду інформаційного відображення /
В. Буряк // Зб. праць НДЦП. — Львів, 2001. — Вип. 9. — С. 249—275.
39. Буряк В. Еволюція термінологічного інструментарію сучасної теорії публіцистики: інтелектуальна модель інформаційного відображення / В. Буряк // Наукові записки Інституту журналістики. — К., 2001. — Т. 3. — С. 50—57.
40. Буряк В. Міфоархетипи в сучасному журналістському мисленні і державотворчий свідомісний контекст / В. Буряк // Актуальні проблеми журналістики : зб. наук. праць. — Ужгород : Ліра, 2001. — С. 33—45.
41. Буряк В. Нові термінологічні концепти сучасної публіцистичної парадигми / В. Д. Буряк // Держава та регіони : наук.-виробн. журн. — Серія : Соціальні комунікації. — Запоріжжя : Класич. приват. ун-т, 2010. — № 1. —
С. 58—63.
42. Бутиріна М. Метатеоретичний підхід до вивчення стереотипів масової свідомості / М. Бутиріна // Теле- та радіожурналістика : зб. наук. праць. —
Львів : Львів. нац. ун-т ім. І. Франка, 2010. — Вип. 9. — Ч. 2. — С. 8—15.
43. Валіцький А. В полоні консервативної утопії: структура і видозміни російського слов’янофільства / Анджей Валіцький ; пер. з польськ. В. Моренець. — К. : Основи, 1998. — 710 с.
44. Вартанов Г. І. Сучасна українська радянська публіцистика. Методичні рекомендації і бібліографія на допомогу лекторам, активістам та організаціям / Г. І. Вартанов. — К. : Б. в., [Добр. т-во любителів кн. УРСР], 1983. — 35 с.
45. Василик Л. Є. Світоглядна публіцистика сучасних літературно-художніх видань : концептосфера національної ідентичності : моногр. /
Л. Є. Василик. — Чернівці : Чернівецький нац. ун-т, 2010. — 416 с.
46. Возняк М. Журнальні плани Франка в рр. 1884—86 / М. Возняк // Україна. — 1927. — Кн. 3. — С. 17—88.
47. Волобуєва А. Журнал „Киевская старина” у відстоюванні української мови / А. Волобуєва // Стиль і текст. — К. : Київ. нац. ун-т ім. Тараса Шевченка, 2001. — Вип. 2. — С. 176—180.
48. Габермас Ю. Громадянство і національна ідентичність / Юрген Габермас // Умови громадянства : зб. ст. ; під ред. Варта ван Стінбергена ; пер. з англ., передмова та прим. О. О. Іваненко. — К. : Укр. центр духовної культури, 2005. — С. 49—70.
49. Габор В. В. Закарпатська україномовна преса 20-30-х років ХХ століття у контексті національного відродження краю : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. філол. наук / В. В. Габор ; Київ. нац. ун-т ім. Тараса Шевченка. — К., 1997. — 20 с.
50. Галушко М. Січові Вісти / М. Галушко // Українські часописи Львова 1848—1939 рр. : іст.-бібліогр. дослідження : у 3 т. — Львів : Світ, 2002. — Т. 2 : 1901—1919 рр. — С. 459—465.
51. Гвать І. Призабутий, тому недооцінений. Український націолог Ольгерд-Іполит Бочковський (1885—1939) / Іван Гвать // Дукля : літ.-мист. та публіцист. журн. Спілки укр. письм. Словаччини. — Пряшів, 2009. — № 6. —
С. 42—50.
52. Гелнер Е. Нації та націоналізм / Ернест Гелнер // Націоналізм : антологія ; упоряд. О. Проценко, В. Лісовий. — К. : Смолоскип, 2000. —
С. 292—310.
53. Гіденс Е. Соціологія / Ентоні Гіденс ; пер. з англ. В. Шовкун,
А. Олійник. — К. : Основи, 1999. — 726 с.
54. Гнатенко П. И. Идентичность: философский и психологический
анализ / П. И. Гнатенко, В. Н. Павленко. — К. : Арт-Пресс, 1999. — 466 с.
55. Гнатюк О. Прощання з імперією. Українські дискусії про ідентичність / Оля Гнатюк ; авториз. пер. з польськ. ; Укр. наук. ін-т Гарвард. ун-ту, Ін-т критики. — К. : Критика, 2005. — 528 с.
56. Гончарова Н. С. Михайло Драгоманов і газета „Вольное слово” (1881— 1883) в полеміці з російською соціалістичною журналістикою : моногр. /
Н. С. Гончарова. — Х. : ХІФТ, 2006. — 128 с.
57. Городенко Л. М. Національна ідея як один із чинників формування громадської думки засобами масової комунікації / Л. М. Городенко // Вісник Київ. нац. ун-ту ім. Тараса Шевченка. — Серія : Журналістика. — К. :
ВПЦ „Київський університет”, 2003. — Вип. 11. — С. 24—25.
58. Грабович Г. Питання кризи й перелому в самоусвідомленні української літератури / Григорій Грабович // До історії української літератури : дослідження, есе, полеміка. — К. : Основи, 1997. — С. 35—45.
59. Грабович Г. Поет як міфотворець. Семантика символів у творчості Тараса Шевченка / Григорій Грабович ; пер. з англ. С. Павличко, 2-ге випр. й авториз. вид. — К. : Критика, 1998. — 206 с.
60. Грабович Г. Ще про „неісторичні” нації і „неповні” літератури / Григорій Грабович // До історії української літератури : дослідження, есе, полеміка. — К. : Основи, 1997. — С. 543—571.
61. Грабович О. Патологія спадщини / Оксана Грабович // Березіль. — 1994. — № 9 / 10. — С. 145—152.
62. Грабовський С. Українська людина у вимірах ХХ століття : до постановки проблеми / Сергій Грабовський. — К. : Вид. Центру громад. просвіти „Київське братство”, 1997. — 118 с.
63. Григораш Д. С. Журналістика у термінах і виразах / Д. С. Григораш. — Львів : Вища школа, Вид-во при Львів. держ. ун-ті, 1974. — 293 с.
64. Гринів О. Українська націологія: XIX — початок ХХ століття : історичні нариси / Олег Гринів. — Львів : Світ, 2005. — 288 с.
65. Грицак Я. Страсті за націоналізмом / Ярослав Грицак. — К. : Критика, 2004. — 343 с.
66. Гриценко О. Українські ЗМІ в контексті глобальних процесів на початку ХХI століття / Олена Гриценко // Україна на шляху до Європи ; упоряд. В. І. Шкляр, А. В. Юричко. — К. : Етнос, 2006. — С. 265—379.
67. Гудков Л. Негативная идентичность : статьи 1997—2002 годов /
Лев Гудков. — М. : Новое литературное обозрение, ВЦИОМ-А, 2004. — 816 с.
68. Гумилёв Л. Н. География этноса в исторический период /
Л. Н. Гумилёв. — Л. : Наука, 1990. — 279 с.
69. Гунчак Т. Україна: перша половина ХХ століття : нариси політичної історії / Тарас Гунчак. — К. : Либідь, 1993. — 288 с.
70. Гутковський В. В. Українська преса Наддніпрянщини в національно-культурному та державотворчому процесі (друга половина XIX ст. — 1920 р.) : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. іст. наук : спец. 07.00.01 „Історія України” / В. В. Гутковський. — Львів, 2002. — 18 с.
71. Даренська В. Культурно-історичні етапи самоусвідомлення української національної ідентичності [Електронний ресурс] / Віра Даренська // Українознавчий альманах. — К. : Київ. нац. ун-т ім. Тараса Шевченка. — 2011. — Вип. 5. — С. 24—27. — Режим доступу : http://www.nbuv.gov.ua/portal/soc_ gum/Ukralm/2011_5/darenska.pdf.
72. Дашкевич Я. Даніель Бовуа та історія польсько-українських відносин / Ярослав Дашкевич // Всесвіт. — 1997. — № 3 / 4 (берез. / квіт.). — С. 132—142.
73. Дей О. І. Українська революційно-демократична журналістика : проблема виникнення і становлення / О. І. Дей. — К. : Вид-во АН УРСР, 1959. — 492 с.
74. Деррида Ж. Национальность и философский национализм / Жак Деррида // Московские лекции, 1990. — Свердловск : Ин-т философии и права Урал. отд-ния АН СССР, 1991. — С. 43—62.
75. Дзюба І. Вітчизна у нас одна / Іван Дзюба. — Львів : Каменяр, 1984. — 136 с.
76. Дзюба І. Громадянська снага і політична прозірливість (Про публіцистику Івана Багряного) / Іван Дзюба // Багряний Іван. Публіцистика : доп., ст., памфлети, рефлексії, есе ; упоряд. О. Коновал, передм. І. Дзюби, післямова Г. Костюка. — К. : Смолоскип, 1996. — С. 5—13.
77. Дзюба І. Інтернаціоналізм чи русифікація? / Іван Дзюба. — К. : Вид. дім „KM Academia”, 1998. — 276 с.
78. Дзюба Т. А. Естетизм М. Коцюбинського як чинник формування культурної ідентичності українців [Електронний ресурс] / Т. А. Дзюба // Феномен Михайла Коцюбинського у художніх вимірах українства :
матеріали наук.-практ. конф. до 145-річчя від дня нар. М. Коцюбинського, (Чернігів, 16—17 верес. 2009 р.) / Чернігів. літ.-мемор. музей-заповідник
М. Коцюбинського [та ін.]. — Чернігів, 2010. — С. 28—31. — Режим доступу : http://kotsubinsky.org/load/naukovi_materiali/3.
79. Дзюба Т. А. Йозефа Рота вигадав Йозеф Рот / Тетяна Дзюба // Талант як міра ваги : діалоги, літ.-крит. ст. та літературозн. тексти : [наук.-поп. видання]. — Ніжин : Аспект-Поліграф, 2008. — С. 181—186.
80. Дзюба Т. А. Літературні альманахи 1900-х у видавничо-публіцистичній біографії М. Коцюбинського / Т. А. Дзюба // Наукові записки Інституту журналістики. — К. : Київ. нац. ун-т ім. Тараса Шевченка, 2010. — Т. 39. —
С. 114—118.
81. Дзюба Т. А. Спрага народу і спрага Вітчизни. Публіцистика другої половини XIX — першої третини ХХ ст.: модель національної ідентичності : моногр. / Т. А. Дзюба. — Чернігів : Видавець Лозовий В. М., 2012. — 368 с.
82. Дзюба Т. Хутірська концепція Пантелеймона Куліша / Т. Дзюба // Слово і Час. — 1998. — № 4 / 5 (448 / 449). — Квіт. / трав. — С. 43—46.
83. Дмитрук В. Нарис з історії української журналістики XIX ст. /
В. Дмитрук. — Львів : Вид-во Львів. ун-ту, 1969. — 145 с.
84. Дорошенко В. Пам’яті українських бібліографів / В. Дорошенко // Наук. зб. УВАН у США. — Нью-Йорк : Друк. „Свободи”, 1953. — Ч. 2 ; ред.
В. Дорошенко. — С. 175—184.
85. Дорошенко І. І. Українська журналістика і критика другої половини XIX століття : лекції / І. І. Дорошенко. — Львів : Вид-во Львів. ун-ту, 1965. — 57 с.
86. Дудко В. Стаття Пантелеймона Куліша „Полякам об украинцах” (1862): ґенеза, контексти, інтерпретації / В. Дудко // Сіверянський літопис : всеукр. наук. журн. — 2006. — № 4 (70). — Серп. / верес. — С. 167—172.
87. Дудко В. Стаття Пантелеймона Куліша „Полякам об украинцах” у контексті полемік „Основи” з національної проблематики / В. Дудко // Національна ідея та національна своєрідність у засобах масової інформації : асиміляція чи інтеграція в багатонаціональні суспільства Центрально-Східної Європи : матеріали круглого столу, (Київ, 20—22 груд. 1996 р.). — К., 1997. —
С. 64—68.
88. Дюрінг С. Література — двійник націоналізму? / Саймон Дюрінг // Слово. Знак. Дискурс : антологія світової літературно-критичної думки ХХ ст. ; за ред. М. Зубрицької. — Львів : Літопис, 1996. — С. 565—566.
89. Эко У. Роль читателя : исследования по семиотике текста /
Умберто Эко. — СПб. : Symposium ; М. : РГГУ, 2005. — 502 с.
90. Элиаде М. Священное и мирское / Мирча Элиаде. — М. : Изд-во МГ