Замовити дисертацію ВЕЛИКОБРИТАНІЯ В ЄВРОПЕЙСЬКИХ ІНТЕГРАЦІЙНИХ ПРОЦЕСАХ :

У Вступі обґрунтовано актуальність обраної теми дослідження, її наукове та практичне значення, сформульована авторська концепція, визначено мету й завдання дослідження, його об’єкт та предмет, хронологічні рамки, відображено наукову новизну та практичне значення отриманих результатів, подано відомості щодо апробації.

У першому розділі “Концептуально-методологічна база дослідження та історіографія проблеми” обґрунтовано концепцію наукової проблеми, проаналізовані концептуальні засади наукових підходів до її аналізу, виокремлено основні етапи та напрямки досліджень. Він складається з двох взаємопов’язаних між собою підрозділів “Концептуально-теоретичні засади та методологія дослідження” та “Джерельно-документальна база дослідження та історіографія проблеми”.

Європейська політика Великобританії являє собою специфічний комплекс внутрішньополітичних та зовнішньополітичних принципів, норм та стратегій, реалізованих в умовах динамічно змінюваного європейського інтеграційного середовища. Така складність європейської політики Великобританії в якості об’єкту дослідження зумовлює не лише різноманітність аналітичних підходів до вирішення конкретних наукових завдань, але й наявність різних і конкуруючих методологічних підходів до вирішення складних наукових проблем, які водночас не виключають один одного. Наявність кількох рівнозначних функціональних складових (економічної, актуально-політичної, традиційно-політичної, історично-культурної, ідентифікаційної тощо) в європейській політиці Великобританії, а також її детермінування на різних рівнях - регіональному загальноєвропейському, комунітарному та національному, зумовлює методологічне розмаїття сучасних досліджень, яке при цьому переважно репрезентовано теоріями "середнього рівня". В рамках цієї методологічної парадигми автори намагаються вирішити конкретні наукові завдання, що однозначно детерміновані або на одному з рівнів, або в одній з функціональних площин наукової проблеми характеру формування та реалізації європейської політики Великобританії.

Джерела, які були використані автором, за походженням, формою та змістом умовно можна поділити на декілька груп:

· документи уряду, зовнішньополітичного відомства Великобританії, офіційні виступи, заяви та інтерв‘ю керівників та членів британського кабінету; документи британського парламенту, звіти про слухання в Палаті Общин, що дають найбільш повне уявлення про розстановку політичних сил в країні, а також матеріали Комітету по закордонних справах і Комітету з питань оборони Палати Общин. документи та передвиборні маніфести консервативної, лейбористської і ліберально-демократичної партій Великобританії, рішення тіньових кабінетів опозиційних партій, виступи, заяви керівників партій, документи профспілкових організацій;

· документи Європейського Економічного Співтовариства та Європейського Союзу;

· книги, збірки статей, мемуари політичних діячів Великобританії та інших країн – учасниць інтеграційних процесів в Західній Європі;

· документи, декларації та збірки матеріалів окремих політичних та громадських груп та об‘єднань, що виступають за чи проти поглиблення європейської інтеграції Великобританії. Враховуючи наявність відчутного розшарування в середині більшості провідних політичних партій Великобританії, що виникло через різні підходи до вирішення питання про євроінтеграцію, саме такі групи виступають як політичні актори в політичному процесі Великобританії та спричиняють суттєвий вплив на формування та реалізацію політичних рішень відносно інтеграції як в уряді, так і керівних органах провідних партій.

Історіографію проблем дослідження автор класифікує на трьох різних рівнях. По-перше, специфіка дослідження, що робиться на стику історичного та політологічного матеріалу, вимагає виокремити теоретичні дослідження, в яких розробляються проблеми міжнародного співробітництва держав в Західній Європі, його форм та проявів, зв‘язку внутрішньополітичних та зовнішньополітичних процесів, еволюції європейської інтеграції.

Друга група наукових робіт за дисертаційною проблематикою представлена теоретико-емпіричними дослідженнями, в яких вивчаються доктринальні та концептуальні засади британської політики в інтеграційних процесах в Європі, організація процесу прийняття політичних рішень з цих питань.

Нарешті, третій шар історіографічної бази дисертаційного дослідження представлений науковими роботами історико-політичного характеру, в яких аналізуються історія та еволюція британської політики щодо європейської інтеграції та її конкретні елементи.

В першій групі досліджень доволі широко представлені майже всі провідні напрями сучасної науки про міжнародні відносини. Феномен міждержавного співробітництва став об‘єктом дослідження представників політичного реалізму (А.Уолферс, Г.Снайдер, О.Холсті), політичного ідеалізму (Х.Мілнер), неореалізму (Р.Гілпін) функціоналізму (Д.Мітрані), неофункціоналізму (Дж.Най, Е.Хаас, Л.Ліндберг, Л.Шайнман), федералізму (А.Спінеллі, А.Етціоні). Автором визначаються розбіжності, які існують між представниками цих методологічних підходів в трактуванні природи міждержавного співробітництва в сучасних міжнародних відносинах, які є визначальними при аналізі мотивів поведінки окремих держав та політичних сил в середині держав в процесі інтегрування в комунітарні інституції.

Друга група робіт поєднує широке коло досліджень нормативних, політичних, економічних, історичних, соціальних джерел особливої політики Великобританії по відношенню до європейської інтеграції. Вони є ключовим елементом в розумінні причин та напрямів еволюції британської політики в Європейському Співтоваристві та Євросоюзі. Важливими історичними джерелами дослідження також стали мемуарні роботи провідних британських політиків часів європейської інтеграції Великобританії.

Проблеми відносин Великобританії з Європейським економічним співтовариством і Європейським Союзом комплексно розглядаються в роботах, Дж.Норткота, А.Даффа, К.Пілкінгтона. Для цих робіт характерним є еволюційний підхід до вивчення процесу зближення Великобританії із внутрішніми нормами та вимогами Європейських співтовариств, а пізніше - Європейського Союзу.

Цікавими є також комплексні дослідження британської позиції в європейських інтеграційних структурах європейських дослідників, зокрема французьких - П.Шнаппера, П.Жакє, Ж.Пєзані-Феррі, Ф.Сашвальд, Ф.М.Дефаржа. Вони критикують особливу позицію Великобританії, яка є наслідком небажання британських керівників робити поступки для спільного розвитку ЄС.

Третя група робіт, що складають джерельну базу дисертаційного дослідження, є найбільш численною та розмаїтою. В цих роботах розглядаються окремі проблеми або підходи у процесі європейської інтеграції Великобританії, що дозволяють простежити розвиток усіх принципово важливих комплексів відносин Великобританії в середині комунітарних установ, а також особливості політичної боротьби в середині країни з питань європейської інтеграції.

В британській історіографії відносин країни з Європейськими інтеграційними угрупованнями вельми поширеним є проблемний підхід, у відповідності до якого дослідники виокремлюють певні комплекси внутрішньополітичних відносин, на які вплинула еволюція європейської інтеграція та місця Великобританії в ній. Такий підхід демонструє адаптивну природу дослідження проблеми в Великобританії, що є наслідком спроб британських дослідників, скептично налаштованих по відношенню до європейської інтеграції, віднайти компроміс між потребою Великобританії залишатися в економічному просторі єдиної Європи і бажанням відмовитися від будь-яких поступок суверенітетом. Виділяючи окремий комплекс проблем у відносинах, подібний підхід замовчує системний характер протиріч між Великобританією та ЄС, але подібні дослідження мають велике прикладне значення для розуміння природи специфічних напрямів взаємодії між національним та комунітарним рівнями політичного процесу в ЄЕС/ЄС.

Радянська історіографія приділяла достатню увагу проблемам зовнішньої політики Великобританії, зокрема і в європейській інтеграції. Водночас, значне місце в радянській історіографії займають праці, присвячені теоретичним аспектам політичного виміру європейської інтеграції.

Заслуговує на увагу робота А.Лєбєдєва, що містить комплексне дослідження визначення пріоритетів британської зовнішньої політики, В.Попова, в якій наведено політичний портрет М.Тетчер. Дослідження К.Кандреева, Є.Примакова розглядають окремі аспекти зовнішньої політики Великобританії, котрі мали значний вплив на розвиток європейської політики країни.

Стан Великобританії в капіталістичній економіці і проблема приєднання країни до Співтовариства розглядається в працях Є.Хесіна, А.Журкова, І.Фамінського.

Економічне і політичне співробітництво Великобританії з ЄЕС є предметом вивчення радянських дослідників В.Зуєва і М.Стрежнєвої.

Українська історіографія також приділяє значну увагу розробці проблем європейської інтеграції, в тому числі в контексті співвідношення національного та наднаціонального в інтеграційних процесах Європейського Союзу. Так, цікавими дослідженнями еволюції європейської інтеграції в 1990-і роки є роботи О.Ковальової, А.Круглашова, В.Копійки та Т.Шинкаренко. Автори аналізують сучасні тенденції європейської інтеграції, досліджують вплив інтеграційних процесів на розвиток європейського регіону в цілому. Окремої уваги в цих роботах заслуговують дослідження процесів розширення ЄС та його впливу на здійснення європейськими державами власних завдань в європейському інтеграційному процесі. Водночас, оскільки більшу увагу автори приділяють державам, які ще не набули членства в ЄС, зокрема, Україні, в їх роботах не досліджено інструментальну функцію проблеми розширення ЄС в забезпеченні стабільності співвідношення національного та наднаціонального в європейській політиці країн-членів ЄС.

З огляду на проблему дослідження цікавість являють також роботи, що присвячені питаннями розвитку регіональної інтеграції в європейському регіоні та місця в ній України, якими займалися українські дослідники Б.Парахонський, С.Василенко. Проблеми європейської безпеки, пов’язані із розвитком євроатлантичного простору та європейського інтеграційного простору, досліджені в роботах Г.Перепелиці, І.Мінгазутдінова.

В українській історіографії наукової проблеми дослідження ще, на жаль, по суті не розробленій, можна знайти окремі аспекти проблематики зовнішньої політики Великобританії. В монографії Н.Яковенко ґрунтовно досліджуються проблеми британської європолітики. Окремим аспектам питання, що розглядається, присвячені статті М.Білоусова, І.Бурнашова, С.Головко, В.Копійки, О. Зернецької.

В російській історіографії проблеми сучасної європейської політики Великобританії знайшли відображення в роботах С.П.Перегудова “Тетчер і тетчерізм”, дослідження зовнішньої політики Великобританії – в працях Н.Капітонової, О.Громика “Політичний реформізм у Великобританії (1970-1990-ті роки)”.

Таким чином, аналіз історіографії наукової проблеми дозволяє стверджувати про наявність високого ступеня концептуалізації доктринальних розробок британської європейської політики одразу в двох напрямах - федералізації комунітарних процесів та захисту національного суверенітету. Результатом співвідношення цих двох складових стала розробка специфічних принципів британської європейської політики, а також певне спотворення поширених в європейському інтеграційному просторі принципів задля їх адаптації до виконання специфічних завдань британської європейської політики. Так, принцип субсидіарності, який визначено в рамках комунітарних норм як принцип делегування комунітарних повноважень на субнаціональний рівень, в рамках новітньої британської політичної традиції набув інструментального значення в послабленні централізації європейського інтеграційного простору, оскільки його субнаціональна складова була значною мірою заблокована британським підходом до визначення суверенітету, який суттєво обмежує можливості політичної федералізації в середині країни по відношенню до зовнішніх суб’єктів.

Існуючі наукові дослідження європейської політики Великобританії дозволяють стверджувати наявність стійкого її бачення в якості специфічної складової політики держави, яка не локалізується виключно в зовнішньополітичній діяльності, але натомість має фіксоване виявлення в усіх сферах формування та реалізації державної політики - в економіці, соціальній, конституційній та прикладній юридичній, культурній, військовій сферах тощо. З іншого боку, переважною більшістю дослідників поділяється підхід до політики Великобританії щодо європейських інтеграційних процесів як до європейської політики Великобританії, оскільки остання з часу вступу країни до ЄЕС фактично формується навколо інтеграційної політики і виконує поза межами європейської інтеграційної політики допоміжну функцію. Таким чином, можна стверджувати що в сучасній історіографії проблеми дослідження європейська політика Великобританії виступає як специфічний феномен внутрішньої та зовнішньої політики Великобританії, який концептуально та доктринально визначає всю сферу відносин країни з Європейським континентом.

Водночас слід зазначити, що в сучасній історіографії відсутні роботи комплексного характеру, об’єктом дослідження яких виступала б політика Великобританії щодо європейських інтеграційних процесів, в котрих ця політика досліджувалась як системне явище, локалізоване одразу в національному, комунітарному та міжнародному вимірах, а також із врахуванням природи та еволюції комунітарних інституцій та норм не в якості середовища формування та реалізації британської європейської політики, а в якості динамічної складової останньої, із аналізом зворотного зв’язку від комунітарних інституцій до національних британських в якості інтегральної частини політичного процесу, в якому відбуваються прийняття та реалізація політичних рішень в рамках британської європейської політики.

Таким чином, виходячи зі стану розробки наукової проблеми, автор досліджує британську європейську політику в її багатовимірності та багаторівневості, та аналізує комунітарні інституції в якості інтегрального елемента британського політичного процесу, взаємодія з яким акторів цього політичного процесу відбувається безпосередньо, без опосередкованості, притаманної зовнішньополітичній діяльності, через формальні комунітарні структури (Європарламент, Єврокомісія, Конвент) та неформально (міжпартійне та профспілкове співробітництво, громадські ініціативи), що забезпечується наявністю спільних комунітарних норм.

Другий розділ “Становлення британської політики інтеграції в ЄЕС” складається з чотирьох підрозділів. В першому підрозділі піддано науковому аналізу вступ Великобританії до Європейського економічного співтовариства та його вплив на внутрішньополітичні процеси. Автор доводить, що зовнішньополітичний вимір британської політики стосовно європейського інтеграційного процесу не зазнав негайних змін, оскільки рівень економічних зобов'язань країни не перевищував звичайний для неї, раніше реалізований в ЄАВТ та в двосторонніх економічних домовленостях з європейськими та іншими провідними державами світу. Політичні зобов'язання на початковому етапі перебування Великобританії в ЄЕС на мали наднаціонального характеру, сприймалися цілком в площині зовнішньої політики і відповідали звичайній британській практиці членства в міжнародних організаціях.

Характер компромісів, використаних лейбористами для проведення рішення про вступ країни до ЄЕС та під час агітації за збереження членського статусу на референдумі 1975 року, наочно демонструють превалювання компромісного характеру політики країни в ЄЕС, спрямованого на поступове вирішення конкретних питань, які сприймалися як не пов’язані із загальною проблемою долучення до інтеграційного простору, окремі зовнішньополітичні завдання. Таким чином, автор приходить до висновку, що після вступу до ЄЕС британські політичні сили не сприймали комунітарні структури як джерело специфічної поведінки країн-членів, а лише як елемент регіонального міжнародного середовища.

Політичний момент, обраний урядом Е.Хіта для вступу до Європейського економічного співтовариства, був відносно сприятливим для досягнення поставленої мети, оскільки природний компроміс, що сформувався на цей час, дозволяв виконати поставлене завдання, запобігши порушенню внутрішньої політичної стабільності в Великобританії, стабільності в правлячій партій, що могла бути спричинена надмірними компромісами опозиції в разі менш сприятливої політичної кон’юнктури, та не зволікаючи із вступом у випадку більш детальної та глибокої проробки його умов. Приймаючи остаточне рішення про вступ до ЄЕС, Е. Хіт керувався своєчасністю моменту для позитивного рішення питання, а не своєчасністю приєднання до Співтовариства, що, в свою чергу, свідчить про природу політичного дискурсу щодо політики Великобританії до ЄЕС в першій половині 1970-х років, коли ця політика мала чітке виражений екзогенний по відношенню до комунітарного простору характер.

В підрозділі другому автор доводить, що період після вступу Великобританії до ЄЕС, під час правління двох лейбористських кабінетів Вільсона та Каллагена, характеризувався постійним поглибленням зв’язку економіки Великобританії з комунітарним інтеграційним простором в торгівельній, фінансовій та виробничій сферах, поступовим розвитком взаємозв’язку в інвестиційній сфері та в галузі стандартизації, початком процесу узгодження законодавства. Цей процес неминуче поглиблював залежність Великобританії від комунітарного простору, створюючи підґрунтя для подальшого обмеження зовнішньополітичного маневру держави. Але з іншого боку, в політичній сфері вільний та незалежний від Співтовариств маневр зберігався протягом всього часу від вступу до прийняття ЄЄА, внаслідок чого навіть поглиблювана інтеграція в економіці не відтворилася в перегляді підходів до структурування політичного процесу в Великобританії та принципів формування європейської політики країни, яка й надалі сприймалася як складова зовнішньополітичного процесу. Ця ситуація знайшла відображення як в середині країни, - де ще не було закріплено позиції провідних політичних сил щодо європейської інтеграції і відбувався порівняно вільний дрейф тих самих партій та груп від євроентузіазму до євроскептицизму і в зворотному напрямку в залежності від поточного політичного моменту і безвідносно до самого стану поглиблення інтеграції в ЄЕС, - так і назовні, - де Великобританія продовжувала спроби поєднувати питання європейської інтеграції з іншими зовнішньополітичними та зовнішньоекономічними завданнями, як наприклад, з розвитком співробітництва в ЄАВТ або спробами інтегрувати країни Співдружності націй до економічного простору ЄЕС. Водночас, невдача цих зовнішньополітичних проектів свідчила по-перше, про зростання залежності країни від ЄЕС, відтак про поглиблення її економічної інтегрованості, по-друге, із зростанням відносної важливості саме напряму зовнішньої політики Великобританії щодо Співтовариств, були створені передумови для перевизначення структури європейської політики Великобританії та її ототожнення з політикою щодо європейського інтеграційного процесу.

Розглядаються фактори формування особливої позиції Великобританії щодо інтеграційних процесів в ЄЕС. Наявність невирішених з часу вступу Великобританії до ЄЕС питань, таких як формування бюджетної частки країни в спільному бюджеті, місце Великобританії в ССП або в спільній політиці щодо рибальства, на тлі збереження екзогенності британської європейської політики по відношенню до інтеграційного процесу зумовили специфічну позицію Великобританії як в європейському інтеграційному процесі, так і в комунітарних структурах. Особлива позиція Великобританії стала першим формалізованим проявом реактивного характеру британської європейської політики. Відтак Великобританія визначила специфічні умови співробітництва із партнерами по Співтовариствам, на яких вона була згодна приймати участь у розвитку інтеграційних процесів, але сама не визначилася остаточно із метою, яку хотіла досягти у процесі інтеграції в ЄЕС, і продовжувала у формуванні та реалізації політики реагувати на зміну внутрішніх та зовнішніх умов. Великобританія не могла піти на втрату членського статусу в ЄЕС або рівного з рештою членів статусу в вирішенні питань про продовження інтеграції задля захисту власних інтересів, але не була готова йти на поступки партнерам задля запобігання кризи у розвитку Співтовариства. В результаті, британська “особлива позиція” в Співтоваристві значною мірою сприяла кризі ЄЕС в період 1973-1984 років і законсервувала розвиток власної європейської політики на період до вирішення бюджетного питання.

В першій половині 1980-х років Маргарет Тетчер на ставила під сумнів доцільність перебування Великобританії в ЄЕС, і не загрожувала в процесі переговорів виходом країни зі Співтовариства, але дотримувалась прагматичного націоналістичного підходу до ЄEC, використовуючи таку політику, зокрема, як засіб підвищення суспільної підтримки партії у внутрішній політичній боротьбі. У своєму погляді на європейську проблематику крізь призму внутрішнього британського політичного процесу вона була подібна до прагматичної політики Вільсона, який свого часу також віддавав перевагу єдності партії перед як найскорішим вирішенням європейських питань. Зворотній бік націоналістичної політики М.Тетчер полягав в високому ступені популізму в її діях, а також схильності до тиску і небажанні шукати компроміси. Її зовнішня політика, і зокрема політика по відношенню до ЄЕС, базувалася на традиційних принципах дотримання британського суверенітету, збереженні національної ідентичності та економічної незалежності Великобританії. Основною відмінністю комплексу завдань зовнішньої політики М.Тетчер було втілення принципу відбудови британської великодержавності, що містився в політичних програмах більшості політичних лідерів повоєнної Великобританії, у низку практичних кроків.

В підрозділі третьому розглянуто поглиблення інтеграції Великобританії в ЄЕС. Зростаюче значення Співтовариства для зовнішньої політики Великобританії та збереження її статусу провідної світової держави було продемонстровано в період Фолклендської кризи. Незважаючи на досить критичне ставлення урядів західноєвропейських країн як до використання військової сили для вирішення міждержавних суперечок в принципі, так і до ролі Великобританії у Фолклендському конфлікті, вони не могли не солідаризуватися з її діями, тому що інша позиція не виключала виникнення кризи в європейському економічному співтоваристві і розколі його єдності. Але зовнішньополітичні орієнтири М.Тетчер на повернення Великобританії до глобалістської політики, що особливо яскраво виявилося в 1983-87 роках, призвели до затягування процесу пристосування Великобританії до еволюції Співтовариства, в якому країна посіла не конструктивні позиції блокування реформ ЄЕС.

Підрозділ четвертий присвячено аналізу кризи британської політики інтеграції в ЄЕС в період вирішення бюджетного питання. Його вирішення сприяло розблокуванню процесу реформування Співтовариства, а також активній і конструктивній співпраці Великобританії з партнерами по ЄЕС в цьому питанні. Але активізація процесу реформування знову поставила питання про доцільний ступінь інтегрування в межах Співтовариства і створення наднаціональних інституцій. Оскільки протидія посиленню федералізації ЄЕС залишалась традиційним завданням британського керівництва, фактично вирішення бюджетного питання сприяло створенню нової загрози британській політиці по відношенню до Співтовариства. З іншого боку, високий ступінь економічної залежності, проявлена під час Фолклендської кризи політична залежність від західноєвропейських країн робила участь для Великобританії в комунітарних інституціях та повноправну співпрацю в поглибленні європейської інтеграції життєво важливими національними інтересами держави, оскільки ЄЕС став для Великобританії не лише значущим економічним комплексом, але й провідною структурою забезпечення політичної співпраці з іншими країнами регіону. Таким чином, із вирішенням бюджетного питання британська європейська політика остаточно стала ототожненою з політикою країни щодо європейської інтеграції.

На початку 1980-х років предметом європейської політики Великобританії остаточно стало визначення та забезпечення позиції країни всередині Європейського співтовариства.

Зміст розділу третього “Напрями еволюції британської європейської політики” логічно розкриває підходи Великобританії до реформування ЄЕС, перегляд британської позиції щодо європейської інтеграції в процесі створення Європейського Союзу. Особлива увага приділяється еволюції позиції провідних політичних сил Великобританії в європейському питанні та її співпраці з провідними європейськими країнами в процесі європейської інтеграції.

Криза розвитку проектів поглиблення інтеграції в ЄЕС, яка була спричинена британської позицією в процесі вирішення бюджетного питання, більшою мірою сказалася на ролі та місці самої Великобританії в інтеграційному процесі в європейських співтовариствах, аніж на стані європейської інтеграції в цілому. Наслідком блокування британським керівництвом пропозицій континентальних партнерів стала практика обговорення питань комунітарних реформ без участі Великобританії і підготовка конкретних пропозицій щодо практичного здійснення реформ без врахування її позиції. Ще більш суттєвим фактором, що змінював становище Великобританії в комунітарних процесах стало укріплення співпраці провідних континентальних держав ЄЕС, перш за все Франції та ФРН, в забезпеченні майбутніх реформ Співтовариств, оскільки їх заздалегідь узгоджена позиція значно зменшувала здатність Великобританії до маневрування між партнерами та схильність останніх до значних поступок британському керівництву в обмін на підтримку конкретних кроків в процесі поглиблення європейської інтеграції. Таким чином, головним суб‘єктивним завданням британського керівництва після вирішення бюджетного питання було подолання фактичної маргіналізації позиції країни в процесі реформування ЄЕС та зміна іміджу неконструктивного партнера, які виникли під впливом конкретних кроків кабінету М.Тетчер, спрямованих на блокування прийняття рішень в інституціях ЄЕС на період до вирішення в комунітарних структурах нагальних питань британської європейської політики. Але навіть за обставин зняття напруги між Великобританією та ЄЕС, британське керівництво продовжувало виступати проти наднаціональних елементів в структурі Співтовариства та віддавало перевагу укріпленню Спільного ринку, що, в свою чергу, значно ускладнювало вирішення завдань британського уряду щодо повернення країні визначальної ролі в процесі реформування ЄЕС. Це спонукало уряд М.Тетчер однозначно погодитися на початок процесу реформування європейських співтовариств в середині 1980-х років, зайнявши конструктивну позицію на переговорах по підготовці ЄЄА. Водночас позиція Великобританії продовжувала бути реактивною, але не через суб’єктивні внутрішні фактори, а через становище відносин в середині ЄЕС та через необхідність узгоджувати принципові британські позиції щодо збереження суверенітету із необхідністю конструктивної участі в реформування комунітарних інституцій.

Нестача політичного та зовнішньополітичного ресурсу для маневрування в узгодженні між двома ключовими завданнями британської європейської політики - збереженням визначального впливу країни в інтеграційних процесах та захисті національного суверенітету під час підготовки ЄЄА, що виникла через посилення опозиції жорсткій політиці М.Тетчер як в середині держави, так і в ЄЕС, змусили британське керівництво піти на суттєві поступки при прийнятті Акту: погодитись з розширенням повноважень комунітарних інституцій, розширенням спільної політики ЄЕС в соціальній сфері , повномасштабною розбудовою політичного співробітництва в ЄЕС і збереженням на попередньому відносному рівні витрат на здійснення спільних проектів Співтовариства, зокрема ССП. Але відмова від практики пов’язування різних сфер комунітарної політики для досягнення компромісу на користь узгодження кожної із сфер співробітництва окремо дозволила досягти загального компромісу, закріпленого положеннями Єдиного Європейського Акту, що в цілому відповідало завданням британської європейської політики, тобто збереження політичного та зовнішньополітичного співробітництва в компетенції національних урядів, запобігання появі самостійної зовнішньої політики ЄЕС завдяки збереженню фактичного вето з цих питань, таким чином захисті національного суверенітету Великобританії у його традиційному для британського політичного дискурсу сприйнятті. Загроза федералізації, яка посилилася із прийняттям ЄЄА та визначенням напрямку реформування Співтовариства на створення Європейського Союзу та подальше посилення комунітарних інституцій, за відсутності ефективних інструментів тиску на партнерів та зростання залежності британської економіки від ЄЕС, змусила уряд М.Тетчер наприкінці 1980-х років повернутися до жорсткої позиції щодо ЄЕС та поглиблення європейської інтеграції. Але на цей раз неконструктивність позиції діалогу Великобританії не лише посилила неформальне узгодження напрямів та темпів реформування ЄЕС між іншими провідними країнами-членами Співтовариств без участі Великобританії, але й формально затверджувало маргінальність Великобританії в процесі реформування ЄЕС, що сприяло фактичному відстороненню її представників від прийняття остаточного рішення з доктринальних питань майбутнього європейської інтеграції.

Поступове поглиблення залежності британської економіки від ЄЕС, що формувалося з часу вступу країни до Співтовариства, створило суттєве підґрунтя для зміни ставлення британських політичних сил до євроінтеграції, але лише потужний конфліктний потенціал, що містився в активізації федералістських тенденцій в ЄЕС, остаточно поставив питання про реформування політичної структури самої Великобританії.

Відтак саме з другої половини 1980-х рр. в Великобританії відбувався процес розмежування політичних сил по їх відношенню до європейської інтеграції та ступеню заглиблення Великобританії в ці процеси. Основою британського євроскептицизму стали побоювання, що участь Великобританії в поглиблюваній інтеграції зашкодять її суверенітету та незалежності, євроентузіазму – що обмеження участі Великобританії в європейській інтеграції порушить поступовий розвиток британської економіки, знизить вплив країни на світові політичні процеси та відкине Великобританію на периферію світової системи. Оскільки ці питання були для британського політичного дискурсу новими, розмежування між євроентузіастами та євроскептиками призвело до реструктурування політичного простору країни, в якому лінія розмежування проходила через сталі політичні партії та групи, розколовши існуючі партії та посприявши створенню нових.

Із створенням Європейського Союзу, членом якого стала Великобританія, провідні британські політичні партії дедалі більше ставали європейськими. Їх залучення в орбіту політичного тяжіння континенту позначилося на політичних програмах, основних завданнях парті. Також саме це спричинило розкол в партіях. Але з іншого боку, саме завдяки “європеїзації” провідних політичних сил Великобританії, почала змінюватися політична культура країни та збагачуватися за рахунок європейських ідей її політична традиція .

Спроби Великобританії зблизитися з європейськими партнерами, перш за все, з Німеччиною та Францією, з тим, щоб використати тісні стосунки з останніми в тактичних цілях при вирішенні на свою користь питань реформування ЄЕС, зазнали невдачі через нестачу спільних інтересів в ЄЕС. Співпадіння таких інтересів мало ситуативний характер, а самі спільні інтересі ніколи не утворювали сталих та багатовимірних комплексів, що могли стабілізувати партнерство з провідними континентальними країнами та зробити останніх більш схильними захищати інтереси Великобританії.

Підготовка до підписання Маастрихтського договору та процедура його ратифікації визначили новий етап реформування британської політики щодо європейської інтеграції. Британський уряд виступав за гнучкий підхід до євробудівництва в цілому, визнаючи водночас фактичне затвердження різнорівневої інтеграції внаслідок неприєднання до певних елементів Маастрихтського договору. Британська концепція змінюваної геометрії стала першою концептуальною альтернативою федералізації європейського інтеграційного простору, запропонованою Великобританією, що в свою чергу означало включення країни в процес комплексного реформування європейських співтовариств. В політиці Великобританії щодо європейського інтеграційного процесу остаточно визначилися окремі функціональні комплекси, кожен з яких поступово набував значення самостійного напрямку європейської політики країни, а з іншого боку, Великобританія з початку 1990-х остаточно долучилася до всіх напрямів реформування ЄЕС в якості повноправного учасника. Таким чином, на початку 1990-х років, європейська політика Великобританії остаточно визначилася як політика країни щодо інтеграційного простору та її діяльність в комунітарних інституціях.

Узагальнюючого значення набуває четвертий розділ дисертаційного дослідження “Структура британської європейської політики в 1990 роки”. У першому підрозділі “Підходи Великобританії до поглиблення інтеграції в Європейському Союзі” стверджується, що європейська політика Великобританії після створення Європейського Союзу зазнала значних змін як в інструментальному, так і в структурному відношенні. Реформування Європейського Союзу перестало сприйматися британським керівництвом як перешкода участі країни в європейській інтеграції, і стала для британської європейської політики основним предметом. Поширення конструктивності співробітництва Великобританії на всі функціональні сфери процесу реформування Європейського Союзу позначилося в тотожному структуруванні європейської політики країни, основними напрямами якої стали політичне, економічне, безпекове співробітництво, реформування та розширення Європейського союзу. В свою чергу, проникнення порядку денного європейської політики Великобританії у внутрішньополітичний дискурс країни проявилось у тому, що функціональні напрями співробітництва в ЄС стали основою для формування окремих складників європейської політики і остаточно закріпили функціональне структурування європейської політики Великобританії.

Аналізуючи питання підрозділів другого та третього “Великобританія в політичних та зовнішньополітичних механізмах ЄС” та “Британська позиція щодо формування воєнно-політичного співробітництва в Європейському Союзі"” автор пише про остаточне завершення структурування політичного процесу Великобританії по відношенню до європейської інтеграції та ЄС. Було закріплено ставлення як традиційних так і нових партій щодо ролі та місця Великобританії в європейській інтеграції. Останній період перебування при владі консервативного кабінету Д.Мейджора його зовнішньополітичний курс суттєво змінився. В європейській політиці Великобританія відмовилася від намірів посісти центральне місце в процесі реформування Європейського Союзу і контролювати цей процес, а також від розвитку особливих відносин з Німеччиною. Основним елементом політики щодо ЄС стало відстоювання національних інтересів країни. Консервативна партія завершила перехід на позиції євроскептицизму, і основним завданням європейської політики Великобританії в першій половині 1990-х років була визначена протидія федералізації Європейського Союзу. Заміна консерваторів при владі в Великобританії лейбористами змінила курс країни щодо європейської інтеграції. Лейбористська партія вже на початку 1990-х обійняла про-європейські позиції, і лейбористський кабінет Блера зайняв конструктивні позиції в процесі поглиблення інтеграції в ЄС, активізував співпрацю в політичній та безпековій сферах. Збереження політики протидії федералізації та розширенню повноважень комунітарних інституцій залишалося ознакою британської політики і в другій половині 1990-х років оскільки відповідало незмінюваним елементам політичної культури Великобританії, що ставила питання збереження неподільності національного суверенітету як принципово важливе завдання своєї європейської політики. Але в цілому за правління лейбористів позиція Великобританії в європейському інтеграційному процесі стала творчою, а протиріччя перейшли з принципових у тактичні. Політична співпраця в ЄС, її зовнішньополітичний та безпековий складники, для Великобританії найтісніше пов’язані із проблемою федералізації інтеграційного простору.

Основною сферою протиріч між Великобританією та іншими провідними державами в ЄС щодо СЗППБ стала оборонна складова європейської безпеки. Певна ворожість Великобританії до континентальних оборонних ініціатив витікає з специфічної оцінки оптимального рівню засобів, необхідних для забезпечення безпеки в Європі. Британське керівництво вважає основним та необхідним елементом такої системи американські гарантії безпеки. По-перше, Великобританія вважає, що орієнтована на атлантичну співпрацю система безпеки більшою мірою відповідає інтересам країни, яка вміло використовує особливі відносини із США в середині НАТО. Американо-британські відносини поєднують співробітництво з військових питань, таких як ядерні військові програми, чи обмін розвідувальною інформацією. Спеціальний статус найближчого союзника США дозволяє Великобританії діяти в якості посередника між американською та європейською частинами НАТО. Саме тому, для Великобританії збереження провідної ролі НАТО в забезпеченні європейської безпеки є важливим. По-друге, британське керівництво вважає маловірогідним, що європейським країнам вдасться самим розвинути оборонні можливості, альтернативні тим, що існують в рамках Північноатлантичного союзу. Дві інші, крім самої Великобританії, найбільші військові потуги в Західній Європі, Франція та Німеччина, сьогодні не можуть виконати таке завдання. Німеччина все ще відчуває тиск історичних обмежень її військової ролі, крім того Німеччина дуже тісно пов‘язана з США в військово-технічному співробітництві, необхідному як для посилення звичайних озброєнь країни, так і для розвитку її ядерних можливостей. Франція демонструє більшу зацікавленість в збереженні автономності власної оборонної сфери, аніж у створенні спільної із партнерами. Навіть в повоєнний час, Франція продовжувала розглядати Німеччину як потенційного супротивника, припускаючи також, що надійність союзницьких зобов’язань останньої є невисокою. Стримання потенційної ворожості двох континентальних лідерів в військовій сфері також є наслідком існування перманентної присутності США в Європі. По-третє, і в військовій галузі відчувається вплив фактору самоідентифікації, що для Великобританії пов‘язаний із збереженням відмінностей від Європи та декларуванням “окремості” країни в європейському інтеграційному просторі. Військова сфера, яка на сьогодні формально залишається однією з нечисленних сфер, що належать до виключної компетенції держави, безумовно займає високе місце в процесі самоідентифікації Великобританії. До того ж, співробітництво із США дозволяє зберігати в сприйнятті британського суспільства глобальну роль Великобританії, на відміну від суто регіональної ролі, яка стане наслідком превалювання континентальної системи оборони. З часів Фолклендської кризи сприйняття глобальної ролі Великобританії знову стало невід‘ємним елементом політичної культури країни, а укріплення коаліції Великобританії та США в боротьбі з тероризмом, в діях на Балканах та Близькому Сході ще більше посилили подібні настрої як в політичних колах, так і в суспільстві в цілому.

Підрозділ четвертий “Основні проблеми економічної інтеграції Великобританії”. Доведено, що економічна співпраця залишилась для Великобританії не лише провідним напрямом співпраці, але основною складовою участі в інтеграції в рамках Європейського Союзу.

Найбільш складним для британської європейської політики елементом економічного співробітництва в Європейському Союзі стала спільна фінансова політика і, особливо, запровадження ЄВС і спільної валюти Євро. Протидія участі Великобританії в цьому проекті наочно продемонструвала принципову важливість економічного співробітництва для країни і його специфічний характер з-поміж решти напрямів співробітництва. На тлі суб’єктивних факторів, - питання ідентичності, пов’язаного з існуванням власної національної валюти та незалежність національної банківської системи як символічного підтвердження національного суверенітету, - що були представлені в політичному дискурсі в країні, домінуючими залишилися фактори об'єктивні, що визначалися економічною ситуацією в Великобританії - порівняна стабільність національної валюти, вища ніж на континенті інвестиційна привабливість та вища ніж в ЄВС стабільність банківської системи. Таким чином, вплив суб’єктивних факторів на прийняття політичних рішень в європейській політиці Великобританії в економічній сфері залишився на найнижчому рівні.

Особливе значення має підрозділ п’ятий “британо-українські відносини з питань європейської інтеграції”. Окреме місце в британській європейській політиці займає проблема розширення Європейського Союзу. Цей складник європейської політики поєднує елементи інтеграційної стратегії Великобританії із елементами зовнішньої політики країни. Перші реалізовані в інструментальній функції розширення, яка по-перше розглядається в контексті забезпечення економічних інтересів країни, а по-друге в якості засобу зниження інтенсивності поглиблення інтеграції в ЄС та централізації управління в комунітарних інституціях внаслідок використання значних ресурсів на розширення та кількісного збільшення бази голосування з принципових питань реформування ЄС після прийняття нових членів. Це робить Великобританію одним з прибічників розширення Європейського Союзу без визначення чітких географічних рамок процесу та у найкоротші строки. Таким чином, британська позиція щодо розширення ЄС може розглядатися як комплементарна до українського європейського вибору.

Слід зазначити, що хоча принципову підтримку Великобританії продовженню розширенню ЄС можна сприймати як потенційно позитивний для України фактор в реалізації українського європейського вибору, про-експансіоністська позиція Великобританії залишається тактичною, відтак підхід країни до конкретних шляхів реалізації політики є залежним від поточних політичних інтересів країни і не визначається в якості окремого сталого інтересу. Про ситуативність підтримки розширення Європейського Союзу з боку Великобританії, і її підтримки прагнень України вступити до ЄС свідчить почергова зміна позиції Великобританії щодо статусу "сусіди" ЄС та перспектив асоційованого членства України в ЄС. Такий підхід виявляється фактичним продовженням традиційного для Великобританії на початку 1990-х років курсу на тактичне використання східноєвропейського напряму в європейській політиці країни наприкінці 1990-х – на початку ХХІ століття, тому можна припустити, що прийом зберіг своє значення в якості домінуючої концепції в формуванні стратегії відносин з новими незалежними державами, чи, принаймні, з Україною. Використовуючи відносини з Україною для вирішення окремих питань, Великобританія не відчуває моральних зобов'язань щодо України дотримуватися аналогічного підходу в випадках, коли британські інтереси не співпадають з сподіваннями України. Цей підхід є докорінно відмінним від політики Великобританії в ЄС, де врахування позиції партнерів по Євросоюзу є необхідною складовою формування британської європейської політики. Таким чином, вступ України до ЄС або набуття нею статусу асоційованого члену не виступає в якості завдання європейської політики Великобританії.