ЧЕРЧОВИЧ ІВАННА ІВАНІВНА ЖІНКИ У ГРОМАДСЬКОМУ І ПРИВАТНОМУ ЖИТТІ УКРАЇНЦІВ ГАЛИЧИНИ ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ ХІХ – ПОЧАТКУ ХХ СТОЛІТТЯ

Короткий зміст

У «Вступі» обґрунтовано актуальність теми, визначено наукові завдання, мету, об’єкт і предмет дослідження, хронологічні межі роботи, методи, з’ясовано наукову новизну та практичне значення отриманих результатів, наведено інформацію щодо апробації результатів дослідження.
У першому розділі «Історіографія, джерела та методологія» проаналізовано розвиток і становлення «жіночих студій» в Україні, стан наукової розробки теми, розкрито джерельну базу та методологію дослідження. Підбір праць проводився авторкою з урахуванням спрямованості дослідження, його мети і завдань. З 80-х років ХІХ ст. у галицькому суспільстві інтенсивно розвивався процес творення власного національного історіософського бачення жіночих проблем. Тоді теоретичні обґрунтування процесів емансипації, жіночих прав і розвитку жіночого руху ставали предметами дослідження не лише його учасниць (Н. Кобринської, К. Малицької), а й критиків чи, навпаки, активних агітаторів (таких як М. Павлик чи М. Ганкевич). У міжвоєнний період активно розробляли теми, що умовно можна окреслити як «жінка і суспільство» – пов’язані з вивченням жіночого руху, його головних діячок, національних концепцій жіночої громадської праці тощо. У такому ключі були опубліковані роботи М. Рудницької, О. Назарука, Є. Тишинської, О. Дучимінської, М. Возняка.
Наступний етап розвитку українських «жіночих студій», що за світовою хронологією розпочався після Другої світової війни, в тогочасній радянській Україні існував хіба що на рівні публіцистичних згадок. У соціалістичному суспільстві УРСР ідейна феміністична проблематика у принципі не могла розвиватися, оскільки суперечила ідеологічним догмам «радянської людини». Найпопулярнішими темами досліджень були жінки-трудівниці, рух за рівноправність, що неодмінно пов’язувався з вигодами від побудови комунізму.
Дослідження жіночої проблематики вели науковці в діаспорі. Присвяченими жіночому руху в Галичині та окремим його представницям була низка робіт І. Книш та М. Богачевської-Хом’як. Авторка останніх на прикладі західноукраїнського жіночого руху доводить, що національні рухи та емансипація жінок були двома сторонами процесу соціальної та політичної модернізації, оскільки українські жінки брали активну участь у пробудженні національної свідомості серед селян, у заснуванні масових організацій, а боротьба за національне визволення ставала для них школою громадської та політичної діяльності. У розділі, присвяченому українкам Австрійської імперії, монографії «Білим по білому: Жінки в громадському житті України 1884–1939» М. Богачевська-Хом’як розкриває проблему жіночої освіти в тогочасній Галичині, громадських прагнень жінок, окремо акцентує на становищі жінок у священицьких родинах.
В історичній науці в незалежній Україні «жіноча історія» формується як самостійний напрям досліджень. Домінантною парадигмою спершу стала національна історія, відтак найпотужніше розвивалися ті теми, що найчастіше мали на меті реконструкцію традицій українського фемінізму. Західноукраїнським теренам присвячено монографії Б. Савчука і О. Маланчук-Рибак. У роботі «Жіноцтво у суспільному житті Західної України (остання третина ХІХ ст. – 1939 р.)» Б. Савчук охарактеризував суть та етапи організованого та ідеологічного розвитку тутешнього фемінізму, його спільність і відмінність у порівнянні з Наддніпрянщиною та іншими країнами Європи; до акцентованих сфер суспільної активності жінки зараховував участь у громадських товариствах та підпільному русі, їх просвітницьку та політичну діяльність, здобутки в галузі освіти, літератури, мистецтва тощо. Монографія О. Маланчук-Рибак «Ідеологія та суспільна практика жіночого руху на західноукраїнських землях ХІХ – першої третини ХХ ст.: типологія та європейський культурно-історичний контекст» присвячена розвитку ідеології жіночого руху на західноукраїнських землях, його основним етапам та ідейним концепціям, суспільно-правовій характеристиці тогочасного статусу жінки. Дослідниця виділила такі ідеологічні течії українського жіночого руху як ліберальний, соціалістичний (соціал-демократичний) і соціально-християнський фемінізм та розглянула суспільну діяльність жінок Західної України як позитивний приклад поєднання національних і феміністичних прагнень, який робить його схожим до центральноєвропейських зразків. Ряд інших досліджень авторки були присвячені ідеям емансипації жінок в художній культурі Галичини, порівнянню українського і польського феміністичного руху, історіософським характеристикам жіночих студії в Україні.
З кінця 1980-х років особливу роль у процесах відродження національної культури відіграла етнологія, інтерес якої був зосереджений на сім’ї та родинних зв’язках, звичаях і традиціях – усьому тому, що традиційно пов’язано зі сферою «жіночого» і водночас становить ядро народної культури. Етнологічні дослідження дуже часто в центрі уваги ставили минуле жінок. Однією з перших ґендерний підхід до українських історично-етнологічних досліджень застосувала О. Кісь. Її праці присвячені, зокрема, процесу соціалізації дівчат в українській родині, соціальним ролям жінки у традиційному суспільстві, материнству та дитинству.
Окрім тем, пов’язаних з емансипацією і жіночим рухом, галичанки ставали об’єктом дослідницьких інтерпретацій у контексті освіти і шкільництва. Чи не найбільший науковий інтерес у дослідників викликала освітня діяльність Василіянок (С. Цьорох, Д. Бойчук, І. Стасюк). Студентки Львівського університету були представлені в роботах В. Благого. Вчительки другої половини ХІХ – початку ХХ ст. ставали об’єктом наукових інтерпретацій у дослідженнях Р. Голика про образи галицьких вчительок і стереотипи ґендерного дискурсу того часу, та А. Вараниці, що стосувалися емансипаційних аспектів професії вчительки. А. Заярнюк провів науковий аналіз соціальних аспектів статі у дискурсі греко-католицького духовенства того часу; деякі аспекти побуту священицької родини представлені в роботах Н. Колб, присвячених вивченню греко-католицького парафіяльного духовенства в Галичині останнього десятиліття ХІХ ст. Серед наукових зацікавлень українських істориків сфера повсякденного життя, проведення дозвілля і побуту жінок залишається малодослідженою. Окремі сюжети повсякдення галичан досліджуваного періоду, і жінок у тому числі, розвинули у своїх працях О. Аркуша, М. Мудрий, П. Шкраб’юк, Н. Мисак, Я. Грицак, О. Середа, О. Баран, О. Ганусин, В. Москалець та ін.
Значно більше сучасних досліджень на тему галицького жіноцтва має польська історіографія. Галичина в ділянці «жіночих студій» представлена роботами В. Чаєцької, В. Найдус, А. Хвальби, Н. Кьостлер, У. Перковскої, Я. Сухмел, Г. Матушек та ін. Чи не найпопулярнішими темами цих наукових студій ставали емансипація, жіноча освіта, зокрема доступ до вищої школи, боротьба за рівні права, професійна реалізація, діяльність різного роду жіночих товариств. Жіноче шкільництво представлено також у роботах А. Білевіч, А. Мейснера. Статистичне дослідження жіночого населення Кракова провела Л. Зіблікевич. Вивчення минулого жінок у галицькій провінції на підставі нотаріальних документів здійснив Щ. Козак. Повсякдення й культура дозвілля галичанок ставали в центрі наукових зацікавлень Я. Гофф, Т. Пудлоцького. Площиною польських наукових студій, що в українських дослідженнях із жіночої історії поки взагалі не представлені, є вивчення жіночої самотності. Цього аспекту стосуються роботи Ц. Кукло, М. Шпаковської, М. Вєжбіцької, Й. Сосновської та ін.
Джерельна база дослідження представлена чотирма групами матеріалів. До першої належать документи офіційного характеру, а саме: кодекси, що регулювали правові відносини в Австро-Угорській імперії; статистичні збірники; статути і програмні документи жіночих організацій; протоколи й каталоги жіночих учбових закладів; метричні книги та матеріали передшлюбних опитувань наречених; кримінальні справи.
Другу групу джерел формують матеріали тодішньої галицької періодики, насамперед газети «Діло» та її додаток «Жіноче діло», «Галицькая Русь», «Новий пролом», «Червоная Русь», «Галичанин», «Руслан», «Народ», журнали – «Правда», «Нива», «Промінь», «Учитель», «Друг», «Лада» «Мета». Польська періодика представлена матеріалами газет «Ster: Dwutygodnik dla spraw wychowania i pracy kobiet», «Dziennik Polski», «Gazeta Lwowska», «Gazeta Narodowa», «Słowo Polskie», «Czas». Також були використані єврейські видання «Wschód», «Chwila» і «Przyszłość». Серед публіцистичних творів використані роботи Н. Кобринської, К. Малицької, Е. Ожешко, М. Ганкевича, П. Адамека. До популярної літератури того часу, що окреслювала тему сім’ї, родинного життя чи проблем взаємин між статями, належали роботи авторства Ф. Паульзена, І. Потоцького, К. Рачинського та ін.
Як історичні джерела знайшли своє прочитання також художні твори українських галицьких письменників того часу. Серед них оповідання Н. Кобринської, М. Рошкевич, К. Малицької, М. Павлика, А. Чайковського, п’єси Г. Цеглинського, романи В. Барвінського, новели Д. Лукіяновича. Більшість цих творів не належали до зразків «високої літератури», однак цінні як історичні джерела, які відображали свій час і конструювали жіночі образи. У такій часто «шаблонній» чи любительській прозі зафіксовані властиві для даного часу способи розуміння світу, буденні поняття, певні загальні рамки досвіду, без яких важко «проникнути» в життя людей іншої епохи.
Четверту групу джерел складають матеріали приватного характеру – родинного листування і мемуаристики. Вони показують тогочасні практики побуту, моделі подружніх стосунків, світоглядні стандарти. У роботі використано родинну кореспонденцію Барвінських, Грушкевичів, Глинських, Реваковичів, Крушельницьких, Джиджорів, Гнатюків, Охримовичів, Січинських, Старосольських. Ego-документи жінок представлені спогадами О. Бобикевич-Нижанківської, М. Рошкевич, Н. Кобринської та О. Дучимінської, польських галицьких діячок – С. Морачевської, Р. Пахуцької, І. Сольської. До мемуарних джерел чоловічого авторства належать спогади Є. Олесницького, О. Барвінського, К. Трильовського, А. Вахнянина, А. Чайковського, К. Студинського, Д. Богачевського, П. Карманського, І. Макуха, С. Шаха, С. Шухевича, священиків о. О. Пристая, о. Ф. Тарнавського, щоденники о. О. Заклинського і Т. Грушкевича.
Комплексне дослідження джерельної бази надало можливість авторці охарактеризувати досліджуваний об’єкт з різних точок зору – з одного боку, врахувати досвід широких публічних обговорень актуальних питань жіночого повсякдення у пресі і літературі того часу, а з іншого – показати приватний простір конкретних осіб цього середовища, їх особисті роздуми і судження, реакції та їх обговорення в спогадах, щоденниках і родинному листуванні.