СЕНИК ОКСАНА МИКОЛАЇВНА ЗАГАЛЬНА ТЕОРІЯ ПРАВОВОГО КОНФЛІКТУ : СЕНИК ОКСАНА НИКОЛАЕВНА Общая теория правового КОНФЛИКТА SENIK OKSANA NIKOLAYEVNA Obshchaya teoriya pravovogo KONFLIKTA

Короткий зміст

У Вступі обґрунтовано актуальність теми дисертації; визначено її зв’язок з науковими планами та програмами, мету і завдання‚ об’єкт і пред¬мет‚ методи дослідження; розкрито наукову новизну, практичне значення одержаних результатів; подано відомості про апробацію основних положень дослідження, його структуру та обсяг.
Розділ 1 «Теоретико-методологічні аспекти дослідження право¬вого конфлікту» містить три підрозділи, у яких проаналізовано еволюцію наукових поглядів щодо розуміння природи правового конфлікту; опрацьо¬вано методологічний інструментарій, необхідний для повного й адекватного висвітлення вибраної теми; виокремлено і схарактеризовано основні влас¬тивості соціальних конфліктів.
У підрозділі 1.1 «Ґенеза ідеї правового конфлікту в юридичній науці» вказано, що наукові уявлення про правовий конфлікт пройшли складний еволюційний шлях. Загострення суспільних суперечностей на всіх рівнях розвитку, пожвавлення загальних тенденцій до демократизації суспільства, активізація спроб регулювання деяких тенденцій економічного і соціального розвитку, використання соціологічних досліджень приводять наприкінці XIX ст. до виокремлення поняття правового конфлікту.
З’ясовано, що, оскільки право є соціальним явищем, варто вказати на співвідношення соціального та юридичного розуміння правового кон¬флікту. Соціологи більше схильні характеризувати правовий конфлікт на¬самперед як граничне загострення протилежностей, несумісність інтересів і позицій особистостей, соціальних груп, верств, класів, націй, держав. Юристи ж конфлікт зазвичай трактують як протиборство суб’єктів супе¬речностей, протидію сторін, які обстоюють незбіжні або взаємозаперечні цілі.
У підрозділі 1.2 «Концептуальні основи методології пізнання право¬вого конфлікту» визначено методологічний інструментарій дослідження, який найбільш виправдано застосовувати для виконання окреслених завдань.
Вказано, що специфіка теми дисертації зумовила вибір системи філософських, загальнонаукових та спеціально-правових методів. Врахову¬ючи те, що правовий конфлікт є особливим та складним предметом до-слідження, істинність результатів його наукової розвідки не можна забез¬пе¬чи¬ти застосуванням одного чи кількох методів, а лише за допомогою сис¬те¬ми методів, що дає змогу врахувати у процесі роботи різні аспекти сутності правового конфлікту та всебічно розкрити зміст досліджуваного явища.
У підрозділі 1.3 «Зміст та особливості соціальних конфліктів» наголошено, що соціальний конфлікт, як одне з характерних явищ розвитку суспільства, охоплює різноманітний спектр суперечностей (протиріч) нав¬ко¬лишньої дійсності.
Відзначено, що в основу виникнення і розвитку будь-якого со¬ціального протиріччя покладено об’єктивну суперечність між суб’єктами (протиборчими сторонами). У такому контексті конфлікт є однією з фаз розвитку соціального протиріччя, яка виникає в процесі його наростання, коли суперечність не отримує своєчасного вирішення. Водночас соціальний конфлікт – це не просто протиріччя. Його потрібно розглядати насамперед як специфічний тип взаємодії, що полягає в зіткненні інтересів суб’єктів суспільних відносин, якими можуть виступати і окремі особистості, і різні соціальні групи (класи, верстви, етнічні групи, релігійні конфесії тощо). Соціальний конфлікт часто виникає через конкуренцію за доступ або контроль над недостатніми ресурсами чи можливостями.
Розділ 2 «Загальнотеоретична характеристика правового кон¬флікту» містить п’ять підрозділів.
У підрозділі 2.1 «Розуміння природи правового конфлікту: проблемні питання» зазначено, що недостатнє обґрунтування сутності конфліктів у правовій науці є причиною того, що це поняття досі не стало категорією, яка виражала б універсальні закономірні зв’язки і відносини, що існують в об’єктивній дійсності.
Зауважено, що основне завдання теоретико-правового дослідження полягає в тому, щоб отримати достовірне знання про те чи інше явище або процес, а головною умовою істинного знання є точне визначення понять. Відтак обґрунтовано доцільність вживання терміна «правовий конфлікт», а не «юридичний конфлікт». Пояснено, що в межах предмета дослідження, попри конфлікти, що виникають між нормами писаного права, розглянуто також конфлікти між нормами права і правовими звичаями, між принципами права, між правовими поглядами, між компетенцією державних органів, між приписами природного і позитивного права, між елементами національної правової системи і правових систем світу, між правом і загальнолюдськими цінностями. Тому термін «юридичний конфлікт» видається надто вузьким, та¬ким, що не дає змоги охопити спектр згаданих правових явищ.
Вказано, що правовий конфлікт як протиборство суб’єктів права так чи інакше пов’язаний з такими явищами, як правова суперечність (про¬ти¬річчя), правова колізія, конфліктні відносини, але не тотожний їм. Він може містити їх як внутрішні компоненти або бути причиною чи наслідком щодо них.
Для точнішого вираження природи правового конфлікту і його від¬мінностей від суміжних явищ у дисертації визначено межі конфлікту, тобто його зовнішні межі в просторі і часі.
У змістовому сенсі правовий конфлікт запропоновано розуміти як вияв соціально-правових зв’язків і відносин між людьми; формально ж – це такий конфлікт, який визначається правовими відносинами сторін; об’єкт, предмет, суб’єкт і мотивація конфлікту наділені правовими ознаками; існує правове протиборство сторін; конфлікт спричиняє правові (насамперед юри¬дичні) наслідки.
У підрозділі 2.2 «Чинники, що зумовлюють виникнення правового кон¬флікту» встановлено, що основною причиною виникнення правового кон¬флікту є бажання однієї або обох сторін вступити в протиборство. Однак це бажання залежить від низки суб’єктивних й об’єктивних чинників (об’єк¬тивно-суб’єктивного причинового комплексу), що приводять сторону (сто¬рони) до конфліктних дій.
Констатовано, що чинники, котрі сприяють виникненню проблемної (конфліктної) ситуації у правовій сфері, можна поділити на загально¬соці¬альні та правові. Обсяг впливу окремого чинника залежить і від наявності інших чинників, і від обсягу їх спільного впливу. Врахування усіх чинників є умовою для збалансованої діяльності їх системи загалом.
Наголошено, що специфіка чинників правового конфлікту полягає в тому, що вони діють тільки системно. Тому в процесі дослідження правових конфліктів важливо орієнтуватися не стільки на найпотужніший чинник, скільки на всю систему чинників, виявляючи взаємозалежність між ними.
У підрозділі 2.3 «Структурна характеристика правового конфлік¬ту» аргументовано, що конфлікт, як багатовимірний вияв складної сукуп¬ності суспільних протиріч, має особливу структуру, котра розглядається як система взаємопов’язаних елементів, без яких конфлікт не може існувати як цілісний процес, які забезпечують його тотожність самому собі, відмінність від інших явищ соціальної дійсності.
Вказано, що структура правового конфлікту має містити чотири обо¬в’язкові елементи: суб’єкт правового конфлікту, об’єкт правового конфлікту, суб’єктивну сторону (мотивацію) правового конфлікту, об’єктивну сторону (зовнішній вираз) правового конфлікту. З-поміж них немає головних і неголовних, первинних і другорядних. Кожен елемент є необхідним, за відсутності бодай одного з них уже йдеться про інше явище, не правовий конфлікт. Саме всі чотири елементи у взаємозв’язку характеризують сут¬ність правового конфлікту загалом.
Визначено, які елементи правового конфлікту і в якому обсязі мо¬жуть мати правову природу або, принаймні, бути пов’язаними з правовими інститутами.
У підрозділі 2.4 «Класифікація правових конфліктів» системати¬зо¬вано та проаналізовано наявні в науковій літературі класифікації правових конфліктів, як-от: за сферами вияву (екологічні, міжнародні, економічні, політичні, ідеологічні, етнічні, міжнаціональні, релігійні, сімейно-побутові та ін.); за ступенем тривалості та напруженості (бурхливі; гострі дов¬го¬тривалі; слабко виражені, що повільно відбуваються; слабко виражені, що швидко відбуваються); за суб’єктами конфліктної взаємодії (внутрішньо¬осо¬бистісні, міжособистісні, особистісно-групові й міжгрупові); за масштабом (локальні, регіональні і глобальні); за соціальними наслідками (конструк¬тив¬ні та деструктивні) тощо.
Встановлено, що досить поширеними є конфліктні відносини, пов’язані з питаннями цивільного, господарського, фінансового, трудового, екологічного, житлового, сімейного права. Найбільш небезпечні конфлікти у сфері кримінального, кримінально-процесуального, кримінально-виконав¬чо¬го права.
Зазначено, що важливим аспектом дослідження проблеми видової характеристики правових конфліктів є їх поділ, оснований на характері пра¬вових норм (уповноважувальні, зобов’язувальні, заборонні), порушення (різ¬не розуміння чи неоднозначне тлумачення) яких часто спричиняється до виникнення конфліктної ситуації.
Досліджено особливості конфліктів у нормативно-правовій сфері. Йдеться про: а) праворозуміння і тлумачення, б) законну процедуру розгляду конфліктів, в) використання й оцінку доказів, г) наявність органу, уповно¬важеного розв’язувати конфлікти, д) визнання обов’язкової сили рішення по спору, е) компенсацію збитків і відновлення колишнього правового стану або формування нового стану.
Обґрунтовано, що особливим видом правових конфліктів є кон¬флікти компетенції, причиною яких слугують неточні нормативні харак¬теристики правового статусу загальнодержавних і місцевих органів влади.
У підрозділі 2.5 «Динаміка розвитку правового конфлікту» вибудо¬вано динамічну модель правового конфлікту, визначено його межі, про¬аналізовано особливості його виникнення, розвитку, зміни та завершення.
Вказано, що динаміка правового конфлікту охоплює три стадії: пе¬редконфліктну, конфліктну і постконфліктну.
Під час теоретичного аналізу передконфліктної стадії динаміки юридичного конфлікту потрібно насамперед визначити юридичний факт як передумову виникнення конфліктної юридичної ситуації, далі виявити два етапи: 1) виникнення конфліктної юридичної ситуації, 2) її усвідомлення та сприйняття всіма суб’єктами або одним суб’єктом права; визначити пра¬вовий інцидент – конфліктно-правові дії, вчинені однією зі сторін для об¬стоювання власних інтересів, – перехідний етап до конфліктної стадії. По¬чаток конфлікту в правовій сфері обов’язково пов’язаний з існуванням конфліктних юридичних відносин і конфліктної взаємодії, а відтак з наявністю всіх його елементів: суб’єктів, об’єкта, суб’єктивної сторони і об’єктивної сторони. Останньою стадією динаміки юридичного конфлікту є постконфліктна. Під час її аналізу важливо враховувати можливість двох (взаємозаперечних або взаємопередбачуваних) етапів: 1) завершення право-вого конфлікту, 2) розв’язання правового конфлікту.
Розділ 3 «Теоретичні основи розв’язання правових конфліктів» присвячений дослідженню особливостей та закономірностей розв’язання правових конфліктів.
У підрозділі 3.1 «Технологія запобігання правовим конфліктам» ви¬світ¬лено сутність, ознаки та особливості структурної побудови технології запобігання правовим конфліктам.
Зазначено, що структурний аналіз передбачає дослідження техно¬логії запобігання правовим конфліктам у діалектичній єдності її змісту і форми. Зміст дає змогу розкрити систему тих внутрішніх властивостей та елементів, які становлять досліджувану технологію, а форма – визначити способи внутрішньої організації, існування і зовнішнього вираження еле¬ментів та властивостей змісту.
Встановлено, що до основних інституціональних елементів тех¬но¬логії запобігання правовим конфліктам відносяться: 1) об’єкти, тобто нега¬тивні зовнішні і внутрішні для правових конфліктів чинники, «включені» або в конфліктну юридичну ситуацію і поведінку сторін потенційного конфлікту, або у вже виниклий деструктивний конфлікт і поведінку його контрсуб’єктів; 2) суб’єкти й учасники (люди, їх колективи та організації, державні і недержавні утворення тощо); 3) система загальносоціальних, спеціально-правових і технічних засобів (техніка), які використовуються при запобіганні правовим конфліктам; 4) система прийомів, способів і методів, а також основи «проміжного» планування й організації попереджувальної діяльності (тактика); 5) науково обґрунтовані принципи, перспективні плани, програми і прогнози (стратегія); 6) превентивні дії й операції; 7) цілі і ре¬зультати.
Акцентовано, що використання технології запобігання правовим конфліктам – важливий ресурс, що дасть змогу знизити рівень девіантної поведінки в суспільстві, підвищити ефективність правового впливу на всі сфери суспільних відносин.
У підрозділі 3.2 «Форми розв’язання правових конфліктів» конста¬то¬вано, що під формою розв’язання правових конфліктів розуміють сукупність операцій, які на основі норм права здійснюють компетентні особи задля припинення конфлікту.
Встановлено, що розв’язання правових конфліктів у формі засто¬сування права дозволяє суб’єктам конфлікту вступати у взаємодію з ком¬петентним органом, тобто у специфічні, правозастосовні відносини, які є особливим різновидом суспільних відносин, у межах яких на основі мате¬ріально-правових і процедурних норм виконуються державно-владні повно¬важення щодо безпосереднього врегулювання, вирішення від імені держави індивідуально-конкретних справ, розв’язання правових конфліктів.
Наголошено, що саме нормативно-правова основа розв’язання кон¬фліктів є найбільш ефективною, адже вона сприяє подоланню суперечностей законним шляхом, стабілізує ситуацію, зумовлює необхідні правові, по¬літичні, соціальні та економічні наслідки і, що важливо, гарантує ухвалене рішення авторитетом і силою держави або міжнародного співтовариства.
У підрозділі 3.3 «Альтернативні форми розв’язання правових кон¬фліктів» визначено, що альтернативні форми розв’язання правових кон¬флік¬тів виражаються в застосуванні сукупності прийомів, способів, процедур для врегулювання конфлікту шляхом укладення взаємоприйнятної угоди між його сторонами на основі принципу справедливості і без безпосереднього використання заходів державно-владного примусу.
Альтернативні форми розв’язання правових конфліктів характери¬зуються низкою ознак. По-перше, вони застосовуються поза межами юрис¬дикційної діяльності державних органів і є самостійними процедурами розв’язання правових конфліктів, які, проте, можуть комбінуватися з юрис¬дикційною формою. По-друге, вони діють як механізм зближення, узго¬джен¬ня інтересів, орієнтований на досягнення згоди між сторонами конфлікту. За своєю суттю це погоджувальні процедури, під час реалізації яких сторони можуть задля захисту своїх прав й інтересів самостійно контролювати процес розв’язання конфлікту і його результат. Передусім вони забез¬пе¬чують розв’язання конфлікту не з позиції сили або права, а з позиції інтересів сторін. Альтернативна процедура не є формою процесуального примусу, не має владного змісту. По-третє, вони характеризуються еконо¬мічністю, простотою, відсутністю чітких процесуальних правил, можли¬вістю врегулювання конфлікту на основі принципу справедливості. По-четверте, вказані процедури основані не на принципі змагальності, що влас¬тивий правосуддю, а на принципі арбітрування, тобто досягнення сто¬ронами згоди.
Зауважено, що процес упровадження альтернативних форм розв’я¬зання правових конфліктів в Україні за останні двадцять років можна ви¬разити трьома ключовими поняттями: експериментування, імплементація і законодавче закріплення.