Письменський Євген Олександрович ТЕОРЕТИКО-ПРИКЛАДНІ ПРОБЛЕМИ ЗВІЛЬНЕННЯ ВІД ПОКАРАННЯ ТА ЙОГО ВІДБУВАННЯ ЗА КРИМІНАЛЬНИМ ПРАВОМ УКРАЇНИ : Письменский Евгений Александрович Теоретико-прикладные проблемы ОСВОБОЖДЕНИЕ ОТ НАКАЗАНИЯ И ЕГО отбывания по уголовному праву УКРАИНЫ Pysmenskyi Yevhen Oleksandrovych THEORETICAL-APPLICABLE PROBLEMS OF LIBERATION FROM PUNISHMENT AND HIS PRISON UNDER THE C

Короткий зміст

У вступі обґрунтовується актуальність обраної теми дисертації, визна¬чаються ступінь її наукової розробленості, мета, задачі й методи дослідження, її зв’язок з науковими програмами, планами, темами; охарактеризовано науко¬ву новизну та практичне значення одержаних результатів; наведено дані про їх апробацію, а також щодо публікацій.
Розділ 1 «Правова природа звільнення від покарання та його відбу¬вання і місце цього інституту в системі кримінального права України» складається з трьох підрозділів.
У підрозділі 1.1 «Реалізація кримінальної відповідальності шляхом звільнення від покарання та його відбування: вихідні засади» констатується, що звільнення від покарання та його відбування є загалом прогресивним кримінально-право¬вим явищем, спроможним бути корисним і ефективним. Про це свідчить світова практика нормотворення. Щоправда, українські правові реалії змушують звер¬нути увагу на «зворотну сторону медалі»: звільнення від покарання все більше стає не винятком, а правилом, що дозволяє ставити під сумнів адекватність його застосування. З огляду на це, реформуючи інститут звільнення від покарання, варто зробити його норми більш конкретними та зрозумілими, а в деяких випадках – звузити сферу застосування такого звільнення.
Визначено систему заходів кримінально-правового впливу за чинним КК України. Наголошується, що звільнення від покарання та його відбування слушно пов’язують із реагуванням держави на злочин (заходами кримінально-правового впливу на особу, яка його вчинила), здійснюваним у межах різних форм реалізації кримінальної відповідальності.
Відзначено, що забезпечення притягнення особи до кримінальної відпові¬дальності не повинне бути одним із завдань кримінального провадження (як це наразі передбачено ст. 2 КПК України 2012 р.). Кримінальний процесуальний закон у цій частині потребує узгодження з КК України шляхом зміни відповід¬ного положення вказівкою про застосування адекватних заходів кримінально-правового впливу.
Висвітлено місце інституту звільнення від покарання та його відбування в системі заходів диференціації кримінальної відповідальності та показано його зв’язок з індивідуалізацією кримінальної відповідальності.
Доведено, що доцільність звільнення від покарання та його відбування зу¬мовлюється наявністю хоча б однієї з таких причин: 1) коли мета покарання, (передусім одна з її складових – виправлення засудженого) досягнута або може бути досягнута без невідкладного, реального чи повного відбування призначе¬ного покарання (юридична недоцільність); 2) коли досягнення цієї мети немож¬ливе, і звільнення відбувається не лише у зв’язку з виправданою економією заходів кримінально-правової репресії, а і через об’єктивну неспроможність досягнення мети покарання.
Установлено, що поняття звільнення від покарання та його відбування є підстави використовувати у двох значеннях: 1) це передбачені КК України ви¬падки незастосування судом до особи, винуватої у вчиненні злочину, покаран¬ня чи припинення подальшого його відбування, або застосування до неї більш м’якого покарання; 2) комплексний міжгалузевий правовий інститут, який пе¬редусім утворюють ст.ст. 74 – 87 КК України, однак зміст якого в широкому сенсі не обмежується нормами, розташованими в Розділі ХII Загальної части¬ни КК України. У цьому значенні під звільненням від покарання та його від¬бування пропонується розуміти сукупність правових норм, відповідно до яких через можливість досягнення мети покарання без його невідкладного, реаль¬ного або повного відбування і недоцільність відбування покарання за відсут¬ності об’єктивної можливості досягнення мети покарання винувата особа, якій призначено покарання, звільняється від реального його відбування або від подальшого відбування тієї частини покарання, що залишилася, або їй замі¬нюється покарання більш м’яким чи пом’якшується призначене покарання.
Підрозділ 1.2 «Співвідношення звільнення від кримінальної відповідальнос¬ті і звільнення від покарання та його відбування» містить аналіз вироблених теорією кримінального права підходів до співставлення цих інститутів. Кон¬статується, що незважаючи на спільність їх рис, між порівнюваними інститу¬тами існує і суттєва різниця. Так, при звільненні від покарання особа, визнана винуватою у вчиненні злочину, звільняється від застосування щодо неї захо¬дів державного примусу, що полягають у передбаченому законом обмеженні її прав і свобод і становлять зміст покарання; при звільненні від кримінальної від¬повідальності держава взагалі відмовляється від офіційного осуду особи, діяння якої містить склад конкретного злочину, унаслідок чого така особа уникає кримінально-правових заходів несприятливого характеру, які могли бути накла¬дені на неї у зв’язку з її засудженням.
Визнається недоречною пропозиція окремих науковців про заміну перед¬бачених КК України видів звільнення від кримінальної відповідальності ана¬логічними видами звільнення від покарання і відповідне розширення сфери дії інституту звільнення від покарання. Дисертант вважає, що передбачений чин¬ним кримінальним законодавством широкий арсенал заходів із диференціації кримінально-правового впливу є корисним для процесу правозастосування, оскільки дозволяє забезпечувати максимально індивідуалізований підхід до кожної особи, яка вчинила злочин. Разом з тим інститут звільнення від кримі¬нальної відповідальності підлягає подальшому реформуванню, зокрема за ра¬хунок скасування окремих видів такого звільнення.
У підрозділі 1.3 «Проблеми класифікації звільнення від покарання та його відбування» обґрунтовано, що потенційне запровадження інституту кримі¬нального проступку може вплинути на законодавчі підходи щодо звільнення від покарання та його відбування. Установлено, що, оскільки до особи, яка вчинила кримінальний проступок, не застосовуватиметься більшість суворих покарань, то і звільнення від них не має сенсу. Через м’якість покарання, яке може застосовуватись за скоєння кримінального проступку, система видів звільнення від нього повинна бути змінена за рахунок виключення з неї тих видів звільнення, які не мають універсального характеру, а орієнтовані на ок¬ремі випадки заохочення позитивної посткримінальної поведінки. Викорис-тання зазначеного підходу дозволило дисертанту сформувати таку систему видів звільнення від покарання, призначеного за вчинення кримінального проступку: 1) звільнення від покарання у зв’язку з усуненням караності діяння та пом’якшенням покарання; 2) звільнення від покарання за спливом строків давності вчиненого проступку; 3) звільнення від покарання (відбування його частини) у зв’язку із закінченням строків давності виконання обвинувального вироку; 4) звільнення від покарання (відбування його частини) за хворобою.
У роботі зазначено, що у випадку декриміналізації діяння через зміну або скасування нормативно-правових актів, до яких відсилають бланкетні диспо¬зиції норм Особливої частини КК України, треба керуватись конституційно-правовим приписом про зворотну дію законів та інших нормативно-правових актів у часі (ч. 1 ст. 58 Конституції України). Для використання з цією метою кримінально-правових норм пропонується з ч. 2 ст. 74 КК України вилучити слово «законом», наявність якого звужує сферу її застосування.
Проведений аналіз висловлюваних фахівцями пропозицій щодо доповнен¬ня Розділу ХІІ Загальної частини КК України новими видами звільнення від покарання або новими умовами їх застосування дозволив констатувати пере¬важну передчасність або недоречність їх реалізації. Разом з тим, ураховуючи позитивний законодавчий досвід окремих зарубіжних країн і з огляду на необ¬хідність забезпечення дієвого диференційованого впливу на різні категорії осіб, а також всебічного та реального утвердження принципу гуманізму, за¬пропоновано доповнити КК України ст. 801 під назвою «Відстрочка виконання покарання у зв’язку з надзвичайними обставинами».
Розділ 2 «Звільнення від покарання: проблеми тлумачення, застосу¬вання та вдосконалення кримінального законодавства» складається з трьох підрозділів.
У підрозділі 2.1 «Звільнення від покарання внаслідок втрати особою сус¬пільної небезпечності» доведено, що звільнення від покарання внаслідок втрати особою суспільної небезпечності як радянський анахронізм потребує скасування, а ч. 4 ст. 74 – виключення з КК України. Таке рішення не лише не завадить реалізації ідеї законодавця про гуманізацію кримінальної відпові¬дальності (оскільки залишаться інші, аналогічні підстави для звільнення від покарання), а і сприятиме оптимізації привілейованих норм кримінального законодавства України, забезпечуючи звуження суддівського розсуду.
У підрозділі 2.2 «Звільнення від покарання у зв’язку з давністю притягнення до кримінальної відповідальності» установлено, що положення про закінчення строків давності вчиненого злочину як підстава для звільнення особи від кримі¬нальної відповідальності потребує виключення з КК України із залишенням її лише як підстави для звільнення від покарання. Якщо суд визнає особу винува¬тою у вчиненні злочину, строк давності за який сплив, він ухвалює обвинуваль¬ний вирок, засуджуючи за це обвинуваченого, призначає покарання та звільнює від нього. Якщо ж тривалий проміжок часу з моменту вчинення злочину уне¬можливлює засудження особи внаслідок негативного впливу на докази, суд має прийняти рішення про виправдання підсудного через недоведеність його участі у вчиненні злочину. За таких обставин утримуватиметься баланс між загаль¬ною необхідністю реалізації кримінальної відповідальності щодо кожного, хто вчинив злочин і не продемонстрував позитивної посткримінальної поведінки, і доцільністю уникнення необґрунтованої помсти з боку держави.
У підрозділі 2.3 «Звільнення від покарання з випробуванням» установлено, що звільнення від покарання з випробуванням є надзвичайно затребуваним су¬довою практикою. Аналоги такого звільнення відомі законодавству більшості зарубіжних держав, що підкреслює його корисність та дієвість. Між тим, аналіз фахової літератури, вітчизняних реалій правозастосування, емпіричних дослі¬джень дають можливість стверджувати, що законодавче визначення умов і під¬став звільнення від покарання з випробуванням допускає таке його застосуван¬ня, що не є адекватним вчиненому злочину та особі засудженого. З цього ви¬пливає необхідність на законодавчому рівні виключити можливість довільного та безмежного застосування норм, передбачених ст. 75 і ст. 79 КК України.
Аналіз підходів до визначення шляхів запровадження в українське кримі¬нальне законодавство пробації дозволив дисертанту зробити висновок, що КК України передбачає аналог пробації у виді норм про звільнення від відбування покарання з випробуванням (ст.ст. 75 – 79), а тому створювати щось надлиш¬кове недоцільно. Розвиток законодавства у цьому напрямі має відбуватися шляхом удосконалення чинних кримінально-виконавчих норм. Зокрема бага¬тоаспектну діяльність служби пробації (що пропонується створити) може ви¬конувати кримінально-виконавча інспекція, напрями роботи якої з особами, котрі вчинили злочини, варто розширювати.
Доведено недоречність застосування звільнення від покарання з випробу¬ванням через передбачений КПК України механізм укладення угод. У зв’язку із цим пропонується дозволити суду застосовувати звільнення від покарання з ви¬пробуванням на підставі, визначеній у ч. 1 ст. 75 КК України, у випадках за¬твердження угоди, де сторони узгодили види та розміри покарань, які передба¬чені в ч. 1 ст. 75 КК України. За умов реалізації висловленої думки для визна¬чення матеріально-правової можливості застосування звільнення від покарання з випробуванням не матиме жодного значення, яким шляхом до визначення конкретного виду та розміру покарання дійшов суд: або через механізм угод з винним, або на загальних підставах. При цьому суд в обох випадках буде зобо¬в’язаний для ухвалення рішення оцінювати тяжкість злочину, особу винного та інші обставини.
Аргументується, що здійснювати звільнення з випробуванням цілком дос¬татньо від трьох найбільш суворих покарань (обмеження волі, позбавлення волі та утримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців), додавши до них четверте покарання, яке внаслідок законодавчих змін від 15 листопада 2011 р. стало схожим за характером карального впливу з попередніми, а саме штраф у розмірі понад три тисячі неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.
Обґрунтовано доцільність застосування додаткових покарань при звіль¬ненні особи від покарання з випробуванням.
Доведено хибність позиції, згідно з якою пропонується заборонити застосу¬вання звільнення від покарання з випробуванням до осіб, які вчинили тяжкі злочини.
У роботі пропонується заборонити застосування звільнення від покарання з випробуванням: щодо осіб, які вчинили новий злочин упродовж іспитового строку, установленого судом у зв’язку з їх звільненням від покарання, призна¬ченого за попередній злочин; щодо осіб, які мають непогашену або незняту судимість за вчинення умисного злочину; з одночасним призначенням більш м’якого покарання, ніж передбачено законом.
При вирішенні питання про можливість звільнення від покарання з випро¬буванням має однаковою мірою враховуватися суспільна небезпечність учи¬неного діяння й особа винного в їх конкретному прояві, а саме у виді наявнос¬ті системи обставин, які пом’якшують та обтяжують відповідальність. Тільки в поєднанні обставин, що характеризують вчинений злочин та особу винного, суд здатний зробити висновок про можливість виправлення засудженого без застосування до нього найсуровішого заходу кримінально-правового впливу, яким є будь-який вид основного покарання.
Визначено, що найбільш об’єктивним підтвердженням такого висновку по¬винно бути встановлення не менше трьох обставин, що можуть пом’якшувати покарання (як тих, що передбачені ч. 1 ст. 66 КК України, так і інших), та не більше однієї обставини, що обтяжує покарання (навіть за умов неврахування при призначенні покарання певних обставин відповідно до ч. 2 ст. 67 КК Украї¬ни). Для осіб, які вчинили тяжкі злочини, застосування ст. 75 КК України має бути можливим за наявності не менше чотирьох обставин, які суд визнає як та¬кі, що пом’якшують покарання, та за відсутності обставин, що обтяжують по¬карання.
Підтримана висловлена в літературі ідея надання чоловіку-одинаку, який має малолітню дитину, рівні з жінкою можливості для більш привілейованих умов звільнення від покарання з випробуванням, визначених у ст. 79 КК Ук¬раїни, і, відповідно, забезпечення кращих умов для виховання дитини, її гар¬монійного фізичного та психічного розвитку тощо.
Розділ 3 «Проблемні питання звільнення від відбування частини покарання в доктрині, законотворчій діяльності та правозастосуванні» складається з чотирьох підрозділів.
У підрозділі 3.1 «Умовно-дострокове звільнення від відбування покарання» обґрунтовано, що при ухваленні рішення про УДЗ особи (de lege ferenda) суду не варто обмежуватися лише даними про поведінку та ставлення до праці (ос¬новні критерії доведення виправлення), а в сукупності з цими даними окрему увагу звертати на суспільну небезпечність особи, яка звільняється. Про втра¬ту чи суттєве зниження суспільної небезпечності такої особи, зокрема, мо¬жуть свідчити: спосіб життя до вчинення злочину; попередня злочинна діяль¬ність; ставлення винного до вчиненого злочину, прагнення відшкодувати зав¬дані злочином збитки; психологічні якості особи, наявність родичів, умови, у які може потрапити ця особа після звільнення; обіцянка жити у правомірний спосіб; реальна можливість працевлаштуватися; згода трудових колективів, громадських організацій або окремих громадян контролювати поведінку звільненого (додаткові критерії доведення виправлення). Додаткові критерії визнання засудженого таким, що не потребує повного відбування покарання, мають набути форми законодавчо визначеного переліку.
Доведено недоцільність скорочення передбаченої КК України тривалості частини строку покарання, обов’язкової для відбування при УДЗ.
Запропоновано заборонити застосування УДЗ стосовно осіб: 1) яким довіч¬не позбавлення волі замінене позбавленням волі на певний строк; 2) стосовно яких не припинено примусове лікування в передбаченому законом порядку; 3) які раніше звільнялися від покарання умовно-достроково (або яким пока¬рання замінювалося більш м’яким) та які знову вчинили умисний злочин про¬тягом невідбутої частини покарання (або протягом відбування більш м’якого покарання). Останній категорії варто також заборонити застосування заміни покарання більш м’яким на підставі ст. 82 КК України.
Визнано обґрунтованим покладення на умовно-достроково звільнених осіб певних обов’язків (за аналогією з обов’язками, що покладаються на осіб, звіль¬нених з випробуванням, для забезпечення ефективності контролю за ними).
З’ясовано, що на сьогодні КК України, на відміну від кримінальних зако¬нів багатьох зарубіжних країн, не передбачає, що за умовно-достроково звіль¬неними особами здійснюється контроль з боку держави, що слід визнати про¬галиною закону. Певний контроль повинен бути невід’ємною складовою до¬тримання частини вимог при звільненні (передусім ураховуючи попередню пропозицію), також він дозволятиме впевнитися у виправленні особи чи, нав¬паки, – у доцільності відбування нею всього строку покарання. Функції такого контролю мають виконувати кримінально-виконавчі інспекції. З огляду на сказане, пропонуються відповідні зміни до ст. 81 КК України.
У підрозділі 3.2 «Заміна невідбутої частини покарання більш м’яким» дове¬дено, що при застосуванні ст. 82 КК України покарання у виді позбавлення волі беззаперечно може замінюватися лише такими покараннями, як обмеження во¬лі та громадські роботи, а в спеціальних випадках – позбавленням права обій-мати певні посади або займатися певною діяльністю. Покарання у виді обме¬ження волі може замінюватися лише громадськими роботами, а в спеціальних випадках – позбавленням права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю. Щодо інших більш м’яких покарань, то їх заміна згідно з КК Украї¬ни, хоч теоретично і можлива, але є досить сумнівною чи недоречною з прак¬тичної точки зору або такою, що не відповідає духові самого закону. З ураху¬ванням сказаного та з метою уникнення неефективності заміни покарання про¬понується чітко зафіксувати в примітці до ст. 81 КК України ті види покарань, якими можна замінити позбавлення волі та обмеження волі, відповідно.
Оскільки для заміни покарання більш м’яким за ст. 82 КК України необхід¬но встановлювати певну стадію (далеко не завершальну) виправлення засудже¬ного, було б правильним уважати лише один вид покарання «гідним» заміни більш м’яким. Ідеться про позбавлення волі як найбільш довгострокове і одне з найсуворіших видів покарання, лише під час відбування якого можна виокрем¬лювати якісь етапи виправлення на кшталт «став на шлях виправлення».
Звернуто увагу на відсутність чітких і зрозумілих критеріїв, які б допома¬гали розмежовувати вимоги закону, покладені в основу застосування УДЗ та заміни покарання більш м’яким. Так, при УДЗ ступінь виправлення особи один (засуджений довів своє виправлення), а при заміні невідбутої частини покарання більш м’яким видом покарання – інший (засуджений знаходиться на шляху до виправлення). Як варіант вирішення цієї проблеми запропонова¬но суттєво формалізувати критерії визначення ступеня виправлення засудже¬ного при УДЗ та заміні покарання більш м’яким. Для цього варто: внести змі¬ни до кримінально-виконавчого зако¬нодавства, у якому чітко розрізняти два ступені виправлення; розробити систему умовних одиниць оцінки виправлен¬ня засудженого, за якої йому мають присуджуватися певні бали з урахуванням поведінки у процесі відбування (виконання) покарання. Бали можуть нарахо¬вуватися співробітниками Державної пенітенціарної служби через призму ре¬жимних вимог покарання, яке відбувається або виконується, ураховуючи додат¬кові критерії виправлення (не пов’язані з покаранням, що відбувається). Лише в сукупності основних (безпосередньо пов’язаних з процесом відбування пока¬рання) і додаткових (не пов’язаних з ним) критеріїв виправлення можна зробити максимально вивірений висновок про доцільність застосування до засудженого конкретного виду кримінально-правового заохочення.
Обґрунтовано необхідність законодавчої заборони застосування заміни по¬карання більш м’яким особі, котра раніше звільнялася умовно-достроково, або щодо якої здійснювалася заміна покарання більш м’яким, та яка знову вчинила умисний злочин протягом невідбутої частини покарання (періоду відбування більш м’якого покарання).
У підрозділі 3.3 «Звільнення від відбування покарання вагітних жінок і жі¬нок, які мають дітей віком до трьох років» констатується, що з метою вдоско¬налення правової регламентації умов та наслідків звільнення від відбування по¬карання вагітних жінок і жінок, які мають дітей віком до трьох років, необхідно: 1) шляхом внесення змін до КК України надати суду можливість застосування звільнення від відбування покарання за ст. 83 КК України тим жінкам, які засу¬джені до позбавлення волі за умисні злочини (будь-якої тяжкості) строком понад п’ять років; 2) викласти ч. 6 ст. 83 КК України більш чітко, диференцію¬вавши правові наслідки вчинення звільненою особою нового злочину.
Запропоновано виключити з кримінально-виконавчого законодавства нор¬ми, які мають матеріально-правовий характер та формулюють підстави для звільнення від відбування покарання. Для втілення цієї пропозиції та з огляду на неможливість відбування окремих видів покарань внаслідок прямої заборо¬ни, установленої законом, пропонується у статті 742 з назвою «Звільнення від покарання або відбування його частини у зв’язку з установленням обставин, що унеможливлюють застосування покарання» передбачити, що: на підставі ч. 3 ст. 56 КК України підлягають звільненню від відбування частини пока¬рання у виді громадських робіт особи, які після постановлення вироку визнані інвалідами першої або другої групи або досягли пенсійного віку, а також жін¬ки, які стали вагітними; на підставі ч. 2 ст. 57 КК України підлягають звіль¬ненню від відбування частини покарання у виді виправних робіт особи, які після постановлення вироку досягли пенсійного віку, а також жінки, які стали вагітними; на підставі ч. 3 ст. 61 КК України підлягають звільненню від відбу¬вання частини покарання у виді обмеження волі особи, які після постановлен¬ня вироку визнані інвалідами першої або другої групи або досягли пенсійного віку, а також жінки, які стали вагітними.
Доведено, що за своєю правовою природою та змістом звільнення від від¬бування покарання вагітних жінок і жінок, які мають дітей віком до трьох ро¬ків (ст. 83 КК України), а також звільнення від покарання за хворобою (ч.ч. 1, 2 ст. 84 КК України) є відстрочкою відбування покарання.
У підрозділі 3.4 «Звільнення від відбування покарання на підставі акту про помилування» підкреслюється, що помилування – однин із найдавніших засобів реалізації милосердя з боку найвищої влади держави стосовно до осіб, які вчи¬нили злочини. Воно закономірно відображене у вітчизняному правовому полі.
З’ясовано, що передбачений законом строк відбуття покарання для звернен¬ня з клопотанням про помилування до Президента України є необґрунтовано завищеним і таким, що потребує скорочення, щонайменше, вдвічі. У зв’язку з цим запропоновано таку редакцію ч. 7 ст. 151 КВК України: «Після відбуття не менше десяти років покарання у виді довічного позбавлення волі засуджений може порушити клопотання про помилування, яким невідбуте покарання замі¬нюється покаранням у виді позбавлення волі строком на двадцять п’ять років».
Задля орієнтації застосування помилування на осіб, які мають невисокий рівень суспільної небезпечності, пропонується заборонити помилування особи, яка вчинила умисний злочин, маючи судимість за скоєння умисного злочину.
З тією ж метою доцільно максимально звузити сферу застосування норм про помилування, дозволивши: 1) заміну покарання у виді довічного позбавлення волі на двадцятип’ятирічний строк позбавлення волі; 2) звільнення від відбу¬вання частини покарання та заміну позбавлення волі на більш м’яке покарання в разі неможливості їх застосування відповідно до ст. 81 і ст. 82 КК України за формальною підставою, у т.ч. стосовно окремої категорії громадян, на яких de lege ferenda не поширюється УДЗ та заміна покарання більш м’яким.
Розділ 4 «Теоретичні, правотворчі та правозастосовні проблеми звіль¬нення від покарання та відбування його частини» містить чотири підрозділи.
Підрозділ 4.1 «Звільнення від покарання у зв’язку з усуненням караності діяння та пом’якшенням покарання» висвітлює принцип зворотної дії закону в часі, згідно з яким закон про кримінальну відповідальність, що скасовує злочинність діяння, пом’якшує кримінальну відповідальність або іншим чи¬ном поліпшує становище особи, має зворотну дію в часі.
Розглянуто питання про способи скасування злочинності діяння та особли¬вості їх здійснення.
Підтримано висловлену в літературі (Ю.А. Пономаренко) позицію, згідно з якою при пом’якшенні покарання, призначеного особі, засудженій за діяння, караність якого законом пом’якшена, має враховуватися не лише верхня, а і нижня межа нової санкції. У зв’язку з цим пропонується внести зміни до КК України, які б дозволяли призначене засудженому покарання, що перевищує максимальний розмір покарання за новим законом, змінювати в межах розміру покарання, установленого новим законом, ураховуючи загальні засади призна¬чення покарання.
Установлено, що форма правової регламентації звільнення від покарання у зв’язку з усуненням караності діяння та пом’якшенням покарання потребує зміни. Зважаючи на те, що зазначені види звільнення від покарання та відбу¬вання його частини мають особливу правову природу, є самостійними елемен¬тами в системі видів звільнення від покарання, пропонується виключити зі ст. 74 КК України частини другу та третю і присвятити цим видам звільнення окрему статтю «Звільнення від покарання у зв’язку з усуненням караності діян¬ня та пом’якшенням покарання».
У підрозділі 4.2 «Звільнення від відбування покарання у зв’язку із закінчен¬ням строків давності виконання обвинувального вироку» робиться висновок, що, ураховуючи відсутність у КК України вказівки на строк, який повинен сплинути до моменту вирішення питання про давність виконання обвинуваль¬ного вироку суду, яким особу засуджено до довічного позбавлення волі, необ¬хідно доповнити ч. 1 ст. 80 КК України пунктом шостим, урегулювавши в ньому зазначене питання.
Відзначено, що згідно з ч. 5 ст. 80 КК України, якщо суд визнає за можли¬ве застосувати давність, довічне позбавлення волі замінюється позбавленням волі. Однак оскільки залишається не визначеним строк, на який може відбутися така заміна, пропонується уточнити редакцію ч. 5 ст. 80 КК України в такий спосіб: «довічне позбавлення волі заміняється позбавленням волі на строк не менше п’ятнадцяти років».
Запропоновано строки давності, передбачені ст. 80 КК України, пропорцій¬но збільшити на один щабель, установивши: замість двох років – три роки за п. 1 ч. 1 ст. 80 КК України, замість трьох років – п’ять за п. 2 ч. 1 ст. 80 КК Ук¬раїни, замість п’яти років – десять за п. 3 ч. 1 ст. 80 КК України, замість десяти років – п’ятнадцять за п. 4 ч. 1 ст. 80 КК України, замість п’ятнадцяти років – двадцять за п. 5 ч. 1 ст. 80 КК України та двадцять п’ять років для засуджених до покарання у виді довічного позбавлення волі.
Аргументовано, що підставою для переривання перебігу строків давності виконання покарання має бути вчинення будь-якого за ступенем тяжкості умисного злочину. Необережний злочин, навпаки, не може переривати сплив цих строків.
У підрозділі 4.3 «Звільнення від покарання за хворобою» доведено, що для усунення необґрунтованого звуження сфери дії положень ч. 1 і ч. 2 ст. 84 КК України необхідно виключити з них вказівку на момент виникнення захворю¬вання в засудженого.
Дисертант вважає, що рішення про застосування або незастосування при¬мусових заходів медичного характеру при звільненні від покарання за психіч¬ною хворобою має ухвалюватись з урахуванням положень ч. 4 ст. 503 КПК України 2012 р., згідно з якими такі заходи застосовуються лише до осіб, які є суспільно небезпечними. Зазначене застереження визначає головну і єдину умову для прийняття рішення про необхідність застосування примусових за¬ходів медичного характеру, що має яскраво виражене матеріально-правове підґрунтя. Використаний підхід, за якого чи застосовувати примусові заходи медичного характеру ставиться в залежність від неоднозначної як в теорії, так і на практиці категорії суспільної небезпечності особи, видається неприйнят¬ним. Через це пропонується доповнити ст. 92 КК України частиною другою такого змісту: «Примусові заходи медичного характеру підлягають застосу¬ванню у випадку, коли з урахуванням вчиненого діяння і тяжкості захворю¬вання особа становить небезпеку для себе та оточуючих і потребує лікуван¬ня». Зі ст. 503 КПК України 2012 р. слід виключити частину четверту.
Констатовано, що за чинної редакції ч. 4 ст. 84 КК України особа може без негативних наслідків для себе умисно затягувати процес одужання, ухилятися від курсу лікування через небажання повертатися до місця відбування пока¬рання. Гарантією найшвидшого одужання мала б стати можливість для суду покладати на особу обов’язки не ухилятися від лікування, не виїжджати за ме¬жі України, не змінювати місця проживання без дозволу органу кримінально-виконавчої системи тощо. Якщо ці вимоги порушені, особа має підлягати на-правленню для відбування покарання раніше остаточного її одужання. Якщо звільнена особа сумлінно ставилася до лікування, не вчиняла правопорушення тощо, потрібно не повертатися до покарання, що відбувалося, а призначити їй більш м’яке покарання або, якщо особа засуджувалася за злочин невеликої тяжкості, остаточно звільняти її від покарання. У зв’язку з покладенням на звільненого від покарання певних обов’язків, а також для точного встановлен¬ня факту одужання, є доречним здійснення державою контролю за процесом лікування та виконанням пропонованих вище обов’язків.
Обґрунтовано, що звільнення від покарання за ч. 2 ст. 84 КК України осіб, які умисно викликали або інтенсифікували в себе тяжкі хвороби, не повинне застосовуватись і потребує прямої законодавчої заборони.
Пропонується звільняти військовослужбовця від відбування покарання за ч. 3 ст. 84 КК України лише при вчиненні злочину невеликої тяжкості. У разі скоєння злочину іншої тяжкості покарання варто замінювати іншим, більш м’яким. Доведена доречність застосування положень ч. 3 ст. 84 КК України до військовослужбовців, визнаних не лише непридатними до військової служби, а й обмежено придатними до неї.
У підрозділі 4.4 «Звільнення від покарання за законом про амністію» наголо¬шується, що амністія поширена в практиці правозастосування багатьох країн світу; вона має глибоке історичне коріння. Позитивний ефект від амністії не викликає заперечень, якщо остання застосовується помірковано, щодо вузьких категорій осіб, на певному етапі розвитку держави. Доведено, що амністія має загалом конституційно-правовий характер, оскільки може знаходити свій прояв у будь-якій сфері правового регулювання.
З ухваленням Закону України від 2 червня 2011 р. «Про внесення змін до За¬кону України «Про застосування амністії в Україні» та інших законодавчих ак¬тів України» констатовано позитивну тенденцію в реалізації кримінально-пра¬вової політики на сучасному етапі розвитку нашої країни (щоправда, згодом во¬на зазнала змін). Можливість здійснення амністії ставала більш поміркованою; установлювались вузькі та зрозумілі для правозастосувача межі її застосування.
З метою продовження тенденції до звуження сфери застосування амністії висувається ідея дозволити амністування у зв’язку з певними подіями в суспільно-політичному житті країни, які відповідним чином зумовлюють роз¬в’язання кримінально-правового конфлікту, та лише за вчинення злочинів про¬ти держави, до яких згідно з системним аналізом чинного кримінального зако¬нодавства треба віднести злочини, передбачені розділами І, ХІV, ХV, ХVІІ (у частині злочинів, що пов’язані з діяльністю держави), ХVІІІ, ХІХ, ХХ Особли¬вої частини КК України. Амністія не повинна застосовуватись до кожного, хто засуджений за скоєння зазначених вище злочинів до покарання у виді позбав¬лення волі на строк більше п’яти років.