СТАРИЦЬКА ОЛЬГА ОЛЕКСІЇВНА СТАНОВЛЕННЯ ТА РОЗВИТОК ІНСТИТУТУ ЗАХИСТУ ПРАВ СПОЖИВАЧІВ В УКРАЇНІ (ІСТОРИКО-ПРАВОВЕ ДОСЛІДЖЕННЯ)

Короткий зміст

У вступі обґрунтовано актуальність теми дослідження, висвітлено зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами, визначено мету й задачі, об’єкт і предмет дослідження, його методологічну основу, розкрито наукову новизну та практичне значення одержаних результатів, апробацію, відомості про опублікування результатів дослідження, його структуру й обсяг.
Розділ 1. «Історико-правові основи та джерельна база дослідження інституту захисту прав споживачів» складається з двох підрозділів, у яких проаналізовано рівень теоретичної розробленості наукової проблеми захисту прав споживачів в Україні, головні загальнотеоретичні, історико-методологічні та галузеві дослідження, присвячені захисту прав споживачів в Україні.
У підрозділі 1.1. «Стан дослідження проблематики захисту прав споживачів в Україні» розглянуто праці дореволюційних, радянських і сучасних авторів, у яких досліджено питання особливостей захисту прав споживачів.
На підставі вивчення наявної джерельної бази здійснено узагальнення стану теоретичної розробленості наукової проблеми захисту прав споживачів, визначено низку перспективних напрямів наукових пошуків, що спрямовані на розроблення історико-методологічних засад розвитку міжгалузевого інституту захисту прав споживачів. Будучи порівняно складним і поширеним соціальним явищем, інститут захисту прав споживачів став предметом дослідження не тільки представників юридичної науки, а й фахівців інших напрямів знань, зокрема: історії, філософії, стандартизації, метрології, економіки, маркетингу тощо.
Установлено, що перші наукові здобутки, які опосередковано стосувалися питання захисту прав споживачів, припадають на дореволюційний період ХІХ ст., й відображені в роботах таких науковців-юристів та істориків права, як: К.О. Неволін, П.П. Цитович, Д.І. Мейєр, А.Л. Боровиковський та ін.
У радянський період наукові пошуки щодо проблеми захисту прав споживачів здійснювали, переважно, у контексті аналізу якості предметів споживання представники цивільного, адміністративного та кримінального права, а саме: М.І. Кулагін, Є.О. Суханов, М.Д. Єгоров, А.Г. Биков, А.Є. Шерстобитов.
Здобуття Україною незалежності, поступовий розвиток національної економіки та правової науки, формування й удосконалення споживчої політики сприяли стрімкому розвитку досліджень у сфері захисту прав споживачів, переважно галузевого спрямування, таких учених, як: Л.М. Іваненко, Т.О. Кагал, С.А. Косінов, Ю.Ю. Рябченко, Л.Р. Левчук, О.М. Готін, Г.А. Осетинська, О.П. Письменна, О.Ю. Черняк, А.В. Рабінович.
Проте питання становлення та розвитку інституту захисту прав споживачів досі є недостатньо дослідженим. Відкритими для наукового пізнання залишаються питання методів правового регулювання споживчих відносин, структурно-функціональної характеристики інституту захисту прав споживачів, особливостей діяльності суб’єктного складу цього інституту, перспективи його подальшого розвитку, в контексті історичного досвіду України та країн-членів ЄС.
У дисертації розглянуто методологічну базу сучасних досліджень інституту захисту прав споживачів, а також обґрунтовано необхідність і достатність використання системного та гуманістичного підходів, конкретно-історичного, порівняльно-правового, спеціально-юридичного, інституціонального й інших методів, застосування яких є найефективнішими для висвітлення особливостей предмета дослідження – інституту захисту прав споживачів.
У підрозділі 1.2. «Права споживачів як предмет правового регулювання: історичні етапи» на підставі історичного аналізу та систематизації нормативних і документальних джерел переосмислено періодизацію генезису прав споживачів в Україні шляхом визначення головних історичних етапів їх становлення й розвитку.
У дисертації зазначено, що перші згадки про спроби захисту споживчих прав містяться в джерелах часів Давньоруської доби, де правове регулювання здійснювали на підставі норм звичаєвого права. Підґрунтям формування тогочасного споживчого права став розвиток ринкових відносин.
Суттєві зміни правового регулювання споживчих прав відбулися в період Польсько-Литовського князівства, у якому, крім норм звичаєвого права, правове регулювання споживчих відносин здійснювали Литовські статути. Саме в цей період у разі порушення споживчих правовідносин стали гарантувати право на звернення до суду.
У період Гетьманщини головною джерельною базою залишалися правові звичаї, хоча за часів Московського царства відбулася заміна звичаєвого права писаними нормами.
Після формування Російської імперії у правовій площині виникло торгове право, упроваджено жорсткі норми кримінального спрямування за порушення прав споживачів.
На підставі аналізу документальних джерел періоду радянської доби з’ясовано, що цьому етапу притаманний соціалістичний тип господарювання, який супроводжувався монополією державної влади на ринку товарів і послуг, а також імперативним характером правового регулювання, унаслідок чого питання прав споживачів стали другорядними. Посиленої уваги потребували проблеми технічного, а не правового регулювання споживчих відносин.
Поступове переорієнтування на загальнолюдські стандарти, поширення правових засад демократизації, лібералізації та гуманізації життя сприяли тому, що на сучасному етапі в Україні питання правового регулювання прав споживачів набуло нового значення. Запозичуючи закордонний досвід, а також спираючись на тривалі історичні традиції формування прав споживачів, відбулося поступове оновлення законодавчої бази регулювання споживчих відносин, що виявило відповідність норм українського законодавства європейським стандартам і наявність досконалішої правової бази в Україні.
Розділ 2. «Методологічні засади розуміння інституту захисту прав споживачів у правовій доктрині України періоду незалежності» складається з трьох підрозділів, у яких розглянуто поняття, здійснено структурно-функціональну характеристику інституту захисту прав споживачів, з’ясовано особливості правового статусу споживача за законодавством України, а також організаційні засади здійснення захисту прав споживачів в Україні.
У підрозділі 2.1. «Поняття та структурно-функціональна характеристика інституту захисту прав споживачів» завдяки застосуванню системного підходу обґрунтовано висновок, що нині в системі права України функціонує міжгалузевий комплексний інститут захисту прав споживачів, який об’єднує норми різних галузей права, призначений для регулювання однорідних суспільних відносин у сфері захисту прав споживачів.
У контексті внутрішньої будови права доведено, що існування міжгалузевого комплексного інституту захисту прав споживачів генетично зумовлено наявністю зовнішніх споріднених за предметною ознакою зв’язків структурних елементів системи права. Він має спільні для галузей вітчизняного права цілі, функції, методи та принципи.
На підставі здійсненого теоретичного дослідження запропоновано авторське визначення терміна «інститут захисту прав споживачів», який варто розуміти як сукупність правових дій і правових процедур, що здійснюють суб’єкти споживчих правовідносин, спрямовані на забезпечення правової недоторканості, ефективної реалізації та розвитку споживчих прав, а також їх відновлення в разі протиправних посягань.
Уперше на доктринальному рівні визначено предмет правового регулювання інституту захисту прав споживачів, який характеризується як сукупність якісно однорідних суспільних споживчих відносин, що врегульовані правом і підлягають гарантованому захисту з боку держави в разі їх порушення. В контексті особливостей предмета розглянуто методи правового регулювання споживчих відносин, серед яких виокремлено: методи автономних рішень, диспозитивний, імперативний, заборони, уповноважувальний, рекомендацій і спеціального дозволу. Удосконалено змістову характеристику принципів інституту захисту прав споживачів (установлення єдиних споживчих стандартів якості продукції виробника; пріоритету законодавчого регулювання над договірним у відносинах між продавцями і виконавцями з одного боку та покупцями й замовниками з іншого; визначення додаткових обов’язків для продавців, виробників, виконавців і привілейованих прав для споживачів-покупців порівняно із загальними засадами цивільного законодавства; законодавчого закріплення форм захисту порушених прав споживача), перелік яких доповнено принципом своєчасності відповідальності в разі порушення прав споживачів.
Доведено, що структурно інститут захисту прав споживачів є певною системою суспільних відносин, елементами якої є субінститути та норми, а також предмет, методи, функції правового регулювання й організаційні засади захисту прав споживачів.
Уперше узагальнено та систематизовано функції інституту захисту прав споживачів, до яких належать: захисна, охоронна, регулятивна, соціальна (гуманістична), культурна (виховна) та пізнавальна (інформаційна).
Функціональна характеристика цього інституту обумовлена наявністю функціональних зв’язків між окремими нормами права, що для повного й усебічного осмислення досліджені на прикладі взаємозв’язків між інститутом юридичної відповідальності та інститутом захисту прав споживачів.
У підрозділі 2.2. «Поняття та особливості правового статусу споживача за законодавством України» акцентовано увагу на тому, що в юридичній літературі України термін «правовий статус споживача» вживають у різних значеннях залежно від сфери його використання, що призводить до розбіжностей у тлумаченні цього поняття. У зв’язку із цим сформульовано авторську позицію щодо можливостей використання розширеного тлумачення теоретичної конструкції «правовий статус споживача». Зазначене поняття запропоновано розуміти як специфічне правове становище особи, що характеризується законодавчо встановленими та гарантованими державою правами й обов’язками фізичної (юридичної) особи незалежно від громадянства, віку та статі, за допомогою яких визначають межі можливої і необхідної поведінки у сфері споживання.
Характеризуючи поняття правового статусу споживача, автор уперше запропонував систему принципів правового статусу споживача, а саме: принцип рівності прав і свобод споживачів, який полягає у недопущенні привілеїв або обмежень під час здійснення споживчих прав за расовими ознаками, кольором шкіри, статі, релігійних або політичних переконань, майнового становища особи, мовними чи іншими ознаками; принцип гарантованості прав і свобод на споживання, що забезпечує особі право на придбання товару належної якості, а в разі необхідності – на правовий захист; принцип неприпустимості заборони для правотворчих органів щодо погіршення правового становища суб’єктів споживчих відносин шляхом звуження змісту й обсягу прав і свобод споживача.
Поняттєву характеристику доповнено шляхом висвітлення гарантій реалізації захисту прав споживачів, серед яких: превентивні (забезпечують доступ до достовірної та своєчасної інформації про продукцію); процесуальні (створюють умови для звернення до суду чи вповноважених органів державної влади за захистом порушених споживчих прав); правовідновлювальні (передбачають можливість відшкодування матеріальної та моральної шкоди).
Доведено, що правовий статус споживача має низку особливостей, зумовлених специфікою правового регулювання споживчих відносин. Зокрема, до цих особливостей належать поєднання елементів загального й індивідуального правових статусів, а також наявність значущої кількості прав, порівняно з обов’язками.
У підрозділі 2.3. «Організаційна основа здійснення захисту прав споживачів в Україні» визначено зміст категорії організаційної основи здійснення захисту прав споживачів, здійснено класифікацію суб’єктів правового захисту, загальна сукупність яких становить організаційну основу правозахисної діяльності у сфері реалізації споживчих прав.
Запропоновано визначення поняття «організаційної основи здійснення захисту прав споживачів» як нормативно визначеної, упорядкованої певним чином сукупність взаємопов’язаних суб’єктів (державної та недержавної форм походження), уповноважених на захист прав споживачів.
До суб’єктів організаційної основи захисту прав споживачів, насамперед, слід віднести органи державної влади, що здійснюють правове регулювання відносин у сфері захисту прав споживачів або наділені контрольними повноваженнями за станом реалізації споживчого законодавства (Верховна Рада України, Кабінет Міністрів України, Держспоживінспекція, органи місцевого самоврядування тощо).
Різняться за способом діяльності такі суб’єкти захисту прав споживачів, як громадські організації споживачів. Однак нині немає єдиного законодавчого визначення поняття зазначеного суб’єкта захисту, що й зумовило можливість обґрунтування авторської позиції щодо трактування цього терміна як добровільного громадського формування, створеного на підставі єдності інтересів для спільної реалізації суб’єктами своїх прав і свобод, а також захисту законних інтересів у сфері реалізації споживчого права.
Доведено, що функціональна ефективність організаційної основи здійснення захисту прав споживачів залежить як від дієвості державних інституцій, так й активності самого споживача, який своєчасно та грамотно реагує на порушення своїх споживчих прав.
За результатами здійсненого аналізу структури, порядку створення окремих суб’єктів організаційної основи захисту прав споживачів, удосконалено теоретичне уявлення щодо їх класифікації за різними критеріями: за походженням (державні, недержавні); за персональним складом (індивідуальні, колективні); за формою захисту: юрисдикційні (судові, адміністративні), неюрисдикційні (самозахист, делегована або представницька).
Розділ 3. «Стан і перспективи розвитку інституту захисту прав споживачів в Україні (порівняльно-правова характеристика)» складається з двох підрозділів, у яких схарактеризовано особливості сучасної національної традиції захисту прав споживачів в Україні, зіставлено її з досвідом ЄС, а також висвітлено вплив глобалізаційних і євроінтеграційних тенденцій на розвиток національного законодавства про захист прав споживачів.
У підрозділі 3.1. «Особливості правового регулювання захисту прав споживачів: національна традиція та європейський досвід» здійснено порівняльний аналіз зарубіжного й вітчизняного законодавства, що регулює споживчі відносини, на підставі чого виявлено особливості законодавчого регулювання цих відносин в Україні. Водночас доведено, що запровадження та розвиток у правовій системі України такого інституту, як захист прав споживачів, є позитивним чинником для розвитку суспільних відносин загалом й удосконалення інституту захисту прав людини зокрема.
Аналіз законодавства ЄС свідчить, що предмет регулювання цих нормативно-правових актів має високий рівень диференціації, що зумовило можливість і необхідність виокремлення головних груп законодавчих актів за предметним критерієм: 1) акти щодо захисту фінансових інтересів споживачів; 2) акти з питань харчових продуктів; 3) акти, що здійснюють регулювання договірних відносин, тощо.
У дисертації доведено, що за часи незалежності в Україні було також утверджено нові концептуальні розробки щодо захисту прав споживачів, сформовано засади споживчого права, що заклало фундамент національної традиції в цій сфері.
Унаслідок здійсненого порівняння нормативно-правових актів установлено, що в Україні є низка відмінних від права ЄС особливостей, які виявляються в наявності чітко визначеної термінології, переліку прав й обов’язків споживача, законодавчої бази для виокремлення правового інституту захисту прав споживачів. Зазначене свідчить про порівняно високий національний рівень розвиненості та досконалості механізму захисту прав споживачів.
Також виокремлено низку спільних особливостей, що полягають у наявності споживчих стандартів законодавчої бази та їх інтеграції у внутрішньодержавне національне законодавство як держав-членів ЄС, так й України, розвиненої системи споживчої освіти, захисту споживчих прав державними та недержавними органами, реалізації загальної споживчої політики державами ЄС і Україною.
У підрозділі 3.2. «Вплив євроінтеграційних і глобалізаційних тенденцій на розвиток національного законодавства України про захист прав споживачів» обґрунтовано, що під впливом глобалізаційних і євроінтергаційних тенденцій відбувається поступова зміна внутрішнього права України в споживчій сфері, що виявляється в інтернаціоналізації, гармонізації, інтеграції та універсалізації. Також визначено інші тенденції впливу глобалізації та євроінтеграції, серед яких: розширення вибору способів і сфер розповсюдження продукції, розвиток Інтернет-торгівлі, розширення системи послуг у банківській сфері. Це зумовлює появу «надспоживання», «глобального споживача», зміну культури споживання, запровадження інтернет-індустрії тощо.
На підставі аналізу наукової літератури виявлено неузгодженість і різноманітність доктринальних поглядів щодо поняття «глобалізація», брак загальноприйнятої дефініції. Саме тому надано авторське визначення цього терміна.
Установлено, що законодавство про захист прав споживачів у низці країн світу є виключно національним за походженням і діє тільки в межах юрисдикції національних держав, що призводить до неможливості належного захисту прав під час купівлі у закордонних інтернет-магазинах.
Акцентовано увагу на тому, що українське законодавство розроблено без урахування сучасних вимог електронної комерції. Тому в дисертаційній роботі запропоновано авторське визначення поняття «електронна комерція», яку слід розуміти як здійснення купівлі-продажу товарів і послуг через електронні мережі, зокрема мережу Інтернет.
З’ясовано, що перспективними способами розв’язання глобальних проблем у сфері захисту прав споживачів може бути укладання двосторонніх чи багатосторонніх міжнародних угод або розроблення та затвердження уніфікованих правил – «міжнародного кодексу споживача», установлення санкцій за обман он-лайн-споживачів, поширення недержавних засобів захисту прав споживачів, створення організацій захисту прав споживачів під час інтернет-купівлі, розроблення та закріплення юридичних гарантій для учасників електронної комерції, їх судового захисту, упровадження нових стандартів захисту у споживчій сфері.