ОРЛОВСЬКИЙ РУСЛАН СЕМЕНОВИЧ ІНСТИТУТ СПІВУЧАСТІ В КРИМІНАЛЬНОМУ ПРАВІ УКРАЇНИ



Назва:
ОРЛОВСЬКИЙ РУСЛАН СЕМЕНОВИЧ ІНСТИТУТ СПІВУЧАСТІ В КРИМІНАЛЬНОМУ ПРАВІ УКРАЇНИ
Альтернативное Название: ОРЛОВСКИЙ РУСЛАН СЕМЕНОВИЧ института соучастия в уголовном праве УКРАИНЫ ORLOVSKY RUSLAN SEMENOVYCH INSTITUTE OF COMPATIBILITY IN CRIMINAL LAW OF UKRAINE
Тип: Автореферат
Короткий зміст: У Вступі обґрунтовується актуальність теми дисертації, визначаються її зв’язок із науковими програмами та планами, ступінь наукової розробленості проблеми, розкриваються мета та завдання дослідження, зазначаються його об’єкт, предмет і методологія, характеризується емпірична база роботи, формулюється наукова новизна одержаних результатів, встановлюється теоретичне і практичне значення дисертації, міститься інформація про апробацію її матеріалів.
Розділ 1 «Загальнотеоретичні підходи та концептуальні засади дослідження співучасті у злочині як інституту кримінального права» складається з трьох підрозділів.
У підрозділі 1.1. «Загальні підходи до розуміння понять «інститут кримінального права» та «співучасть у злочині як інститут кримінального права» здійснено аналіз поняття інституту права (його ознак), інституту кримінального права, проведено їх класифікації, досліджено соціально- правову природу, ознаки, структуру, функції та значення інституту співучасті в системі кримінального права. Доведено, що під інститутом права слід розуміти відносно самостійну (автономну) систему правових норм, ненормативних та квазінормативних утворень, які забезпечують цілісне й безпрогальне регулювання групи (виду) або сторони якісно однорідних суспільних відносин у межах галузі кримінального права, чи виконання певної внутрішньогалузевої операції, і є зовнішньо структурно оформленими у статті, групи статей чи розділи закону про кримінальну відповідальність. Обґрунтовано, що кримінально-правовий інститут є підсистемою нижчого рівня у системі кримінального права і має спільні з нею характеристики - об’єктивну відокремленість і органічну єдність компонентів, специфічність методу, відносну самостійність, стійкість та автономність функціонування. Водночас підпорядкований характер інституту права щодо галузі обумовлений значно вужчим обсягом правового регулювання інституту. Єдність кримінально-правового інституту та галузі кримінального права забезпечується через внутрішньогалузеві принципи, що є наскрізною ниткою (стрижнем, базою) та забезпечують несуперечність і координацію правового регулювання. Доведено, що інститути кримінального права можуть бути класифіковані за різними критеріями: за сферою (предметом) правового регулювання, за способом (особливостями застосування загальногалузевого методу) регулювання суспільних відносин, функціональною роллю, структурою, елементним складом та формою законодавчого закріплення.
Встановлено, що, не зважаючи на майже аксіоматичне використання вченими категорії «інститут співучасті у злочині», будь-які реальні обґрунтування того факту, що співучасть у злочині є самостійним інститутом кримінального права, у кримінально-правовій науці відсутні. Доведено, що система кримінально-правових норм, ідей та квазінормативних утворень, які структурно об’єднані між собою та покликані регулювати одну спільну сторону кримінально - правових відносин: випадки умисного і спільного вчинення умисного злочину декількома суб’єктами злочину, становить самостійний кримінально-правовий інститут - інститут співучасті у злочині.
Інститут співучасті виник задля обґрунтування, визначення меж і особливостей кримінальної відповідальності суб’єктів, які умисно та узгоджено вчиняють певні діяння, що ставлять об’єкт кримінально-правової охорони у небезпеку заподіяння шкоди, але самостійно спричинити таку шкоду не здатні (оскільки не виконують об’єктивну сторону складу злочину), та для вираження об’єктивно вищого рівня суспільної небезпечності злочину, у вчиненні якого беруть участь декілька суб’єктів. Процес розвитку цього інституту визначається домінуванням двох протилежних тенденцій: а) встановлення чітких критеріїв визнання особи співучасником,
закріплення меж відповідальності співучасників за спільно вчинений злочин і як наслідок цього - звуження обсягу правового регулювання інституту співучасті; б) поступове поглиблення кримінально-правового регулювання через диференціацію відповідальності співучасників залежно від характеру і ступеня їх участі у спільно вчиненому злочині, форми співучасті тощо.
З’ясовано, що інститут співучасті є функціональним інститутом Загальної частини кримінального права, який за своєю внутрішньою структурою може бути віднесений до складних. У його межах можна виокремити як загальні положення, що стосуються співучасті у злочині взагалі, так і субінститути видів співучасників, форм співучасті та особливостей кримінальної відповідальності співучасників.
Підрозділ 1.2. «Інституційна норма як елемент структури інституту кримінального права та її співвідношення з нормою права та кримінально-правовою нормою: загальнотеоретичний аспект» присвячений аналізу загальних ознак інституційних норм про співучасть у злочині. Окремо розглянуто існуючі в науці кримінального права підходи до поняття кримінально-правової норми, її структури та співвідношення з нормою кримінального закону як змісту і форми. Сформульовано авторську позицію про необхідність виокремлення кримінально-правової норми у широкому та вузькому розуміннях. Установлено, що правові норми, які входять до інституту співучасті, об’єднані в його межах не механічно та штучно, а об’єктивно й історично пов’язані між собою. Вказаним нормам притаманні всі ознаки правових та, зокрема, кримінально-правових норм: загальнообов’язковість, формальна визначеність, узагальнений характер формулювання правил, забезпеченість державним примусом. Вони беруть безпосередню участь у формулюванні диспозиції та санкції логічної кримінально-правової норми.
Доведено, що, будучи об’єднаними в межах одного інституту права, норми набувають специфічних, обумовлених особливостями конкретного інституту, ознак, до яких належать:
1) системність; 2) структурність; 3) несамостійність; 4) взаємоузгодженість та несуперечливість;
5) функціональна пов’язаність. Системність інституційних норм визначається їх глибокою інтегрованістю як у систему самої галузі права, так і в матерію конкретного інституту. Структурність інституційних норм характеризує їх місце у внутрішній будові інституту, яке визначається наявністю логічних зв’язків між нормами. Несамостійність інституційних норм виявляється у тому, що, будучи включеними до структури інституту, вони фактично втрачають реальну можливість самостійного впливу на суспільні відносини. Взаємоузгодженість та несуперечливість інституційної норми полягає в низці семантичних і лінгвістичних вимог до текстуального її вираження, дотримання яких має забезпечувати точність, доступність та зрозумілість нормативних приписів. Функціональна пов’язаність інституційних норм виявляється у тому, що всі норми, які входять до складу інституту, тією чи іншою мірою спрямовані на виконання внутрішньогалузевого завдання, яке стало підставою формування інституту.
У підрозділі 1.3. «Методологічні засади дослідження співучасті у злочині як інституту кримінального права» наведено методологічний інструментарій дослідження інституту співучасті. З’ясовано, що основними підходами, у руслі яких має відбуватися наукове пізнання інституту співучасті у злочині, є системний, функціональний та психологічний підходи. У підрозділі розкриваються методологічні засади та обґрунтовуються необхідність і переваги застосування вказаних підходів.
Доведено, що використання системного підходу при проведенні дослідження інституту співучасті передбачає детальне вивчення його внутрішньої структури, функцій, взаємозв’язків, взаємозумовленості й несуперечливості правових норм, що входять до його складу, його інтегративних якостей та зовнішніх зв’язків з іншими інститутами як Загальної, так і Особливої частини кримінального права та зумовлює такі етапи: 1) встановлення структури інституту співучасті, його елементного складу, аналіз місця і значення інституційних норм про співучасть у системі галузі кримінального права; 2) виявлення інтеграційних зв’язків між нормами, що становлять інститут співучасті у злочині; 3) вивчення основ його функціонування; 4) дослідження внутрішньосистемних і міжсистемних зв’язків цього інституту; 5) аналіз ступеня адекватності відображення норм інституту співучасті в законі про кримінальну відповідальність;
6) дослідження динаміки його розвитку в кримінальному праві; 7) визначення можливих перспективних напрямів його вдосконалення.
Обґрунтовано, що використання структурно-функціонального підходу в дослідженні інституту співучасті полягає як у визначенні тієї ролі, яку норми інституту співучасті відіграють у реалізації основних (охоронної та регулятивної) і додаткових (виховної, компенсаційної та заохочувальної) функцій галузі кримінального права, так і у виявленні функціональних залежностей між окремими нормами, що до нього входять, і між цими нормами та інститутом співучасті в цілому.
Установлено, що застосування психологічного підходу при дослідженні інституту співучасті дозволяє сформувати поглиблене розуміння підстав та меж кримінальної відповідальності співучасників, особливостей їх вини, а також надати більш повне обґрунтування вищого рівня суспільної небезпечності спільно вчиненого діяння.
Розділ 2 «Зміст, структура і внутрішні зв’язки між нормами інституту співучасті у кримінальному праві та питання їх відображення у кримінальному законодавстві України» складається з п’яти підрозділів, в яких проведено аналіз внутрішньої структури інституту співучасті у злочині, змісту, природи, функціонального призначення та системних зв’язків між нормами, що його становлять.
У підрозділі 2.1. «Роль історичного розвитку вчення про співучасть у формуванні змісту і структури інституційних норм про співучасть у злочині» визначено вплив акцесорної теорії, теорії самостійної відповідальності співучасників та новітніх концепцій на формування вчення про співучасть у злочині та однойменного інституту. Встановлено, що жодна із названих теорій так і не набула своєї логічної завершеності та не була повною мірою реалізована у нормах галузі кримінального права. Водночас використання рішень, запропонованих цими теоріями, визначило особливості конструкції інституту співучасті в сучасному законодавстві про кримінальну відповідальність. З’ясовано, що нормативне закріплення співучасті є комбінованим, проведеним з використанням норм різної природи, що використовуються у різних поєднаннях. Виявлено, що на сучасному етапі розвитку кримінального права концепції, які домінують при формулюванні тих чи інших кримінально-правових норм, піддаються постійному критичному осмисленню та сумніву на предмет їх здатності найбільш ефективним чином забезпечити правове регулювання опосередковуваних відносин та боротьбу зі злочинністю.
У підрозділі 2.2. «Значення поняття та ознак співучасті у злочині для вирішення питання про систему і межі інституту співучасті у кримінальному праві» дослідженню піддано поняття співучасті у злочині як таке, що є системоутворюючим центром однойменного інституту та визначає його межі. Доведено, що закріплене у ст. 26 КК поняття співучасті у злочині як умисної та спільної участі декількох суб’єктів злочину у вчиненні умисного злочину є вдалим і таким, що не викликає заперечень із приводу його змісту. Розглянуто об’єктивні та суб’єктивні ознаки співучасті.
При аналізі кількісної ознаки обґрунтовано недоцільність визнання співучасті наявною за відсутності як мінімум двох суб’єктів злочину та неможливість поширювати інституційні норми про співучасть, що стосуються кваліфікуючих ознак складів злочинів щодо форм співучасті, і на випадки, у яких співучасть в дійсності відсутня. Встановлено, що спроби розповсюдити поняття співучасті або окремі норми, які регулюють цей феномен, на випадки спільного вчинення передбаченого КК суспільно небезпечного діяння суб’єктом злочину та несуб’єктом або допустити співучасть за участю юридичної особи є безпідставними. Необхідність забезпечення системності кримінального права, єдності та взаємоузгодженості його основних інститутів вимагає від законодавця утримуватися від прийняття поспішних рішень у цьому напрямку.
При аналізі якісної ознаки співучасті особливу увагу приділено доведенню того факту, що спільність є саме об’єктивною ознакою, а також дослідженню підходів до розуміння злочинного результату та дискусії про характер об’єктивних зв’язків при співучасті у злочині (причинний/обумовлюючий). Визначено, що спільність виражається через функціональний зв’язок між діяннями всіх співучасників, загальний для всіх учасників результат і об’єктивний зв’язок між діянням кожного співучасника та злочинним результатом. Злочинний результат у злочинах з матеріальним складом полягає у суспільно небезпечних наслідках, передбачених у відповідній диспозиції статті Особливої частини КК, тоді як у злочинах з формальним і усіченим складом саме вчинення передбаченого кримінальним законом діяння виконавцем і утворює вказаний злочинний результат. Наведено додаткові аргументи на користь позиції тих вчених, які розрізняють причинний та обумовлюючий зв’язок при співучасті. За співучасті у злочині значимий з точки зору кримінального права причинний зв’язок має місце лише при вчиненні злочинів з матеріальним складом та між суспільно небезпечним діянням виконавця та суспільно небезпечними наслідками, передбаченими у диспозиції статті Особливої частини КК. Діяння інших співучасників перебувають у об’єктивному обумовлюючому зв’язку з діянням виконавця та через нього - з настанням суспільно небезпечних наслідків у злочинах з матеріальним складом. Установлено, що функціональне призначення інституту співучасті на ранніх етапах його формування саме і полягало в обґрунтуванні відповідальності осіб, які мають стійкий об’єктивний зв’язок як зі вчиненим суспільно небезпечним діянням виконавця, так і з його наслідком, але цей зв’язок не є причинним.
При дослідженні суб’єктивних ознак співучасті підтверджено недоцільність поширення інституційних норм про співучасть на випадки умисної участі в необережному злочині, необережної участі в умисному злочині та необережної участі в необережному злочині. Встановлено, що кримінально-правова оцінка співзаподіяння шкоди в окреслених ситуаціях має віднайти своє правове регулювання в нормах КК, але незрівнянно вищий ступінь суспільної небезпечності співучасті у злочині за інші злочини, що вчиняються декількома особами, пояснює неможливість та недоцільність розширення поняття співучасті. Обґрунтовано, що співучасть у злочинах з подвійною формою вини можлива у тих злочинах, в яких основний склад є формальним (і щодо діяння наявний прямий умисел), а кваліфікований склад формується законодавцем за рахунок приєднання суспільно небезпечних наслідків, а також у злочинах з похідними наслідками. Доведено, що спричинення необережного наслідку таких злочинів не може бути поставлене у провину іншим співучасникам, крім виконавця.
Встановлено, що інтелектуальний момент умислу при співучасті не вкладається в стандартні рамки його законодавчого розуміння. Його особливістю є дворівнева структура його інтелектуальної ознаки, що виявляється в наявності двостороннього суб’єктивного зв’язку, вираженого хоча б через мінімальну обізнаність співучасників про наявність та діяння одне одного. Достатнім є усвідомлення хоча б наявності найближчої ланки такого співучасника. Такий мінімальний зв’язок стає більш ускладненим в організованих формах співучасті. Спільність умислу не є обов’язковою для співучасті у злочині.
Системний аналіз поняття співучасті дозволив визначити межі правового регулювання однойменного інституту та встановити обсяг питань, вирішенню яких присвячені або мають бути присвячені норми, що його становлять. Аналіз потрійного характеру функціонального призначення інституту співучасті у злочині дозволив виділити в його структурі три основні субінститути: видів співучасників, форм співучасті та особливостей кримінальної відповідальності за співучасть у злочині. У першому з ним виявляється фундаментальна функція цього інституту - обґрунтування кримінальної відповідальності суб’єктів, які безпосередньо не виконували діяння, описане в диспозиції статті Особливої частини КК, але схилили інших до участі в ньому, організували його вчинення або ж сприяли його вчиненню. Завдання другого субінституту полягає в закріпленні вищого рівня суспільної небезпечності злочину, вчиненого шляхом об’єднання зусиль декількох суб’єктів, відображенні градації зростання такої суспільної небезпечності та визначенні якісних ознак, які обумовлюють таке зростання. Третій субінститут присвячений визначенню особливостей кримінальної відповідальності співучасників, окресленню меж поставлення спільно вчиненого злочину у провину, формулюванню певної рамки для врахування характеру й ступеня участі співучасника у вчиненому злочині.
У підрозділі 2.3. «Види співучасників: проблеми термінологічної та змістовної неточності в кримінальному законодавстві» досліджуються питання функціонального призначення і змістовного наповнення субінституту видів співучасників та адекватності його відображення у кримінальному законодавстві.
З’ясовано, що внутрішньосистемне функціональне призначення субінституту видів співучасників реалізується у трьох основних напрямках: 1) вишукування та відбір серед усієї сукупності об’єктивних зв’язків між діяннями конкретних суб’єктів та злочином обмеженого кола таких із них, які є найбільш істотними, вагомими для успішного вчинення виконавцем передбаченого кримінальним законом суспільно небезпечного діяння та для настання суспільно небезпечних наслідків у злочинах з матеріальним складом; 2) формування необхідної юридичної підстави для притягнення суб’єктів, зв’язки яких з учиненим злочином є істотними, до кримінальної відповідальності; 3) створення кореляційних зв’язків з нормами субінституту кримінальної відповідальності за співучасть у злочині. Норми цього субінституту, фіксуючи характер і ступінь суспільної небезпечності діянь, що вчиняються виконавцем, організатором, підбурювачем та пособником, обумовлюють зміст нормативних приписів, що стосуються диференціації кримінальної відповідальності та індивідуалізації покарання співучасників.
Проаналізовано основні теорії щодо визначення кола осіб, які мають визнаватися співучасниками, що історично склалися. Досліджено норми Особливої частини КК, які передбачають відповідальність за так звані «спеціальні» види організаторства, підбурювання чи пособництва, та обґрунтовано їх неналежність до норм інституту співучасті, оскільки, будучи виділені законодавцем в окремі склади злочинів, діяння, що типово становлять організаторство, підбурювання або пособництво, набувають ознак об’єктивної сторони складів конкретних злочинів, а отже, і особа, яка вчиняє вказані діяння, стає виконавцем (за наявності співучасті) або одноособовим суб’єктом (за відсутності такої). У зв’язку з цим вказані норми не виконують функціональної ролі, характерної для норм інституту співучасті.
Встановлено критерії класифікації співучасників та досліджено висловлені у кримінально- правовій науці пропозиції виокремлення ініціатора, провокатора, керівника, посередника і замовника. Доведено, що всі такі пропозиції не відповідають функціональному призначенню субінституту видів співучасників, оскільки базуються на ідеї подрібнення вже існуючих видів, виокремлення з їх діянь певних частин і формування на цій підставі нових самостійних видів співучасників. Обґрунтовано, що існуючий перелік із чотирьох видів співучасників (виконавець, організатор, підбурювач та пособник) є достатнім і не вимагає розширення, проте потребує усунення термінологічних та змістовних неточностей.
Розвинено позицію, відповідно до якої оскільки опосередковане вчинення злочину характерне не лише для злочинів, вчинених у співучасті, то вказівка на можливість використання особи, що не підлягає кримінальній відповідальності за вчинене, має бути перенесена до ч. 1 ст. 18 КК. Запропоновано відповідні зміни до законодавчого визначення виконавця, які чітко відображали б його роль - виконання в повному обсязі або частково об’єктивної сторони складу злочину. Встановлено, що проблеми законодавчого визначення пособника пов’язані з тим, що воно не охоплює окремі форми об’єктивного сприяння вчиненню злочину, зокрема посередництво. Запропоновано визначення поняття пособника, в якому передбачався би не вичерпний, але приблизний перелік діянь, що утворюють виконання такої ролі. Доведено, що діяння із заздалегідь не обіцяного, проте, систематичного переховування злочинця, знарядь і засобів вчинення злочину, слідів злочину чи предметів, здобутих злочинним шляхом, або придбання чи збут таких предметів не має визнаватися пособництвом, а повинно залишатися предметом правового регулювання інституту причетності до злочину.
Обґрунтовано, що організатор є самостійним співучасником у вчиненні злочину із власною функціональною роллю, яка не може охоплювати роль підбурювача або пособника, оскільки вони не перетинаються за змістом діянь, що являють собою виконання таких ролей у злочині. Розглянуто проблему нормативної дефініції організатора, яка полягає у дворівневому визначенні його ролі: а) роль у злочині та б) роль у створенні та функціонуванні конкретного виду стійкого злочинного об’єднання. Доведено, що діяння організатора зі створення організованої групи, керування нею, забезпечення фінансування чи організації приховування злочинної діяльності такої групи становлять організацію злочину, що вчинятиметься таким об’єднанням, та запропоновано оновлене визначення поняття організатора.
Наприкінці підрозділу розглянуто питання послідовності відображення видів співучасників у законі про кримінальну відповідальність та обґрунтовано, що така послідовність не має принципового значення.
У підрозділі 2.4. «Форми співучасті: пошук теоретичної моделі адекватного законодавчого відображення» увага зосереджена на дослідженні загальних питань співвідношення між змістом і формою, вивченні функціонального призначення форм співучасті та критерію їх виокремлення. Обґрунтовано, що форми співучасті у злочині являють собою певну шкалу, а не класифікацію. На цій шкалі, за рахунок додавання нових ознак до вже існуючих, закріплюється якісно новий рівень об’єднань зусиль співучасників. Функціональне призначення норм субінституту форм співучасті полягає у пошуку й фіксації критерію об’єктивного зростання суспільної небезпечності злочину, вчинюваного у співучасті.
Доведено, що і характер участі співучасників у злочині, і ступінь їх згуртованості, об’єднаності можуть виступати критеріями виміру суспільної небезпечності спільно вчиненого злочину та рівною мірою підходять для проведення теоретичних досліджень галузі кримінального права. Проте з метою відображення інституційних норм про форми співучасті у кримінальному законі слід обрати лише один критерій, яким мають виступати ступінь організованості співучасників, їх згуртованість. За ступенем організованості слід виокремлювати чотири існуючі в законі форми співучасті: вчинення злочину групою осіб, вчинення злочину за попередньою змовою групою осіб, вчинення злочину організованою групою та вчинення злочину злочинною організацією. Ці форми знаходяться на одній шкалі, де кожна наступна має включати в себе всі ознаки попередньої та, як мінімум, одну додаткову ознаку, яка свідчить про порівняно вищий ступінь зорганізованості (згуртованості) співучасників. Із позицій філософського співвідношення форми та змісту доведено, що не існує співучасті, яка не може бути «вписана» в одну із форм. З урахуванням цього має бути відображено форми співучасті у кримінальному законі.
Встановлено недоцільність при формулюванні визначення групи осіб указівки на участь у злочині лише співвиконавців, яка є анахронізмом, що не відбиває реальної дійсності. Доведено, що саме «попередність» змови виступає чинником зростання суспільної небезпечності вчиненого, а не суб’єктний склад учасників. При аналізі організованих форм співучасті встановлено вихід законодавця за межі поняття співучасті у злочині при формулюванні понять організованої групи та злочинної організації: замість визначення того, як зростаюча згуртованість співучасників підвищує суспільну небезпечність злочину, що вчиняється у співучасті, вказані приписи присвячені опису ознак об’єднань суб’єктів із метою зайняття злочинною діяльністю. Доведено, що при формулюванні нормативних приписів про форми співучасті їх ознаки не мають переходити на рівень злочинної діяльності, а мають бути логічно обмеженими виключно рамками одного злочину, який вчиняється спільними зусиллями співучасників.
Визначено, що саме стійкість організованої групи виступає критерієм її виокремлення в самостійну форму співучасті та доведено, що злочинна організація не становить самостійної форми співучасті у злочині; для кримінально-правової протидії створенню та участі в такому виді об’єднання достатньо криміналізації на рівні самостійного складу злочину в Особливій частині КК. Цим пояснюється і той факт, що законодавець жодного разу не використав учинення злочину злочинною організацією як кваліфікуючу ознаку складу злочину при конструюванні статей Особливої частини КК. У той же час визначення злочинної організації має бути збережено в тексті КК. Вважаємо за можливе його текстуальне розміщення у примітці до ст. 255 КК.
Встановлено, що, незважаючи на те, що положення про принцип «матрьошки» є одним із майже неоспорюваних елементів вчення про форми співучасті як у науці кримінального права, так і є одностайно використовуваним у правозастосовній діяльності, його застосування є результатом певного компромісу та негласної згоди. Нормативний припис про принцип «матрьошки» у кримінальному законі відсутній, що свідчить про певний розрив між реальними нормами інституту співучасті та їх текстуальним вираженням у кримінальному законі. Запропоновано законодавче усунення наявної прогалини.
Обґрунтовано, що низка статей Особливої частини КК, які передбачають кримінальну відповідальність за створення та (або) участь у злочинних об’єднаннях різних видів, не належать до субінституту форм співучасті, оскільки мета їх існування полягає в самостійній криміналізації певних діянь, а не встановленні шкали того, як зростання ступеня згуртованості зусиль співучасників підвищує суспільну небезпечність конкретного злочину.
У підрозділі 2.5. «Кримінальна відповідальність за злочин, вчинений у співучасті: шлях від акцесорної теорії до теорії самостійної відповідальності співучасників» увагу зосереджено на дослідженні норм субінституту кримінальної відповідальності за злочин, вчинений у співучасті. Встановлено, що такі норми становлять чотири групи, а саме: 1) норми, що присвячені визначенню підстави кримінальної відповідальності та загальних правил кваліфікації злочину, вчиненого у співучасті; 2) норми, що забезпечують вирішення питання про межі поставлення у провину спільно вчиненого злочину; 3) норми, що передбачають особливі підстави для звільнення від кримінальної відповідальності співучасників; 4) норми, що присвячені особливостям призначення покарання співучасникам.
Виявлено основні недоліки застосування суворої акцесорності у формулюванні положень про кваліфікацію діянь співучасників - вказівка на те, що організатор, підбурювач та пособник підлягають відповідальності за тією ж статтею (частиною статті) Особливої частини КК, яка передбачає злочин, вчинений виконавцем, ставить під сумнів визнану в теорії кримінального права можливість різної кваліфікації діянь співучасників. Запропоновано усунення виявленої проблеми шляхом вказівки, що співучасники несуть кримінальну відповідальність за спільно вчинений злочин. Обґрунтовано необхідність посилання на ч. 2 ст. 27 КК при кваліфікації діяння виконавця, оскільки таке посилання є необхідним для встановлення підстави кримінальної відповідальності співвиконавця за умови виконання останнім лише частини об’єктивної сторони складу злочину та здатне привернути увагу суду до наявності відповідної кореляції й необхідності застосування інших інституційних норм про співучасть у злочині - тих, що передбачають спеціальні правила призначення покарання співучасникам.
Висловлено пропозиції щодо переходу до використання більшої кількості позицій теорії самостійної відповідальності при формулюванні норм про відповідальність співучасників. Установлено, що той факт, що панівна доктрина пропонує кваліфікувати діяння особи, яка поєднала декілька ролей співучасників у спільно вчиненому злочині, включаючи роль виконавця, лише за статтею Особливої частини КК, без будь-якого посилання на відповідні частини ст. 27 КК, призводить до того, що певна частина з усієї сукупності вчинених таким співучасником діянь не знаходить свого відображення у формулі кваліфікації, не інкримінується відповідному співучаснику, а, простіше кажучи, «втрачається» або «забувається». Обґрунтовано необхідність відображення кожної із ролей, виконаних співучасником, у формулі кваліфікації. Розглянуто особливості поставлення у провину окремих ознак складу спільно вчиненого злочину та запропоновано точне й зрозуміле законодавче формулювання меж поставлення у провину окремих ознак складу спільно вчиненого злочину. Доведено неможливість визнання положень ст. 30 КК такими, що належать до інституту співучасті.
При дослідженні норм, які встановлюють особливі підстави для звільнення від кримінальної відповідальності співучасників, проаналізовано такі питання: 1) підстава добровільної відмови співвиконавця; 2) особливості добровільної відмови співучасника, який мав виконати декілька ролей у спільно вчинюваному злочині; 3) поняття своєчасності повідомлення про підготовлюваний або вчинюваний злочин; 4) доцільність розширення переліку способів добровільної відмови щодо окремих співучасників; 5) кваліфікація діянь співучасників при добровільній відмові виконавця (співвиконавця) та кваліфікація діяння виконавця (співвиконавця) при добровільній відмові співучасників. Установлено, що добровільна відмова співвиконавця може полягати у пасивній відмові від продовження розпочатого злочину у випадках, коли таким співвиконавцем ще не вчинено діяння, яке утворює об’єктивну сторону складу злочину. Якщо ж співвиконавець вже виконав частину об’єктивної сторони складу злочину, для звільнення його від кримінальної відповідальності у зв’язку з добровільною відмовою необхідно, щоб такий співвиконавець своїми діями відвернув доведення злочину до кінця іншими співвиконавцями. З’ясовано, що питання про звільнення від кримінальної відповідальності особи, яка виконала у спільно вчиненому злочині декілька ролей, має вирішуватись окремо щодо кожної з цих ролей. Виявлено, що оціночна ознака «своєчасність» повідомлення відповідних органів державної влади про злочин, що готується або вчиняється, при встановленні підстави звільнення від кримінальної відповідальності у зв’язку з добровільною відмовою організатора, підбурювача та пособника означає, що таке повідомлення створювало реальну можливість його припинення. Обґрунтовано доцільність розширення способів добровільної відмови пособника за рахунок ненадання ним порад і вказівок за умови, що цим обмежувалась його роль у спільно вчинюваному злочині. Доведено можливість вчинення іншими співучасниками закінченого злочину при добровільній відмові одного з них. Ця можливість не знайшла свого відображення у кримінальному законі, що потребує внесення відповідних змін до ст. 31 КК.
З’ясовано, що в основу побудови норм про особливості призначення покарання співучасникам покладена теорія самостійної відповідальності. Обґрунтовано, що висловлені в науці кримінального права пропозиції щодо встановлення у законі формалізованого критерію впливу характеру участі у злочині на покарання спрямовані на обмеження розсуду суду і не можуть бути визнані такими, що заслуговують на підтримку. Спроби порівняти між собою суспільну небезпечність діянь виконавця, організатора, підбурювача і пособника та встановити певні коефіцієнти при призначенні їм покарання недоречні, оскільки формулювання універсального, застосовного до всіх без винятку випадків припису видається навіть теоретично неможливим. Доведено хибність використання при конструюванні норм про особливості призначення покарання співучасникам підходу, заснованого на встановленні фікції щодо вищої суспільної небезпечності співучасника одного виду над іншими.
Розділ 3 «Співвідношення інституту співучасті у злочині з іншими інститутами кримінального права: теоретичні, законодавчі та правозастосовні проблеми» стосується визначення місця інституту співучасті у злочині в системі кримінально-правового регулювання, його зв’язків з іншими інститутами Загальної та Особливої частин кримінального права і складається з двох підрозділів.
У підрозділі 3.1. «Співучасть у злочині та інститути Загальної частини кримінального права» відображено результати теоретичного дослідження співвідношення інституційних норм про співучасть із нормами про загальне поняття і ознаки злочину, суб’єкта злочину, незакінчений злочин, причетність до злочину, множинність злочинів, обставини, що виключають злочинність діяння, покарання та його призначення, звільнення від кримінальної відповідальності. Встановлено, що залежно від значення для забезпечення системності правового регулювання зовнішні зв’язки норм інституту співучасті із нормами інших кримінально-правових інститутів можуть бути класифіковані на координаційні (здебільшого характерні для співвідношення норм інституту співучасті з нормами інших інститутів Загальної частини кримінального права), субординаційні (у свою чергу, поділяються на зв’язки, де норми про співучасть мають підпорядковуючий та підпорядкований характер) та відмежувальні (дозволяють не допустити поширення інституційних норм про співучасть на ситуації, які її не становлять).
Виявлено, що зв’язок між інститутами співучасті у злочині та поняття і ознак злочину має як субординаційний, так і координаційний характер. З одного боку, загальне поняття злочину підпорядковує собі весь інститут співучасті, оскільки задає його найбільш загальну рамку, а з другого, - інституційні норми про види співучасників доповнюють поняття злочину, розширюючи поняття передбаченого КК діяння та дозволяючи охопити межами криміналізації сукупність діянь, які прямо не відображені у статтях Особливої частини КК. Для співвідношення норм інституту співучасті з нормами про суб’єкта злочину здебільшого характерні зв’язки супідрядності першого останньому.
Доведено, що зв’язки між інститутом співучасті та інститутом незакінченого злочину характеризуються комплексністю та нелінійністю, складними співвідношеннями та здебільшого взаємообумовлюючим або взаємозмінюючим характером, особливо при оцінці випадків так званої невдалої співучасті. Встановлено, що зв’язки між інституційними нормами про співучасть та незакінчений злочин у процесі кваліфікації невдалої співучасті мають відмежувальний та координаційний характер.
Обґрунтовано, що зв’язки між інститутами співучасті та причетності до злочину мають відмежувальний характер. Відмежуванню від причетності підлягає не вся співучасть, а передусім пособництво. Критеріями такого відмежування є: 1) діяння причетної особи мають місце вже після вчинення злочину, тобто об’єктивно сприяють не вчиненню злочину, а приховуванню вже вчиненого злочину; 2) відсутність двостороннього суб’єктивного зв’язку між діяннями особи, що вчинила злочин, та причетного суб’єкта. При встановленні цих ознак у вчиненому суб’єктом діянні застосування інституційних норм про співучасть виключається.
Виявлено, що прямі взаємозалежності між нормами інституту співучасті та інституту множинності злочинів практично відсутні. Їх взаємоузгоджений та цілеспрямований вплив досягається й забезпечується на макрорівні внутрішньогалузевого правового регулювання. Комплексне і системне застосування норм інститутів співучасті та множинності створює кримінально-правовий інструментарій протидії організованій злочинності. Такий інструментарій доповнюється криміналізацією в Особливій частині КК самого факту створення та участі в найбільш небезпечних злочинних об’єднаннях.
Встановлено, що взаємодія інституційних норм про співучасть у злочині та приписів про обставини, що виключають злочинність діяння, виявляється при вирішенні низки проблемних питань на стику цих інститутів, пов’язаних із: 1) розумінням терміна «група осіб» у ч. 5 ст. 36 КК;
2) можливістю співучасті в умисному вбивстві або умисному тяжкому тілесному ушкодженні при перевищенні меж необхідної оборони або заходів, необхідних для затримання особи, що вчинила злочин; 3) відмежуванням використання особи для вчинення злочину від підбурювання до злочину; 4) кваліфікацією злочину, передбаченого ч. 2 ст. 43 КК, вчиненого під час виконання спеціального завдання з попередження чи розкриття злочинної діяльності організованої групи чи злочинної організації.
Визначено координаційний і взаємодоповнюючий характер зв’язків інститутів співучасті та призначення покарання, а також координаційний характер співвідношення між інститутами співучасті у злочині та звільнення від кримінальної відповідальності.
У підрозділі 3.2. «Співучасть у злочині та інститути Особливої частини кримінального права» доведено, що зв’язок між інститутом співучасті та інститутами Особливої частини кримінального права має розглядатися з позицій співвідношення філософських категорій загального та особливого. Це означає, що поняття, категорії та юридичні конструкції, визначені в Загальній частині, мають застосовуватись у тому самому значенні і в Особливій частині кримінального права. Виявлено, що для співвідношення інституту співучасті з інститутами Особливої частини кримінального права характерні компліментарні та підпорядковуючі зв’язки. Компліментарні (розширювальні, доповнюючі) виявляються у тому, що за рахунок інституту співучасті розширюється зміст конкретних складів злочину, передбачених у нормах Особливої частини КК. Підпорядковуючі зв’язки виявляються у тому, що при використанні форм співучасті при формулюванні кваліфікуючих ознак складів злочинів у них має закладатися абсолютно тотожний зміст тому, який викладений у ст. 28 КК. Наявність будь-якого дуалізму в тлумаченні вчинення злочину групою осіб та вчинення злочину за попередньою змовою групою осіб у Загальній та Особливій частинах КК не є припустимим.
Визначено співвідношення між нормами інституту співучасті та нормами, що криміналізують як самостійні злочини спеціальні види організаторства, підбурювання та пособництва. Доведено принципову можливість співучасті у таких злочинах із тим, що єдина її специфіка полягає в неможливості виокремлення ролі співучасника, яка є самостійно криміналізованою у таких злочинах, оскільки її виконання автоматично визнається виконавством.
Розкрито співвідношення між нормами інституту співучасті та нормами Особливої частини КК, які встановлюють відповідальність за створення окремих видів злочинних об’єднань та участь у них. Обґрунтовано можливість розподілу ролей при вчиненні таких злочинів, а саме існування підбурювача та пособника, які, схиляючи осіб до створення чи участі у певному об’єднанні або сприяючи такій участі, тим не менш не вступають до такого об’єднання. Доведено неможливість застосування інституційних норм про форми співучасті при кримінально-правовій оцінці діянь осіб, що створили або брали участь у таких об’єднаннях. Установлено співвідношення між нормами інституту співучасті та нормами Особливої частини КК, які використовують форми співучасті у злочині при формулюванні кваліфікованих складів злочину.
Розділ 4 «Перспективи удосконалення інституту співучасті у злочині» складається з двох підрозділів.
У підрозділі 4.1. «Врахування норм міжнародного права та зарубіжного досвіду у правовому регулюванні співучасті у злочині як перспективні напрями розвитку кримінального права» розглянуто перспективи врахування міжнародного та зарубіжного досвіду регулювання співучасті у злочині.
Встановлено, що норми міжнародного права не обмежують національного законодавця у способах побудови інститутів Загальної частини кримінальних законів, не стосуються теоретичних підвалин притягнення до кримінальної відповідальності, її підстави, особливостей тощо. Жоден міжнародний акт не містить норм саме інституту співучасті у його класичному розумінні у вітчизняній кримінально-правовій науці. Міжнародне кримінальне право не вичерпується виключно міжнародними договорами, а включає в себе правозастосовну та інтерпретаційну практику міжнародних судових установ.
Виявлено, що у міжнародному праві для констатації спільного вчинення злочину декількома особами необхідна наявність трьох елементів: а) декілька співучасників; б) загальний план, спрямований на вчинення злочину за міжнародним правом; в) фактичний істотний внесок кожного співучасника у виконання даного плану. Міжнародному кримінальному праву відомі всі передбачені у КК України види співучасників. Кримінальна відповідальність співучасників заснована на принципі акцесорності: для притягнення до відповідальності організатора, підбурювача та пособника недостатньо лише виконання такими особами своїх ролей, необхідним є те, щоб злочин було фактично вчинено або як мінімум мав місце замах на його вчинення. У практиці міжнародних трибуналів знайшли своє вирішення і питання оцінки ексцесу співучасника. Кожен співучасник може бути притягнутий до відповідальності за наслідки, які не охоплювались загальним планом, якщо вони являють собою «природний і передбачуваний результат» реалізації такого плану, і відповідний учасник «свідомо пішов на ризик» його настання.
Висловлено позицію проти запозичення положень законодавства зарубіжних країн до законодавства України без попередньо ґрунтовного вивчення всієї сукупності культурних, соціальних, ментальних та інших чинників, що зумовили специфіку регулювання розглядуваних питань у законодавстві зарубіжних країн. Таке запозичення без урахування унікальності історичного розвитку національних правових систем та механічна імплементація положень зарубіжного законодавства у систему права інших держав призводять лише до порушення системності та взаємоузгодженості правового регулювання. На подальший розгляд із метою вирішення питання про можливість відповідної адаптації ідей та рішень, викладених у них, та їх застосування з метою розвитку інституту співучасті у злочині заслуговують такі положення зарубіжного законодавства: 1) більш широке застосування теорії самостійної відповідальності співучасників; 2) межі поставлення у вину співучасникам ознак спільно вчиненого злочину;
3) можливість визнання опосередкованим виконавцем особи, яка у співучасті з іншими співучасниками вчинила суспільно небезпечне діяння із використанням особи, що діє через необережність; 4) можливість ексцесу співучасника в цілому, а не лише виконавця; 5) уникнення дворівневості у визначенні організатора; 6) визнання невичерпності переліку способів пособництва; 7) текстуальне відображення словосполучення «Форми співучасті» у назві відповідної статті; 8) визнання того, що вчинення злочину групою осіб можливе не лише за співвиконавства; 9) перелік форм співучасті; 10) чинники, які підлягають урахуванню при призначенні покарання співучасникам.
У підрозділі 4.2. «Актуальні шляхи удосконалення інституту співучасті у злочині» віднайшли своє теоретичне вирішення інші, назрілі в теорії кримінального права та правозастосовній практиці, проте не розв’язані на законодавчому рівні, питання удосконалення інституту співучасті. Таке удосконалення стосується як структури інституту співучасті і має метою кращу адаптацію його положень задля забезпечення існування комплексного кримінально-правового інструментарію протидії організованій злочинності, так і його змісту.
Доведено, що результатом структурного вдосконалення інституту співучасті має стати його очищення від норм, текстуально виражених у ч. 4 ст. 28 та ст. 30 КК. Протидія організованій злочинності як явищу має забезпечуватися через протидію сукупності елементів, що її становлять, і бути заснованою на комплексному поєднанні норм інститутів співучасті у злочині та множинності злочинів як базисного інструментарію із компліментарним застосуванням норм Особливої частини КК, які встановлюють відповідальність за сам факт створення й участі у стійких злочинних об’єднаннях.
Щодо перспектив змістовного вдосконалення інституту співучасті, розглянуто питання можливості застосування інституційних норм про співучасть до випадків: 1) кримінально-правової оцінки діяння співучасника, який використав для вчинення злочину особу, що діє через необережність; 2) кваліфікації діяння і визначення характеру участі у вчиненні злочину так званого «довірчого виконавця»; 3) можливості добровільної відмови провокатора злочину;
4) кваліфікації співучасті у злочині зі спеціальним суб’єктом; 5) значення запровадження
кримінального проступку в законодавство України для інституту співучасті у злочині.
Встановлено, що вирішення питання про можливість використання для вчинення злочину особи, що діє через необережність, має вирішуватись не у межах інституту співучасті у злочині, а у площині поняття суб’єкта злочину.
Доведено, що «довірчі виконавці» не можуть визнаватися виконавцями злочину, а їх діяння має оцінюватись як пособництво у формі заздалегідь обіцяного сприяння вчиненню злочину. Обґрунтовано, що задля вирішення питання про добровільну відмову провокатора злочину, положення ст. 31 КК слід доповнити новою частиною, яка б унеможливлювала добровільну відмову провокатора. З’ясовано, що співучасть у злочинах зі спеціальним суб’єктом є можливою, а загальний суб’єкт у таких злочинах може виконувати будь-яку роль, включаючи роль співвиконавця, за умови, що хоча б один із виконавців володіє ознакою спеціального суб’єкта. Застосування такого рішення не потребує внесення додаткових змін до чинного кримінального законодавства. Виявлено, що запровадження кримінальних проступків до законодавства України не вплине на зміст та зовнішні зв’язки інституту співучасті. Такі зміни матимуть виключно термінологічний характер і будуть пов’язані з визнанням можливості співучасті у кримінальному правопорушенні в цілому. Така співучасть буде можливою як у злочинах, так і у кримінальних проступках, та не матиме жодної специфіки щодо будь-якої із цих категорій.
 


Обновить код

Заказать выполнение авторской работы:

Поля, позначені * обов'язкові для заповнення:


Заказчик:


ПОШУК ГОТОВОЇ ДИСЕРТАЦІЙНОЇ РОБОТИ АБО СТАТТІ


Доставка любой диссертации из России и Украины