Замовити дисертацію Штанько Артем Олександрович. Правопорушення як вид правової поведінки

У вступі обґрунтовується актуальність теми дослідження, висвітлено стан її розроблення, визначено зв’язок роботи з науковими програмами, планами і темами, мету і завдання, об’єкт і предмет, методи дослідження, розкрито наукову новизну
та практичне значення одержаних результатів. Наведено дані про їх апробацію та впровадження, публікації, структуру й обсяг дисертації.
Розділ 1 “Історіографічні та теоретико-методологічні засади дослідження правопорушення як виду правової поведінки” складається з двох підрозділів, присвячених дослідженню історичних, філософсько-правових та методологічних аспектів правопорушення як виду правової поведінки.
У підрозділі 1.1 “Історичні джерела та філософсько-правові основи вчення про правопорушення як виду правової поведінки” розкрито історичне коріння і правові обставини, що обумовили формування загальнотеоретичної концепції правопорушення. Наголошено, що підвалини загальнотеоретичної концепції правопорушення були закладені ще античними мислителями, які, зважаючи на існуючу історичну дійсність, підкреслювали важливість вивчення цього правового інституту. Значним внеском у формування первинної джерельної бази для всебічного осмислення виявів протиправної поведінки в різні періоди розвитку держави та права були праці: давньогрецьких філософів Платона, Аристотеля, Стагирита, Епікура, римських юристів Гая, Павла, Ульпіана, французьких просвітителів Шарля Монтеск’є, Жана Руссо, англійських філософів Гоббса, Джона Локка, Бентама, німецьких філософів Геґеля, Фейєрбаха, Шопенгауера, Кельзена, італійського філософа Беккарія та інших видатних філософів людства.
Історіографічне дослідження, а також філософсько-правова думка щодо формування вчення про правопорушення дали змогу автору запропонувати періодизацію якісних етапів становлення та розвитку загальнотеоретичної концепції правопорушення: І етап – становлення вчення про правопорушення в епоху Античності та закріплення його складових у джерелах права; ІІ етап – розмежування цивільних правопорушень та злочинів; розвиток доктрини правопорушення у правовій думці середньовічних мислителів та її трансформація у законодавстві; ІІІ етап – розроблення класичної моделі внутрішньої будови (складу) правопорушення та виділення її елементів; ІV етап – сприйняття загальнотеоретичної концепції правопорушення як виду правової поведінки в теорії права та її широка реалізація на галузевому рівні; V етап – закріплення поняття правопорушень у нормативно-правових актах та впровадження за їх вчинення юридичної відповідальності; VІ етап – модифікація загальнотеоретичної концепції правопорушення в сучасній теорії права та юридичній практиці.
Дослідження генезису доктрини правопорушення уможливило визначення умов, що сприяли її розвитку: формування та розвиток учень про державу і право; загострення класових та суспільних суперечностей, падіння традиційної моральності; виникнення різних галузей права; визначення загальновизнаних стандартів забезпечення та реалізації прав людини.
У підрозділі 1.2 “Методологічні засади дослідження правопорушення як виду правової поведінки” обґрунтовано методологію дослідження правопорушення як виду правової поведінки, визначено філософські й теоретичні засади, методологічні підходи, властивості наукових методів, притаманних дослідженням правопорушення як виду правової поведінки.
Розроблення методології дослідження зумовлена складністю і динамізмом об’єкта пізнання – правопорушення як виду правової поведінки, а також і самого процесу наукового пізнання та його засобів, що передбачає виокремлення філософських і теоретичних засад, комплексне використання різних методів у їх єдності та взаємодоповненні.
Автор дійшов висновку, що найбільш поширеною тенденцією методології у сфері досліджень правопорушення як виду правової поведінки є тенденція використання позитивістського підходу, що обумовлено завданнями, принципами та особливостями функціонування органів охорони правопорядку, поширенням обов’язковості використання процесуальної форми в їх діяльності, а також у діяльності судів.
Проаналізувавши стан розробок представників різних галузей правових знань, а також методологічну базу їх досліджень, автор дійшов висновку про багатоманітність методології дослідження правопорушень, що відповідає тенденціям методологічного плюралізму, які мають місце в сучасній правовій доктрині України. Зроблено також висновок про доцільність використання таких підходів, як системний, позитивістський, соціологічний, комунікативний, лібертарно-юридичний, кібернетичний, природно-правовий, інтегративний тощо.
Розділ 2 “Загальнотеоретична характеристика правопорушення” складається з трьох підрозділів і присвячений аналізу особливостей теоретичних інтерпретацій поняття “правопорушення” як виду правової поведінки, узагальненню наукових позицій вчених щодо визначення основних його ознак, класифікації правопорушень за визначеними критеріями та висвітленню пізнавальної ролі соціальної шкоди як ознаки загальнотеоретичної класифікації правопорушень, розкриттю змісту складу правопорушення.
У підрозділі 2.1 “Особливості сучасних інтерпретацій поняття “правопорушення”” на підставі проаналізованих дисертантом низки наукових і нормативних джерел, положень кримінального, адміністративного, цивільного та інших галузей законодавства, досліджено питання про поняття та види правової поведінки, визначено поняття й ознаки правопорушення як виду правової поведінки.
Термін “правова поведінка” у вітчизняній науковій літературі з’явився порівняно недавно, хоча саме правова поведінка як реально існуюче явище вивчається юридичною наукою протягом уже багатьох десятиліть. Водночас автор констатує, що дослідження правової поведінки ведеться переважно в аспекті аналізу основних її видів: правомірної і неправомірної (протиправної) поведінки.
Безпосереднє звернення науковців до дослідження протиправної поведінки автор визначає характерною рисою сучасного правознавства, що пов’язано з пожвавленням процесів оновлення і збагачення методологічних засад в юридичній науці, відходом від традиційних догматичних трактувань правових явищ, фетишизації нормативного впливу держави на поведінку людей до вивчення “правового життя” в динаміці розгляду усього процесу дії права.
Дисертант акцентує увагу на тому, що за радянських часів за наявності сформованих концепцій про правопорушення більшість науковців уникала власне визначення цього поняття.
Сучасні дефініції правопорушення можна згрупувати таким чином: перша група вчених визначає правопорушення суспільно небезпечним, друга група – або суспільно небезпечним або суспільно шкідливим, третя група – суспільно шкідливим. Окрім того, одні автори у своїх визначеннях не виокремлюють суб’єкт вчинення правопорушення та його властивості (В.К. Бабаєв, А.Б. Венгеров, О.О. Іванов, В.П. Іванов, С.Л. Лисенков, В.В. Сухонос). Інші характеризують його як “деліктоздатну особу” або “деліктоздатний суб’єкт” (С.А. Комаров, В.В. Лазарев, С.В. Липень, Л.А. Луць, В.В. Оксамитний, О.Ф. Скакун), як “праводієздатну особу” (М.Н. Марченко, В.М. Субботін, О.В. Філонов, Л.М. Князькова, І.Я. Тодоров), як “осудну особу” (В.Н. Хропанюк) або як “повнолітню осудну особу” (І.С. Самощенко).
Автор звертає увагу на той факт, що вчинення певних видів правопорушень спричиняє застосування не юридичної відповідальності, а інших заходів, що визначаються законом, зокрема, примусових державно-правових заходів, що здійснюються поза межами інституту юридичної відповідальності. До останніх належать: заходи попереджувального впливу – право суду приймати рішення щодо забезпечення позову (ч. 1 ст. 151 Цивільного процесуального кодексу України); заходи процесуального примусу – попередження, видалення із залу судового засідання, тимчасове вилучення доказів для дослідження судом, привід (ст. 90, 91 Цивільного процесуального кодексу України), обшук (ст. 178 Кримінально-процесуального кодексу України), виїмка (ст. 178 Кримінально-процесуального кодексу України), накладення арешту на кореспонденцію і зняття інформації з каналів зв’язку (ст. 187 Кримінально-процесуального кодексу України), огляд (ст. 190 Кримінально-процесуального кодексу України), освідування (ст. 193 Кримінально-процесуального кодексу України), привід (ст. 288 Кримінально-процесуального кодексу України), затримання підозрюваного (ст. 106, 115 Кримінально-процесуального кодексу України); запобіжні заходи – підписка про невиїзд, особиста порука, порука громадської організації або трудового колективу, застава, взяття під варту, нагляд командування військової частини та інші заходи (ст. 149 Кримінально-процесуального кодексу України); способи захисту – визнання права, визнання правочину недійсним, примусове виконання обов’язку в натурі, зміна правовідношення, припинення правовідношення, відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди, відшкодування моральної шкоди (ч. 2 ст. 16 Цивільного кодексу України).
На підставі проведеного аналізу теоретичних інтерпретацій поняття “правопорушення”, дисертантом визначено основні ознаки правопорушення як виду правової поведінки, а саме: діяння (дія або бездіяльність); протиправність як порушення об’єктивного та (або) суб’єктивного права; суб’єкт права; наявність
вини правопорушника (при класичній моделі складу правопорушення); соціальна шкода як сукупність негативних наслідків правопорушення; юридична відповідальність.
У результаті вивчення галузевого вітчизняного законодавства автор дійшов висновку про те, що нормативним чином ознаки правопорушення закріплено лише у Кримінальному кодексі України (визначення злочину у ч. 1 ст. 11) та Кодексі України про адміністративні правопорушення (визначення адміністративного правопорушення у ч. 1 ст. 9), і запропонував закріпити на законодавчому рівні дефініції правопорушень в інших галузях права, зокрема внести доповнення до Цивільного кодексу України, визначивши поняття цивільного правопорушення, до Господарського кодексу України – поняття господарського правопорушення, до Митного кодексу України – поняття митного правопорушення тощо.
У підрозділі 2.2 “Соціальна шкода як критерій у загальнотеоретичній класифікації правопорушень” з метою розкриття сутності правопорушення як виду правової поведінки удосконалено класифікацію правопорушень. Доведено, що визначальним критерієм у класифікації правопорушень є ступінь соціальної шкоди. Водночас наголошується, що в теорії права і дотепер залишається невирішеним питання про сутність суспільної небезпеки правопорушень, та чи всі правопорушення слід вважати суспільно небезпечними.
Суперечності щодо з’ясування цих питань, на думку дисертанта, пов’язані з тим, що концепція правопорушення як суспільно небезпечного діяння була сформована, насамперед, унаслідок заполітизованості юридичної науки. Із самого початку суспільна небезпека була розроблена наукою кримінального права як провідна ознака злочину. У радянському кримінальному законодавстві у другій половині минулого століття склалася парадигма, що суспільна небезпека є обов’язковою ознакою злочинних діянь, з якими покликана боротися кримінальна репресія. Це положення закріпилося в сучасному законі України про кримінальну відповідальність (ч. 1 ст. 11 Кримінального кодексу України).
Наукова дискусія щодо співвідношення категорій “соціальна шкода” і “суспільна небезпека” триває і донині. Аналіз зарубіжного законодавства підтверджує, що термін “суспільна небезпека” закріплено у кримільних кодексах держав СНД, а також Болгарії, Угорщини, В’єтнаму, КНР, КНДР, Куби, Лаосу, Литви, Марокко, Монголії, Республіки Сербської, Руанди, Румунії, Словенії, Чорногорії, Узбекистану. У перерахованих державах при визначенні злочину використовується термін “суспільна небезпека”. Однак лише у Кримінальному кодексі Болгарії, Угорщини, КНР, Лаосу, Румунії, Узбекистану закріплено визначення суспільно небезпечного діяння.
Дисертант визначає відмінності між поняттями “соціальна шкода” і “суспільна небезпека” за такими критеріями: а) за часом існування; б) за носієм властивостей; в) за видом суспільних відносин, яким правопорушенням завдається шкода; г) за можливістю виміру; д) за юридичним значенням.
У результаті проведеного аналізу співвідношення суспільної небезпеки та соціальної шкоди автором сформульовано визначення поняття соціальної шкоди як шкоди, що завдається або може бути завдана правопорушенням окремим особам, державі, суспільству, яка вимірюється в кількісному та (або) якісному співвідношенні й виражається в майнових, немайнових та інших наслідках, у результаті чого порушується унормований стан соціальних зв’язків у суспільстві.
У підрозділі 2.3 “Юридичний склад правопорушення та особливості його розуміння” досліджується юридичний склад правопорушення, його елементи та ознаки через призму складів різних видів правопорушень.
Дослідження класичного складу (юридичної моделі) правопорушення, сформованого в юридичній науці, уможливило визначити його об’єкт, об’єктивну сторону, суб’єкт і суб’єктивну сторону. Автором наголошується, що саме в такій послідовності вказані елементи слід аналізувати під час правозастосовної діяльності.
Здобувач доводить, що поняття “склад правопорушення” доцільно використовувати не лише в теорії права, а й у всіх галузевих юридичних науках, у яких визначається підстава притягнення до юридичної відповідальності відповідного виду.
Визначено, що об’єктивна сторона складу, як правило, будь-якого правопорушення характеризується такими ознаками: діяння (дія або бездіяльність), наслідок (наслідки), причинний зв’язок між діянням і наслідками, спосіб, час, місце, засоби, знаряддя, обстановка вчинення правопорушення. Наголошується на тому, що ці ознаки характеризуються певними особливостями залежно від виду правопорушення.
Автором підкреслено, що суб’єктивна сторона правопорушення не може визначатися лише як психічне ставлення особи до своєї поведінки та її наслідків, оскільки суб’єктом правопорушення може бути не лише фізична особа, а й інші суб’єкти права (юридичні особи, державні органи, які не мають статусу юридичної особи, держава, територіальні громади тощо).
З’ясовано, що правопорушення у кримінальному й адміністративному праві, як правило, мають класичний склад – чотирьохелементну структуру. Натомість дослідження складів різних видів правопорушень за галузевою ознакою доводить, що значна кількість правопорушень (проступків) можуть мати двохелементну або трьохелементну структуру складу: об’єкт, об’єктивну сторону або об’єкт, об’єктивну сторону та суб’єкт, що характерно для галузей цивілістичного спрямування.
Розділ 3 “Роль органів внутрішніх справ у запобіганні та превенції правопорушень” складається з двох підрозділів, що присвячено характеристиці новим видам правопорушень, об’єктивним та суб’єктивним чинникам, що впливають на їх вчинення, а також проблемам запобіганням правопорушенням та їх превенції і визначенню основних напрямів удосконалення діяльності органів внутрішніх справ у протидії правопорушенням.
У підрозділі 3.1 “Характеристика нових видів правопорушень як об’єктів впливу органів внутрішніх справ”, характеризуючи сучасний стан правопорядку в державі, здобувач констатував широку криміналізацію економічної, політичної, соціальної та інших сфер життєдіяльності суспільства, унаслідок чого відбувається їх негативна трансформація та з’являються нові види правопорушень. Серед них значного розповсюдження набули такі: рейдерство, корупція, комп’ютерні злочини, торгівля людьми, нелегальна міграція, незаконна трансплантація органів або тканин людини, які, з огляду на їх кримінально-правовий характер, завдають великої соціальної шкоди суспільству.
До сучасних тенденцій розвитку злочинності,на думку автора, належить: масштабність, професійність, організованість, транснаціональність, технічна озброєність на найвищому якісному рівні, що вимагає неординарності форм та методів протидії їй з боку держави у взаємодії з інститутами громадянського суспільства.
За результатами проведеного дослідження об’єктивних та суб’єктивних чинників, що впливають на стан правопорушень в Україні, автор визначив, що до основних чинників, які сприяють вчиненню правопорушень, належать: кризовий стан українського суспільства, невизначеність і нерівномірний розвиток правової системи, нерозвиненість громадянського суспільства, низький рівень правової культури та правовий нігілізм, повільне становлення й утвердження якісно нової правової свідомості та правової ідеології, повільне створення нових правоохоронних структур.
У підрозділі 3.2 “Основні напрями удосконалення діяльності органів внутрішніх справ у боротьбі з правопорушеннями” обґрунтовано необхідність активізації роботи органів внутрішніх справ із взаємодії з інститутами громадянського суспільства та визначенні пріоритетних напрямів їх спільної діяльності щодо забезпечення правопорядку.
Автором визначено основні умови, за яких взаємодія органів внутрішніх справ й інститутів громадянського суспільства у сфері забезпечення прав та свобод людини і громадянина буде здійснюватися найефективніше, зокрема такі: чітка правова регламентація взаємодії; формування активної соціально-правової поведінки у громадян та усвідомлення необхідності такої взаємодії; державне інформаційне забезпечення спільної роботи органів внутрішніх справ та інститутів громадянського суспільства у сфері забезпечення прав та свобод людини і громадянина.
Сьогодні нормативно не визначені механізми організації та здійснення взаємодії органів внутрішніх справ з інститутами громадянського суспільства. Дисертант акцентує увагу на тому, що в нормативно-правових актах, розроблення яких ведеться і дотепер (а саме: Законах України “Про органи внутрішніх справ” та “Про профілактику правопорушень”), варто чітко окреслити коло суб’єктів, відповідальних за організацію взаємодії підрозділів міліції з інститутами громадянського суспільства, та передбачити юридичну відповідальність органів виконавчої влади й керівників громадських організацій за стан цієї роботи.
Здобувач обґрунтовує нагальну потребу в розробленні та прийнятті нормативно-правового акта, який би регламентував діяльність міліції громадської безпеки, що мала б відповідати за стан правопорядку в громадських місцях і бути найбільш наближеною до населення. Прийняття відповідного акта сприятиме налагодженню партнерських стосунків між органами внутрішніх справ та інститутами громадянського суспільства у сфері зміцнення правопорядку.