Замовити дисертацію ДОБРОЧИННІСТЬ У СФЕРІ ОСВІТИ УКРАЇНИ (ХІХ

Актуальність і доцільність дослідження. На етапі творення незалежної української держави гостро постають питання духовного й культурного розвитку суспільства, що несуть у собі не лише позитивні, а й негативні тенденції, до яких можна віднести стрімке розшарування українського суспільства. Воно неминуче позначається і на освітніх процесах, і на можливостях соціалізації дітей з різних прошарків населення в межах соціального інституту освіти. Кожне суспільство тією чи іншою мірою прагне знайти шляхи залучення приватної та громадської ініціативи до рівного доступу всіх дітей до якісної освіти. У нашій державі цей процес відбувається за регулюючої функції розпорядження Президента України „Про сприяння благодійності” (2000), Закону України „Про благодійність і благодійні організації” (2002). Нині доброчинність як чинник соціального зростання особистості набуває статусу державно значущої діяльності; вона дедалі більше розглядається як інструмент формування громадянського суспільства шляхом творення соціального капіталу на регіональному й загальнодержавному рівнях. Тому великого значення набуває історичний досвід доброчинності у сфері освіти, що має бути представлений не як вивчення окремих актів доброчинної діяльності, а як віддзеркалення специфіки суспільних відносин у межах конкретної історичної епохи, що здійснюють свій вплив на соціалізацію особистості дітей та молоді.

Гуманізм суспільних відносин, одним з виявів якого є доброчинність, що реалізується в різних формах допомоги й підтримки соціально незахищених прошарків суспільства, визначається не лише рівнем суспільного виробництва та економічним процвітанням держави, але й рівнем громадської свідомості та культури соціуму. Саме тому розвиток доброчинності у сфері освіти України ХІХ – початку ХХ ст. пов’язаний не тільки з розвитком суспільних виробничих сил, але й із зрушеннями в суспільній свідомості.

Доброчинна діяльність як вид умотивованої соціально схвалюваної діяльності може розглядатися в контексті філософському (добродіяння), соціальному (як окремий соціальний інститут), психологічному (як реалізація потреби у визнанні й самоактуалізації), теологічному (як християнська чеснота). У площині соціально-педагогічної науки, натомість, доброчинність є соціально-педагогічним явищем (процесом, діяльністю), видом соціальної практики, а також провідником соціалізації дітей та молоді, інструментом соціального захисту неблагополучних верств населення, їх освіти й виховання, а також обдарованих школярів, які не в змозі отримати вищу освіту чи розпочати самостійну наукову діяльність без сторонньої підтримки.

Необхідність вивчення історичного досвіду доброчинності у сфері освіти, на нашу думку, викликана тим, що: у зв’язку з переходом до іншого суспільно-економічного ладу в Україні доброчинність перестала тлумачитися як пережиток минулого, але у свідомості пересічних громадян нове ставлення досі не утвердилось; історичний досвід доброчинності став потребувати нового осмислення у зв’язку з можливістю його використання в сучасній системі освіти; з’явилася нова галузь знання й практично-професійної діяльності – „соціальна педагогіка”, яка стала тісно пов’язуватися з доброчинністю як науковим феноменом і видом філантропічної діяльності; окреслилася концепція „соціальної відповідальності підприємництва”, подальшого розвитку набула теорія „справедливого суспільства”, що вплинуло на динаміку досліджень у галузі доброчинності; існує потреба у створенні відповідної нормативно-правової бази доброчинної діяльності, яка мала б ураховувати соціально-історичні традиції й історичні тенденції розвитку доброчинності в Україні; зростає необхідність створення науково-теоретичного підґрунтя доброчинності як соціально-педагогічної діяльності, спрямованої на гуманізацію сучасної системи освіти.

Стан розробки проблеми. Дослідження проблеми доброчинності у сфері освіти, що беруть початок з другої половини ХІХ століття, представлені: працями в галузі методології історії педагогіки та історії соціальної педагогіки, куди відносяться, насамперед, роботи О. Адаменко, Л. Ваховського, Н. Гупана, І. Звєрєвої, С. Золотухіної, Г. Лактіонової, О. Сухомлинської, Л. Таран, С. Харченка, Л. Штефан; Л. Бородкіна, І. Ковальченка, І. Липського, М. Румянцевої, В. Філатова, Б. Шпотова та ін.; дослідженнями з теорії доброчинності Р. Апресяна, С. Гогеля, Є. Максимова, З. Масловської, А. Соколова, Ю. Тазьміна, О. Хорькової; д’ Оссонвіля (Франція), А. Ліндермеєр (США) та ін.; працями з історії доброчинності Н. Баринової, В. Борисенка, Ю. Губенко, О. Доніка, В. Ковалинського, В. Корнієнко, Т. Курінної, І. Левченко, А. Нарадька, Т. Ніколаєвої, Ф. Ступака, І. Суровцевої, О. Терентьєвої, О. Ткаченко, С. Черкесової, С. Шукліної; В. Афанасьєва, О. Дегальцевої, Ю. Коробейнікова, А. Соколова; Л. Заштовта (Польща) та ін.

Однак суттєвою прогалиною в цьому комплексі наукових праць вважаємо: зосередження авторів на вивченні доброчинності як історичного, а не історико-педагогічного й соціально-педагогічного явища; звернення переважної більшості дослідників до досвіду доброчинності другої половини (або кінця) ХІХ – початку ХХ ст., тобто ігнорування першої половини ХІХ ст.; відсутність розробок сучасних стратегій і методик доброчинної діяльності у сфері освіти; нестачу знань про історичний досвід доброчинності як соціальної практики та можливостей його використання в сучасній соціально-педагогічній діяльності, у процесі підготовки фахівців із соціальної педагогіки й соціальної роботи.

Ураховуючи недостатню дослідженість історичного соціально-педагогічного досвіду доброчинної підтримки сфери освіти в ХІХ – на початку ХХ століття, а також актуальність розвитку доброчинності у сфері сучасної національної освіти із залученням накопичених у минулі століття традицій, сформульовано тему дослідження: „Доброчинність у сфері освіти України (ХІХ – початок ХХ століття)”.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дослідження виконувалося в межах комплексної науково-дослідної теми кафедри педагогіки Житомирського державного університету імені Івана Франка „Соціально-педагогічні чинники професійного становлення майбутнього вчителя” (державний реєстраційний номер 0106V005409). Тема дисертаційної роботи затверджена кафедрою педагогіки Житомирського державного педагогічного університету імені Івана Франка (протокол № 12 від 11 грудня 2002 р.) та узгоджена в Раді з координації наукових досліджень у галузі педагогіки і психології в Україні (протокол № 4 від 22 квітня 2003 р.).

Об’єкт дослідження – доброчинність у сфері освіти України в ХІХ – на початку ХХ ст. як соціально-педагогічне явище.

Предметом дослідження є чинники, зміст, форми, напрями, тенденції та суб’єкт-об’єктна структура доброчинної підтримки сфери освіти України в ХІХ – на початку ХХ ст.

Мета дослідження полягає в цілісному системному розкритті ґенези, сутності й досвіду доброчинності у сфері освіти України в ХІХ – на початку ХХ ст. як складного соціально-педагогічного явища задля репрезентативного його представлення в сучасному соціально-педагогічному й історико-педагогічному дискурсах та окреслення можливостей застосування перспективних стратегій доброчинності в сучасних реаліях.

Завдання дослідження:

1. Здійснити теоретико-методологічний аналіз доброчинності у сфері освіти як історико-педагогічного й соціально-педагогічного явища.

2. Обґрунтувати історичну періодизацію розвитку доброчинності у сфері освіти України в ХІХ – на початку ХХ ст. та виявити головні тенденції доброчинної підтримки сфери освіти на кожному з етапів.

3. З’ясувати передумови, нормативно-правові та організаційні засади здійснення доброчинності у сфері освіти.

4. Виявити суб’єкт-об’єктні характеристики доброчинності у сфері освіти в досліджуваний період.

5. Окреслити структуру, загальні напрями й тенденції доброчинної підтримки у сфері освіти України в досліджуваний період.

6. Здійснити аналіз доброчинної підтримки закладів соціального захисту дітей та молоді в ХІХ – на початку ХХ ст.

7. Визначити можливості розвитку сучасних моделей і стратегій доброчинності в Україні, виходячи з історичного досвіду.

Методологічна основа дослідження є кількарівневим комплексом принципів і методів пізнання, застосування яких спричинене міждисциплінарним характером роботи. Універсальними методологічними підходами, використаними в дослідженні, стали закони діалектики, а також когнітивний, герменевтичний, системний, культурологічний, цивілізаційний підходи; до конкретно-методологічних віднесено наративний підхід; прикладними науковими підходами стали історико-генетичний, історико-системний, історико-порівняльний. Крім цього, у дослідженні використано комплекс наукових теорій прикладного рівня: теорію соціалізації, статусно-рольову теорію, теорії соціального капіталу й соціальної мобільності. При побудові методології дослідження доброчинності як соціально-педагогічного явища виходимо з того, що вона є плюралістичною, формувалася під час постановки кожного нового дослідницького завдання й модернізувалася за умови зміни характеристик досліджуваного об’єкта.

Теоретичну основу дослідження склали:

– філософські засади соціальної історії (Є. Дмитрієнко, Є. Князєва, С. Крапивенський, О. Медушевська, О. Прокоф’єв, М. Румянцева, В. Сагатовський, В. Філатов);

– концептуальні положення історії педагогіки (О. Адаменко, Л. Березівська, Л. Ваховський, С. Золотухіна, Н. Гупан, Н. Побірченко, О. Сухомлинська; М. Богуславський, Л. Бородкін, З. Равкін);

– дослідження в галузі методології соціальної педагогіки (І. Звєрєва, Г. Лактіонова, А. Рижанова, С. Харченко; І. Липський; М. Пейн (США));

– теоретичні розробки в галузі історії соціальної педагогіки (Л. Штефан; М. Румянцева, В. Філатов, Б. Шпотов);

– соціально-педагогічні засади доброчинної діяльності в громаді (О. Безпалько, А. Капська);

– загальнонаукові положення теорії та історії доброчинності (Н. Баринова, В. Борисенко, Ю. Губенко, І. Добрянський, О. Донік, В. Ковалинський, В. Корнієнко, Т. Курінна, І. Левченко, А. Нарадько, Т. Ніколаєва, Т. Покотилова, Ф. Ступак, І. Суровцева; Р. Апресян, В. Афанасьєв, С. Гогель, О. Дегальцева, Ю. Коробейніков, Є. Максимов, З. Масловська, А. Соколов, Ю. Тазьмін, О. Хорькова; д’ Оссонвіль, Д. Бовуа (Франція), Л. Заштовт (Польща), А. Ліндермеєр (США)).

Комплекс методів дослідження, які використовувалися в його процесі, представлено: загальнонауковими методами (аналіз, синтез, дедукція, індукція, аналогія, узагальнення, ідеалізація, моделювання тощо), за допомогою яких здійснювалася аналітична обробка архівних та інших наративних джерел дослідження; конкретно-науковими методами: історико-генетичним методом, який, насамперед, використовувався для розгляду витоків доброчинності як соціокультурного явища; історико-порівняльним, що став основою для простеження європейських традицій доброчинності на території України досліджуваного періоду і власної специфіки доброчинності в цей час; історико-типологічним, який застосовувався для виділення типів, видів, напрямів доброчинності в площині її змісту, джерел, результату, діяльнісної специфіки; історико-системним, що є загальною канвою методики нашого дослідження на рівні побудови концепції та оцінки його результатів, оскільки дає можливість стверджувати про становлення системи доброчинності у сфері освіти України досліджуваного періоду. Використовувалися також методи дослідження, притаманні історії соціальної педагогіки: теоретичний аналіз вітчизняної та зарубіжної історичної й соціально-педагогічної літератури для розробки методології та аналізу історіографії дослідження; порівняльний аналіз розвитку доброчинності у сфері освіти в різних регіонах України з метою виявлення її специфіки; якісний і кількісний аналіз архівних даних для створення цілісного опису розвитку доброчинності як соціально-історичного процесу.

Хронологічні межі дослідження охоплюють період ХІХ – початку ХХ століття. Нижня межа – 1803 р. – обрана у зв’язку з прийняттям „Попередніх правил народної освіти”, які визначили створення учбових округів, що сприяло розвитку освіти в різних регіонах України. За верхню межу прийнято 1918 р., коли було ухвалено рішення Всеросійського з’їзду комісарів соціального забезпечення про націоналізацію майна всіх доброчинних товариств.

Територіальні межі дослідження охоплюють територію підросійської України, яка входила до складу трьох учбових округів: Харківського, Київського та Одеського в складі десяти губерній: Київської, Волинської, Подільської, Чернігівської, Полтавської, Харківської, Катеринославської, Херсонської, Таврійської, Новоросійської.

Концептуальні засади дослідження. Здійснюючи аналіз становлення та розвитку доброчинності у сфері освіти України в ХІХ – на початку ХХ ст. як явища соціально-педагогічної історії, виходимо з положення про те, що на різних історичних етапах розвитку суспільства існували різні форми доброчинності у сфері освіти, які водночас переслідували спільну мету, закладену у визначенні сутності доброчинності як соціально-педагогічного явища й різновиду соціальної практики – підтримувати розвиток освіти на місцевому, регіональному й загальнодержавному рівнях. У русі до єдиної мети розвивалися й урізноманітнювались різні форми доброчинної підтримки сфери освіти, що мали суттєві відмінності в змісті та суб’єктно-об’єктній структурі, оскільки залежали від регіональних соціокультурних і соціально-економічних умов та їх ситуативної конфігурації.

Ґенеза розвитку доброчинності у ХІХ – на початку ХХ ст. відбувалася в продовжуваності, неперервності й наступності – як єдність у просторі й часі її структурних компонентів, видів, типів, що не ототожнювались, але зберігали свою структурну специфіку; як накопичення системних характеристик, поєднання традицій та інновацій у доброчинній діяльності, причому традиції складали її засади, а інновації – постійно нарощувану основу цього феномена. Доброчинність розвивалася на засадах наступності; з хаотичного незбалансованого процесу одиничних доброчинних актів вона перетворилася на доброчинну підтримку з ознаками системності, мотивовану й нормативно закріплену формальними правовими актами, а також усвідомлену членами суспільства як соціально схвалювану.

Головними рушійними силами розвитку доброчинності у сфері освіти в ХІХ – на початку ХХ ст. стали соціально-економічні та соціокультурні умови, які визначали рівень добробуту регіональної соціальної еліти та її соціальної відповідальності, а також традиції християнської доброчинності, які складалися в Україні впродовж багатьох століть і за якої еліта класифікувалася за національною та релігійною належністю, що відігравало велику роль у виборі об’єктів доброчинності.

Доброчинність у сфері освіти розглядається як суб’єкт-об’єктна структура як учасників освітнього процесу, так і економічно спроможних громадян. Її розгляд як суб’єкта дає можливість установити мотиваційні характеристики доброчинної діяльності, простежити взаємодію чи протидію суб’єкта доброчинності у сфері освіти, виявити компенсаторну функцію суб’єктів доброчинності один стосовно іншого. Розгляд доброчинності в площині об’єкта дає змогу визначити найбільш соціально незахищені прошарки дітей та молоді, які потребували доброчинної підтримки: незаможних учнів та студентів, дітей-сиріт, дітей ув’язнених, інвалідів та ін.

Суб’єкт-об’єктний розгляд сутності та особливостей доброчинності у сфері освіти дає змогу найбільш повно реконструювати процес розвитку цього соціально-педагогічного явища, його тенденції та суперечності.

Доброчинність у сфері освіти в Україні в ХІХ – на початку ХХ століття розглядається як соціально-педагогічне явище та процес, який з ходом власного розвитку набував ознак системності й цілісності – сталості структури, стійких взаємозалежностей у суб’єкт-об’єктних зв’язках. Доброчинність передбачає наявність організованих масових рухів (громадських, етнічних, конфесійних), узгоджується з процесами соціальної трансформації, що дало можливість визначення мотиваційних соціально-психологічних чинників залучення особи чи соціальної групи до здійснення доброчинної діяльності й уможливило побудову моделі доброчинної підтримки сфери освіти в досліджуваний період.

Основоположною ідеєю дослідження стало висвітлення впливу доброчинності у сфері освіти на соціалізацію дітей і молоді шляхом реалізації головних форм (державна, громадська, приватна) та напрямів (грошова, майнова, діяльнісна) доброчинної підтримки як соціальної практики. В основу дослідження покладено обґрунтовану в роботі періодизацію доброчинності у сфері освіти в ХІХ – на початку ХХ ст.

Джерельну базу дослідження склали як опубліковані раніше, так і не введені в науковий обіг джерела, розділені на кілька груп:

1) нормативно-правові акти, що регулювали систему освіти й доброчинну її підтримку в досліджуваний період. До таких належать, насамперед, розпорядження міністерства народної освіти Російської імперії: Статути та Положення про навчальні заклади, положення про стипендіальні та доброчинні фундації, заповіти доброчинників, статути доброчинних товариств тощо;

2) архівні документи, підрозділені на кілька основних груп: документи попечительських рад і канцелярій попечителів учбових округів, листування керівників навчальних закладів з попечителями учбових округів, матеріали люстраційних справ, дозволи на створення доброчинних товариств тощо. У ході дослідження проаналізовано архівні фонди Центрального державного історичного архіву у м. Києві (фф. 707, 442, 1475, 2162, 830, 332, 315, 274, 301, 127, 486, 127, 276), Харківського обласного державного архіву (фф. 266, 200, 667, 770), Херсонського обласного державного архіву (фф. 1, 5, 7), Житомирського обласного державного архіву (фф. 70, 226), Одеського обласного державного архіву (фф. 44, 42);

3) наративні джерела: публікації на сторінках періодичної преси ХІХ – початку ХХІ ст.; мемуарні джерела; монографії, що представляють історичні дослідження різного часу видання; статистичні описи, календарі різних губерній та міст України.

Для пошуку наративних джерел було використано фонди бібліотек в Україні та за кордоном: Національної бібліотеки України ім. В. Вернад-ського, Національної парламентської бібліотеки у м. Києві, Державної науково-педагогічної бібліотеки України ім. В. Сухомлинського, науково-довідкової бібліотеки Центрального державного історичного архіву в м. Києві, бібліотек Харківського національного університету ім. В. Каразіна, Житомирського державного університету імені Івана Франка, Волинського державного університету імені Лесі Українки, Львівського університету імені Івана Франка; Національної бібліотеки Республіки Польща (м. Варшава), бібліотек Краківського, Люблінського, Варшавського та Жешувського університетів (Республіка Польща).

Наукова новизна дослідження визначається тим, що в ньому вперше у вітчизняній історії соціальної педагогіки:

– комплексно й системно розглянуто наукову проблему – історію розвитку доброчинності у сфері освіти, – яка до цього часу не була предметом спеціального дослідження на методологічному, теоретичному й прикладному рівнях; вивчено еволюцію доброчинної діяльності протягом тривалого історичного періоду, визначено тенденції її розвитку (накопичення суб’єктної структури доброчинності при збереженні відносної стабільності об’єктної; збереження значної частки приватної доброчинності в поєднанні з державною та громадською; розвиток теоретичних розробок у галузі доброчинності; накопичення ознак системності протягом досліджуваного періоду; зміна напрямів доброчинної діяльності з суто філантропічних на раціонально-інвестиційні), суперечності (між: глобальною потребою в доброчинності у сфері освіти та регіональними її характеристиками; необхідністю розвивати перспективні соціалізаційні цілі за допомогою доброчинності та об’єктивними щоденними потребами соціально незахищених груп дітей і молоді, що реалізувалися в навчальних закладах України; відставанням реальних темпів доброчинної підтримки сфери освіти та нормативно-правової бази доброчинності від практики її здійснення; необхідністю розвивати громадські форми доброчинності та постійним нарощуванням частки приватної доброчинності у сфері освіти); передумови (соціокультурні, соціально-політичні й соціально-економічні), що визначали сутність та особливості доброчинності у сфері освіти протягом ХІХ – початку ХХ ст.;

– доброчинна підтримка в галузі освіти розглянута як провідник соціалізації з допомогою різних її форм – приватної, державної, громадської; подано широкі статистичні відомості про динаміку доброчинної підтримки сфери освіти на різних етапах її розвитку;

– обґрунтовано соціально-педагогічну сутність базових категорій і понять дослідження (добро, добродіяння, доброчинність, благодійність, фандрайзинг у сфері освіти);

– запропоновано й науково аргументовано періодизацію доброчинності у сфері освіти в ХІХ – на початку ХХ ст. у єдності трьох основних етапів: фундушового (1803 – 1832), люстраційного (1832 – 1864), системних тенденцій (1864 – 1918); змодельовано доброчинну підтримку сфери освіти України на визначених у ході дослідження етапах її розвитку у вигляді такої структури: передумови здійснення доброчинності; її суб’єктні характеристики (суб’єкти організації та суб’єкти здійснення доброчинної діяльності), провідні форми та напрями; тенденції розвитку доброчинності на кожному з виділених етапів;

– виявлено сутність та специфіку фандрайзингу в сучасній освіті на засадах дослідженого історичного досвіду; визначено можливості підготовки майбутніх соціальних педагогів до ведення фандрайзингової діяльності на основі історичного досвіду.

Подальшого розвитку в дослідженні набули: систематизація історіографії проблеми за хронологічним, проблемним та територіальним підходами; наукові підходи до класифікації опублікованих та неопублікованих до цього часу документів (положення про стипендіальні фонди, матеріали про стимулювання доброчинної діяльності, статути навчальних закладів та доброчинних громадських організацій, заповіти доброчинників); типологія форм (державна, громадська, приватна) та напрямів (грошова, майнова, діяльнісна) доброчинної підтримки сфери освіти в Україні; наукові уявлення про фандрайзингові технології в теорії і практиці соціально-педагогічної діяльності.