РОЗВИТОК КОМУНІКАТИВНИХ УМІНЬ І НАВИЧОК МАЙБУТНІХ ФАХІВЦІВ З ІСТОРІЇ І ПОЛІТОЛОГІЇ



Назва:
РОЗВИТОК КОМУНІКАТИВНИХ УМІНЬ І НАВИЧОК МАЙБУТНІХ ФАХІВЦІВ З ІСТОРІЇ І ПОЛІТОЛОГІЇ
Тип: Автореферат
Короткий зміст:

 

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовано актуальність теми, визначено об’єкт, предмет, мету, сформульовано гіпотезу, розкрито завдання, методи дослідження, з’ясовано наукову новизну й практичне значення, вірогідність результатів, подано відомості про апробацію й упровадження основних положень дисертації.

У першому розділі “Наукові засади розвитку комунікативних умінь і навичок майбутніх фахівців з історії й політології” – висвітлено лінгвістичні, психолінгвістичні, психологічні та лінгводидактичні засади розвитку комунікативних умінь і навичок студентів; уточнено термінологічний апарат дослідження; охарактеризовано особливості та структуру професійно-комунікативної компетентності фахівців з історії й політології, на підставі чого визначено основні комунікативні вміння й навички студентів, систематизовано психологічні основи й лінгводидактичні умови розвитку комунікативних умінь і навичок студентів.

Сучасні дослідники приділяють значну увагу теоретичним і практичним пошукам, пов’язаним із підготовкою комунікативно компетентного фахівця. Проблема формування комунікативної компетентності знайшла своє відображення в роботах багатьох учених, зокрема З. Бакум, Н. Бутенко, А. Богуш, О. Горошкіної, І. Дроздової, С. Карамана, К. Климової, Л. Кравець, О. Любашенко, Л. Мацько, Г. Михайловської, О. Павленко, Л. Паламар, М. Пентилюк, О. Семеног, Т. Симоненко. Комплексні дослідження науковців усебічно висвітлюють питання професійного мовлення учнів і студентів, особливості змісту, форм, методів і засобів навчання української мови з урахуванням сучасних інноваційних тенденцій.

Аналіз наукової літератури з проблеми комунікативної підготовки студентів дав можливість з’ясувати, що у визначенні основних комунікативних умінь і навичок майбутніх фахівців потрібно спиратися на структуру професійно-комунікативної компетентності. Опрацювання наукових джерел з цієї проблеми дозволило виявити розбіжності у трактуванні ключових понять, що свідчить про багатоаспектність, складність та актуальність проблеми.

Сучасні вітчизняні й зарубіжні вчені активно послуговуються поняттями компетенція і компетентність та висувають різні думки щодо їх змісту. Наукові джерела демонструють щонайменше два підходи до розв’язання питання співвідношення цих понять. Перший підхід, представниками якого є Т. Гудкова, С. Дружилов, О. Зеєр, А. Миролюбов, П. Щербань та інші, характеризується тим, що обидва терміни вживаються як синонімічні. Представники другого підходу, серед яких А. Богуш, О. Пометун, Г. Селевко, О. Семеног, О. Овчарук, Т. Симоненко, М. Пентилюк, І. Родигіна, А. Хуторський, уважають за необхідне поняття компетенція і компетентність розрізняти. Увага акцентується на тому, що компетенція визначає мету, окреслює зміст знань, умінь і навичок, якими повинна оволодіти особистість для ефективної діяльності, а компетентність є самою діяльністю, володіння вміннями й навичками, окресленими компетенцією. Уважаємо, що в контексті нашого дослідження більш прийнятним є термін “компетентність”, оскільки передбачає оволодіння студентами професійними вміннями й навичками. 

Метою вищої школи є формування компетентності майбутнього фахівця, тому в науковій літературі вживають поняття професійна компетентність, основним складником якої є комунікативна  (С. Александрова, Ф. Бацевич, А. Богуш, Є. Гончарова, І. Зимня, О. Касаткіна, О. Павленко, М. Пентилюк, О. Селіванова, Т. Симоненко). Узагальнюючи дослідження науковців, комунікативну компетентність розглядаємо як сформовану якість особистості в результаті засвоєння теоретичних знань з мови, володіння практичними вміннями і навичками вербальної та невербальної комунікації, розвитку мовних здібностей за наявності певного досвіду.

Майбутні фахівці з історії й політології повинні бути комунікативно компетентними у своїй сфері професійної діяльності, тому більш прийнятним для нашого дослідження є термін “професійно-комунікативна компетентність”, що використовується в роботах сучасних учених (А. Богуш, Л. Мацько, Н. Остапенко, М. Пентилюк, Т. Симоненко та ін.). Під професійно-комунікативною компетентністю майбутніх істориків і політологів розуміємо здатність встановлювати та підтримувати контакти у професійній сфері в результаті засвоєння теоретичних знань з мовних та фахових дисциплін, оволодіння комунікативними вміннями й навичками за наявності мовленнєвих і комунікативних здібностей та певного професійного досвіду.

Для визначення основних комунікативних умінь і навичок студентів ми враховували структуру професійно-комунікативної компетентності. Аналіз модифікацій існуючих моделей цієї компетентності допоміг установити структуру означеної компетентності майбутніх фахівців з історії й політології, що має, на нашу думку, такі складники: мовна, мовленнєва, термінологічна, прагматична, стратегічна, предметна, соціокультурна та риторична. На підставі цього системний розвиток комунікативних умінь і навичок, що лежить в основі нашого дослідження, передбачає володіння студентами орфоепічними, лексичними, граматичними, орфографічними, пунктуаційними та стилістичними нормами української мови (мовна компетентність), термінологічним апаратом свого фаху (термінологічна компетентність), використання набутих знань у різних видах професійної мовленнєвої діяльності (мовленнєва компетентність), уміння накопичувати й обробляти фахову інформацію (предметна компетентність), наявність умінь співвідносити мовні засоби із завданнями та умовами спілкування (прагматична і стратегічна компетентність), уміння організувати мовленнєве спілкування з урахуванням соціальних норм поведінки та комунікативної доречності висловлювання (соціокультурна компетентність), уміння засобами мови впливати на співрозмовника (риторична компетентність). 

Предметом нашого дослідження є комунікативні вміння, які по-різному трактуються в науковій літературі. Опрацювання літератури з психолінгвістики та психології дало підстави під комунікативними вміннями розуміти вміння, засновані на ґрунтовній теоретичній підготовці (тобто знаннях), що дозволяють творчо використовувати комунікативні знання й навички для передачі та обміну інформацією з метою забезпечення ефективної професійної діяльності. У свою чергу комунікативні навички майбутніх фахівців з історії й політології ми визначаємо як автоматизовані комунікативні дії, що не потребують свідомого контролю і спеціальних вольових зусиль та сприяють швидкому встановленню контакту в різних ситуаціях професійного спілкування.

Визначальним чинником розвитку комунікативних умінь і навичок виступає мовленнєва діяльність, що забезпечує процеси сприйняття й породження мовлення (Л. Виготський, М. Жинкін, І. Зимня, О. Кубрякова, О. Леонтьєв, А. Лурія, О. Шахнарович). Узагальнюючи погляди науковців (А. Богуш, В. Григор’єва, І. Зимня, О. Леонтьєв, В. Мерзляков), основними етапами формування рецептивних (аудіювання й читання) і продуктивних (говоріння й письмо) видів мовленнєвої діяльності визначено такі: мотиваційно-спонукальний, орієнтовно-дослідний, виконавчий, контрольно-корекційний.

Успішному розвиткові комунікативних умінь і навичок студентів сприяє розуміння суті психічних процесів, серед яких важливу роль відіграють мислення, пам’ять, увага, а також мовленнєві й комунікативні здібності.

 Комунікативна підготовка майбутніх фахівців з історії й політології передбачає обов’язкове врахування лінгводидактичних засад. Основними підходами визначено компетентнісний, комунікативно-діяльнісний, когнітивно-комунікативний, особистісно та професійно орієнтовані, технологічний. На підставі закономірностей (постійна увага до матерії мови, її звукової системи; розуміння семантики професійної лексики; дотримання норм літературної мови; випереджальний розвиток усного професійного мовлення) окреслено загальнодидактичні, спеціальні та власне методичні принципи розвитку комунікативних умінь і навичок майбутніх фахівців з історії й політології, серед яких провідними визначено такі: комунікативності, функційно-стилістичної спрямованості, текстоцентризму, ситуативності, взаємозв’язку засвоєння теорії й функціювання мовних одиниць у мовленні.

Виходячи з розуміння методу як способу спільної взаємодії викладача і студентів та з урахуванням специфіки процесу формування комунікативних умінь і навичок у виші, було визначено три групи методів: 1) методи організації й здійснення навчально-пізнавальної й комунікативної діяльності; 2) методи стимулювання розвитку комунікативних умінь і навичок (активні методи навчання); 3) методи контролю й самоконтролю студентів.

Успішність розвитку комунікативних умінь і навичок залежала від вдалого вибору засобів навчання, серед яких увагу зосереджено на матеріальних засобах навчання (дидактичний матеріал, наочність, ТЗН). Основними організаційними формами визначено лекцію, практичні заняття, навчальну й педагогічну практики, науково-дослідну роботу, самостійну роботу студентів.

Системний аналіз усіх чинників дав можливість розробити і впровадити в навчальний процес експериментально-дослідну методику, що сприяла ефективному розвиткові комунікативних умінь і навичок студентів

У другому розділі “Теорія і практика розвитку комунікативних умінь і  навичок майбутніх істориків та політологів” проаналізовано науково-методичне забезпечення й стан роботи з розвитку вмінь і навичок професійної комунікації майбутніх фахівців з історії й політології; визначено критерії, показники, рівні сформованості комунікативних умінь і навичок студентів; описано хід констатувального експерименту, проаналізовано його результати.

Констатувальний експеримент проводився в два етапи: перший – мотиваційно-пізнавальний, другий – діагностичний. Мотиваційно-пізнавальний етап передбачав анкетування викладачів української мови, фахових дисциплін та студентів спеціальностей “Історія” й “Політологія”. Анкетування викладачів підтвердило важливість роботи над розвитком комунікативних умінь і навичок майбутніх фахівців під час засвоєння дисципліни “Українська мова (за професійним спрямуванням)” та професійно орієнтованих курсів, останні з яких повинні виступати засобом корекції й удосконалення. Дані анкетування студентів дозволили дійти висновків, що слід приділити увагу підвищенню їхнього мотиваційного інтересу до розвитку комунікативних умінь і навичок як неодмінної умови формування майбутнього фахівця, спрямувати комунікативну підготовку на вдосконалення культури усного професійного мовлення студентів, ураховувати практичну значущість вивчення української мови у виші.

Діагностичний етап констатувального експерименту передбачав виконання студентами зрізових контрольних робіт, за результатами яких було визначено рівні сформованості комунікативних умінь і навичок студентів.

Для аналізу результатів констатувального зрізу визначено критерії й показники розвитку комунікативних умінь і навичок студентів, виходячи зі структури професійно-комунікативної компетентності: нормативний (володіння нормами сучасної української літературної мови); практично-функційний (здатність вільно сприймати, відтворювати й породжувати професійні тексти відповідно до комунікативних завдань); креативно-конструктивний (вільний добір мовних засобів відповідно до мети, типу, стилю, жанру висловлювання); термінологічний (свідоме сприйняття та використання термінологічної лексики свого фаху); контрольно-корекційний (забезпечення контролю, корекції, удосконалення авторського та власного висловлювання).

На основі визначених критеріїв розроблено характеристику рівнів сформованості комунікативних умінь і навичок: компетентний, достатній, середній, елементарний. Запропоновані рівні володіння комунікативними вміннями й навичками відповідають меті сучасної мовної освіти (формування професійно-комунікативної компетентності) та синтезують традиційне визначення рівнів знань, умінь і навичок студентів (високий, достатній, середній, низький) та рівні володіння мовою згідно з Рекомендаціями Ради Європи (досвідчений користувач: компетентний та автономний, незалежний: рубіжний і просунутий, елементарний: середній та інтродуктивний).

Компетентний рівень властивий студентам, які мають ґрунтовні теоретичні знання шкільного курсу української мови; володіють нормами літературної мови; вільно сприймають матеріал та відтворюють його зі збереженням стилю, типу й жанру висловлювання; уміють логічно й точно будувати тексти з використанням різноманітних мовних засобів відповідно до комунікативного завдання; оперують термінологічною лексикою свого фаху; мають розвинені навички самоконтролю, контролю, корекції й удосконалення власного та чужого мовлення; нестандартно підходять до виконання творчого завдання (можуть інтерпретувати одержану інформацію, створювати власні оригінальні тексти, чітко наводити аргументи).

Достатній рівень свідчить про те, що студенти мають теоретичні знання з української мови; у викладі матеріалу дотримуються норм літературної мови, але допускають незначні порушення лексичної й граматичної норм; без ускладнень сприймають та правильно відтворюють текст відповідно до стилю, типу мовлення,  проте в логіці викладу думок трапляються поодинокі відхилення; під час створення власних текстів використовують різні мовні засоби, при цьому іноді наявні невиправдані повтори, однотипні конструкції; уміють висловити власну думку, але мають певні труднощі під час її обґрунтування; оперують професійною термінологією; уміють аналізувати, корегувати власні та чужі висловлювання;

Середній рівень розвитку комунікативних умінь і навичок характеризується тим, що студенти недостатньо володіють теоретичними знаннями української мови; під час сприймання тексту розуміють тільки загальний зміст, не враховуючи важливих деталей; відтворюючи текст чи створюючи власний, рідко вживають термінологічну лексику; в усному та писемному мовленні не дотримуються основних комунікативних ознак культури мовлення, як-от: правильності, логічності, точності, багатства, тому створюють нескладні власні висловлювання, що характеризуються недосконалістю як за лексико-граматичним, так і структурно-змістовим оформленням; мають посередні навички самоконтролю, корекції власного й чужого мовлення.

Елементарний рівень визначаємо в тих студентів, які мають поверхові знання з української мови; часто порушують норми літературної мови; із труднощами сприймають професійні тексти, зосереджуючи увагу на окремих мікротемах; володіють обмеженим лексичним запасом – мовлення бідне, одноманітне; під час відтворення чи створення власного тексту використовують прості речення, між якими часто відсутня структурно-змістова зв’язність; мають несформовані навички контролю, самоконтролю та корекції власного і чужого мовлення. 

Діагностичний етап констатувального експерименту дав змогу встановити досить низькі показники сформованості вмінь і навичок професійного спілкування: більшість студентів (44,6%) мали середній рівень, 26,08% – достатній, 20,23% – елементарний, а компетентний рівень виявився тільки в 9,65% студентів. На основі результатів констатувального експерименту визначено типові помилки й труднощі, пов’язані зі сприйняттям, відтворенням та породженням професійно орієнтованих текстів, що було враховано під час розробки програми експериментально-дослідного навчання.

Аналіз програм, огляд навчально-методичного забезпечення, наукових досліджень, результати констатувального експерименту засвідчили, що порушена проблема потребує ґрунтовної методичної розробки, упровадження якої сприятиме корекції й удосконаленню означених умінь і навичок.

У третьому розділі “Експериментально-дослідне навчання за розробленою методикою” – розкрито мету, завдання дослідного навчання; описано зміст та структуру експериментальної програми; створено лінгводидактичну модель роботи з розвитку комунікативних умінь і навичок студентів; проаналізовано принципи, методи, типологію вправ відповідно до мети кожного етапу дослідження; описано хід і результати експерименту.

Метою експериментального дослідження було створення методики розвитку комунікативних умінь і навичок майбутніх фахівців з історії й політології під час навчання у виші та перевірка її ефективності.

Виходячи з мети дослідження, визначили основні завдання, що полягали в: 1) розробленні й упровадженні програми експериментального навчання; 2) створенні лінгводидактичної моделі дослідного навчання; 3) апробації системи розвитку комунікативних умінь і навичок майбутніх істориків та політологів за розробленою лінгводидактичною моделлю; 4) забезпеченні свідомого й активного засвоєння студентами теоретичних знань та формуванні практичних умінь і навичок професійної комунікації, що передбачає системне використання традиційних та інноваційних методів, прийомів і засобів навчання; 5) перевірці ефективності застосування в навчальному процесі розробленої експериментальної програми.

Для розв’язання поставлених завдань було розроблено програму експериментально-дослідного навчання з урахуванням вимог чинної програми з курсу “Українська мова (за професійним спрямуванням)” для нефілологічних спеціальностей та відповідно до навчальних планів напрямів “Історія” й “Політологія”, визначено мету, завдання, основні комунікативні вміння й навички, етапи експериментального навчання: комунікативно-формувальний, професійно-діяльнісний, компетентнісно орієнтований, що відображено в лінгводидактичній моделі  експериментально-дослідного навчання (рис. 1).

Під час розробки експериментальної програми й моделі дослідження ми спиралися на сучасні підходи до мовної освіти, серед яких ключовими визначили такі: компетентнісний, когнітивно-комунікативний, професійно та особистісно орієнтований, що виступають у тісному взаємозв’язку.

Реалізація окреслених підходів здійснювалася через методи і прийоми, підпорядковані експериментальній програмі. Вибір методів, використаних в експериментальному навчанні, визначався особливостями мовної підготовки у вищій школі, метою дослідження, основними підходами та змістом матеріалу. З огляду на це система методів розвитку комунікативних умінь і навичок мала таку структуру: 1) методи організації й здійснення навчально-пізнавальної і комунікативної діяльності (лекція, розповідь, пояснення, бесіда, спостереження над мовою та мовленням професійного спрямування, робота з навчальною і науковою літературою, вправи); 2) методи стимулювання розвитку комунікативних умінь і навичок (активні методи навчання); 3) методи контролю й самоконтролю студентів (бесіда, тести, самостійна робота з додатковою літературою, активні методи навчання).

Найбільш ефективними виявилися методи стимулювання розвитку комунікативних умінь і навичок, що активізують навчально-творчу діяльність студентів. Основою використання активних методів розвитку комунікативних умінь і навичок студентів слугувала така класифікація: проблемні, дискусійні, ігрові (рольові та ділові ігри), неігрові (аналіз конкретних ситуацій (case-study) та тренінг (Т. Симоненко). Елементи проблемних (“Мозковий штурм”, “Карта моєї мети”, “Пошук інформації”, “Коло ідей”) та дискусійних методів (“Метод ПРЕС”, засідання “круглого столу”, “Павутинка дискусії”) поєднувалися разом із традиційними.

Під час використання ігрових методів моделювали майбутню професійну діяльність студентів. Так, на заняттях використовували ділові й рольові ігри “Влаштування на роботу”, “Судове засідання”, “Збережемо історичну пам’ятку”, “Виступ на мітингу”, “Взаємна презентація”.

 

 


Обновить код

Заказать выполнение авторской работы:

Поля, позначені * обов'язкові для заповнення:


Заказчик:


ПОШУК ГОТОВОЇ ДИСЕРТАЦІЙНОЇ РОБОТИ АБО СТАТТІ


Доставка любой диссертации из России и Украины