Замовити дисертацію УПРАВЛІННЯ ВЗАЄМОДІЄЮ ЗАГАЛЬНООСВІТНЬОГО ТА ВИЩОГО НАВЧАЛЬНИХ ЗАКЛАДІВ :

У вступі обґрунтовано актуальність теми дослідження; визначено його об’єкт, предмет, мету та завдання; сформульовано гіпотезу; охарактеризовано дослідницькі методи; розкрито наукову новизну та практичну значущість дисертації; наведено відомості про апробацію та впровадження результатів роботи.

У першому розділі – „Теоретико-методологічні засади дослідження проблеми управління взаємодією загальноосвітнього та вищого навчальних закладів” – представлено аналіз наукових підходів до проблеми дослідження в галузі філософії освіти, педагогіки, освітнього менеджменту, теорії управління та визначено поняттєво-термінологічний апарат; з’ясовано сутність управління взаємодією загальноосвітнього та вищого навчальних закладів; розроблено критерії, показники й визначено рівні ефективності управління взаємодією загальноосвітнього та вищого навчальних закладів.

Установлено, що проблема управління взаємодією навчальних закладів (НЗ) загалом та загальноосвітнього (ЗНЗ) й вищого (ВНЗ) навчальних закладів зокрема належить до інтернаукових проблем сучасної педагогіки, її розв’язують на нормативному, теоретико-методологічному та практичному рівнях.

Чинними нормативними документами, які регламентують взаємодію загальноосвітнього та вищого навчальних закладів із забезпечення та розвитку системи неперервної освіти в Україні, є: закони України „Про освіту”, „Про вищу освіту”, „Про загальну середню освіту”; положення „Про освітньо-кваліфікаційні рівні (ступеневу освіту)”, „Про організацію навчального процесу у вищих навчальних закладах”, „Про загальноосвітній навчальний заклад”. У цих документах визначено структуру неперервної освіти в Україні, освітньо-кваліфікаційні рівні, регламентовано наступність освітніх програм, що досягається завдяки „системі організаційних і дидактичних заходів, спрямованих на реалізацію змісту освіти на певному освітньому або кваліфікаційному рівні відповідно до державних стандартів освіти”.

З’ясовано, що на теоретичному рівні питання управління навчальними закладами як соціальними системами відкритого типу є предметом досліджень фахівців у галузі освітнього менеджменту (Л. Даниленко, Л. Калуве, Л. Карамушка, Н. Коломінський, В. Лазарев, Н. Островерхова, М. Поташник, Т. Сорочан, Є. Хриков та ін.).

Аналіз та узагальнення практичного досвіду співпраці загальноосвітнього та вищого навчальних закладів показали, що основними напрямками їхньої взаємодії є навчально-методичний, науково-методичний та профорієнтаційний, які забезпечують неперервність і наступність загального середнього й вищого освітніх рівнів з профільних предметів та здійснюють ранню профорієнтацію учнів за спеціальностями ВНЗ, створюють умови для загального духовного й культурного розвитку особистості учня.

Разом з тим, проблема управління взаємодією загальноосвітнього та вищого навчальних закладів не отримала належного осмислення в теоретико-експериментальних дослідженнях науковців.

Вивчення теоретичних основ управління навчальними закладами та методологічних підходів до розвитку освіти й управління педагогічними системами дозволило зробити висновок, що для дослідження сутності управління взаємодією загальноосвітнього та вищого навчальних закладів доцільно використовувати системний, синергетичний, оптимізаційний, діяльнісний, функціональний, компетентнісний та особистісно орієнтований підходи. Застосування саме цих підходів в управлінні взаємодією загальноосвітнього та вищого навчальних закладів є об’єктивною закономірністю, що підтверджують фундаментальні філософські (І. Ансофф, В. Афанасьєв, В. Лутай, М. Моїсєєв, І. Пригожин, Г. Рузавін, Г. Хакен) та педагогічні (В. Беспалько, Т. Ільїна, Н. Кузьміна, В. Лазарев, Н. Таланчук) дослідження, а також наукові розвідки в галузі управління сучасною освітою (Л. Батченко, В. Гамаюмов, Г. Єльникова, Л. Карамушка, Т. Сорочан, Є. Хриков).

Спираючись на різні підходи щодо розуміння сутності соціально-педагогічних систем (В. Афанасьєв, Ю. Конаржевський, Л. Карамушка, П. Третьяков та ін.), визначаємо, що взаємодію загальноосвітнього та вищого навчальних закладів необхідно розглядати як системний процес, який ураховує інтегративні якості соціальних систем відкритого типу і якому властива сукупність взаємопов’язаних між собою форм та методів роботи суб’єктів педагогічного процесу, що зумовлюють цілісність, неперервність і наступність навчально-виховного процесу в ланці „ЗНЗ – ВНЗ”. Виходячи з цього провідне поняття дослідження „управління взаємодією загальноосвітнього та вищого навчальних закладів” визначено як специфічну діяльність суб’єктів управління, спрямовану на забезпечення неперервного характеру освіти в педагогічній системі „ЗНЗ – ВНЗ”, що уможливлює отримання якісно нового соціального результату ‑ особистість випускника загальноосвітнього начального закладу зі сформованими ключовими компетентностями, які слугуватимуть передумовою підготовки конкурентоспроможного фахівця.

Таке розуміння управління взаємодією загальноосвітнього та вищого навчальних закладів дало підстави для визначення суб’єктів управління цією взаємодією (директор ЗНЗ та його заступники, педагогічна рада ЗНЗ, керівники методичних об’єднань, учителі; ректор ВНЗ та проректори, вчена рада ВНЗ, декани факультетів, керівники науково-методичних комісій, викладачі) та їхніх функцій (інформаційно-аналітична, мотиваційно-цільова, планово-прогностична, організаційно-виконавча, контрольно-діагностична, регулятивно-коригувальна), у яких реалізуються мета, зміст, напрямки й форми здійснення взаємодії педагогічних колективів та структурних підрозділів загальноосвітнього й вищого навчальних закладів.

Аналіз структурних компонентів управлінського процесу, здійснений на провідних засадах педагогічного менеджменту (Г. Єльникова, В. Пікельна, М. Поташник, Є. Хриков) та звернення до практики проектування й моделювання педагогічних процесів і систем (О. Важнова, О. Дахін, В. Докучаєва, В. Імакаєв, Є. Павлютенков, Т. Черноусенко), дозволили розробити модель управління взаємодією загальноосвітнього та вищого навчальних закладів, що відтворює найсуттєвіші характеристики процесу управління взаємодією на загальнодержавному й регіональному рівнях та рівні управління навчальним закладом і містить такі структурні компоненти: мету управління (організація спільної діяльності суб’єктів управління щодо забезпечення оптимальних умов взаємодії ЗНЗ та ВНЗ); керівну підсистему (органи адміністративного та колегіального керівництва навчальними закладами); керовані підсистеми (навчально-виховний процес, учителі, викладачі, учні та студенти), результат управління (випускник загальноосвітнього навчального закладу, якому притаманні соціальна адаптованість, професійна зорієнтованість, усвідомлена потреба в підвищенні власного освітнього рівня).

Для ефективного вирішення спільних завдань і створення сприятливих умов для найбільш повного використання наявного науково-педагогічного потенціалу та матеріально-технічної бази навчальних закладів, а також з урахуванням принципу демократичності до структури розробленої моделі було запропоновано включити „колегіальний суб’єкт управління взаємодією ЗНЗ та ВНЗ”, функціональним обов’язком якого має стати координування спільної діяльності загальноосвітнього та вищого навчальних закладів.

Вивчення проблеми оцінювання ефективності функціонування педагогічної системи, здійснене на засадах прикладної теорії систем, теорії управління, соціальної психології, педагогічного менеджменту та підходів до визначення критеріальної бази, дозволило визначити чотири критеріальні групи з відповідними показниками (П) для оцінки ефективності управління взаємодією загальноосвітнього та вищого навчальних закладів: змістовні критерії (Ф₁) ‑ концептуально-методо-логічної (К₁), нормативної (К₂) забезпеченості та критерій цілісності реалізації в змісті освіти завдань спільної діяльності загальноосвітнього й вищого навчальних закладів (К₃); ресурсні критерії (Ф₂) ‑ критерії організаційно-методичної (К₄); кадрової (К₅) та матеріально-технічної (К₆) забезпеченості; результативні критерії (Ф₃), що визначають поточну (К₇), кінцеву (К₈) й віддалену результативність (К₉); критерії соціального ефекту (Ф₄) ‑ критерії престижності ЗНЗ (К₁₀) та ВНЗ (К₁₁) у соціумі.

Залежно від ступеня вираження наведених критеріїв було виділено п’ять рівнів ефективності управління взаємодією (високий, достатній, середній, низький та незадовільний), визначено їхні якісні характеристики.

У другому розділі – „Обґрунтування й експериментальна перевірка технології управління взаємодією загальноосвітнього та вищого навчальних закладів” – представлено технологію управління взаємодією загальноосвітнього та вищого навчальних закладів, визначено її етапи та умови впровадження в педагогічний процес; досліджено актуальний стан взаємодії загальноосвітнього та вищого навчальних закладів; представлено аналіз результатів упровадження в освітню практику навчальних закладів технології управління взаємодією загально-освітнього та вищого навчальних закладів, доведено її ефективність.

Аналіз теорії й практики управління навчальними закладами засвідчив, що оптимізація процесу управління взаємодією загально-освітнього та вищого навчальних закладів лежить у площині технологічного підходу (С. Архангельський, В. Беспалько, В. Загвязинський, І. Лернер, В. Монахов, Г. Селевко, Н. Селезньова, В. Сєриков, Н. Тализіна, Н. Щуркова та ін.), засадничими принципами якого є системність, концептуальність, науковість, керованість, відтворюваність, ефективність. Завдяки чітко визначеній послідовності кроків, спрямованих на досягнення запланованої мети, технологія дозволяє гарантовано досягати результатів із заздалегідь заданими кількісними та якісними показниками.

Узагальнення різних підходів до визначення структури педагогічної технології (В. Беспалько, І. Дичківська, Г. Селевко, В. Симоненко, В. Чернілевський, Т. Шамова та ін.) дозволило обґрунтувати, визначити й розкрити зміст таких структурних компонентів технології управління взаємодією загальноосвітнього та вищого навчальних закладів: концептуальна основа, цільовий, змістовний, функціонально-супровідний, контрольно-діагностичний.

Емпіричне дослідження з перевірки технології управління взаємодією загальноосвітнього та вищого навчальних закладів було здійснено в три етапи: констатувальний, формувальний і контролюючий.

Констатувальний етап експерименту присвячено комплексному дослідженню актуального стану управління взаємодією загальноосвітнього й вищого навчальних закладів за визначеними критеріями та показниками. Реалізація цього етапу дослідження вимагала розробки відповідного контрольно-діагностичного комплексу (системи моніторингу), що містив анкетування, соціологічні опитування, бесіди, включене спостереження, аналіз документації НЗ, метод експертних оцінок тощо. Експериментальним шляхом за методом Дельфі визначено таку шкалу оцінок: 0 < Ф_заг< 0,45 – незадовільний, 0,46 < Ф_заг< 0,65 – низький, 0,66 < Ф_заг< 0,8 – середній, 0,81 < Ф_заг <0,90 – достатній, 0,91 < К < 1,0 – високий рівень. Це дозволило зробити висновок, що актуальний стан управління взаємодією загальноосвітнього й вищого навчальних закладів за багатьма показниками не відповідає бажаному рівню ефективності. Особливо це стосується показників таких груп, як змістовні (Ф₁= 0,12) та ресурсні (Ф₂= 0,38) критерії. Серед групи результативних критеріїв (Ф₃= 0,63) незадовільним й низькими виявилися такі показники: рівень сформованості професійного складника випускника ЗНЗ (П₁₈ = 0,46); кількість випускників ВНЗ, реально працевлаштованих за відповідним фахом (П₂₃ = 0,28); наявність у студентів позитивної професійної мотивації, тобто бажання працювати за обраним фахом (П₂₃ = 0,49). У групі критеріїв соціального ефекту (Ф₄= 0,57) незадовільному рівню відповідали показники: наявність договорів з вищими навчальними закладами про співпрацю (П₂₇ = 0,12), рівень сприйняття роботодавцями якості освіти у ВНЗ (П₃₀ = 0,3), співпраця між вищими навчальними закладами та компаніями-роботодавцями (П₃₂ = 0,36).

На підставі узагальнення отриманих даних було визначено основні чинники, що суттєво впливають на ефективність управління взаємодією загальноосвітнього та вищого навчальних закладів: об’єктивні (особливості економічного розвитку та функціонування системи освіти як соціальної галузі; жорстка адміністративна будова рівнів управління закладами освіти; недостатність нормативної бази, що регламентує діяльність суб’єктів управління взаємодією загальноосвітнього та вищого навчальних закладів) та суб‘єктивні (ставлення керівників навчальних закладів до здійснення взаємодії; рівень мотивації педагогічних кадрів до активної діяльності в позиції суб’єкта взаємодії загальноосвітнього та вищого навчальних закладів; відсутність в учнів інтересу до конкретної галузі професійних знань і, як наслідок – низька мобілізаційна готовність до свідомого професійного вибору).

Метою формувального етапу експерименту було впровадження технології управління взаємодією в педагогічний процес загальноосвітнього та вищого навчальних закладів.

Узагальнивши досвід учених і практиків у галузі проектування й упровадження педагогічних технологій (В. Беспалько, О. Важнова, І. Дичківська, В. Докучаєва, М. Кларін, В. Лазарев, Г. Лебедєва, В. Монахов, М. Невзоров, Г. Селевко), які визначають різну кількість етапів, уважаємо за доцільне впроваджувати технологію управління загальноосвітнім та вищим навчальними закладами за схемою, що містить три етапи: діагностико-прогностичний, організаційно-практичний та оцінно-коригувальний. На кожному з них було реалізовано відповідну мету, зміст, дії об’єктів (навчальні заклади) та суб’єктів взаємодії (педагоги, учні, студенти, адміністрація).

На діагностико-прогностичному етапі відбувалася реалізація цільового компонента технології управління взаємодією загально-освітнього та вищого навчальних закладів, що вимагало вирішення таких завдань: діагностувати ресурсну базу освітніх закладів, спрогнозувати результативність процесу управління взаємодією, визначити цілі та напрямки спільної діяльності загальноосвітнього та вищого навчальних закладів. Для їх вирішення було проведено комплекс заходів, що передбачав: вивчення освітнього середовища, у якому функціонують навчальні заклади, та аналіз їхньої діяльності; виділення блоків можливостей освітніх закладів (фінансові, матеріальні, кадрові) щодо формування особисті компетентного учня-випускника, як передумов успішності його подальшої фахової освіти; прогнозування тенденцій розвитку сумісної діяльності у вигляді цілей та напрямків взаємодії. Результатом вирішення завдань цього етапу стало формулювання загальної стратегії взаємодії загальноосвітнього та вищого навчального закладів; розроблення перспективних планів з організації спільної діяльності навчальних закладів; створення системи критеріїв для визначення ефективності процесу управління взаємодією.

Організаційно-практичний етап було спрямовано на реалізацію змістового та функціонально-супровідного компонентів, що передбачало вирішення завдань з розподілу повноважень та обов’язків суб’єктів взаємодії; організації спільної діяльності навчальних закладів та суб’єктів управління; власне діяльність загальноосвітнього та вищого навчальних закладів з реалізації визначених на попередньому етапі технології напрямків взаємодії: навчального, виховного, профорієнтаційного, науково-методичного та кадрового. Було розроблено „Положення про організацію навчально-виховного процесу в навчально-науковому комплексі „ЗНЗ – ВНЗ”, „Договір про співпрацю ЗНЗ та ВНЗ”, у яких визначено структуру управління комплексом (адміністративні та колегіальні органи управління), повноваження суб’єктів управління, порядок організації навчально-виховної роботи, умови створення та ліквідації комплексу. Як інноваційний елемент до моделі управління взаємодією загальноосвітнього та вищого навчального закладу було включено колегіальний суб’єкт управління „Рада директорів навчальних закладів”, що відповідає за забезпечення неперервного навчально-виховного процесу в ланці ЗНЗ – ВНЗ та реалізацію відповідних напрямків спільної діяльності. Для кожного конкретного напрямку було визначено форми й методи взаємодії, а також призначено відповідальних суб’єктів управління й безпосередніх виконавців.

Упродовж оцінно-коригувального етапу було діагностовано й проаналізовано ефективність управління взаємодією загальноосвітнього та вищого навчальних закладів, оцінено діяльність усіх підсистем навчальних закладів, простежено динаміку формування компетентностей випускника загальноосвітнього навчального закладу, усунуто недоліки в управлінні взаємодією загальноосвітнього та вищого навчальних закладів.

Ефективність управління взаємодією загальноосвітнього та вищого навчальних закладів забезпечували такі умови: узгодженість і координованість вертикальних (адміністративні суб’єкти управління) і горизонтальних (колегіальні суб’єкти управління) зв’язків; оперативність управлінського впливу на підсистеми навчальних закладів; своєчасність отримання управлінської інформації; прогнозованість результатів спільної діяльності суб’єктів управління.