СТАНОВЛЕННЯ ТА РОЗВИТОК ВИПРАВНО-ТРУДОВОГО ПРАВА ТА ЗАКОНОДАВСТВА УКРАЇНИ У ДРУГІЙ ПОЛОВИНІ ХХ СТОЛІТТЯ Автореферат

У вступі обґрунтовується актуальність обраної теми дисертації; визначено зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами; охарактеризовано мету, задачі, об’єкт, предмет і методи дослідження; розкрито наукову новизну та практичне значення одержаних результатів; наведено дані про їх апробацію та впровадження, а також щодо публікацій, структури роботи.

Розділ 1 “Історіографія, джерела та методологія дослідження” складається з трьох підрозділів.

У підрозділі 1.1 “Стан наукової розробки теми” систематизовано наукові теорії, що обґрунтовують юридичну суть виправно-трудового права, обумовленого історичним чинником його розвитку в умовах радянської командно-адміністративної системи другої половини ХХ століття і в перше десятиліття незалежної України.

У процесі ознайомлення з численною науковою літературою по проблемі, виконаною в радянський період і в сучасних умовах незалежності, виявлено відповідно дві тенденції оцінки виправно-трудового права в історії права другої половини ХХ – початку ХХІ століття. Перша – радянська: повна відповідність виправно-трудового права державно-суспільним потребам в умовах побудови розвинутого соціалістичного суспільства (найбільш відомі її виразники – вчені-юристи М. О. Бєляєв, М. О. Стручков, Ю. М. Ткачевський, Б. С. Утевський, Є. Г. Ширвіндт і ін.). Друга – сучасна: невідповідність виправно-трудового права у значній частині потребам демократичної і правової держави (Л. В. Багрій-Шахматов, І. Г. Богатирьов, О. М. Джужа, А. П. Закалюк, О. Г. Колб, В. А. Льовочкін, О. Б. Пташинський, Г. О. Радов, А. Х. Степанюк, О. Н. Ярмиш і ін.).

О. М. Джужа цілком логічно пов’язує науково-практичний інтерес умовного виокремлення тих чи інших компонентів кримінальної та кримінально-виконавчої політики з відповідним науковим трактуванням, із особливостями певних історичних періодів, виділяючи у них основні етапи, серед яких і досліджуваний нами період.

Відзначаючи загалом широкий спектр досліджень із зазначеної проблеми, слід, на нашу думку, вказати певну однобічність в її розробці, у якій нерідко переважає пошук негативних стереотипів чи навіть огульної критики радянського (як і колишнього російського монархічного) виправно-трудового права з політичних мотивів відмежування від усього “радянського”, замість об’єктивного визнання і наукового підтвердження того, що саме виправно-трудове право стало основою сучасного кримінально-виконавчого права.

Загалом історіографічний огляд, співставлення праць радянських і сучасних дослідників, їх критична оцінка дають змогу у комплексі розглянути досліджувані у дисертації проблеми і не допустити тих помилок, які мали місце в минулому. Висновки роботи сприятимуть об’єктивному визнанню значимості виправно-трудового права у вітчизняній пенітенціарній історії.

У підрозділі 1.2 “Джерельна база дослідження” проаналізовано основні види джерел, що слугували підґрунтям дисертаційної роботи, а саме: 1) директивні рішення державних і партійних органів у сфері виправно-трудової політики; 2) законодавчі і підзаконні нормативно-правові акти; 3) документальні публікації; 4) матеріали центральних і обласних державних архівів; 5) статистичні і довідникові видання; 6) мемуари; 7) періодична преса, в якій висвітлювались проблеми виправно-трудового права.

До основної частини джерельної бази відносяться Конституції СРСР 1936 і 1977 років, Конституції УРСР 1937 і 1978 років, Основи виправно-трудового законодавства Союзу РСР і союзних республік 1969 р. (далі – Основи), Виправно-трудовий кодекс УРСР 1970 р. та інші.

Вагомим підґрунтям роботи є нормативні акти МВС СРСР і УРСР, видані протягом 1956–1985 рр. Серед них: “Положення про виправно-трудові колонії і тюрми” (1961 р.), “Правила внутрішнього розпорядку виправно-трудових установ” (1977 р.) та ін., зокрема, документи режимного характеру ВТУ.

Окрему групу джерел складають опубліковані документи і матеріали. Серед них – “Систематичне зібрання діючого законодавства Української РСР (1975–1983 рр.)” – багатотомне видання (28 томів) законодавчих актів УРСР для службового користування, започатковане відповідно до постанови Ради Міністрів УРСР від 12.12.1972 р.; “Збірник нормативних документів і методичних рекомендацій з виправно-трудового права” (1981 р.); “Збірник нормативних актів з кримінально-виконавчого права України” і ін.

Значна частина документів знаходиться в Центральному державному архіві громадських об’єднань України (фонд 1. ЦК КП України), Центральному державному архіві вищих органів влади та управління України (фонд ІІ 288 – Прокуратура УРСР, у 5 томах), Держархівів Волинської і Рівненської областей.

Опрацювання матеріалів архівного походження, а також опублікованих документів, періодики, мемуарної літератури уможливило формування цілісної об’єктивної картини становлення і розвитку виправно-трудового права в радянський період української історії і тих якісних змін, які відбувалися у його змісті та в умовах реалізації на сучасному етапі розвитку українського суспільства.

У підрозділі 1.3 “Співвідношення понять виправно-трудове право та виправно-трудове законодавство” на основі сучасних вітчизняних і зарубіжних наукових підходів доведено необхідність розрізнення цих двох понять, які в українській юридичній літературі зазвичай ототожнюються. Основними аргументами про нетотожність вказаних понять слід вважати наступні: право існує окремо, незалежно від закону, і є первинним суспільним феноменом щодо закону, який є похідним від права. Як свідчить історико-правовий аналіз, право існувало вже тоді, коли закону ще не існувало. Отже право – це природне явище. Уже римські юристи розрізняли jus-право та lex-закон. У законі (законодавстві) право набуває лише державну офіційну форму.

На думку В. О. Навроцького, взаємодія цих понять визначається тим, що кримінальне право як галузь права є змістом положень, які становлять його предмет, а кримінальний закон – формою, у яких вони отримали юридичну обов’язковість. Співвідношення кримінального права та кримінального закону має розглядатися й під кутом аналізу таких співвідносних філософських категорій, як сутність і явище, необхідність і випадковість, можливість і дійсність. У кожній із названих пар цих категорій право відображається першою, а законодавство – другою.

Розрізнення аспектів права як загальнолюдської цінності та оцінка певних ситуацій з позицій національного законодавства чітко простежується в рішеннях Європейського суду з прав людини.

У цьому контексті виправно-трудове право слід розглядати і вивчати як нормативну систему, що включає норми позитивного (новоствореного) і природного (такого, що об’єктивно склалося в історичному процесі соціально-правового розвитку) права. У наукових дискусіях з цього приводу все більше вирізняється думка про те, що вивчати потрібно насамперед право, а не закони, віддаючи, таким чином, перевагу науковому осягненню загальних правових тенденцій.

Розділ 2 “Виправно-трудове право України та особливості його застосування у 1950–1960 рр.” складається з чотирьох підрозділів.

У підрозділі 2.1 “Політико-правові засади виправно-трудового права УРСР у перше повоєнне десятиліття” з позицій сучасних методологічних підходів проаналізовано політико-правові чинники, що визначили стратегію, основні завдання та напрямки державної політики у сфері виконання кримінальних покарань, форми та методи її реалізації засобами виправно-трудового права у перше повоєнне десятиліття. З’ясовано, що організаційні і політико-правові засади виправно-трудової системи УРСР у цей період визначалися особливостями суспільно-політичного й економічного життя радянського суспільства, головною з яких була монополія комуністичної партії на владу. На ділі це означало встановлення жорсткого тоталітарного режиму з одночасною персоналізацією влади і зміцненням позицій партійно-державної номенклатури.

Разом з тим, процес десталінізації започатковував ряд позитивних еволюційних змін і, в першу чергу, відновлення принципу соціалістичної законності в житті радянського суспільства та деякої лібералізації суспільно-політичного життя. В цих умовах для України, наприклад, стала можливою реабілітація жертв масових репресій, у тому числі й українських націоналістів. До 1957 р. було повернуто понад 65 тис. депортованих членів сімей, пов’язаних із націоналістичною діяльністю. Однак уже наприкінці 60 років цей процес фактично припинився.

Незаперечним є висновок про те, що в 50–60 роки режим та методи управління в усіх сферах суспільного життя, в тому числі і в галузі кримінальної, виправно-трудової політики фактично не змінилися, а лише видозмінилися і проявилися спочатку як процес десталінізації у часи М. Хрущова, а згодом повернення до неосталінізму Л. Брежнєва.

У підрозділі 2.2 “Основні засади відбування покарання за радянським виправно-трудовим правом” з’ясовано теоретико-концептуальне визначення цих та інших понять в контексті як колишнього кримінального та виправно-трудового права, так і сучасного кримінального та кримінально-виконавчого. Наукові дефініції радянської епохи у своїй більшості носили суб’єктивний характер, тобто займали світоглядну позицію, продиктовану основним постулатом політики КПРС про те, що “злочин, злочинність і комуністичне суспільство – об’єктивно не сумісні”, що крім заходів, які передбачають підвищення матеріального, культурного рівня і свідомості трудящих, потрібні заходи, спеціально спрямовані на цю боротьбу, особливо коли йшлося про злочини, що мали “політичне забарвлення”, або так звані “контрреволюційні злочини”. Така політична заангажованість у визначенні злочину і покарання була закріплена й на законодавчому рівні у Кримінальному, Кримінально-процесуальному і Виправно-трудовому кодексах.

Значний фактологічний матеріал, що розкриває зміст і сутність процесу злочин-покарання у 50–60 рр. ХХ ст., а це, зокрема, інформації, зосереджені у Ф.1 ЦДАГО України про введення в дію ст. 62 та 187 Кримінального кодексу УРСР, створення в КДБ спеціального V управління, правові документи, що уможливили застосування у судово-процесуальній практиці психіатрії в політичних цілях, дають підстави для висновку про те, що арсенал засобів впливу, залякування та політичної нейтралізації противників тоталітарного режиму був різноманітним та вельми ефективним.

У підрозділі 2.3 “Виправно-трудове законодавство та теоретико-методологічні особливості його творення” доведено, що прийняття в липні 1969 р. Основ виправно-трудового законодавства Союзу РСР і союзних республік, стало логічним результатом історичного розвитку виправно-трудового права, оскільки закладені в них численні прогресивні й реформаторські ідеї накопичувалися поступово, розроблялись у працях багатьох вітчизняних дослідників.

Основи, як це витікає із ст. 2, визначали принципи і встановлювали загальні положення виконання й відбування покарань, безпосередньо врегульовували порядок та умови виконання покарання та застосування заходів виправно-трудового впливу щодо осіб, засуджених до позбавлення волі, заслання, вислання і виправних робіт без позбавлення волі. Згідно припису ч. 1 ст. 2 Основ усе виправно-трудове законодавство повинно складатися з Основ та інших законів Союзу РСР, а також з виправно-трудових кодексів та інших законів союзних республік. Основи виконували подвійну функцію: визначали принципи, встановлювали загальні положення відбування усіх покарань і спеціально передбачали порядок й умови виконання та відбування покарань, пов’язаних з виправно-трудовим впливом.

Згідно ст. 19 Конституції СРСР загальносоюзні закони мали обов’язкову силу на території усієї союзної держави. Адже загальносоюзні закони практично застосовувались в союзних республіках. Обсяг республіканської специфіки був мінімальний. По суті загальносоюзний закон (у нашому випадку – Основи) був законом для кожної союзної республіки. І в цьому, на нашу думку, головна законодавча підвалина унітарної централізованої держави і, водночас, її вада, бо в цьому контексті ігнорувались головні конституційні принципи самостійності республіканських утворень, що врешті-решт стане однією із вагомих причин розпаду Союзу РСР і утворення незалежних держав.

У підрозділі 2.4 “Виправно-трудові установи та нормативно-правове закріплення їх діяльності” проаналізовано і узагальнено історичний досвід організаційно-правового забезпечення діяльності органів та установ виконання покарань (виправно-трудових установ – ВТУ) на предмет його можливого використання у процесі творення правової держави. Ця обставина вимагає комплексного розкриття поняття та змісту правового аспекту управління ВТУ – в предметному (статиці), функціональному (динаміці) і емоційному (у часі і просторі).

Найважливіші державні рішення з приводу ВТУ в досліджуваний період: з січня 1954 р. всі існуючі на той час установи виправно-трудової системи знову були повернені у підпорядкування МВС; 10.07.1954 р. Рада Міністрів СРСР затвердила Положення про виправно-трудові табори (ВТТ) та колонії МВС СРСР; у 1956 р. прийнято рішення про ліквідацію ВТТ як установ, що неспроможні виконати завдання виправлення та перевиховання засуджених. Відтоді основним видом ВТУ стали виправно-трудові колонії і тюрми; у 1961 р. в усіх республіках, в т. ч. і в УРСР, на підставі союзного Примірного положення про виправно-трудові колонії і тюрми союзних республік прийнято нове Положення про виправно-трудові колонії та тюрми МВС УРСР, яке передбачало створення таких установ 3-х видів: загального, посиленого та особливого режимів. У 1963 р. до цієї системи увійшли колонії-поселення і трудові колонії для неповнолітніх (загального та посиленого режимів). Така система ВТУ була закріплена в Основах виправно-трудового законодавства Союзу РСР і союзних республік 1969 р.

Дієвість і ефективність такої системи виконання покарань була підтверджена тривалим збереженням її основних визначень, закріплених у нормативно-правових актах, за винятком певних змін і доповнень, внесених радянським законодавством у 70–80 роках і, зокрема, законодавцями незалежної України у 90 роках ХХ та на поч. ХХІ ст. До сучасного КВК України увійшли з незначними змінами більшість положень Основної частини режимного характеру і правил установленого порядку відбування покарань.

Одночасно необхідно враховувати негативний досвід, який засвідчує про необхідність дієвих гарантій конституційних прав людини.

Розділ 3 “Розвиток виправно-трудового права та законодавства України у 70–90 рр. ХХ ст.” складається з чотирьох підрозділів.

У підрозділі 3.1 “Виправно-трудовий кодекс УРСР 1970 р. та нові умови виконання покарань” розглянуто сутність основних положень нового ВТК, затвердженого Законом ВР УРСР 23.12.1970 р., який набув чинності з 01.06.1971 р. та діяв на теренах УРСР, а потім і незалежної України аж до 31.12.2003 р. ВТК мав 8 розділів, які містили 23 глави (126 статей). Перший розділ визначав завдання та порядок застосування виправно-трудового законодавства. Другий – висвітлював загальні положення виконання покарань. Третій – врегульовував порядок та умови виконання покарань у виді позбавлення волі. Четвертий і п’ятий визначали порядок та умови виконання покарання у виді заслання та вислання. Шостий – порядок і умови виконання покарання у виді виправних робіт без позбавлення волі. Сьомий висвітлював підстави звільнення від відбування покарання та порядок допомоги і нагляд за такими особами. Норми восьмого розділу врегульовували питання участі громадськості в перевихованні засуджених.

Таким чином, ВТК УРСР 1970 р. охоплював правовим регулюванням практично усі сфери виконання покарань, позбавивши МВС колишньої правової прерогативи у такому регулюванні. Прийняття нового ВТК Української РСР мало прогресивне значення, оскільки більшість його статей орієнтували на індивідуальну роботу із засудженими, яка проводилася на основі вивчення особистості кожного із них, з врахуванням скоєного ним злочину, віку, професії та інших обставин, що характеризують засудженого, і поступово наближуючись до формування виправно-трудового законодавства на демократичних і гуманістичних засадах, притаманних українському праву в історичному контексті та кращим сучасним світовим стандартам.

У підрозділі 3.2 “Соціально-правовий статус засуджених за виправно-трудовим правом та законодавством УРСР і спроби його гуманізації” проведено наукову експертизу ст. 8 Основ виправно-трудового законодавства (ст. 8 ВТК УРСР), яка встановлює сутність правового становища осіб, які відбувають покарання у виді позбавлення волі, заслання, висилки і виправних робіт без позбавлення волі. Встановлено, що цей нормативний акт у порівнянні з попередніми був значно ґрунтовнішим і затребуваним. Підтвердженням тому такі концептуальні положення, які є актуальними і в сучасних умовах, а саме: засуджені користуються правами, встановленими для громадян СРСР, з обмеженнями, передбаченими законодавством для засуджених; покарання не веде до позбавлення засудженого радянського громадянства, а значить у процесі виконання покарання до засуджених необхідно підходити як до громадян СРСР; обмеження засуджених в правах не повинно виходити за межі, необхідні для виконання покарання, виправлення і перевиховання.

Приймаючи за похідне загальногромадянські права і обов’язки, тодішні законодавці прагнули у такий спосіб звести правове становище засудженого до кількісного зменшення його прав і свобод через фактичну неможливість користуватися під час виконання покарання усіма правами громадян і виконувати їх обов’язки. Досить проблемним було і питання гарантій правового статусу засуджених через збереження старих режимних установок у ВТУ.

Загалом виправно-трудове законодавство радянської доби з цих питань не відповідало принципу гуманізму, суперечило міжнародним нормам і стандартам. Лише в січні 1987 р. Президія ВР СРСР ратифікувала Конвенцію проти катувань і інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, поводження і покарання, підписану в Нью-Йорку від імені уряду СРСР 10.12.1985 р.

У підрозділі 3.3 “Законодавче закріплення праці як засобу виправлення і виховання засуджених” на основі сучасних принципів залучення до праці в місцях позбавлення волі, а саме: підпорядкування виробничої діяльності УВП реалізації одного з основних завдань – виправлення засуджених; обов’язковість праці поряд з виключенням примусової праці; поєднання праці з професійним навчанням, належна оплата праці; створення умов для праці відповідно до прийнятих на свободі; впровадження такої тривалості часу, що не є надмірною, проаналізовано становлення і розвиток правового регулювання праці засуджених до позбавлення волі в хронологічних межах, визначених предметом даного дослідження.

Сутність основних статей ВТК УРСР 1970 р. і, зокрема, ст. 49, у якій принципи праці засуджених оформлені у окрему правову норму, зводиться до того, що праця (труд) – головний компонент виправно-трудового права. У цьому контексті коментована стаття майже у незмінному вигляді увійшла до КВК України (ст. 118). Крім того, вона повністю співвідносна з ст. 23 Загальної декларації прав людини (1948 р.), яка передбачає, що кожна людина має право на працю, на справедливі і сприятливі умови праці, хоч з відомих причин згадка про це в радянській науковій літературі з’явилася лише в кінці 80 років.

У роботі наведені численні приклади високої продуктивності праці ув’язнених у ВТУ радянської доби. Тому в сучасних умовах слабкої фінансової підтримки даної галузі з боку держави є підстави говорити про відродження досвіду 70–80 років як із визначення загальнодержавних підходів до організації суспільно-корисної праці ув’язнених, шляхом внесення відповідних змін до ст. 118–122 КВК України в напрямку їх деталізації і розширення, в т. ч. і в авторській інтерпретації, так і повернення до кращих форм діяльності ВТУ в цьому напрямку у минулі десятиліття, що забезпечували їх стабільність і рентабельність, закріпивши це у Положенні про організацію праці засуджених, затвердженому Кабінетом Міністрів України або Міністерством юстиції України.

У підрозділі 3.4 “Удосконалення кримінально-виконавчого права та законодавства в умовах незалежної України” розглянуто і прокоментовано конкретні результати трансформації виправно-трудового права у кримінально-виконавче й створення відповідної галузі законодавства у 90 роках ХХ ст. Одним із головних пріоритетів реформування виправно-трудової системи та її правової основи на цьому етапі стало виведення в’язничної системи зі стану тотального адміністративно-командного управління. Починаючи з 1991 р. до ВТК України були внесені істотні зміни: виключено такі види покарань, як заслання і вислання; направлення у виправно-трудовий профілакторій; призупинено умовне звільнення засуджених з місць позбавлення волі з обов’язковим залученням до праці. Таким чином було зроблено перші суттєві кроки до гуманізації чинної політики держави у сфері виконання та відбування кримінальних покарань.

Конкретні напрямки реформування визначила Постанова КМ України від 11.07.1991 р. № 88 “Про затвердження основних напрямків реформування кримінально-виконавчої системи в Українській РСР”. Концепція реформ, викладена в 11 розділах, передбачала соціальну переорієнтацію виконання кримінальних покарань відповідно до потреб нового суспільно-політичного і соціально-економічного розвитку країни, вимог міжнародної спільноти, що стосуються дотримання прав людини, принципів законності, гуманізму, демократизму, справедливості, а також сучасної світової пенітенціарної доктрини. За підрахунками автора, лише упродовж 1991–1999 рр. було прийнято понад 30 законів України і близько 70 підзаконних актів, що регламентували практично всі найважливіші галузі сфери виконання покарань. Серед них: Указ ПВР України “Про внесення деяких змін у Виправно-трудовий кодекс України” (1991 р.), закони України: “Про внесення доповнень і змін у деякі законодавчі акти України” (1992 р.), “Про скасування покарань у виді заслання та висилки” (1992 р.), “Про адміністративний нагляд за особами, звільненими з місць позбавлення волі” (1994 р.), “Про застосування амністії в Україні” (1996 р.), Указ Президента України “Про утворення Державного департаменту України з питань виконання покарань” (1998 р.) і багато інших, які дозволили у необхідному обсязі забезпечити нормальне функціонування кримінально-виконавчої системи й підготували ґрунт для прийняття нового КВК України.

Головною подією цього періоду стало прийняття Конституції України – базового джерела і юридичної основи розвитку законодавства. Так, ст. 92 встановлює, що виключно законами України визначаються організація й діяльність органів і установ виконання покарань, тільки законом оголошується амністія і інші важливі питання, зокрема, права ув’язнених.

Водночас практика підтверджує, що чимало з прийнятих актів відзначаються непродуманістю, містять суперечливі положення, не відповідають сучасним потребам і міжнародним стандартам, через що й сама кримінально-виконавча система перебуває і до цього часу в стані безперервного реформування та радикальних змін. Автор вважає, що врахування історичного досвіду (позитивного і негативного) функціонування виправно-трудового права України упродовж попередніх десятиліть допоможе швидше привести її у відповідність з сучасними потребами історико-правового розвитку держави.