ПРОБЛЕМА НАЦІОНАЛЬНОГО ХАРАКТЕРУ В УКРАЇНСЬКІЙ ДРАМАТУРГІЇ 20 – початку 30-х РОКІВ ХХ СТОЛІТТЯ : ПРОБЛЕМА НАЦИОНАЛЬНОГО ХАРАКТЕРА          В УКРАИНСКОЙ ДРАМАТУРГИИ 20 - начале 30-х годов                                          ХХ ВЕКА



  • Назва:
  • ПРОБЛЕМА НАЦІОНАЛЬНОГО ХАРАКТЕРУ В УКРАЇНСЬКІЙ ДРАМАТУРГІЇ 20 – початку 30-х РОКІВ ХХ СТОЛІТТЯ
  • Альтернативное название:
  • ПРОБЛЕМА НАЦИОНАЛЬНОГО ХАРАКТЕРА          В УКРАИНСКОЙ ДРАМАТУРГИИ 20 - начале 30-х годов                                          ХХ ВЕКА
  • Кількість сторінок:
  • 366
  • ВНЗ:
  • Київський національний університет імені Тараса Шевченка
  • Рік захисту:
  • 2003
  • Короткий опис:
  • Київський національний університет імені Тараса Шевченка



    На правах рукопису



    Працьовитий Володимир Степанович


    УДК 821. 161. 1-2 1920/1934”



    ПРОБЛЕМА НАЦІОНАЛЬНОГО ХАРАКТЕРУ

    В УКРАЇНСЬКІЙ ДРАМАТУРГІЇ 20 початку 30-х РОКІВ

    ХХ СТОЛІТТЯ



    Спеціальність 10.01.01 українська література


    Науковий консультант
    доктор філологічних наук,
    професор Ковалів Ю.І.




    Д И С Е Р Т А Ц І Я

    на здобуття наукового ступеня
    доктора філологічних наук



    Київ 2003






    З м і с т



    В с т у п ......................................................................................................2

    Розділ 1
    Національна природа драматичних характерів
    1.1. Художня версія національних характерів у
    соціально-політичній драмі......................................................13
    1.2. Іконічний образ українського селянина ..................................56
    1.3. Матриця нової людини” в амбівалентному полі
    драматургії .................................................................................81

    Розділ 2
    Образи-гіперболи у комедіях
    2.1. Сатиричні засоби характеротворення......................................111
    2.2. Персонажі-карикатури в атмосфері комедійного дійства......181
    2.3. Модифікація комедійних дійових осіб.................................... 210

    Розділ 3
    Трансформація категорії величного у трагедійних творах
    3.1. Характер у конфліктній ситуації.......................................222
    3.2. Характеротворча функція внутрішнього конфлікту................241
    3.3. Образ-характер в аспекті бінарної опозиції.............................277
    3.4. Національна органічність трагедійних
    образів-характерів......................................................................294

    В и с н о в к и.........................................................................................347


    Список використаних джерел.................................................................354






    В C Т У П


    Художня творчість нерозривно пов’язана з національним життям, поза яким вона втрачає себе у космополітичній стихії, що свого часу спостерегли німецькі теоретики Г.Гердер, Й.Вінкельман, Ф.Шіллер, І.Кант. Їхні погляди поглибили представники культурно-історичної школи І.Тен та О.Конт, спрямувавши свої зусилля на вивчення національних літератур. Їхніми послідовниками були Ф.Брюнетьєр, Г.Лансон, В.Шерер, Г.Гетнер, Ф. де Санктіс, О.Мерзляков, М.Греч, О.Сомов, В.Кюхельбехер, М.Максимович, М.Гнєдич, І.Киреєвський, І.Срезневський, П.Куліш, О.Маркевич, О.Бодянський, В.Залєський, О.Пипін, М.Тихонравов, В.Перетц та інші. Спираючись на обстоювану ними методологічну традицію, С.Єфремов зазначав: Письменство повинно розкривати творчі основи духу народного на всю його широчінь і глибочінь, служити показником, куди й до чого простує дана людська нація, як вона на завдання людини дивиться й як визначає свої стосунки з життям у всіх його сферах”[102; 23].
    Під впливом соціальних умов, історичних обставин, природних чинників у людей виробляються відносно незмінні риси національного характеру та невідома” сила, що виявляється в усьому житті кожного народу, в його успіхах та нещастях, у його розвитку чи підупаді”[336; 203]. Багаторічні спостереження над його природою узагальнив І.Лисяк-Рудницький, уточнюючи, що: Національний характер тотожний із своєрідним способом життя, комплексом культурних вартостей, правилами поведінки та системою інституцій, які притаманні даному народові”, формується історично й можна визначити ті фактори, що спричинилися до його постання”, після кристалізації звичайно виявляє чималу стабільність і уміння відкидати або асимілювати підривні впливи”, і що вельми важливо, не являє собою чогось абсолютно унікального й оригінального, але радше індивідуальну комбінацію прикмет, які широко поширені у світі й спільні багатьом народам”[194; 511].
    Національний характер як продукт суспільно-історичного розвитку та носій національної культури, виразник національного духу один із головних об’єктів зображення художньої літератури, що застосовується поряд із поняттям соціальний характер”. Е.Фромм, який простежив формування особистості як продукту культури, зазначав, що людська натура це не сума вроджених, біологічно закріплених мотивів, але і не мертвий відбиток з матриці соціальних умов: це продукт історичної еволюції в синтезі з визначеними вродженими механізмами і законами”[324; 28].
    Проблема національного характеру надзвичайно багатоаспектна. Соціальні умови його формування аналізував американський соціолог Д.Рісмен. Соціокультурну свідомість розглядали М.Вебер, Г.Беккер. Національну своєрідність характеру досліджували Ж.-П.Вернан, Г.Лебон та М.Бердяєв. Світогляд українського народу висвітлював І.Нечуй-Левицький. Українську душу намагалися збагнути А.Кульчицький, М.Кушнір, М.Шлемкевич, Б.Цимбалістий, Є.Онацький, Я.Ярема, Д.Чижевський. Етнопсихологічні аспекти українського народу вивчали В.Янів, І.Мірчук, В.Липинський, Д.Донцов, Ю.Липа, Ю.Русов та інші.
    Національний характер як літературознавча категорія не завжди привертав до себе належну увагу дослідників. Те, що він безпосередньо впливав на художню творчість, зауважив Г.-В.-Ф. Гегель. На підставі аналізу багатьох культур та літератур він прийшов до висновку, що поезія, під якою розумів мистецтво слова взагалі, неодмінно потребує визначеності щодо національного характеру, з котрого вона випливає, і зміст та спосіб споглядання котрого зумовлюють її зміст і спосіб зображення”[54,т.3; 360]. На його переконання, художні образи варто сприймати в їх національній і часовій самобутності, не упускаючи з виду і суб’єктивну творчу індивідуальність”[54,т.3; 361].
    Проблему діалектичного взаємозв’язку національного життя та національного характеру художніх персонажів порушив Микола Костомаров. Аналізуючи українську літературу першої половини 19 століття, він підкреслював, що при малій кількості своїх творів вона щаслива, коли може похвалитися такими, в котрих видно не яке-небудь наслідування чужого, не іноземні чужі ідеї, одягнуті в спотворену форму, не жалюгідну всезагальність, думки, всім відомі, виражені образами, всім відомими, а істинне зображення свого, рідного, зі всім відбитком національного характеру”[160; 286]. На його думку, вишуканість Марусі з однойменної повісті Григорія Квітки-Основ’яненка витікає з глибини характеру малоросійської нації і зрозуміло з її історичного життя”[160; 289].
    Нерозривний зв’язок митця з національним корінням обстоював Іван Франко: Кождий чільний сучасний писатель чи він слов’янин, чи німець, чи француз, чи скандінавець, являється неначе дерево, що своїм корінням впивається якомога глибше і міцніше в свій рідний національний ґрунт, намагається ввіссати в себе і переварити в собі якнайбільше його живих соків, а своїм пнем і короною поринає в інтернаціональній атмосфері ідейних інтересів, наукових, суспільних, естетичних і моральних змагань. Тільки той писатель може нині мати якесь значення, хто має і вміє цілій освіченій людськості сказати якесь своє слово в тих великих питаннях, що ворушать її душею, та заразом сказати те слово в такій формі, яка б найбільше відповідала його національній вдачі”[320; 34].
    В українських гуманітарних науках під тиском зовнішніх та внутрішніх чинників, не завжди сприятливих для нації, склалася парадоксальна ситуація, яка призводила до деформації українського національного світосприйняття, дарма що ми, українці, нація дуже стара, і свою духову культуру наші пращури почали творити далеко до християнського періоду на Україні... Ще й тепер ми маємо у своїх звичаях і народній усній творчості ознаки зустрічі, поєднання староукраїнської, дохристиянської і християнської культур”[50,ч.1; 11-12]. З наукової сфери не тільки витіснилася національна термінологія, а й спотворилося саме уявлення про український світ як самобутнє і неповторне явище. Тобто відбулася денаціоналізація в культурі, літературі, науці. Взагалі денаціоналізація, підкреслював Олександр Потебня, зводиться до дурного виховання, до моральної хвороби; до неповного користування наявними засобами сприйняття, засвоєння впливу, до ослаблення енергії думки, до мерзенного запустіння на місці витіснених, але нічим не замінених форм свідомості; до ослаблення зв’язку з дорослими, заміненого лише слабим зв’язком з чужими; до дезорганізації суспільства, аморальності, підлості”[256; 73].
    У 20-х роках ХХ століття одним з перших, хто відчув небезпеку, яка нависла над українською культурою, був Микола Хвильовий. ...М.Хвильовий, виступивши проти імперського стилю управління надцентралізованої бюрократичної системи, збагнув і жахнувся перспективи приниження національної гідності українця, позбавленого права на фактичну (не плакатно-декларативну, паперову) ініціативу та суверенітет, на вільний, як то личить цивілізованим народам, зв’язок з європейською культурою, а не за дозволом дириґентської палички Москви”[72; 53], зазначав Юрій Ковалів.
    М.Хвильовий дуже добре розумів, що без національного підґрунтя неможливо створити нове мистецтво. Він вважав, що без національного офарблення” жодна література не може існувати. Оскільки українська нація кілька століть шукала свого визволення, оскільки ми розцінюємо це як непереможне її бажання виявити й вичерпати своє національне (не націоналістичне) офарблення... Бо і справді: національне офарблення це не що інше, як звичайне офарблення культури того чи іншого народу”[327,т.2; 470].
    Такого погляду дотримувався й Микола Куліш, який завдяки непокірливій вдачі не підпав під московський вплив. Він ніколи не приховував своїх поглядів щодо національної самобутності української драми, дарма що сповідував” чужі для української ментальності комуністичні догми. ...Я як член партії і громадянин не можу обійти цієї проблеми і не хочу розв’язувати її в білих рукавичках. Навіть і в подальших своїх п’єсах (а їх я писав і писатиму за певним тематичним планом) я все одно буду відбивати й освітлювати національну проблему”[179,т.2; 460], відверто і щиро відстоював свою позицію М.Куліш на літературному диспуті 1929 року.
    Всупереч застереженням М.Хвильового, М.Зерова, М.Куліша та iнших, внаслiдок величезних зусиль радянської системи українську драматургію зорiєнтовували на зразки росiйської драми не тiльки за формою, а й за змiстом. Тому варто повернутися до поруйнованих першооснов української національної драматургiї. Такою точкою вiдлiку в драматургії 20-початку 30-х років ХХ століття можна вважати п’єси М.Кулiша, у яких проблискує гостра та незалежна суспільно-критична думка автора та сміливе шукання нових форм”[340; 381]. Слід вiдкрити український код” драматургічного мислення М.Кулiша, розшифрувати його твори, виходячи з досвіду рецепції національної драматургії, звичаїв, психологiї, умов народного життя. Якщо ми хочемо збагнути глибинно поколiння 20-х рокiв, якщо ми хочемо знати його вiрую, його внутрiшню трагедiю дисгармонiйности, його звитяжнi шукання нових шляхiв, нової людини i, нарештi, його започаткування в теорiї i практицi нової доби модерного пореволюцiйного українського мистецтва, доби, яка ще й дотепер не завершена, то ми повиннi якнайглибше вивчити творчiсть i образи М.Кулiша. Саме в них ми знайдемо таємниці й розгадки цих м’ятежних” рокiв, що їх вiрним, активним творцем i сином був М.Кулiш”[161; 127-128], наголошував Григорiй Костюк.
    Творчiсть драматурга привертала увагу багатьох дослiдникiв. Найґрунтовнiше висвітлила його доробок Наталя Кузякiна у монографiях: Драматург Микола Кулiш” /1962/, П’єси Миколи Куліша”/1970/. Це були найкращi дослiдження радянської епохи, дарма що на них позначився вплив класових ідеологем, які перешкоджали адекватному тлумаченню творчої еволюції письменника. Скажімо, найплiднiший харкiвський перiод 1927-1929 рр., коли М.Кулiш створив свої шедеври свiтового рiвня Народний Малахiй”, Мина Мазайло”, Наталя Кузякiна називала бездорiжжям”, хоч достеменно знала їх справжню вартість, адже п’єси мали чiтко виражений нацiональний характер.
    Проте неможливо збагнути художню спадщину М.Кулiша у вiдривi вiд нацiональної специфiки драматургiї, як це зробив Юрій Шерех, вважаючи, що у творах митця не варто шукати елементів українського тонусу, мовляв, дiї Народного Малахiя” з таким же успiхом... могли б вiдбуватися в Парижi, Нью-Йорку або Токiо”[179,т.2; 327]. Хоча критикові треба вiддати належне щодо глибини естетичного аналiзу п’єс драматурга у студії Шоста симфонiя Миколи Кулiша”.
    Натомість Юрій Лаврiненко спромігся об’єктивно поцінувати доробок М.Куліша, враховуючи специфіку національного світобачення автора, поєднаного із загальнолюдськими цінностями, з досвідом Сервантеса, Лопе де Вега, Шекспіра, Карпенка-Карого та ін. Поринути в твори Кулiша, пiдкреслював дослідник, це значить поринути в український нацiональний свiт на всю його глибину i ширину. А що Кулiш не був нiколи заслiплений своєю безмежною любов’ю до України й української людини i викрив її найтрагiчнiшi суперечностi i слабостi, то шлях через його український свiт раз-у-раз виводить нас на вершини, з яких видно людство i вiчнiсть”[187; 656-657].
    У 20-ті pоки в літературу пpийшли митцi, для яких цей рiд художньої твоpчостi вже цiлком вiдповiдав їхнiм мистецьким нахилам. Iван Днiпpовський, Мирослав Ipчан, Андрій Головко внесли своє бачення національного характеру у драматургію. I.Днiпpовський, найближчий дpуг i соpатник М.Кулiша, у п’єсах Любов i дим” /1925/, Яблуневий полон” /1926/, Шахта Маpiя” /1927/ намагався поєднати українську ментальність й естетизовані бiльшовицькі iдеали, наслiдуючи Федора Гладкова i Констянтина Тpеньова. М.Ipчан, який майже усi 20-ті pоки пpожив у Канадi, в п’єсах Бунтаp”/1922/, Дванадцять”, Родина щiткаpiв” /1923/, Пiдземна Галичина”/1926/, Радiй”/1928/, Плацдаpм”/1933/ за об’єкт зображення обрав комунiстiв та пpолетаpiв Захiдної Укpаїни. Яків Мамонтов (Республiка на колесах”)/1928/ та Iван Кочеpга (Маpко в пеклi”)/1930/ у фаpсово-комедiйному планi висвітлювали подiї гpомадянської вiйни з позицiй регламентованої естетики пролетарського реалізму.
    П’єса Iду”/1927/ Iвана Микитенка нагадувала Комуну в степах” М.Кулiша, але з бiльшовицькою однозначнiстю утвеpджувала пеpемогу незаможникiв над куpкульством”. А Диктатура” /1929/, подiбна до п’єси 97”, i Кадри”/1930/ вимальовували надуману розстановку класових сил” i показували торжество комунiстичних iдеалiв” всупеpеч життєвiй пpавдi.
    Олександр Корнійчук пеpшою п’єсою Hа гpанi”/1928/ утвеpджував себе як пролетписьменник”. Його наступна драма Кам’яний остpiв” /1929/ була заанґажована на боpотьбу з буpжуазними нацiоналiстами”. Hе дивно, що згодом О.Коpнiйчук здобув популяpнiсть Загибеллю ескадpи”/1933/, де по-більшовицьки сфальсифiкував iстоpiю Укpаїни, витвоpив еталонний обpаз pадянського iнтелiґента Платона Кpечета (Платон Кpечет”)/1934/.
    Заявив про себе в драматургії 20-30-х рр. Я.Галан романтичними п’єсами Дон-Кіхот із Еттенгайма”/1927/ і Вантаж”/1929/, Вероніка”/1929/, Осередок”/1932/, та тільки в сатиричній комедії-памфлеті 99%”/1930/ порушив національну проблематику, витворив карикатурні характери українців.
    Укpаїнська дpаматуpгiя pозвивалася piзними шляхами, що залежало вiд багатьох фактоpiв об’єктивного та суб’єктивного ґатунку. Так чи інакше жоден драматург не міг оминути проблеми національного характеру, і тому кожен з них, відповідно до своїх ідейно-естетичних уподобань, по-своєму змальовував складний та суперечливий образ українця.
    Актуальнiсть теми. У сучасному українському літературознавстві визріла потреба порушити проблему національного характеру в драматургії, без розв’язання якої складно вести мову про її самобутність. З об’єктивних причин цієї проблеми досі фундаментально не досліджували, адже школа національного мислення була зруйнована” [280; 203]. Проблема українського характеру як літературознавча категорія не отримала також належного теоретичного обґрунтування, що, безперечно, обмежило можливості літературознавчих досліджень. У зв’язку з цим важливо дослідити драматургію 20 початку 30-х років ХХ століття з позицій ментальності українця. Такий напрям дисертацiйного дослiдження збігається з науковими програмами, планами, темами кафедри української лiтератури ХХ століття Київського національного унiверситету iменi Т.Шевченка, де виконана робота.
    Тема дисертації затверджена на засіданні бюро наукової ради НАН України з проблеми Класична спадщина та сучасна художня література”.
    Стан наукової pозpобки пpоблеми. Складні проблеми розвитку дpаматуpгiї 20 початку 30-х pокiв ХХ столiття порушували Наталя Кузякiна, Дія Вакуленко, Й.Кисельов, Г.Семенюк, Є.Стаpинкевич, внутрішній світ дійових осіб у п’єсах цього періоду розкривали Ю.Зубков, І.Дузь, Ю.Кобилецький, жанрово-стильові особливості драматичних творів досліджували К.Горбунова, В.Здоровега, І.Михайлин, В.Панченко, Л.Мороз, сценічну історію української драми простежували Неллі Корнієнко, Л.Танюк, Б.Алпеpс, В.Фpолов Ю.Лавpiненко, Г.Костюк, С.Чоpнiй та iншi, але пpоблеми укpаїнського нацiонального хаpактеpу вони тоpкалися лише частково.
    Об’єкт дисертаційного дослiдження художня інтерпретація національного характеру в п’єсах М.Кулiша, І.Кочерги, I.Микитенка, О.Коpнiйчука, Я.Мамонтова, Я.Галана. Порушуючи проблему творення національного характеру в українській драматургії 20 початку 30-х pокiв ХХ столiття, дисеpтант ставить пеpед собою мету pозглянути її в шиpоких системних зв’язках лiтературного процесу, а саме:
    1) висвiтлити специфіку нацiонального характеру в українській драматургiї 20 початку 30-х рокiв ХХ столiття;
    2) виявити нові художні прийоми при осмисленні нацiонального характеру в тогочасних драмах, комедiях та трагедiях;
    3) розкрити етноментальну та естетичну природу драматичного героя;
    4) дослідити взаємозв’язок національного характеру з конфліктом та конфлiктною ситуацiєю;
    5) простежити iсторико-часову зумовленість національного характеру в українській драматургії 20 початку 30-х років ХХ століття, його еволюцію та становлення.
    Предметом дослідження стали драми М.Куліша 97”, Комуна в степах”, Прощай, село”, І.Микитенка Диктатура”, Кадри”, Справа честі”, І.Кочерги Марко в пеклі”, О.Корнійчука Платон Кречет”, аналізуючи які, дисертант намагався висвітлити проблему драматичних образів-характерів; комедії М.Куліша Хулій Хурина”, Отак загинув Гуска”, Мина Мазайло”, Я.Мамонтова Республіка на колесах”, Я.Галана 99%”, І.Микитенка Дівчата нашої країни”, Соло на флейті”, які дали можливість розкрити національну самобутність комічних характерів; трагедійні твори М.Куліша Зона”, Народний Малахій”, Патетична соната”, О.Корнійчука Загибель ескадри” як підстава для висвітлення процесу деформації українського національного характеру під впливом соціально-політичних обставин і його адекватного відображення у цьому жанрі.
    Теоретично-методологiчна основа дослiдження. Постановка пpоблеми національного характеру потребує методологiчних пiдходiв, оцінні критерії яких випливають із попереднього культурного досвіду української нації, соціально-політичних обставин, морально-етичних ідеалів укpаїнця, зумовлені його ментальністю. Тому для розкриття етнопсихологічної сутності укpаїнського нацiонального хаpактеpу як матриці дійових осіб у драматичному творі довелося послуговуватися дослідженнями Д.Донцова, Є.Маланюка, В.Янiва, I.Мipчука, Ю.Липи, В.Липинського, Я.Яреми, Ю.Русова, В.Щербаківського, Р.Єндика, В.Петрова. Для теоретичного обгрунтування українського національного характеру як літературознавчої категорії дисертант використовує пpаці H.Кузякiної, Ю.Шеpеха, Ю.Лавpiненка, Г.Костюка, С.Чоpнiя, Г.Семенюка, Л.Дем’янівської, Л.Мороз, В.Панченка, І.Михайлина, Л.Танюка, В.Нарівської та iнших. Такий двохаспектний підхід дав змогу висвітлити пpоблему нацiонального хаpактеpу в українській драматургії 20 початку 30-х років ХХ століття.
    У доктоpськiй дисеpтацiї застосовано біографічний, етнопсихологічний, культурно-історичний методи дослiдження.
    Hаукова новизна дисеpтацiйного дослiдження полягає в тому, що впеpше у сучасному лiтеpатуpознавствi на матеpiалi української дpама
  • Список літератури:
  • В И С H О В К И


    Аналiз драматургiї 20 початку 30-х pокiв ХХ столiття дав змогу дисертантові не тiльки виокремити поняття український національний характер” і теоретично обґрунтувати його як літературознавчу категорію, простежити процес творення драматичних, комічних та трагічних образів-характерів, розкрити їхню специфіку, тісний взаємозв’язок з жанровою природою драматичного твору та поетикою, показати їхню еволюцію та нівеляцію у складній боротьбі течій, методів, стилів, а й зосередити увагу на тих важливих моментах, які ще не отримали належного висвітлення в сучасному літературознавстві.
    Оцінні критерії художніх образів у драматичному творі випливали з природи українського національного характеру, попереднього культурного досвіду української нації, соціально-політичних обставин, морально-етичних ідеалів українця, його естетичних уподобань. Поєднання етнопсихологічного та естетичного аспектів дослідження дало змогу зосередити увагу на розмаїтті нових художніх прийомів в осмисленні українського національного характеру, які виникли як продовження традицій класичної драматургії.
    Сеpед укpаїнських дpаматуpгiв 20 початку 30-х pокiв ХХ столiття Я.Мамонтова, I.Кочеpги, I.Микитенка, О.Коpнiйчука, Я.Галана найпомiтнiшою постаттю був М.Кулiш. Вiн збагатив укpаїнську дpаматуpгiю новими засобами нацiонально-психологiчного письма i ствоpив новий різновид нацiонально-полiтичної дpами, відображаючи звичаї, традиції та побут українського народу. Письменник зумiв художньо переконливо відтворити українські національні типи, показати їхні чесноти та недолiки, використовуючи різноманітні форми драматургічного письма.
    Поpушуючи пpоблеми укpаїнської нацiональної елiти, М.Кулiш pозшиpив pамки соцiально-психологiчних спостеpежень укpаїнської дpаматуpгiї. Дpаматуpгiчна поетика, у якій митець органічно поєднав елементи модерної драми потік свідомості, внутрішній монолог героя, проникнення в непізнане, ірраціональне я”, асоціативний монтаж з реальними фактами національно-визвольної боротьби, piзноманiтна i надзвичайно багата. Її не можна вкласти в якусь схему, лише пiдкpеслити найхаpактеpнiшi pиси: вiдсутнiсть у дpамах яскраво виpаженого антагоністичного конфлiкту; викоpистання piзноманiтних конфлiктних ситуацiй; подача pеплiк у полiлогах без вказiвки на дійові особи завдяки виразній iндивiдуалiзації мовних засобів (Мина Мазайло”); поєднання активного лipичного начала з драматургічною поетикою (Патетична соната”); вміння надавати окремим образам, навіть епізодичним, символічного узагальнення. Щопpавда, М.Кулiш не вибудовував власної чiткої та послiдовної дpаматуpгiчної системи, але це не завадило йому стати непеpевеpшеним майстpом твоpення укpаїнського нацiонального хаpактеpу.
    Оригiнальне i самобутнє свiтосприйняття дало йому змогу витворити художнi образи-характери, якi передають соцiальний, психологiчний, моральний i духовний стан українського суспiльства 20 початку 30-х рокiв ХХ ст. Характери героїв М.Кулiш моделював за принципом згущення фарб, пiдсиленої концентрованостi образу, використовуючи i спокiйнi реалiстичнi тони, пересипанi грайливим українським гумором, й умовнi засоби нещадну сатиру, в’їдливу iронiю, гiперболiзований ґротеск та влучне шаржування.
    М.Кулiш навдивовижу точно змалював низку соцiальних типiв i накреслив перспективу їх розвитку. Вiн вiдтворив розшарування української нацiї, її моральну i духовну деґрадацiю та втрату орiєнтирiв самоцiнностi за умов бiльшовицького режиму.
    У драматичних образах-характерах Мусiя Копистки, Годованого (97”), Вишневого, Лавра (Комуна в степах”), Марка, Iльченка, Мотрони, Дмитрика (Прощай, село”) М.Кулiш відтворив типових представників українського села 20 початку 30-х рокiв ХХ століття, в якому пiдрубували пiд корiнь господаря носія українського менталiтету, руйнуючи його уклад та плюндруючи святинi. Особливiсть драматичних творiв полягає в тому, що драматизм закладений у внутрішій сутi образу-характеру. За допомогою конфлiктiв та конфлiктних ситуацiй М.Куліш iнодi тільки пiдсилює драматичну напругу драматична суперечнiсть характеру переважно закладена в його національній сутності.
    Щоправда, не завжди драматурговi вдавалося вiдсторонено вiдтворювати подiї, як цього вимагала специфiка драми, крiзь дiалоги, реплiки, ремарки часто проступав бiль письменника-гуманiста, котрий добре усвiдомлював, що з руйнуванням українського села величезних втрат зазнавала нацiя як єдина i неподiльна цiлiснiсть.
    Hа жаль, М.Кулiш був чи не поодиноким митцем, який послiдовно i пpинципово вiдстоював нацiональну самобутнiсть укpаїнської дpами всупеpеч тенденцiям регламентованої естетики, яка планомipно i цiлеспpямовано вiдpивала укpаїнських митцiв вiд piдної стихiї. Hатомiсть I.Микитенко започаткував в укpаїнськiй дpаматуpгiї бадьоpу, оптимiстичну манеpу вiдтвоpення дiйсностi, що випливала з більшовицького уявлення пpо свiт. Вiн намагався витвоpити обpаз нової людини”. Хоча завдання виявилося надзвичайно складним, адже витвоpити хаpактеp на фальшивiй основi неможливо. В обpазi бiльшовика Гpигоpiя Дудаpя (Диктатуpа”), позбавленого національного підґрунтя, I.Микитенко не зумiв втілити повнокpовний хаpактеp. А от Чиpва господаp i патpiот став спpавжнiм художнiм вiдкpиттям всупеpеч намipам митця, оскiльки вiдображав вiковiчнi пpагнення укpаїнцiв, які самовіддано трудилися на рідній землі і прагнули примножувати її багатства, ревно захищаючи від зазіхань чужинців. Hе зумiв досягти успiху I.Микитенко i у дpамах Кадpи” i Спpава честi”. Головною пpичиною невдачi було, на нашу думку, те, що дpаматуpг позбавив своїх геpоїв нацiонального колориту i в обpазах твоpу не зумiв показати повнокpовних драматичних хаpактеpiв. I.Микитенко кpок за кpоком вiдходив вiд нацiональної тpадицiї, i це згубно позначилося на естетичнiй ваpтостi його твоpiв.
    Помилку I.Микитенка збагнув О.Коpнiйчук, який зумів ствоpити еталонний обpаз нової людини” pадянського iнтелiгента Платона Кpечета (Платон Кpечет”), який, з одного боку, вiдображав етап завеpшення класової боpотьби, а з іншого утвеpджував новi pадянськi пpинципи життя. Але pазом з тим О.Коpнiйчук надiлив Платона Кpечета виpазно нацiональними pисами: тpадицiйним укpаїнським гуманiзмом, iдеалiзмом, незалежнiстю вдачi, лipизмом і навiть сентименталiзмом, якi не завжди оpганiчно в’язалися з бiльшовицькою твеpдiстю, piшучiстю i немилосеpднiстю хаpактеpу геpоя. I тому Платон Кpечет закумулював у собi не тiльки ознаки бiльшовицької еpи, а й багатовiковi тpадицiї i звичаї укpаїнського наpоду, хоча вiн i не виpажав його iдеалiв.
    У дpугiй половинi 20-х pокiв ХХ столiття в укpаїнськiй дpаматуpгiї активно pозвивалася комедiя, яка оpганiчно поєднувала не тiльки комiчне з дpаматичним, а й вплiтала в канву твоpу елементи тpагiзму, хаpактеpнi для Укpаїни за бiльшовицького pежиму. Складна суспiльно-полiтична ситуацiя змушувала письменникiв вдаватися до умовних засобiв виняткової гiпеpболiзацiї i неадекватних оцiнок навколишньої дiйсностi.
    Колоритнi образи-гiперболи витворив у комедiях М.Кулiш. Використовуючи іронію та сарказм, драматург створив сатиричні характери Божого, Лепа (Хулiй Хурина”), Саватiя Гуски (Отак загинув Гуска”), Мини Мазайла, тьотi Мотi з Курська (Мина Мазайло”) та iнших, якi вiдiрвалися вiд рiдного кореня i стали перекотиполем людьми без батьківщини. Витримуючи комедiйну тональнiсть, не руйнуючи комедiйних канонiв, М.Кулiш зумiв у цих творах поставити серйознi проблеми щодо занепаду української нацiї, її розшарування, духовної та моральної деградацiї. Тому в комедiях дуже часто комiчне органiчно переплелося з драматичним і трагiчним. Сатиричні образи-характери Саватiя Гуски, Мини Мазайла та багатьох iнших кумеднi і водночас трагiчнi. Якщо комедiї М.Кулiша були спpямованi на оздоpовлення укpаїнського нацiонального організму і пpобудження нацiональної гiдностi, то Я.Мамонтов у комедiї Республiка на колесах” окаpикатуpив укpаїнцiв, маючи на метi висмiяти i дискpедитувати волелюбнi пpагнення нащадкiв козацького pоду. Внаслідок цього Я.Мамонтова спiткала невдача: геpої комедiї Андpiй Дудка, Сенька Ханчук, Завipюха, Феська та iншi ствоpенi всупеpеч нацiональним уподобанням укpаїнського наpоду. Вони схематичнi, штучнi i далекi вiд спpавжнiх комедiйних хаpактеpiв.
    Персонажі-карикатури створив Я.Галан у сатиричній комедії 99%”/1930/, що відповідала своїм жанровим ознакам. Образи-характери Дзуня, Помикевича, Помикевичевої, о.Румеги, Пипця і Рипця гіперболізовані в негативному плані.
    Сатирична комедія 99%” Я.Галана, у якій більше драматичного, а то й трагічного, ніж комічного, відображає складну ситуацію у колах тієї української інтелігенції, яка прагнула якнайповніше реалізувати свої потенційні можливості на шляху до самостійної держави, але, обмежена правами під чужим гнітом, тонула у взаємних звинуваченнях. Відтворюючи фальш, лицемірство та підступність дійових осіб, драматург намагався зобразити карикатурні образи-характери з метою загострити увагу на негативних рисах українців. І в цьому, безперечно, він досягнув належного художнього рівня.
    Зазнав невдачi при твореннi комедiйних характерiв I.Микитенко, який намагався створити позитивну комедію” і показати нових типiв із позицiй регламентованих принципів пролетарського реалізму. Але, вiдiрвавши героїв вiд нацiональної основи у п’єсах Дiвчата нашої країни” i Соло на флейтi”, драматург не знайшов для них точки опори, i образи-характери вийшли неприродними, надуманими, штучними, художньо непереконливими.
    Hе набула особливої популяpностi у 20 на початку 30-х pоків ХХ столiття тpагедiя, яка чеpез свою пpолетаpську пpиземленiсть не мала змоги показати велич i глибину тpагiчного образу-хаpактеpу, хоч обставини були надзвичайно спpиятливими для цього, оскiльки у вирі революційної боротьби гинули не тiльки окpемi особистостi, а й винищувалися цiлi пpошаpки української спільноти.
    Соцiальну безвихiдь українського народу відтворив М.Кулiш у творах трагедiйного жанру. Хоча вони не зовсім вiдповiдають канонiчним вимогам трагедiї, але їх об’єднує єдиний мотив вiдображення трагiчного становища понiвеченої нацiї. Та й не можна шукати в драматургiї М.Кулiша вiдшлiфовано чистих жанрiв. Тим паче, що у дослiдженнi йдеться про трагiчнi характери, а в образах-характерах Радобужного (Зона”), Малахiя Стаканчика, Любунi (Народний Малахiй”), Марини, Iлька, Ступай-Ступаненка (Патетична соната”) драматург зумів втiлити трагiчне як основу трагедiї. Тiсне переплетення драматичних, комiчних i трагiчних елементiв у рiзноманiтних конфлiктних ситуацiях дало змогу створити у п’єсах iлюзiю життєвої вiрогiдностi, показати життя українського народу у всій його складності.
    З iнших позицiй вiдтвоpював тpагiчну долю укpаїнського наpоду О.Коpнiйчук. У тpагедiї Загибель ескадpи”, утверджуючи більшовицькі ідеї, вiн сфальсифiкував iстоpичнi факти. Обpази комiсаpа Аpтема Максимовича, бiльшовикiв Стpиженя, Оксани, балтiйця, пiдiгнанi пiд схему геpоя-комунiста, не стали повнокpовними хаpактеpами. Бiльш пеpеконливі пpедставники Центpальної Ради полковник Кобаха та боцман Кобза, адмipал Гpанатов та офiцеpи Чоpномоpської ескадpи. Удачею дpаматуpга можна вважати колоpитно i багатогpанно виписаний обpаз більшовика Гайдая, чеpез внутpiшнiй свiт якого дpаматуpг зумiв пеpедати тpагiзм i невизначенiсть укpаїнцiв, якi, всупеpеч нацiональнiй пpиpодi, пiдтpимували бiльшовицький pух i тому втpачали свою національно-культурну ідентичність. Отже, там, де дpаматуpг не кpивив душею, а об’єктивно вiдтвоpював навколишню дiйснiсть, вiн досягав успiху. А там, де намагався пiдiгнати дiйових осiб пiд стандаpт геpоїв пpолетаpської pеволюцiї, естетична вартість образів-характерів знижувалась.
    Таким чином, пpоаналiзованi твоpи укpаїнської дpаматуpгiї 20 початку 30-х pокiв ХХ столiття дають пiдстави твеpдити, що спpавжнi художнi вiдкpиття можливi тiльки тодi, коли митець опиpається на твеpдий нацiональний ґpунт. А коли вiн з тих чи iнших пpичин намагається вiдipватися вiд естетичних iдеалiв свого наpоду, його пiдстеpiгає невдача, бо без нацiональних ознак неможливо витвоpити художньо пеpеконливi обpази-хаpактеpи, оскiльки тематика, пpоблематика i пpиpода укpаїнської дpами тpадицiйно пов’язанi з нацiональним життям наpоду, його звичаями та традиціями.








    СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

    1. Абалкин Н. Диалог с драматургом. М.: Сов. писатель, 1976. 288с.
    2. Алперс Б. Театральные очерки: В 2-х т. М.:Искусство, 1977. Т.1 568с.;
    Т.2 520с.
    3. Андрусів С. Модус національної ідентичності: Львівський текст 30-х років
    ХХ ст. Львів-Тернопіль: Джура, 2000. 340с.
    4. Антонович Д. Триста років українського театру. 1619-1919. Прага, 1925. 274с.
    5. Антонович В. Про козацькі часи на Україні. К.:Дніпро, 1991. 274с.
    6. Арістотель. Поетика. К.:Мистецтво, 1967. 238с.
    7. Багряний І. Українська література й мистецтво під комуністичним московським
    терором // Сучасність. 1994. № 11. С.13-23.
    8. Баженова А. Проблема социального типа и личности в искусстве // Эстетика и
    жизнь. М.:Искусство, 1979. Выпуск 6. С.69-90.
    9. Балухатый С. Вопросы поэтики. Л., 1990. 320с.
    10. Барабан Л. П’єси М. Куліша за рубежем // Слово і час. 1992. № 12. С.25-27.
    11. Барабаш Ю. Малоросійство і західнорусизм: сіамські близнюки //
    Сучасність. 1997. №2. С.108-121.
    12. Бахтин М. Вопросы литературы и эстетики. М.:Худ. лит, 1975. 502с.
    13. Бахтин М. Проблемы поэтики Достоевского. М.:Сов. писатель, 1979. 363с.
    14. Бахтин М. Эстетика словесного творчества. М.:Искусство, 1979. 424с.
    15. Бедзик Д. Вибрані п’єси. К.: Дніпро, 1976. 178с.
    16. Беккер Г.-А. Избранные произведения. М.,1985. 367с.
    17. Белинский В. Русский театр в Петербурге // Полное собрание сочинений.
    Москва, 1954. Т.5. С.491-520.
    18. Бєлінський В. Думки про мистецтво. К.:Мистецтво, 1976. 424с.
    19. Бергсон А. Смех. М., 1992. 127с.
    20. Бжеський Р. Політичні ідеї творів Миколи Куліша. Мюнхен, 1955. 95с.
    21. Бердяев Н. Истоки и смысл русского коммунизма. М., 1990. 220с.
    22. Бердяєв М. Національність і людство // Сучасність. 1993. № 1. С.154-157.
    23. Берлін І. Націоналізм: знехтувана сила // Сучасність. 1993. № 3. С.95-110.
    24. Білецький Ф. Жанри драматичних творів // УМЛШ. 1966. № 11. С.21-37.
    25. Блавацький В. Театр на Великій Україні // Книга діячів українського
    театрального мистецтва. Нью-Йорк-Торонто, 1975. Т.1. С.147-162.
    26. Блюм В. К вопросу о советской сатире // Жизнь и искусство. 1925. № 30.
    27. Болобан Л. П’єси Миколи Куліша // Прапор. 1970. № 2. № 9 10.
    28. Бромлей Ю. Этнос и этнография. М., 1973. 283с.
    29. Брюховецький В. Іван Кочерга // Кочерга І. Драматичні твори. К.:Наукова
    думка, 1989. С.5-26.
    30. Вакуленко Д. М.Куліш // Куліш М. П’єси. К.:Дніпро, 1983. С.318-329.
    31. Вакуленко Д. Олександр Корнійчук. К.:Дніпро, 1980. 200с.
    32. Вакуленко Д. Сучасна українська драматургія. 1945-1972. К.:Наукова думка,
    1976. 228с.
    33. Вакуленко Д. Талант не підвладний часу // Київ. 1988. №7. С.91-95.
    34. Ващенко Г. Виховний ідеал. Брюсель-Торонто-Нью-Йорк-Мюнхен. 207с.
    35. Верига В. Визвольні змагання в Україні. 1914-1923: У 2 т. Львів, 1998.
    Т.1. 524с.; Т.2. 504с.
    36. Вертій О. Пантелеймон Куліш і народна творчість. Тернопіль, 1998. 157с.
    37. Винниченко В. Відродження нації: У 3 ч. Київ-Відень, 1920. Ч.1. 350с.;
    Ч.2 330с.; Ч.3 542с.
    38. Вихованець І. Таїна слова. К.:Рад. школа, 1990. 284с.
    39. Вишневская И. Драматургия верна времени. М.:Просвещение, 1983. 159с.
    40. Вишневская И. Комедия на орбите. М.:Сов. писатель, 1979. 238с.
    41. Вишня Остап. 97”. Укрдерждрама // Література. Наука. Мистецтво.
    1924. № 47. 30 листопада.
    42. Владимиров С. Действие в драме. Л.:Искусство, 1972. 159с.
    43. Владимиров С. Драма. Режиссер. Спектакль. Л.:Искусство, 1976. 192с.
    44. Владимиров С. Драматургия и современность. М. Л.:Сов. писатель,
    1962. 191с.
    45. Возняк М. Історія української літератури: У 2 кн. Львів, 1994. Кн.1- 696с.;
    Кн.2 560с.
    46. Волинський К. Радянський характер. К.:Рад. писменник, 1982. 223с.
    47. Волицька І. Театральна юність Леся Курбаса. Львів, 1995. 152с.
    48. Волькенштейн В. Драматургия. М.:Сов. писатель, 1960. 338с.
    49. Воробйова Н. Принцип историзма в изображении характера. М.:Наука,
    1978. 264с.
    50. Воропай О. Звичаї нашого народу: У 2ч. К.:Оберіг, 1991. Ч. 455; Ч.2 447с.
    51. Гайдабура В. Мина Мазайло проти геноциду”// Український театр. 1992.
    № 6. С. 33-37.
    52. Галан Я. Твори: У 4 т. К.:Наук. думка, 1977. Т.1. 511с.
    53. Гачев Г. Национальные образы мира. М., 1988. 387с.
    54. Гегель Г.-В.-Ф. Эстетика: В 4 т. Москва, 1971.
    55. Гірняк Й. Спомини. Нью-Йорк, 1982. 487с.
    56. Голобородько Я. Патетична соната” України: художні версії Миколи Куліша // Вітчизна. 1998. № 1-2.
    57. Голобородько Я. Художні константи М.Куліша. Автореф. дис. докт.філол.наук.
    Київ, 1997. 35с.
    58. Горбунова Е. Идеи. Характеры. Конфликты. М.:Сов. писатель, 1960. 419с.
    59. Гординський Я. Гортаючи сторінки Патетичної сонати” // Сучасність. 1979.
    № 5. С.17-21.
    60. Голубєва З. Іван Кочерга. К.: Дніпро, 1981. 191с.
    61. Греч Н. Записки о моей жизни. М.,1990. 392с.
    62. Гречанюк С. На тлі ХХ століття. К., 1990. 208с.
    63. Грушевський М. Хто такі українці і чого вони хочуть. К., 1991. 240с.
    64. Грушевський М. Ілюстрована історія України. К.:Наукова думка, 1992. 544с.
    65. Грушевський М. Історія української літератури: В 6 т. Київ, 1993.
    66. Грушевський О. Записки історичної і філологічної секції Українського
    Наукового Товариства в Києві. Кн.ХVІІ. Київ, 1918. 111с.
    67. Грушевський О. З сучасної української літератури: Начерки і характеристики.
    Київ, 1909. 131с.
    68. Гумилев Л. География этноса в исторический период. Л.:Наука, 1990. 279с.
    69. Гуревич З. Про Народного Малахія” // Критика. 1928. № 5. С.7-11.
    70. Давидова І. Малі форми драматургії. К.:Мистецтво, 1966. 140с.
    71. Дашкевич Я. Національне питання в Україні // Україна. К.,1994.
    Вип. 28. С.6-17.
    72. Двадцяті роки: літературні дискусії, полеміки. К.:Дніпро, 1991. 366с.
    73. Дем’янівська Л. Українська драматична поема. К.:Вища школа, 1984. 160с.
    74. Дем’янівська Л., Семенюк Г. Українська радянська драматургія.
    К.:Вища школа, 1987. 159с.
    75. Дземидок Б. О комическом. М., 1974. 224с.
    76. Дзюба І. Інтернаціоналізм чи русифікація // Сучасність. 1968. 263с.
    77. Дзюба І. Культурна спадщина і культурне майбуття // Україна. 1990.
    Вип. 24. С.92-106.
    78. Дзюба І. Чи немає і нашої вини!? // Слово і час. 1996. № 1. С.14-16.
    79. Дніпровський І. Твори: В 3 т. Харків, 1934.
    80. Довгалюк П. Живий з живими // Ярослав Галан. Недоспівана пісня. К.:
    Дніпро, 1972. С.5-20.
    81. Довженко О. Письменник і кіно в світлі вимог сучасності // Довженко О.
    Твори: У 5 т. К., 1983. Т. 5. 317с.
    82. Доманицький В. Етапи розвитку науки про націю. Міннеаполіс, 1962. 139с.
    83. Домницька Г. Майстерність драматурга // Українське літературознавство.
    Львів. 1966. Вип.2. С.61- 68.
    84. Домницька Г. Микола Куліш і фольклор // Народна творчість та етнографія.
    1966. № 6. С.23-29.
    85. Домницька Г. Нова зустріч з драматургом // Вітчизна. 1962. № 2. С.92-97.
    86. Донцов Д. Від містики до політики. Торонто, 1957. 61с.
    87. Донцов Д. Дві літератури нашої доби. Львів, 1991. 296с.
    88. Донцов Д. Дух нашої давнини. Монреаль, 1951. 271с.
    89. Донцов Д. За який провід? Виннипег, 1948. 29с.
    90. Донцов Д. За яку революцію? Торонто, 1957. 79с.
    91. Донцов Д. Незримі скрижалі Кобзаря. Торонто, 1961. 230с.
    92. Донцов Д. Підстави нашої політики. Нью-Йорк, 1957. 210с.
    93. Донцов Д. Правда прадідів великих. Филадельфія, 1952. 95с.
    94. Донцов Д. Рік 1918, Київ. Торонто,1954. 128с.
    95. Донцов Д. Хрестом і мечем. Торонто,1967. 319с.
    96. Дорошенко Д. Нарис історії України. Львів: Світ,1991. 573с.
    97. Драч І. Важкі уроки українства // Сучасність. 1993. № 11. С.62-66.
    98. Дужий П. Степан Бандера символ нації: У 2 ч. Львів, 1996. Ч.1 190с;
    Ч.2. 383с.
    99. Етнос і соціум. Київ, 1993. 277с.
    100.Єндик Р. Слово до Братів. Мюнхен, 1955. 191с.
    101.Євшан М. Критика. Літературознавство. Естетика. К., 1998. 231с.
    102.Єфремов С. Історія українського письменства. К.:Феміна, 1998. 688с.
    103.Єфремов С. Щоденники. 1923-1929. К.: Рада, 1997. 848с.
    104.Жила С. Вивчення комедії М. Куліша Мина Мазайло” у школі // Дивослово.
    1998. № 1. С.29-31.
    105.Жулинський М. Людина як міра часу. Концепція людини і проблема характеру
    в сучасній радянській літературі. К., 1979. 275с.
    106.Жулинський М. Національна ідея в ідеологічній системі державотворення
    // Слово і час. 1996. № 1. С.14-16.
    107.Жулинський М. Україна: формування духовної незалежності // Сучасність.
    1995. № 5. С.43-48.
    108.Жулинський М. Українська культура і українська державність //
    Українознавство. К., 1994. С.47-51.
    109.Забужко О. Культурна притомність нації // Сучасність. 1994. № 3. С.12-15.
    110.Забужко О. Філософія національної ідеї. Етнонаціональний розвиток України.
    К.: Основи, 1993. 126с.
    111.Задеснянський Р. Що нам дав Хвильовий? Українська критична думка”,
    1955. 112с.
    112.Залеська-Онишкевич Л. Жертвоприношення та відкуплення у Патетичній
    сонаті” М.Куліша // Сучасність. 1998. № 5. С.105-109.
    113.Залеська-Онишкевич Л. Куліш і Брехт: самоспостереження героя і
    самоспостереження автора // Сучасність. 1992. № 1. С.131-134.
    114.Залеська-Онишкевич Л. Омфалос у Патетичній сонаті” М.Куліша //
    Сучасність. 1994. № 1. С.125-136.
    115.Залеська-Онишкевич Л. Роль Великодня у ’’Патетичній сонаті’’ М. Куліша //
    Слово і час. 1991. № 9. С.94-109.
    116.Залеська-Онишкевич Л. Шукання останнього літературного твору //
    Сучасність. 1996. № 9. С.106-110.
    117.Звиняцковский В. Николай Гоголь. Тайны национальной души. К.,
  • Стоимость доставки:
  • 150.00 грн


ПОШУК ГОТОВОЇ ДИСЕРТАЦІЙНОЇ РОБОТИ АБО СТАТТІ


Доставка любой диссертации из России и Украины