ХУДОЖНЯ ПАРАДИГМА МОРАЛІ В ПРОЗІ УКРАЇНСЬКИХ ПИСЬМЕННИКІВ КІНЦЯ ХІХ – ПОЧАТКУ ХХ СТ. (НАРОДНОРЕЛІГІЙНИЙ АСПЕКТ) : ХУДОЖЕСТВЕННАЯ ПАРАДИГМА МОРАЛИ В прозе УКРАИНСКИХ ПИСАТЕЛЕЙ КОНЦА ХIХ - начале ХХ в. (Народнорелигийни АСПЕКТ)

Короткий опис

КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ
ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

На правах рукопису

ГОРБОЛІС ЛАРИСА МИХАЙЛІВНА

УДК 82.09 3 : 17. 022: 392

ХУДОЖНЯ ПАРАДИГМА МОРАЛІ В ПРОЗІ
УКРАЇНСЬКИХ ПИСЬМЕННИКІВ КІНЦЯ ХІХ ПОЧАТКУ ХХ СТ.
(НАРОДНОРЕЛІГІЙНИЙ АСПЕКТ)

10.01.01 українська література

Дисертація на здобуття наукового ступеня
доктора філологічних наук

Науковий консультант
доктор філологічних наук, професор
Задорожна Людмила Михайлівна

Київ 2004

ЗМІСТ

Вступ

..................................................................................................................

3

Розділ 1.

Актуальні питання парадигми релігійної моралі й духовної культури народу в контексті українського літературного процесу кінцяХІХ початку ХХ ст. ..................................................................

16

1.1. Український літературний процес і релігійна мораль: стан висвітлення проблеми ..................................................

16

1.2. Джерела вивчення релігії та моралі письменниками доби і діяльність митців на ниві релігійного й морального виховання народу ......................................

24

1.3.Релігійна мораль народу в аналітичних дискурсах письменників .........................................................................................

53

1.4. Українські письменники кінця ХІХ початку ХХ ст. про роль церкви й україномовної Біблії у формуванні релігійної і моральної свідомості народу.

75

Розділ 2.

Ідеал людини та релігійна свідомість народу у прозі українських письменників кінця ХІХ початку ХХ ст.

97

2.1. Ідеал і релігійна мораль народу у контексті естетичних змагань доби ..........................................................................................

97

2.2. Ідеал людини віруючої і проблема сходження героя до Бога .........................................................................................................

114

2.3. Релігійна мораль народу в моделі особистість громада” .....

162

Розділ 3.

Релігійна мораль народу та зв’язки особистості зетнічнимсакральним...

187

3.1.Релігійна мораль народу і комунікативна модель взаємин епічного героя із сонцем носієм сакральності..........

193

3.2. Специфіка взаємин персонажа із землею сакральною субстанцією.....

214

3.3. Сакральна модель гір у парадигмі моралі героя прози українських письменників кінця ХІХ початку ХХ ст. ...................

241

Розділ 4.

Релігійна мораль народу в культурі героїв української прози кінцяХІХ початку ХХ ст. .................................

255

4.1. Релігійна мораль народу і гедоністичний чинник у світосприйманні героїв української прози кінця ХІХ початкуХХст. ...................................................................................

256

4.2.Традиції ставлення до тварин у системі релігійної моралі народу.....................................................................

276

4.3. Творчий потенціал героя і релігійна мораль народу: аспекти синтезу .....................................................................

291

4.4.Релігійна мораль народу як чинник збереження довколишнього світу .

306

Висновки ..
Список використаних джерел ................................................................................

337 359

Список літератури

ВИСНОВКИ

Виявлені й опрацьовані із застосуванням культурно-історичного і системно-функціонального підходів до вивчення літературного процесу, літературних явищ, питань релігійної моралі на тлі суспільних процесів в Україні кінця ХІХ початку ХХ ст. архівні джерела (листи, конспекти лекцій, тези різних за тематикою та спрямуванням наукових студій, виступи, проповіді тощо) з фондів Інституту літератури ім.Т.Г.Шевченка НАНУкраїни, Відділу рукописів Національної бібліотеки України ім.В.І.Вернадського, родинного архіву Т.Бордуляка, малодоступні та раніше не залучені до літературознавчого обігу матеріали періодичних видань другої половини ХІХ початку ХХ ст. (наукові, науково-популярні й народознавчі статті, есе, рецензії, дописи письменників і духовних осіб) засвідчують посутність літературного феномену релігійної моралі народу для культурно-мистецького життя цієї доби.
Український літературний процес порубіжжя репрезентує різноманіття творчих методів, напрямів і течій, які безпосередньо впливають на розвиток письменства, літературної критики, теорії літератури; він тісно пов’язаний із видавничою, просвітницькою діяльністю митців, важливими проблемами політичного, духовного, суспільно-економічного розвою і, зокрема релігійної моралі народу. Уведені до наукового обігу нові малодоступні джерела складають підґрунтя для цілісного й об’єктивного висвітлення українського літературного процесу, студіювання художньої творчості, з’ясування світоглядних засад письменників, їх впливу на формування громадської думки й естетичних уподобань українців, піднесення національної свідомості, освітнього рівня, участі у боротьбі за національне і соціальне визволення народу тощо.
Органічна єдність релігійної моралі народу та суспільних і мистецьких проблем епохи вияскравлює особливості національного поступу. Численні біографічні факти та корпус реалій літературного, освітнього, релігійного життя України засвідчують, що проблеми релігійної моралі та духовної культури народу на межі століть були об’єктом пильної уваги українських письменників, впливали на формування світоглядних засад, визначали характер мистецьких шукань (проблемно-тематичний діапазон, категоріальний апарат творів, концепцію героя тощо), закономірності розвитку художньої свідомості.
Питання релігійної моралі українські митці кінця ХІХ початку ХХ ст. вивчали в органічному зв’язку з релігійними рухами, фольклором, локальними народними традиціями, святами, звичаями тощо. Важливими джерелами студіювання різноманітних аспектів релігійної моралі, етики, культури народу тощо були для митців твори української патристики, наукові праці відомих теологів, релігієзнавців, психологів, археологів, філософів, що не лише скеровували їх просвітницьку і видавничу діяльність, а й визначали гуманістичну і виховну спрямованість мистецтва, сприяли художньому осмисленню морально-етичних і релігійних вимірів життя українців, обґрунтуванню засад моделювання образу людини віруючоїтощо. Так, скажімо, Б.Грінченка цікавили порушені у працях Б.Паскаля питання релігії, етики, психології, думки про осягнення Бога серцем, недогматичність моральних принципів. Не виключено, що ідеї цього філософа розширили проблематику художніх творів українського письменника та його публіцистичних виступів із приводу освітніх питань. Наші спостереження та висновки щодо того, якими науковими джерелами послуговувалися українські письменники кінця ХІХ початку ХХ ст. з метою вивчення питань релігії та моралі, можуть бути враховані у подальших наукових студіях, присвячених висвітленню розвитку української літератури в цілому чи творчості окремих митців.
У контексті національних і гуманітарних проблем кінця ХІХ початкуХХ ст. М.Драгоманов, І.Франко, Б.Грінченко, Леся Українка, Т.Зіньківський, Г.Кониський, А.Тесленко та ін. обговорюють питання свободи віри та віротерпимості, інтерес до яких викликаний не лише популярністю ідей Б.Паскаля, Дж.Мільтона, Дж.Мілля та ін., а потребами часу. Архівні праці, опубліковані в тогочасній періодиці й окремими виданнями, згаданих українських діячів культури дозволяють констатувати: толерантність нашого народу до інших віровчень, представників різних культів і релігійних сект пояснюється психоментальними особливостями (наприклад, бажанням бути господарем своєї долі тощо), які сформувалися під впливом історичних, соціальних, геокультурних таін. чинників і регулюються системою морально-етичних приписів.
М.Драгоманов, І.Франко, Б.Грінченко, Т.Зіньківський, Г.Кониський зауважують, що воля віри та віросповідання в культурі життєдіяльності українців має неформальний характер, її належить розглядати у ширшому контексті: на національному, політичному, духовному рівнях (свобода віри, свобода зібрань, свобода слова, громадянські свободи). З огляду на порушену проблему виявляються нові напрями активної боротьби митців за права громадян (не лише словом-зброєю”), а діяльність письменників на ниві релігійного виховання суттєво доповнює загальну картину національного руху і має поглибити культурологічні аспекти вивчення зв’язків українського літературного процесу кінця ХІХ початку ХХ ст. із актуальними процесами суспільного розвитку.
Увагу І.Франка, Б.Грінченка, Г.Хоткевича, Любові Яновської та ін. привертали думки Г.Сковороди, Т.Мальтуса, Ф.Ніцше про триєдність Бога, Всесвіту і людини, вдосконалення особистості, етико-психологічну сутність вини, кари, страждання, аскези; відомо, що такі питання порушував у своїх проповідях і Т.Бордуляк. Українським письменникам імпонують думки Сенеки про душу, духовне життя особистості, зміст філософії буття, що відкривається у пізнанні та творенні добра, істини, краси; митці виявляють суголосність міркувань А. де Ламартіна про витоки патріотизму, права й обов’язки особистості з народнорелігійними моральними нормами, принципами, правилами, уявленнями про віруючу людину, котра дорожить традиціями предків і рідною мовою.
Українські письменники звертаються до наукових джерел як теоретичного підґрунтя, обираючи шляхи поступу, захищаючи інтереси народу, осягаючи закономірності суспільного розвитку, з’ясовуючи роль географічних, культурних, історичних чинників у формуванні релігійної культури українців і вивченні засад релігійної моралі народу, вдосконалюючи творчі підходи до художнього відтворення дійсності, моделювання образів, багатогранного осмислення ролі особистості в історії, обґрунтування поведінки героя в межовій ситуації. Ознайомлення з науковими джерелами і популяризація їх основних ідей є важливою ланкою системної роботи письменників, спрямованої на вивчення духовності, релігійної моралі народу, піднесення освітнього рівня українців.
Письменники беруть активну участь в етнографічних експедиціях, створенні спеціальних програм із дослідження релігійних вірувань і традицій народу і не лише виявляють або зіставляють факти, підкреслюють своєрідність народнорелігійних моральних правонорм, а, перш за все, заглиблюються в природу, сутність релігійної моралі народу.
Спілкування митців із народом допомагає глибше пізнати потреби, уподобання, погляди простолюду на моральні, етичні, релігійні питання, дозволяє митцям зробити висновки про низький рівень освіченості й етнічної компетентності, релігійну пасивність народу (необізнаність зі своїми правами, обов’язками, неусвідомлення власних можливостей, нерозуміння сутності християнських догм тощо). Так виникає нагальна необхідність розширити межі просвітницької діяльності, покликаної пропагувати християнське вчення, українське слово, давні народнорелігійні традиції, підносити національну гідність, моральну культуру українців, активізувати боротьбу з релігійним фанатизмом простолюду.
З метою охопити просвітницькою роботою широкі кола громадськості, М.Драгоманов, І.Франко, М.Павлик, Леся Українка та ін. започатковують і розгортають видання Літературно-наукової бібліотеки”, де друкують переклади західноєвропейських теологів, істориків релігії (М.Верна, Л.Фера, Ю.Вельгаузена), праці українських культурних діячів. У цей час С.Єфремов, Б.Грінченко, Христя Алчевська (остання разом зі священиками) та ін. створюють рекомендовані переліки для читання. На сторінках періодичних видань (Житя і слова”, Правди”, Киевской старины”тощо), у доступних для широкого кола читачів виданнях, розповсюдженням яких опікуються реґіональні центри Товариства Просвіта”, у численних виступах (лекціях і проповідях на морально-етичні, теологічні, релігієзнавчі теми) Т.Бордуляк, Б.Лепкий, В.Щурат, Леся Українка, Г.Кониський розглядають питання релігії, моралі, особливості розвитку релігійних рухівтощо.
На тверде переконання І.Франка, Б.Грінченка, В.Стефаника, Любові Яновської, важливими чинниками просвіти й виховання народу, покликаними піднести духовну культуру, пояснити моральну сутність свят, традицій, соціальних явищ, мають стати церква й україномовна Біблія. Письменники та громадські діячі наголошують на парадоксальності ситуації, що склалася: простолюд шанує Біблію, але не знає її вповні; основні постулати християнського вчення для широкого загалу залишаються на рівні абстрактних теоретизувань. Релігійну етику селяни осмислюють, беручи активну участь в обрядах, а тому висловлюють бажання адаптувати церковні дійства з урахуванням реалій свого існування.
М.Драгоманов, Б.Грінченко, Г.Кониський, М.Грушевський, А.Кримський називають причини відчуження народу від церкви: нерозуміння Святого Письма, виголошення проповідей чужою мовою, недовіра простолюду до духовних осіб, відірваність змісту повчань від потреб життя. Нехтування священиків українською мовою у церкві, під час приватних розмов свідчить про неувагу духовенства до запитів і переконань народу; це вкрай небезпечне явище створює реальну загрозу духовної асиміляції народу, руйнування морально-етичних основ його буття.
Важливий чинником збереження національних засад релігії, передачі давніх знань про мораль, культуру, традиції стає мова творів письменників доби. Саме тому першочергову роль у наближенні широких мас до церкви, моральному становленні, пробудженні національної свідомості, гідності простолюду вони відводять україномовній Біблії та проповіді.
Тривала і важка боротьба українських письменників, культурних діячів і священиків за україномовне Святе Письмо знаменує етап рішучого обстоювання загальнонаціональних інтересів, що вплинув на темпи національного духовного поступу, зміцнення національних традицій і позначився на розвитку українського літературного процесу кінця ХІХ початку ХХ ст.
Широкомасштабні та різноманітні за своїми напрямками видавничо-просвітницькі заходи митців органічно ввійшли до програми дій української інтелігенції кінця ХІХ початку ХХ ст. На наше переконання, майбутнім дослідникам належить з’ясувати, як письменники осягають релігійне життя народу й апелюють до релігійної моралі народу з метою ґрунтовного вивчення духовності українців, причому неодмінно в контексті суспільних і духовних проблем, піднесення національно-культурної свідомості тощо.
Реалізуючи основні ознаки, зміст і сутність народнорелігійної моралі у своїх творах, українські письменники застосовують комплексний підхід, залучаючи знання із психології та історії, фольклорні зразки, осмислюючи правонорми й естетичні домінанти в житті народу, його матеріальну і духовну культуру, самобутній світогляд. Філософська глибина і демократизм, відповідність релігійної моралі народу потребам життя, переконують нас твори митців, постають під впливом соціальних умов, ментальних настанов, геокультурних чинників, народнорелігійних ритуалів, традицій громадоустрою, родинного звичаєвого права, давніх уявлень про органічний зв’язок людини з довкіллям.
Письменники підкреслюють гуманістичну зорієнтованість народнорелігійної моралі, що допомагає з’ясувати джерела внутрішньої та зовнішньої активності людини, витоки оптимістичного світосприйняття, еволюцію естетичної категорії прекрасного, моральну й релігійну сутність добра, милосердя, справедливості, залежність морально-етичних норм від первісних вірувань, християнських догматів.
Самобутність релігійної моралі народу І.Франко, Б.Грінченко, М.Коцюбинський, В.Стефаник, Любов Яновська та ін. досліджують, акцентуючи увагу на культі землі, хліборобської праці, магічному зв’язку між українцем і землею, толерантному, ґрунтованому на принципах справедливості, чесному спілкуванні з людьми та природою. Погляди українських письменників на релігійну мораль народу, відомості про їх видавничо-просвітницьку діяльність мають стати органічними складниками системних досліджень із історії літератури, культурології, етнопсихології, народознавства.
Виявлені, систематизовані й досліджені у контексті літературного процесу кінця ХІХ початку ХХ ст. факти посутньо доповнюють характеристику суспільного, культурного, літературного життя доби, засвідчують несприятливі умови духовного розвою нації, вплив яких посилювався не лише внаслідок постійних цькувань українського слова (сучасні дослідники на цьому наголошували), а й тривалою, поступальною боротьбою письменників за збереження національної культури, народнорелігійних традицій. Це нова грань бачення українського літературного процесу порубіжжя. Зібрані відомості мають доповнити історію української літератури другої половини ХІХ початку ХХ ст.
Морально-етичні шукання художньої думки порубіжжя продовжують обговорення гострих, злободенних проблем, порушених письменниками, вченими та громадськими діячами у наукових студіях, публіцистичних виступах і лекціях. Причетність до розв’язання актуальних питань функціонування релігійної моралі народу допомагає митцям текстуально матеріалізувати” соціальні та морально-етичні конфлікти, розгортати ідеї визволення, духовного становлення особистості, суттєво вконкретнювати образи селян і дає підстави Миколі Євшану категорично не погодитися з тими, хто вважав, нібито українська література вичерпується Марусею” Г.Квітки-Основ’яненка, М.Коцюбинський, Леся Українка, Ольга Кобилянська та ін. письменники, переконаний критик, обстоюють ідеали добра, краси й любові.
Звертання письменників до релігійної моралі народу у трактуванні образів сприяє активізації літературного процесу, вносить нові акценти в проблематику творів, урізноманітнює полеміку про героя, ідеал, традицію, розширює сферу художніх пошуків. Маємо всі підстави розглядати проблему релігійної моралі народу у контексті модерністських тенденцій доби.
На рубежі століть питання релігійної моралі народу актуалізується, оскільки внаслідок дії суспільно-економічних обставин (безземелля, бурхливого розвитку виробництва, еміграції, війни тощо) зменшується впливовість складених упродовж століть моральних норм і принципів. Селянин відривається від звичаїв роду і, потрапляючи в інше культурне середовище, вважає за доцільне змінити народнорелігійні правила поведінки, переосмислити християнську мораль, адаптувати її до життя. Так у художніх творах розгортаються багатоваріантні та різні за своїм змістовим наповненням стосунки в моделях герой доба”, особистість Бог”, особистість громада”, герой натовп”, започатковуються розмисли про імператив і абсолют, красу і силу, виникає складний психологічний вибір між володінням землею і вбивством людини, означуються експерименти з мораллю, роздуми про мораль пануючих і мораль пригноблених у прозі й публіцистичних виступах В.Винниченка, з’являються самобутні герої у новелах В.Стефаника, Марка Черемшини, Ольги Кобилянської.
Такий стан справ дозволяє твердити, що ідеї західноєвропейських філософів потрапляють в Україні на підготовлений історичними обставинами ґрунт і саме тоді, коли питання релігійної моралі народу особливо помітно актуалізуються. Суспільно-економічні обставини, комплекс народнорелігійних уявлень, філософські праці Ф.Ніцше, А.Шопенгауератаін. кожен чинник у міру своєї узгодженості з етнокультурним простором обумовлюють специфічно національні риси героя, котрий шанує традиції, має власні погляди на світ, ідеал, активно налагоджує зв’язки з Богом, шукає нові шляхи морального вдосконаленнятощо. В українській прозі порубіжжя герой власноруч, але з огляду на соціальні-історичні умови, з урахуванням ментальних особливостей, світоглядних домінант і згідно з приписами релігійної моралі народу, впорядковує своє життя; внутрішня еволюція персонажа більшою мірою визначається не популярною на той час тезою Бог помер”, а демократичними традиціями релігійної моралі народу.
Зміни в суспільному, економічному, культурному житті України кінцяХІХ початку ХХ ст. спонукають до пошуку героя, який би відповідав вимогам часу, цікавив би широкий загал читачів. Тому релігійна мораль народу стає своєрідним підґрунтям для осягнення ідеалу, філософії вчинку, життя персонажа. Герої В.Стефаника, Ольги Кобилянської, Марка Черемшини, Г.Хоткевича, В.Винниченка та ін. виламуються із традиційних рамок християнської моралі; обставини життя провокують” їх на вчинки, що не відповідають усталеним нормам і принципам; за цих умов своєрідним орієнтиром, що дозволяє їм залишитися у межах гідного, виступає недогматична народна релігійна мораль. Ідеал людини у творах українських прозаїків кінця ХІХ початку ХХ ст. доцільно розглядати з огляду на народнорелігійну мораль і в контексті модерністських тенденцій.
Причетність письменників до народного життям, вивчення фольклорних зразків, праць відомих учених, виступи в періодиці, видання науково-популярної літератури для народу свідчать про їх глибоке розуміння природи, змісту й особливостей формування ідеалу. На думку І.Франка, М.Коцюбинського, Ольги Кобилянської, Б.Грінченка Наталі Кобринської, ідеал, заглиблений у минуле, фольклорні традиції, спрямований на утвердження краси, добра, справедливості та пов’язаний із потребами життя, культурою народу, має відповідати часові й орієнтуватися на майбутнє.
Свої міркування про ідеал І.Франко, Б.Грінченко, В.Стефаник, Л.Мартович, Марко Черемшина, Ольга Кобилянська, В.Винниченко апробовують у художніх творах, змальовуючи самобутню, почасти виняткову, особистість, одна з характерних рис якої дотримання неписаних законів релігійної моралі народу, а це означає, що персонаж має бути справедливим, чесним, милосердним, гуманним у ставленні до ближнього, шанувати традиції предків, постійно самовдосконалюватися тощо. Уявлення українських письменників про ідеал увиразнюють концепцію неоромантичного героя кінця ХІХ початку ХХ ст. суверенної, соціально активної, ініціативної людини, котра творить свою молитву, зводить свій храм і знаходить свій рай.
Застосування феноменологічного методу й елементів дискурсивного аналізу, опанування здобутків міфологічної школи сприяли осмисленню специфіки художнього втілення релігійної моралі народу в різноманітних внутрішніх і зовнішніх зв’язках персонажів із дійсністю, сакральним світом, допомогли накреслити вектор поведінки героя, змістове наповнення складних взаємовідносин у системі образ текст проблема”.
Ми вперше констатуємо, що ідеал людини у прозі українських письменників кінця ХІХ початку ХХ ст. представлений з огляду на багатогранні та ґрунтовані на язичницьких і християнських нормах зв’язки героя із сакральними об’єктами (християнським Богом, сонцем, землею, горами), а також громадою і природою. Остання є важливою сферою вияву релігійної моралі народу, культури мислення і буття героя, реалізації його потенційних можливостей, а не лише колоритне тло подій.
У дисертації на матеріалі української прози порубіжжя вперше розглянуто динаміку спілкування героя із Богом. Характер зв’язку персонажа зі Всевишнім відповідає християнській моделі універсуму, релігійній моралі, узвичаєним народним поглядам на особистість, згідно з якими людина співтворець, партнер Бога, намісник Господа на землі, вона перебуває на одному вартісно-оцінному щаблі зі Всевишнім, покликана змінювати світ на краще, має право вирішувати долю ближніх (Як Юра Шикманюк брів Черемош” І.Франка, Межа” В.Стефаника, Дід Макар” Т.Бордуляка, Два платочки”, На вовчому хуторі” Д.Марковича).
Переживання нумінозного засвідчує розуміння героями Бога, сутності церковної проповіді, традицій народнорелігійної моралі, характеризує культуру мислення особистості, засади її духовного сходження до Бога, а також визначає своєрідність світобачення та світосприймання, індивідуальність і національну ідентичність персонажів, допомагає з’ясувати джерела активності останніх.
Осягання діянь Всевишнього з погляду традицій релігійної моралі народу сприяє пізнанню правових, релігійних, етичних законів буття персонажів. Здатність чути Бога у природі (Великий в малім, малий в великім” О.Плюща, Богові невідомому” М.Чернявського) вияв прадавньої релігійності героїв. Художньо розгортаючи ідею Бога, українські письменники закликають людину шукати гармонію у власній душі та забезпечувати злагоду в суспільстві. Це новий спосіб розв’язання порушених у літературі порубіжжя актуальних проблем, пошук шляхів удосконалення, духовного відродження особистості.Герой прози досліджуваного періоду потребує віри у Бога, Його силу, справедливість і милосердя. Динаміка зв’язків людини та Бога ґрунтується на принципах довіри, народнорелігійних моральних нормах пошанування сакрального та залежить від ступеня активності особи.
Парадигма особистістьБожа воля” підкреслює своєрідність багатоваріантних художніх моделей поведінки персонажів, виявляє слабкі (неосвіченість, обмеженість) і сильні (вольовитість, активність) грані їх характеру, репрезентує типи героїв, які по-різному покладаються на Божу волю (проза А.Кащенка, М.Старицького, В.Винниченка, Б.Грінченка, Любові Яновської та ін.). Усі персонажі виявляють толерантність у ставленні до давніх традицій релігійної моралі народу, що регулюють їх спілкування з Богом.
Ми вперше в українському літературознавстві широко розглядаємо художню парадигму комунікативних зв’язків героя, виводимо їх із вузьких рамок міжособистісних стосунків, трактуємо релігійність як невід’ємну рису ідеалу людини, через систему релігійної моралі народу досліджуємо складний шлях сходження персонажа до Бога. Цей процес здійснюється відповідно до продиктованих релігійною мораллю народу правил і підтримується бажанням героя наближатися до Господа, постійно вдосконалюватися, перебувати у злагоді з ближніми, своїм я”.
Кожен герой іде до Бога власним шляхом. У прозі досліджуваного періоду шестя персонажа до Всевишнього подано з різною художньою виразністю, що пояснюється мірою заглибленості героїв у первісні релігійні знання і традиції релігійної моралі народу. Умовно виокремлюємо три рівні духовного сходження до Бога, кожен із яких самодостатній і важливий етап морального зростання, налагодження зв’язків персонажа з Абсолютом, прилучення до досвіду й традицій предків у спілкуванні з Богом, їх засвоєння і використання.
Традиційний рівень духовного сходження героїв української літератури кінця ХІХ початку ХХ ст. визначається способом життя і природно вводить віруючу особистість у сферу сакрального. У церкві, під час релігійних свят герой діє згідно з релігійними моральними нормами народу, свої можливості, бажання узгоджує з правилами релігійної культури, проте він дещо обмежений у діях, а почасти і пасивний, оскільки перебуває у рамках ритуально-обрядових вимог (П’ятизлотник”, Тіні забутих предків” М.Коцюбинського, Камінна душа” Г.Хоткевича).
На другому рівні персонаж із власної ініціативи рухається до Бога, він активний, продовжує діяти згідно з релігійними моральними нормами народу (Сама, зовсім сама” Б.Грінченка, Горе” Любові Яновської, Юда” Ольги Кобилянської, Весняні бурі” О.Маковея). Так означується структура багатоманітних і непростих зв’язків Бога і персонажа. Активність останнього виявляється у самостійно зініційованому (зовнішньому, внутрішньому) і схваленому релігійною мораллю народу апелюванні до Всевишнього. Ці звертання сприяють осягненню і пізнанню Творця, поглиблюють спілкування героя з Ним, визначають естетичний потенціал, увиразнюють індивідуальність персонажа.
Інтимне, щире, ґрунтоване на довір’ї звертання героя до Бога і святих відповідає традиціям хліборобської культури. Персонажі-українці мають право говорити з Богом відверто, тоді, коли відчувають необхідність і потребу, й завжди дотримуються обов’язкової вимоги бути толерантним і поважати прадавні традиції пошанування сакрального (Сини”, Кленові листки” В.Стефаника, Ціпов’яз” М.Коцюбинського, Голота” В.Винниченка). Так у прозі кінця ХІХ початку ХХ ст. розкриваються нові грані проблем страху, Божої кари, свободи, активності.
З огляду на вчинки, результати позитивної діяльності, зовнішність, перенесені страждання герої прози (Серп” М.Яцкова, Апостол черні”, За ситуаціями” Ольги Кобилянської) наділяють людей рисами святих і підносять їх до Бога. Прикметно, що персонажі не розмежовують сакральне і земне, вартість” людини вимірюють її доброчинністю, милосердним ставленням до ближнього, тобто рисами, що їх має в собі плекати кожна особа.
На практично-активному рівні духовного сходження до Бога герой перебирає на себе функції Бога, чинить відповідно до неписаних законів народнорелігійної моралі, хліборобської культури, родинного звичаєвого права, боронить свою внутрішню і зовнішню суверенність (підтримувану народнорелігійною мораллю), захищає сім’ю, виконує свої обов’язки перед близькими людьми (Межа”, Мати”, Гріх (Думає собі Касіяниха”)” В.Стефаника, Два платочки” Д.Марковича). У творах загострюються проблеми вибору, влади людини над обставинами та створюються умови для заглиблення у психологію, філософію вчинку персонажа, з’ясування мотивів його поведінки, сприйняття героя як цілісної особистості. Досліджені нами рівні сходження персонажа до Бога у прозі кінця ХІХ початку ХХст. окреслюють напрямки боротьби українських письменників за ідеал, утвердження образу віруючої, гуманної, милосердної людини, духовно активної в осягненні Бога, загострюють філософське звучання творів, адже рух героя до Бога проблема філософська, оскільки йдеться про сутність людського єства.
Засновані на кращих традиціях релігійної моралі народу зв’язки героя із Богом сприяють духовному вивищенню людини, врегульовують її спілкування з ближніми та громадою. Ґрунтовані на засадах доброзичливості, гуманізму, взаємоповаги закони українського громадоустрою характеризуються демократичністю, етичним релятивізмом, відповідають потребам життя і скеровані на розумне розв’язання життєвих проблем, пошуки виходу зі складних ситуацій (На віру” М.Коцюбинського, Інвалідка” Марка Черемшини тощо). На взаємини героя і громади впливають давні зв’язки із землею, народнорелігійні моральні імперативи та норми культи доброго імені, праці, пошанування господаря, відповідальність за ближнього, землю, худобу, результати праці, що розкривають глибину характерів, переживань, пояснюють логіку вчинків героїв, моральну сутність межових ситуацій.
Самодостатність повноважень громади виявляється у варіативності потрактування гріха (гріх зневажати старших, гнівити Бога, вести аморальний спосіб життя, не доглядати землю, худобу, марнувати час, результати праці тощо). У прозі досліджуваного періоду відображена панорама складних взаємин героя і громади, що у нових історичних умовах зазнають змін: від моделі з домінантою свободи вибору персонажа до несправедливого ставлення громади до людини. Порушення норм і принципів громадоустрою стає причиною зневіри героя у чесності зібрання (Захар Беркут” І.Франка, Правда”, За високим тином” Любові Яновської, Поза правом” О.Маковея).
Уперше в українському літературознавстві із залученням прози українських письменників кінця ХІХ початку ХХ ст. виявлені й системно досліджені багатоаспектні зв’язки героїв із сакральним світом: не лише зв’язки із християнським Богом, а й автентична, вибудувана на первісних релігійних, моральних, етичних традиціях, досвіді, віруваннях предків духовна злученість персонажів із сакральними сонцем, землею, горами визначальними складовими етнічної картини світу. Їх посутній вплив на систему релігійних моральних норм і правил народу також зауважено вперше; досі сонце, землю і гори українські літературознавці розглядали виключно у контексті поетики творів.
Доцільність вивчення ролі сакральних сонця, землі та гір у системі релігійної моралі народу підтверджують яскрава проза порубіжжя, дослідження релігієзнавців, філософів і культурологів, а також праці письменників, наприклад, виступ В.Пачовського Конструктивні ідеї державності та космічна місія української нації”, який виголошує тезу про культ сонця як підклад животворної національної релігії” та державотворення. Самодостатні та своєрідні комунікації героїв із етнічним сакральним, на нашу думку, слушно тлумачити як осягання нумінозного; вони розширюють усталені в літературознавстві погляди на органічний зв’язок героя із природою, врізноманітнюють підходи до вивчення світорозуміння і світовідчуття персонажів, їх системи цінностей, психологічної налаштованості на піднесення величного.
Праці О.Потебні, Р.Отто, М.Еліаде, Е.Дюркгейма про внутрішню форму” слова, сутність і феноменологію сприйняття святого розкривають зміст, окреслюють напрям руху художніх образів і структуру поведінково-комунікативних моделей, з’ясовують роль підсвідомих імпульсів, інтуїції героїв, посутню участь релігійної моралі в актуалізації первісних традицій поклоніння сакральним об’єктам. Осягання етнічного сакрального виявляє нові грані духовного світу, підкреслює природну шляхетність героїв, їх глибоку переконаність у необхідності не переривати зв’язки з минулим, дотримуватися давніх традицій облагороджувати довкілля, виконати свою місію у Всесвіті, злитися з природою завдяки реалізації народнорелігійних правонорм возвеличення священного.
Сакральне сонце відіграє чільну роль у формуванні душевного стану, настроєвості, світоглядних переконань, морально-етичної парадигми поведінки персонажів (Захар Беркут” І.Франка, Іntermezzo” М.Коцюбинського, Богові невідомому” М.Чернявського); так у прозі актуалізується проблема доцільності повернення героя порубіжжя до своїх праджерел. Для персонажів української прози кінця ХІХ початкуХХст. сонце уособлює добро, істину, є взірцем; воно добре, справедливе, величне, чесне, може визначати долю людини, нагороджувати врожаєм. Апелювання героїв до сонця (Огрівай, сонце” Ольги Кобилянської, Сини” В.Стефаника, За горою” М.Яцкова) розкриває філософію думки, творчий потенціал, толерантність і шляхетність українця, окреслює параметри його зовнішнього простору і внутрішнього світу, підтримує духовний імунітет. Сонце бере активну участь у житті персонажів: воно виховує, вчить, урегульовує поведінку.
Понятійне наповнення образу сакральної землі виявляє нові грані релігійної моралі героїв, поглиблює осмислення в українській літературі порубіжжя майнових відносин і етики родинних стосунків, розкриває філософський підтекст антивоєнної прози, є визначальним для процесу художнього моделювання образу селянина-патріота (Лист засудженого вояка до своєї жінки” Ольги Кобилянської, Земля” О.Маковея, Туга”, Після бою” Марка Черемшини).
Етнічна компетентність героїв у ставленні до сакральної землі (як і до сонця чи гір) засвідчує, що селянин у прозі українських письменників кінцяХІХ початку ХХ ст. постає складним центром духовних актів. У взаєминах героя із сакральною землею, порівняно із сонцем, більше демократизму; це пояснюється впливом трудової етики, безпосередньою близькістю українця до ґрунту. Актуалізовані в системі релігійної моралі народу первісні знання про сакральну землю підносять матеріальну і духовну культуру героїв. У творах досліджуваного періоду яскраво виявляються творчий первень трудової діяльності хлібороба і сакралізація праці (Рубають ліс” М.Крушельницького, Камінний хрест”, Сини” В.Стефаника). Через матеріальну культуру окреслюються нові ракурси вивчення духовного світу героїв, проблеми спадковості поколінь, вини, кари, гріха, ролі давніх традицій в облаштуванні буття.
Органічною складовою етнокартини світу, сакральною субстанцією, що позитивно впливає на формування духовного світу, релігійної моралі героїв, упорядковує їх життя і збагачує досвід, постають у прозі кінцяХІХ початку ХХ ст. гори; їх осягання красномовна характеристика персонажа, котрий шанує традиції предків, глибоко переживає гори, довіряє їм свою долю. У гірському просторі почуваються безпечно і щасливо герої Захара Беркута” І.Франка, Некультурної” Ольги Кобилянської. Гори потужний чинник становлення духовного світу й індикатор душевного стану героїв (Туга” Марка Черемшини, Камінна душа” Г.Хоткевича), вони розкривають складний світ переживань героїв, поглиблюють відчуття присутності Бога (Жаль за горами”, Дарабов” Г.Хоткевича). Емоційно насичені звертання до гір вияв релігійної моралі народу, культури поведінки, поетичного мислення персонажів.
Осягання сакральних сонця, землі та гір сприяє вивченню засад народнорелігійної моралі, екологічної культури, духовних пріоритетів, виявляє оптимальну модель поведінки героїв, багатство натури селянина, який своїм прикладом учит