ПОЛІТИКО-СИСТЕМНІ ТРАНСФОРМАЦІЇ В РЕГІОНІ СХІДНА ЄВРОПА (1989-2004)

Краткое содержание

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовується актуальність теми, визначені об’єкт і предмет дослідження, мета й завдання, хронологічні рамки, розкрито основні методи дослідження, його практичне значення, охарактеризовано наукову новизну одержаних результатів, а також апробацію основних висновків і теоретичних положень дисертації. 

Розділ 1 «Теоретико-методологічні засади й джерельна база дослідження» складається із трьох підрозділів. В розділі подано авторську концепцію трансформацій Східної Європи на основі критичного аналізу існуючих теоретичних розробок та практичних досліджень  (в англомовній літературі такий тип досліджень має назву case-studies) окремих частин посткомуністичних трансформацій представниками основних національних шкіл політології.

У підрозділі 1.1. «Концептуальні виміри дослідження» показано створення теоретичних рамок дослідження на основі здобутків сучасних шкіл досліджень міжнародних відносин та школи транзитології. Міжнародники, не тільки неореалісти (С.Гантінгтон), а й представники ліберальної (А.Етціоні) і неомарксистської (І.Валлерстайн) шкіл дискутують щодо чинників трансформацій окремих країн та сучасної системи міжнародних відносин загалом. Головний висновок полягає в тому, що ера національного суверенітету закінчилась, відповідно зріс вплив міжнародного середовища на національні держави. У центрі наукових дискусій транзитологів перебувають проблеми демократизації, стадій її розвитку, її складових та чинників: демократизація, як процес, акумулює більшість сучасних східноєвропейських дилем. Особливу роль у формуванні такого підходу відіграли праці В.Банс, Д.Гузіна, Х.Лінца, А.Степана, Л.Дайамонда. Авторка розглядає східноєвропейські режими як гібридні (в 90-ті рр. ХХ ст.) та неконсолідовані демократії (до 2004 р.). Період визначального впливу націоналістичної ідеології загальмував становлення ліберальної демократії (характеристики східноєвропейських держав залишаються відмінними від західних). У дисертації запропоновано авторську концепцію дослідження політико-системних трансформацій. Конструювання «подвійних теоретичних рамок», які поєднують здобутки, по-перше, теорії міжнародних відносин і, по-друге, транзитології, уможливлює вирішення поставленої наукової проблеми. Використовуючи в дисертації такі дефініції, як «демократизація», «консолідація», «перехід», «гібридний режим», авторка дає власне тлумачення термінів, які відображають специфіку даного дослідження («політико-системні трансформації», «міжнародна регіональна система Східна Європа»).

          У підрозділі 1.2. «Стан вивченості проблеми» проаналізовано існуючу літературу за 7 напрямками, визначеними на основі систематизації наявних підходів: 1) дослідження чинника ЄС у східноєвропейських трансформаціях здійснені такими західними авторами, як С.Деветак,  Я.Клоічнік, К.Фрезер, М.Чіні, З.Чубинські; в Україні та Росії – В.Бойцова, Н.Буренко, О.Ковальова, В.Копійка, Є.Макаренко, І.Піляєв, О. Сушко; 2) чинник НАТО розглядали у своїх працях Ч.Гаті, М.Мандельбаум, Е.Мічта, І.Новотни, Д.Перрі, Дж.Саймон; Ю.Борко, Є.Гуськова, П.Кандель, І.Коваль, М.Косолапов, Ю.Рахманінов, С.Толстов, Б.Шмельов; 3) вплив американського чинника досліджували З.Бжезинський, Дж.Геддіс, І.Даалдер, С.Ларрабі, Д.Мейсон, А.Міссіролі, П.Сіміч, Р.Ульман; А.Богатуров, Ю.Давидов, М.Делягін, В.Іноземцев, Є.Камінський, Б.Канцелярук, В.Кременюк, А.Уткін; 4) спроби визначити місце та роль ФРН у процесі трансформацій регіону Східна Європа здійснили Я.Егберт, А.Прадетто, В.Хандл, Е.Чомер, В.Шнайдерс-Детерс; Н.Арбатова, Є.Гуськова, А.Кудряченко, І.Максімичев, С.Погорєльська; 5) економічну складову системних трансформацій аналізували П.Гауен, В.Драшкович, П.Ебергард, Г.Колодко, Я.Корнаї, А.Куклинські, Р.Лінден, П.Раймент, Л.Чаба, З.Чубинський, А.Шагварі, А.Шромнік; В.Бредова, В. Будкін, І.Бураковський, С.Глінкіна, П.Жотєв, Д.Зенкін, Л.Лучкіна, В.Перська, А.Самарін, В.Хорос; 6) окремі фрагменти політичної складової трансформацій дослідили З.Бжезинський, Р.Вукадінович, К.Давіша, З.Ізакович, А.Корбонський, В.Луерс, В.Мастни, Ч.Махош, Дж.Петтіфер, Р.Ремінгтон, С.Террі, В.Тісманяну, П.Ціпковський, В.Шандру, М.Швец; В.Бурдяк, М.Бухарін, С.Бурова, В.Горбатенко, Є.Гуськова, Б.Желіцьки, Е.Задорожнюк, Г.Зеленько, Ю.Зудінов, П.Кандель, Ю.Князев, М.Мілова, А.Некипелов, О.Оксак, Ю.Рілач, С.Романенко, Ф.Рудич, С.Рутар, С.Сокольський, Л.Старецька, Н.Смірнова, Д.Ткач, В.Фуркало, А.Язькова; 7) спроби виокремлення ідеологічної складової трансформацій були зроблені такими дослідниками, як  М.Боговіч, А.Валіцький, І.Валента, Р. Дарендорф, М.Кеннеді, В.Клопчич, Й.Крегар, Д.Ловелл, З.Млинарж, Е.Нагорські, Х.Поултон, С.Терзіч, К.Чижевський; Є.Бистрицький,  Н.Коліков, Ю.Новопашин, М.Рагозін, Ю.Савко, В.Фісанов, Ю.Щербакова.

Попри наявність значного масиву літератури, в якій висвітлюються різні аспекти досліджуваної проблеми, стан її наукового осмислення не можна вважати достатнім. По-перше, сама по собі велика кількість і строкатість монографій та статей науковців різних національних шкіл потребує узагальнення, особливо після закінчення першого етапу посткомуністичних трансформацій; по-друге, компаративний аналіз досі частіше застосовувався для дослідження будь-яких двох окремих випадків трансформування (бінарний аналіз), аніж для дослідження трансформації всього східноєвропейського регіону, що створює ширші можливості для кінцевих узагальнень; по-третє,  попередній аналіз посткомуністичних реформ у Східній Європі на базі транзитології значною мірою виявився обмеженим, тому що представники цієї школи не приділяли уваги виявленню зовнішніх чинників впливу на процес реформ в окремих країнах регіону. На вироблення нової концепції розуміння процесів у Східній Європі певною мірою й спрямована реферована дисертація.

У підрозділі 1.3. «Джерела дослідження» охарактеризовано офіційні документи, оприлюднені матеріали різноманітних установ, виступи та статті офіційних осіб, матеріали офіційних сайтів, мемуари учасників подій, що описуються, матеріали соціологічних опитувань, інтерв’ю, особисто отримані автором дисертації, у тому числі: «Програма дій-2000», бюджет ЄС, матеріали самітів ЄС у Копенгагені, Люксембурзі, Амстердамі, Ніцці, «Договір про утворення ЄС», матеріали самітів НАТО, «Національна стратегія безпеки США», виступи представників офіційних кіл, таких, як Г.Браун, Д.Іден, Р.Холбрук, М.Хофф, Г.фон Мольтке, Х.Солана, Л.Беров, Г.Колодко, Н.Попович, Й.Тошовський, В.Гавел, А.Доган, Ж.Желев, П.Меддьєши, А.Міхнік, Г.Пирванов, Б.Рістовський, Є.Бузек, Б.Геремек, Д.Туск, Сімеон Сакскобургготський, Л.Мочульський, К.Чакиров, О.Шик, О.Кваснєвський, Я.Шедіви. Додатковим джерелом дисертації є матеріали, зібрані авторкою під час особистих зустрічей із дослідниками зі Східної Європи (Т.Дронзіна, К.Велічков, А.Ангелов, П.Дімітров, Р.Жекова, Б.Костов, І.Мавродієва, З.Попова, Е.Сімеонова (Болгарія); Я.Маліцький, К.Вуйчицький (Польща); Л.Гіка, О.Марінаке, А.Сорін Костеску, С.Пуріч (Румунія); Ю.Марущак (Словаччина); М.Брглез (Словенія); А.Раш (Угорщина); Я.Хольцер, Л.Свобода (Чехія)).

          Розділ 2 «Зовнішні чинники політико-системних трансформацій у Східній Європі» складається з чотирьох підрозділів. В розділі охарактеризовано цілі та методи тих акторів міжнародних відносин, які найбільше впливали на перебіг східноєвропейських трансформацій.

У підрозділі 2.1. „Фактор ЄС у формуванні перехідних суспільств” поставлена проблема виявлення особливостей впливу ЄС на східноєвропейські трансформації в контексті вирішення Євросоюзом своїх стратегічних завдань, що змінились в постбіполярну епоху. На прикладі Польщі, Угорщини, Чехії показано, що він був вирішальним у прискоренні процесу реформ не тільки через залучення коштів програм ЄС (ФАРЕ, ІСПА, САПАРД), а й через прийняття східноєвропейцями західноєвропейської моделі розвитку, що відображено в урядових програмах реформ, у перебудові їхньої законодавчої бази, в імплементації загальноєвропейських стандартів. Європейський вектор розвитку на майбутнє залишиться пріоритетним навіть для тих країн регіону, які поки що не стали його членами. У свою чергу, переговори із країнами-кандидатами вплинули на трансформацію ЄС. Ідея Амстердамського договору, що створив Євросоюз у його сучасному вигляді, була тісно пов’язана з очікуваним розширенням на Схід; вона водночас уможливлювала його й слугувала превентивному вирішенню проблем, пов’язаних з одночасним вступом багатьох економічно слабких країн. Попри розбіжності в підходах до розширення, члени ЄС вирішили взяти на себе відповідальність за розвиток Східної Європи тому, що нестабільність колишніх соціалістичних країн ставила під удар інтеграційні надбання ЄС. Разом із тим, під час реалізації програм вступу до ЄС спостерігався зворотний вплив нових членів Союзу на внутрішню ситуацію в ньому.

У підрозділі 2.2. «НАТО й нові зовнішньополітичні стратегії країн Східної Європи» вирішується завдання аналізу боротьби ідей розширення і трансформації всередині Північноатлантичного Альянсу та її впливу на розвиток східноєвропейського регіону. Доведено, що радикальний поворот у позиції НАТО відбувся в 1995 р.: західноєвропейці виступали проти розширення, особливо Франція, але їх позиція змінилась через пріоритетність для держав Європи питання про розширення ЄС; вступ східноєвропейських країн в НАТО на індивідуальній основі розглядався європейцями, по-перше, як лакмусовий папір їхнього стану на той момент, по-друге, як можливість залучити США до перерозподілу витрат на проведення посткомуністичної трансформації. Щоб стати потенційними кандидатами на вступ до НАТО, країни повинні були продемонструвати прогрес у врегулюванні мирними засобами конфліктів зі своїми сусідами, продемонструвати відданість ідеї демократії. На посилення пронатовських позицій в регіоні вплинули: 1) нестабільність на східних кордонах регіону; 2) війна в Боснії 1992-1995 рр.; 3) брак фінансів на економічну модернізацію; 4) бажання підвищити свій статус незалежного актора на міжнародній арені. Розширення НАТО 1999 та 2004 рр. показано з урахуванням особливостей відбору країн-кандидатів на кожному з етапів переговорів. Наголос зроблено на аналізі внутрішніх та міжнародних наслідків розширення НАТО на Схід, на показі ролі НАТО в країнах-учасниках «Плану дій щодо підготовки членства в НАТО» (Албанія, Македонія, Хорватія). На 2004 р. позиції НАТО в регіоні зміцнились, організація трансформувалась з євроатлантичної на глобальну військово-політичну структуру.

У підрозділі 2.3. «Американський чинник політико-системних перетворень у східноєвропейському регіоні» розкрито причини концептуального вакууму щодо РСЄ, який склався в США  на межі 80-90-х рр. ХХ ст., та проаналізовані чинники його подолання. Для США найбільш актуальним питанням була ревізія своїх цілей щодо Східної Європи. Колишня СФРЮ стала тією частиною регіону, що зосередила на собі  увагу американського керівництва протягом 90-х рр. Авторська позиція полягає в розгляді активізації американської політики в Південно-Східній Європі як процесу, що мав амбівалентні наслідки. Поворотом в еволюції американської політики в регіоні став 1994 р., коли США перейшли до формування позиції „жорсткого миротворця”. Дейтонські домовленості (листопад 1995 р.), створені під керівництвом Р.Холбрука, залишаються найбільшим успіхом США в Європі з 1989 р. Інші країни були геополітично і стратегічно менше пов’язані з національними інтересами США; вони були більш передбачуваними, тому вирішення проблем перехідних суспільств Америка частково залишала на долю ЄС, частково брала в них участь, використовуючи структури НАТО. Одночасно США намагались утримувати інтеграційні процеси в Європі під своїм контролем; європейці недооцінили небезпеку використання Сполученими Штатами „новачків” (наприклад, Польщі) як інструмента підтримування протистояння всередині НАТО та ЄС для збереження своїх лідерських позицій. На початку нового століття Балкани стали місцем реалізації стратегічних завдань США: 1) стримування ісламізації півострова, що пов'язується зі зростанням загрози міжнародного тероризму; 2) контролю над сировинними ресурсами, над транспортуванням через півострів енергоносіїв. Країни ЦСЄ (Польща, Словаччина, Угорщина, Чехія) стали більш важливими союзниками у втіленні європейської політики США.горщина, оваччина, Чехіян членами. навіть для країн: 1)ань в ійів міжнародних відносин_________________________________________

У підрозділі 2.4. «ФРН і посткомуністичні трансформації Східної Європи» розглядається проблема виявлення особливостей східноєвропейської політики ФРН у зв’язку з «нормалізацією» зовнішньої політики в період переходу від Бонна до Берліна. Головний акцент у підрозділі зроблено на характеристиці економічного впливу ФРН на такі країни регіону, як Польща, Угорщина, Чехія, Словаччина. До цього Німеччина була  підготовлена тим, що з 60-х рр. ХХ ст. ФРН, на відміну від США, приділяла велику увагу використанню економіки як інструменту своєї зовнішньої політики щодо соціалістичних країн Європи. Для піднесення німецької економіки в постбіполярний період найважливішим став пошук нових ринків збуту, тож для регіону Німеччина стала більш важливим торговельним партнером, аніж США. Доведено, що рух капіталів був вигідним обом сторонам - Німеччина отримала можливість вкладення фінансових ресурсів, країни регіону - необхідні для трансформації економік інвестиції, можливість створювати нові робочі місця. У розділі також показані перші спроби політичного впливу ФРН на регіон під час югославських збройних конфліктів, у яких Німеччина виступила захисником інтересів хорватів. Зростаючу активність ФРН виявила й у поваленні режиму Мілошевича в Сербії в 2000 р. Прийняття країн РСЄ в НATO та ЄС у перспективі надає Німеччині можливість змінити характер свого домінування в європейських структурах з економічного на політичне.

Розділ 3 «Взаємовплив політичної й соціально-економічної складової трансформацій у Східній Європі» складається з чотирьох підрозділів. В ньому розглядаються ті проблеми економічної трансформації, на які найбільший вплив здійснили внутрішньо- та зовнішньополітичні чинники.

У підрозділі 3.1. «Колізії рецесії в країнах Східної Європи» доведено, що період трансформаційної рецесії в східноєвропейському регіоні розтягнувся на значну частку першого етапу посткомуністичної трансформації: від 2-3 років у Чехії до 10-15 в Болгарії та Румунії. Теза, що на перебіг рецесії більше всього впливали суб’єктивні фактори, пов’язані з необізнаністю урядів і мірою зацікавленості Заходу в кожній конкретній країні, доведена шляхом компаративного аналізу реформ у країнах регіону. Вихід із рецесії був пов’язаний з успішною ходою приватизації; вона розглядалась першими урядами як ключова ланка у вирішенні не тільки економічних, а й політичних проблем (прискорення демократизації, оздоровлення бюджету, підвищення ефективності владних інституцій, відновлення справедливості щодо власників, створення середнього класу). Однак, доведено, що приватизація є необхідною, але недостатньою умовою сталого розвитку: важливе місце на першому етапі реформ належало державі, від її ефективності залежали час рецесії й швидкість корекції перших планів реформ (план Бальцеровича, план Купи, план Клауса).  

У підрозділі 3.2. «Політико-системні детермінанти реструктуризації економік» виявлені моделі проведення реструктуризації, яка зайняла пріоритетне місце в планах реформаторів, націлених на виконання умов приєднання до ЄС. На прикладі Угорщини показано, що структура економіки відзначалася двоїстим характером: менше 50 великих кампаній, переважно іноземних, орієнтовані на експорт, біля 800 малих та середніх підприємств, що є переважно національними, орієнтовані на внутрішній ринок. Друге і третє місце посіли за результатами проведення реструктуризації Чехія та Словенія. Проблема реструктуризації більшістю країн не була вирішена до кінця першого етапу трансформацій. Передусім, цьому сприяли помилки, зроблені реформаторами (передчасна лібералізація торгівлі, неувага до проблеми технологічної відсталості, втрата традиційних зовнішніх ринків). Вплив Заходу на процес реструктуризації мав неоднозначні наслідки: вітались й фінансувались перетворення, сприятливі більшою мірою для вирішення стратегічних завдань західноєвропейських країн, аніж для країн-кандидатів на вступ у ЄС (приклад: форсоване скорочення сільськогосподарського сектору в Польщі та Угорщині).

У підрозділі 3.3. «Фактор іноземних інвестицій у перехідних економіках регіону» показано, що мета отримання прямих іноземних інвестицій як пріоритет була поставлена правильно, але реалізувалась з різним ступенем успішності, залежно від обізнаності урядів та особливостей національної програми реформ. Позитивним можна вважати лише залучення інвестицій великих обсягів та довгострокових позик міжнародних фінансових установ. Лідерами в регіоні за іноземними інвестиціями протягом 90-х рр. були Угорщина, Чехія, Польща; окремі країни (Болгарія, Румунія, більшість колишніх югославських республік) їх залучити не змогли до кінця першого етапу трансформацій. Інвестиції стали локомотивом економічного зростання; з іншого боку, зовнішній фактор ускладнив оцінку ефективності діяльності суб’єктів підприємництва. В Угорщині іноземні підприємці вели жорстку боротьбу за ліквідацію конкурентів; страждали переважно національні виробники; зростали борги за кредити та дисбаланс у зовнішній торгівлі. Більшість економічних перетворень у регіоні відбувалася під впливом міжнародних валютних структур (ЄІБ, ЄБРР, МВФ, МБРР). Позики використовувались неефективно тому, що більшість урядів не змогла адаптувати міжнародні програми допомоги під конкретне середовище країни-реципієнта. Таким чином, існує прямий зв’язок між роллю іноземих інвестицій та політичними умовами здійснення економічних реформ.

У підрозділі 3.4. «Імперативи вступу в ЄС як каталізатор соціально-економічних реформ» на прикладі Польщі доведено вплив ЄС на прискорення процесу економічного трансформування. Підкреслена важливість активної наступальної позиції в діалозі з ЄС для захисту національних інтересів (приклад Польщі). Словацький варіант відрізнявся привабливістю для інвесторів ЄС через розрив у розмірі зарплатні, що отримували робітники за ідентичні функції в Словаччині та сусідніх країнах-лідерах, таких, як Польща, Чехія та Угорщина. Таким чином, хоча економічні параметри країн-кандидатів на момент вступу не відповідали стандартам ЄС, процес переговорів значно прискорив процес реформування, який в іншому разі міг розтягнутись на 40-50 років.

          Розділ 4 «Політична трансформація країн Східної Європи» (складається з п’яти підрозділів) присвячений визначенню спільних рис та особливостей політичних процесів у країнах регіону з урахуванням зовнішнього чинника впливу.

У підрозділі 4.1. «Трансформаційні пріоритети після революцій 1989 року» досліджуються основні надбання та помилки перших некомуністичних урядів. Показано, зокрема, що реформатори не встигли теоретично розробити питання про темпи реформ, джерела збереження стабільності, послідовність реформ. Прикметними ознаками політичної трансформації в РСЄ є: 1) розробка нових конституцій та створення засад демократичного управління; 2) деполітизація армії, міліції, органів державної безпеки; 3) масова участь населення в перших вільних виборах; 4) створення політичних партій на основі громадянських рухів соціалістичних часів; 5) створення плюралістичних політичних еліт; 6) невдала боротьба президентів за зміцнення своєї влади; 7) створення структур самоврядування на місцях. Основа нового курсу була запропонована країнам регіону Заходом й прийнята всіма, хоча й на різних етапах (Чехією, Польщею, Угорщиною – раніше, Словаччиною, Болгарією, Румунією – після 1997 р.). Тому практика політичної перебудови загалом була дуже подібна: збігалися загальні тенденції розвитку окремих країн, напрями еволюції основних сил, домінуючі процеси в суспільній свідомості.

У підрозділі 4.2. «Демократичні засади управління в державах східноєвропейського регіону» для визначення спільного й відмінного в процесі розбудови держав Східної Європи критичному аналізу піддані нові конституції. Серед головних спільних рис зазначено вибір на користь парламентської, а не президентської республіки. Доведено, що скорочення прав президента було однією із суттєвих ознак демократичного розвитку: сильна президентська влада в нестабільних країнах може посилити авторитарні тенденції. Надмірне зосередження влади в руках парламенту, як це склалося в Польщі, також не виправдало себе: протягом 90-х рр. Польща ще раз перебудувала свою владну модель. Південно-Східна Європа до 2004 р. продемонструвала певну неувагу до питань, пов’язаних  із захистом прав людини, прав національних меншин, що обговорювалися з ЄС та НАТО. Навіть Хорватія, яка розглядалась як реальний кандидат на вступ, не змогла узгодити національне законодавство з вимогами організацій, що на певну перспективу обумовило її залишення поза їхніми рамками.

У підрозділі 4.3. «Три основні течії в політичному просторі  міжнародної регіональної системи Східна Європа» показано, що до найбільш впливових ліберальних партій слід віднести Громадянську демократичну партію (Чехія), Союз вільних демократів (Угорщина), Союз Свободи (Польща); до соціал-демократичних -  Угорську соціалістичну партію та Соціал-демократію Республіки Польща; до християнських демократів - Націонал-Християнське Об’єднання (Польща). Крім цих традиційних для Заходу трьох течій, у регіоні виокремлено четверту течію - аграрну (Польська селянська партія). Доведено, що новою важливою характеристикою регіону стало поступове зменшення відмінностей в політиці правих і лівих партій після приходу до влади. Це впливає на виборців: у сучасній Східній Європі, як і в розвинутих країнах Заходу, пасивність електорату є свідченням малої зацікавленості дискусіями основних політичних гравців, самостійність яких, у разі приходу до влади, буде жорстко обмежена законом. У результаті компаративного аналізу процесу створення основних політичних течій у Східній Європі, зроблено висновок, що цей процес відбувався у країнах ЦСЄ більш успішно, ніж у ПСЄ або пострадянських республіках. Цьому сприяли тісніші зв’язки антикомуністичної опозиції, (а пізніше рекрутованих із них політичних еліт Східної Європи), із західними офіційними й неофіційними колами.

У підрозділі 4.4. «Проблеми партійного будівництва в країнах Східної Європи» на основі обробки статистичних і аналітичних матеріалів доведено, що існує три групи таких проблем. До першої групи належать проблеми, пов’язані з боротьбою між правлячою правоцентристською коаліцією та лівою опозицією, які можна вважати найбільш природними для демократичної країни. До другої – проблеми, спричинені боротьбою в рамках правлячої коаліції. До третьої - проблеми боротьби всередині кожної партії, пов’язані з початковим періодом становлення її як структурної одиниці в політиці. Процес державотворення впливав на перебіг цієї боротьби й навпаки. Загальною рисою країн регіону, яка відрізняє його від пострадянських держав, стало швидке вироблення суспільного і партійного консенсусу щодо європейської та євроатлантичної інтеграції: більшість партій, окрім ультрарадикальних, виступали за входження в ЄС та НАТО, що обумовило ширші можливості для створення коаліційних урядів, більшу послідовність та стабільність урядової політики. 

У підрозділі 4.5. «Виборчі тенденції в перехідних суспільствах» доведено, що маятниковий характер виборів у країнах Східної Європи, внаслідок чого ліві та праві коаліції змінюють одна одну кожні чотири-вісім років, у транзитивних суспільствах відіграє більш позитивну роль, ніж у суспільствах з усталеними режимами. У регіоні правило маятника прискорило весь процес системної трансформації. Зовнішній чинник проявився, по-перше, у тому, що східноєвропейці розглядали західну політичну структуру як базову: за основу трансформації було взято західнонімецьку модель, що має відображення в східноєвропейських конституціях, а також у побудові політичного та повсякденного життя суспільства. По-друге, необхідність гармонізації законодавства з метою вступу в ЄС та НАТО стала дійовим каталізатором внутрішніх реформ: мирний перехід влади від правих до лівих та навпаки, який відбувся в країнах регіону не раз, повинен розглядатись як лакмусовий папір демократії. Водночас, Східна Європа продемонструвала власний варіант розвитку демократії, що мав сильні та слабкі сторони, притаманні західноєвропейському варіантові, та дещо специфічне, спричинене, перш за все, десятиліттями комунізму: демократизація не супроводжувалась лібералізацією, що залишилось однією з головних проблем, найбільш важливих для членів суспільства.

          Розділ 5 «Політико-системні трансформації в контексті еволюції політичної ідеології в країнах Східної Європи» (складається із чотирьох підрозділів) присвячений виявленню взаємовпливу ідейних перетворень та політичної трансформації в регіоні.

У підрозділі 5.1. «Особливості початкового етапу політичних перетворень» показано вплив розвитку дисидентського руху на процес ідеологічного оновлення країн Східної Європи. Доведено, що традиції дисидентського руху стали невід’ємною частиною нової державної ідеології, яка формувалася протягом 90-х рр.: після 1989 року східноєвропейські дисиденти повернулися зі США, ФРН, Австрії і здійснювали керівництво процесом докорінних змін в східноєвропейських суспільствах, зокрема, в ідейній сфері. Нові суспільно-політичні сили запропонували нову ієрархію цінностей, побудовану на ідеалах національної самосвідомості. В перший період, до 1994 р., західні структури продовжували підтримувати націоналістів, як це було за соціалістичних часів; тепер пафос націоналістів скеровувався проти російської загрози. Але було швидко з’ясовано, що націоналізм у Східній Європі дестабілізує регіональну та загальноєвропейську безпеку. В міждержавних відносинах поширення націоналістичних міфологем відіграло негативну роль, сприяючи  виключно націоналістичним колам; у внутрішніх проблемах націоналізм відіграв роль каталізатора соціальної напруги; у розвиткові суспільних наук він також був згубним; через несумісність із лібералізмом, основою західної цивілізації, він в 90-ті рр. поставив під сумнів успіх перемовин країн регіону з ЄС.

У підрозділі 5.2. «Чинник націоналізму в процесі системних реформувань» виявлені особливості націоналізму в країнах ЦСЄ та ПСЄ, що є переважно багатонаціональними (крім Польщі). Зроблено висновок, що десятиліття соціалістичного режиму не змінили особливого типу їхніх суспільств, відмінного й від радянського, і від західного типів. Разом з тим доведено, що роль націоналістичних кіл у розв’язанні конфліктів на території колишньої СФРЮ не повинна перебільшуватись: Сполученими Штатами була використана тактика маніпулювання існуючими в регіоні націоналістичними стереотипами з огляду на стратегічну мету утвердитись на Балканах в середині 90-х рр. Показано, що на сьогодні розвиток демократичних тенденцій у Східній Європі не означає поразки націоналізму;  можливість етнічних конфліктів зберігається, але їхній характер та гострота залежать від: 1) політичного курсу керівництва; 2) загального стану системи міжнародних відносин; 3) регіональної політики великих держав.

У підрозділі 5.3. «Становлення ліберальної демократії в міжнародній регіональній системі Східна Європа» розглянута проблема виявлення особливостей лібералізації в Східній Європі. Проаналізовані причини кризи ідентичності сучасного суспільства: 1) майнова диференціація; 2) розкол на покоління; 3) розкол субкультур. Показано, що ідейні засади різних верств населення були антагоністичними; значна частина населення не схильна до жодної ідеології, для неї більш характерними були прояви нігілізму, який досі має чималий негативний потенціал. Доведено, що ідеологічні зміни в переважній більшості країн Східної Європи відбувалися під тиском Заходу; примушення відмовитись від націоналістичної ідеології на користь ліберальної слід визнати позитивним. Захід відіграв також роль зразка для ідейних перетворень у суспільствах, що звикли з недовірою ставитись до власних державних інституцій; довіра до європейських організацій на початковому етапі трансформацій була значно вищою. Основа ліберальної демократії -  громадянське суспільство (ГС) - у РСЄ має власні ознаки, що відрізняють його від класичного типу західної демократії. ГС у країнах регіону перебуває в зародковому стані; в Угорщині, Польщі, Чехії, Словаччині та Румунії рівень участі в добровільних організаціях є відносно вищим, ніж в інших країнах регіону. Це пов’язано з успіхом у вирішенні проблеми децентралізації влади. Специфіка РСЄ полягає в тому, що держава була змушена взяти на себе створення сприятливих умов для формування інститутів ГС. Порівняно з економічною та політичною складовою, проблеми ідеологічної трансформації перебувають на початковому етапі вирішення; інституційні засади захисту прав особистості й громадянина ще не почали формуватися, але вирішення цього завдання прискориться євроінтеграційними процесами.