МІЖНАРОДНИЙ ТЕРОРИЗМ І ЙОГО ВПЛИВ НА СВІТОВУ ПОЛІТИКУ

Краткое содержание

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовано важливість і актуальність обраної теми, визначена мета, основні завдання, об’єкт і предмет дослідження, розкрита наукова новизна і практичне значення, структура дисертаційного дослідження.

Перший розділ дисертації „Теоретико-методологічні підходи до дослідження феномена тероризму” складається з п’яти підрозділів. У першому підрозділі “Сучасні трактування змісту поняття "тероризм" представлені основні трактування поняття „тероризм”, яке через різноманітність тлумачень і інтерпретацій не набуло загальновизнаного універсального міжнародно-правового визначення.

Існує ряд наукових праць арабських, українських, російських і зарубіжних дослідників, присвячених питанням зародження і формування ідеологічних концепцій, а також безпосередньої діяльності ісламізм-радикальних організацій. Значними в цій галузі є праці А. Ігнатенко, Е. Примакова, де міжнародний тероризм постає у вигляді „самодостатньої системи”, не пов’язаної з конкретною державою. Серед західних дослідників потрібно відзначити роботи У.Лакера, Р.Клайна, І.Александера, Б.Дженкинса, Р.Клайна.

Серед російських дослідників, які вивчають міжнародно-правові аспекти співробітництва держав в процесі боротьби з тероризмом потрібно відмітити І.Алєксєєва, В.Вітюка, А.Грачова, В.Борисова, В.Липкана. Серед дослідників, що вивчають міжнародно-правові аспекти співпраці держав в процесі боротьби з тероризмом слід назвати Ю.Авдєєва, Ю.Атліванова, В.Ємельянова, В.Жданова. Серед східних дослідників, що вивчають дану проблему слід зазначити
І.К. аль-Джаузій, Н. Ахмаді, А. Башірі, Б. Бахрам Пор, Б. Хабібі, Б. Табрізі, Х. Могтадер, Р. Муса Заде, Д. Садегі Хагігі, М. Масаелі тощо.

Термін „терор” ввійшов до широкого вжитку у XVIII ст. для позначення репресивної політики якобінців в період Великої Французької революції. Згодом він набув універсального значення, використовувався для визначення мотивованого насильства з політичною метою і розглядався як відверто насильницька форма диктатури, і практика разових політичних замахів.

Поняття „тероризм” вживалося як адекватне терору, набуваючи в деяких випадках специфічного відтінку тероризму – це здійснення терору. Поняттям „тероризм” почали визначати політичні вбивства, що практикують опозиційні організації і їх тактику, а поняття „терор” закріпилося за репресивними діями держави. І лише, в найширшому значенні, для визначення політичної практики і відокремлення її від інших видів політичного насильства обидва ці поняття інколи взаємозамінюються.

У документах ООН наголошується, що акт насильства розглядається як терористичний у тому випадку, коли його психологічний ефект зворотно пропорційний його справжнім фізичним результатам. Це визначення більш вдало відображає саме механізм тероризму, оскільки вказує на психологічний вплив на третіх осіб.

У другому підрозділі “Світ ісламу: автентичний підхід до проблеми політичного устрою суспільства” аналізується політичний устрій ісламського суспільства в світі ісламу. Міститься аналіз положень ісламу, який підтверджує висновок про те, що в ісламі немає і не може бути нічого, що слугувало б ідейною основною тероризму. Релігія і політика в ісламі – відносно самостійні області. Відстоювання ісламськими радикалами тези про їх нерозривність – свідчення поверхневого знайомства з шаріатом, що відкидає автоматичне перенесення його релігійно-догматичних і етичних постулатів на сферу політики, держави і права. Важливим поняттям шаріату виступає „іджтіхад” – тлумачення багатозначних положень Корана і суни або раціональне формулювання правових рішень, на значимість чого вказували такі ісламські теологи як Ібн Теймійя, Ібн Кайїм аль-Джаузійя, Юсуф аль-Карадауі, Імам аль-Бухари та ін. Догматизм теорій і агресивність в діях різко критикуються навіть тими мислителями, кого радикальний ісламізм вважає своїми ідейними вождями.

Іслам як ідеологія є об’єднуючим чинником для всіх мусульман. Однак прихильність до нього досить неоднозначна і відбиває інтереси різних соціальних груп і верств населення, на що вказує різне ставлення до створення універсальної Конституції Ідеальної Ісламської держави за проектами її ідеологів Калима Седики і іранського імама Хомейні. Фактично, ісламський світ переживає труднощі розвитку, дуже нестійкий, відбувається його поляризація. На цьому тлі можуть підсилюватися екстремістські тенденції в ісламі, виникати політичні альянси сил агресивного націоналізму з забарвленням в релігійні форми.

У третьому підрозділі “Ознаки тероризму як полісистемного явища” надається характеристика тероризму як полісистемного явища, визначаються ознаки тероризму, які дозволять відрізняти його від інших соціально-політичних і соціально-правових явищ. Основними ознаками тероризму є:

– тероризм – це одна з форм організованого насильства;

– при тероризмі здійснюється примушення ширшої соціальної групи, чим група безпосередніх жертв насильства;

– формулювання цілей в більшості випадків не пов’язане з конкретними проявами насильства, тобто між жертвами і метою, на яку спрямували свої дії терористи, немає прямого зв’язку;

– тактична мета тероризму полягає в тому, щоб привернути увагу до проблеми;

– стратегічна мета – досягти певних соціальних змін (свобода, незалежність, звільнення з виправно-трудових установ певного контингенту осіб, революція);

– акти тероризму по суті складають традиційні форми загальнокримінальних дій;

– тероризм паралізує протидію з боку громадськості;

– знаряддям впливу є психологічний шок, який породжується усвідомленням того, що хто завгодно може стати потенційною жертвою незалежно від того, до якого прошарку населення належить;

– нехтування моральними правилами і нормами – жертвами можуть стати і дорослі, і діти;

– розрахунок робиться на ефект несподіванки;

– публічний, демонстративний характер дій – головна риса тероризму;

– тероризм допускає „політичну вимогу”, тому не пов’язаний зі стихійними повстаннями і виступами населення.

Аналіз основних рис тероризму як полісистемного явища дозволяє ґрунтовніше розібратися в сучасному тероризмі як породженні системної кризи сучасного суспільства.

У четвертому підрозділі “Походження і еволюція форм і методів тероризму як явища системної кризи суспільства” розглянуто форми і методи тероризму як явища системної кризи суспільства. Тероризм як форма політичної боротьби увійшов до арсеналу військово-політичних, репресивних методів ще наприкінці XVIII ст. У ХІХ-ХХ століттях відбулося декілька хвиль систематичного політичного терору, міститься їх характеристика, зазначаються причини розповсюдження терору в різних країнах, а також простежується становлення ідеології тероризму.

Виділено 4 групи умов, які визначають існування тероризму у світі: 1) Твердження песимістичної картини світу, що приводить до постійного страху і знецінювання життя. В умовах моральної дестабілізації це приводить до психологічної вседозволеності, використання „будь-яких” засобів досягнення різних цілей, переконання що відсутні легітимні способи встановлення справедливості. 2) Друга група причин пов’язана з революційними процесами і національно-визвольними рухами, їх проявами в останні десятиліття. Тут проявляється взаємозалежність політичних, соціально-економічних, ідеологічних процесів; суб’єктивних і об’єктивних факторів, що обумовлюють терористичну діяльність. 3) Третя група причин розвитку тероризму пов’язана із зацікавленістю правлячих еліт у його прихованому використанні як високоефективного інструменту політичної боротьби, дестабілізації і ослаблення іншої держави. 4) Четвертою причиною сплеску тероризму у світі є ситуація перехідного періоду, коли розвал старих регіональних структур міжнародної безпеки супроводжується розпадом державних утворень. Механізми міжнародного контролю не спрацьовують, а їх місце намагаються зайняти сили, які використовують чинник нестабільності для власних завдань.

Сучасна ситуація характеризується збільшенням в світі соціально-економічних і міжцивілізаційних протиріч, протистоянням між Північчю і відсталим в економічному розвитку Півднем. Ці протиріччя і протистояння не можуть пом’якшити ні досягнення НТР, ні процеси глобалізації економіки чи глобальний характер інформаційно-пропагандистської сфери.

У п’ятому підрозділі “Сучасний тероризм: структурні особливості, соціальні характеристики, типологія” розглядаються структурні особливості, соціальні характеристики, типологія сучасного тероризму, проаналізовані суб’єкти політичного тероризму. Наводиться класифікація видів тероризму і характеристики кожного з них. Розглянутий зокрема, тероризм ісламізму, що використовує релігійну риторику, здійснюється під релігійними гаслами і пов’язаний з використанням тих або інших релігійних догматів, в основному орієнтується на досягнення певної політичної мети. Носіями цього виду є націонал-екстремістські або релігійно-політичні організації.

Релігійний тероризм поділяється на фундаменталістський і сектантський. В країнах, де мусульмани налічують меншість, ісламізм тісно переплетений з націоналізмом. Особливості ісламізму обумовлені його релігійною основою, яка визначає індивідуальну мотивацію членів визвольної групи. Ісламська етика смерті є фундаментом ісламського тероризму. Суттєвою ознакою ісламських терористичних організацій є наявність майже в кожній харизматичного лідера, при якому існує консультативна рада. Сама група складається з ізольованих осередків – сімей, в яких не більше 10-11 чоловік. Ідеологічна обробка членів ісламських терористичних груп спрямована на виховання двох рис – готовності до підкорення і самопожертвування.

Найважливішою особливістю сучасного тероризму є його добре структурований і організований характер. Сучасні терористичні організації набувають нових форм, трансформуючись в корпорації з своїми банками, промисловими корпораціями, юридичною інфраструктурою, земельними володіннями, сучасними засобами масового знищення і сотнями тисяч членів. За останні роки тероризм інтернаціоналізувався, з’явилися міжнародні і транснаціональні угрупування, виник зв’язок між терористичними організаціями (наприклад між алжирськими і єврейськими; арабськими і чеченськими).

Таким чином, тероризм розвивається як соціально, так і технічно, має широку соціальну базу, що переважно складається з молоді. З урахуванням такої соціальної бази тероризм не може бути ліквідований тільки військово-політичними методами. Реальний шлях для його ліквідації – це здійснення глибоких і всебічних соціально-політичних перетворень, що ґрунтуються на аналізі всього комплексу терористичних сил в сучасному світі.

Другий розділ “Тероризм” і “антитероризм” як стратегії непрямих дій в регіональних конфліктах (на прикладі близькосхідного регіону)” складається з трьох підрозділів. У першому підрозділі “Близький Схід в контексті зовнішньополітичної стратегії країн Заходу в 1990-2006 роках” детально аналізується міжнародна політична ситуація в 1990-2006 роках, зокрема роль США і Великобританії в ескалації близькосхідного конфлікту. Відзначається оціночний стиль діяльності американського уряду, що бере на себе право зараховувати ті чи інші режими в розряд „урядів поза законом”, а країни до гіпотетичної „вісі зла, що сприяє розвитку міжнародного тероризму”.

Представлено історико-політичний аналіз подій періоду кінця ХХ ст. Близький Схід представлено як арену п’яти арабо-ізраїльських воєн, в основі яких лежить нерозв’язаність палестинської проблеми; кровопролитного ірано-іракського конфлікту; кризи в Перській затоці. У роботі розглядаються особливості зовнішньополітичних відносин США з Іраком, Сирією, Іраном, Саудівською Аравією, Катаром, Тунісом і т. ін. Представлено позицію урядів названих держав до подій 11 вересня і до ескалації міжнародного тероризму у світі.

У роботі відзначається, що неврегульованість арабо-ізраїльського конфлікту залишається найвпливовішим чинником зростання ісламізму в політичному житті Арабського Сходу і, разом з тим, зручним приводом для втручання держав антитерористичної коаліції у внутрішні справи держав регіону. В умовах нормативної неефективності вирішення конфлікту, ісламський і іудейський політичний екстремізм, „тероризм” стає тактикою ведення „латентної” війни.

У другому підрозділі “Стратегія партизанського руху і терористичних організацій в близькосхідному конфлікті” розглядаються різні організації, що звинувачуються у тероризмі, зазначені період і причини створення кожної, дана оцінка їх ідеології, проаналізована структура, названі лідери: Організація визволення Палестини (ООП), Аль-Фатх (Рух національного визволення), Еxванел мослемін „Брати – мусульмани” (БМ), „Джамаат ісламійя”, „Аль-Джихад”, „Аль – Гамаа аль-ісламійя, „Бригаду аль-Касема”, Рух „Хезболлах” („Партія аллаха”), рух „Амаль”, „Ансар аль – Іслам („Поборники Ісламу”), „Ад – Дауа аль-Ісламійя”, рух Опору („Хамас”), „Аль-Каїда”, „Аль – Гамаа альсламійя” (Єгипет), „Характа уль-Ансар” (Кашмір), „Джихад” (Бангладеш), „Рада і реформа” (Афганістан), „Пакистанське суспільство богословів (талібів)”.

В останнє десятиліття очевидним є поширення ісламістського терористичного впливу із Близького Сходу на інші регіони, насамперед, на Центральну, Південну і Південно-Східну Азію, що є частиною процесу глобалізації ісламської боротьби. Свідченням цього процесу стали феномен „афганських послідовників” і поширення ісламського суїцидального тероризму як релігійно легітимного засобу дії – від Лівану і Ізраїлю до Туреччини і – останнім часом до Чечні та Кашміру. Ісламісти прагнуть переконати весь світ, що вони є радикальною формою представництва народу, який бореться проти утисків, учасники терористичних угрупувань називають себе солдатами, захисниками національних інтересів, партизанами, що здійснюють акти самооборони.

Партизанська” війна, що ведеться організаціями „Хамас”, „Хезболлах”, „Аль-Фатх”, „Амаль” є збройною боротьбою проти неоімперіалістів, яка здійснюється самостійно діючими загонами, що знищують, на жаль, не лише їх військову силу і техніку, а мирних жителів, виправдовуючи свої дії відплатою за життя мирних співгромадян. Це стає головною відмінністю дійсно партизанського руху від тероризму.

Стратегія, яка могла принести б „рухам опору” набагато більше, ніж „священна війна”, тобто дійсну цивілізовану перемогу, повинна опиратися на інтенсивну модернізацію структури арабської економіки і політики, на необхідність справжньої інтеграції арабів на національному ґрунті. Арабський націоналізм і патріотизм буде більш ефективним якщо стане раціоналізованим інтернаціоналізмом.

У третьому підрозділі „Антитероризм як чинник системних змін в ісламському світі” антитероризм розглядається як чинник системних змін в ісламському світі. Розроблена методика диференціації ісламських релігійних і політичних течій на підставі їх ідей, політико-правових поглядів, пріоритетів, що віддаються в тому або іншому політичному устрої, позиції відносно прав людини. Можна виділити три категорії чинників, що впливають на радикалізацію політичного ісламу: умови, процеси і події. Умови, в яких перебуває ісламський світ, – це провал політичних і економічних програм в більшості арабських країн, що призвело до розвитку антизахідних настроїв: знаходячись у злиднях мусульмани поклали провину за невдачу своїх країн на політику США.

Боротьба з екстремізмом не може вестися виключно військовими засобами. Пропонується ряд стратегій соціально і військово-політичного характеру:

– сприяння розвитку мереж поміркованих ісламських сил на противагу екстремістам. Пропаганда поміркованих ідей в усіх куточках ісламського світу вимагає створення мереж для забезпечення захисту поміркованих мусульманських груп;

– знищення мереж екстремістів. Уникаючи прямого втручання в релігійні справи, можна використовувати засоби для підтримки ісламських урядів і організацій, здатних гарантувати нерозповсюдження екстремістської ідеології;

– надання економічних можливостей. Відомий чинник посилення політичного впливу екстремістських організацій в світі ісламу – здатність замість держави вирішувати злободенні соціально-економічні завдання, доводить необхідність розвитку соціально-економічної незалежності держави від „внутрішніх і зовнішніх кредиторів”.

– використання мусульманської діаспори може бути корисним, наприклад, у вирішенні гуманітарних проблем тощо;

– відновлення тісних військових зв’язків Заходу з ключовими мусульманськими країнами: військові продовжать залишатися впливовою політичною силою в ісламському світі.

Тероризм розглянутий також як прояв цивілізаційного (соціокультурного) конфлікту. Антитероризм представлений формою вирішення цього конфлікту, предметом соціокультурного діалогу, метою міжконфесійного співробітництва.

Третій розділ дисертації “Стандарти антитерористичної діяльності і розвиток міжнародної співпраці” присвячений питанням міжнародного співробітництва в антитерористичній діяльності.

У першому підрозділі “Правові методи протидії тероризму” формулюється правова регламентація боротьби з тероризмом, що повинна знайти відображення в законодавствах країн світу. Сюди відноситься – кодифікування законодавчих норм (своєчасне реагування внутрішнього права країн на зміни в міжнародній договірній практиці), підвищення заходів відповідальності і невідворотність покарання за здійснення терористичних актів і участь в терористичній діяльності.

Очевидно, що для боротьби з цією загальною загрозою необхідне об’єднання зусиль всіх державних і суспільних структур, гілок влади, засобів масової інформації, державна стратегія боротьби з тероризмом. Політико-правова взаємодія держав в боротьбі з тероризмом почалася на міжнародних конференціях з уніфікації кримінального законодавства в 20–30-х рр. ХХ ст. Міжнародне співробітництво по боротьбі з тероризмом почало набувати системних рис у післявоєнний період міжнародної протидії тероризму. Сьогодні існує 12 універсальних антитерористичних конвенцій і протоколів до них.

Сучасний етап включає співробітництво на універсальному і регіональному рівнях, а також на двосторонній основі. На універсальному рівні така взаємодія концентрується в рамках ООН в її спеціалізованих установах – Міжнародній організації цивільної авіації (ІКАО), Міжнародній морській авіації (ІМО), а також в міжнародному агентстві по атомній енергетиці (МАГАТЕ). Під їх егідою створена і діє міжнародно-правова база такого співробітництва – універсальні угоди. Загалом, міжнародне співтовариство проявляє максимум прагнень до пошуку оптимальних способів співпраці в боротьбі з глобалізацією тероризму.

В той же час, міжнародне право не завжди встигає за новими викликами тероризму. Поза сферою універсального договірного регулювання залишаються питання, пов’язані з навмисним застосуванням зброї проти цивільного населення, відсутні міжнародно-правові норми, направлені на протидію тероризму. Заходи, що вживаються, поки що не є адекватними існуючій загрозі. Крім того, держави-учасники міжнародних угод самі порушують домовленості, діють всупереч Статуту ООН і часом, ставлять під сумнів всю реальну систему міжнародних договорів, продовжуючи користуватися правом сильного. Зразком сучасного політичного підходу до проблеми тероризму є підсумковий документ Всесвітнього саміту 2005 р.

Другий підрозділ „Регіональна політика країн Близького Сходу в міжнародній системі контртерористичної діяльності” торкається двоякості проблеми тероризму для країн Близького Сходу. Для будь-якої країни, в тому числі і арабської, проблема викорінювання тероризму може розв’язуватися на різних рівнях: міжнародному, регіональному і національному.

Арабські держави наполягають на розмежуванні понять “тероризм” і „озброєна боротьба проти окупації” і зобов’язалися не організовувати, не фінансувати і не здійснювати будь-які акти тероризму. З цією метою в статті 5 “Угоди про боротьбу з тероризмом (1998)”, зокрема, визначені зобов’язання по запобіганню використання терористами своєї території; проведенню посилених заходів безпеки на кордонах, в транспорті, щоб не допустити проникнення злочинців, а також в дипломатичних представництвах іноземних держав і міжнародних організацій на своїй території; проведенню кампанії в ЗМІ по роз’ясненню небезпеки тероризму і інформуванню населення про діяльність терористичних угрупувань; обміну інформацією щодо безпеки; створенню і оновленню бази даних про терористів; екстрадиції їх в країни, де вони знаходяться в розшуку, а також надання допомоги жертвам тероризму і свідкам злочинів.

Крім того, арабські держави домовилися надавати необхідну юридичну допомогу в розслідуванні актів тероризму або їх запобіганні, що включає проведення допитів в інших країнах, обшуків, вилучення документів, надання необхідних документів (стаття 9), а також погодилися делегувати один одному право судового розгляду над підозрюваними у тероризмі (статті 10-12).

Хоча законодавча база достатньо розроблена, для правової практики характерні тривалі узгодження і відмінності в підходах. Основний вихід бачиться у виробленні однозначного гуманістичного підходу і заходів всією світовою спільнотою, до яких би приєдналися і арабські країни.

У третьому підрозділі „Досвід боротьби з тероризмом і суб’єкти антитерористичної діяльності в Ірані” детально проаналізовано ситуацію антитерористичної боротьби в Ірані. Іран є учасником всіх діючих універсальних угод проти міжнародного тероризму і де для боротьби з тероризмом існує ґрунтовна правова база, від загальної декларації прав людини до конкретних законів.

Дається характеристика дворівневої системи органів, що здійснюють функції охорони громадян і держави від тероризму, організацій і груп, що мають відношення до антишахської і антиклерикальної діяльності.

Аналізуються ідейно-політичні і організаційні зміни, які відбувалися в цих групах і організаціях наприкінці 70-х рр. ХХ ст. – на початку XXI ст. Також характеризується позиція США і Західної Європи щодо радикальних груп в Ірані, і з іншого боку, позиція Ірану щодо налагодження відносин з США. Представлені стратегії зовнішнього політичного курсу Ірану попереднього Президента Ірану Хатамі М. і нинішнього президента Ахмаді Нежада М.

Проаналізовані фактори, що сприяють активізації радикальних фундаменталістських і екстремістських груп в Ірані, інституційні особливості Ірану в боротьбі з ескалацією тероризму. Встановлено, що основними факторами ескалації тероризму в Ірані являються антагоністичні види націоналізму (курдів, балучів, азербайджанців, арабів).