| Краткое содержание: |
ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ
У вступі обґрунтовано актуальність обраної теми дослідження, розкрито його зв'язок з науковими програмами, планами, темами, визначено мету і завдання, об’єкт, предмет та хронологічні рамки дослідження, висвітлено його методологічні засади, обґрунтовано наукову новизну та теоретичне і практичне значення одержаних результатів, наведено дані про апробацію та публікацію результатів дослідження.
У першому розділі – “Концептуально-теоретичні засади та джерельна база дослідження” – проаналізовано теоретико-методологічні аспекти дослідження дипломатії Святого Престолу в контексті сучасних міжнародних відносин, вміщено огляд джерел дисертаційної роботи та висвітлено стан наукової розробки обраної теми дослідження.
Одне з базових понять дисертації – “дипломатія” трактується автором як діяльність суб’єкта міжнародних відносин на світовій арені, здатного самостійно і незалежно вступати у дипломатичні відносини з міжнародними акторами, у першу чергу з державами, що спрямована на реалізацію його загального курсу мирними засобами; мистецтво такого суб’єкта досягати поставлених цілей лише мирними засобами. Перевагою цього визначення є, з одного боку, обмеження кола учасників дипломатії лише суб’єктами міжнародних відносин, здатними самостійно і незалежно вступати у дипломатичні зносини з міжнародними акторами, а з другого – включення до кола учасників дипломатичної діяльності не тільки держав, але й особливих суб’єктів дипломатії, яким і є Святий Престол.
Беручи до уваги те, що в публікаціях як наукового, так і публіцистичного характеру досить часто плутають або некоректно визначають суб’єкта папської дипломатії, дисертант спочатку дав визначення категоріям “Католицька церква”, “Ватикан”, “Святий Престол”, а потім з’ясував та обґрунтував положення про те, що єдиним самостійним і незалежним суб’єктом дипломатії виступає Святий Престол. Саме тому автор доводить правильність вживання вислову “дипломатія Святого Престолу”, а не “дипломатія Католицької церкви”, “дипломатія Ватикану” та інші схожі до них вислови.
На думку автора, в основі дій сучасної дипломатії Святого Престолу лежить католицька концепція світового порядку, що безпосередньо висвітлюється у соціальному вченні Католицької церкви. У конкретно-теоретичному плані цю концепцію було озвучено Папою Римським Іоанном Павлом ІІ 10 січня 2002 р. у його виступі перед дипломатичним корпусом, акредитованим при Апостольській столиці. Католицька концепція світового порядку складається з восьми великих викликів сьогодення, які мають становити програму дій для урядів, людей доброї волі та віруючих, і за своєю суттю зводиться до захисту та поваги .прав і обов’язків людини.
Іншим важливим елементом основи дій дипломатії Святого Престолу в сучасній системі міжнародних відносин є пріоритетні напрямки діяльності Апостольської столиці і Католицької церкви в цілому релігійного характеру, що були визначені Іоанном Павлом ІІ у двох Апостольських листах: “Наближення третього тисячоліття” (“Tertio millennio adveniente”,1994 р.) та “Вступаючи у нове тисячоліття” (“Novo millennio ineunte”, 2001 р.). До пріоритетів релігійного характеру відносяться євангелізація народів, благодійна, освітньо-виховна діяльність, екуменічний та міжрелігійний діалог.
Головною доктринальною основою дій сучасної дипломатії Апостольської столиці виступають рішення Другого ватиканського собору, які були закріплені у формах конституцій, декретів, декларацій та постанови.
Якщо порівнювати змістовну суть дипломатичної діяльності Святого Престолу у біполярній і постбіполярній системі міжнародних відносин, переломний момент яких припадає на понтифікат Іоанна Павла ІІ, то вона становить одне й те саме - забезпечення поваги прав людини, євангелізація, благодійна, освітньо-виховна діяльність, екуменічний та міжрелігійний діалог. Поряд з тим існує і різниця. У біполярній системі дипломатія Святого Престолу, головним чином, боролася за дотримання фундаментальних прав людини у країнах соціалізму, а у постбіполярний період, коли все більше почала панувати ідеологія лібералізму, увага змістилася на боротьбу за католицьке розуміння свободи.
При дослідженні дипломатії Святого Престолу треба брати до уваги той факт, що вона є особливою, оскільки поєднує в собі два напрямки діяльності: церковний та дипломатичний. У католицькій традиції ці місії прийнято називати діяльністю Святого Престолу “всередині” (“ad intra”) та “зовні” (“ad extra”). Ми у даній роботі зосередили увагу переважно на діяльності “зовні”.
Джерельну базу даного дослідження за походженням, формою і змістом можна поділити на декілька груп:
1) Основоположні доктринальні документи Католицької церкви. Тут маються на увазі документи, прийняті в ході Другого ватиканського собору, Катехизм Католицької церкви (1991 р.), а також можна окремо виділити Компендіум соціальної доктрини церкви (2004 р.);
2) Нормативні внутрішньоцерковні документи Католицької церкви та угоди Святого Престолу з різними суб’єктами міжнародних відносин. До нормативних внутрішньоцерковних документів дипломатичного характеру можна віднести частково “Кодекс канонічного права” (“Codex Iuris Canonici”, 1983 р.), Апостольську конституцію “Добрий Пастор” (“Pastor Bonus”, 1988 р.) та повністю Моту пропріо Папи Павла VI “Турбота про всі церкви” (“Motu proprio “Sollicitudo omnium Ecclesiarum”, 1969 р.). Окрім цього, важливим внутрішньоцерковним документом є Основний закон Держави Міста Ватикан (2001 р.). Щодо угод Апостольської столиці з різними суб’єктами міжнародних відносин, то можна виокремити Латеранські угоди між Святим Престолом та Італією (1929 р.);
3) Папські енцикліки, послання, листи, промови, проповіді, звернення і книги. Важливими для розуміння суті сучасної дипломатичної діяльності Святого Престолу є енцикліка Папи Іоанна ХХІІІ “Мир на землі” (“Pacem in terries”, 1963 р.) та енцикліки Іоанна Павла ІІ “Відкупитель людини” (“Redemptor hominis”, 1979 р.), “Сотий Рік” (“Centesimus Annus, 1991 р.”), “Сяйво істини” (”Veritatis Splendor”, 1993 р.) і “Євангелія життя” (”Evangelium Vitae”, 1995 р.).
Серед послань, що мають пряме відношення до папської дипломатії необхідно виділити послання Папи на “Всесвітній день миру”.
Листи Римського Понтифіка загального характеру мають передусім релігійне значення.
Стосовно промов, проповідей і звернень, то серед них насамперед, слід виділити папські звернення до дипломатичного корпусу, акредитованого при Святому Престолі. Важливим документом залишається звернення Іоанна Павла ІІ до Генеральної Асамблеї Організації Об’єднаних Націй у 1995 р.
Серед папських книг варто виділити книгу Іоанна Павла ІІ під назвою “Переступити поріг надії”, де розкривається духовний світ Іоанна Павла ІІ, що сприяє кращому осмисленню змісту дипломатичної діяльності Святого Престолу за часів понтифікату цього Папи. Не менш важливою є книга Іоанна Павла ІІ “Пам’ять та ідентичність”, де. крізь призму християнської філософії, історії, католицького вчення та власного досвіду Папа обмірковує коріння існування зла у ХХ ст. та в сучасному Західному світі, розглядає поняття нації, батьківщини, патріотизму, свободи і демократії.
Чимало матеріалу стосовно офіційних дипломатичних відносин між Святим Престолом і Україною містить виданий в Україні у 2001 р. збірник листів, промов Іоанна Павла ІІ під назвою ”Слово Святішого Отця Івана Павла ІІ до України”. Документальні джерела цієї збірки охоплюють хронологічні рамки від 1978 р., тобто від року обрання на папський престол Іоанна Павла ІІ до квітня 2001 р.;
4) Виступи, промови, звернення, листи представників Святого Престолу.
Важливим документальним джерелом для написання цієї роботи слугував міжнародний журнал “Католицька документація” (“La documentation catholique”), газета “Римський спостерігач” (“L’Osservatore Romano“) та інформаційний довідник “Папський щорічник” (“Annuario Pontificio”).
Дана тема дослідження майже не розглядалась у вітчизняній літературі, а за кордоном не знайшла широкого відображення. До дослідження предмету дисертаційної роботи – дипломатичної діяльності Святого Престолу в сучасних міжнародних відносинах - сформувалось декілька підходів. На наш погляд, це такі підходи, як богословсько-філософський, редукційно-дипломатичний, загально-дипломатичний, персоналістичний, правовий, історичний та структурно-функціональний. Проте їх поділ є умовним, оскільки науковці у рамках домінуючого підходу, як правило, використовують інші підходи з тими ж самими, або схожими методами дослідження.
Найпоширенішим серед підходів дослідження дипломатії Святого Престолу є богословсько-філософський. Суть його полягає в аналізі соціального вчення церкви, яке є змістовною основою дипломатичної діяльності Апостольської столиці. Фактично у межах цього підходу розглядаються принципи побудови світового порядку на основі етичних орієнтирів Святого Престолу, а не сама дипломатична діяльність як така. Науковці переважно аналізують енцикліки, папські промови з соціальних питань, постанови органів Римської курії, досліджують проблемні соціальні ситуації, що склалися у світі, та шляхи їх подолання. Всі ці науковці будують свої погляди на теорії універсального морального закону (Бадджо А., Гьофнер Й., Гер Д., Чировський М., Шупак М. ).
Представники редукційно-дипломатичного підходу розглядають лише окремі аспекти або форми дипломатичної діяльності Святого Престолу. Наприклад, С. Феррарі досліджує дипломатію Святого Престолу на Близькому Сході, К. де Монткло аналізує позицію Апостольської столиці під час кризи в Югославії, Ж.-М. Куле - діяльність Святого Престолу в інституціях і конференціях ООН, М. Етерович присвячує своє дослідження відносинам між Святим Престолом і Україною тощо. Зазвичай такі дослідження побудовані на основі використання методів аналізу ситуації: спостереження, вивчення документів, а також принципу історизму. Такий підхід дозволяє значно конкретизувати предмет дослідження, чим покращується його аналіз.
У свою чергу загально-дипломатичний підхід комплексно та різнобічно розкриває аспекти дипломатії Святого Престолу. Цей підхід дає змогу краще осягнути широку палітру дипломатії Святого Престолу і її причинно-наслідкові зв’язки (Ж.-І. Руксель). Слід сказати, що, на жаль, до цього часу немає ґрунтовних досліджень на основі загально-дипломатичного підходу, які б були спеціально присвячені дипломатичній діяльності Святого Престолу у постбіполярний період міжнародних відносин, а зокрема до 2005 р. - кінця понтифікату Іоанна Павла ІІ. Праця французького дослідника Ж.-І. Рукселя “Святий Престол на міжнародній арені”, яка вийшла друком у 1998 р., не охоплює хронологічно рамки всього понтифікату Іоанна Павла ІІ. До того ж вона містить, передусім дослідження дипломатії Святого Престолу за часів попередників Іоанна Павла ІІ у ХХ ст.
Персоналістичний підхід полягає у дослідженні особистості Папи Римського, в нашому випадку Іоанна Павла ІІ: його біографії, оточення, рис характеру, вподобань, діяльності як голови Католицької церкви, Держави Міста Ватикан і дипломатії Апостольської столиці (Д. Вейгел, Т. Шульц, М. Ільїнський, Формікола Д. Р.). Базовими методами персоналістичного підходу є опитування людей, які добре особисто знають Папу Римського, хронологічний метод, дослідження документів, емпіричний метод тощо.
Досить важливий для розуміння юридичної основи дипломатичної діяльності Святого Престолу є правовий підхід (Д. Барберіні, Ж.-Б. д’Оноріо, Р. У. Гант). За його допомогою науковці співвідносять поняття Католицька церква, Святий Престол і Держава Місто Ватикан, а також визначають, які з зазначених категорій мають міжнародну правосуб’єктність і право незалежних, безпосередніх зовнішніх зносин. Такі праці, зазвичай, позбавленні помилок, яких дуже часто припускаються представники інших підходів у відношенні неправильного вживання категорій “дипломатія Ватикану”, “дипломатія Католицької церкви”, “посол Ватикану” і т. ін.
Історичний підхід ґрунтується на принципі історизму. Дослідники, використовуючи його, намагаються визначити роль Святого Престолу в міжнародних відносинах у конкретно-історичний період і поступово переходять до висвітлення дипломатії Апостольської столиці в контексті сучасної системи міжнародних відносин (Т. Зонова, Е. Лебек).
Нарешті, представники структурно-функціонального підходу зосереджують увагу на структурі і функціях органів Святого Престолу і Ватикану, у тому числі на їх причетності до місії “зовні”.
Зауважимо, що дипломатична діяльність Святого Престолу в сучасній системі міжнародних відносин майже не знайшла широкого відображення у працях українських науковців. Українські дослідники О. Федорів та О. Михайлів певною мірою розглянули дипломатію Святого Престолу, зокрема її миротворчий аспект за допомогою персоналістичного підходу щодо Іоанна Павла ІІ. Недоліком цієї праці є те, що їй бракує аналітичності, так як здебільшого вона побудована на основі цитування різних джерел. Подібний недолік присутній і у книзі іншого українського науковця М. Гайковського. Дослідник будує свою працю на основі персоналістичного та редукційно-дипломатичного підходу, і, зокрема, розглядає відносини Іоанна Павла ІІ, Святого Престолу з Україною. Колишній Міністр закордонних справ України А. Зленко у книзі “Дипломатія і політика”, одну з частин присвятив візиту Іоанна Павла ІІ в Україну. Низка українських науковців досліджували дипломатію Святого Престолу у конкретних історичних періодах минулих століть (Ю. Зубкова, С. Горбач, О. Кучерук, В. Сергійчук).
У розділі другому – “Інституційне забезпечення дипломатичної діяльності Святого Престолу” – з’ясовуються засади функціонування та формування дипломатичної служби Святого Престолу.
У цьому розділі дисертант звертає увагу на той факт, що Папа Римський відіграє фундаментальну роль у функціонуванні та формуванні дипломатичної служби Святого Престолу. Він особисто, або через органи Римської курії, що підпорядковуються йому, здійснює представництво Святого Престолу і Ватикану на міжнародній арені, укладає, ратифікує, денонсує міжнародні угоди, приймає дипломатичних представників іноземних держав та призначає, направляє, переводить і відкликає своїх представників, які представляють його як при окремих церквах, так і при державних органах влади. Така централізація влади у прийнятті зовнішньополітичних рішень Святого Престолу пояснюється тим фактом, що Папа Римський, згідно з католицькою доктриною, є наступником святого апостола Петра, якому Ісус Христос доручив верховну владу в церкві.
.Здійснюючи свої зовнішньополітичні функції, Папа спирається на органи Римської курії. Безпосередньо сфера міжнародних відносин входить до компетенції Державного секретаріату, який складається з двох секцій: Секції загальних питань та Секції у справах відносин з державами. Однак важко назвати дане відомство чисто зовнішньополітичним, оскільки до сфери його компетенції входять не тільки питання двосторонньої та багатосторонньої дипломатії, але й питання координації діяльності інших органів Римської курії та Ватикану. Отже, Державний секретаріат відповідно до світської, демократичної моделі побудови державних органів, поєднує виконання функцій як відомства закордонних справ, так і кабінету міністрів.
Поряд з Державним секретаріатом до міжнародних відносин причетні більшою або меншою мірою інші органи Римської курії. Серед них можна виділити Папську раду у справах справедливості і миру та з духовної опіки над мігрантами і подорожуючими та Папську раду “Єдине серце” (“Cor Unum”).
Закордонні органи зовнішніх зносин Святого Престолу можна умовно поділити на дві категорії: дипломатичні – апостольські нунціатури, представництва при міжнародних міжурядових організаціях, спеціальні місії та недипломатичні – апостольські делегації, що представляють Святий Престол при окремих церквах. Умовний поділ папських представництв зумовлений тим, що зазвичай апостольські делегації за відсутності дипломатичних відносин фактично виконують функції апостольських нунціатур, а саме підтримують контакти з урядами країни або регіону перебування. До того ж нині 12 із 13 апостольських делегацій очолюються апостольськими нунціями.
Як правило, штати папських закордонних представництв небагаточисельні. В них працює два-три дипломати. Не зважаючи на невелику кількість дипломатів, продуктивність їхньої праці досить висока. Це пояснюється тим, що папські представники при виконанні своїх функцій часто спираються на допомогу католицької ієрархії країни (або регіону) перебування, священнослужителів та мирян. Усі сучасні папські дипломати вельми освічені люди, зазвичай мають науковий ступінь та досить добре володіють мовами країни (або регіону) перебування. Високій ефективності роботи папських представництв сприяє й те, що Святий Престол встановив вікове обмеження перебування на дипломатичній службі: папські дипломати виходять на пенсію у 70 років.
Автор констатує, що нині у дипломатичній практиці Святого Престолу деякі з категорій папських представників, наведених у Моту пропріо “Турбота про всі церкви”, не використовуються. Зокрема, це стосується про-нунція, інтер-нунція, апостольського делегата і посланника, що акредитується при уряді, та регента, а тимчасово повірений у справах існує тільки в Тайбеї (Тайвань). Причина скасування категорії про-нунціїв полягає у тому, що Святий Престол просто приєднав це поняття до категорії нунція. Тобто незалежно від того, чи є папський представник першого класу дуаєном дипломатичного корпусу, він все одно тепер називається нунцієм. Зникнення інших з вищезазначених категорій папських представників, з одного боку, можна пояснити тим, що в сучасних міжнародних відносинах усе менше практикується призначення голів дипломатичних представництв другого і третього класу, а Святий Престол, у свою чергу, слідує цій тенденції. З іншого боку, Святий Престол після Другого ватиканського собору, став більш відкритим з доктринальної та політичної точки зору, що призвело до встановлення і розбудови дипломатичних відносин з різними суб’єктами міжнародного права на високому рівні, незалежно від релігійного та політично режиму, а також статусу у міжнародних відносинах. Окрім цього, все більше міжнародних акторів усвідомлюють моральний вплив Святого Престолу на світовій арені і відповідно воліють мати з ним відносини на рівні посольств. З тими країнами, з якими Святий Престол з різних причин не має можливості встановити дипломатичні відносини на рівні дипломатичних представництв першого класу, Апостольська столиця зазвичай встановлює контакти через апостольські делегації або відкриває спеціальне представництво на чолі з нунцієм, як це було зроблено в Росії.
Святий Престол також практикує направлення папських представників, що виконують місії тимчасового характеру. Таких представників Святого Престолу можна розділити на три категорії. До першої належить легат а латере (a latere), тобто “друге я” Папи Римського. До другої категорії - кардинал спеціальний посланник. І нарешті до третьої - надзвичайний представник. До цієї ж самої категорії можна віднести апостольського візитатора.
Функції папського легата можна поділити на дві складові: церковну (місія “всередині”) та дипломатичну (місія “зовні”). Порівнюючи функції папського легата з функціями світського дипломатичного представництва в цілому, можна сказати, що вони мають цілу низку своїх особливостей. По-перше, легат виступає не від імені Ватикану, а від імені Святого Престолу, що підкреслює, перш за все, духовний вимір відносин. По-друге, папський представник захищає у державі (або державах, регіонах) призначення, інтереси не лише Святого Престолу та підданих Ватикану, а кожного вірного Католицької церкви. Такі інтереси націлені на забезпечення нормального функціонування Католицької церкви, що включає в себе вільне відправлення релігійного культу та розповсюдження Євангелія. Різниця також існує в тому, що папські представники здебільшого не займаються розвитком економічної і жодним чином військової сфери відносин.
Автором встановлено, що підготовка дипломатичних представників Святого Престолу здійснюється через Папську церковну академію, яка готує перш за все відданих Папі і Католицькій церкві священиків. Високопрофесійна дипломатична підготовка виходить на другий план. Як правило, папськими дипломатами стають високоосвічені священики, які відчувають любов до церкви та своєї професії, вміють зберігати таємницю та мають ортодоксальні погляди, що відповідають католицькій доктрині, тобто володіють всіма необхідними якостями для успішного виконання церковно-дипломатичної місії.
У третьому розділі – “Основні напрямки дипломатії Святого Престолу” – дисертант висвітлює головні вектори дипломатичної діяльності Апостольської столиці, а саме визначає характер та розкриває особливості двосторонньої дипломатії Святого Престолу, розглядає діяльність Святого Престолу на багатосторонніх форумах міжнародної співпраці, а також аналізує миротворчу діяльність Святого Престолу.
Святий Престол за часів понтифікату Іоанна Павла ІІ значно розширив та розвинув систему двосторонніх відносин з різними суб’єктами міжнародного права. Свідченням цьому є активна розбудова двосторонніх зв’язків Святого Престолу в чотирьох напрямках: 1) встановлення дипломатичних відносин; 2) укладання двосторонніх угод; 3) здійснення пасторальних та державних візитів Папою Римським; 4) двосторонні контакти на високому та найвищому рівні.
Дисертант приходить до висновку, що такі досягнення дипломатії Святого Престолу в налагодженні двосторонніх відносин стали можливими, з одного боку, завдяки доктринальним змінам, що були впровадженні на Другому ватиканському соборі, активній їх імплементації Іоанном Павлом ІІ та особистісним дипломатичним якостям Папи, а з другого боку – демократизації міжнародних відносин і внутрішньополітичних процесів.
Католицька церква після Другого ватиканського собору рішуче відкинула концепцію інтегризму. Ця концепція передбачала повернення до середньовічної моделі відносин між світською і церковною владою, яку в умовах зменшення суспільно-політичного впливу Католицької церкви у світі не можливо було ефективно застосувати.
На зміну концепції інтегризму було впроваджено іншу – реформістську. Суть її полягає в тому, що церква має верховенство та незалежність у духовних справах, а держава - у світських. Втім, церква і держава повинні не залишатися осторонь одна від одної, а співпрацювати для досягнення блага кожної конкретної людини. Держава повинна забезпечити спільне благо, а церква, в свою чергу, – потойбічне спасіння людей. На практиці така модель відносин означала схвалення та впровадження Святим Престолом принципу відокремлення церкви від держави.
Аналізуючи двосторонню дипломатію Святого Престолу, автор зазначає, що впровадження реформістської моделі відносин між Католицькою церквою і світською владою сприяло налагодженню двосторонньої співпраці, в тому числі на дипломатичному рівні, переважно у тих країнах, де католики складають значний прошарок населення. Оскільки претензії Католицької церкви на верховенство у духовній сфері знаходять свій відгук саме в цих країнах. Що ж до інших нехристиянських держав та тих країн, де католики становлять меншість, то успіх папської дипломатії можна пояснити тим, що Католицька церква, за часів Іоанна Павла ІІ, стала значно більш відкритою до діалогу та толерантною, завдяки чому завоювала до себе прихильне ставлення. До того ж слід зазначити, що встановлення нормальних дипломатичних відносин зі Святим Престолом може певною мірою слугувати індикатором стану релігійної свободи в державі. Отже, встановлюючи відносини зі Святим Престолом, держава ніби декларує свою демократичну орієнтацію та висловлює прихильність до морального авторитету Католицької церкви, чим покращує свій імідж на міжнародній арені.
Зі становленням реформістської системи державно-церковних відносин виникла необхідність формалізації цих відносин не лише через встановлення дипломатичних відносин, але й на основі перегляду вже існуючих угод, або укладання нових. У церковних та світських правничих колах прийнято називати для зручності ці угоди загальною назвою – конкордати.
Впровадження реформістської моделі державно-церковних відносин зовсім не означало, що Святий Престол відмовився від впливу на політичне життя суспільства. Адже Апостольській столиці не байдуже, яка влада панує в країні - та, що поділяє прокатолицько-християнську концепцію, або, яка проводить політику, спрямовану на переслідування Католицької церкви та її вчення. Звичайно самі священнослужителі, відповідно до канонічних приписів, не мають права безпосередньо брати активну участь у політичному житті країни. Натомість зі зменшенням ролі духовенства в політичній сфері Святий Престол почав закликати мирян до активної участі в політиці.
У третьому розділі наголошується, що вищезгадувані вісім головних викликів сучасності, які зводяться до захисту і поваги прав людини у католицькому їх розумінні та євангелізацію, благодійну, освітньо-виховну діяльність, екуменічний і міжрелігійний діалог, можна розглядати як пріоритетні напрямки дипломатичної діяльності Святого Престолу як на двосторонньому, так і на багатосторонньому рівні. На двосторонньому рівні змінюються лише акценти, в залежності від суб’єкта міжнародних відносин, з яким Святий Престол підтримує дипломатичні відносини. Окрім цього, Апостольська столиця у двосторонніх відносинах робить особливий наголос на забезпеченні нормального функціонування Католицької церкви в тих країнах, де вона зазнає утисків, як на законодавчому, так і на практичному рівні. Вісім великих викликів сучасності і проблеми функціонування Католицької церкви стають предметом обговорення під час двосторонніх візитів, врученням послами вірчих грамот Папі, а також при загальній папській зустрічі з послами країн, що акредитовані при Святому Престолі.
Автором встановлено, що Святий Престол є одним з моральних регуляторів міжнародних відносин і для нього, як найвищого керівного органу Католицької церкви, не є вельми важливим співробітництво в економічній сфері, яка є домінантною у нинішніх двосторонніх відносинах світських держав, а радше в політико-дипломатичній, гуманітарній, культурній, науковій, інформаційній сферах.
На нашу думку, в центрі уваги двосторонньої дипломатії Святого Престолу є такі суб’єкти міжнародних відносин як Італія, США, Росія, Китай, Ізраїль та Палестина. Зацікавленість Апостольської столиці в розвитку відносин з цими міжнародними акторами головним чином обумовлюється її особливими духовними інтересами, що мають на меті зміцнення та розширення впливу папства.
У системі багатосторонньої дипломатії бере участь не лише Святий Престол як центральний керівний орган Католицької церкви, але й підконтрольна йому інституція Держава Місто Ватикан. Святий Престол представлений у тих міжнародних організаціях і органах, які більше стосуються духовних інтересів Католицької церкви. Це такі міжнародні міжурядові організації і органи, як Організація Об’єднаних Націй (ООН), Продовольча і сільськогосподарська організація Об’єднаних Націй, Міжнародне агентство з атомної енергії, Європейський Союз (ЄС), Організація з безпеки та співробітництва в Європі (ОБСЄ), Організація африканської єдності та ін. У свою чергу Держава Місто Ватикан бере участь в міжнародних організаціях та органах радше технічного характеру: Міжнародна рада з питань зерна, Всесвітній поштовий союз, Міжнародний союз електрозв’язку тощо.
Святий Престол у системі багатосторонньої дипломатії переважно представлений спостережними місіями, а Ватикан бере участь тільки як повноправний член міжнародних організацій і органів. Це пояснюється тим, що в міжнародних інституціях загальнополітичного характеру, де представлений Святий Престол, як правило необхідно приймати суто політичні рішення, що суперечить духовній природі і цілям присутності Католицької церкви у системі міжнародних відносин, які диктують їй залишатись поза політичними іграми. У свою чергу повноправна участь Ватикану в інституціях технічного характеру об’єктивно не зобов’язує Апостольську столицю приймати політичні рішення.
Назва дипломатичних посад папських представників свідчить про те, чи мають вони право голосу в певній міжнародній організації або органі чи ні. Представник, який має право голосу, називається делегатом, постійним представником, а той, що не має цього права, – спостерігачем.
Серед багатьох міжнародних організацій та органів найважливішою для Святого Престолу є його участь у роботі ООН, її спеціалізованих установ та конференціях. Представництво Святого Престолу в ООН має статус спостережної місії. Це означає, що папський представник у цій інституції не має права голосу. Нині відсутність права голосу є єдиним, що відрізняє Святий Престол від статусу держав-членів.
Святий Престол також бере активну участь у роботі різних конференцій під егідою ООН. Справжніми викликами дипломатії Апостольського Престолу стали Міжнародна конференція ООН з народонаселення і розвитку в Каїрі (1994 р.) та Четверта Міжнародна конференція ООН з проблем жінок у Пекіні (1995 р.) Причиною особливого інтересу Святого Престолу до цих конференцій стали проекти заключних документів, ухвалення, яких, на думку Апостольської столиці, суперечило б фундаментальним етичним принципам.
Окрім діяльності в ООН та міжнародних конференцій під її егідою, Святий Престол також активно діє в системі спеціалізованих установ ООН. Апостольський Престол із 20 спеціалізованих установ бере участь в 14, тобто в усіх тих, що не стосуються економічної сфери.
Поміж багатьох регіонів світу Святий Престол приділяє особливу увагу Європейському континенту, оскільки саме тут є його місцезнаходження і сфера духовних інтересів. Відповідно до цього Апостольська столиця намагається підтримувати тісні відносини не лише з державами, але й міжурядовими регіональними організаціями і органами. Зокрема, Святий Престол представлений в ОБСЄ як член цієї організації, а також є спостерігачем при ЄС.
Миротворчість є одним з найголовніших напрямків дипломатичної діяльності Святого Престолу. Послання і захист миру становлять доктринальні зобов’язання для католиків і всіх християн.
Дисертант розглядав сучасну миротворчу діяльність Апостольської столиці на основі трьох її головних компонентів: 1) проголошення послання миру; 2) молитви за мир; 3) навчання миру.
Проголошення послання миру означає одне й те саме, що проповідування Євангелія, прийняття якого, за християнським вченням, робить всіх людей дітьми Божими та братами і сестрами в Христі. Молитви за мир, як вважає Католицька церква, є також важливим елементом миротворчості. Це обумовлюється тим фактом, що Святий Престол розглядає стан дійсного миру як дар Божий, якого треба постійно просити у Бога. Щодо третього елементу миротворчої діяльності Святого Престолу - навчання миру, то він полягає у проголошенні католицьких принципів побудови і захисту миру. Католицька концепція досягнення миру на Землі передбачає дотримання Божого порядку, який заснований, як зазначає Папа Іоанн ХХІІІ, на чотирьох стовпах миру: істині, справедливості, любові і свободі.
З вищезазначеною католицькою концепцією досягнення миру на Землі тісно пов’язана інша стратегія миру, яка складається теж з чотирьох елементів: 1) відмова від війни як засобу вирішення суперечок між державами; 2) справжнє роззброєння; 3) створення світового порядку на основі міжнародного права, яке б забезпечувало дієвий захист не лише прав людини, але й народів; 4) чітке дотримання норм міжнародного права.
Поряд з тим Святий Престол не відкидає можливість застосування військової сили в тих країнах, регіонах, де грубо порушуються основні права людини. На практиці позиція Апостольської столиці означає підтримку концепції гуманітарної інтервенції.
Святий Престол не лише проголошує моральні принципи, дотримуючись яких можна досягти так званого правдивого миру, але й сам активно долучається до вирішення міждержавних, міжетнічних та міжрелігійних конфліктів, закликаючи ворогуючі сторони до діалогу та відновлення миру.
Особливе занепокоєння у Святого Престолу викликає ситуація на Близькому Сході, зокрема ізраїльсько-палестинський конфлікт. Святий Престол уже протягом тривалого часу закликає сторони до діалогу та миру. Як ключову проблему в ізраїльсько-палестинському конфлікті Святий Престол розглядає визначення статусу міста Єрусалим.
Великим викликом у постбіполярний період міжнародних відносин для дипломатії Святого Престолу та інших країн світу стала громадянська війна на теренах Соціалістичної Федеративної Республіки Югославія (СФРЮ). Спочатку кризи у СФРЮ, Апостольська столиця виступала за перехід від федеративного до конфедеративного устрою Югославії на основі проведення мирних переговорів між республіками. Апостольська столиця хронологічно стала однією з перших країн, що офіційно визнала у 1992 р. незалежність Хорватії та Словенії. Цим кроком, на нашу думку, Святий Престол хотів поставити поза законом можливі “реваншистські” військові дії федеративних сил проти Словенії, яка тоді вже звільнилася від союзної армії, та військову операцію проти Хорватії.
Апостольська столиця також долучилася до вирішення Косовської проблеми. Святий Престол досить неоднозначно поставився до військової операції НАТО в 1999 р. проти Союзної Республіки Югославія (СРЮ), спрямованої на подолання цієї проблеми. На думку автора, проблема неоднозначності позиції Святого Престолу пояснювалася тим, що військова операція НАТО проти СРЮ не відповідала повністю критеріям католицького розуміння застосування гуманітарної інтервенції.
Терористичні атаки на США у 2001 р. викликали однозначний осуд з боку Святого Престолу. Однак військові операції США зі своїми союзниками, які стали наслідком атак терористів, Святий Престол оцінював по різному: від суперечливої позиції щодо війни в Афганістані до цілковитого несхвалення військової операції в Іраку. Негативна позиція Святого Престолу стосовно військової операції проти Іраку цілком зрозуміла, адже ця військова компанія цілковито суперечила критеріям так званої католицької концепції “справедливої війни”.
До миротворчої діяльності Святий Престол також залучає цілу низку католицьких організацій. Яскравим прикладом такої організації може слугувати суспільна церковна асоціація мирян громада святого Егидія (Sant’Egidio).
Дуже важливим аспектом миротворчої діяльності Святого Престолу є проведення екуменічного та міжрелігійного діалогів, започаткованими рішеннями Другого ватиканського собору й активно продовженими Папою Іоанном Павлом ІІ. Безперечно, найважливішу роль у екуменічному та міжрелігійному діалозі відіграє Папа Римський. Іоанн Павло ІІ зробив цілу низку безпрецедентних кроків в історії Католицької церкви на шляху примирення різноманітних християнських церков, спільнот та релігій світу.
У четвертому розділі “Відносини між Святим Престолом і Україною” автор розкриває зміст і динаміку розвитку дипломатичних відносин між Святим Престолом і Україною та з’ясовує проблемні питання у цих двосторонніх відносинах.
Внаслідок двосторонніх переговорів між Святим Престолом і Україною, які пройшли у Києві з 9 по 12 січня 1992 р., сторони досягли домовленості щодо встановлення дипломатичних відносин. 8 лютого 1992 р. Святий Престол офіційно визнав Україну як незалежну державу та встановив з нею дипломатичні відносини.
Важливу роль у розвитку двосторонніх відносин між Святим Престолом і Україною відіграють взаємні візити посадових осіб різних рівнів. Автор констатує, що представники Святого Престолу здійснили значно більшу кількість візитів до України, ніж їх українські колеги до Ватикану. На думку дисертанта, великий інтерес з боку посадовців Апостольської столиці до України зумовлений, передусім, тим, що дипломатія Святого Престолу має більший досвід у налагодженні відносин з країнами світу, ніж Україна, тому діє більш активно й послідовно стосовно Української держави. По-друге, Україна є східною межею, де Католицька церква користується рівними правами поряд з іншими церквами, що дає можливість католицьким ієрархам використовувати українську територію як “плацдарм” для просування своїх інтересів на Схід. По-третє, наразі одним із головних пріоритетів зовнішньої політики Святого Престолу є Європа, а Україна відповідно географічно входить у коло інтересів Апостольської столиці. До того ж, в Україні проживає більша кількість католиків, ніж в усіх разом узятих країнах Співдружності Незалежних Держав. Цей факт об’єктивно вимагає від Апостольської столиці посилати до України більше своїх представників, ніж до інших країн колишнього Радянського Союзу, для опіки і захисту прав своїх вірних.
Щодо порівняно меншої активності українських посадовців у зносинах з представниками Святого Престолу на ватиканських теренах, то дисертант вважає, що керівники Української держави певною мірою недооцінюють можливості морально-політичного впливу Святого Престолу на світову спільноту. Поряд з вищезгаданою причиною існує й інша: взаємні візити представників України і Апостольської столиці майже завжди викликають незадоволення з боку ієрархії православних церков і їх вірних. Цей факт не може не турбувати українське керівництво, адже воно може позбутися електоральної підтримки домінантного православного населення України.
Державний візит Папи Іоанна Павла ІІ в Україну в 2001 р. став найвищою точкою розвитку відносин між Святим Престолом і Україною в період від встановлення дипломатичних відносин у 1992 р. до сьогодення.
Усі події, в яких брав участь Папа Римський під час свого візиту в Україну, можна умовно поділити на дві головні групи: політичну та церковну. До першої групи належать ті події, де Папа, передусім, виступав як моральний авторитет світового масштабу і глава Держави Ватикан, а там, де Єпископ Рима промовляв як глава Католицької церкви, – до другої.
Папські промови, що належать до політичної групи, давали головним чином морально-духовні орієнтири їх слухачам та визначали геополітичне місце України. Папа звернувся майже до кожної суспільної групи, яка впливає на розвиток і політику Української держави.
Події, що увійшли до церковної групи, були, переважно, націлені на духовне підбадьорення вірних Католицької церкви та назідання їх у вірі і буденному житті.
Як уже зазначалося, через особливий статус Святого Престолу як верховного керівного органу Католицької церкви ця інституція прагне розвивати двосторонні відносини з іншими країнами світу не в економічній сфері, яка є домінантною у теперішніх двосторонніх стосунках світських держав, а головним чином в політико-дипломатичній, гуманітарній, культурній, науковій, інформаційній сферах. Саме за цими напрямками Святий Престол активно співпрацює з Україною.
Поряд з активною співпрацею між Святим Престолом і Україною у їх відносинах залишається декілька проблемних питань. Перш за все, це проблеми, які дісталися Україні у спадок від колишнього Радянського Союзу, до складу якого входила українська територія.
Серед тих проблем, які Святий Престол постійно підіймав перед Україною за часів понтифікату Іоанна Павла ІІ, можна назвати такі: 1) чітке визначення статусу юридичної особи для Католицької церкви (Римо-католицької та Української греко-католицької церков); 2) повернення культових споруд та інших церковних приміщень, які належали раніше Католицькій церкві; 3) інкорпорація спеціальності богослов’я (теологія) у державну систему освіти; 4) можливість існування середніх загальноосвітніх католицьких шкіл та вищих богословських навчальних закладів, які б визнавалися державою; 5) укладання конкордатної угоди. У відносинах між Святим Престолом і Україною не можна не згадати ще про одне - проблему визнання патріархату Української греко-католицької церкви (УГКЦ), яка набула не лише релігійного, але й політичного забарвлення.
Проте, завдяки виваженій політиці обох сторін ці проблеми поступово вирішуються і, на нашу думку, у недалекому майбутньому їх вдасться успішно розв’язати шляхом постійного діалогу, внесення змін у чинне українське законодавство і надання фінансової підтримки сторін
|
