ПОЛІКУЛЬТУРНЕ ВИХОВАННЯ УЧНІВ У ЗАГАЛЬНООСВІТНІХ ЗАКЛАДАХ УКРАЇНСЬКОГО ПОДУНАВ’Я (ДРУГА ПОЛОВИНА ХХ СТОЛІТТЯ)

Краткое содержание

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовано актуальність обраної теми дослідження; визначено мету, завдання, об’єкт, предмет, методи, джерельну базу дослідження, його територіальні та хронологічні межі; розкрито наукову новизну, теоретичне й практичне значення дослідження; представлено дані про апробацію та впровадження одержаних результатів.

У першому розділі – «Соціально-історичні та кульурно-педагогічні передумови розвитку полікультурної освіти в українському Подунав’ї ІІ половини ХХ століття» – вивчено стан наукової розробки проблеми, соціально-історичні та культурно-педагогічні передумови розвитку полікультурної освіти в українському Подунав’ї ІІ половини ХХ століття, здійснено аналіз поліетнічного складу шкільництва як історико-педагогічного явища, уточнено сутність базових понять, зокрема, «полікультурність», «полікультурна освіта», «полікультурне виховання».

Результати вивчення показали, що серед наукових праць у галузі шкільництва і полікультурного виховання на південних землях України 1950-2000 років наразі відсутні такі, які б відтворили історію і розвиток ідей полікультурності, сприяли б розв’язанню порушеної проблеми.

У процесі дослідження проблеми полікультурного виховання учнів українського Подунав’я в окреслений період нами було використано різноманітну джерельну базу. Першу групу в ній складають законодавчі, нормативні акти загальнодержавного рівня; їх огляд дає змогу з’ясувати сутність тогочасної освітньої політики уряду у сфері полікультурної освіти. Велику групу джерел становлять підзаконні акти: правила, інструкції, зведені Положення, що визначають порядок їх функціонування, навчальні програми, у яких розтлумачуються характерологічні відмінності вивчення навчальних дисциплін. Значний науковий інтерес становлять зведені правила, складені та узагальнені офіційними особами, а також результати ґрунтовних археологічних напрацювань; статистичні звіти, бібліографічні узагальнення, представлені в дослідженнях краєзнавців (А. Бачинського, О. Лебеденка, C. Мельника, А. Тичини та ін.).

Було встановлено, що перш ніж аналізувати історичні витоки полікультурної освіти саме в українському Подунав’ї, доцільно з’ясувати власне семантичне значення поняття «регіон». На підставі вивчення наукових джерел (Т. Болбант, Ю. Гладкий, Я. Машбіц, А. Чистобаєв та ін.) було обґрунтовано, що це поняття слід розуміти як відносно самостійну одиницю з певною соціально-економічною єдністю, що історично склалась і має відносну стійкість існування в країні; для неї властиві значні природні, господарські, соціальні та етнокультурні розбіжності, здебільшого зумовлені особливостями національного складу населення. Зважаючи на опрацьовані історико-педагогічні джерела та доробок освітніх діячів краю, українське Подунав’я у дослідженні розглядається як регіон, до складу якого входить чотири придунайські адміністративні райони Одещини – Болградський, Ізмаїльський, Кілійський, Ренійський. Цей регіон характеризується наявністю об’єктивних чинників поліетнічного складу, зокрема, підлітків.

З’ясовано, що найсуттєвішим у полікультурному вихованні, є вплив таких об’єктивних чинників: історична детермінованість різних можливостей тих етносів, які стали мешканцями регіону, що позначилося на результатах відстоювання ними власного статусу; негативна тенденція зростання напруженості в міжетнічних відносинах населення регіону. Це пов’язано з економічними негараздами, домінуванням у владних структурах здебільшого російськомовних посадовців, віддзеркаленням чого стала уповільнена динаміка набуття мешканцями регіону освіти рідною мовою.

Натомість прогресивні педагоги досліджуваної доби (П. Батюшков, А. Бачинський. П. Сімашко та ін.) усвідомлювали, що всі етнічні групи українського Подунав’я – це частина українського суспільства, яка органічно пов’язана з його соціально-політичною організацією. А тому етнічні групи, серед яких найчисельнішими в другій половині ХХ століття вважалися болгари, молдавани, росіяни, гагаузи, утворюють полінонім.

У дисертаціїї визнано, що Подунав’я в українському вимірі є особливим регіоном, що відзначається характерністю перебігу різноманітних процесів взаємодії і відштовхуванням етнокультур представників поліетнічного соціуму, а за збереженням традиційної звичаєвості та етнічної свідомості – окремим, одиничним.

Історіографічний огляд містить загальну характеристику стану проблеми дослідження, що дозволяє окреслити соціально-історичні передумови розвитку ідеї полікультурності у Подунав’ї. До них відносимо ті, що спричинили зростаючу регіональну мозаїчність – захоплення окремих земель сусідніми державами (Туреччиною, Росією, Румунією); розкол християнського світу, внаслідок чого зародження руху за національну незалежність набуло форми боротьби за православну віру проти спольщення, покатоличення та омусульманення. Встановлено й культурно-педагогічні передумови, які були пов’язані зі співіснуванням етносів Подунав’я через утворення певних культурних ареалів.

У дослідженні проаналізовано доробок освітніх діячів краю (І. Артюшевський, В. Воскобойніков, М. Миндру, А. Чабанова), що уможливило висновок про доцільність ліквідування насамперед неоднакових стартових можливостей окремих етнічних груп у розбудові своєї культури, браку спроможності неросійських етносів одержати освіту та читати книги рідною мовою, користуючись наявним бібліотечним фондом.

Аналіз архівних джерел засвідчує, що проблема полікультурності більш системно почала вивчатися у ХХ столітті. У філософському плані вона була окреслена вже в античну добу – Сократом, Платоном, Аристотелем. Так, стародавні філософи започаткували ідеї, пов’язані з полікультурністю, у контексті проголошених ними гуманістичних ідей.

Філософський аспект полікультурності опосередковано вивчався М. Бердяєвим, Л. Гумільовим, Ж. Ільєнковим, М. Каганом, В. Соловйовим та ін.

Нами було з’ясовано, що підґрунтям визначення етносоціологічного аспекту полікультурності стали праці Ю. Арутюняна, Л. Дробіжева, О. Соколова; загальнотеоретичні основи національних і міжнаціональних відносин розглянуті в дослідженнях Р. Абдулатипова, Ф. Бабейко, Ю. Бромлея, М. Джунсова, Р. Подольного та ін. Осмислити тогочасну специфіку національної самосвідомості особистості неможливо без огляду суто педагогічного аспекту, який відзеркалено в роботах О. Іванова, С. Кириченко, Л. Прокошенкова та ін. Доцільним виявився й аналіз праць, присвячених вихованню етнокультурної толерантності, І. Афанасьєва, Т. Петрова, Т. Таюрської та ін. Вивчення історико-педагогічної літератури засвідчує, що в напрацюваннях дослідників визначено як базові ті ідеї полікультурного виховання, які висвітлено в роботах видатних педагогів того часу, зокрема, Г. Ващенка, П. Каптерева, М. Пирогова, С. Русової, В. Сухомлинського, К. Ушинського, С. Шацького та ін.

Термінологічний аналіз довів, що, намагаючись із науковою об’єктивністю оперувати відповідними педагогічними категоріями, варто врахувати таке: синонімічний ряд – полікультурність, багатокультурність, мультикультурність, інтеркультурність, кроскультурність та ін. – утворився внаслідок не лише різного походження термінів, а ще й через той «відтінок», який до них додається при визначенні.

Завдяки процесу глобалізації, яка підштовхує людство до інтеграції наприкінці ХХ століття, актуалізується розробка концепцій полікультурної освіти (Дж. Бенкс, С. Нієто та ін.). Доведено, що це призвело до формування у ІІ половині ХХ століття наукового знання про полікультурність як цілісність, в якій набувають виразності й регіональні особливості (етнічні, географічні, професійні), зумовлені соціально-економічним статусом, зокрема, й півдня України.

Сутність полікультурного виховання та проблеми національного виховання підлітків у школі та сім’ї у зазначений історичний період знайшли своє відображення у фундаментальних працях (Т. Алексеєнко, І. Беха, В. Болгаріної, О. Савченко, О. Сухомлинської), висвітлюються у наукових публікаціях Ю. Гапона, П. Ігнатенко, В. Постового, Ю. Терещенка та ін.

У контексті проблеми полікультурного виховання доведено правомірність спрямування уваги саме на підлітковий вік учнівської молоді, оскільки він є найбільш вразливим з огляду на вікову психолого-педагогічну характеристику особистості (І. Бех, І. Кон, В. Семиченко).

З’ясовано, що не меншими за роллю у полікультурному вихованні підлітків в українському Подунав’ї дослідниками було визнано рівноцінність і рівноправність усіх культур, а також розуміння культури як комплексної системи релігійних переконань, ритуалів і звичаїв, суспільних цінностей і традицій, родинних зв’язків, відчуття причетності до певної суспільної групи чи, навіть, субкультури (наприклад, професійної, молодіжної тощо). Саме це відбито в практиці загальноосвітніх навчальних закладів у другій половині ХХ століття.

У роботі проаналізовано роль, яку в процесі полікультурного виховання учнівської молоді в досліджуваний період відіграють провідні відношення (соціально-правове поле – освіта; етнокультурний розвиток мешканців регіону – освіта; освітній досвід попереднього періоду – освіта), і фактори, що їх породжують. Установлено визначальний вплив на кількісно-якісні показники функціонування й результативності процесу, що вивчається, сукупності таких чинників: політико-правового, соціально-економічного, етнокультурного, демографічного та освітньо-генезного.

Дослідження уможливило висновок, що проблема полікультурного виховання учнів у навчальних закладах українського Подунав’я у другій половині ХХ століття мала «соціальне замовлення», підкріплювалася нормативно-законодавчою базою, а творчі пошуки крайових освітніх діячів спиралися на відповідну науково-педагогічну спадщину і були здебільшого пов’язані з вихованням у школярів почуття «малої батьківщини», його впливом на формування самосвідомості особистості.

Констатуємо, що неоціненою виявилася задекларована в українському законодавстві ідея щодо гарантії культурних, мовних прав національних меншин. Натомість ще й досі невизначеним є поняття «етнічна меншина». Стверджуємо, що, з огляду на міжнародне право, це поняття вживається в контексті заборони дискримінацій, захисту права на фізичне існування, свободу від примусової асиміляції, захисту права на культурну самобутність (Конвенція про захист прав людини та основних свобод – 1950 р.; Декларація прав національностей України – 1991 р.). Саме ж поняття «етнічна меншина» з’явилося саме у досліджувану нами добу – другій половині ХХ століття. Зокрема, згідно із Законом України «Про національні меншини в Україні» (1992 р.) воно витлумачено надто узагальнено: йдеться про «виявлення почуття національного самоусвідомлення та спільності між собою». Міжнародне ж законодавство акцентує увагу на права осіб, а не груп; члени меншин мають права, в яких їм не може бути відмовлено. Суттєвим визнаємо й окреслення критеріїв визначення етнічної меншини як такої: проживання на території держави і перебування в її громадянстві; довготривалі й міцні зв’язки з цією державою; виявлення відмінних етнічних, культурних та інших особливостей; достатнє представництво (Рекомендації 1201 Ради Європи щодо Додаткового протоколу №10 про права меншин Європейської конвенції).

На основі аналізу доробку сучасних науковців (О. Биков, І. Воронов, А. Гущ, А. Колодій та ін.) вважаємо доцільним все ж розвести поняття «національна меншина» і «етнічна меншина», що базується на розбіжності понять «нація» і «національність» (перша – незмінювана, стійка, а друга – змінювана, суб’єктивна). Національна меншість розглядається як історично-конкретна форма етнічної спільності. У дисертації враховано й дослідницьку позицію етнологів, які розрізняють меншини національні, регіональні, емігрантські тощо.

У другому розділі – «Феноменологія полікультурного виховання підлітків українського Подунав'я у координатах історико-педагогічної думки ІІ половини ХХ століття» – розкрито сутність феномена «полікультурне виховання», показано стратегію розгортання освітніх процесів у регіоні в досліджуваний період, здійснено науковий огляд педагогічних ідей полікультурного виховання в контексті реформування освіти (1984 р.).

Осмислення феномена «полікультурне виховання» може бути науково-пізнаним, а природа його виникнення – пояснена лише в контексті інших, з опорою при цьому на фундаментальну основу напрацювань класичної педагогічної науки. Вивчення історико-педагогічної літератури засвідчило, що прилучення зростаючого покоління до культури рідного краю у досліджуваний період задеклароване як одне із провідних завдань виховання. Означена проблема знайшла своє відображення у спадщині засновників української педагогіки, що склало підґрунтя інновацій, які мали місце й у досвіді полікультурного виховання освітян півдня України.

Доведено доцільність відстеження стратегії процесу розвитку полікультурного виховання підлітків українського Подунав’я у ІІ половині ХХ століття в межах трьох, умовно окреслених етапів.

На першому етапі (1950 - 1983 рр.) – пошуково-настановному – відбулася систематизація наукових уявлень про феноменологію полікультурності в українському Подунав’ї, зокрема, в другій половині ХХ століття.

Це дозволило уточнити змістові характеристики процесу полікультурного виховання, визначити його спрямованість на такі цінності: вчити дітей, як треба жити єдиною родиною, поєднуючи особисті потреби з суспільними, інтегруючи у вихованні кращі загальнолюдські якості з національними; зацікавленість й ціннісне ставлення учнівської молоді до національних традицій, потреба у формуванні як особистісного, так і суспільного національного обличчя.

В межах другого етапу (1984-1990 рр.) – реформувально-декларативного – схарактеризовано ідеї й сподівання, пов’язані з реформою освіти в 1984 році та її наслідками. З’ясовано, що при цьому позитивними сторонами доцільно вважати державне реформування змісту шкільної освіти в річищі стимулювання психологічних та педагогічних досліджень з актуальних наукових проблем (диференціація та індивідуалізація навчального процесу, стимулювання пізнавальної активності учнів, поєднання в змісті освіти розвивальної й репродуктивної її функцій за збереження особистісно-зорієнтованого підходу з метою підвищення виховної ефективності навчального процесу, покращення умов для інтелектуального розвитку учнів та якості їхньої загальноосвітньої підготовки), що зміцнило регулятивні основи полікультурного виховання. Дослідження показало, що негативні моменти виявлялися в «тупцюванні на місці», консервуванні діючої шкільної системи, посиленні ідеологічної компоненти, настійливій пропаганді ідеї «злиття націй», «утворення єдиної мови для всіх народів».

У межах третього етапу (1991-2000 рр.) – оптимізуюче-визначального – видалося за можливе простежити основні риси національної доктрини, розгортання ідеї розподілу загальноосвітніх закладів за мовами навчання учнів, актуалізацію питання впровадження державної мови як чинника полікультурного виховання у навчально-виховний процес.

Науковий огляд педагогічних ідей тогочасних діячів краю довів, що продуктивному розв’язанню проблематики полікультурного виховання в українському Подунав’ї перешкоджала, з одного боку, невизначеність у питаннях укладання підручників для національних меншин (доцільності використання підручників оригінального походження), а з іншого – неоднозначність у розумінні ролі позашкільних навчальних закладів у створенні полікультурного освітнього середовища. Як засвідчив аналіз фактичного матеріалу, попри підвищення компенсаторної ролі позашкільних закладів регіону в краєзнавчо-пізнавальній, екскурсійно-туристичній діяльності підлітків, відбувається ігнорування педагогічного новаторства, що призвело до консервування чинної полікультурної освіти.

Вивчення архівних джерел показало, що остання чверть ХХ століття позначилася в українському Подунав’ї відлунням освітньої реформи (1984 р.), яка була ініційована «згори», без створення необхідних і достатніх передумов. Під час аналізу її пріоритетів установлено, що аспекти, пов’язані з розвитком суб’єкта етносу, формуванням полікультурного плюралізму й міжкультурної компетентності, не фіксувалися на рівні стратегічної мети. За свідченням науковців (О. Савченко), реформа завершилася «розмовами на сторінках преси».

Однак у ході вивчення динаміки процесу полікультурного виховання школярів українського Подунав’я з’ясовано, що у досліджуваний період кардинальною подією стало набуття Україною державного суверенітету, коли сподівання етносів краю, підкріплені розробленим і схваленим проектом Концепції середньої загальноосвітньої національної школи України, пов’язувались із відбиттям аксіологічної системи на рівні «республіканського компонента».

У третьому розділі – «Оновлення сучасної виховної практики: перспективність ідей та досвіду полікультурного виховання підлітків в українському Подунав'ї у ІІ половині ХХ століття» – виявлено можливості запровадження кращих надбань творчих педагогів регіону щодо створення системи полікультурного виховання у загальноосвітніх закладах українського Подунав’я, а також конкретизовано найбільш продуктивні шляхи творчого використання ідей полікультурності, що містяться в дослідженнях краєзнавчих аспектів освіти, для підвищення ефективності полікультурного виховання учнівської молоді сьогодення.

Встановлено, що у сучасній історіографії майже відсутні узагальнювальні науково-педагогічні праці, безпосередньо присвячені суто проблематиці виховання полікультурності в умовах загальноосвітніх навчальних закладів українського Подунав’я. Ще й досі залишається поза дослідницькою увагою розвиток загальноосвітньої середньої школи в період лібералізації суспільного життя, коли полікультурна освіта, незважаючи на своєрідну динаміку суспільно-політичних процесів у пореформений період ( 90-ті роки ХХ століття), почала поступово нарощувати темпи свого розвитку, набуваючи рис відкритої педагогічної системи.

З огляду на розуміння педагогічного досвіду як сукупності знань, умінь і навичок, отриманих у процесі безпосередньої педагогічної діяльності, як форми засвоєння педагогами раціональних здобутків своїх колег (В. Загвязинський, В. Караковський, Л. Хомич та ін.), маємо підстави стверджувати, що досвід полікультурного виховання підлітків українського Подунав’я в досліджувану добу формувався здебільшого стихійно, без належних теоретико-методологічних орієнтирів. Доведено, що це спричинило деформації і в розумінні актуальності полікультурно-соціальних відносин у регіоні, в структурі мотивації полікультурної діяльності школярів. Натомість, у цей період спостерігаються й відмінні риси педагогічного досвіду реалізації завдань полікультурного виховання шкільної молоді, зумовлені, зокрема, феноменологією «авторських шкіл» (М. Гузик, О. Тубельський, М. Щетинін та ін.), хоча педагогічне новаторство не мало ознак цілісної наукової системи.

Встановлено, що однією з визнаних форм поширення передового досвіду полікультурної освіти стали «школи передового досвіду», в межах яких не лише поглиблювались наукові уявлення про набутки в галузі впровадження наявних концепцій регіональних, національних шкіл (зокрема, концепції української школи Прикарпаття, розробленої Р.Скульським), урізноманітнювались інтерактивні форми полікультурної просвіти вчителів регіону, але й відбувалися процеси вивчення, узагальнення й популяризації творчого досвіду практиків (В.Кьось, А.Соловйова, Є.Пономарьова та ін.), домінантою професійної діяльності яких стало саме полікультурне виховання учнів українського Подунав’я у ІІ половині ХХ століття.

Доведено, що творча професійна діяльність учителів, наукові здобутки професорсько-викладацького складу, дослідження регіональних проблем стали визначальними у збагаченні виховної потужності всіх ланок освіти.

Узагальнення наукового фонду з педагогічної проблематики українського Подунав’я другої половини ХХ ст., де склалась унікальна етнічна ситуація, свідчить про визнання вирішального значення викладання навчальних дисциплін у закладах освіти, де навчаються представники національних меншин.

У дослідженні виявлено доцільність трактування полікультурного виховання як явища, що перебуває під впливом багатьох мега-мезо-мікро- факторів полікультурної соціалізації особистості. Позитивним моментом спрямування формувального впливу чинників, на нашу думку, слід вважати системне полікультурне виховання, що вибудовується в поліетнічному соціумі на таких засадах: урізноманітнення точок зору в процесі навчання, використання в культурному різноманітті множинності позицій і поглядів заради культурного взаємозбагачення, оновлення змістового наповнення культурних моделей, підґрунтям яких виступає зміст національної освіти; застосування педагогічних технологій, що передбачають співробітництво у підсистемі «вчитель-учень-батьки-громада», розвиваючи при цьому взаєморозуміння і самостійність та сприяючи зростанню самоповаги вихованця і впевненості в собі; активне залучення учнів до самостійно-пізнавальної діяльності краєзнавчого характеру, що формує їх здатність до поціновування навколишнього природно-ресурсного та полікультурного розмаіття; спрямованість на розвиток критичного мислення особистості та творчого осмислення інформації полікультурного змісту через стимулювання участі в регіонально значущих видах просоціальної діяльності як сприятливого середовища самореалізації. При цьому системоутворювальним є компетентне роз`яснення фахівцями соціально-педагогічних ситуацій – базових для вироблення у підлітків полікультурних світоглядних позицій, з одночасним запобіганням вияву ознак расистського та ксенофобського характеру.