| Краткое содержание: | У вступі обґрунтовано актуальність теми дослідження, сформульовано мету й основні завдання дисертації, визначено методологічну основу та основні етапи дослідження, розкрито наукову новизну роботи, окреслено практичне значення отриманих результатів, зазначено етапи апробації результатів наукового пошуку.
У першому розділі – “Видання творів В.Винниченка в Україні в 20 –30-ті рр. ХХ століття” – вивчається історія видань творів В.Винниченка в Україні в першій половині ХХ століття. Розгляд текстологічних питань літературної спадщини письменника базується на аналізі історії видань його творів, що є важливою передумовою подальших історико-літературних досліджень. Цьому завданню підпорядковано структуру розділу, що складається з трьох підрозділів.
У першому підрозділі –“Історія видання багатотомних зібрань творів В.Винниченка у видавництві “Рух”( 1923 – 1932 рр.). Проблема основного тексту” – стисло розглянуто історію видань багатотомних зібрань творів В.Винниченка видавництвами “Вік” і “Дзвін” протягом перших десятиліть ХХ ст., що готували ґрунт для багатотомних видань творів письменника видавництвом “Рух”; досліджено історію “рухівських” публікацій – 23-томного та незавершеного 12-томного зібрань творів В.Винниченка.
Співпраця В.Винниченка з українськими радянськими видавництвами на початку 20-х рр. стала можливою завдяки загальним суспільно-історичним чинникам, що в свою чергу впливали на культурно-громадське життя України в цілому. Широкий курс українізації, що супроводжувалась певним розквітом національної літератури, мистецтва і науки, підтримка й орієнтація М.Скрипника на органічно-національні сили сприяли розвиткові активних контактів В.Винниченка з українськими письменниками, культурними діячами, видавцями, представниками радянського уряду на приватному та офіційному рівнях.
Хоча попередні публікації творів письменника у дореволюційних та радянських видавництвах відіграли досить значну роль у популяризації та науково-критичному вивченні творчості В.Винниченка в Україні та поза її межами, однак вони не задовольняли зростаючої потреби у нових багатотомних виданнях художньої спадщини митця. Видання творів В.Винниченка українським кооперативним видавництвом “Рух” (заснованим у 1917 р. в м. Вовчанськ на Харківщині й перенесеному в грудні 1921 р. до Харкова) та паралельне видання кооперативною видавничою і книготорговельною спілкою “Книгоспілка” (створена 1922 р. в Харкові) здійснювалось у 1923 – 1932 рр. За цей час було видано 23 томи; крім того, здійснено декілька перевидань більшості цих томів. Прикметно, що саме до цього багатотомного видання увійшов еміграційний роман В.Винниченка “Сонячна машина”, раніше не друкований жодним європейським видавництвом.
Текстологічний коментар до перших восьми томів 23-томника дає змогу встановити, за якими джерелами подавали упорядники той чи той твір, – тексти передруковувались з перших видань творів письменника. Відмінним був підхід до запланованого 12-томника, який готував до друку сам автор. Внесення письменником у текст істотних виправлень – одна з прикметних особливостей цього зібрання творів і його найважливіша відмінність від усіх попередніх видань. Коли видавництво “Рух” розпочало за згодою автора і в порозумінні з ним справу нового повного видання “Творів” у дванадцяти великих за обсягом томах (вмістивши в них матеріал попередніх 23-х томів), В.Винниченко править тексти майбутнього видання, висловлює свої побажання стосовно структури та ілюстрацій. Як свідчать щоденникові записи, на редагування письменник витратив близько дев’яти місяців творчої праці (з серпня 1930 р. до квітня 1931 р.). З листів В.Винниченка до видавництва “Рух” відомо, що він проредагував два томи 12-томника (вийшли з друку відповідно у 1931 і 1932 рр.), планував здійснити редагування третього та четвертого томів. Видання третього тому “Творів” у 1932 р. припиняється у зв’язку з посиленням репресивних акцій проти В.Винниченка, насамперед проти його спадщини.
Майже всі твори, що увійшли до двох досліджуваних томів, були більшою чи меншою мірою проредаговані автором. Найсуттєвіших змін зазнали такі твори письменника, як “Краса і сила”, “Заручини”, “Ланцюг”, “Боротьба”, “Роботи!”. Творча редакторська праця В.Винниченка над текстами полягала у скороченні розлогих описів, заміні окремих текстових фрагментів стислішими і виразнішими стилістично-смисловими конструкціями, ощадливішому використанні зображально-виражальних засобів (наприклад, традиційних тропів, привнесених у твір з народнопісенної творчості), усуненні другорядних деталей тощо. Розвиток сюжету ставав динамічнішим, а вчинки та дії героїв умотивованішими, хоча сама ідея твору не зазнавала концептуальних змін.
Одним із видів редакційної роботи В.Винниченка над текстом була послідовна заміна русизмів українськими відповідниками. Таких замін у проаналізованих дисертанткою творах виявлено більше ста.
Свого часу І.Нечуй-Левицький та М.Вороний дорікали письменникові за русизми та інші суржикові вкраплення в тексти його творів. М.Могилянський відзначав “певну недбалість і поспішність” раннього Винниченка. М.Рудницький, виступаючи проти вживання Винниченком “москалізмів, головно у фразеології”, водночас вказував на своєрідний “власний енергійний стиль” – вміння творити оригінальні новотвори, багато з яких перейшли до української літературної мови.
Відхилення В.Винниченка від мовної норми слугувало осягненню певних ідейно-естетичних завдань. Мовнокультурне поле досліджуваних творів зумовлюється прагненням письменника відтворити окремі мовленнєві особливості, притаманні саме цьому історичному періодові. Щоденниковий запис від 5 листопада 1942 року свідчить про високу лінгвістичну культуру В.Винниченка і певною мірою прояснює мотивацію дій автора під час згаданого мовностилістичного редагування. Необґрунтованість закидів В.Сімовича (першого редактора “Сонячної машини”) стосовно порушення письменником норм літературної мови Винниченко пояснює так: “Річ не в моїй недбалості, а в моїй щирості. Я дбав не за літературну чистоту мови, а за життєву правдивість її. Я не хотів уживати тих форм мови, які кувались (“творились”) Сімовичами по кабінетах (хоч би вони іншими Сімовичами вважалися за “чисті”, “щирі”, українські). Я волів уживати ті форми, які вживались народом у живому житті, хоч би вони й звались Сімовичами “москалізмами”. Я хотів малювати життя, а не кабінети... І тому тепер, коли Україна “українізувалася”, коли школа внесла в народ літературну мову [...], то і я, і всі інші письменники, що хочуть бути “щирими”, себто погодженими з життям, уживаємо нових форм, уникаємо москалізмів і дбаємо за чистоту мови” .
Усунення русизмів не було просто перекладом їх українською мовою, а становило продовження органічного творчого процесу шліфування тексту. Отож, знявши кальки та русизми у мові автора, письменник залишив їх у мові персонажів, а в окремих випадках спеціально зробив заміни в напрямі наближення до розмовної мови. В дисертації показано, як завдяки такому редагуванню письменник досягнув подвійного ефекту: по-перше, усунення русизмів в авторській мові позитивно позначилося на художній виразності творів; по-друге, збереження русизмів та слів розмовного плану в мові персонажів поглибило їх індивідуалізацію.
Базуючись на аналізі конкретного матеріалу, дисертантка доходить висновку, що комплекс авторських змін не мав концептуального характеру. З усіх можливих видів переробок художнього тексту – сюжетно-композиційних, ідеологічних, стилістичних – В.Винниченко звертає увагу переважно на останні. Принципу художньої доцільності підпорядковувалися більшість мовностилістичних поправок, зроблених автором, а саме: скорочення, вилучення певних масивів тексту, заміна синонімічних слів тощо. Ці стилістичні зміни поглиблювали мотивацію поведінки героїв, сприяли вдосконаленню художньо-стильової структури оповідань.
Авторка дисертації наголошує на необхідності подальших текстологічних досліджень проблеми основного тексту ранніх прозових творів письменника. На даному етапі едиційні проблеми творчості В.Винниченка вирішуються зорієнтуванням виключно на перші видання творів, без належної уваги до пізніших авторських звертань до тексту. Це формує занадто звужене й апріорно неадекватне уявлення про творчу спадщину письменника. У досліджуваних текстуальних змінах відбилися не лише психологічні особливості творчої праці автора, а й стиль епохи, відтак навіть незначні зміни тексту викликають історико-літературний чи лінгвістичний інтерес.
У другому підрозділі –“Історія написання й видання в Україні еміграційних творів В.Винниченка (роман “Сонячна машина”, збірка оповідань “Намисто”) – розкривається історія написання й видання роману “Сонячна машина” та збірки дитячих оповідань “Намисто”.
Дослідження історії написання роману за щоденниковими записами митця дає підстави твердити, що загалом праця над “Сонячною машиною”, котра тривала три роки, вимагала від письменника чималих фізичних та моральних зусиль (сам митець пояснював свій творчий стан як “горіння від “С[онячної] М[ашини]”). Про складну роботу В.Винниченка над цим твором свідчать декілька варіантів роману, що зберігаються в архіві УВАН у США. Вважаючи, що “Сонячна машина” – це “річ українська, що видання перекладу її було б на користь українського імени”, письменник не раз намагався привернути увагу європейської літературної громадськості до свого роману. Однак іноземні видавництва відмовляють В.Винниченкові у публікації “Сонячної машини”.
Великі надії покладав В.Винниченко на видання “Сонячної машини” в Україні. В дисертації висвітлено історію публікації роману Державним видавництвом України та кооперативним видавництвом “Рух”. У 1928 році роман вийшов одразу у двох видавництвах – у ДВУ і у видавництві “Рух”, з наступним перевиданням видавництвом “Рух” у 1930 р. як 23-й том “Творів” В.Винниченка. До негативних рис цих видань слід зарахувати нефахове редагування тексту (Винниченка не задовольняли редакторські втручання в текст “Сонячної машини”, про що він сповіщав у листі до видавництва “Рух” від 19 травня 1928 року), коректорські недогляди, неузгоджений правопис окремих слів. Наступні публікації “Сонячної машини” як за кордоном, так і в Україні здійснювалися за текстом видання 1930 року. Це свідчить, по суті, про формальний підхід до вирішення складних едиційно-текстологічних проблем. Відтак, наголошується в дисертації, на часі перевірка і ретельне опрацювання тексту роману “Сонячна машина” на основі рукописних джерел, що зберігаються в архіві Української Вільної Академії Наук у США.
На межі ХІХ – ХХ століть українська література для дітей інтенсивно розвивалася (в цей час з’являються казки та оповідання про дітей М.Коцюбинського, І.Франка, С.Васильченка та ін.), але для України залишалася актуальною потреба у вартісній дитячій літературі. Характеризуючи стан з виданням дитячої літератури як катастрофічний, педагог-методист і автор шкільних підручників, популярний у 20-ті роки, Я.Чепіга звертається до В.Винниченка з настійним проханням писати твори для дітей. З подібною пропозицією зверталось до В.Винниченка і Державне видавництво України, котре надіслало письменнику замовлення на дитячу повість. В.Винниченко відмовився писати повість, але передав до друку збірку оповідань “для дітей і про дітей”, котра вийшла у 1930 р. під назвою “Намисто. Разок перший”. До неї увійшли такі твори В.Винниченка: “Віють вітри, віють буйні” (1922), “Гей, ти бочечко” (1928), “Гей, не спиться” (1928) “Гей, хто в лісі, обізвися”, “Ой, випила, вихилила”, “Гей, чи пан, чи пропав”, “Та немає гірш нікому”, “За Сибіром сонце сходить” (усі 1929).
Свої оповідання для дітей В.Винниченко лагідно називав: “намистинки”, “зернятка”, “перлинки”. Писалися вони легко, письменник відчував задоволення від праці над ними. “Я сам знаю, що ця річ досить удалась мені”, – через сім років після виходу в світ “Намиста” занотував він у щоденнику. Свідчення В.Винниченка про художню досконалість власних творів є рідкісним, оскільки повернення до текстів через певний час, як правило, викликало в нього незадоволення “якістю праці”.
Письменник працював і над перекладом “Намиста” російською мовою, однак це видання не здійснилося. Хоч авторові не було надіслано жодної рецензії радянських критиків – ні позитивної, ні негативної (“Очевидно, лаяти нема за що. А хвалити ніхто не насмілюється”, – писав він), – збірка “Намисто” мала неабиякий попит серед читачів (протягом кількох місяців розійшлися всі 10 тисяч примірників). Успіх стимулював письменника до подальшої роботи над наступною збіркою дитячих оповідань “Намисто. Другий разок”. Загалом В.Винниченко планував написати “десять разків” оповідань (кожен “разок” мав складатися з десяти оповідань), маючи на меті “цілий ряд дійсних фактів з життя тварин переказати в образах, без фантастики, якнайпростіше, але з найбільшою образністю”.
До наступних збірок, певно, мали б увійти ще два написані митцем дитячих оповідання “Стелися, барвінку, низенько“ та “Білесенька”. З огляду на відомі об’єктивні чинники, серед яких особливо негативну роль відіграла відсутність видавництв, письменник так і не реалізував свого задуму. Оповідання “Білесенька” (1926) та “Стелися, барвінку, низенько” (1922) увійшли до книжки “Пророк” та невидані оповідання”, виданої коштом УВАН (Нью-Йорк, 1960).
У третьому підрозділі – “Творча воля автора і радянська цензура: історія нездійснених публікацій творів В.Винниченка” – розкривається проблема цензурно-редакторського впливу на твори В.Винниченка, яка перебуває в складному зв’язку з його справжніми творчими намірами.
У дисертації наголошено, що синкретизм поняття “історія тексту” передбачає вивчення літературної історії твору, позалітературної, творчої історії, а також усіх тих нетворчих моментів, котрі призвели до змін тексту (йдеться про зміни під цензурним тиском, вимоги політичного характеру, гонорарні міркування, випадкові викривлення та ін). На необхідності вичерпного дослідження всіх текстологічних аспектів наголошували М.Бєльчиков, О.Гришунін, Б.Ейхенбаум, С.Зубков, Д.Лихачов, Є.Прохоров, М.Сиваченко та ін. Саме тому історія тексту пов’язана з розглядом багатьох історико-літературних, загальноісторичних, історико-побутових та інших аспектів. Водночас зростає вага досліджень, спрямованих на об’єктивне висвітлення широкого масиву маловідомих для дослідників джерел, які лише сьогодні і то, на жаль, не в повному обсязі стали приступними науковцям.
Загальновизнаним критерієм встановлення основного тексту є творча воля автора. Змістова сутність цього принципу полягає в тому, що в усіх випадках звернення до тексту потрібно користуватися авторським текстом, звільненим од різноманітних викривлень, сторонніх втручань та цензурних спотворень. Отож, під творчою волею автора слід розуміти лише таку волю, яка при внесенні автором певних змін і поправок позитивно впливає на подальший творчий процес. Досить часто авторські доопрацювання, спричинені чинниками як об’єктивного, так і суб’єктивного характеру (прямі цензурні й редакторські втручання чи авторська самоцензура), негативно впливали на загальний ідейно-естетичний рівень твору, його художні якості.
Питання цензури та автоцензури – найскладніші проблеми у вивченні історії тексту. В історії української радянської літератури відомо чимало випадків, коли письменник під тиском цензури мусив писати всупереч первісному творчому задуму. М.Куліш, намагаючись подолати цензурні перешкоди, декілька разів переробляв “Патетичну сонату”. Чимало текстів віршів і поем В.Сосюри зазнавали в процесі перевидань вимушених авторських переробок (внаслідок таких пристосувань до ідеологічних вимог часу під багатьма творами з’являлися навіть подвійні дати написання). Текстуальних змін зазнали твори П.Тичини, А.Головка, Ю.Яновського, Ю.Смолича, П.Панча, Івана Ле та багатьох інших.
Намагання підкорити геніальний талант митця політичній кон’юнктурі виявлялося у постійних звертаннях видавців до В.Винниченка з вимогою переробити ті твори, які не було схвалено цензурою (п’єси “Над”, “Пророк” та еміграційні романи “Поклади золота”, “Нова заповідь”), з попередженням, що без переробки їх не буде допущено до друку. Для цього авторові надсилаються конкретні вказівки, що саме потрібно виправити. Так, у п’єсі “Над” пропонувалося “виключити” головного героя твору – Ілька – із членів ЦК, знищити “підкреслювання “полової розпусти” Ілька та Надії, “виправити” поведінку Надії у двох останніх діях та ін. Зробивши більшу частину правок, В.Винниченко категорично відмовився “виправити” поведінку Надії; письменник мав на меті не давати до друку і навіть знищити п’єсу, якщо цензори не згодяться пропустити твір з його правками. У романі “Нова заповідь” вимагалося переробити перший розділ, який, на думку цензорів, міг би викликати в читачів “хибні міркування про роботу Комінтерну”. Піддати роман текстуальним змінам, на думку В.Винниченка, означало знищити всю працю. “При найбільшому моєму бажанні бачити цю мою роботу виданою в СРСР, я нічого не можу зробити, крім знищення всього роману, коли вимагається скасування першого розділу”, - писав він. Лист до видавництва “Рух” від 28 вересня 1929 р. містив повідомлення про принципову позицію В.Винниченка стосовно цензурних втручань у текст “Покладів золота” – письменник не погоджувався робити ті правки, які б змінювали “усю суть роману”.
Тільки цензурною забороною можна пояснити те, що багато вартісних творів письменника, які становлять велику цінність для української літератури (насамперед драма “Пророк”, романи “Поклади золота” та “Нова заповідь”), так і не були видані видавництвом “Рух”, а отже, не дійшли свого часу до читацької аудиторії. На думку радянських цензорів, в них вбачалися аналогії з політичною ситуацією в СРСР, засуджувались ідейний зміст і ціла система радянської дійсності. Рукописи цих творів було повернуто авторові.
Видавці порушили авторську волю, не включивши до жодного із зібрань творів історіографічну працю “Відродження нації” – адже існує чимало свідчень того, як Винниченко прагнув донести до широкого кола читачів своє розуміння революційних подій в Україні в 1917 – 1920 рр. Погляди письменника не вкладалися в радянську доктрину революції.
П’єси “Великий секрет” і “Над” після зроблених автором за настійними вимогами цензури правок вийшли у видавництві “Рух” окремими виданнями – відповідно у 1928 р. та в 1929 р. Проблема відновлення творчої волі митця з урахуванням поступок цензурі в згаданих драматичних творах вимагає докладнішого текстологічного дослідження. Обмеженість доступу до головної джерельної бази, яка зберігається за межами України, досить відчутна на даному етапі текстологічного вивчення творчості В.Винниченка і утруднює роботу щодо відновлення справжньої авторської редакції цих творів, а також усунення цензурних спотворень.
Іншим прикладом порушення авторського волевиявлення стало зняття присвяти “Моїй соняшній Україні. В. В.”, наявного в першому виданні роману “Сонячна машина” (1928) (наступні видання були вже без неї). Присвята мала важливе естетико-ідеологічне навантаження, ніби компенсуючи відсутність згадки про Україну в самому творі, отож таке втручання цензури слід вважати грубим порушенням творчої волі письменника. На думку дисертантки, усе вище згадане слід урахувати при підготовці до публікації видань творів письменника в наш час.
В.Винниченко не раз наголошував у своїх щоденникових записах на важливій для нього потребі відчувати постійний зв’язок із українським народом, “спертися на його міць (скуту, поневолену, але велику)”. Припинення видання творів, проредагованих самим автором, стало останнім трагічним акордом для письменника, який так прагнув донести свою творчість до співвітчизників.
Водночас не слід забувати і про позитивний аспект здійсненого видавництвом “Рух” багатотомного видання творів письменника, яке залишається і до сьогодні єдиною більш-менш повною публікацією художньої спадщини В.Винниченка.
У другому розділі – “Відображення особливостей творчого процесу В.Винниченка в його щоденникових записах та мемуарах сучасників” – на основі аналізу щоденникових записів В.Винниченка, спогадів розглядаються особливості творчої манери письменника, досліджується історія написання його еміграційних романів. Цей розділ складається з двох підрозділів.
Перший підрозділ – “Щоденник В.Винниченка: аспекти психології художньої творчості” – присвячено вивченню індивідуальних рис творчої лабораторії письменника, характерних особливостей його творчого методу, що водночас передбачає комплексний, узагальнюючий підхід до постановки ширших питань, які стосуються літературного процесу в цілому.
У дисертації наголошується на тенденції зближення текстології з психологією художньої творчості як плідному напрямі літературознавчих досліджень і відтак важливості розгляду “дотекстової стадії” праці письменника (задумів, планів, начерків, записів, щоденників і т.ін.), що є важливим інтегральним етапом вивчення творчої історії тексту. Вагоме місце у вивченні процесів художньої творчості посідають щоденникові матеріали, котрі містять достовірні свідчення про творчі наміри автора.
Щоденник В.Винниченка становить один із найважливіших компонентів контексту, необхідних дослідникові для правильного розуміння психології творчості письменника. Високий рівень суб’єктивності щоденникових записів В.Винниченка зумовлює їх виняткову унікальність як першоджерел. У щоденнику В.Винниченка можна знайти чимало свідчень, що стосуються складних проблем творчої діяльності письменника, часом невідомих навіть його найближчому оточенню. Непересічне значення щоденникових нотаток митця як автентичного матеріалу для досліджень творчої лабораторії письменника наголошувало чимало науковців (Г.Костюк, С.Погорілий, Л.Винар, Г.Сиваченко, С.Гальченко та ін.).
Без сумніву, великий інтерес становлять ті безпосередні імпульси, що послужили поштовхом до появи художнього твору. Вивчення автобіографічності як сукупності форм утілення людської індивідуальності письменника та його життєпису у творі в тісному взаємозв’язку зі складною і багатоаспектною проблемою автора допомагає глибшому проникненню у сутність процесу творення. У працях дослідників психології творчості (М.Арнаудова, Л.Виготського, Б.Мейлаха, А.Цейтліна та ін.) автобіографічність розглядається як одне з сутнісних явищ творчого процесу художника слова.
Проблемі співвідношення життєвого матеріалу і тексту художнього твору присвячені наукові розвідки сучасних дослідників життя і творчості В.Винниченка (це, зокрема, дослідження Н.Крутікової, Н.Миронець, В.Панченка, Т.Пушкаренко). Літературознавці вказують на відображення в творчості митця автобіографічного синергену (творчої біографії) та хронотопу його життєвої долі (зміни координат перебування (К.Дуб); сприйняття митцем потоку життя як матеріалу для творчості, коли “життя стає літературою” (В.Панченко). Реальний факт працевлаштування Розалії Яківни (дружини письменника) у будинку вмираючої багатої 65-річної леді (щоденникові записи за грудень 1936 року) знайшов своє сюжетне відображення в романі “Лепрозорій”. Сама вмираюча багачка, а також ситуація довкола її смерті (якої чекають усі: спадкоємці, управитель, молодий коханець) були, на думку дисертантки, трансформовані письменником у романі в образах мадам Пужероль та інших мешканців меншої “прокажельні” – Палацу Пужеролів. Текстологічні зіставлення щоденникових записів і творів В.Винниченка підтверджують, що аналізовані твори письменника – це “своєрідний метароман його життя і політичної діяльності” (Г.Сиваченко).
Щоденник В.Винниченка виразно відбиває той процес накопичення фактичного матеріалу, що згодом міг конкретизуватися в задум художнього твору. Зустрічі зі знайомими, побутові ситуації стають так званим психологічним “літературним матеріалом”, котрий у письменника, як і в інших митців, художньо трансформується залежно від “естетичної зумовленості завдань автора” (Л.Виготський). До свого щоденника В.Винниченко зазвичай заносить життєві спостереження (факти, почуті фрази, афористичні вислови, випадкові ситуації, ліричні вставки, філософські роздуми і т.ін.), які могли б знадобитися в роботі над художнім твором. Так, уривок щоденникового запису від 5 квітня 1919 року з незначними змінами був повністю перенесений до “Сонячної машини” (лист Макса Штора до Сузанни). Серед різних недатованих записів на останніх сторінках записника 1921 року зустрічаємо опис зовнішності незнайомої дівчини, який, ймовірно, було використано письменником при створенні образу графівни Труди у “Сонячній машині”. Велику цінність мають записи, де містяться роздуми про майбутні твори, труднощі літературної праці, а також про видання своїх творів та сприйняття їх читачем.
Вельми цінною для дослідників психології творчості письменника є інформація про виникнення та еволюцію творчого задуму, про зміни, внесені в рукописи, про умови та характер його творчої праці, трудність чи легкість самого процесу роботи над твором. Художня робота В.Винниченка над текстом здійснювалась в декілька етапів: 1) виникнення задуму і період його обмірковування, 2) реалізація задуму – процес написання; 3) етап перечитування, редагування, переписування, перекладання іншими мовами.
Процес обмірковування був дуже важливим творчим етапом. Після його завершення письменник, за власним свідченням, “впадав у гарячку писання”, працюючи від восьми до чотирнадцяти і більше годин на добу. Перечитавши твір з дружиною, В.Винниченко редагував його. Скорочувати твори під час редагування (за висловом самого В.Винниченка – “стригти при обробці”) – звичайний для нього метод опрацювання написаного. Часом В.Винниченко жалкував, що не має змоги, як інші митці, багато разів переписувати твір, редагуючи його.
Наближаючись до завершення роботи, письменник часто відчував розчарування художньою якістю твору, праця видавалася нецікавою і некорисною. Настроєві емоційні стани відчутно впливали на процес літературної праці над твором (особливо це характерно для досліджуваних еміграційних романів) і завжди були зумовлені стосунками митця та його суспільного оточення, різноманітними подіями, зрештою, станом здоров'я самого В.Винниченка. Зміна стенічного та астенічного емоційних станів визначали активність чи пасивність у творчій роботі. М.Сиваченко вніс суттєву пропозицію стосовно залучення в окремих випадках до літературознавчих досліджень даних патографії, яка оцінює з психіатричного погляду літературні твори та їхніх авторів. На думку авторки дисертації, в наступних літературознавчих дослідженнях еміграційних творів В.Винниченка (наприклад, при вивченні динаміки їхнього тексту – причин переробок тексту або, навпаки, недоопрацювання) варто враховувати особливий психічний стан митця, оскільки обставини еміграційного життя письменника розглядаємо як “подвійну трагедію на чужині серед чужих і серед своїх-чужих“ (С.Погорілий).
Щоденники В.Винниченка, стверджується в дисертації, містять надзвичайно цінний фактичний матеріал для вивчення творчої лабораторії письменника: занотована думка, уривок фрази, навіть інколи окреме слово допомагають виразніше зрозуміти процес його мислення, настрої та емоції, що пізніше, сугестуючись, виплеснулись у рядки художніх творів.
У другому підрозділі – “Творча історія еміграційних романів В.Винниченка: “Вічний імператив”, “Лепрозорій” (“Прокажельня”), “Нова заповідь”(2-га редакція), “Слово за тобою, Сталіне!” – досліджується історія створення творів, написаних В.Винниченком у Франції.
Передумовою вивчення історії текстів творів кожного письменника є розгляд кола питань, пов’язаних з історією окремих задумів, як от: вивчення явищ дійсності, що вплинули на виникнення твору, того реального матеріалу, що було покладено в основу авторської праці, ідейних позицій автора, його естетичних настанов тощо. Всі чотири романи, написані у Франції (“Вічний імператив”, “Лепрозорій” (“Прокажельня”), “Нова заповідь”, “Слово за тобою, Сталіне!”) – це, по суті, романізоване втілення Винниченкової етико-філософської програми – конкордизму, чи, за образним висловом С.Погорілого, “чотири мистецькі щаблі згаданого вчення автора”. Ці твори постали як результат намагання митця привернути увагу громадськості до виробленої ним нової системи людського життя. Створюючи свою “нову заповідь”, письменник наголошував на складності обраного ним завдання – спроби створити відповідно до певної ідеологічної тези цікавий для громадськості твір. Історію написання романів “Вічний імператив”, “Лепрозорій”, “Слово за тобою, Сталіне!” за щоденниковими записами В.Винниченка схематично подав С.Погорілий, застерігаючи водночас, що окремі висловлені ним положення вимагають подальшої систематизації та дослідження. Уважне вивчення щоденникових нотаток митця дозволило автору дисертації внести ряд істотних уточнень та доповнень у дослідження творчої історії цих романів.
У висновках підбито підсумки дисертаційного дослідження, узагальнено основні його результати.
У дисертації констатується, що питання вибору текстів для публікації творів В.Винниченка актуалізувалося в 20 – 30-х роках ХХ ст. у зв’язку з підготовкою до друку видавництвом “Рух” 23-томного видання його доробку (з огляду на зростання попиту на друковані твори письменника серед української читацької аудиторії). Перші дев’ять томів цього видання вийшли до врегулювання договірних питань з автором. Редактори та упорядники художньої спадщини В.Винниченка лише частково вмотивовували вибір джерел, за яким подавались оповідання, нариси, романи, повісті та драматичні твори письменника; допускалися редакторські втручання в тексти автора (маються на увазі невиправдані мовностилістичні виправлення, що інколи утруднюють розуміння тексту), коректорські помилки. Цензурні втручання в тексти В.Винниченка, що були грубим порушенням творчої волі автора, є тими істотними моментами, котрих не можна оминати при принциповому підході до подальшого історико-літературного вивчення художнього доробку митця.
Вивчення творчої лабораторії письменника, його роботи над художнім словом – ще один вагомий аспект дослідження творчого процесу. Проаналізовані тексти творів двох томів 12-томника, підготовлених до друку самим Винниченком (“Рух”, 1931–1932 рр.), містять значну кількість авторських доопрацювань і виражають творчу волю автора. Проблема встановлення основного тексту ранніх творів письменника вимагає додаткових досліджень, зокрема пояснення наявних разючих різночитань. Лише науково-критичний підхід допоможе здійснити подальшу перевірку й оцінку тексту, розв’язати питання вибору текстів творів письменника для багатотомних видань, котрі б виражали його справжню творчу волю і послужили б надійною базою для наукового вивчення творчості митця дослідниками історії української літератури першої половини ХХ століття.
Спостереження над щоденниковими матеріалами як першоелементами творчого процесу дало змогу виявити особливості з’яви та кристалізації рис творчого методу В.Винниченка від початкової стадії виникнення задуму твору до етапу створення цілісного тексту. Уважне вивчення щоденникових нотаток митця дало змогу авторці дисертації внести ряд уточнень та доповнень до історії написання та видання еміграційних романів письменника, частково досліджених літературознавцями діаспори.
Дисертаційна робота не вичерпує усього обсягу текстологічних проблем художньої творчості В.Винниченка; на часі – подальші ґрунтовні дослідження цього суттєвого напрямку персональної текстології. Дисертантка окреслює шляхи майбутнього комплексного текстологічного освоєння прози В.Винниченка.
|
