ВПЛИВ ФУНКЦІОНАЛІСТСЬКОЇ ПАРАДИГМИ Р.МЕРТОНА НА СУЧАСНУ СОЦІОЛОГІЧНУ ТЕОРІЮ

Краткое содержание

У вступі обґрунтовується актуальність теми, вказано зв’язок роботи з плановими науково–дослідними темами, визначається мета та завдання дослідження, викладено наукову новизну результатів дослідження та їх практичну значущість, вміщено інформацію про апробацію результатів, публікації та особистий внесок здобувача.

Перший розділ — "Основні напрямки аналітичного теоретизування Р.Мертона" — присвячено висвітленню  головних ідей американського соціолога, які лягли у підвалини сучасної позитивістської соціології.

Пропонується витлумачення мертоновського розумінню функціоналізму. В інтерпретації поняття функція в соціології ми знаходимо, принаймні, дві тенденції. Перша сягає корінь у працях Г.Спенсера, соціальних антропологів і Т.Парсонса. Основна ідея цього підходу міститься у положеннях обов’язкового функціонального реквізиту, котрий присутній у будь–якому суспільстві. Із цього виводяться наступні наслідки: базові потреби лежать в підвалинах існуючих соціальних структур та інститутів, все, що має місце у суспільстві, є взаємопов’язаним й, в цілому, необхідним.

Друга тенденція пов’язана з іменами Е.Дюркгейма та, власне, Мертона. Обох зближує критичність у сприйнятті ідеї обов’язкового функціонального реквізиту, оскільки вона виявляється такою, що слабо перевіряється за допомогою емпіричних методів. Тому наголос робиться на пошуку причин тих чи тих явищ, до того ж причин прихованих, а не тільки очевидних. Кожне теоретичне положення, як доводить Мертон, не повинно визнаватися істинним досі, доки не відбудеться перевірки практикою. Він розсуває межі функціонального аналізую, вводячи поняття дисфункції та латентних функцій. Крім цього, він аргументує те, що функціональність явищ чи дій у суспільстві може з часом змінюватись, а також розглядає можливості дисфункціональних наслідків тих чи інших явищ для різних частин соціальної системи.

Таким чином, розуміння Мертона суттєво збагачує функціоналістський підхід й відіграє роль перехідної концепції до сучасних неофункціоналістських інтерпретацій.

Далі розглядається трактування Мертоном соціальної структури, її головних елементів та значення для життєдіяльності суспільства, яке вважається класичним. Те трактування, що стало відправним для подальших досліджень у цій царині. Згідно Мертона, індивіди та їхні дії є структурно обумовленими, що закріплено у системі соціальних відносин. Структурне розміщення особи визначає його соціальний статус. Кожний статус, котрий є основним будівельним блоком соціальної структури, має три аспекти: змодельований набір загальноприйнятих соціальних очікувань щодо поведінки індивіда, тобто нормативний аспект статусу; відповідний набір шансів, можливостей, ресурсів, привілеїв, які приступні індивідові, тобто вирогіднісний аспект статусу; відповідний набір змодельованих переконань, поглядів, життєвих принципів, які є типовими для певної групи індивідів, тобто ідеальний аспект статусу. Таким чином, за Мертоном, соціальна структура являє собою співвідношення й взаємозв’язок цих трьох компонентів статусу.

Ідея соціальної структури у працях Мертона постає моделлю соціальних процесів. Він вирізняє глибинний шар соціальних структур, оскільки доцільно розрізнювати поверховий та латентний рівні останньої. Але найважливішим у мертоновському розумінні соціальної структури уявляється думка про стримуючий чи допоміжний вплив, який вона справляє на реальні соціальні явища — поведінку, переконання, взаємини, мотивацію тощо людей.

Соціальна структура подається як складна і багатомірна, яка містить у собі багато компонентів, елементів, об’єднаних у різні типи систем або взаємодій. Існують статуси, ролі, рольові й статусні установки, норми, цінності, інституції, групи, організації, інтереси, що розподіляються за численними рівнями. Навіть проста, на перший погляд, структура є "надзвичайно складною". Такі постулати американського соціолога стали наріжними у світовій соціології.

Іншим фундаментальним положенням його інтерпретації соціальної структури є акцентування уваги на асиметричності соціальних взаємин: конфліктах, суперечностях, дисфункціях, відхиленнях, амбівалентності, що вирізняло Мертона серед структурно–функціоналістських теоретиків. Крім цього, він розрізнює культурну структуру і  соціальну структуру у вузькому сенсі. Культурна структура характеризується тільки нормативними термінами — системою норм, цінностей, ролей та інститутів. Соціальна структура збагачується вирогіднісним виміром у вигляді потенціалу ресурсів й можливостей, життєвих шансів у суспільстві. Існує й третій вимір соціальної структури — соціальна свідомість, яка з одного боку існує у вигляді домінуючого чого світогляду, що диктує моделі публічно поведінки, яка демонструється, а з другої, включає у себе приховані індивідуалізуючи процеси соціальної свідомості. Це є ідеальною структурою суспільства.

Отже, Мертон пропонує множинну й багатовимірну побудову соціальної структури, яка постає як комбінація трьох складових: нормативної, вирогіднісної та ідеальної. Таке його трактування заслуговує на подальший розвиток і вивчення, що ще бракує українській соціології. 

Звертається увага на те, що помітною рисою його теоретичного аналізу, на відміну від традиційних функціоналістів й інших прибічників принципів соціальної рівноваги, є розгляд суспільної інтеграції як явища досить проблематичного, а не від початку передбачуваного. Відсутність неодмінної злагоди у соціальних відносинах відбувається через соціальну амбівалентність, наявності суперечливих тенденцій, різноспрямованих устремлінь у поведінці індивідів і соціальних груп. Соціальна амбівалентність на особистісному рівні означає, за аргументами Мертона, те, що у соціологічно змодельованій ситуації в процесі взаємин від людини очікуються несумісні моделі поведінки, відносини і ціннісні уподобання. Нормативні розходження можуть мати місце не тільки у межах однієї ролі, але й також між нормами і цінностями у межах одного соціального інституту. У цьому випадку, як і в інших, дезінтеграція і конфлікти є скоріше правилом, ніж виключенням.

Згідно мертоновського розуміння, є два типи змін у суспільній динаміці. Перший включає регулятивні, функціональні або ж "повсякденні" дії у соціумі. Сутність таких змін міститься в адаптивних процесах, що відбуваються, у репродукції певного стану соціальної структури або, принаймі, у втриманні її у певних рамцях. Другий тип змін включає трансформацію суспільства. Він представляє собою морфогенетичні процеси, які руйнують існуючу структуру, і створюють на її місці принципово нову. Перший тип змін має наслідком відтворення старого порядку, другий — призводить до створення нового. Такі висновки, їхнє обґрунтування не втрачає актуальності за сучасних умов.  

Значна увага присвячена новому напряму соціологічного аналізу, який був започаткований американським соціологом — соціології науки. Пропонується аналіз мертоновської теоретичної схеми розгляду науки як соціального феномену, на основі якої можливо, насамперед сформулювати питання, які піддаються дослідженню, а потім, встановити критерії оцінки відповідей, що отримуються. Він запропонував концепцію наукового етосу — сукупності норм, які діють в науковій спільності, і які він представив основним механізмом функціювання науки як соціального інституту.  Потуга, що забезпечує рух цього механізму виробництва достовірних знань, полягає в інституціонально  підпорядкованому прагненню кожного дослідника до професійного визнання.

Саме Мертон заклав підвалини для теоретичного погодження емпіричних досліджень в царині наукової діяльності, сформулював і аргументував "аналітичну парадигму". Він зробив значний особистий внесок у розробку центральних питань цієї нової галузі знань, обґрунтування фундаментальних положень соціології науки. Зокрема, його пояснення існування певних соціальних норм, які панують у науці, доповнювалась поняттям амбівалентності, яке призводить до постійних конфліктів як між нормами, котрі співіснують у свідомості вченого, так і у самій соціальній інституції науки. Мертон створив потужну школу соціології науки, де реалізував свої значні наукові потенції й авторитет в соціології.

Основоположні тези мертоновської соціології науки набувають нового звучання у наші часи постмодерністської критики соціології, змін у її теоретико–методологічних підвалинах початку третього тисячоліття.

Також розглядається мертоновська концепція соціології пізнання. Характеризуючи предмет соціології пізнання, можна зазначити, що ця галузь соціології з'явилась для вивчення зв’язків між соціальними структурами і процесами, з одного боку, та певними формами, змістом знання і ідеологічними системами у суспільстві — з другого. Праці К.Мангейма і Е.Дюркгейма заклали основи цього напряму. В них наголос робився на соціальному походженні будь–якого знання. Звідси виникла проблема критеріїв істинності й впливу  ідеології на процеси створення нового знання й наступного його поширення. Проблема ідеологічних аспектів пізнання знаходить своє специфічне переломлення у проблематиці соціального пізнання.

Мертон, обґрунтовуючи концепцію "теорій середнього рангу", прагнув зняти суперечність між різними теоретичними напрямами в соціології, конфлікт між якими часто виходив за межі наукового й набував форму ідеологічного протистояння. Також у концепції теорії середнього рангу була зроблена спроба зняття суперечності між теорією та емпірією у соціологічному аналізові за допомогою обґрунтування теорій середнього рангу. Ці спеціалізовані теорії, що знаходять емпіричне підтвердження, мають, згідно мертоновської аргументації, сприйматися як такі, що належать до "спільного ядра", на перший погляд, неспівставних теорій.

Особливої уваги заслуговує твердження Мертона про передчасність створення загальної соціологічної теорії. Прагнення філософів до створення усе охватних систем знання стало зразком для перших соціологів, тому ХІХ століття є часом соціологічних систем такого роду. До того ж соціологи намагалися обґрунтувати легітимність своєї дисципліни і у якості прототипу використовували природничонаукові теоретичні побудови, що також спонукало до загальної соціологічної теорії. Проте постановка подібної мети пов’язана із трьома хибними тезами, які розвінчує Мертон. Невиправдане прагнення до загальної теорії є, водночас, реакцією на двоїсте положення соціології у сучасному суспільстві. З точки зору американського соціолога, передчасно вимагати від соціологічної науки пояснення усіх фактів, а надто — укладення цих фактів у єдину теорію. Він закликає соціологів обмежитися тривіальними проблемами, які важливі для життєдіяльності особи, рішенням конкретних практичних завдань. Проте гострота нагальних суспільних проблем не є гарантією її дійового розв'язання . В кожний момент історичного часу вчені близькі до рішення одних задач й далекі від других. Таким чином Мертон відстоює поступовий, еволюційний розвиток соціологічних знань, де мало місця пошуку готових рішень фундаментальних проблем суспільного життя та надмірним амбіціям усеохватної єдиної теорії. Ці настанови неокласика сучасного соціологічного теоретизування також зберігають свою методологічну актуальність.

Другий розділ – "Реалізація теоретичних настанов Р.Мертона в сучасній соціології" – присвячено розгляду впливу теоертико–методологічних положень мертоновської спадщини на сучасну соціологічну науку, розвинення його концептуальних ідей у соціальному теоретизуванні наших днів, розрішенні актуальних дилем соціологічної теорії. Аналізується потужна тенденція у соціальному теоретизуванні до синтезу різнорівневих підходів, до створення інтегративної теорії у вивченні соціальної реальності. Важливий внесок у цей рух вніс саме Мертон. Його прагнення зосередити дослідницькі зусилля на теоріях середнього рангу й тим самим  відмовитися від безплідних теоретичних дискусій, перекинути містки між мікро, мезо, макро рівнями соціологічного аналізу, звернути увагу на дійсно важливі практичні проблеми соціального життя сопівзвучні імперативам нашого часу. Ідеї Мертона були фактично першими спробами перегляду класичних тез. Мертонівська ревізія структурно–функціональної теорії також спрямована на подолання глибоких розбіжностей між головними теоретико–методологічними підходами. Він розширює межі функціоналізму, вводячи до нього різні аспекти явних і латентних функцій, за допомогою поняття амбівалентності наголошуючи на внутрішніх суперечливостях у функціональних системах. Він також намагається пов'язати функціональний аналіз із дійсністю, яка не вкладається у рамці нормального функціювання соціальної системи, продовжуючи спроби Дюркгейма обґрунтувати на базі емпіричних фактів причини позитивних і негативних функцій у суспільстві. Ці пошуки реалізуються у сучасному неофункціоналізмі, зокрема  теоретичних конструкціях Дж.Александера, П.Коломі та ін.

Мертоновські базові ідеї знайшли подальший розвиток в теорії комунікативної дії Ю.Габермаса, де робиться спроба створити основи нової теорії суспільства за допомогою вироблення "поняття комунікативної раціональності", зв’язування парадигм життєвого і системного світу. Здійсненний Габермасом аналіз поведінки в площинах телеологічної, нормативно регульованої і драматургічної дії очевидно співвідноситься із мертоновських трьохмірним баченням соціальної структури.

У свою чергу в теорії структурації А.Гідденса пропонується спроба синтезу різних підходів, зокрема взаємодії індивідів і суспільства, агентів і структури. В цій суттєвій корекції піддається рольова концепція функціоналізму, аргументується діалектичний характер співвідношень соціальної інтеграції та соціального конфлікту, системної інтеграції та системних суперечностей, показуються джерела динаміки сучасних суспільних систем, механізмів зміст інститутів модерного суспільства й феноменів постмодерності. Прагнення Гідденса, синтезувати в одній теоретичній схемі суб’єктивно–діяльностні і об’єктивно–структурні компоненти соціального життя пішли набагато далі мертоновської моделі, та все ж живляться саме його ідеями.

У дусі дослідницької програми Мертона можна розглядати пошуки П.Бурд'є у напрямку поєднання в соціологічному аналізі теоретичних і практичних підходів, об’єктивістських і суб’єктивістських компонентів осягнення соціальної реальності; міркування над засадами соціологічної науки Р.Коллінза, який розглядає проблеми нинішнього суспільства як свого роду дискурс сучасної соціології, пануючої ідеології і методології соціологічного аналізу, що созвучні багатьом положенням мертоновської соціології науки.

В роботі йдеться про застосування в сучасній соціологічній концептуалізації змін і трансформацій, які відбуваються у наш час, мертоновського розуміння амбівалентності як невід'ємної риси соціальної реальності. Простежується еволюція від структурно–функціональної діалектики до концепцій "дуальної природи процесу модернізації", конфлікту між культурними і соціальними проектами модерну (Дж.Діленті), суперечності між світом інструментальності і світом ідентичності, фрагментації культурного досвіду (А..Турена), амбівалентності процесів суспільного розвитку за умов "пізнього модерну" (З.Баумана), де простежується перспектива до життя "із відкритим майбутнім" позбавленим визначеності та іншими постмодерністськими  оцінками сучасних тенденцій розвитку соціуму тощо. Поняття амбівалентності таким чином стає ключовим в поясненні постмодерністської релятивізації чинників й умов соціального життя.

В роботі також розглядається розвиток мертоновських ідей й методологічних настанов у концептуальних напрацюваннях Н.Лумана, А.Гідденса, С.Леша, У.Бека та інших прибічників постмодерністського підходу в соціологічному теоретизуванні. Започаткований Мертоном когнітивний підхід до культури і соціальних явищ знайшов продовження в "рефлексивному повороті" сучасної соціології постмодерністського плану. Його концепція "тематичного аналізу" або "тематизації" тісно пов’язано з концепцією "системного функціоналізму", кодифікації Н.Лумана, із розумінням зворотного впливу соціального аналітика на соціальну дійсність, авторську структуралію соціальної реальності в процесі комунікації С.Леш, з витлумаченням рефлексивності як визначальної ідеї сучасного теоретичного руху в соціології А.Гідденсом, його думкою, щодо розгортання модерності у часі та просторі, суперечливі процеси сучасного суспільного розвитку проходять під знаком нарощування значення рефлексивності.

Соціологія займає особливе місце в специфічному рефлексивному стані соціальних наук. Її провідна роль визначається використанням найзагальніших типів рефлексії щодо соціальної реальності. Наслідком розвитку соціології стає соціологізація соціального життя, що зростає знання про стан суспільних справ, окремих сфер життєдіяльності впливають на перебіг повсякденного життя особи. Розуміння невіддільність процесів суспільного життя від форм людського знання про нього, межі його раціоналізації тощо також розгортається в дусі  соціології пізнання Р.Мертона.