Клініко-патогенетичні особливості перебігу виразкової хвороби дванадцятипалої кишки та обґрунтування комплексної терапії

Краткое содержание

Матеріали і методи дослідження. У роботі наведено результати обстеження та лікування 148 хворих на ВХ ДПК в активній фазі захво­рювання, які знаходились на стаціонарному лікуванні в гастроентеро­логічному відділенні Івано-Франківської ОКЛ та терапевтичних відділеннях №1 та №2 ЦМКЛ м. Івано-Франківська; опрацьовані матеріали їх медичних карт. Діагноз встановлювали відповідно Наказу МОЗ України № 271 від 13.06.2005 “Про затвердження протоколів надання медичної допомоги за спеціальністю “Гастроентерологія”. Обстежено 20 здорових осіб.

Критерії виключення: наявність ускладнень ВХ ДПК, декомпенсація соматичних захворювань; наявність змін із боку печінки у вихідному стані, в анамнезі, за медичною документацією; виявлення маркерів вірусних гепатитів; зловживання алкоголем чи токсичний вплив хімічних чинників, відмова пацієнта від дослідження; непереносимість запропонованих препаратів.

Серед обстежених було 102 чоловіки (68,85%) та 46 жінок (31,15%), віком від 18 до 70 років, середній вік яких складав – (41,5±6,75) роки. Тривалість захворювання була від 1 року до 25 років, у середньому (8,2±1,21) років: до 2 років – у 77 (52,02%) хворих, 2-10 років – у 44 (29,72%), більше 10 років – у 27 (18,20%) хворих. Усім хворим розраховували індекс маси тіла (ІМТ) за формулою: маса тіла в кг/ ріст в м2. Збережена маса тіла встановлена у 69 (46,57%), понижена – у 59 (39,82%), надмірна чи ожирін­ня – у 20 (13,49%) хворих.

У залежності від особливостей клінічної картини виділено групу (А) – 84 (56,76%) хворих із сприятливим перебігом захворювання і групу (Б) – 64 (43,24%) хворих із частими загостреннями. Усі хворі отримували лікування згідно рекомендацій Маастрихтського консенсусу-3 (2005). У залежності від тривалості курсів АХБТ у І групі виділено 20 хворих (ІА), які приймали трьохкомпонентну терапію (кларитроміцин, амоксицилін і омепразол у загальноприйнятих дозах) впродовж 7 днів і 16 хворих (ІБ), котрі отримували аналогічну терапію впродовж 14 днів. До ІІ групи віднесено 36 хворих, з яких 22 (ІІА) включали до 7-денної, а 14 (ІІБ) – до 14-денної АХБТ додатково діаліпон (ВАТ “Фармак”, Україна) довенно по 20 мл 3% розчину на 200 мл 0,9% розчину натрію хлориду впродовж 5 днів із наступним прийомом всередину в дозі 300 мг двічі на добу впродовж 10 днів. До ІІІ групи ввійшли 34 хворих, з яких 22 (ІІІА) хворим на тлі 7-денної, а 12 (ІІІБ) – на тлі 14-денної АХБТ застосовували глутаргін (ТОВ “Фармацевтична компанія “Здоров’я”, Україна), довенно краплинно по 10 мл 40% розчину в 200 мл фізіологічного розчину впродовж 5 днів із наступним його прийомом по 250 мг тричі на день упродовж 10 днів. IV групу склали 38 хворих, 20 з них (IVА) на тлі 7-денної і 18 (IVБ) – на тлі 14-денної АХБТ додатково отримували діаліпон і глутаргін у попередніх дозах. Урсохол (“Фарма­цевтична фірма “Дарниця”, Україна) додатково призначали хворим IVБ групи по 250 мг двічі на добу впродовж 14 днів.

Усім хворим проведено загальноклінічні дослідження, ЕГДФС, швид­кий уреазний тест на визначення наявності Нр, рентгенологічне дослідження шлунка і ДПК, ультразвукове дослідження (УЗД) органів черевної порож­нини, експрес-рН-метрія за методикою В.М. Чернобрового (2000). Для ідентифікації хелікобактеріозу спочатку використовували серологічний метод, а потім ступінь хелікобактеріозу визначали за допомогою дихального тесту з сечовиною (13С-УДТ).

Вміст лептину в крові визначали імуноферментним методом із вико­ристанням набору “Leptin” (DRS, США), адипонектину – “Bio Vendor Human Adiponectin ELISA” (Germany). Визначення продуктів ПОЛ проводили за методом В.Б. Гаврилова в модифікації Е.Н. Коробєйнікової (1989) на спектрофотометрі “Specord-40”. Стан метаболічної інтоксикації оцінювали за вмістом в крові СМП за методикою Н.И. Габриеляна (1981). Для оцінки ліпідного спектру крові визначали вміст ЗХЛ, ТГ, ЛПВГ з використанням тест-систем “Витал Диагностикс СПб” (Росія), вміст ЛПНГ розраховували за формулою W.T.Frieedeald: ЛПНГ=ЗХЛ-(ЛПВГ+ТГ/2,2) (згідно інструкції до застосування), рівень ЛПДНГ – за формулою ЗХЛ-ЛПВГ-ЛПНГ, КА – за формулою: КА=(ЗХЛ-ЛПВГ)/ЛПВГ.

Функціональний стан печінки оцінювали за вмістом у крові білірубіну, активністю АлАТ, АсАТ, ЛФ (“Філісіт-діагностика”, Україна) із розрахунком індексу Де Рітіса, аргінази (Arg “LACHEMA”, Чехія), ГГТП (“Реагент”, Україна), показниками тимолової проби, протромбінового індексу, вмістом у крові фібриногену.

Статистичне опрацювання отриманих результатів проводили з вико­ристанням програми “Statistica 6.0 for Windows” (“Stat Soft”,США), проводили парний кореляційний аналіз.

Результати дослідження та їх аналіз. У хворих на ВХ ДПК у клінічній картині переважали больовий (87,10%), диспепсичний (73,70%), астено-вегетативний синдроми (75,71%). Більш виражені клінічні прояви захворю­вання діагностовані в хворих Б групи, порівняно зі хворими А групи:  больовий – у 87,47% і 76,16% випадків, диспепсичний – у 78,10% і у 64,26%, астено-вегетативний синдроми – у 82,78% і 70,21% випадків, відповідно. У хворих із пониженою масою тіла порівняно зі хворими зі збереженою і надмірною масою тіла больовий синдром відзначався в 91,26%, 87,00% і 80,00% випадків, диспепсичний – у 76,05%, 66,70% і 60,00% та астено-вегетативний синдроми – у 82,81%, 72,50% і 70,00% випадків, відповідно.

Анемія діагностована в 42 (28,14%) обстежених хворих на ВХ ДПК і частіше в осіб із пониженою масою тіла та у хворих Б групи. У них також виявлено підвищення числа лейкоцитів, нейтрофілів у крові (p<0,001), а ІНМ збільшився до (9,17±0,45), (p<0,05). У хворих Б групи ці показники були вищими, ніж у хворих А групи, (p<0,05).

За результатами ЕГДФС в обстежених хворих частіше виявлялися виразки середніх розмірів – у 68 (45,56%) осіб, виразки малих і великих розмірів – у 44 (29,48%) і 36 (24,96%) хворих, відповідно. Виразки великих та середніх розмірів частіше спостерігалися у хворих Б групи та з пониженою масою тіла – у 46,87% і 32,81% випадків, відповідно. Було виявлено залежність між розміром виразок та показником ІМТ (r=-0,48; p<0,05), яка була вищою у чоловіків (r=-0,55; p<0,05), ніж у жінок (r=-0,37; p<0,05).

Вогнища гіперемії та набряку СО відзначалися в більшості хворих із пониженою масою тіла – у 42 (71,18%) з 59, серед яких була більшість чоловіків. У хворих А і Б груп вони спостерігалися в 32,14% і 40,62% випадків, відповідно. Дуодено-гастральний і гастроезофагальний рефлюкси діагностовано в 94 (62,98%) і 101 (67,67%) хворих, відповідно.

За результатами рН-метрії виявлено: у 55 (37,16%) осіб виражену гіперацидність, у 73 (49,33%) – помірну. У хворих із пониженою масою тіла переважала виражена гіперацидність – у 35 (59,15%) осіб. У хворих Б групи була гіперацидність виражена та помірна – у 26 (40,56%) та у 34 (53,04%), відповідно.

Ступінь хелікобактеріозу за результатами 13С-УДТ у хворих на ВХ ДПК складав (18,75±2,06)‰ (p<0,05). Він був вищим у чоловіків, ніж у жінок (p<0,05); у хворих Б групи, ніж у хворих А групи – (22,75 ±2,05)‰ і (15,23±1,43)‰, відповідно, (p<0,05). У хворих із пониженою, збереженою та надмірною масою тіла цей показник складав (24,07±2,35)‰, (18,43±1,79)‰ та (16,52±1,36)‰, відповідно, (p<0,05). Встановлено залежність між ступенем хелікобактеріозу та показником ІМТ (r=-0,41; p<0,05), і розміром виразок (r=0,67; p<0,05).

У 33 (74,37%) із 44 хворих на ВХ ДПК виявлено зменшення вмісту лептину в крові у 2,40 (р<0,05) рази, порівняно зі здоровими, він був меншим у чоловіків, порівняно з жінками на 37,12% (р<0,05). У хворих А і Б груп рівень лептину був нижчим від такого в здорових в 1,80 та 3,20 рази, відповідно, (р<0,05). Такі зміни можуть бути пов’язані з більшим вмістом жирової тканини в жінок, стимулюючою дією естрогенів на виділення лептину і з протилежним гальмівним впливом на цей процес андрогенів (Гончаров Н.П., 2003).

Встановлено, що у хворих зі зниженою масою тіла вміст лептину був меншим від здорових у 5,30 рази (р<0,05); зі збереженою – у 1,90 (р<0,05), із надмірною – в 1,50 рази (р<0,05). Виявлено взаємозв’язки між вмістом лептину в крові і клінічними проявами ВХ ДПК. Зокрема, відмічені прямі кореляції між вмістом лептину в крові та ІМТ (r=0,62; p<0,05), рН шлункового вмісту (r=0,41; p<0,05) і обернені між розмірами виразкового дефекту СО ДПК, ступенем хелікобактеріозу (r =-0,51; r =-0,54, відповідно; p<0,05), що вказує на можливу роль лептину в розвитку ВХ ДПК і його вплив на перебіг захворювання. Отримані дані вірогідно зумовлені гастропротекторною дією лептину, яка, згідно з експериментальними дослідженнями (Tomas E., Tsao T.S., 2002, Bado A., Levasseur S., 1999), полягає в збільшенні рівня простагландину Е2 у СО шлунка та інгібуючій дії на шлункову секрецію.

У вихідному стані виявлено зменшення вмісту адипонектину в крові у 40 (90,90%) із 44 хворих на ВХ ДПК, який був нижчим у чоловіків (4,85±3,66) нг/мл в порівнянні з жінками (7,39±0,61) нг/мл, (р<0,05). У хворих Б групи вміст адипонектину був нижчим від такого в здорових та у хворих А групи в 2,82 та 2,10 рази, відповідно, (р<0,05). Виявлено взаємозв’язки між вмістом адипонектину в крові і розмірами виразок СО ДПК, ступенем хеліко­бактеріозу (r=-0,71; r=-0,45 відповідно; p<0,05), кількістю нейтрофілів крові (r=-0,40, p<0,05), показником ІМН (r=-0,48; p<0,05). Це може бути зумовлено протизапальними, антиатерогенними та гіполіпідемічними властивостями адипо­нектину (Nedvнdkovб J., Smitka K., 2006, Matsuzawa Y., Funahashi T., 2004).

У хворих на ВХ ДПК виявлена активація процесів ПОЛ: вміст у крові МА перевищував аналогічний показник у здорових на 35,90% (р<0,05), ДК– на 48,00% (р<0,05). У хворих Б групи вміст МА і ДК були вищими, ніж у хворих А групи в 1,15 та 1,13 рази, відповідно, (р<0,05). Встановлено, що вміст у крові МА і ДК зростав у хворих із зниженою масою тіла на 39,81% та 37,27% (р<0,05); із збереженою – на 24,42% і 31,18% (р<0,05); із надмір­ною – на 30,46% та 34,18% (р<0,05). Виявлено розбалансованість у системі АОЗ: про що свідчить збільшення активності церулоплазміну (Цп) в крові на 66,21% (р<0,05) і зменшення насиченості трансферину (Тф) залізом на 31,12% (р<0,05). У хворих Б групи та у хворих із пониженою масою тіла спостеріга­лися більш виражені зміни показників АОЗ (р<0,05).

 Виявлено збільшення вмісту в крові хворих на ВХ ДПК пептидних СМП254 і нуклеотидних СМП280 – на 33,82% і 11,54%, відповідно (р<0,05) зі зменшенням нуклеотидно-пептидного індексу (р<0,05), які були вищими у хворих Б групи (р<0,05) та з пониженою масою тіла (р<0,05). Встановлено пряму залежність між рівнем СМП254, СМП280 і ступенем хелікобактеріозу (r=0,56; r=0,51, p<0,05), вмістом у крові адипонектину (r=-0,56; r=-0,51; p<0,05) та МА (r=0,46 і r=0,39, відповідно, p<0,05).

За оцінкою ліпідного спектру крові у хворих на ВХ ДПК інфікування Нр до 2 років не супроводжувалося його змінами, упродовж 2-10 років – характеризувалося помірно вираженою дисліпідемією у 20,45% випадків, більш як 10 років – у 67,83% випадків, що проявлялося збільшенням вмісту ЗХЛ на 30,90% (р<0,05), ТГ – на 86,20% (р<0,05), ЛПНГ – на 38,80% (р<0,05), ЛНДНГ – на 50,90% (р<0,05) і зменшення ЛПВГ на 28,50% (р<0,05) зі збільшенням КА (р<0,05). Виявлена кореляція між ступенем тривалого хелікобактеріозу і показником КА (r=0,43; р<0,05). Виявлені результати можуть бути зумовлені високою афінністю Нр до холестеролу, що сприяє його виживанню та колонізації (Kamada T., Hata J., 2005, Laurila A., Bloigu A., 2000).

У хворих на ВХ ДПК всіх груп відзначалася позитивна динаміка клінічної та ендоскопічної картини захворювання після проведеного лікування: найбільш виражена у хворих IV групи, у меншій мірі у хворих ІІ і ІІІ груп, ще менша – І групи. Поліпшення загального стану відзначили більшість хворих ІА і ІБ груп (80,00% та 75,00%, відповідно), у решти – мало місце зменшення проявів больового, диспепсичного і астено-веге­тативного синдромів, відповідно, в 85,00% і 81,25%, 80,00% і 87,50% та 70,00% і 68,75% випадків,.

У хворих ІІА, ІІІА і ІVА груп зменшення основних клінічних синдромів спостерігалося на 2-3 дні раніше, ніж у хворих ІА групи. Зникнення больо­вого синдрому відмічено в 90,80%; 95,46% і 95,00%, диспепсичного – у 86,36%; 81,72% і 85,00%, а астено-вегетативного – у 72,64%; 77,18% і 80,00% випадків.

За результатами ендоскопічного контролю заживлення виразок СО ДПК встановлено у 18 (90,00%) хворих IVА групи, у 13 (65,00%) – ІА, у 18 (81,81%) – ІІА і 19 (86,36%) – ІІІА в той час, як у решти (10,00%), (35,00%), (18,19%) та (13,62%) випадків на тлі вираженої гіперемії спостерігалися виразки значно менших розмірів.

За результатими інтрагастральної рН-метрії після курсу лікування найбільш виражена позитивна динаміка відмічалася у хворих ІVА групи. У хворих ІІ і ІІІ груп зміни показників рН були менш вираженими, порівняно з обстеженими ІVА групи.

За 13С-УДТ встановлено, що ерадикація Нр спостерігалася у 18 (90,00%) хворих ІVА групи та перевищувала ефект у хворих ІА (70,00%), ІІА (77,18%), ІІІА (81,72%) групи.

Після проведеного курсу лікування у хворих на ВХ ДПК ІVА групи вміст лептину збільшився на 47,50% (р<0,01) і наблизився до рівня в здорових, ІІА групи – на 42,30% (р<0,01), а в пацієнтів ІА та ІІІА груп цей показник вірогідно не збільшився (р>0,05). Одночасно з цим підвищився в крові вміст адипонектину на 49,40% (р<0,01), наближаючись до рівня в здорових; у хворих ІІІА групи – на 41,20% (р<0,01), тоді як в хворих ІА і ІІА груп вірогідно не змінився (р>0,05). Таким чином, застосування a-ЛК в комплексному лікуванні сприяло більш позитивній динаміці вмісту лептину, а глутаргіну – вмісту адипонектину в крові. Поєднання цих препаратів призводило до поліпшення показників обох адипоцитокінів, що обгрунтовує доцільність такої терапії.

За аналізом показників ПОЛ-АОЗ під впливом комплексного лікування у хворих всіх груп виявлено їх позитивну динаміку, яка була найбільш вираженою у хворих ІVА (р<0,05), дещо меншою у ІІА і ІІІА груп, (р<0,05), порівняно зі хворими ІА групи. Показник СМП 280 / СМП254 у осіб VІА та ІІІА зменшився на 10,10% (р<0,05) та 8,50%, (р>0,05), відповідно, тоді як у ІА та ІІА групах він вірогідно не змінився, (р>0,05). Такі результати, на нашу думку, можна пояснити вираженою дезінтоксикаційною здатністю глутаргіну (Бабак О.Я., 2005).

Аналіз результатів дослідження дозволив виявити віддалені ефекти терапії. Так, було обстежено 86 (57,62%) хворих на ВХ ДПК через рік після проведеного лікування. У 9 (45,00%) з 20 хворих І групи було діагностовано загострення захворювання. При їх ендоскопічному дослідженні в 5 (25,00%) пацієнтів встановлено виразкові дефекти СО ДПК та в 4 (20,00%) осіб – явища гастродуоденіту з вогнищами гіперемії та набряку. У всіх цих хворих швидким уреазним тестом був діагностований Нр. Серед 22 хворих ІІ групи загострення відмічено в 4 (18,16%) пацієнтів з виявленням виразкового дефекту СО ДПК, а в 2 (9,08%) – явища ерозивного гастродуоденіту з вогнищами гіперемії та набряку. Серед 23 хворих ІІІ групи у 3 (13,05%) було встановлено загострення недуги, що проявлялося ерозивним гастро­дуоденітом, асоційованого зі Нр. Поміж 21 хворого ІV групи в 1 (4,76%) випадку було виявлено загострення захворювання, за результатами ендо­скопічного дослідження відзначалися прояви ерозивного гастродуо­деніту без ідентифікації Нр.

Аналіз скарг хворих після тривалої АХБТ дозволив виявити появу важкості в правому підребер’ї у 5 (31,25%) хворих, гіркоту в роті – у 6 (37,50%), свербіж шкіри – у 2 (12,50%), загальну слабкість – у 10 (62,50%) хворих ІБ групи. В 1 (5,00%) пацієнта ІА групи після лікування відмічалась важкість у правому підребер’ї та гіркота в роті, у 3 (15,00%) хворих – загальна слабкість, однак змін з боку функціонального стану печінки за клініко-лабораторними та УЗД-показниками не діагностовано. Після тривалого курсу АХБТ у хворих ІБ групи встановлено збільшення розмірів печінки на 1,5±0,4 см за результатами УЗД, (р<0,05). Менш виражені клінічні прояви ураження печінки після курсу тривалої АХБТ спостерігалися у хворих ІІБ, ІІІБ груп, в яких важкість у правому підребер’ї була у 2 (14,28%) і 2 (16,66%) хворих, зокрема, гіркота в роті і незначний свербіж шкіри – в 3 (21,42%) і 2 (16,66%) хворих, загальна слабкість – у 4 (28,56%) і 3 (24,99%) хворих відповідно. У 3 (16,65%) хворих ІVБ групи виявлялася тільки загальна слабкість.

У хворих ІБ групи після тривалої АХБТ виявлено підвищення актив­ності ЛФ і ГГТП в 4,49 і 1,75 рази, (р1<0,05; р2<0,05) – у 56,25% випадків; активності аргінази в 2,40 рази (р<0,05) – у 35,00% випадків; вмісту білірубіну в крові у 2,20 рази (р<0,05) – у 12,00% випадків; помірну гіперліпідемію – у 37,50% випадків на фоні зменшення протромбінового індексу й вмісту в крові фібриногену, що вказує на розвиток внутрішньопечінкового холестазу в більш як третини пацієнтів цієї групи. Такі зміни з боку функціонального стану печінки в хворих ІБ групи зумовлені, на нашу думку, не тільки тривалою АХБТ, але і неодноразовим прийомом медикаментозних засобів у зв’язку зі частим рецидивуючим перебігом захворювання. В експерименті доведено, що амінопеніциліни та макроліди мають здатність порушувати транспорт компонентів жовчі й впливати на мікросомальну систему цитохрому Р450 (Paumgartner G., 2006).

У хворих ІІБ і ІІІБ груп змін показників білірубіну, аргінази, про­тромбінового індексу і фібриногену не спостерігалося, а ЛФ, ГГТП і ліпідів крові – були менш вираженими. У хворих ІVБ групи, які додатково отримували УДХК, змін із боку функціонального стану печінки не діагностувалося, що може свідчити про попередження розвитку у них внутрішньопечінкового холестазу на тлі тривалої АХБТ.

Отже, результати проведених досліджень дозволяють розробити нові диференційовані підходи до лікування хворих на ВХ ДПК з засто­суванням у комплексній терапії a-ЛК, глутаргіну і УДХК в залежності від клініко-патогенетичних особливостей перебігу і функціонального стану печінки.

ВИСНОВКИ

У роботі представлено теоретичне узагальнення та нові підходи до вирішення науково-практичного завдання, яке полягало у вивченні клініко-патогенетичних особливостей перебігу ВХ ДПК, асоційованої з Нр, ролі адипоцитокінів лептину й адипонектину у взаємозв’язку з оцінкою системи ПОЛ-АОЗ, розвитку метаболічної інтоксикації та встановленні ефективності комплексного лікування з застосуванням a-ЛК, глутаргіну, УДХК з врахуванням функціонального стану печінки, порушення ліпідного обміну.

1. Активний прогресуючий перебіг ВХ ДПК з вираженими клінічними та ендоскопічними проявами є характерним для хворих із високим ступенем хелікобактеріозу, високою кислотністю шлункового вмісту, переважно у чоловіків із пониженою масою тіла. Виявлені прямі вірогідні кореляції між розмірами виразкового дефекту і ступенем хелікобактеріозу за показниками 13С-уреазного дихального тесту (r=0,67, p<0,05) та обернені між ІМТ і ступенем хелікобактеріозу (r=-0,41, p<0,05), ІМТ і розмірами виразки (r=-0,48, p<0,05), які були вищими у чоловіків (r=-0,55, p<0,05), ніж у жінок (r=-0,37 p<0,05).

2. Зменшення вмісту лептину й адипонектину в 74,37% і 90,90% випадків, відповідно, є найбільш вираженими у хворих на ВХ ДПК з пониженою масою тіла та активним прогресуючим перебігом захворювання. Виявлені взаємозв’язки між вмістом лептину в крові і розмірами виразкового дефекту СО ДПК, рН шлункового вмісту, ступенем хелікобактеріозу (r=-0,51; r=0,41; r=-0,54, відповідно, p<0,05) та ІМТ, вмістом ТГ, ЛПНГ в крові (r=0,62; r=0,36; r=0,39, відповідно, p<0,05). Зменшення вмісту адипонектину в крові супроводжується розвитком запального синдрому і вираженими клінічними проявами захворювання. Встановлені вірогідні обернені кореляції між вмістом адипонектину в крові і розмірами виразкового дефекту СО ДПК (r=-0,71, p<0,05), ступенем хелікобактеріозу (r=-0,45, p<0,05), кількістю нейтрофілів крові (r=-0,40, p<0,05) та показником індексу нейтрофіли/моноцити (r=-0,48, p<0,05).

3. У хворих на ВХ ДПК тривале, більш як 10 років, інфікування Нр сприяє розвитку помірно вираженої дисліпідемії в більшості (67,83%) випадків, впродовж 2-10 років – в 20,45% випадків зі збільшенням вмісту в крові ЗХЛ, ТГ, ЛПНГ, ЛПДНГ та зменшенням ЛПВГ, що супроводжується підвищенням коефіцієнта атерогенності на 38,52% і 12,12% (р<0,05), відповідно. Встановлено взаємозв’язок між ступенем хелікобактеріозу за показниками 13С-уреазного дихального тесту і коефіцієнтом атерогенності за тривалості ВХ ДПК більше 10-ти років (r=0,43; р<0,05), тоді як за меншої тривалості захворювання 2-10 і 1-2 роки відзначалася лише вірогідна тенденція (r=0,32; r=0,19; р>0,05).

4. У хворих на ВХ ДПК порушення в системі ПОЛ-АОЗ з активацією пероксидації ліпідів зі збільшенням вмісту в крові малонового альдегіду і дієнових кон’югатів та дисбалансом системи АОЗ з підвищенням активності церулоплазміну і зменшенням насиченості трансферину залізом супрово­джуються розвитком метаболічної інтоксикації, яка є більш вираженою у хворих із пониженою масою тіла за тривалого прогресуючого перебігу захворювання. Виявлено прямі вірогідні кореляції між пептидними і нуклеотидними СМП і ступенем хелікобактеріозу (r=0,56; r=0,51, p<0,05) та вмістом МА (r=0,46; r=0,39, відповідно, p<0,05) і обернені – між вмістом адипонектину в крові (r=-0,56; r=-0,51, p<0,05) та ІМТ (r=-0,35; r=-0,29, p<0,05).

5. Комплексне лікування з застосуванням a-ЛК, глутаргіну, особливо їх поєднання на тлі антихелікобактерної терапії, сприяє більш швидкій динаміці клінічних синдромів – на 2-3 дні раніше, заживленню виразкового дефекту СО ДПК у 81,82%; 86,36%; 90,00%, збільшенню ерадикації Нр до 77,18%; 81,72%; 90,00%, відповідно, у той час як стандартна АХБТ впродовж 7 днів у хворих на ВХ ДПК легкої і середньої тяжкості та впродовж 14 днів – у хворих з активним прогресуючим перебігом захворювання характеризується позитивною клініко-ендоскопічною динамікою з зажив­ленням виразки у 65,00% і 62,50% та ерадикацією Нр у 70,00% і 75,00% випадків, відповідно. a-ЛК у комплексній терапії в більшій мірі сприяє позитивній динаміці вмісту лептину та ліпідного спектру, зменшенню актив­ності ПОЛ і дисбалансу в системі АОЗ. Глутаргін у комплексній терапії в більшій мірі сприяє позитивній динаміці вмісту адипонектину в крові і зменшенню метаболічної інтоксикації.

6. У хворих на ВХ ДПК з тривалим рецидивуючим перебігом захворю­вання повторні курси тривалої антихелікобактерної терапії є чинником ризику порушення функціонального стану печінки з розвитком синдрому внутрішньопечінкового холестазу (підвищення активності ЛФ, ГГТП в крові – у 56,25% випадків, гіперліпідемії – у 37,50% випадків порівняно з вихідним станом) і наростанням енергетичного напруження гепатоцитів із збільшенням активності аргінази – у 35,00% випадків, що є характерним для внутрішньопечінкового холестазу. Включення в комплексну терапію УДХК сприяє попередженню розвитку внутрішньопечінкового холестазу та покращенню функціонального стану печінки й ліпідного спектру крові про що свідчить зменшення активності ГГТП на 16,45%, ТГ, ЛПНГ і ЛПДНГ – більш як на 20,00% (p<0,05).