ПРИНЦИПИ ФОРМУВАННЯ АРХІТЕКТУРНО - ПЛАНУВАЛЬНИХ РІШЕНЬ СІЛЬСЬКОГО САДИБНОГО ЖИТЛА Західного Поділля

Краткое содержание

Соціальне розшарування селянства кінця ХІХ ст. – першої половини ХХ ст. визначало різноманітне (на основі дво- і тридільного) планувальне вирішення хат. Їх конструкції, матеріали й оздоблення, склад, кількість і розміри господарських споруд відповідали способу життя, структурі сімей (два-три покоління), зайнятості їх членів, і залежали від достатку селян, місцевих будівельних матеріалів і характеру ведення господарства. Головною будівлею садиби була хата, розміщена незалежно від інших споруд, орієнтована головним фасадом на південь, одноповерхова, прямокутної форми (в межах - 4,5...6 м ширини і 7...12 м довжини), перекрита чотириспадистим дахом. За конструктивним вирішенням і будівельним матеріалом стін хати будували: на стовпах з кіллям, горизонтально обплетеним хворостом і обмащеним глиною (“кільована” хата), на стовпах з щільним горизонтальним викладенням дерева - “диль” (“дильована” хата), з саману, глинобитні, глинолитні каркасно-глиновальковані, та ін..

Характерними рисами традиційного західноподільського сільського житла було влаштування високого підмурку під будинком, пропорційне відношення стрімкого, масивного, контрастного забарвлення даху до площини стін, влаштування різних за розмірами звисів даху в одному будинку, кваліфіковано виконаний зі смаком різноманітний розпис в інтер’єрі й екстер’єрі, прямокутне чи фігурне обрамування (“рушники”) дверей і вікон.

Починаючи з 60-х років ХХ ст. розроблялися типові, уніфіковані проекти, що призвело до втрати багатьох традиційних та регіональних особливостей. Присадибні ділянки у межах села зменшилися до 0,25-0,15-0,06 га за рахунок ущільнення території, з шириною вздовж вулиці 18-24 м. Ведучим типом забудови став відкритий двір із житловим будинком, розташованим на відстані 6-3 м від червоної лінії, у залежності від призначення вулиці, та невеликою господарською спорудою, розміщеною за будинком. Створений єдиний стандарт не враховував народні традиції й особливості сільського способу життя. Існуючі норми обмежували власників будинків, у селах житлова площа не повинна була перевищувати 60 м². У середньому на одного селянина припадало 21,0 м² загальної площі і 12,3 м² житлової. Стирання відмінностей між містом і селом, ігнорування сільського побуту та уподобань мешканців призвели до одноманітності будинків, обмеження кількості й розмірів господарських споруд, зменшення площі садиби, до втрати своєрідності.

Починаючи з 90-х років ХХ ст., у зв’язку з соціальними й економічними змінами в Україні та зняттям обмежень у проектуванні і будівництві садибного житла, з’явилась можливість зводити будинки за індивідуальними проектами, з врахуваннями кращих здобутків у планувальних і об’ємно-просторових рішеннях відповідно до соціального розшарування населення, потреб та трудової діяльності різного напрямку і величини, так як цього вимагає сучасний спосіб життя.