СИСТЕМА СУЧАСНИХ ДЖЕРЕЛ КОНСТИТУЦІЙНОГО ПРАВА УКРАЇНИ: ПРОБЛЕМИ ТЕОРІЇ ТА ПРАКТИКИ

Краткое содержание

Актуальність теми дослідження. Упродовж сімнадцяти років незалежності в Україні сформувалась якісно нова національна правова система, визначальною складовою якої стала система сучасних джерел конституційного права. Нині ця система перебуває в процесі свого подальшого розвитку та вдосконалення – удосконалюються традиційні джерела конституційного права України (Конституція та закони України) і запроваджуються нові для нашої правової системи джерела права (судовий прецедент, правовий договір, правовий звичай, конституційні документи програмного характеру та ін.). Водночас на сьогодні зберігає свою актуальність проблема належного теоретико-методологічного забезпечення процесів розвитку системи сучасних джерел конституційного права України в умовах політико-правової реформи.

Розвиток системи сучасних джерел конституційного права України значною мірою кореспондується із здобутками та прорахунками конституційно-правової реформи 2004–2008 рр., а її подальші якісні зміни – з оновленням Основного Закону. Такі очікування є виправданими з огляду на визначальний вплив Конституції України на систему сучасних джерел конституційного права України і національну правову систему в цілому.

Система сучасних джерел конституційного права України, як і система національного конституційного права загалом, вирізняється своєю багатоаспектністю та різноманітністю юридичних форм правового буття конституційних норм. Нині її основні складові елементи – джерела конституційного права та їх групи – відображають не лише політичну волю держави, а й інших суб’єктів конституційної правотворчості. Йдеться про втілення політичної волі Українського народу, територіальних громад України та перспективи утвердження нових суб’єктів конституційної правотворчості, наприклад, національних меншин, інших соціальних спільнот.

Джерела конституційного права України традиційно привертають увагу українських і зарубіжних правознавців. Зокрема, в Україні в останні роки з’явилися фундаментальні наукові дослідження, присвячені як проблемам теорії та практики джерел конституційного права загалом (О. П. Васильченко,                 В. Ф. Погорілко, В. Л. Федоренко та ін.), так і окремим видам джерел конституційного права в контексті відповідної галузевої системи. Так,                     С. В. Резніченко дослідив юридичну природу договору, О. А. Назаренко – міжнародного договору, О. В. Сав’як – правового звичаю в системі джерел конституційного права України. Але власне система сучасних джерел конституційного права України та її юридичні властивості до сьогодні не досліджувались на монографічному рівні.   

У сучасній українській юридичній науці окремі проблеми системи джерел конституційного права України досліджувались у працях М. О. Баймуратова,              О. В. Батанова, О. П. Васильченко, В. В. Копєйчикова, О.Л. Копиленка,                     В. Ф. Мелащенка, О. А. Назаренко, В. Ф. Погорілка, С. В. Резніченка,                    О. В. Сав’яка, О. В. Скрипнюка, О. Ф. Фрицького, В. М. Шаповала, Ю. М. Тодики та ін. Фундаментальні ж монографічні дослідження проблем теорії та практики системи сучасних джерел конституційного права України у вітчизняній юридичній науці відсутні.

Значний вплив на формування методології дослідження та на висновки й положення дисертанта справили праці зарубіжних учених-конституціоналістів, які досліджували проблеми джерел сучасного конституційного права. Це, зокрема, праці М. В. Баглая, К.О. Керімова, К. І. Козлової, О. О. Кутафіна,                  В. Й. Лучина, Т. Я. Хабрієвої, В. Є. Чіркіна (Російська Федерація),                       Ж.-Л. Бержеля, Ж.-П. Жакке (Франція), Карела Кліми (Чеська Республіка), Станіслава Сагана (Польща) та ін.

У силу наближеності досліджуваної нами проблеми до загальної теорії права, у дослідженні використовувалися праці О. В. Зайчука, М. І. Козюбри,                    С. Л. Лисенкова, Л. А. Луць, М. М. Марченка, О. В. Мелєхіна, Л. О. Морозової,   О. Г. Мурашина, В. С. Нерсесянца, Н. М. Оніщенко, Н. М. Пархоменко,                Т. М. Радька, М. М. Рассолова, Р. А. Ромашова, В. М. Сирих, О. Ф. Скакун та ін. Значний вплив на формування дисертаційної методології здійснили й праці британських філософів права, лорда Ллойда Денніса та Г. Л. А. Харта, сучасного італійського мислителя Бруно Леоні, а також австро-американського Нобелівського лауреата Фрідріха Августа фон Хайека.