НАЦІОНАЛЬНІ АСПЕКТИ ТЕОРІЇ АРХІТЕКТУРИ (на прикладі України)

Краткое содержание

У вступі обґрунтовано актуальність теми, сформульовано мету і завдання дослідження, наукова новизна, значення для науки і практики, рівень апробації і публікації результатів роботи.

У першому розділі “Історіографія, етапи розвитку теорії архітектури з національних питань” досліджується стан вивченості питання  та визначаються етапи розвитку теорії архітектури з питань національної своєрідності.

В Україні перші теоретичні узагальнення з питань національної своєрідності архітектури були висловлені на початку ХХ ст. славнозвісними художниками  і мистецтвознавцями (Г.В.Васильківський, Г.Лукомський, О.Сластіон, І.Труш), архітекторами (В.Кричевський, Д.Дяченко, П.Альошин, К.Жуков, І.Левинський, О.Лушпинський, О.Молокін, С.Тимошенко).

Ідеї щодо створення українського стилю на початку століття розділились за двома напрямками: народно-стильовим і необароковим.

Вплив на розвиток теоретичних думок мала архітектурна практика в різних країнах Європи і, зокрема в Росії, де творчість В.Покровського, В.Шервуда, Ф.Шехтеля аналізувалась мистецтвознавцями і критиками (Є.Анічков, А.Красовський, В.Стасов).

В 20-ті роки ХХ ст. теоретики новітньої архітектури (конструктивізму) піддавали різкій критиці теоретичні узагальнення  передреволюційного періоду, відкидаючи необхідність пошуків своєрідності архітектури (Д.Антонович, Г.Головко, М.Сімікін, Є.Холостенко, П.Юрченко, Я.Штейнберг). В період 30-х до 50-х років продовжується критика творчості передреволюційного періоду, але висловлюються думки про доцільність звернення  до українського бароко (О.Щусєв, Д.Дяченко, Н.Коломієць та інші).

В цей період йде активне вивчення народної архітектури і мистецтва, а також українського бароко (Г.Логвін, В.Самойлович, Д.Яблонський, С.Таранушенко, П.Юрченко та інші).

В 60-ті роки, коли художники-монументалісти в синтезі мистецтва і архітектури відтворили певні національні риси (Г.Зубченко, А.Горська, А.Рибачук, О.Рапай, О.Мельниченко та інші) з’явилась велика кількість теоретичних робіт  відносно синтезу мистецтв (І.Азізян, М.Алпатов, Р.Бушвидас, І.Воєйкова, О.Габричевський, Н.Гаркуша, М.Гінзбург, В.Куцевич, Л.Міляєва, Л.Жоголь, П.Попова, Г.Скляренко, А.Ревенко та інші).

 В 70-ті роки відбувається “реабілітація”  стилю національного модерну в ряді професійних видань в Росії (О.Борисова, Л.Жадова, Т.Каждан, В.Кирилова, Є.Кириченко, А.Пунін) та в Україні – (Г.Головко,  Г.Лебедєв, М.Коломієць, О.Молокін, О.Смик, М.Холостенко, П.Юрченко, В.Чепелик, В.Ясієвич).

 Розкриваються стильові особливості  українського орнаменту (Н.Найден,  В.Михайленко, М.Яковлєв).

Важливе значення в розробці теми мали загальнотеоретичні роботи  М.Когана, А.Іконнікова, Г.Лаврика, Ю. Євреінова, І.Фоміна.

Подальший розвиток  теоретичних узагальнень з національної своєрідності архітектури відбувається в 70-90-ті роки, коли з’явились фундаментальні праці Ю.Яралова, С.Хан-Магомедова, А.Мардера, В.Чепелика, В.Орфінського, А.Косинського, М.Коломійця та інших.

Аналіз історіографічних матеріалів дав можливість визначити питання, які ще не розглядались  іншими дослідниками. В тому числі не була визначена періодизація  теорії архітектури з національних питань, що важливо при системному дослідженні теми і вирішенні поставлених завдань.

Розглянуті в хронологічному порядку історіографія і стан дослідженості теми свідчать, що не досить опрацьованими лишились питання визначення конгломерату чинників, які вплинули на формування теорії і практики з національних питань, ієрархію їх впливів на кожному історичному етапі. В історіографічних матеріалах відсутні роботи, де б систематизувались теоретичні узагальнення з питань національної своєрідності української архітектури в історичному розвитку. Недостатньо розкриті в існуючих дослідженнях взаємовплив теорії і практики, їх залежність від чинників конкретного періоду розвитку суспільства.

Аналіз історіографічних матеріалів дав можливість визначити генезу теорії архітектури з національних питань та встановити періодизацію її розвитку і особливості (схема 1).

У другому розділі “Теорія архітектури з національних питань першого періоду розвитку” (1903-1917 роки) розглянуті чинники, що вплинули на розвиток теорії архітектури з національних питань і обумовили основні постулати теорії архітектури і вплив її на практику першого періоду розвитку.

Історичний аналіз літературних джерел дав можливість визначити соціокультурний стан суспільства в другій половині ХІХ століття, який формував появу стилю модерн і був обумовлений демократичними зрушеннями в суспільстві, розвитком народності і критичного реалізму в літературі і мистецтві, зацікавленістю професійних архітекторів і художників народною архітектурою і народним мистецтвом. Певний вплив на архітектурну практику і теорію мав розвиток народно-стильового напрямку в країнах  Європи. На зміну величі ампіру прийшли захоплення “розважальним жанром”, в якому художня виразність і образність набули найбільшого значення. В стилі модерн було декілька напрямів і найбільш цікавий – національний, який проявлявся в країнах, де зростало усвідомлення етнічної самобутності таких як Польща, Чехія, Словаччина, Фінляндія, Україна.

Англійські архітектори: З.Несфільд, Н.Шоу, Ч.Войсі, Ч.Макінтош; польські: С.Виткевич, З.Добровольський, Й.Войцеховський звертались до витоків народної архітектури, створюючи національний напрямок у модерні. В такому напрямку працював і чеський архітектор Ян Котера, словацький архітектор Д.Юркович. Значний вплив на пошуки національної своєрідності архітектури мала творчість і російських архітекторів І.Ропета (Петров), О.Щусєва, Ф.Шехтеля, Ф.Лідваля та інших.

У цей період спостерігається потяг до вивчення народної архітектури, народного мистецтва, з’являються роботи В.Щербаківського, С.Таранушенка, В.Січинського та інших.

Розглянуті в роботі об’єктивні чинники обумовили плюралізм теоретичних узагальнень на першому періоді, їх полярність і суперечність  щодо визначення напрямку  подальшого розвитку української архітектури.

Активному розвитку теоретичних узагальнень на першому етапі сприяв   конкурс на проект Полтавського земства, де блискучу перемогу  здобув талановитий митець В.Кричевський. Виставка проектних рішень земства викликали  дискусію і публікації з проблеми національної своєрідності, в яких були висловлені ряд теоретичних постулатів, різних за змістом.

Теоретичні узагальнення  формувались за двома напрямками – народно-стильовому і бароковому. Найбільш конкретні теоретичні постулати виклав в ряді публікацій художник О.Сластіон, де сформулював тези, які саме архітектурні елементи повинен мати український стиль. Теоретичні узагальнення першого періоду розвитку дослідив В.Чепелик, завданням даного дослідження була їх систематизація.

Плюралізм теоретичних узагальнень на першому етапі розвитку і особливо конкретика позицій теорії українського стилю, викладених О.Сластіоном, сприяла досить швидкому  розвитку практики будівництва споруд, що мали національні ознаки. В теоретичних постулатах першого періоду розвитку підкреслювалось обов’язковість синтезу мистецтв, врахування особливостей народної творчості і архітектури. В розділі аналізується вплив теорії на практику, де кожен теоретичний постулат О.Сластіона знайшов свою реалізацію.

Стиль модерна на першому періоді розвитку дав зразки синтезу мистецтва, де монументально-декоративне мистецтво відігравало надзвичайно велику роль, недарма цей стиль називали ще “стилем художників”.

Формування теорії на першому етапі відбувалось лід впливом системи чинників, які мали головне і підрядне значення. До головних чинників слід віднести:

-        соціокультурний стан суспільства в другій половині ХІХ ст., який обумовив появу критичного реалізму і народність в літературі, мистецтві, музиці, драматургії;

-        народностильовий напрямок в архітектурі стилю модерн в країнах Європи і Росії;

-        професійні дослідження народної архітектури, історії архітектури і народного мистецтва;

-        спрямованість архітектурної творчості окремих майстрів на Україні.

Доведено, що розмаїття визначених чинників сприяло формуванню плюралізму теоретичних узагальнень відносно національних ознак української архітектури, вони мали конкретний характер, що зумовило результативність у створенні за короткий історичний період стилю українського архітектурного модерну.

Визначено, що розмаїття теоретичних постулатів першого періоду розвитку теорії зводиться до двох основних напрямків: орієнтація на народну архітектуру (В.Кричевський, К.Жуков, Г.Галаган, В.Нагірний, І.Труш) та орієнтація на українське бароко (Г.Лукомський, К.Бич-Лубенський, Д.Дяченко, П.Альошин).

           Орієнтація на народну архітектуру включала такі теоретичні узагальнення: можливе пряме запозичення елементів народної архітектури;            стилізація елементів народної архітектури; інновації народної архітектури;             стилізація + новаторство.

Орієнтація на українське бароко включала такі позиції: пряме запозичення елементів українського бароко, стилізація елементів бароко, інновація елементів бароко.

Доведено, що архітектори першого періоду розвитку не тільки використовували певні елементи народної архітектури, але творчо їх розвивали, знаходили новаторські рішення. Це в першу чергу стосується асиметричних композиційних рішень, не характерних для народної архітектури. Бароковий напрямок майже не мав реалізації, але його теоретичні тези вплинули на творчість майстрів наступних етапів у розвитку національної своєрідності архітектури.

У третьому розділі “Аналіз теорії архітектури з національних питань другого періоду розвитку” (1932-1954 рр.) розглянуті 20-ті роки, які були безрезультатними, щодо теорії архітектури з національних питань. Революція породила нові теоретичні позиції, що грунтувалися на “архітектурі пролетаріату”, де не могло бути місця “буржуазній, національній архітектурі”. В цей час тривало утвердження стилю конструктивізм, який повністю заперечував як національні відмінності в архітектурі, так і архітектурні деталі.

Під впливом нової ідеології відбувається сувора критика всього, що було зроблено в першому періоді.

Відношення до національних ознак в архітектурі було оприлюднено в цей період різними авторами в 23 журналах та збірниках і в 27 газетних публікаціях.

Більшість публікацій була спрямована на нігілістичне ставлення до здобутків першого періоду, їх відносили до реакційного явища, закликали до викреслення всієї спадщини минулого (Є.Холостенко). Виступи новаторів та радикалів в той час вносили в архітектурну теорію і практику негативні тенденції, паралізуючи творчу думку архітекторів, затискуючи їх у вузькі рамки конструктивізму.

Взагалі можна констатувати, що критика того часу була політизованою, деструктивною, базувалась на ідеологічних засадах “пролеткульту” та теорії конструктивізму, яка не давала відповіді щодо виявлення національних ознак в архітектурі.

Навіть П.Юрченко (в майбутньому дослідник народної архітектури) в той час давав негативні оцінки українському архітектурному модерну.

На початку 30-х років головним  чинником теорії і практики архітектури був різкий поворот від теорії функціоналізму до теорії соціалістичного реалізму, за яким мистецтво, (в тому числі архітектура,) мало бути соціалістичним за змістом і національним за формою. Теза “національна за формою” означала на той час не пошуки національної своєрідності, а засвоєння класичної спадщини, ордерної системи і все ж ця теза була важливою для пошуків національних ознак в архітектурі.

В 30-ті роки на другому етапі розвитку теорії йдуть активні дослідження пам’яток українського бароко і народної архітектури (П.Юрченко, М.Холостенко, І.Моргилевський, С.Грабовський, Г.Логвин, Д.Яблонський, В.Самойлович). Завдяки їх публікаціям практики отримали великий матеріал, для творчого осмислення, а теоретики для переоцінки своїх позицій і нових підходів до використання спадщини.

Головними чинниками розвитку теорії і практики національної спрямованості архітектури в другому періоді були: задана ідеологічна установка на засвоєння спадщини; розвиток досліджень і публікації з історії архітектури, особливо епохи бароко, необарокові споруди 20-х років, творча спрямованість майстрів архітектури в пошуках національної своєрідності, пафос перемоги у Вітчизняній війні.

На другому періоді продовжується критика об’єктів, побудованих в 20-ті роки. Особливо критикується комплекс Сільськогосподарської академії в Києві (арх. Д.Дяченко). На захист творів з ознаками національної своєрідності виступив М.Макаренко та О.Щусєв, які підкреслювали  необхідність звернення до барокової спадщини. Щодо теоретичних узагальнень, вони систематизуються за двома напрямками: народно-стильовому та бароковому, і провідним теоретичним узагальненням стає тезис “новаторство”,  допускається “стилізація”.

В повоєнний час (1945-1954 рр.) виявилося дві тенденції необароко – одна більш традиційна, друга – відзначена рисами новаторства. До першої можна віднести деякі твори видатного українського майстра архітектури А.Добровольського; до другого – твори В.Єлізарова та Й.Каракіса, наведені в дисертації.

           Теоретичні узагальнення другого періоду класифіковані за двома напрямками: необароковим і народно-стильовим. Перевага в теорії надавалась необароковій архітектурі, при цьому новаторські постулати були переважаючими, запозичення архітектурних елементів минулого повністю відкидалося. В цьому полягали відмінності від теоретичних узагальнень першого періоду розвитку теорії архітектури з питань національної своєрідності.

В четвертому розділі “Розвиток теорії архітектури з національних питань третього періоду (1970-1990 рр.) визначаються тенденції розвитку теорії і практики архітектури з ознаками національної своєрідності. Урядові постанови 1950-1955 років про індустріалізацію будівництва і боротьбу з “надмірностями” на десятиліття затримали будь-які пошуки як національної своєрідності архітектури, так і розвитку теоретичної думки щодо цих питань. При вирішені соціальних проблем були відкинуті духовні та естетичні потреби суспільства, що не могло тривати довго.

Перші спроби внести духовність і красу в архітектуру проявили художники-монументалісти та майстри декоративно-ужиткового  мистецтва в другій половині  60-х років спочатку в інтер’єрах громадських будівель, а потім, у 70-ті роки, і на фасадах різних споруд.

Саме художники в період 1960-1970 років створили підґрунтя для розвитку нових теоретичних узагальнень, які спочатку базувались на  критиці робіт художників-монументалістів. В Україні в цей період твори художників-монументалістів (Г.Зубченко, А.Горська, І.Литовченко, В.Прядка, О.Задорожній, А.Рибачук., О.Рапай та багато інших), які базувались на традиціях народного мистецтва стали носіями національних ознак в архітектурі. Національні традиції в монументально-декоративному мистецтві розвивались в творчості художників і в

90-ті роки.

В  проектних роботах враховувались і історико-археологічні та природні особливості місцевості. Так, автором дисертації був розроблений проект пансіонату “Скіфський курган” Херсонської області, в якому враховано перехрестя двох культур: скіфської та грецької, що відображено в засобах художньої виразності та благоустрої території.

Певний вплив на розвиток теорії мала зарубіжна практика 90-х років (Мексика, Японія, Фінляндія) та в ряді республік Радянського Союзу, особливо середньоазіатських, де в огорожуючих залізобетонних елементах відтворювалися національні орнаментальні мотиви. На Івано-Франківщині також продовжувався розвиток місцевих архітектурних традицій.

На третьому періоді розвитку перші теоретичні статті з питань синтезу мистецтв та відносно забудови Хрещатика, переважно критичні з’явились в 60-ті роки. Критика відбувалася в унісон з постановами уряду відносно надмірностей в архітектурі.

 Разом з тим в 70-ті роки активно продовжувались дослідження в галузі народної архітектури та історії архітектури (Г.Логвин, О.Ігнатов, В.Самойлович, В.Чепелик, Ю.Хохол та інші).

Аналіз соціокультурологічного стану на Україні  в цей період дав можливість виявити чинники формування теорії архітектури з національних питань. Головні з них:: одноманітність архітектури в забудові міст і сіл, роботи художників-монументалістів, які орієнтувались на народне мистецтво, розвиток досліджень народного мистецтва і архітектури, практика зарубіжних країн щодо національної своєрідності сучасної архітектури.

 На третьому етапі розвитку основним виразником національної своєрідності був синтез архітектури і мистецтва, де відбивались риси народної творчості. Тому перші критико-теоретичні статті з’явились  саме з питань стосовно традицій народного мистецтва в сучасному монументально-декоративному мистецтві.

Найбільш фундаментальною працею з питань національної своєрідності була монографія Ю.Яралова “Национальное и интернациональное в советской архитектуре”. В роботі автор утверджував цілком вірну тезу, що поки будуть існувати нації, архітектура мусить відбивати національну своєрідність. Головною ознакою національної своєрідності архітектури Ю.Яралов вважав синтез мистецтв, особливо в умовах індустріального будівництва. Ю.Яралов допускає стилізацію в архітектурі і навіть стилізаторство в деяких розважальних закладах.

В теоретичних засадах третього періоду розвитку архітектури перевага надавалась інтернаціональній архітектурі, яка об’єднує народи, а не національній, яка їх “роз’єднує”  (С.Хан-Магомедов, А.Мардер, Ю.Яралов). Таке узагальнення було характерне для ідеології СРСР, яка стверджувала факт формування єдиного радянського народу, що не відповідало дійсності.

Дискусійною тезою теорії цього періоду можна вважати наступне: “не можливо відокремлювати національну форму від змісту”. Але ж зміст, тобто функція споруди, може бути інтернаціональною сучасною новаторською, а форма  - мати ознаки національної  своєрідності, про що свідчить історична практика розвитку архітектури.

Систематизуючи теоретичні постулати, висловлені теоретиками архітектури в 70-90 роках, їх можна звести за змістом до таких питань: традиції і новаторство, національне і інтернаціональне, стилізація, синтез мистецтв. Але ці постулати мали абстрактний характер.

Щоб визначити тенденції розвитку теорії і практики архітектури з ознаками національної своєрідності, був прийнятий порівняльний поетапний аналіз головних чинників, що формували теоретичну думку. Аналіз показав, що спільними для всіх трьох етапів була творча спрямованість архітектора та дослідження народного мистецтва і архітектури. Всі інші чинники були характерні для певного історичного періоду і залежали від ідеологічних засад в суспільстві.

В цьому розділі теоретичні постулати  порівнювались на кожному періоді розвитку протягом ХХ сторіччя за двома напрямками: народно-стильовому і бароковому. Спільними тезами для всіх періодів були: за народно-стильовим напрямком - “стилізація”, “новаторство”, “новаторство на основі традицій”; за бароковим – стилізація і новаторство. Ці постулати можна розглядати як тенденційні і для подальшого розвитку архітектури. За сучасних умов, у роки розбудови самостійної держави, барокові тенденції матимуть місце в сучасній архітектурі, про що свідчить практика храмового будівництва в Україні (схема 2).

Проаналізувавши засоби художньої виразності на кожному етапі розвитку архітектури були виявлені засоби, які витримали апробацію часом на протязі ХХ ст. Спільними стильовими ознаками національної своєрідності для всіх трьох періодів були: – дахи із заломами, барокові фронтони та барокові деталі, трапеційні прорізи, монументально-декоративне мистецтво на основі народних традицій,   кераміка і майоліка, участь народних майстрів, в творчому процесі архітекторів,  а для західного регіону країни – загальна композиція на основі народної архітектури та різьблення по дереву. Ці засоби виразності будуть мати місце і в перспективі (схема 3). Поряд з традиційними засобами виразності національної архітектури в практику нашої країни можуть увійти і новітні, які передають інформацію за комунікативною технологією.

Враховуючи виявлені тенденції, можна прогнозувати, що у найближчі роки пріоритети в теорії архітектури будуть віддані не матеріальний, а духовній стороні, культурологічному аспекту, де головними мають стати питання  своєрідності архітектури.