Лу Чен. Методика формування вмінь музично-виконавської артикуляції майбутніх учителів музики в процесі навчання гри на фортепіано

Краткое содержание

У вступі обґрунтовано актуальність проблеми дослідження, зазначено зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами; визначено мету, об’єкт, предмет, завдання, розкрито методологічні основи дослідження; показано наукову новизну та практичне значення; наведено дані щодо апробації та впровадження результатів дисертації.
У першому розділі - «Теоретичні основи дослідження проблеми музичної артикуляції у контексті фортепіанного виконавства вчителя музики» - на основі аналізу наукової літератури з феноменології мистецтва та теорії інтонації і артикуляції розкрито сутність музичної артикуляції у структурі музично-інтонаційного комплексу; визначено особливості артикуляції у фортепіанному виконавстві в історичному та методико-педагогічному аспектах, феноменологію музичної артикуляції.
У розділі показано, що засоби музичної виразності, які складають основу мови музичного мистецтва, сполучаються між собою в процесі створення художнього образу у композиторській та у виконавській творчості. Музична інтонація є надважливим елементом музичної мови, оскільки через неї сполучаються майже усі засоби виразності, що створює ритмо-інтонацію, тембро-інтонацію, інтонацію-артикуляцію тощо. Художньо-смислова взаємодія музичної інтонації та артикуляції є прикладом найбільш тісного співвідношення засобів музичної виразності у створенні та відтворенні художнього образу під час виконавства.
Теорія музичної інтонації (Б.Асафьєв, М.Бонфельд, В. Медушевський, Є.Назайкінський, С.Шип, ін.) та музичної артикуляції (І. Браудо, Х.Вюрц,
7
М.Гумбель, Г. Келлер, І.Пушечніков, Х.Ріман, В.Ріхтер, О.Сокол, ін.) висвітлює зазначені феномени як самодостатні, так і в комплексі, у системі художньо-виразових координат: передача основної художньої ідеї твору; процес розчленування та фразування музичної тканини; забезпечення художньої ідентичності через народні музичні особливості (інтонаційні, ритмо-артикуляційні тощо); відбиття особливостей настрою певної епохи, культурно-історичного зрізу тощо. Аналіз функціонування музично-інтонаційного комплексу, зокрема його інтонаційно-артикуляційного сегменту дозволив встановити такі його функції: комунікативна, в якій артикуляція стає засобом прямого та опосередкованого художньо-творчого спілкування композитора, виконавця та слухача; емоційно-розвивальна, в якій артикуляція розвиває художні уявлення за допомогою спонукання до асоціацій з мовою, з явищами природи тощо; пізнавальна, в якій завдяки інтонаційно-артикуляційного сегменту мови усвідомлюється художня інформація через існуючі символи, знаки, семантичні правила, канони щодо музичної вимови в певні історичні культурні зрізи; художньо-образна, в якій артикуляція як одиниця інтонаційного комплексу стає атрибутом музичного/художньо-образного мислення та стимулює музично-інтелектуальні процеси.
Концепції та теоретичні положення науковців щодо художньо-смислової взаємодії інтонації та артикуляції класифіковано за такими напрямами: психологічний, феноменолого-теоретичний, герменевтично-інтерпретаційний.
Психологічний напрям досліджень розглядає процеси перцепції, осмислення, переживання, комунікації, якими супроводжується оперування музичної інтонації як комплексного явища, що містить у собі інші музично виразові засоби, зокрема, й артикуляцію музичного тону як такого, його тембральної зони, експресивності вимови тощо (Н.Гарбузов, А.Готсдинер, К.Ернст, Д.Кірнарська, О.Леонтьєв, В.Мясіщев, та ін ). Психологічний аспект інтонаційно-артикуляційного феномену музики торкається проблем музично-перцептивних процесів, спрямований на проблематику сприйняття мистецтва шляхом розуміння його мови і творчого переживання образу («естетичне переживання» М.Дессуар, «чуттєво-смислова суб'єктивність» М.Дюфрен).
Феноменолого-теоретичний напрям розкриває результати дослідження інтонації та артикуляції з точки зору феноменологічного підходу в працях філософів, культурологів (Е.Гуссерль, Р.Інгарден, О.Лосєв, Свунь Цзи, З.Фоміна, М.Хайдеггер, С.Філіпов) та музикознавців (М.Арановський, Н.Корихалова, Є.Назайкінський, С. Раппопорт, О.Сокол, С.Шип, Б.Яворський). Осмислення доробку музикознавців, філософів щодо інтонації та артикуляції (М.Аркад′єв, М.Арановський, М.Бонфельд, Ву Гоулінг, І.Герасимова, В.Дорохін, М.Каган, Н.Кісліцин, А.Лосев, Х.Ріман, О.Сокол, С.Шип та ін.) дозволив констатувати наявність та самодостатність феноменів музичної мови інтонаційно-артикуляційного сегменту; наявність в музиці своїх інтонем, законів музично-мовного утворення або вимови (виконання), що й зумовлює тісний зв'язок музично-виразових засобів у системі інтонаційного комплексу, та, зокрема художньо-смисловий (зображальний або вимовний) зміст артикуляції.
8
Герменевтично-інтерпретаційний напрямок посвячений проблемі атрибутивності музичної інтонації та артикуляції в тлумаченні та інтерпретації музичних текстів на основі аналізу сутності музичного знаку, символу, штриха, ремарок. Герменевтичний аспект порушує та розкриває проблему тлумачення музичних та ширше  художніх текстів (Т.Адарно, Г.Гадамер, К.Дальхауз, Г.Кречмар, А.Шерінг, В.Холопова, Т.Чередніченко та ін.); інтерпретаційний  передбачає вербальну або виконавську концепцію озвучування музичного тексту, усіх елементів музичної мови. Цей напрямок також висвітлює методичні та практично-рекомендаційні поради стосовно інтерпретації ремарок, штрихів у контексті стилю, епохи тощо (Л.Булатова, Ф.Валєєва, В.Дорохін, Н.Корихалова, А.Малінковська, М. Люсі О.Сокол, Є.Тітов, X.Ріман).
За аналогією багатошарових моделей щодо видів мистецтва у феноменології Р.Інгардена, визначено чотири шари музичної артикуляції, які відбивають різні боки її художньо-смислової сутності в проекції до виконавського процесу: природно-асоціативний; інтонаційно-досвідний; графічно-штриховий; тактильно-виконавський. З означених шарів до категорії «чистого розуму» можна віднести перший, природно-асоціативний шар, решта є свідомим або інтуїтивно-досвідним результатом сприйняття, спілкування, вивчення, усвідомлення, виконання музичних текстів.
Застосування культурно-історичного аналізу дозволило встановити кілька магістральних напрямків методико-теоретичної думки в галузі виконавства, у руслі яких формування інтонаційно-виконавського комплексу, зокрема артикуляції виконавства відбувалося найбільше інтенсивно. Йдеться про такі змістові аспекти цих напрямків, які порушують питання: 1) природи, сутності, закономірностей виразного виконання; розвитку у виконавця художньо-творчих здібностей і мислення; 2) виконавського формоутворення, організації елементів музичної форми, досягнення цілісності виконання; 3) фортепіанно-звукової специфіки, можливостей художньо-звукових, інтонаційних шукань виконавця-піаніста; 4) психофізіологічних закономірностей виконавського процесу; формування й розвитку інтонаційно-слухової культури, піаністичної майстерності, рухової техніки.
У відповідності до естетичних норм , поглядів та художніх стилів музична артикуляція вже з XVII століття була предметом художньо-творчої уваги композиторів та виконавців, що відбилося на виникненні перших уявлень про взаємозв’язки елементів: фразування-артикуляція, артикуляція-інтонація відповідно до виконавського процесу. Шлях розвитку інтонаційно-артикуляційного комплексу у виконавстві показав, що музична артикуляція зумовлена багатьма факторами: від лінгвокультурного до ментального, від моторно-рухового до образно-символічного, від художньо-світоглядного до індивідуально-творчого, від техніко-виконавського до художньо-комунікативного.
Аналіз феномена артикуляції дозволив уточнити її сутність як атрибуту музично-інтонаційного комплексу: це  системний атрибутивний елемент музичної мови, який входить в більш широкий інтонаційно-виконавський
9
комплекс, забезпечує асоціації вербально-мовного або візуального джерела з музично-мовним інтонаційно-експресивним вираженням художньої ідеї твору. У музичному виконавстві артикуляція – це засіб художньої техніки, що забезпечує звукову матеріалізацію інтонаційної виразності твору шляхом наповнення ремарок, штрихів, інших наочних атрибутів музичної мови тексту твору особливим художньо-ціннісним смислом. У діяльності вчителя музики ця властивість музичної мови стає педагогічним ресурсом обговорення твору з учнями шляхом пояснення його художньо-зображальної або інтонаційно-виразної смислової ідеї. Питанням інтонаційної культури та артикуляційної виразності виконання приділяли увагу майже усі відомі музиканти-піаністи минулого та сучасності (О.Алексеєв, О.Гольденвейзер, Г.Коган, Є.Ліберман, Ф.Ліст, М.Метнер, Я.Мільштейн, Г.Нейгауз, С.Рапопорт, С.Савшинський, С.Фейнберг, А.Шнабель,Ф.Шопен).
У розділі за акцентовано увагу на виконавській підготовці вчителя музики, зокрема процесу навчання гри на фортепіано. Багатоаспектність та багатофункціональність фортепіанної гри на уроках музики зумовлює необхідність гнучкого, педагогічно доцільного, мобільного застосовування артикуляції під час музичного навчання школярів: пояснення та вербального інтерпретування образу твору, застосування педагогічного ресурсу артикуляції під час вивчення творів, а також під час навчання елементарному музичному виконавству (спів, гра на елементарних музичних інструментах).
У другому розділі  «Науково-методичні основи дослідження умінь музично-виконавської артикуляції майбутніх учителів у фортепіанному навчанні» - обґрунтовується сутність умінь музично-виконавської артикуляції майбутніх учителів музики у фортепіанному навчанні та подається їх компонентна модель; презентуються наукові підходи, педагогічні принципи, умови та методи, що складають науково-методичну основу авторської методики формування умінь музично-виконавської артикуляції.
Побудова компонентної моделі умінь музично-виконавської артикуляції здійснювалася на основі компетентнісного та функціонального підходів. Було встановлено відповідність умінь певним професійним компетенціям учителя музики, а саме: стильова, що дозволяє відрізняти особливості музичної мови певного історичного зрізу або певного народу; комунікативна, що дозволяє чітко висловлювати, розуміти, сприймати, інтерпретувати сенс музичної мови; термінологічна, що забезпечує грамотне прочитання ремарок, термінів, графічних знаків; художньо-семантична, що дозволяє розпізнати і адекватно пов'язати артикуляційні засоби виразності музики з художнім образом; інтонаційна, що забезпечує адекватну виразність виконання, а також виразність мови вчителя відповідно образу твору, що інтерпретується; звуковідтворююча (тактильно-чуттєва), яка допомагає диференціювати власні відчуття пальцевого дотику клавіш під час використання різних артикуляційних прийомів.
Уміння музично-виконавської артикуляції  це процес і результат освоєння ігрових тактильних прийомів звуковидобування, що визначають характер музичного твору, заснованих на усвідомленому ставленні до інтонаційної,
10
фразеологічної, семантичної, художньо-стильової диференціації музичного звукового потоку або нотного тексту, що здійснюються під впливом слухових уявлень і самоконтролю. Вони згруповані в чотири компоненти: операційно-образний, що включає вміння: диференціювати смислове, образне, контекстне значення графічних позначень, ремарок, термінів під час аналітичної роботі з текстом; застосовувати звуковий еквівалент артикуляційних позначень під час художньо-творчої роботи над образною драматургією твору. Жанрово-стильовий компонент охоплює уміння: адекватно оцінити і відтворити всі складові артикуляційного комплексу (штрихи, цезури, інтонаційні кульмінації) і його взаємозв'язок з іншими засобами виразності відповідно до жанру твору; уміння визначити і відтворити тип інтонаційно-музичної вимови у відповідності зі стилем твору, з композиторським художнім методом, з національною належністю, тимчасовими культурними зрізами. Техніко-виконавський компонент включає: уміння чітко відтворити графічні знаки в тексті, штрихи в їх різноманітті (розділові, зв'язкові, довготні, інші); вміння переконливо проінтонувати (виконати) фразування музичного тексту, імітувати «музичне дихання» за допомогою зв'язку артикуляції і агогіки. Художньо-комунікативний компонент, що розглядався в контексті самостійної педагогічної діяльності, охоплював: вміння мобільно та гнучко застосовувати музичну артикуляцію з метою передачі художньої інформації та її глибокого розуміння та переживання з боку школярів; вміння самостійно добирати художньо-доцільну музичну артикуляцію в процесі роботи над виконавською інтерпретацією в педагогічному процесі.
На основі визначення факторів впливу на формування зазначеного типу умінь визначено наукові підходи: культурномовний фактор зумовив вибір лінгвокультурного підходу, смислоутворюючий фактор  культурологічний та етнокультурний підходи; фактор якості музичної компетентності  компаративистський і транскультурний; фактор індивідуально-виконавських ресурсів особистості  антропологічний та полімодальний підходи.
Педагогічними умовами визначено: актуалізацію розуміння функціональних аспектів музично-виконавської артикуляції; настанову на рефлексію відчуття взаємозв'язку слухо-тембральних, художньо-асоціативних, тактильно-пластичних, інтонаційно-образних процесів у роботі над артикуляцією твору; активізацію самостійного пошуку засобів інтонаційно-виразного виконавства на основі артикуляційних компенсацій. На рисунку 1 подається методична модель формування визначених умінь.
У третьому розділі  «Експериментальна робота з формування умінь музично-виконавської артикуляції майбутніх учителів музики у фортепіанному навчанні» - розкрито сутність пропедевтичного етапу дослідження; критерії, показники та методика діагностування рівнів сформованості умінь музично-виконавської артикуляції студентів-піаністів в умовах констатувального експерименту та перевірка методики формування умінь музично-виконавської артикуляції майбутніх учителів музики в процесі навчання гри на фортепіано у процесі формувального експерименту.