ЛЄВІТ ДМИТРО АНАТОЛІЙОВИЧ ФІЛОСОФІЯ ОРГАНІЗАЦІЇ КУЛЬТУРНОГО ПРОСТОРУ УНІВЕРСИТЕТУ

Краткое содержание

У Вступі обґрунтовано актуальність теми, сформульовано мету, об’єкт і предмет дослідження, визначені дослідницькі завдання та наукова новизна, показані методологічні основи дослідження, теоретичне і практичне значення отриманих результатів, їх апробацію.
Перший розділ – «Теоретико-методологічні засади дослідження університету як феномену культури» – присвячений пошуку та обґрунтуванню головних парадигм, пов'язаних із перспективним розвитком різних векторів вищої освіти та її вершини — університету.
У підрозділі 1.1 – «Місце і роль університету в сучасному суспільстві» – розглядається головне призначення університетів, яке у всі часи полягало у збагаченні наукового знання, залученні до культури, у виробництві інтелектуальної еліти держави і суспільства, підтримці наукових академічних традицій. Сучасна інтерпретація університетської ідеї як єдності ціннісних орієнтацій — навчання, дослідження і виховання — істотно розширює класичні уявлення, розглядаючи розвиток університетів не тільки як центрів освіти, науки і культури, але й комерційності. На сьогодні серед актуальних проблем розвитку університетської освіти найсуттєвішою можна вважати проблему відповідності освітніх систем потребам поступу цивілізаційних і культурних процесів, необхідність вирішення якої періодично відчуває не тільки вітчизняна, але і вся світова освітня система. Принципово нові вимоги до університетів висуває Болонський процес: освітянські структури у цьому випадку опинилися між старими і новими викликами. Необхідно зосередитися на формуванні нової ролі (або ролей) університету як суспільного інституту в рамках нового дискурсу «Європа знань». Університет відіграє істотну роль у процесах, що відбуваються навколо формування спільних європейських просторів вищої освіти та науково-дослідницької діяльності, але в жодному з них університет не сприймають традиційно.
Інституційно університет змінюється разом із докорінними перетвореннями соціальних лаштунків, в яких він функціонує, та виникненням нових - «глобалізації», «знаннєвої економіки» та «знаннєвого суспільства». Формується новий світ, який набуває різних назв і форм, а відповідні соціальні, культурні й економічні процеси стають об'єктом дебатів, що точаться в науках про суспільство; проте, останнім часом, на нього все частіше дивляться крізь призму глобалізації.
У підрозділі 1.2 – «Співвідношення між традиціоналізмом і інноваційністю сучасного університету» – зазначається, що у новоствореній суперечності університет має втримати баланс або сформувати нове співвідношення між власним традиціоналізмом і інноваційністю, що зумовлено інформаційною добою розвитку світової спільноти. Тому існує два фундаментально різних способи судження про університет. З одного боку, його досі можна вважати справним виконавцем власних модерних соціальних обов'язків, покладених на нього від часу народження (отже, не ставити на ньому Ґіденсового тавра «інституту-оболонки»), а з іншого - в нинішньому університеті можна вбачати справді нову інституцію з новими соціальними обов'язками та завданнями. Ця відмінність має не лише теоретичний смисл, а й суттєве практичне значення: чи вдовольняють наші, здебільшого фінансовані державою, освітні інституції потреби західноєвропейських суспільств? Наше бачення завдань нинішнього університету є визначальним для оціночних суджень про нього.
Сьогодні університет, як активний суб’єкт соціального процесу, потрапив у якісно нові умови функціонування і розвитку і тому вимушений вступити у суперечність із самим собою, оскільки, з одного боку, має зберігати власну сутність як стабілізатора суспільного розвитку і консервативної сили, а з іншого – відповідати вимогам ринкового сьогодення, що вимагає докорінної модернізації. Нинішня ситуація у Європі з трансформацією функцій традиційного університету є прикладом того, як світова спільнота може і буде проектувати власне майбутнє. Звернімо увагу, що у Лісабоні європейські країни поставили перед собою декілька стратегічних завдань, що не тільки змінюють їх долю, але й суттєво впливають на весь уклад життя світу.
У підрозділі 1.3 – «Університетська автономія як соціокультурний концепт» – зазначається, що наступ ринкового прагматизму повинен змінити морфологічну структуру університету і механізм його функціонування, в результаті чого має постати нова форма університету у вигляді симбіозу академічної традиційності і ринкової комерціоналізації. Така модифікація цього життєво важливого для світової спільноти соціального інституту постає перед нами як автономний університет.
Університетська автономія не є об'єктивно заданим, готовим універ-сальним форматом, який треба очистити від нашарувань, неточностей, максимально прояснити його зміст, параметри і вимоги та закріпити все це законодавчо. Справа набагато складніша, оскільки в кожному конкретному випадку, в ту чи іншу епоху, на тій чи іншій території, характер і рівень, повнота університетської автономії завжди є результатом боротьби, змагання університетів і влади, підсумком переговорів політиків та інтелектуалів, державних структур й академічних кіл. Тому вона є критерієм зрілості й цивілізованості як суспільства, так і самих університетів, реальний стан яких може спонукати до спрощеного, навіть викривленого, розуміння і тлумачення автономії або просто відкидати її як ідею.
Автономія відіграє важливу роль у культурі вищої школи. Поняття культури університету охоплює як деякі правила, інструкції та права, зафіксовані в юридичних документах, адміністративні постанови чи розпорядження, так і неписані правила поведінки, індивідуальної та колективної, що походять із традицій, які спираються на прецеденти й попередні звершення, що визнаються й дотримуються не з огляду на букву закону, а залежно від духу й етосу університету.
Що більшого значення університет надає своїм традиціям і позиції, то важливішою для нього стає його власна інституційна культура. Рівень розвитку і поваги до неї стає знаком її ідентичності й авторитету, а також мірилом зрілості її академічної спільноти. Фундаментальне значення для традиційної культури університету мають: інституційна автономія і принцип творчості; постулат формування академічної спільноти й принцип самоврядування; природа місії університету; етичні цінності; принцип служіння суспільству.
Автономія університету є глибоко вкоріненою в самих його традиціях. Але потреба автономії виникає з принципу творчості, який покладено в основу діяльності кожного університету.
Проблема впровадження і поширення університетської автономії не оминула й українську вищу освіту.
Другий розділ – «Поняття та структура культурного простору університету» – складається з двох підрозділів.
Підрозділ 2.1 – «Культурний простір університету та його роль в культурному полі суспільства» – аналізує університет як структурний елемент культурного поля суспільства, який виступає центральним та системотворчим елементом формування освітньої культури будь-якого сучасного суспільства, а вже освітня культура закладається в основу культуротворчого потенціалу всієї національної громади. Саме через це університети є не просто вищими навчальними закладами, що готують висококомпетентних спеціалістів, але й осередками культури регіону, держави, суспільства загалом, навколо яких відбувається формування і творча трансформація культурного простору для великих мас населення.
Університет у своєму культурному просторі поєднує освітню й загальну культуру та відзначається тим різноманіттям навчально-виховних, естетично-творчих та організаційно-адміністративних форм, які дозволяють кожній молодій людині віднаходити власні можливості культуротворчості в різних сферах самореалізації сучасної активної та творчої особистості. Культурний простір університету розуміється, зазвичай, як сукупність підрозділів, зайнятих забезпеченням виховної роботи та самодіяльної творчості. Відповідно, «культурність» вишу асоціюється в першу чергу з позанавчальним, позааудиторним життям університетської спільноти, яке організоване згаданими вище структурними підрозділами. Окрім того, до культури університету прийнято долучати історію навчального закладу, персонологію (перелік співробітників і випускників − видатних діячів науки), будівлі-пам’ятники, в яких розташований університет. Визнається значимість трудової дисципліни, стилю поведінки та спілкування між представниками університету. Останнім часом до цього додалися розробки фірмового стилю університету тощо. Всі ці формально-організаційні, означально-змістовні та топографічно-знакові властивості культурного середовища університету є надзвичайно важливими з огляду на необхідність визначення його змістовно-структурних характеристик. Водночас, необхідно розширювати поняття «культурний простір університету», наповнюючи його смислами, аксіологічними орієнтирами та реальними явищами, які б максимально сприяли творчій, мистецькій, громадській, науково-дослідній, морально-виховній самореалізації кожного суб’єкта університетської життєдіяльності.
У підрозділі 2.2 – «Основні складники культурного простору університету» – розглядається роль та значення освіти і науки як складників культурного поля університету. Наука і освіта сьогодні є джерелом утворення культурної дійсності знаннєвого суспільства, що обумовлює високий рівень значимості перетворення навчально-дослідної діяльності з окремої, нехай навіть основної, функціональної характеристики вищого навчального закладу на один з елементів цілісного культурного простору університету. Одним із складників культурного простору університету визначено виховання особистості. Встановлено необхідність формування в рамках культурного простору університету формально-організаційних та творчо-креативних умов для реалізації прагнення кожної молодої людини до цілісного поєднання пізнавальних, моральних та естетичних чинників самореалізації особистості. Саме університет на противагу сучасним мас-культурним споживацьким середовищам здатен створювати простір виховання справжньої інтелігентної особистості, яка володіє потенціалом цілісно-духовного та моральнісно-вольового пояснення та перетворення дійсності. Виховний потенціал культурного простору університету тим потужніший, що виховання в ньому здійснюється в безпосередньому зв’язку з навчальною, науково-дослідною, творчо-естетичною активністю студентів, а значить, моральнісні сили молодої людини в майбутньому визначатимуть сутнісні характеристики її професійно-особистісних компетентностей, її буденно-поведінкових стратегій, її екзистенціально-комунікативних вимірів свободи творчості тощо. У підрозділі обґрунтовано важливість міжнародної діяльності як елементу культурного поля університету, виокремлено основні напрями такої діяльності, спрямовані на встановлення культуротворчих взаємодій студентської молоді різних країн, регіонів, континентів. Також культурний простір університету має забезпечити якнайповніше можливості дозвіллєвої самореалізації студентської молоді. При цьому, в організації дозвіллєво-культурного простору університету надзвичайно важливо брати за основу саме культуротворчі ініціативи самої молоді, всіляко уникаючи нав’язування формально та змістовно застарілих засобів естетично-мистецького, спортивно-оздоровчого чи науково-дослідного відпочинку та дозвілля. Особливого значення для культурного поля університету мають такі компоненти, як мистецтво і спорт, виявлено фундаментальну залежність між рівнем культурно-естетичної активності молодої людини протягом навчання в університеті та якістю набутих нею професійно-особистісних компетентностей, адже одним з головних системотворчих елементів цих компетенцій є саме здатність до творчо-креативного особистісного самопрояву.
Основне завдання третього розділу дисертації – «Філософія організації культурного простору університету в епоху тоталітаризму» – піддати аналізу життєдіяльність університетів періоду існування СРСР, яка практично повністю підпорядковувалась ідеології тоталітаризму, оскільки, формуючи новий культурний простір університету, всі суб’єкти національного середовища вищої освіти змушені тим чи іншим чином реагувати на посткомуністичний стан нашого суспільства, в якому ще й досі відчутні негативні впливи заідеологізованої, забюрократизованої та авторитарної атмосфери, що домінувала в освітній сфері колишнього СРСР.
У підрозділі 3.1 – «Особливості філософії культурного простору університету в період тоталітаризму» – розкриваються основні ознаки культурного поля радянської вищої освіти. Зокрема зазначається, що однією з найфундаментальніших ознак культурного поля радянської вищої освіти, її системотворчою характеристикою була тотальна ідеологізація культурного середовища університету, яка спрямовувала всю культуротворчу діяльність у наперед ангажоване річище та розгорталась виключно за принципом партійності. Культурний простір університету, як і вся система освіти, за таких умов втрачали власне сутнісне значення, не ставили на меті розвиток людини як культуротворчого феномену, а перетворювалися на механічний додаток до загальносоціальної тоталітарно-ідеологічної матриці, спрямованої на виробництво маси слухняних, пасивних, лояльних до свавілля режиму індивідів, кожен з яких насамперед мав навчитися виконувати свої соціально-функціональні обов’язки. Однією з визначальних ознак життєдіяльності радянських університетів була денаціоналізація культури, освіти та виховання, яка характеризувалася тим, що все національне з університетів вилучалось, національній культурі в університетах місця не було, що супроводжувалося активною боротьбою проти буржуазного націоналізму тощо. Ці процеси були невід’ємним і злагодженим елементом у системі тоталітарної партійно-класової ідеологізації культурного поля всієї країни та університетського культурного простору зокрема. Денаціоналізація національно-культурного життя органічно притаманна будь-якому тоталітарному державному устрою. Політичним і соціально-економічним підґрунтям денаціоналізації за радянських часів виступала всеохоплююча централізація державного управління. Ідеологічною основою процесу служила теорія злиття націй, створення нової історичної спільноти – радянського народу. Ще однією ознакою культурного простору колишнього Радянського Союзу була абсолютна підпорядкованість культури потребам розвитку військово-промислового комплексу, що особливо гостро стосувалося університетських спільнот, адже саме у вищих навчальних закладах готувалися спеціалісти для подальшої роботи у військово-технічній сфері держави. Тотальна ідеологізація, денаціоналізація та узалежнення від потреб військово-промислового комплексу додавалися в період тоталітаризму ще й деінтелектуалізацією культурного поля університету, вигнанням вільно мислячих викладачів і студентів, що насамперед було запереченням сутності феномену університету як такого.
Підрозділ 3.2 – «Можливості реалізації свободи і творчості особистості в культурному просторі університету епохи тоталітаризму». Реалізація свободи культурної творчості передбачає вільне середовище обміну смислами і цінностями, які народжуються у духовній міжособистісній комунікації, що було неможливо за умов агресивної моноідеологічної системи в Радянському Союзі. Разом з тим, незважаючи на тиск тоталітарно-репресивної машини, саме культурний простір університетів ставав плідним підґрунтям дисидентських поглядів і гуртків, які організовувалися, починаючи з кінця 50-х років минулого століття, з різними цілями: відродження української мови і культури, літературні і мистецькі пошуки, висловлення громадянської позиції. У підрозділі наводяться приклади активної участі студентських спільнот українських університетів у культурно-мистецькому та громадянсько-ідейному дисидентському русі. Проблемність реалізації свободи і творчості особистості в тоталітарному суспільстві полягає, насамперед, в тому, що декларації офіційної влади завжди стверджують високий рівень особистісних свобод і прав самореалізації, а реальна практика державного і партійного управління спрямована на всіляке придушення вільнодумства, свободи творчості та особистісної гідності. Творчість та реалізація особистісної свободи відсувалися на другий план навіть у питаннях моральнісного самовизначення особистості, у яких перед правила знову ж таки офіційна мораль, кодекс будівника комунізму. Людина навіть у культурному середовищі вищого навчального закладу позбавлялася духовної автономії у питаннях моральнісного вибору життєвої позиції чи поведінкової стратегії.
Четвертий розділ – «Зміна філософської парадигми організації культурного простору університету в контексті викликів сучасної епохи» – присвячено аналізу змін загального духу (завдань, мотивації розвитку) епохи, у відповідності до яких змінюється філософія культурної місії університету сучасності.
У підрозділі 4.1 – «Сутність філософії організації культурного простору університетів в умовах глобалізації та інформаційної революції, ринкових та демократичних перетворень» - розглядаються процеси інтеграції і глобалізації та те, що несуть вони українському суспільству. Сучасна епоха поставила перед освітою, її філософськими засадами принципово нові, важливіші проблеми. Загострення глобальних проблем, яке все більше загрожує знищенням людства, потребує саме суттєвих змін усієї стратегії діяльності останнього, а тому і формування того нового типу практичного світогляду, який і визначає цю стратегію. Перед освітою постає ряд нових завдань, до яких належать: необхідність перевизначення образу світу й місця людини в ньому, необхідність загострення етичної проблеми, необхідність проголошення принципу випереджальної підготовки людини до умов життя, про які мало що відомо. У підрозділі підкреслено, що освіта визнана міжнародним співтовариством фундаментальним інструментом для захисту навколишнього середовища і просування ідей сталого розвитку. З нашого погляду, тут є дві причини: перша стосується необхідності докорінної зміни світогляду, парадигми розвитку людства в цілому та кожної людини окремо для забезпечення виходу на траєкторію сталого розвитку. Саме це й може забезпечити галузь освіти. Друга причина полягає в досить парадоксальному висновку, що інших шляхів до сталого розвитку, ніж через освіту, немає: ані удосконалення технологій, ані будь-які економічні інструменти принципово не можуть забезпечити цього переходу.
Україна як член Європейської економічної комісії ООН взяла на себе зобов’язання щодо виконання європейської Стратегії освіти для сталого розвитку у встановлені строки. У загальному вигляді, для сталого розвитку завдання освіти, яка є міждисциплінарною та комплексною, полягає у тому, що вона повинна сформувати новий світогляд кожного громадянина Землі.
У підрозділі 4.2 – «Провідні цінності культурного простору сучасного університету в демократичному суспільстві» - розглядається можливість сучасного університету в добу світової глобалізації бути конкурентоспроможним і водночас залишитися провідним центром накопичення та передачі знань в інтересах нації. Тому до провідних цінностей культурного простору сучасного університету в демократичному суспільстві відносимо філософію толерантності, свободи, відкритих та інтенсивних міжнародних комунікацій; проблему формування компетентності «жити разом». Також у підрозділі підкреслено залежність культурного поля від мови міжнародного спілкування.
Освітня галузь в Україні, ставши на шлях кардинальних реформ входження до світового й, перш за все, європейського освітнього і наукового простору, потребує приведення всіх її компонентів до загальноприйнятих світових стандартів. Тому у сучасному світі особливої ваги набуває поняття якості освіти. В умовах оновлення народної освіти зростає потреба у фахівцях, які могли б вільно оперувати знаннями, володіти здатністю до комбінаторності і оригінальності мислення, уміли знаходити власні шляхи вирішення проблем, але разом з тим, найгострішою залишається проблема збереження національної ідентичності студентів.