Саєвич Йосип Йосипович ВІЙСЬКОВОПОЛОНЕНІ УКРАЇНЦІ В ТАБОРАХ АВСТРО-УГОРЩИНИ І НІМЕЧЧИНИ В ПЕРІОД ПЕРШОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ: ВИШКІЛ ТА ОРГАНІЗАЦІЯ ПОБУТУм

Краткое содержание

У вступі обґрунтовано актуальність, об’єкт і предмет дослідження, хронологічні межі, визначено мету, завдання, наукову новизну і практичну значимість роботи.
У першому розділі – “Історіографія і джерела” – проаналізовано стан наукової розробки теми вітчизняними і зарубіжними істориками, джерельну базу дослідження.
Перший етап вивчення історії військовополонених українців у таборах Австро-Угорщини та Німеччини, їх місця та ролі у суспільно-політичному та національному житті українського народу розпочався ще в період Першої світової війни. Його започаткували праці безпосередніх учасників цих подій, насамперед фундаментальна монографія О. Терлецького “Історія української громади в Раштеті. 1915–1918 рр.” (Київ; Ляйпціг, 1919), публікації о. П. Катеринка про головні події скитальців, “Пам’яткова книжка Союзу визволення України і Календар на 1917 рік” – збірник статей Л. Цегельського, В. Темницького, С. Кузика, В. Сімовича, М. Лозинського, А. Жула та ін. про економічне, культурно-політичне життя українського народу по обидва боки австро-російського кордону, де подано важливу інформацію про полонених і працю українських організацій на цьому полі національного життя.
У роботах О. Назарука, І. Крип’якевича, Т. Меленя, В. Темницького та ін. велику увагу приділено легіону УСС як зародку української армії. Важливе для розуміння розвитку культурно-освітнього й організаційного життя у таборах, формування військових частин, ролі армії для захисту державності мають статті Д. Гаркуші, П. Лисецького, І. Павлюка, М. Троцького та ін.
Культурно-освітня праця на Волині, Холмщині, Підляшші та Поліссі, участь у ній полонених під час формування українських військових частин з’ясована у працях І.Крип’якевича, М. Кордуби, М.Шаповала та публікаціях інших авторів.
Загальним недоліком праць по давній проблематиці був певний суб’єктивний підхід, недостатнє знання фактологічного матеріалу, деяка ідеалізація окремих подій, подеколи чисто інформаційно-публіцистичний характер. Проте вони заклали підвалини для подальшого вивчення визвольних змагань та участі українських військових формувань, утворених з полонених українців у таборах Центральних держав.
У 20–40-их роках ХХ ст. почався новий етап дослідження літопису українського війська. Особливий інтерес становлять узагальнюючі праці В. Будзиновського, М. Грушевського, М. Лозинського, М. Стахіва, М. Голуб-ця, О. Лотоцького, С. Томашівського, в яких з’ясовано роль Головної Української Ради, Союзу визволення України у виокремленні полонених українців російської армії в спеціальні табори, проведенні національно-освідомлюючої та культурно-освітньої праці в таборах військовополонених і серед українського населення окупованих австро-німецькими військами північно-західних українських земель.
Фактичний матеріал про видавничу діяльність табірних громад полонених українців, окремі аспекти діяльності українських військово-санітарних місій у справах полонених у Німеччині у 1918–1919 рр. подано у фундаментальному дослідженні С. Наріжного. В аналітичних книгах К. Левицького крім висвітлення діяльності ГУР, СВУ, ЗУР у вирішенні українського питання як чинника європейської політики фрагментарно показано працю цих організацій серед військовополонених українців.
В єдиній узагальнюючій військово-історичній праці міжвоєнного періоду “Історія українського війська” (розділ “Збройні сили сучасної доби”) наведено важливі факти про формування дивізій Синьожупанників і Сірожупанників, їх перебування у Наддніпрянщині, подано ілюстративний матеріал про життя та побут особового складу. На жаль, у ній не висвітлено вишкіл полонених у цих таборах.
Багато матеріалів на військово-історичну тематику про Українських Січових Стрільців, полонених українців у таборах Центральних держав, зокрема їх побут, діяльність на зайнятих землях, процес формування та бойові дії українських частин, друкувалося у “Літописі Червоної Калини” (Львів) та в періодичному військово-публіцистичному збірнику “За державність”(Львів–Каліш); видавало Українське військово-історичне това-риство.
Надзвичайно цінний матеріал стосовно щоденного устрою полонених, проведення серед них національно-патріотичної роботи, утвердження національної свідомості знаходимо у книзі генерал-хорунжого В. Зілінського “Синьожупанники”. Змістовні дані про національно-просвітню роботу серед полонених, її фінансове забезпечення, становлення військових відділів у таборах, процес формування та бойовий шлях дивізій Синьожупанників і Сірожупанників висвітлено у працях В. Сімовича, О. Скоропис-Йолтуховського, Й. Мандзенка, П. Дубрівного, М. Бутовича.
Публікації, що вийшли в діаспорних авторів В. Вериги, І. Нагаєвського, Є. Пастернака, О. Субтельного, С. Ріпецького, В. Дорошенка, М. Сосновського, Р. Смаль-Стоцького, присвячені культурно-просвітницькій діяльності СВУ, його співпраці з легіоном УСС.
Слід також виділити невеликі нариси про діяльність СВУ, табори полонених, зокрема Вецляр, Зальцведень, Йозефштадт, Раштат, в “Енциклопедії Українознавства”, підготовленій НТШ. Використано також праці австрійського історика В. Біля, в яких показано політику Австро-Угорщини щодо українців, діяльність політикуму серед полонених українців.
В українській радянській історичній науці в 20-их – на початку 30-их рр. тільки відомий історик О. Гермайзе опублікував матеріали про український рух в роки Першої світової війни, де подав окремі факти з діяльності СВУ серед полонених українців російської армії. Зрозуміло, що радянська історіографія розглядала дану проблему через призму ленінської концепції про “буржуазність” і “контрреволюційність” українських партій, урядів та їх діячів. Національно-просвітня праця українського політикуму серед полонених українців у таборах Австро-Угорщини та Німеччини вважалася “розкольницькою”, більшість військовополонених нібито не сприймали ідей самостійності України.
З 90-их років ХХ ст. почався новий етап осмислення національного руху та політичних партій, генезису ідеї самостійності України. Важливе значення для дослідження цієї проблеми мають узагальнюючі праці про Першу світову війну, в яких фрагментарно висвітлюються також і питання військовополонених українців. В останні роки з’явилася низка робіт, що стосуються даної теми, серед яких слід виокремити праці киянина І. Срібняка. Автор простежив заходи СВУ щодо виділення полонених українців російської армії в окремі табори, проведення серед них національно-патріотичної роботи, показав процес формування українських військових частин. Проте, висвітлюючи ці питання, І. Срібняк не ставив за мету конкретно дослідити хроніку творення самих таборів, матеріально-побутові умови та військовий вишкіл полонених. Утім, до заслуг автора слід віднести висвітлення діяльності українських військово-санітарних місій на теренах Центральних держав з метою проведення репарації полонених українців, надання їм гуманітарної допомоги.
У монографії І. Патера “Союз визволення: проблеми державності і соборності” (Львів, 2000) на основі аналізу архівних матеріалів генезису української самостійницької думки узагальнено програмні засади діяльності СВУ, ставлення Центральних держав до розв’язання українського питання, вплив Союзу на розгортання національного руху в Наддніпрянщині, культурно-освітню працю серед співвітчизників. Висвітлюючи утворення українських військових формувань, автор показав ставлення Центральних держав до цього питання.
Окремі аспекти процесу творення українських військових частин з числа полонених українців розкрив В. Голубко. У працях О. Колянчука, М. Литвина, К. Науменка у формі біографічних нарисів відтворено життєвий і бойовий шлях багатьох українських старшин вищих рангів, у майбутньому генералів і адміралів Української держави і УНР.
Останнім часом з’явилася низка публікацій з даної теми, зокрема О. Мазура, І. Патера, В. Даниленка, О. Добржанського, М. Білоуса, З. Тер-лана, Н. Лисої, Л. Грача про творення окремих таборів, участь українських громадсько-політичних діячів у національно-патріотичній роботі серед полонених, їх допомогу у комплектуванні українських військових частин. У публікаціях І. Крупського, М. Романюка, О. Сидоренка проаналізовано процес становлення, основні напрямки діяльності редакцій табірної преси, наведено дані про географію та роки її видань, тематичну спрямованість її публікацій.
Заслуговує на увагу брошура Б. Корольова та І. Михальського, в якій показано основні напрямки діяльності СВУ, в т. ч. й серед полонених вояків-українців у таборах Центральних держав, а також зроблено додатки про роботу окремих діячів Союзу серед полонених.
Отже, в останні роки опубліковано чимало праць, в яких висвітлюється життєдіяльність військовополонених українців російської армії у таборах Австро-Угорщини та Німеччини. Однак багато їхніх теоретичних положень недостатньо підкріплені фактичним матеріалом. Позатим сучасність вимагає на основі нових підходів із залученням невідомих донедавна документів узагальнюючої роботи, в якій комплексно досліджувалося б військово-патріотичне виховання полонених вояків-українців у загальнонаціональному політичному процесі першої чверті ХХ ст.
Джерельною базою дисертації є архівні та друковані матеріали. Це насамперед неопубліковані документи Центрального державного архіву вищих органів влади та управління України (ЦДАВОУ). У фонді 4405 – Союз визволення України (1914–1918), крім справ, які безпосередньо стосуються історії СВУ, є низка звернень до європейських народів про державницькі прагнення українців, звіти про культурно-освітню та національно-патріотичну роботу серед полонених українців у таборах Австро-Угорщини та Німеччини, листування скитальців із Президією Союзу.
Найважливіший блок документів для вивчення даної теми, що знахо-дяться у ЦДАВОУ, становлять матеріали таборів полонених: Фрайштадт (ф. 4404), Раштат (44706), Вецляр (4382), Зальцведель (4418), а також українських емігрантських організацій в Австро-Угорщині та Чехословаччині (ф. 3158). Там, зокрема, містяться протоколи зборів і засідань таборових товариств, звіти представників “Просвітніх відділів” СВУ, статути “Українських громад”, “Січей”, касові книги Допомогових товариств, каталоги бібліотек, списки членів товариств, щоденники, автобіографії безпосередніх учасників подій та ін. Це дало змогу авторові, зважаючи на оригінальність і достовірність джерел, їх перехресну взаємоперевірку, дослідити основні напрямки діяльності таборових організацій.
У Центральному державному історичному архіві України у Львові (ЦДІАУЛ) зберігається велика кількість документів і матеріалів періоду Першої світової війни, з яких почерпнуто цінні дані про табори військовополонених українців у Центральних державах, національно-патріотичну роботу серед них українських громадсько-політичних діячів з Галичини і Наддніпрянщини. У фонді Володимира Старосольського (360) крім загальних матеріалів про суспільно-політичне життя в Україні знаходяться статути гуртків Союзу і товариств у таборах полонених.
Культурно-освітня діяльність легіону Українських Січових Стрільців та вояків українських військових формувань на Волині, Холмщині, Підляшші та Поліссі, їх участь в організації українського шкільництва, ставлення австро-німецьких властей до українців північно-західних земель представлені документами “Бюро культурної помочі для українського населення окупованих земель, м. Львів, 1915-1918 рр.” (395).
Важливі матеріали про загальноукраїнський національно-визвольний рух, Українську національно-демократичну революцію 1917–1921 рр., її вплив на піднесення національної свідомості полонених, матеріали про окремі події у таборах містяться у фонді 309 (Наукове Товариство ім. Шевченка).
З опублікованих документів і матеріалів слід виділити чотиритомний “Ereignisse in der Ukraine 1914-1922 deren Bedeutung und historische Hintergrьnde” – “Події в Україні 1914-1922 (їх значення та історичне підґрунтя)”, підготовлений Т. Горникевичем на основі документів Східноєвропейського інституту ім. В. Липинського у м. Філадельфії (США). У збірнику подано матеріали Міністерства закордонних справ Австро-Угорщини про участь українських політемігрантів у боротьбі за створення самостійної держави, становище українців північно-західних земель, вербункові акції СВУ в таборах українських військових частин, політику Австро-Угорщини і Німеччини щодо українських земель загалом.
Значну наукову вартість становлять опубліковані звіти керівних органів та окремих діячів СВУ про культурно-освітню роботу серед полонених, їх матеріальне становище, побут у таборах.
Важливим джерелом для вивчення становища полонених українців у таборах, їх прагнення вступити до лав легіону УСС і разом боротися проти російського поневолення, зокрема взяти участь у т. зв. Константинопольській акції, стали спомини М. Галущинського, який під час війни спочатку був командантом легіону УСС, а пізніше – референтом УСС при вищому коман-дуванні австрійської армії. Спомини О. Кобця “Записки полоненого” напи-сані на підставі власних вражень автора, який брав безпосередню участь у бойових діях російської армії, потрапив у полон. Завдяки поетичному таланту СВУ залучив його до культурно-просвітньої роботи серед полонених Фрайштадтського табору. Особливо цінний матеріал – про національно-усві-домлюючу працю, що її проводили чільники СВУ серед полонених.
Р. Смаль-Стоцький висвітлив велику культурно-освітню працю З. Кузелі у таборі Зальцведель, який завдяки йому за рівнем національної свідомості не поступався Раштату й Вецляру. П. Карманський у споминах “Шляхом визвольної боротьби”, написаних улітку 1920 р., коли стало зрозуміло, що боротьбу за українську державу програно, подав надзвичайно цікаві факти про національно-патріотичну роботу в таборах, неординарні характеристики й оцінки людям тієї драматичної доби.
У спогадах В. Дорошенка висвітлено хроніку діяльності СВУ від часу заснування аж до саморозпуску, охарактеризовано роботу серед полонених, формування українських військових частин. Цінним матеріалом для дослідження теми стали спогади безпосередніх учасників національно-просвітньої роботи у Фрайштадтському таборі (М. Гаврилка, М. Голубця, Р. Домбчевського, О. Охрімовича, В. Сімовича, О. Безпалка, П. Карман-ського, В. Пачовського та ін.), опубліковані у книзі “Союз визволення України 1914–1918”. Незважаючи на певні суб’єктивні судження в оцінці подій та характеристиці осіб, вони дають можливість дослідникові відтворити цілісну історичну картину воєнного часу та дійти об’єктивних висновків.
Що ж до періодики, то неоціненним джерелом, насамперед, є табірні видання українських полонених, зокрема часописи: “Розвага” (Фрайштадт, 1915–1918), “Розсвіт” (Раштат, 1916), “Громадська думка” (Вецляр, 1917–1918), “Вільне слово” (Зальцведель, 1916–1918), в яких висвітлено обставини їх життя й побуту, діяльність різних таборових організацій. Крім загальних статей, у кожному числі цих видань велися рубрики “З таборового життя”, “Таборова хроніка”, де подавалися повідомлення про будні українського вояцтва.
Значну кількість матеріалів про культурно-освітню працю СВУ серед полонених та українців північно-західних областей почерпнуто з “Вістника Союзу визволення України (з 1918 р. – “Вістник політики, літератури й життя” (1914-1918), “Ukrainische Nachrichten” (вересень 1914 р. – січень 1917 р.), перебуванню полонених на Підляшші та Волині під час формування дивізій низку публікацій присвятило “Рідне слово” (Біла, 1917–1918).
Таким чином, слід відзначити, що збереглася значна кількість архівних джерел та опублікованих праць, інших інформаційних матеріалів про перебування полонених українців у таборах Австро-Угорщини та Німеччини. Їх осмислення сприяло повнішому дослідженню значення, місця і ролі полонених у національно-визвольних змаганнях українського народу в роки Першої світової війни.
У другому розділі – “Утворення таборів військовополонених українців” – показано організаційну діяльність українських політичних організацій щодо концентрації полонених українців російської армії в окремі табори.
Заходами СВУ перед австро-угорськими урядовими чинниками у листопаді 1914 р. створено перший табір для військовополонених українців Фрайштадт (Верхня Австрія), в якому вже у грудні нараховувалося 12 тис. осіб. Навесні 1915 р. їх число збільшилося до 18 тис., а згодом – до 32 тис. скитальців. Український політикум прагнув, насамперед, пробудити серед полонених національну свідомість, поглибити їх культурний рівень, поширити ідеї державної незалежності, виховати у них громадсько-політичну активність. Ця робота проводилася переважно силами українських інтелігентів із Галичини та Буковини, об’єднаних у “Просвітні відділи” СВУ, які координували всі напрямки національно-патріотичної роботи. Завдяки діяльності останніх протягом 1915 р. зукраїнізовано табори Кніттельфельд, Дунасердагель та ін. СВУ за порозумінням з австрійським військовим командуванням і т. зв. турецько-німецьким комітетом планував у листопаді 1914 р. використати полонених для організації повстанського руху в тилу російської армії, зокрема на Кавказі та Кубані. Для цього планувалося створення українського експедиційного корпусу в кількості 500 вояків (400 стрільців і 100 полонених). Однак міжнародна ситуація, пов’язана з майбутнім розв’язанням польської проблеми, а також побоюванням австро-угорського уряду щодо активізації українського сепаратистського руху всередині монархії, призвели до невдачі т. зв. константинопольської акції. У зв’язку з цим українці почали покладати надії на сильнішу німецьку державу.
У квітні 1915 р. у Берліні засновано філію СВУ й отримано дозвіл на українізацію трьох таборів у Німеччині. З дозволу воєнного міністерства Німеччини першим українським табором став Раштат, в якому вже 12 травня 1915 р. нараховувалося 3 тис. осіб. У вересні 1915 р. заходами Берлінської Централі СВУ утворено ще один український табір – Вецляр, а у листопаді – Зальцведель. У цих таборах було сконцентровано понад 60 тис. українців.
Великого значення СВУ надав національно-освідомлюючій роботі з полоненими офіцерами-українцями, які перебували в спеціальних таборах окремо від рядового складу. Одним із перших українізувався офіцерський табір у Терезієнштадті (Австро-Угорщина) – 20 осіб. Українські гуртки діяли у таборах Мюрінг, Візельбург, Райхенберг (30 членів), Ганновер-Мюндені (120 осіб). Утворення окремих таборів військовополонених українців мало велике значення для пришвидшення їх національно-патріотичного виховання.
У третьому розділі – “Національно-культурна праця” – йдеться про формування національно-патріотичного світогляду у військовополонених і підготовку з них якнайбільше свідомих українців.
Культурно-освітню та національно-освідомлюючу працю в таборах полонених поділено на три періоди: організаційний, підготовчий та ідеологічно-національно-творчий.
Для налагодження національно-культурної роботи у Фрайштадті, Раштаті, Вецлярі та Зальцведелі було створено “Просвітні відділи” СВУ. У Фрайштадтському таборі працювало 12 чоловік. Для роботи у Німеччині запросили 29 осіб. З них один був з Галичини, 10 – з Буковини і 8 – з Наддніпрянської України.
Діяльність “Просвітніх відділів” розгорталася за трьома напрямками: 1) просвіта взагалі, тобто вивчення окремих предметів в організованих школах, курсах і окремих викладів; 2) національно-політичне виховання; 3) практична наука організації громадського життя, тобто управління українськими громадами. Ці три напрями були тісно пов’язані між собою й взаємно доповнювали себе.
Просвітнім відділам надано широку автономію і свободу у виборі методів роботи. Керівні органи СВУ залишали за собою лише право нагляду за всією діяльністю. Здійснення національно-культурної праці перепліталося з великими труднощами. Їх складали такі моменти: страх перед Росією, що після війни притягне полонених до відповідальності, їх природне русофільство, негативне ставлення до Центральних держав, переконання у природній могутності і непереможності Росії. Відтак, серед полонених виділялися три групи: свідомі українці, національно індиферентні та звичайні безпросвітні, настроєні вороже до українства.
“Просвітні відділи” організовували низку систематичних курсів: української мови і літератури, історії та географії України, німецької мови, кооперації, політичної економії, математики, сільського господарства, малювання, співу й музики, курс для неписьменних. Виголошувалися реферати й доповіді на суспільно-політичні теми. Особлива увага зверталася на підготовку відповідних кадрів серед полонених для ведення національно-освідомлюючої праці.
У таборах засновувалися різноманітні товариства: “Просвіта”, етно-графічне, фотографічне, драматичне, а також хори, театри, церковні братства.
У Раштатському таборі на початку лютого 1916 р. існувало 12 націо-нальних організацій, що об’єднали українську громаду табору чисельністю близько 1200 осіб.
Велику національно-культурну роботу серед полонених проводили наукові та громадські організації Галичини. Так, Наукове товариство ім. Шевченка у серпні 1916 р. передало 43 одиниці назв книг у кількості 140 примірників, товариство „Просвіта” у Львові – 192 брошури, а від окремих осіб поступило понад 300 книг різного характеру.
Активно проводилася також видавнича діяльність. Для цього під егідою „Просвітніх відділів” створено редакційні комітети. Завдання таборової преси полягало, насамперед, у культурно-національно-просвітньому інформуванні вояків та підготовці національних кадрів для розбудови національного руху на Батьківщині і, по-друге, враховуючи мобілізуючий суспільно-національно-політичний аспект, у підготовці кадрів до визвольної боротьби, висвітленні життя полонених, різних соціально-економічних тем.
Першим таборовим часописом стала “Розвага”, що вийшла у Фрайштадті 5 червня 1915 р. накладом 2000 примірників. 23 січня 1916 р. у Раштаті редакційний комітет (25 чоловік) розпочав видавати часопис “Розсвіт”, що виходив щотижня тиражем 1500 примірників. Часопис Вецлярського табору “Просвітній листок” побачив світ наприкінці 1915 р. (з 5 січня 1917 р. – “Громадська думка”). Водночас у таборах виходили різні суспільно-політичні та культурологічні книги.
Широка національно-освідомлююча робота Союзу серед полонених призвела до того, що з невиразної сірої маси повстав свідомий український громадянин. З вибухом революції у Росії полонені складали присягу на вірність Центральній Раді, збирали гроші на Український національний фонд, а з більшовицьким наступом на Україну масово вписувалися до українських військових відділів. Завдяки національно-культурній праці поступово заля-кані, забиті полонені стали політично освіченими громадянами й свідомими українцями, готовими стати на захист відродженої України.
У четвертому розділі показано матеріально-побутові умови табірного життя полонених.
Український політичний провід чудово усвідомлював, що для успішного проведення національно-культурної роботи у таборах Австрії та Німеччини потрібно створити відповідні побутові умови. Тому відділи Союзу визволення України крім просвітницької праці мали дбати й про мате-ріальне становище полонених наддніпрянців. До їх компетенції належали справи, що торкалися життя-буття скитальців, зокрема харчування, житла, висилки людей на роботи чи до іншого табору, навіть побудови й розміщення бараків. Для поліпшення матеріально-побутових умов полонених у таборах Австро-Угорщини та Німеччини засновувалися кооперативні товариства. Мета товариств – по-перше, протистояти визиску приватних підприємців; по-друге, закріпити на практиці теоретичні знання з кооперації; по-третє, отримані матеріальні кошти спрямувати на гуманітарні цілі й підтримку національно-культурної праці серед полонених.
У Фрайштадті відкрито кооперативну чайну “Власна поміч”, Раштаті – “Кооперативну чайну спілку”, “Українську Кооперативну кустарну спілка”, Вецлярі – Кооперативну торгівельну спілку “Чайня”, Зальцведелі – “Кооперативну чайну”. Діяльність кооперативних товариств мала значний вплив на кооперативний рух поза таборами. У місцях найбільшого скупчення полонених українців, які працювали у складі робітничих команд у різних місцевостях Австро-Угорщини та Німеччини, також утворювалися коопе-ративні осередки, зокрема ощадно-позичкові та допомогові каси, які надавали безвідсоткові кредити і матеріальну допомогу полоненим.
У діяльності кооперативів крім “Просвітніх відділів” брали участь всі українські таборові товариства, які об’єднували навколо себе тисячі національно свідомих людей. Тому таборові кооперативи від початку заснування мали чисто український характер. Крім того, таборові коопе-ративи стали своєрідним посередником між свідомою українською громадою й пасивними елементами – тією силою, яка зближувала людей різних поглядів, сприяючи тим самим поширенню національної свідомості.
Зароблені кошти полонені жертвували для утримання поранених стрільців і старшин легіону Українських Січових Стрільців, на українське шкільництво взагалі і, зокрема, на волинські школи, фонд національної оборони, на стипендіатів українських гімназій, українських вдів і сиріт. Наприклад, полонені табору Зальцведель за перше півріччя 1916 р. пожертвували на свої культурно-освітні потреби і загальнонаціональні цілі понад 4 тис. німецьких марок.
Кооперативні та інші табірні товариства покращували матеріально-побутове становище і морально-психологічний стан полонених. Це дуже змінювало ставлення полонених до таких реалій, як війна, їх перебування у чужих краях, формувало у них усвідомлення свого національного “Я” та вказувало шлях до боротьби за незалежність і соборність Української держави.
У п’ятому розділі – “Військовий вишкіл” – показано становлення і формування українських військових відділів з військовополонених українців у таборах Австро-Угорщини та Німеччини, їх вишкільну працю.
Утворення національної армії було однією із складових відновлення української державності. Тому у таборах проводилася велика військово-патріотична робота, створювалися січові організації з відповідними статутами. Особливо наголошувалося на національному усвідомленні охорони прав українського народу, зокрема повсюдно вживати рідну мову, докладати всіх зусиль щодо її поширення між своїми земляками, а серед чужинців – відомостей про минуле і сьогодення України. Січові товариства об’єднували найактивніших і національно свідомих полонених українців. Для них влаштовувалися виклади з української історії, літератури, географії, окремо вивчалася військова історія, польова військова служба і тактика, а також фортифікація. Головною їх метою була підготовка захисників Вітчизни.
Революційні події на Україні 1917 р. активізували діяльність січовиків, а Берестейській мирний договір поклав початок формуванню у таборах українських військових відділів. Для цього у таборах утворено Боєві Управи. Найбільшу роль у цій роботі відіграли офіцери-українці, передусім у таборах Йозефштадт і Ганновер-Мюнден. В основу організації війська ставилася, насамперед, національна свідомість, зорганізованість і демократична само-дисципліна, тобто відповідальність і усвідомлення потреби підпорядкування військової потужності одному керівному центрові.
13 лютого 1918 р. під керівництвом генерала В. Зелінського утворено штаб дивізії Синьожупанників, у березні 1919 р. дивізія остаточно доформо-вана у Ковелі. З приїздом до Києва дивізію за невизначених політичних позицій військового відомства УНР, різноманітних інтриг німецького уряду та його воєнного представництва на Україні напередодні гетьманського перевороту 29 квітня 1918 р. розформовано.
Формування дивізії Сірожупанників проводилося у Володимирі. Заміна командування в часи Гетьманату, її поступова демобілізація за розпо-рядженням Директорії призвели до її розпорошення по різних військових частинах армії УНР і навіть Червоної Армії. У листопаді 1920 р. разом з іншими українськими частинами Сірожупанники були інтерновані у таборах Польщі.
Слід зазначити, що українські військові формування у таборах Австро-Угорщини та Німеччини створювалися в період великого піднесення морального духу полонених українців і тому не завжди дотримувалася їх чітка організація. До цього додалася ще й швидка передислокація й швидкоплинна воєнно-політична ситуація на Україні, яка негативно впливала на морально-психологічний стан вояків, послаблюючи військову дисципліну. Попри всі недоліки це були добре сформовані й організовані національно свідомі частини, які мали б стати основою Збройних Сил України, чого не дуже хотіли допустити окупаційні німецько-австрійські війська. Вони не бажали, щоб відновлена Українська держава мала сильну власну армію.
Синьожупанники і Сірожупанники після розформування, незважаючи на різні перешкоди, до кінця виконали свою клятву на вірність Батьківщині. Вони залишилися вірними і непохитними борцями за українську справу та здобули собі чільне місце в історії визвольних змагань українського народу.
У висновках узагальнено основні результати дослідження:
Перша світова війна суттєво змінила національно-політичну ситуацію для українців, поставила українське питання в ряд важливих чинників європейської політики. Українці по обидва боки австрійсько-російського кордону проголосили лояльність до держав, під пануванням яких вони перебували, що поставило їх у протилежно воюючі сторони. Головна Українська Рада, Союз визволення України стали на початковому етапі війни політичним проводом українців, який визначив головну мету поневоленого народу – державна самостійність і соборність України.
У результаті воєнних дій сотні тисяч солдатів-українців російської армії потрапили у табори військовополонених в Австро-Угорщині та Німеччині. Енергійні заходи українського політикуму перед урядами цих держав призвели до виокремлення значної кількості полонених українців в окремі табори: Фрайштадт (Австрія), Раштат, Вецляр, Зальцведель і Ганновер – Мюнден (Німеччина) для проведення комплексних політичних заходів, спрямованих на піднесення їх національної самосвідомості.
Український політичний провід при фінансовій підтримці державних інституцій і неурядових організацій розгорнув ефективну національно-патріотичну і культурно-освітню роботу серед військовополонених українців на теренах Центральних держав. Для налагодження національно-культурної роботи створено “Просвітні відділи” СВУ із залученням наддніпрянських політичних емігрантів і представників західноукраїнської інтелігенції. Діяльність “Просвітніх відділів” розгорталася за трьома основними напрямами: загальна просвіта, національно-політичне виховання і практична організація громадського життя, тісно пов’язаних між собою та взаємодоповнюючих один одного.
Заходами “Просвітніх відділів” у таборах засновано українські народні школи, розгорнуто видавничу діяльність, що допомагало національному та культурно-просвітницькому освідомленню полонених вояків і підготовці кадрів для національно-визвольної боротьби на Батьківщині.
Здійснення національно-культурної програми перепліталося з великими труднощами. На початковому етапі роботи основна маса полонених була денаціоналізована, відкидаючи суверенне українство як австро-німецьку вигадку, негативно сприймала українську справу. Завдяки освідомлюючій праці “Просвітніх відділів” СВУ, таборових національно-культурних товариств полонені ставали політично свідомими громадянами, що підтримали Українську національно-демократичну революцію 1917–1921 рр.
Діяльність “Просвітніх відділів” спрямовувалася на покращення матеріально-побутових умов полонених українців. У таборах засновано кооперативні спілки з відповідними статутами, організовано практичні господарські курси, створено кустарні спілки, закладено допомогові каси, які стали значною життєвою підмогою для тисяч скитальців. Закладено драматично-музичні, фотографічні товариства, видавництва, книгарні, кошти від яких використовувалися на потреби табірних організацій та громадсько-благодійні цілі, влаштування побуту полонених, що впливало на їх морально-психологічний стан, сприяло зміцненню серед них українського духу, піднесенню національної свідомості.
Важливим інструментом державостворення український політикум вважав відродження національної армії. Легіон Українських Січових Стрільців і корпус Січових Стрільців стали її зародком, а полонені українці російської армії – потенційним резервом. Військова підготовка у таборах здійснювалася спортивними товариствами “Січ” з відповідними статутами на зразок галицько-українських “Соколів” і “Січей”. Мета товариств – виховання свідомих українців із почуттям обов’язку служіння своєму народові, вироблення і зміцнення ідеї самостійності та соборності. Військовий вишкіл як складова частина національно-патріотичної роботи приніс свої результати. У 1917 – на початку 1918 рр. наддніпрянці сформували дві дивізії Синьожупанників і одну – Сірожупанників, що стали важливою ланкою у процесі відродження національних збройних сил.
Тогочасний досвід вишкільно-виховної роботи активно використовувався при організації таборів інтернованої Армії УНР у Польщі та Румунії, Української Галицької Армії в Чехословаччині (1920–1923).
Дослідження ще раз актуалізувало необхідність підготовки збірників документів про суспільно-політичне життя та бойові дії різних військових формувань на території України в роки Першої світової війни.
Результати дослідження переконують, що в роки Першої світової війни військовополонені українці на чужині організувалися в потужну мілітарну українську силу, що до кінця сповнила клятву на вірність Вітчизні. Враховуючи історичний досвід національно-освідомлюючої роботи тогочасного періоду, нинішнє керівництво держави повинно звернути увагу на ефективність національно-патріотичного виховання в армії, що тільки зміцнюватиме обороноздатність Збройних сил незалежної України.