ПРАВО МОНАСТИРСЬКОЇ ЗЕМЕЛЬНОЇ ВЛАСНОСТІ НА ЛІВОБЕРЕЖНІЙ УКРАЇНІ (СЕРЕДИНА XVII – ОСТАННЯ ЧВЕРТЬ XVIII ст.)

Краткое содержание

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження визначається, по-перше, роллю церкви та її інституцій у розвитку інституту права власності на землю на українських територіях, що увійшли 1654 р. до складу Московської держави, та, по-друге, тією обставиною, що ґрунт для соціально-правових конфліктів у релігійно-майновій сфері в новітній історії України було закладено саме у досліджуваний період.

У пореволюційній Україні-Гетьманщині (1654 р.) монастирі були чи не єдиними легітимними власниками земель, а відтак основними носіями традиції приватного землеволодіння. Боротьба церкви за свої права землевласника, в якій вона апелювала до суду, виступаючи рівноправною стороною процесу, сприяла відновленню у юридичній практиці Гетьманщини правових здобутків Руського та Литовсько-Польського періодів та розвитку на їх ґрунті цивільно-процесуальних норм. Проте, вже від першої чверті ХVIIІ ст. ця практика зазнала суттєвих обмежень з боку Московської держави.

Вивчення розвитку права власності монастирів на землю також має прикладне значення. Запропонована наукова праця покликана сприяти поглибленню знань юристів щодо різних аспектів правового регулювання церковного нерухомого майна (зокрема, земель) в XVII–XVIII ст., а отже, сприяти пошуку шляхів розв’язання сучасних майнових конфліктів між церквами.

Знання та врахування досвіду минулого нададуть можливість для подальшого переосмислення ставлення до церкви, норм церковного права, для вдосконалення відносин між державою і церквою, як однією з інституцій сучасного громадянського суспільства. Врахування унікального вітчизняного досвіду та його розумне використання дасть змогу сучасним правникам удосконалити законодавство, що визначає статус релігійних організацій в Україні; уточнити їх права та обов’язки у сфері земельних правовідносин.

Правовий аспект монастирського землеволодіння на українських землях у XVII–XVIII ст., а саме, специфіка прав церкви як власника земель у зазначений період не були досліджені до сьогодні. Суміжні дослідження торкалися проблем монастирського господарства та складу монастирської нерухомості на Лівобережній Україні в ХVIІ–XVІІІ ст. (В. Мордвінцев); управління церковним нерухомим майном в Російській імперії (В. Мілютін); перших гетьманських земельних універсалів (О. Грушевський); актів, що затверджували права на майно в Російській імперії XVIII ст. (А. Станіславський); функціонування церковних маєтків у системі політичних, соціальних, конфесійних та національних відносин на Правобережній Україні в ХVIII–XIX ст. (А. Зінченко) та ін.

Отже, слід констатувати, що цікавим і теоретично актуальним питанням правового регулювання монастирської земельної власності в означену добу досі приділялося мало уваги.

Водночас велика кількість важливих архівних матеріалів та документів, що характеризує право власності монастирів на землю в Україні-Гетьманщині тривалий період залишалася неопрацьованою. Означений стан розробки проблеми та її актуальність зумовили нагальну потребу ґрунтовного аналізу права власності монастирів на землю на Лівобережній Україні XVII–XVIII ст. на монографічному рівні.

Зв‘язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження здійснювалося відповідно до планової тематики відділу історико-правових досліджень Інституту держави і права ім. В. М. Корецького НАН України та кафедри теорії та історії держави і права Київського університету права НАН України, зокрема з темами: «Правовий звичай як джерело українського права» (номер державної реєстрації 0102U001601), “Проблеми становлення і розвитку українського права: наукознавчий аспект” (номер державної реєстрації 0104U007593), «Правове регулювання в умовах трансформації суспільних відносин» (номер державної реєстрації 01050001907).