ДЕРЖАВА ЯК УЧАСНИК ЦИВІЛЬНИХ ПРАВОВІДНОСИН

Краткое содержание

У Вступі обґрунтовується актуальність теми дисертаційної роботи, її зв’язок з науковими програмами, планами, темами, сформульовано мету та завдання дослідження, визначено його об’єкт, предмет, теоретичну та методологічну основи, викладено наукову новизну й основні її положення, що виносяться на захист, висвітлено теоретичне і практичне значення отриманих результатів, надано інформацію про їх апробацію та публікації за темою дисертації.

Розділ перший - „Загальнотеоретична характеристика держави як учасника цивільних правовідносин” - має три підрозділи, які присвячені визначенню поняття та правової природи держави, місцю держави серед інших учасників цивільних правовідносин, особливостям участі держави в окремих видах цивільних правовідносин: інтелектуальної власності, дарування, спадкування, а також особливостям правового статусу юридичної особи публічного права за законодавством України та її співвідношення з державою.

У підрозділі 1.1 - „Поняття та правова природа держави як учасника цивільних правовідносин” – автором, на основі аналізу притаманних державі ознак як публічно-правовому утворенню, сформульовано поняття держави у якості політико-територіальної організації, що володіє суверенітетом та має спеціальний апарат управління та примусу, яка за допомогою права здатна роботи власну волю загальнообов’язковою для населення та інших суб’єктів у її складі, а також забезпечує правопорядок, єдність та захист суспільства, законність суспільних/ індивідуальних прав та інтересів. У той же час, з позиції автора, відсутність єдиного легального визначення поняття держави у цивільному законодавстві є цілком виправданим з урахуванням того, що таке сформульоване поняття не має та не буде мати для цивільного права будь-якого значення.

Досліджуючи  правову природу держави як публічно-правового утворення через призму доктрини цивілістичної науки з урахуванням різноманітних наукових підходів до розуміння такого явища як держава, а також положень законодавства, автором визначено, що участь держави у цивільних правовідносинах обумовлена тим, що держава, для досягнення завдань                      (виконання функцій), які стоять перед нею, потребує визнання можливості брати участь у майнових правовідносинах. Однак, попри це, така участь держави є її лише супутньою та вимушеною необхідністю, котра передусім полягає у виконанні нею публічно-владних функцій у суспільстві. З урахуванням цього, вступ держави у цивільні правовідносини, пов’язаний з необхідністю реалізації публічного інтересу. Вступаючи у цивільні правовідносини, на державу у повній мірі розповсюджуються норми цивільного законодавства, які стосуються порядку її участі у правовідносинах, що регулюються цивільним законодавством, у тому числі вимоги по забезпеченню юридичної рівності учасників таких правовідносин.

Виходячи з сутності правової природи держави, автором визначено, що правосуб’єктність держави є особливою, яка складається з таких елементів як цивільна правосуб’єктність та адміністративна правосуб’єктність (компетенція). Під адміністративною правосуб’єктністю (компетенцією) держави, на думку автора, необхідно розуміти сукупність повноважень, прав та обов’язків держави в межах її території, що належать їй згідно з Конституцією України або законів та є відмінними від компетенції інших публічно-правових утворень у складі держави. Натомість автор підтримує позицію про те, що цивільна правосуб’єктність держави має спеціальний характер, тобто держава в особі створюваних нею органів державної влади набуває і здійснює цивільні права та обов’язки у встановлених Конституцією України межах і відповідно до законів України. З огляду на це автором окреслені особливості цивільної правосуб’єктності держави.

У підрозділі 1.2 - „Загальні положення участі держави в окремих видах цивільних правовідносин: інтелектуальної власності, дарування, спадкування” - автором обґрунтовано те, що: а) держава є суб’єктом права інтелектуальної власності, до якої такі права можуть перейти згідно закону або на підставі договору. Однак набуття державою об’єктів права інтелектуальної власності здійснюється через механізм участі у цивільних правовідносинах юридичних осіб публічного права. На підставі проведеного правового аналізу закріплених у ЦК України об’єктів права інтелектуальної власності, автором диференційовано правовідносини інтелектуальної власності на ті, в яких держава може бути як первинним, так і похідним суб’єктом права інтелектуальної власності та на ті правовідносини інтелектуальної власності, в яких держава може бути тільки похідним суб’єктом права інтелектуальної власності; б) у правовідносинах дарування держава може виступати як на стороні обдарованого, так і на стороні дарувальника. Однак при здійсненні дарування майна уповноважений суб’єкт, який буде діяти від імені держави, повинен мати необхідний обсяг повноважень на здійснення таких дій (компетенцію); в) у правовідносинах спадкування держава здатна виступати спадкоємцем за заповітом. Крім того, держава також може виступати набувачем у спадковому договорі через механізм участі у цивільних правовідносинах юридичних осіб публічного права.

У підрозділі 1.3 - „Особливості правового статусу юридичної особи публічного права за законодавством України та її співвідношення з державою”, - досліджуючи правову природу та сутність юридичних осіб публічного права, автором обґрунтовано, що держава створює вказаних осіб з метою реалізації останніми функцій держави у певній сфері економіки або суспільного життя (виробництво, послуги, забезпечення діяльності тощо) та у зв’язку з цим наділяє їх статусом юридичної особи. Враховуючи це, участь юридичних осіб публічного права у цивільному обігу носить допоміжний характер та пов’язана виключно з виконанням покладених їх засновником на них завдань.

За результатами аналізу положень чинного законодавства України, законодавства окремих зарубіжних країн, а також поглядів вчених, які займаються проблематикою правового статусу юридичних осіб публічного права, автором було сформульовано загальні ознаки, які дозволяють відмежувати юридичних осіб публічного права від юридичних осіб приватного права.

Аналізуючи використані законодавцем в ЦК України конструкції побудови словосполучень „юридична особа публічного права” і „юридична особа приватного права”, автор зробив висновок про їх термінологічну некоректність, виходячи з сутнісного розуміння категорії „юридична особа” та підтримав ініціативу щодо їх заміни на „публічна юридична особа” і „приватна юридична особа” відповідно. Крім того, автором обґрунтовано позицію про неможливість на сьогодні визнання держави юридичною особою (юридичною особою публічного права) або казною (скарбницею).

Розділ другий - „Форми участі держави у цивільних правовідносинах” - має два підрозділи, які присвячені розгляду безпосередньої участі держави у цивільних правовідносинах за допомогою органів державної влади та опосередкованої участі держави у цивільних правовідносинах за допомогою державних установ, державних унітарних підприємств та акціонерних товариств.

У підрозділі 2.1 „Безпосередня участь держави у цивільних правовідносинах за допомогою органів державної влади” - визначено, що держава, будучи учасником цивільних правовідносин, нездатна самостійно брати в них участь. Така участь може здійснюватись державою через власні органи у межах їхньої компетенції. Аналіз положень чинного законодавства України надав автору можливість зробити висновок про те, що органи державної влади, за допомогою яких держава безпосередньо бере участь у цивільних правовідносинах повинні мати статус юридичної особи, тобто бути установами.

Автором досліджено питання щодо необхідності набуття органами державної влади статусу юридичної особи та випадки, за яких набуття ними такого статусу є необхідним. Крім того, проаналізовано особливості представництва держави на підставі спеціального доручення, визначеного ЦК України.

Розглядаючи вказане спеціальне доручення в якості цивільно-правового представництва, автор зробив висновок щодо його цивільно-правового характеру лише у тому випадку, якщо між органом державної влади, який діє від імені публічно-правого утворення та органом державної влади, органом влади АРК, органом місцевого самоврядування, фізичною або юридичною особою, яким видається таке спеціальне доручення, відсутні відносини влади-підпорядкування. За інших умов відмежувати відносини влади-підпорядкування (компетенції) від цивільно-правових відносин (доручення) досить складно.

За результатами дослідження встановлено, що органи державної влади, які не мають статусу юридичні особи, використовують закріплене за ними майно на іншому правовому режимі, ніж право господарського відання або право оперативного управління. Аналіз змісту визначеної в законодавстві правової категорії „управління” дозволив автору зробити висновок про те, що вона за своїм змістом є ширшою від „права господарського відання” або                                „права оперативного управління” та пов’язана з реалізацією прав держави як власника державного майна щодо володіння, користування та розпорядження ним через визначених законом суб’єктів, якими можуть бути в тому числі органи державної влади, що не мають статусу юридичної особи. З позиції автора, управління об’єктом державної власності – це відносини, що складаються виключно між уповноваженим органом державної влади або юридичною особою та безпосередньо об’єктом державної власності. У свою чергу відносини, що складаються між державою та об’єктом державної власності, є відносинами власності. При цьому, якщо відносини власності є беззаперечно речовими відносинами, то відносини управління об’єктами державної власності мають адміністративний характер, до складу яких входять речові відносини в частині здійснення уповноваженим суб’єктом повноважень щодо володіння, користування та/ або розпорядження об’єктом державної власності.

У підрозділі 2.2 - „Опосередкована участь держави у цивільних правовідносинах за допомогою створюваних нею юридичних осіб публічного та приватного права” - який складається з трьох підпунктів, досліджуються форми участі держави у цивільних правовідносинах за допомогою таких юридичних осіб, як: державна установа, державне унітарне підприємство, акціонерне товариство. При аналізі вказаних форм участі автором було визначено специфіку організаційно-правової форми кожної юридичної особи, а також особливості правовідносин, що складаються між державою та такою юридичною особою.

Обґрунтовано, що майно, у тому числі те, котре державна установа може набувати в процесі вступу у цивільні правовідносини, є державною власністю та закріплюється за такою установою на праві оперативного управління (як правило, речовим правом на земельну ділянку є право постійного користування). Крім того, автором розглянуто особливості самостійного розпорядження державними установами окремими видами майна, що може набуватися ними у разі вступу в цивільні правовідносини. За результатами дослідження вказаних питань та у зв’язку із втратою чинності законом України „Про власність” автором запропоновано відповідні доповнення до чинного законодавства України.

З урахуванням особливостей моделі державного унітарного підприємства як юридичної особи публічного права, автором обґрунтовано необхідність виключити з ч. 1 ст. 73 ГК України речення в частині можливості поділу на частки державної власності, на базі якої утворюється державне унітарне підприємство, адже майно, яке передається державою державному унітарному підприємству, є неподільним і не підлягає поділу на частки (паї) (ч. 4 ст. 63 ГК України).

За результатами аналізу прав держави по відношенню до створюваного нею державного унітарного підприємства автор зробив висновок щодо їх поділу на речові та організаційно-установчі. Речові правовідносини виникають між державою та державним унітарним підприємством з приводу майна, переданого державою державному унітарному підприємству на праві господарського відання або оперативного управління. Натомість організаційно-установчі правовідносини виникають між державою та державним унітарним підприємством з приводу створення, управління та ліквідації останнього.

Встановлено, що виникнення права власності у державного унітарного підприємства як юридичної особи чинним законодавством України виключається. Майно державного унітарного підприємства є державною власністю і може належати такому підприємству на праві господарського відання або оперативного управління (як правило речовим правом на земельну ділянку є право постійного користування).

Автором досліджуються особливості змісту терміну „державне акціонерне товариство” та його співвідношення з терміном „суб’єкт господарювання державного сектора економіки„, за результатами якого зроблено висновок про те, що державне акціонерне товариство є юридичною особою у розумінні ЦК та ГК України, а також спеціального законодавства, правовий режим майна якого, як правило, відрізняється від акціонерних товариств, заснованих на приватній власності.  При цьому лексема „державне” у словосполученні „державного акціонерного товариства”, має розглядатися у контексті визначення розміру участі держави в такому товаристві.

За результатами проведеного дослідження, обґрунтовано висновок про те, що правовідносини, які виникають між державою та акціонерним товариством, акції якого належать державі, можна поділити на корпоративні та речові. Корпоративні правовідносини виникають між державою та акціонерним товариством з приводу належних державі акцій, а речові - з приводу майна, у тому числі корпоративних прав інших юридичних осіб, переданих державою акціонерному товариству до статутного капіталу, яке однак не перейшло у власність такого акціонерного товариства як юридичної особи.

На прикладі акціонерного товариства, акціонером якого є держава, автором досліджено правовий режим його майна, а також майна, що набувається таким акціонерним товариством у процесі участі в цивільних правовідносинах як юридичною особою приватного права.

Розділ третій – „Відповідальність держави за договірними та деліктними зобов’язаннями” - має три підрозділи, які присвячені розгляду відповідальності держави за договірними та деліктними зобов’язаннями, а також особливостям її реалізації.

У підрозділі 3.1 – „Відповідальність держави за договірними зобов’язаннями” - автором визначено, що множинність суб’єктного складу представників держави у договірних правовідносинах умовно можливо поділити на тих, хто безпосередньо представляє інтереси держави у цивільному обігу, і тих, котрі уповноважені виступати від імені держави в якості відповідача.

На прикладі судової практики автором обґрунтовано те, що до органу державної влади, наділеного статусом юридичної особи, у разі порушення останнім цивільно-правових договірних зобов’язань, можуть бути застосовані заходи захисту цивільних прав та інтересів, що передбачені цивільним законодавством, як до звичайного учасника цивільних правовідносин. З іншого боку заходи захисту цивільних прав та інтересів (за виключенням реального виконання – яке є універсальним заходом захисту прав та інтересів), не можуть бути використанні у разі, якщо такі правовідносини є відмінними від приватноправових.

За результатами аналізу чинного законодавства, а також з урахуванням втрати чинності закону України „Про власність” автором аргументовано те, що на сьогодні в законодавстві України відсутній чіткий правовий механізм як щодо притягнення державної установи до відповідальності, так і щодо визначення обсягу відповідальності державної установи. У зв’язку з цим запропоновано доповнити законодавство України відповідними положеннями.

У процесі розгляду особливостей відповідальності державного унітарного підприємства, автором було проаналізовано правовий механізм, за яким державне унітарне підприємство несе відповідальність за наслідками власної діяльності майном, яке йому не належить на праві власності, а закріплене за ним на відповідному обмеженому речовому праві (по відношенню до державного комерційного підприємства – це майно, яке закріплене на праві господарського відання; по відношенню до казенного підприємства – це грошові кошти, які закріплені на праві оперативного управління).

Комплексний правовий аналіз судової практики Європейського суду з прав людини щодо відповідальності юридичних осіб публічного права дозволив сформулювати наступні висновки: 1) у своїх рішеннях, які набули статусу прецеденту при розгляді справ за участю державних підприємств, Європейський суд з прав людини, недостатньо дослідивши особливості відповідальності державного комерційного підприємства та казенного підприємства, зробив висновок про те, що держава має відповідати за борги державного підприємства взагалі. Вказаний висновок побудований на недоведеності Урядом України того, що державне підприємство має достатню інституційну та операційну незалежність від держави, щоб звільнити державу щодо її дій чи бездіяльності від відповідальності з урахуванням того, що таке державне підприємство є окремою юридичною особою; 2) за відсутності на сьогодні в законодавстві України правового механізму як щодо притягнення державної установи до відповідальності, так і щодо визначення обсягу такої відповідальності, при розгляді спору в Європейському суді з прав людини щодо відповідальності державної установи вбачається можливим використання механізму відповідальності держави за боргами державного підприємства по аналогії; 3) створення Європейським судом з прав людини без фундаментального дослідження питань, пов’язаних з притягненням держави до субсидіарної відповідальності за зобов’язаними створених нею державних підприємств судової практики, яка не відповідає матеріальному праву України, однак покладається ним в основу власних подальших судових рішень, безумовно, не можна віднести до позитивної тенденції. У даному випадку постає досить істотна проблема, яка полягає в підміні рішеннями Європейського суду з прав людини норм матеріального права України, які чітко врегульовують питання притягнення держави до відповідальності за зобов’язаннями таких юридичних осіб публічного права як державні підприємства.

Досліджуючи питання відповідальності акціонерного товариства, автором зроблено пропозицію щодо уточнення правового режиму майна, яким акціонерне товариство несе відповідальність. Дана обставина пов’язана з тим, що словосполучення „майном товариства” по відношенню до акціонерного товариства, яке міститься в законі не уточнює правового режиму такого майна, яке, як відомо, може належати юридичній особі приватного права як на праві власності, так і на іншому речовому праві (наприклад, праві господарського відання тощо). У свою чергу юридична особа приватного права якою є акціонерне товариство, здатна набувати право власності на майно в процесі здійснення своєї діяльності. За результатами вказаного аналізу автором пропонується внести відповідні зміни до закону.  

У підрозділі 3.2 - „Відповідальність держави за шкоду, завдану органом державної влади, його посадовою або службовою особою, а також за шкоду, яка виникла внаслідок рятування здоров’я та життя фізичної особи, майна фізичної або юридичної особи” - аналізуються особливості цивільних правовідносин, що складаються з приводу шкоди, завданої діями або бездіяльністю органу державної влади, його посадової або службової особи, а також шкоди, яку держава має відшкодувати незалежно від дій або бездіяльності вказаних суб’єктів, у тому числі за наслідками діяльності третіх осіб.

За результатами аналізу правовідносин з приводу відповідальності за шкоду, завдану органом державної влади, його посадовою, службовою особою, автором диференційовано види такої шкоди, які передбачені ЦК України, а також зроблені висновки щодо застосування до розглядуваних правовідносин  загальних правил, які регулюють зобов’язання, зокрема: дія зобов’язання розповсюджується на майнові права та особисті немайнові блага; діє принцип повного відшкодування шкоди; обов’язок відшкодувати шкоду є, як правило, мірою відповідальності, в основі якої покладений склад правопорушення, вина є необхідним елементом складу правопорушення за виключенням випадків, визначених законом, коли для правопорушника відповідальність наступає без вини. У процесі розгляду підстав для притягнення держави до відповідальності за шкоду, завдану органом державної влади, посадовою або службовою особою автором проаналізовано співвідношення категорії „протиправність” з категорією „незаконність”, яка є характерною в окремих випадках для шкоди, заданої органом державної влади, його посадовою або службовою особою.

Автором досліджено особливості відповідальності держави за шкоду, яка виникла внаслідок рятування здоров’я та життя фізичної особи, майна фізичної або юридичної особи, а також випадки такої відповідальності та розмір шкоди, який підлягає відшкодуванню. За наслідками аналізу встановлено, що необхідною умовою виникнення даного виду зобов’язань є спрямованість дій рятувальника на „рятування здоров’я та життя фізичної особи” та „майна фізичної або юридичної особи”. У той же час, необхідними кваліфікаційними ознаками виникнення вказаних зобов’язань є також наявність таких оціночних елементів: „для життя, здоров’я фізичної особи – реальної загрози”; „для майна фізичної, юридичної особи або власника (володільця) – істотної цінності”. З урахуванням того, що власником (володільцем) майна, яке буде вступати об’єктом правовідносин з приводу рятування майна юридичної особи, може виступати держава, автором запропоновано відкоригувати назву                       гл. 80 ЦК України та викласти її у наступній редакції: „Рятування здоров’я та життя фізичної особи, майна учасника цивільних відносин”.

У підрозділі 3.3 - „Особливості реалізації відповідальності держави за договірними та деліктними зобов’язаннями” - автором, на підставі положення ЦК України, згідно з яким – „держава відповідає за своїми зобов’язаннями своїм майном, крім майна, на яке відповідно до закону не може бути звернено стягнення”, наведено перелік об’єктів державної власності, якими держава може нести відповідальність за договірними та деліктними зобов’язаннями.

За результатами такого дослідження, з урахуванням як проблемності виявлення майна, яким держава може нести відповідальність, так і проблемності звернення стягнення на окремі види майна, автором зроблено висновок, що найбільш ліквідним джерелом для відповідальності держави є бюджетні кошти, які є не тільки основою економічної та юридичної самостійності держави, а й її відповідальності за зобов’язаннями. Натомість недостатність, а в окремих випадках – відсутність у державному бюджеті у необхідному обсягу бюджетних асигнувань для вказаних цілей протягом бюджетного року призводить до обмеження відповідальності держави розміром наявних у державному бюджеті коштів на відповідний бюджетний рік. Для прикладу автором розглянуті положення законів України „Про державний бюджет” (за 2009-2011 рр.), згідно з якими видатки, що стосуються відповідальності держави закріплюються як правило для цілей:                                    1) відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду, відшкодування громадянинові вартості конфіскованого та безхазяйного майна стягнутого в дохід держави, відшкодування шкоди, завданої фізичній чи юридичній особі незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, їх посадових і службових осіб; 2) виконання рішень закордонних юрисдикційних органів, прийнятих за наслідками розгляду справ проти України. У зв’язку з цим на рівні закону залишається невирішеним цілий сегмент питань, що стосуються меж відповідальності держави за договірними зобов’язаннями (у тому числі для цілей субсидіарної відповідальності держави за зобов’язаннями казенних підприємств), а також окремих видів деліктних зобов’язань, зокрема, відшкодування шкоди: а) завданої органом державної влади у сфері нормотворчої діяльності (ст. 1175 ЦК України); б) завданої майну фізичної особи, яка потерпіла від злочину (ст. 1177 ЦК України); в) завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров’я або смертю внаслідок злочину (ст. 1207 ЦК України); г) завданої внаслідок рятування життя, здоров’я та майна згідно                 ст. ст. 1161, 1162 ЦК України тощо.