АВТОРСЬКЕ ПРАВО НА ЛІТЕРАТУРНІ Й ХУДОЖНІ ТВОРИ В ЄВРОПЕЙСЬКОМУ СОЮЗІ ТА УКРАЇНІ: ПОРІВНЯЛЬНО-ПРАВОВЕ ДОСЛІДЖЕННЯ

Краткое содержание

У Вступі обґрунтовується актуальність і ступінь наукової розробленості проблем нормативно-правової регламентації авторського права на літературні й художні твори в ЄС та Україні, визначаються зв’язок дослідження з науковими планами та програмами, мета і завдання, об’єкт і предмет, методична та емпірична база, наукова новизна та практичне значення одержаних результатів, апробація результатів дисертації, а також наводяться дані про структуру дисертації та публікації.

Розділ I. «Історико-правові та доктринальні підходи до визначення авторського права на літературні й художні твори» складається з трьох підрозділів, у яких розкрито історичні та правові аспекти становлення авторського права на літературні й художні твори, проаналізовані доктринальні підходи до його визначення та його міжнародно-правове регулювання.

У підрозділі 1.1. «Історичні і правові аспекти становлення авторського права на літературні й художні твори» розглядається ретроспектива становлення авторського права, яке посідає найважливіше місце в системі майнових і немайнових відносин, що регулюються цивільним законодавством. Зазначається, що у його гносеологічній основі лежить розумова діяльність людини, що одержує своє зовнішнє вираження в здійсненні дій із створення нематеріального продукту. Телеологічною домінантою такого продукту є його широке використання як в особистих, так і в суспільних цілях.

У підрозділі відзначається, що авторське право, разом з іншими природними і невід’ємними правами людини, пройшло довгий шлях становлення, ретроспективний аналіз якого допомагає краще зрозуміти аксіологічні характеристики і суб’єктно-об’єктний склад цієї підгалузі цивільного права і перспективи його подальшого і поступового розвитку. Процес становлення авторського права є досить складним і багатогранним, залежно від різних доктринальних підходів і характеристик у ньому можна виділити і простежити найрізноманітніші тенденції і нормативно-правові

аспекти, але історію авторського права треба розглядати, як неухильний процес: а) його експансії, розширення авторських правомочностей; б) що має визначальну роль у становленні концепції авторства; в) що має вплив на культурні парадигми і коло часу.

Дослідження ретроспективи розвитку авторського права від його першого законодавчого закріплення у статуті Королеви Анни в 1710 р., в якості привілею, що захищав авторів книг, мап і креслень («copyright» – право на копію), до визнання як права власності в першій половині XIX ст. дали змогу дослідити встановлення права автора на відтворення, театральні постановки і публічні вистави, дійти висновку про те, що таке право встановлювалося на обмежений період часу та при виконанні формальностей і дотриманні умов, необхідних для його використання і здійснення. Аналіз розвитку авторського права у наступні часи показав, що у XX ст. воно одержало загальне визнання як одне з природних і особистих прав людини, що призвело до інтернаціоналізації його захисту.

Розгляд процесів становлення авторського права на території Російської імперії показав, що вони відрізняються значною своєрідністю порівняно з історією авторського права західноєвропейських країн і США. Перші закони, що регулюють авторські відносини, були прийняті в Росії лише в другій чверті XIX ст. Така поява авторського права пояснювалася об’єктивними причинами, повя’заними з особливостями суспільно-політичного устрою Росії і своєрідністю її історичного розвитку. Внаслідок історичних причин видавнича справа в Росії, аж до кінця XVIII ст., була державною монополією.

Першим радянським законом у даній сфері був Декрет ЦВК РРФСР від 29 грудня 1917 р. «Про державне видавництво», в якому Народній комісії з освіти було запропоновано негайно розпочати широку видавничу діяльність і, з огляду на книжковий голод у країні, видати в першу чергу дешеві видання російських класиків. Декрет надав комісії право оголосити державну монополію строком не більше, ніж на 5 років на твори, що підлягають виданню. При цьому пояснювалося, що ці твори переходять у такий спосіб «зі сфери приватної власності до сфери суспільної».

Наступний етап розвитку російського авторського права в радянський період пов’язаний з дією Основ авторського права 1925 і 1928 рр., а також прийнятим для їх розвитку Законом РРФСР «Про авторське право» від 8 жовтня 1928 р.

У 1973 р., коли СРСР став учасником Всесвітньої (Женевської) конвенції про авторське право 1952 р., у радянському законодавстві було вперше закріплене право автора на переклад твору, до 25 років збільшився строк дії авторського права після смерті автора, розширене коло суб’єктів авторського права та і.н. З урахуванням того, що дане питання вважалося вже в принципі вирішеним, був розроблений розділ «Авторське право» Основ цивільного законодавства Союзу РСР і республік, прийнятих Верховною Радою СРСР 31 травня 1991 р.

Із затвердженням України як незалежної держави почалися не тільки нормативно-правові, але й організаційно-структурні модифікації державного управління у сфері авторського права. Так, Постановою Кабінету Міністрів № 154 від 25 березня 1992 р. було створено Державне агентство України з авторських і суміжних прав при Кабінеті Міністрів України (ДААСП України) як орган державного управління, що впроваджував у життя політику України у профільній сфері. У цей період 23 грудня 1993 р. Верховна Рада України прийняла Закон України «Про авторське право і суміжні права», що пройшов експертизу фахівців, одержав позитивну оцінку європейських експертів і Всесвітньої організації інтелектуальної власності. Найважливішим етапом у становленні національного авторського права стала його конституціоналізація, тобто закріплення основних норм авторського права в Конституції України 1996 р.

Підрозділ 1.2. «Доктринальні підходи до визначення авторського права на літературні й художні твори» присвячено ґрунтовному аналізу наукових позицій до визначення авторського права на літературні й художні твори. Такий аналіз, насамперед, базується на етимологічному розумінні терміна «авторське право», що в широкому, об’єктивному аспекті охоплює всю сукупність прав, що належать до даної сфери; у вузькому, суб’єктивному, аспекті – воно позначає ті можливості, які автор має стосовно твору, що має достатню оригінальність або індивідуальність і який підпадає під дію захисту, наданого авторським правом.

У дисертації розглядається номінативне позначення авторського права та зазначається, що у державах з англо-американськими юридичними традиціями («соmmоn 1аw») авторське право позначається терміном «соруrіght», що стосується використання роботи у функціональному, комерційному аспекті шляхом її відтворення. У державах континентальної європейської юридичної традиції (романо-германської), де явно переважає статутарно-суб’єктивна, особистісна концепція авторського права, появився вираз «droit d’auteur» (право автора), що належить до суб’єкта права, а саме до творця твору і до визнаних за ним юридичних прерогатив у цілому. Ці прерогативи, з одного боку, носять особистий і немайновий характер і строк їхньої дії в принципі необмежений (особисті немайнові права), а з іншого – мають майновий характер, і в цьому разі строк їхньої дії є обмеженим (майнові права). У державах з латинською юридичною традицією, крім терміна «droit d’auteur», використовуються також вирази «літературна» і «художня власність» – «properiete litteraire et artistique» і «properiete intellectuelle». Виходячи з цього, дисертант вважає, що доктрина авторського права, у своєму загальному вигляді: а) має досить суперечливий характер, що суттєво ускладнює визначення його юридичної природи; б) це, враховуючи висновки часто діаметрально протилежного характеру, істотно збагачувало саму проблематику авторського права, що значною мірою сприяло її розвитку.

Соруrіght, що діє в державах common lаw – Великій Британії, країнах Співдружності Націй, США та ін., – орієнтований з урахуванням комерційної перспективи на регулювання використання творів. Звідси, порівняно з континентальною концепцією, copyright має більш широкий підхід по трьох критеріях щодо: 1) особистих прав, що визнаються, легалізуються і легітимізуються; 2) об’єкта захисту, що інтерпретується в широкому його розумінні, бо містить не тільки твори, які традиційно визначаються як літературні, наукові, театральні, музичні твори, твори мистецтва чи аудіовізуальні твори, які відрізняються оригінальністю чи відображають особистість їхнього автора, але застосовуються також до звукових записів чи фонограмам, радіопередач, включаючи телебачення, і програм, розповсюджуваних по кабелю, а також типографського оформлення видань, що публікуються; 3) осіб, віднесених до категорії первісних правовласників. В юридичній концепції римського права (континентальна концепція), що одержала свій розвиток у країнах континентальної Європи, основне значення має індивідуальний характер захисту авторського права, що є його особистим і невід’ємним правом, який дозволяє авторові-фізичній особі контролювати використання продукту його інтелектуальної праці. Континентальна концепція, завдяки її позитивному потенціалу, була сприйнята іберо-американськими державами, а також рядом країн Африки і Східної Європи.